Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка22/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40

3

Почалося скоро — швидше навіть, ніж думав Шеремет.

Коли вранці пролунав перший вибух, він саме робив у дворі гімнастику. Практикував нечасто, то запалюючись, то холонучи до фізичних вправ. Востаннє мучив тіло ними ще взимку, працюючи в шпиталі. Щоб повсякчас триматися в тонусі. Тепер знову до них повернувся, виконуючи комплекси японської гімнастики.

Попервах чомусь соромився Марусі. Молоду жінку його вправи неабияк зацікавили: дивилася на них щоранку, мов на диво дивне. Та невдовзі Артем, переборовши ніяковість, узявся до гімнастики ще охочіше. Марусі, що вже помалу одужувала, набридло лежати в хаті, тож вона виходила щоранку надвір, мостилася на призьбі й мовчки спостерігала за його рухами, наче дивилася на аматорську виставу чи на фільм в електричному театрі. Якось вона навіть поцікавилася, чи може робити щось таке сама, щоб рухатися вправніше. Шеремет не радив їй після операції різких рухів, зате пообіцяв: щойно зніме шви, можна і треба буде розминатися. Пообіцяв, що підбере потрібний, зручний для неї комплекс вправ...

Почувши, як удалині щось бухнуло, Артем миттю повернувся і глянув туди, звідки долинув страшний звук.

Спершу не побачив нічого.

Та враз ген–ген над дахами й верхівками дерев з'явилися клуби густого диму. Десь поруч, в одному з сусідніх дворів, голосно й розпачливо закричала жінка, крик підхопила Маруся, рвучко підвелася і знову зойкнула, взявшись рукою за бік. Другий вибух не забарився. Диму стало ще більше. Звідусіль закричали:

— Горить! Горить!

І сільська вулиця, мовби хто віддав такий наказ, наповнилася людьми.

Одні в паніці спішили втекти якнайдалі, раз у раз озираючись назад. Другі, навпаки, бігли туди, де вибухало й палало, щоб допомогти чи просто глянути, що там сталося і чи велика насувається небезпека. Жінки заганяли у двори дітей, відчайдушно кричали щось старі. Це все мішалося з собачим гавкотом та поодинокими пострілами, що линули з того краю Трипілля, від центрального майдану й церкви. Вершечок її бані Шеремет міг бачити, коли виходив на задній двір, до городу, щоб допомогти Катерині в господарстві, — досі без чоловіка в хаті їй і справді було важко. Хоч не відчував особливого потягу до землі і не мав ані навички, ані великої охоти до сільської праці, проте непереборне бажання допомагати людям брало над ним гору.

— Біжи в хату! — гаркнув він Марусі.

За мить уже сам опинився поруч, підхопив під руку, а потім — на руки. Вона не опиралася, лише черговий раз зойкнула, проте дозволила занести себе всередину. Артем розумів, що в хаті тепер не набагато безпечніше, ніж на подвір'ї. Однак він мусив іти. Тож, поклавши Марусю на ліжко, Шеремет натяг спідню сорочку, стару солдатську гімнастерку, що лишилася від хазяйчиного сина, і картуза. Ще десь валявся під лавкою широкий ремінь, та Шеремет думав обійтися без нього. Натомість підхопив з лавки нагана — зброю випросив, щойно надумав лишитися в Зеленого, і отримав її без ніяких заперечень.

— Куди ти? — запитала Маруся, хоча і так було все зрозуміло. — Я не хочу сама!

— Нічого ти не сама! — огризнувся Артем. — Залазь у погріб, сиди поки там. Чорт його знає, що почалося й коли скінчиться.

Помітив: жінка хотіла щось сказати йому, та передумала або втрималася. Натомість вона хтозна–нащо почала судомно хапати всякий одяг, що потрапляв їй на очі.

— Вернуся! — крикнув Шеремет.

Ступив до дверей — і його мало не збила Григоренчиха, влетівши до хати, немов випущене з гармати ядро.

— Церква! — закричала, не дивлячись ні на кого. — Храм горить! По хресту цілять, безбожники!

Артем відсторонив, буквально відсунув Катерину вбік. Не знаючи, чи треба ще щось говорити, повторив, уже обом:

— Повернуся я! Тут будьте! Лізьте в погріб!

Обидві почали щось казати разом, на два голоси, перекрикуючи одна одну, та Шеремет не розібрав. Скочив з хати, перетнув двір кількома широкими стрибками, вибіг на вулицю. Попереду тим часом знову бухнуло, і Артем зрозумів: звідкись луплять гармати. Найімовірніше, прямим націлом.

Дорогою змішався з натовпом повстанців. Вони теж бігли, тримаючи напоготові зброю. Почувши позад себе кінський тупіт, усі сипонули врізнобіч, пропускаючи вершників. Добігши разом з усіма до кінця, Шеремет повернув на центральну, ширшу вулицю, побачивши, як на неї звідусіль стікається рішучий озброєний натовп. Однак за мить його погляд прикипів до чорного стовпа диму. Зараз, біжучи просто до майдану, він бачив пожежу чіткіше.

Горіла церква.

Чорним димом заволокло вкриту свіжою фарбою баню. Часом на вершечку виринав позолочений хрест і знову ховався в густих клубах.

Ураз Шеремет почув різкий свист. Зрозумівши, що він означає, миттю завалився в пилюку, прикриваючи руками голову. Бухнуло десь дуже близько, земля здригнулася, чиясь нога перечепилася об нього — і поруч хтось упав, не стримуючи лайки. На зубах хруснув порох. Сплюнувши, Артем підвівся навкарачки, потім став на рівні. Перед очами металися в диму вершники, іржали коні, накази мішалися з викриками, уривками чулися заклики бігти то в один, то в другий бік.

Атака почалася.

І хоч Зелений готувався до такого розвитку подій, усе одно цей напад заскочив його зненацька. Саме тепер, саме цього ранку, коли, здавалося, довкола буяє весна, вишневий і яблуневий квіт сповиє хати, прикриє стріхи, захистить, а як Бог дасть, то й зупинить ворога. Але в одну мить усипані білим квітом дерева змішалися з чорним, чужим, страшним димом, а їхні пахощі перебив гострий, ядучий чад.

Землю вкотре труснуло. Шеремет уже не залягав, змусив себе втриматися на ногах. Роззирнувся, силкуючись розібратися в цьому хаосі й обдумуючи, що робити далі, але тут–таки зрозумів: дарма став стовпом. Озброєні повстанці сновигали довкола, не маючи наміру обходити його. Штовхнули спершу в спину, потім змусили відступити вбік, під самісінький тин. Артем спробував був запитати в когось, що коїться, куди треба йти і чи є взагалі якийсь наказ. Його не слухали, але, наче на щастя, звідкілясь виринув Палій — навіть у цій колотнечі спокійний, зібраний, туго затягнутий у портупею. Ремінь рушниці перетинав широкі груди впоперек, правиця стискала маузера, що видавався в його дебелій руці іграшковим.

Із Дніпра луплять, падлюки! — вигукнув, але не тривожно — весело, загонисто, ніби давно чекав нагоди надерти зайдам чуба. — Водою підійшли! Церкву обстріляли, її з річки найкраще видно!

Повз них, не озираючись і клацаючи замком зброї, пробіг Яків Дзюба. Мимоволі провівши його поглядом, Шеремет якусь мить слухав Палія через верх, а тоді перепитав:

— Що?

— Школу зачепили, кажу! — гаркнув Федір. — Але туди не цілили навмисне! Смалять, мов у копійку! Куди вцілять — там і буде!



— Школа ж недалеко... Там, коло церкви...

— А я про що! Гайда! Вони себе самі загнали, сучі вилупки! Вернеться їм! Біжімо!

Почувши, що треба висуватися ближче до дніпрового берега, туди, де круча, Шеремет так і не розібрав, хто кого куди загнав і про що взагалі казав йому щойно Палій. Та коли нарешті дістався місця, де саме розгортався бій, побачив картину на власні очі — і все збагнув.

Хоч не був вояком. Тим паче стратегом. Тільки тут не треба ніяких спеціальних знань, навіть бойового досвіду, щоб усе зрозуміти. І належно оцінити стратегічний прорахунок червоних, які поки що здобували очевидну тактичну перемогу над трипільською армією.

Разом із Федором та іншими бійцями обійшовши небезпечне відкрите місце на лінії вогню, Шеремет опинився з того боку кручі, звідки можна було розгледіти бойові позиції. Побачив корабель — колись звичайний теплохід, на якому возили Дніпром пасажирів, а тепер укріплене по бортах бронею військове судно. Підійшовши під самий берег, воно стало так, щоб можна було обстрілювати ту частину Трипілля, яка розгорталася з цього боку. Села здавна будували, аби, пропливаючи повз них, усяк міг побачити церковну баню й чепурні, доглянуті хатки в усій красі. Але тепер задум предків утнув з трипільцями лихий жарт: саме ця місцина виявилася не лише найпридатнішою для обстрілу — тут після відповідної артпідготовки міг висадитися десант.

Шеремет бачив обвішаних зброєю червоних, які сновигали палубою. Їм вочевидь не терпілося зійти на берег і почати активний наступ. Залігши вздовж кручі, повстанці обстрілювали їх у відповідь. Але поки що гвинтівки огризалися невгаразд, хоч сотники й півсотники намагалися налагодити організовану оборону. Тим часом позад теплохода, наполовину прикритий кручею від прямого обстрілу, на воді тримався старенький, проте все одно досить міцний і маневрений буксир.

Значить, припустив Артем, атакувати все ж таки планують з води.

Гармата з борту теплохода–панцирника знову плюнула вогнем.

Шеремет озирнувся. Там, куди вона полетіла, раптом знявся стовп диму і миттю спалахнув вогонь. Палій, зберігаючи навіть серед свисту куль та розриву снарядів вартий наслідування спокій, злегка стукнув кулаком об землю і процідив, не зводячи очей з пожежі.

— Бачив я такі штуки. Запалювальні бомби. Спалити вони нас хочуть.

Аж тепер Артем угледів те, чого не запримітив, коли прибіг: ліворуч, досить далеко від кораблів річкового флоту червоних, дніпрові хвилі колихали пойнятий полум'ям катер — один із тих, що їх використовував отаман Зелений на потреби своєї армії. Поруч плавали мертві тіла, а з води вже вибиралися вцілілі повстанці, волочучи на берег пораненого. Шеремет знав, що мусить бігти туди. Але не зрушив з місця, повернувшись очима до плавучого панцирника, щоб переконатися: підійшовши до Трипілля з дуже вразливого боку, викотивши на палубу гармату й націливши її на село, червоні загнали себе в пастку. Самі того не розуміючи.

Певна річ, поки що вони вигравали. Та хай тільки корабель дасть задній хід, відпливе до середини річки, між берегами, і поміняє позицію — цієї переваги не стане. Міняти ж точку обстрілу хоч–не–хоч доведеться. Бо до берега вже підтягалися зеленівці, обсідали кручі з усіх боків та починали обстрілювати палубу теплохода, яку бачили перед собою, немов на долоні.

Червоні перевищували повстанців артилерією: бомби–запалки і далі вилітали з дул, поціляючи в стріхи. Однак, глянувши праворуч, Шеремет уздрів вершника, в якому впізнав отамана Зеленого. Той віддавав накази, що їх Артем зі свого місця не міг розчути: заважали вибухи й постріли.

Проте незабаром усе стало ясно без слів.

На кручу, що нависала над берегом, де стояв десантний теплохід, невеличкий гурт повстанців котив гармату.

Чи то здалося Шереметові, а чи в тому гурті й справді майнула знайома постать Якова Дзюби?

Старається, паскудник.

— Га?


Зрозумівши, що мимоволі сказав це вголос, Артем відмахнувся від Палія — мовляв, нічого. Згадав про наган у руці, примостився зручніше і наготувався стріляти. Хоч не уявляв, яка реальна буде користь від того й кого дістане револьверним пострілом звідси, з берега. Федір по–хазяйськи, шукаючи для себе зручного місця, прилаштувався поруч. Гвинтівку тримав напереваги. Маузера поклав коло себе, а тоді неквапом узяв на мушку корабельну палубу.

Гармату тим часом уже закріпляли на кручі, розвертаючи просто на ціль.

— Без прицілу, — процідив Палій, не відриваючись.

— Хто?


— Он, — Федір кивнув на гармату. — Трофей забрали. Ніхто до пуття користуватися не вміє. Набоїв мало.

— Але ж стріляли...

— Атож. Був гармаш — Василь Демченко. Ще з часів німецької... Убили його недавно.

І що тепер?

Замість відповіді з корабля знову гримнуло.

Перечекавши, Палій зробив Шереметові якийсь незрозумілий знак рукою. Коли Артем трохи подався вперед, щоб запитати, той спинив коротким:

— Не каркай під руку.

Шеремет відсунувся. Лунали постріли. Рвалися бомби. Повстанці намагалися закидати ними корабель, та він був далеченько. Тож гарматні не долітали й вибухали прямо на березі.

Артем вкотре глянув на кручу.

Зелений уже спішився, знову давав якісь вказівки, активно жестикулюючи і, здається, зовсім не зважаючи на кулі. Із борту повстанські приготування вже давно помітили, але своєї гармати червоні поки що не чіпали. Сотники, взявши нарешті справу в свої руки, керували обстрілом. Тепер повстанці прикривали свого отамана й тих, хто був на кручі поряд з ним.

На палубі теж заметушилися і почали розвертати гармату.

Шеремет стиснув зуби. Навіть не воякові було ясно: коли прямо зараз гармата на кручі не заговорить, то її зметуть звідти кількома снарядами. Артем не сумнівався, що цього добра в червоних вистачало.

Поруч бабахнув постріл. Шереметові на якийсь час заклало вухо.

Він знав: це вистрілив Палій. І тут–таки побачив, що канонір, який порався коло гармати на теплоході, повалився. Тої ж миті підбігли інші бійці — і гримнув потужний залп, проте це була лише відповідь. Навряд чи хтось, крім Артема, знав, хто влучив у червоного гармаша. А Федір, спокійно перелігши на бік, клацнув замком свого манліхера28, загнавши в патронник новий набій.

Погляд знову стрибнув на кручу. Ніколи не скаржившись на зір, Шеремет тепер не дуже вірив своїм очам, надто коли відстань така далека. Проте, придивившись уважніше, переконався: йому не здалося. Під прикриттям шаленої рушничної пальби, до якої вже додався короткий, уривчастий кулеметний цокіт, до отамана Зеленого вели діда в полотняних штанах, сорочці навипуск і старому піджаку. Вітер розвівав на непокритій голові неохайну кучму каштанового волосся. Артем, мабуть, зустрічав цього діда десь у селі, вітався, як заведено тут, але все одно не міг упізнати, хто то. Адже старих людей у Трипіллі жило чимало.

— Хто?..


— Не каркай, чорт! — урвав його Палій, так само старанно ловлячи на мушку того, хто після загибелі артилериста збирався дати гарматі ладу, а тоді процідив: — От же ж чор–р–рт...

— Ти чого?

— Ворушиться. Не будуть з мене люди, — буркнув Федір розчаровано і додав, говорячи це абсолютно серйозно: — Теє... Артемку... чуєш... Не кажи нікому... Ну, що Палій промазав...

Шеремет, навіть відчуваючи граничну серйозність ситуації, не стримав посмішки. Але, щоб не наражатися на Федорів гнів, закашлявся, прикривши долонею рота, і черговий раз зиркнув на кручу.



Старий, немов справжній командир, стояв біля гармати, керуючи повстанцями, що купчилися довкола. Зелений був поруч і теж віддавав якісь накази. Діяли всі на диво злагоджено. Забувши, що далі стискає револьвера, і не зробивши ще жодного пострілу, Артем не міг уже відвести своїх очей від кручі, відчувши десь глибоко всередині: у тій метушні справді є щось велике.

— Ну! — викрикнув Федір, спустивши курок і роздратовано сплюнувши.

Цього разу не вдалося навіть зачепити того, хто на палубі теплохода наново ладнав гармату.

Шеремет неначе прикипів поглядом до старого каноніра.

Гармату на кручі розвернули прямою наводкою на ціль. Дід ступив крок назад і нахилився. Артем не відразу, але зрозумів: той зирить у дуло.

Цілиться просто крізь нього.

Не витримав і собі загорлав, намагаючись перекричати рушничну, револьверну й кулеметну канонаду:

— Ну! Ну! Ну!

Старий не квапився.

Збоку видавалося, ніби він згадував, відживляв у своїй пам'яті щось давно забуте і наново вчився робити звичні колись речі.

А тоді з кручі гримнув постріл.

Снаряд влупив у палубу. Не в центр — ближче до корми. Але й цього виявилося досить, щоб червоні сипонули врозтіч. Біля їхньої гармати враз нікого не лишилося, та вони могли незабаром оговтатися: Шереметові чомусь здалося, що знову стрельнути повстанська гармата так скоро не зможе. Однак Зелений скористався з невеличкої переваги — командири вже вели своїх людей. Повстанці злагоджено посунули до берега з різних боків, намагаючись за одним заходом узяти червоних у лещата.

Буксир почав зграбно розвертатися й відступати. Зі спалахнулої теплохідної палуби стрибали бійці, силкуючись доплисти до другого корабля. Аж тепер наспіли звідусіль рибальські човни. Плавців наздоганяли, стріляли згори, били в голови, а в кого не могли влучити з першого пострілу, того намагалися притопити, орудуючи веслами й гаками. Тим часом червоних, що пострибали на берег і спробували прорватися, розстрілювали на місці, щоб не битися рукопаш.

Схопився зі свого місця й Палій. Мить — і теж побіг до берега. Так, ніби боявся, що йому не дістанеться ворогів. Шеремет теж підвівся, опинившись несподівано для себе в глибокому тилу цієї метушні.

Чи помилився, а чи й справді Яків Дзюба помчав за всіма не дуже охоче, тримаючись трошки позаду, проте вдаючи бурхливу діяльність у запалі атаки.

Але чорт з ним, з тим Дзюбою!

Шеремет мав, як лікар, багато діла і мусив робити його без спеціального на те наказу.

Позад нього горіла церква, палали хати.

Вітер бавився клубами чорного диму, шматуючи їх, коли іграшки набридали.

І брався за інші.

— Мені сказали — отамана поранено.

Хоча з порога Шеремет побачив, що це не так. Зелений сидів за столом, незвично розхристаний. Збоку скидався на гуляку, що повернувся додому і не знає, на яку ступити. Спати ще не хочеться, бо гульки і далі розбурхують кров, не даючи заспокоїтися. Але й сили на них уже нема. Найчастіше в таких випадках чоловік усіх розганяє геть, намагаючись зрозуміти на самоті, чого ж він сам хоче. У ці моменти відчуває себе мислителем, стратегом, здатним підкорити поля, ріки, степи, моря, небо й океани.

Перед отаманом стояв випитий до половини півштоф зі світлого скла, а поруч, у глиняному полумиску, — квашені огірки. Ще торішні. Від них ішов різкий кислий дух, тирячись кімнатою, що скидалася через це на сільський льох, де у вологому повітрі мішалися запахи всіх припасів. Крім того, на столі лежала хлібина, розрізана навпіл цибулина і накраяне грубими шматками сало.

П'яним Зелений не був.

Просто дуже втомився і не бачив іншого способу стравити пару, ніж чарка на самоті. Проте його все одно щось гризло.

Шеремет зрозумів це ще тоді, коли варта пропустила його до отамана, не запитавши, навіщо прийшов, хоч до найближчого оточення Данила Ільковича він не належав, а охорона, як мав змогу не раз постерегти, відзначалася неабиякою пильністю. Однак тепер, коли Трипілля оплакувало вбитих, піклувалося про поранених, побивалося за зруйнованими хатами, відбудовувало понівечений храм і взагалі — гуло, на всі лади обговорюючи свою перемогу, довкола хати, де стояв отаман, було на диво тихо. Заставши Зеленого заглибленим у себе й похмурим, Шеремет наважився припустити, що отаман відігнав усіх від себе в якомусь пориві. Поруч нема навіть наближених до нього командирів. Тож, не спинивши Артема коло входу, вартові, напевне, подумали: як зайшов, так і вийде. Мабуть, і самі встигли вже потрапити під гарячу руку.

— Хто сказав? — тон Зеленого підказав Артемові: отаманові зовсім нецікаво, хто там що говорить і про кого.

— Люди не бачили вас по обіді, — пояснив Шеремет. — Після пережитого сьогодні хотіли побачити свого батька. Як усякі діти, — порівняння вихопилося мимоволі. — Звісно, пішов поголос, що отамана поранено. Лежить, нікого до себе не пускає, щоб не лякати народ.

— Ниньки пощастило. Цілий. Але нас сьогодні трусонули.

— Війна, — Артем не знайшов інших слів.

— Отож. Побачив? Живий отаман?

— Як кажуть у таких випадках, Богу дякувати. Ну, не буду заважати.

Розвернувшись, Шеремет зробив крок до дверей.

— Стій!

Прозвучало це різко, вигук немов штовхнув Шеремета в спину. Артем озирнувся. Зелений подався вперед, упершись руками на край стола. Дивився поперед себе. Зі свого місця Шеремет навіть при тьмяному світлі гасової лампи міг розібрати: отаманів погляд усе ж таки посоловів.

— Щось не так?

— Посидь зі мною. Поговоримо.

— Здається, ви хотіли побути на самоті, пане отамане.

— То здається. Що скажуть мої хлопці, знаю. Ти цікавий. Не такий, інакший. Може, почую щось не таке, інакше.

— Навряд чи я можу врадити вас, пане Зелений.

— А я не радитися з тобою буду! — він ледь підніс голос. — Є в мене, з ким радитися. Поговорити треба. Сідай.

Шеремет бачив за своє недовге, проте насичене життя земського лікаря і таких, що якоїсь миті мають доконечну потребу з кимось погомоніти. Не поспілкуватися, обмінюючись думками, а просто виговоритися. І не наодинці, а маючи перед собою вдячного слухача. Артем іще вагався, чи вдовольнить його така роль. Та Зелений уже все зважив за нього. Підвівся, обійшов кругом стола, перетнув кімнату кількома широкими кроками, поклав важку руку Артемові на плече й легенько підштовхнув. Не було іншої ради, як погодитися.

Поки влаштовувався, отаман відшукав чарку з товстого скла, поставив перед Шереметом, налив. Собі хлюпнув менше, десь третину. Дочекався, поки гість вип'є, видихне, захрумкотить огірком. А тоді вихилив сам і відразу спитав, немов стрельнув, не цілячись:

— Бачив, як ми їх сьогодні?

— Гармата на кручі вчасно почала. До речі, де взявся той старий?

— Дід? Панас Головко — старий вояк. Він ще в царській армії був за гармаша. У москалі забрили молодим. Усі війни пройшов, які були тоді. Давно просився в моє військо, з того року, відколи все почалося. А я все ганяв: старі ви, кажу, діду, сидіть собі в хаті. Ми за вас якось повоюємо. Знаєш, що говорив на те? Не треба, каже, Даниле Ільковичу, якось воювати. Добре воюйте, женіть тих зайд з нашої землі. Бач, знадобився–таки.

Усередині Шеремета вже поволі розтікалася, теплом розходилася, розслабляючи тіло й думки, горілка. Додалося сміливості.

— У вас настрій... Не зовсім переможця... Чи мені здається?

Зелений неквапом відсунув чарку, стукнувши нігтем по пляшці.

— На це не дивись. Я дурним зіллям не бавлюся. На засланні трохи більше пив. Зараз не можна. Хлопцям забороняю так само, хоч не завжди. Часом і нашим треба. Сьогодні дозволив собі трохи вмочити губи. Думається краще.

— Отже, є про що подумати?

— Завжди є про що подумати. А тепер і поготів. Бо ти, лікарю, навряд чи помітив, чим на нас поперли.

— Чого ж? Бачив. Плавучий панцирник. Підбитий стоїть досі коло берега. Дітвора там уже лазить, — спробував пожартувати. — Звір мертвий, більше не кусається.

— Цей звір, може, і ні. Інші наскочать, ще більші й сильніші. Живих з команди наші хлопці, вважай, не лишили, а дарма. Ті могли багато розказати. Та я мовчу, бо не давав наказу брати полонених. Тільки той панцирник, коли ти ще не зрозумів, у більшовиків не один.

— Здогадуюся.

— Навряд, — різко перервав Зелений.

І Артем згадав, що не слід підтримувати розмову. Треба мовчати й слухати.

— Не знаєш ти нічого. Та і я не можу всього уявити, осягнути в повному масштабі. Він, масштаб, великий. Шпигунів зловили днями, чув?

Шеремет кивнув.

— Вони теж не все могли розказати. Хоч боялися, трусилися, просилися, щоб їх пустили, бо, значить, такі самі селяни. Бачте, змусили їх... Гори вони вогнем. Та не лише про них мова. Розвідка моя теж працює і ще раніше донесла: проти Трипілля комуняки ладнають великий флот. Команди всі — сама кацапня, матроси Балтійського флоту. Чув я, червона матросня вже топила Київ у крові.

— Я це навіть бачив.

— Але ж ти цивільний, хоч тримаєш при собі нагана. Річ наживна, то таке. Подумай про інше: куди більшовики завжди кидають матросиків? Я тобі скажу: на передову. Це в них такі ударні штурмові загони, та ще й каральні. Вони не знають жалю, в них нема нічого людського. Усе змітають на своєму шляху. А таку дурну силу, лікарю, аби на кого не посилають. Що виходить?

Відповідь після сказаного лежала на поверхні.

— Вашу армію червоні вважають за серйозну силу, отамане.

І не тільки мою! — Зелений значуще підніс вказівного пальця. — Маю я зв'язок із загонами Струка, Ангела, Дякова... Чого там — з усіма отаманами, які гуляють по нашій та сусідніх губерніях. Усі останнім часом стикаються не з чрезвичайкою, куди понабирали різну наволоч. Проти повсталих повітів кидають регулярні армійські частини. Так принаймні здається.

— Цього не може бути.

— Чому? — отаман не запитав — виплюнув коротку фразу.

— Війна. Червоні б'ються широким фронтом. З Петлюрою, до речі, також. Вони не оголятимуть флангів. Щоб зрозуміти це, не треба бути великим військовим стратегом. Хоч додаткових сил, як я розумію, більшовики сформувати так швидко не змогли б.

— А бач! — вигукнув Зелений. — Ти ж сам усе сказав! Матросня — вона звідки? Балтійці, трошки чорноморці, з Криму. Тягнуть їх сюди замість перекинути на передній край. Нехай там, я чув, Петлюра наче намагається з червоними про щось домовитися. Моє посольство, ще коли від Оскілка вернулося, повідомило: нічого не вийде. Не до переговорів. Хай так. Я про матросиків. Їм і без Петлюри є тут із ким воювати. Фронт, бач, великий. Тільки гляди, як воно виходить: кораблі, панцировані машини, кулемети — це все не на передову, а сюди, на нас, на українське село! Значить, ми їм муляємо!

У цих словах почулася неприхована гордість. Проте, блиснувши, отаманів настрій згас. Його лице знову вкрила тінь, і він зосередився.

І добре це, і погано, ось що скажу.

— Не розумію...

— Сам не готовий зрозуміти й визнати, — мовив Зелений. — Але хай там як, а ми сьогодні відбилися не назавжди. Червоні рани залижуть дуже скоро, і на нас посуне нова сила. Ще більша. Не тільки Дніпром — від Києва, лавою. Поки ми добивали їхній плавучий панцирник, на підступах до Трипілля на півсотню Гната Дороша налетів кінний роз'їзд. Хлопці показали зуби. Але ті чомусь у бій не встрявали, хутенько відступили. Так собі думаю, надійшло якесь повідомлення: ми тут добряче огризаємося. Зайти поки не наважилися. Усе одно не втихомиряться, не дадуть спокою.

— Отже, слід чекати на нову атаку, пане отамане?

— Мало чекати. Треба думати, що і як робити. Бо піді мною близько трьох тисяч шабель. Попре армія — довго не простоїмо. А вона попре, пане лікарю, чує моє серце... Та й нюху особливого не треба: ясно все. Новий, потужніший наступ — лише питання часу. Селянські повстання для комуняк — удар у спину. Другий фронт, якщо хочеш. Згоден?

Шеремет знизав плечима.

— Можна й так сказати...

— Ну, а я ось незгоден! — отаман стукнув кулаком по столу, потім налив Артемові і остаточно розходився. — Нема в губерніях великого, широкого народного фронту! Є роздрібнені війська отаманів. Кожен стоїть сам за себе, проти всіх і за вільну Україну, хай навіть тепер це звучить, ніби гасло. Але за Україну, пане лікарю, треба стояти не окремими селами! Не проголошувати її на якомусь хуторі, де ти сам голова держави, а родичі — твої громадяни!

— Секундочку! — Шеремет теж почав розпалюватися і в пориві подався вперед. — Ви ж самі маєте цілу Трипільську республіку!

— Хто сказав, що це назавжди? Хіба я ставлю Трипілля окремо від України? Тепер кожен робить, що мусить і як може! Та минули вже ті часи, коли гуртувалися на своїх майданах, біля церков та шкіл! Тоді давали відсіч владі, змушували її шанувати себе. Нині ж поодинці багато не навоюєш. Надто проти дикої та п'яної матросні з багнетами, — отаман зітхнув. — Тож сиджу оце і думаю, як і з ким починати перемовини. Потрібен єдиний селянський повстанський фронт. Сила на силу, розумієш? Лише так зможемо переламати ситуацію.

— Ви про що?

— Хочуть широкий фронт — матимуть! — кулак отамана знову вдарив у стіл. — Тільки–но отамани об'єднаються й почнуть діяти спільно, не буде в червоних комісарів проти нас окремої армії. Доведеться знімати з передової більше частин. Ми відтягнемо їх на себе, але й по червоних ударять, по слабких місцях! Вони почнуть відступати, а їх звідусіль оточуватимуть, затискатимуть, не даватимуть продиху! Поки не вичавлять наволоч погану, жидівсько–комісарську, наче воду з брудної ганчірки!

Стиснувши правицю, отаман наочно показав, чого прагне досягти.

Шеремет змовчав, випив другу чарку. Цей раз у голову стукнуло швидко, ще трохи — і заіскрять очі. Стуливши повіки міцніше, ніби справді боявся цього, Артем сказав, видихаючи:

— То ви за об'єднання? Усіх отаманів?

— Проти регулярних сил Червоної армії, комунії, більшовицької влади. За радянську владу та вільну Україну, — кивнув Зелений.

— Хто поведе? Хто буде головним отаманом? Без головного — ніяк. Хіба не ясно: всі, хто з вами згоден, повинні домовитися про старшинство. Один мусить вести. Не буває у великому війську кількох командирів.

— Тому й не кваплюся, — розвів Зелений руками. — Тут усяк — сам собі отаман. І я такий самий. Вибори треба робити. Між собою обирати. Ось про що сиджу й думаю.

— Мудро, — зараз Шеремет говорив абсолютно щиро. — Ну, а час на це є? Мабуть, не скоро діло почне ладитися...

— Якщо взагалі почне, — сказав отаман. — Часу таки мало. Червоні можуть повернутися на Трипілля завтра, за два дні, за тиждень. Не маю права розпорошуватися. Нехай поведу з отаманами розмову — їм теж не до балачок, на всіх комісари тиснуть. Знати б, чи буде передих.

— Зі своїм штабом обговорювали? Я наче сторонній, нічим не зараджу...

— Слушно, — погодився Зелений. — Тільки з моїми сотниками про таке балакати поки що зарано. Готуються відбивати новий наступ, вишколюють вояків. А як почують, що когось можуть покликати на отамана замість Зеленого... Ні, перед тим краще все добре ворушити мізками. Від тебе хотів почути, чи правильно мислю.

— Чому саме від мене?

— Якби не прийшов сам, навіть не згадав би про тебе, — чесно визнав отаман. — Та як ти вже тут, то послухай. Збоку, сторонньому, воно видніше.

Шеремет підвівся з лавки. Обсмикнув стару гімнастерку.

— Мені, думаю, краще піти.

— Чого це? — Зелений скинув брови.

— Нічого не зможу нарадити отаманові.

Повернувся й пішов геть. Цього разу не зупиняли, Артем вийшов, трошки хитаючись від випитого. І поки вертався до Григоренчихи, переконував себе, що вчинив правильно. Ніхто тепер не здатен ані підтвердити, ані розвіяти сумнівів Зеленого.

Розмовляти з ним у такий момент — товкти воду в ступі. Усе одно остаточне рішення прийматиме сам.

Тож Шеремет не хотів марнувати часу на пусті, як йому гадалося, балачки.

Він не збирався говорити з Данилом Ільковичем Терпилом про те, як краще воювати за перемогу радянської влади.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка