Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка3/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

3

— Ти що! Ти що робиш! — заволав, ніби Артем раптово й незаслужено образив його.

— Сядь, — промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, підніс голос: — Сядь, я тобі сказав!

— Хто ти такий? Приперся сюди, керуєш, посуд гатиш!

— Цілий твій посуд! Треба буде — я тобі склянку об тім'я розтрощу! — тепер уже підвівся й Артем. — Сестру потягли не знати куди, а він тут самогон хлебче!

— Знаю я, де вона! — визвірився Мирон, хряснувши кулаком по столу. — Бач, повернувся він! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли — не кажуть! Списків не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу–силенну дверей пробив!

Романовський кілька разів ляснув себе по лобі розчепіреною долонею. Вийшло несподівано лунко й навіть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронів жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем підняв склянку й поставив на стіл, неначе демонструючи її цілість.

— Вибач.

— Ага! То мало не вбив, тепер — крокодилячі сльози.

— Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, ніхто не збирається. З цього треба було починати. Ну що, знайшов її?

— Ніхто нікого не знайшов, — буркнув Мирон, ставлячи ослін на ніжки та вмощуючись на нього. — Сідай уже, герою. І слухай, — він знову налив самогону, тепер уже потроху. — Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складає. Почнеш дізнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмі знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе — теж ніхто не знає.

— Усе аж так погано?

— Хіба це погано, Артемію? Це гірше, ніж погано. Це катастрофа для країни, і я не перебільшую ні на йоту.

— Добре, Мироне. Ти знайшов Діду чи ні?

— Не зовсім.

Романовський випив одним духом, чого раніше ніколи не робив. Шеремет узагалі знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, і то нечасто. Сам пити не поспішав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тоді запитав:

— Що значить — не зовсім?

— А те й значить. Я збив собі ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як мені це вдалося, розкажу, коли сам зрозумію. Але прізвище їхнього командира — Вихров. Звуть Василем. І запроторив він Діду до губернської чека. Вони це називають просто — губчека, на Садовій.

— Де саме?

— П'ятий номер, — і додав, ніби Шеремет міг забути: — Це поруч із будинком Шлейфера, знаєш, там, на початку...

— Знаю, — відмахнувся Артем. — Ти там був?

— Хотів навідатися. Але... Артемію, я боюся туди йти! — Миронів голос раптом зірвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. — Скоро вже місяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, ґвалтують! Судять бозна за яким законом і невідь за що! Червоний терор9, ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!

— Бачу, в них виходить.

— Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.

— Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?

Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:

— Не треба так. Я справді накивав п'ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, — він сумно всміхнувся, — добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти — як сніг на голову.

— Кажи.

— Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, — свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. — Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність... Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім'ї. Ти помічав цих людей раніше?

— Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.

— Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! — відмахнувся Романовський. — Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?

Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.

А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам'яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

Є таке. Бурчать.

— Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.

— Давно?

— Може, тиждень тому. Чи днів п'ять, достеменно не скажу. Єдине, — так собі думаю, — патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.

Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.

— Вони бояться селян? Проте... нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів... Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?

— Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, — відрубав Мирон. — Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати — а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, — він заговорив зовсім тихо, самими губами, — коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб'ють когось іншого. Хіба не так?

— Не думав над цим, — признався Шеремет.

— Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?

Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер — кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, — єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.

— Гаразд, — мовив примирливо Артем. — Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з–під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман–робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

— Кого?

— Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е–е–е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?

— Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, — Мирон скрутив дулю. — Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому — не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

— Чого ти? — Мирон глянув вовком.

— До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?

— Ага, — підтвердив Романовський. — Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

— Викуп? Гроші?

— Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв–ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

— Це як?

— А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися — золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, — Мирон знову відмахнувся. — Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

— Було придане, — визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. — Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

— Я взяв зі сховку каблучки й брошки, — сказав Мирон. — Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п'ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.

— Кому?

— Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! — молодик наново запалювався. — Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти — ти теж тут нічого не зможеш!

Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:

— Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

— Як поясниш, хто такий?

— Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.

Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна–чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з–під ніг:

— Коли ми видряпаємося з халепи, не затримаємося тут. Перепочинемо — і гайда. Ти підеш разом з нами.

— Я?

— Ти, Мироне. Чи надумав пересидіти? Сам же кажеш: їхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?

— Не мели дурниць, — почулося у відповідь. — Думаєш, вийде?

— Раз можна заповзти — вибратися не штука.

Артем Шеремет не навіював собі ніяких думок. У його душі справді оселилася тверда впевненість: усе вийде, усе буде добре, він головою ручається за близьких йому людей, а значить, порятує їх.

Тепер можна не заважати своякові пити самогон. Сам теж потягне — це розслабить, заспокоїть, навіть сили додасть для завтрашнього походу.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка