Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка30/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40

2

Пройшовши двір і наблизившись до хати, він відступив, пропускаючи невеличкий гурт озброєних чоловіків.

Очевидно, щойно скінчилася нарада, і розмова буде сам на сам. Ніхто з отаманових військових радників не глянув на Шеремета. Так само не зважали на нього й вартові. Звичайно, коли вздріли — заступили дорогу, та, мабуть, упізнали чи були попереджені. Опустили гвинтівки, один навіть кивнув, дозволивши зайти. Усередині, як завжди після великих зборів, повітря було просякнуте густим сизим тютюновим димом. Протяг не допомагав: серпневий вечір видався теплим, а вітерець — легеньким. Та й самому Зеленому, либонь, важке повітря не заважало.

— Хто? — вигукнув різко, тоді глянув і жестом підкликав до себе. — Ага, проходь. Присядь, часу обмаль. Я лишатися не буду, ночуватиму в іншому місці. Шукав тебе, а це, бач, натрапив. Не знав, що ти тут.

— Я й далі з Палієм.

— Звідки мені знати, з ким ти й де? — кинув отаман роздратовано. — Кілька тисяч козаків піді мною. Буду я про кожного питать? Може, тебе взагалі вбили. Мені не доповідають. Сам бачиш, яка ситуація. Із Палієм — то з Палієм. Має ваш загін своє завдання. Довідаєшся. Але я не про це. Тут знову справа та, пам'ятаєш?

Присівши, Шеремет наморщив лоба. Щодня, відколи він потрапив до армії Данила Терпила, всяких справ виникало більше, ніж можна було залагодити за день. Та Артем уже звик і до такої воєнної прикмети. Однак Зелений дивився на нього дуже уважно, трохи набичивши лоба, наче Шеремет мусив пам'ятати кожну розмову, кожне отаманове слово. Зрозумівши, що Артемові думки справді плавають, Зелений відсунув набік карти й покреслені папірці, примостився навпроти і склав руки перед собою, сплівши пальці.

— Та історія, про отамана Оскілка?..

Тепер Шеремет згадав.

— Ваше посольство, здається, їздило до нього. Повернулося наче ні з чим...

— Міняється все. Нема вже отамана.

— Як нема? — стрепенувся Артем.

— Убили. Ще в червні. Не в бою — ніби навмисне послали агента з чека. Я сам почув про це зовсім недавно. Земля йому пухом! Але не про нього мова. Дізнався від емісарів, що їх прислав Петлюра.

Шереметові здалося, що не дочув чи неправильно зрозумів отаманові слова.

— Емісари Петлюри у вас?

— Таке теж буває. Тоді нічого не вийшло, повернулися мої отамани облизня спіймавши. А оце не так давно він сам почав шукати зустрічі зі мною. Тобто не сам, а через своїх людей, ясна річ. Через треті руки, але з його особистим представником я погомонів. Мабуть, домовимося, повоюємо разом.

Ще місяць тому Артема така спокійна заява могла заскочити. Він уже мав не одну розмову з Зеленим на ідеологічні теми. Кожен з них і далі стояв на своєму. Через те в рідкісні години сякого–такого спокою Шеремет знову й знову шукав відповіді, що тримає його серед людей, які воюють за утвердження радянської влади. Не міг того збагнути, однак щоразу вмовляв себе, що мусить поквитатися з більшовиками. І зробити він це може тільки у війську Зеленого. Хоч на душі лишився неприємний осад: він, противник усього, що зветься радянським, воює під чужими йому гаслами. Аж ось отаман хоче укласти військовий союз із тим, кого досі мав за особистого ворога.

Утім, калейдоскоп подій, що сталися останніми місяцями, відучив Шеремета дивуватися. Коли всі воюють проти всіх, займаючи кругову оборону, коли вороги скрізь, то справджується давня приказка: «Ворог мого ворога — мій друг».

— Як кажуть люди в такому разі, що ж у лісі здохло, батьку отамане?

— Та нічого не здохло. Російські добровольці, військо Денікіна, чув про таке?

— Одним вухом. Білі тиснуть червоних по фронту, сунуть на Київ.

— А ми лупимо комісарам по задах, — кивнув отаман. — Поки в них ще є сили нас довбати, бо мої загони не регулярна армія. Так само й усі інші отамани, хто гуляє по губернії. Нині кожен сам за себе, хоч усі разом за вільну Україну. Час об'єднати зусилля.

Зеленого в такі хвилини легко запалити. Тож Артем запитав обережно:

— Це Петлюра просив вам передати?

Отаманів погляд став гострий та важкий. Проте, здається, Зелений був готовий до цього питання. Раптом Артем зробив несподіваний висновок: те саме, тільки, мабуть, іншими словами, Данило Зелений сказав іншим. Тепер Шеремет міг пояснити собі настрій побратимів, які розходилися з військової наради. Воно й зрозуміло. Ще недавно батько отаман із Петлюрою був на ножах, називав його зрадником, а зараз раптом хоче укласти союз.

— Послухай мене уважно, пане докторе. Не збивай. Хочу, щоб ти збагнув не лише те, що думаю я. Тобі слід знати, що відбувається взагалі, — правиця описала в задимленому повітрі красномовне коло, — бо без того складно зрозуміти, про що саме тебе проситиму. Згода?

— Гаразд.

— Отож діла такі, — отаман прокашлявся, підтяг до себе покреслену олівцем карту й постукав по ній зігнутим вказівним пальцем. — Москальське військо Денікіна рухається ось звідси. Лінія фронту — Харків, Катеринослав, Олександрівськ. Сам бачиш, насуваються просто на нас. Білих генералів цікавить Москва і все, що далі. Минути Київ у них не вийде. Ось чому панам потрібна наша підтримка тут, у тилу. Уже доходили до мене їхні розвідники, інші отамани так само діставали звістки.

Те, що почув Шеремет, не вкладалося йому в голові.

— Російська армія шукає союзу з селянськими отаманами? Хіба таке може бути?

— Кажу — не перебивай! — гримнув Зелений. — Москалі думають так: якщо ми воюємо з червоними й вони б'ються з ними, то нам сам Бог велів домовлятися з москальнею. Те саме Петлюрині люди запропонували денікінським. Спокусливо звучить — затиснути більшовиків у лещата, вичавити з них увесь їхній поганий сік, — отаманів кулак стиснувся. — Нічого не вийшло. Білі гвардійці вважають, що Петлюра й уся Українська Народна Республіка їм не рівня. Однак підтримати нас вони готові. Бо їхня розвідка донесла: Зелений і Петлюра давно не в ладу. Але нічого в них не вийде. Пояснити чому?

До Артема доходило, та він усе одно кивнув.

— Хоч як кацапа назви — білим, червоним, — посміхнувся Зелений іронічно, — у синю цяточку чи білу квіточку, був він кацапом і лишиться до самої смерті. Ніколи нічого доброго їхнє плем'я Україні не принесе. Тому байдуже, чи Лейба Троцький тут заправлятиме, чи генерал Денікін. Багато я чув про те, яку волю несе Добровольча армія українському селу. Там, де вона вже запанувала. На словах звільняє від більшовиків, на ділі — як було за гетьмана Скоропадського. Знову грабують село, знову настановляють туди поміщиків. І отут настає той час, коли можна, навіть треба шукати з Петлюрою спільної мови. Бо його пошив у дурні білий генерал, а ще раніше — більшовики, яким так само хотіли наш Симон Васильович настелити соломки. Тому й пише він до мене листа своєю рукою.

Кажучи це, Зелений не приховував гордощів, пишався власною значущістю.

— Листа?

— Отож. Бач, прощають пан Петлюра мені так звану зраду півроку тому. Закликають забути давні образи перед лицем лютого ворога. І бити кацапських зайд разом. Хоч червоних, хоч білих. Тобто, — зараз–таки поправився він, — як червоних, так і білих. Отоді вдасться створити один широкий фронт.

Шеремет набрижив лоба, пожував губами.

— Пане отамане... Я трошки знаю Петлюру. Я й сам певною мірою почуваюся петлюрівцем, хоч не з усім згоджуюся. Ви ж знаєте.

— Знаю. Воювати в моєму війську тобі це не заважає.

— Воно, може, й правильно. Але... зважте на те, що Симон Васильович, пропонуючи руку і своє товариство, завжди прагне здобути щось навзаєм. Він не за так вас припрошує.

— А я не помилився! — Зелений, здається, дедалі більше захоплювався собою. — Усе ти міркуєш правильно, пане докторе. Критися не стану: союз із Петлюрою мені вигідний. Становище нашого війська ти знаєш навіть краще за мене, ти ж сам у цьому варишся. Чоловік освічений... Та що я тобі кажу! Словом, за радянську владу, радянську Україну стояти ми більше не будемо.

Це сталося. Нехай занадто несподівано й дивно, але таки сталося.

— Прозріли? — вирвалося в Шеремета.

— Поглядів не змінюю! — тут–таки осадив отаман. — Поступки тимчасові. Спершу треба встановити свою, українську, владу. Хоч у містах, хоч у селах. А вже потім поговоримо, як її називати. Ось чому, пане докторе, ти мені тепер потрібен. Радієш, бачу. Тішишся. Ніколи ж радянської влади не сприймав, правильно?

— Так точно.

— Значить, тобі й карти в руки. Гадаю, ти втямив, що я остаточно надумав укласти військовий союз із Петлюрою. Мене підтримала більшість. Дехто з хлопців таки має сумнів, але то вже неважливо. Проте однієї моєї постанови замало. Треба, щоб резолюцію ухвалив великий селянський з'їзд. Мене мають підтримати люди, за чию свободу я воюю. Як пояснити їм те, що ми змінюємо, гм, політику, розуму не доберу. Однаково я не збираюся надовго відмовлятися від радянської влади. Без комуністів та жидів вона все ж таки правильна... А ось ти ідейний. До того ж грамотний. Будь добрий, склади для мене таку резолюцію, щоб люди зрозуміли й підтримали.

Шереметові враз перехопило дух. До чого хочеш був готовий, але не до такої пропозиції. Хоч блискавична відповідь, здається, майнула в Артемовій голові раніше, ніж він устиг усе обмізкувати:

— Чого ж... Можна. Я не фахівець у таких справах. Більше діагнози пишу — не резолюції чи, там, відозви... Але якщо треба пояснити народові...

— От і добре! — задоволено вигукнув Зелений, не давши йому доказати. — Людей тутешніх ти вивчив. Знаєш, як ліпше до них говорити. Вважай, треба сказати саме те, що думаєш. І переконати, що за тобою правда. Довго лишатися тут не можу. Години тобі вистачить?

Зелений завжди поводився так, ніби планував партизанську вилазку. Вибору не лишав. Тож Артем покірно й водночас приречено знизав плечима.

— Ну, коли для такої справи... Спробую.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка