Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка33/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40

5

До тями повернув біль.

Одночасно смикнуло в грудях, а ще десь під лопаткою. Але це тільки попервах сіпало, ніби колов хто розпеченим гостряком. Згодом пекло розійшлося по всьому тілі — і Артем знову на якийсь час зомлів. Щойно повернувся у вир болю, зрозумів: довкола темно, бо лежить долілиць, заплющивши очі. Спробував був розклепити повіки. Заболіло, але саме біль змусив очі розплющитися. Не допомогло: кругом стояла трохи задушна, порошна темрява, яка ніби в'язала зуби і язик, відбираючи мову.

Запах віддалено знайомий.



Дуже віддалено.

Найперше, що зрозумів, — живий. Мертвим нічого не болить. Умирущим здебільшого байдуже, чим кругом пахне й де вони є. Натомість людина, яка впритул наблизилася до смертельної загрози і бореться за життя, відчуває все. Навіть досить гостро. Як лікар, Шеремет знав це добре й не раз казав хворим: «Сильніше болить — скоріше загоїться».

Назовні вирвався довгий стогін. Він пригадав усе: засідку, бій, прорив, погоню. Відразу збагнув: поранили в спину, куля, напевне, пройшла навиліт, тому пече спереду. Ворухнувся, застогнавши, й відчув тугу пов'язку на грудях — широку, накладену старанно, хоч і не професійно. Де б узятися санітарові тут, у лісі?.. І — запах. Справді знайомий. Улітку вдихав його в коморі, в хаті, на хуторі Опанаса й Килини.

Тут Маруся.

Від Луб'янки, здається, не так далеко. Проте й не близький світ. Усе ж таки далі від того місця, де розташувався недавно загін Палія. Якщо хтось вирвався, де шукати зеленівців — перше питання. Як він сам тут опинився — друге. І скільки він лежить отак — це номер три.

Думати далі пораненому Шереметові завадив новий напад болю. Знову застогнав, не стримуючи себе. Рипнули в темряві двері, хтось зайшов обережно, присвічуючи гасовою лампою, почулося:

— Живий? Оклигав?

Маруся. Слава Богу!

Вона вже була поруч, поклала м'яку руку на плече, трошки вище найболючішого місця. Легенько труснула й перепитала:

— Так живий чи ні, Артемику?



Дивно, але чомусь саме так ще з літа стала кликати його вона. Раніше Артемиком кликав його лише Палій. Перестав, коли Шеремет узяв до рук зброю й почав воювати нарівні з іншими. У загоні його називали по–різному. Спершу — паном доктором, почувши звертання самого отамана. Та прізвисько не прижилося. Стали кликати то на ім'я — Артемом, то на прізвище. Проте дуже рідко. Найчастіше його кликали по батькові — Данилович. Як колись, за часів земського лікарства, — пацієнти. Хіба що повстанці, ніби вже й визнавши за свого, однаково, на відміну від хворих селян, не вкладали в отого Даниловича ніякого шанобливого змісту.

Кликали його так і Опанас із Килиною, теж не з поваги, просто тому, що зручніше. Але Маруся, — з літа молода вдова, — яка тоді, коли жив у Катерини Григоренчихи, чомусь уникала звертатися до нього, хіба тикала чи вряди–годи звала на ім'я, уподобала раптом оцього зовсім уже цивільного, навіть салонного Артемика. Може, Шеремет і хотів, аби вона зверталася до нього інакше. Проте від кінця серпня навідувався на Опанасів хутір дедалі рідше. Не мав часу довше з нею говорити.

І ось маєш — Артемик...

— Наче ж говорю.

Дихалося важко, зсередини виривалися хрипи. Прокашлявся — і відразу запекло. Спробував був повернутися хоч на бік, бо лежати долілиць було не дуже зручно. Заболіло, проте не зомлів. Маруся вже примостилася поруч, на широкому лежакові, ледь притисла його, даючи зрозуміти, щоб не ворушився. Прилаштувала лампу коло себе, підкрутивши ґнотика. Зробилося трохи світліше, та однаково все ще хилиталося перед очима. Артем кліпнув. Знав, що до світла доведеться поволі звикати.

— Не сам. Допоможу зараз. Коли різко крутнешся, то рани можуть закривавитися.

— Хто таке мудре сказав? — видихнув Шеремет, відчувши, як починає рясно пітніти.

— Семен.

— Середа?

— Він.


— Ага. Багато знає. Де він, до речі? Це Семен мене сюди...

— Тихо, тихо. Чекай, кажу, не спіши. Отак, візьму попід руку знизу.

Маруся перевернула Артема, немов маленьку сповиту дитину. Хоч він, навпаки, був розповитий: на тілі — лише перев'язка, чиста спідня сорочка й кальсони, так само випрані. Тіло це відчувало, і Шеремет раптом усвідомив собі, що його, непритомного, роздягали зовсім, і молода жінка, напевне, була поряд, ба більше — сама допомагала й мила. Щоки ніяково запалали. Його, тяжкопораненого, що насилу може ворушити язиком, охопив сором. Його, повстанця, побратима отамана Данила Зеленого!.. Немов яку панночку–курсистку, інститутку...

Тьху!

— О! Чого плюєшся?

— Нічого.

Артем не стогнав, більше кректав, мостячись на спині зручніше. Уже розібрав, що лежить у темній коморі, схований від людських очей. Сюди йому намостили дощок, застелили їх кожухом, поклали під голову набитий сіном міх. Скреготнувши зубами, спробував зібрати докупи рій думок, примружився, а тоді запитав:

— Давно я отак?

— Покрова скоро.

Відповідь була непевна. Та Шеремет здогадався.

— Значить, жовтень. А було... Десь днів сім такий?

— Шість. Усі рахувала. Кожен — наче останній, Артемику, не повіриш.

— Чого ж. Повірю. Як я тут опинився?

Маруся поправила сінничок під головою.

— Це вже спитаєшся в Семена. Коли байстрюк той прийде...

— Чого відразу байстрюк?

— Хочеш — інакше назви! — в Марусиному голосі не чути було роздратування; видно, байстрила вона далекого родича вбитої свекрухи, виявляючи так свою симпатію. — Завіз тебе. Зсадив з коня. Здав серед ночі, мов мішок мірошнику, — і ходу, тільки його й бачили. Узагалі нічого, ні слова, ні півслова. Де, коли, як, що з тобою робити — дотепер ми не знаємо. Ну, не помер, і за те слава Богу!

Лише тепер Шеремет звернув увагу на маленьку лампадку в кутку. Сюди, в комірчину, внесли образ, ще й прилаштували навпроти пораненого.

— Хто? — кивнув на вогник.

— Святий Пантелеймон Цілитель, — охоче пояснила Маруся. — На селі, знаєш, комунари ще на Іллю батюшку вбили. На дзвіницю повісили догори ногами, храм запалили. Паламарчук утік. Що виніс — добрим людям роздав. Ну, хто не боявся. Дядько Опанас узяв, помолившись. І я кожен день «Отче наш» над тобою читала. Особливо три дні тому.

— А що було?

— Ховати тебе збиралися, — Артем не бачив, але відчув у темряві, що Маруся сумно всміхнулася. — Тітка Килина, знаєш, дуже побожна. Уже думала, хто б тебе відспівав.

— Дякую за турботу. Може, не слід було...

— Та не шкірся ти! — молода жінка піднесла голос. — Думаєш, хтось тут розумів, що з тобою таким робити? Це ж ти в нас доктор київський, а самого лікаря є кому лікувати? Зовсім поганий був, Артемику. От зовсім, повір мені! Їй–богу! — вона для переконливості широко перехрестилася.

— Та вірю я, — Шеремет відмахнувся кволим жестом, поморщився й повторив. — Вірю, вірю. Ніяк від початку не розкажеш. Мене, значить, Семен привіз? Сам?

— Нікого з ним не було більше. Говорив, що чекав у лісі до глупої ночі, все відсиджувався. На нікінців міг напоротися, отаманових хлопців тоді на багато верстов довкола вже не було. Ніби наскочили ваші на засідку, Палієві...

— Тут правильно все. Потім мене поранили, а далі — провал. Виходить, я в лісі аж до вечора кров'ю стікав?

— Міг. Семен сам перелякався. Ти ж, Артемику, врятував його, вивіз. Так переповідав малий...

— Ет, пусте! — довга передмова починала дратувати Шеремета більше за біль. — Відчуваю, зачепило мене сильно. Міг не доїхати сюди. Розумію, Семен боявся мене перевозити прямо так. Дивуюся просто, як вижив. Куля навиліт, кров з обох дірок, я б збіг весь нею...

— Не навиліт, — заперечила Маруся.

— Тобто?

— Отак, — відповіла просто. — Тебе спершу малий у лісі туго перев'язав. Чимось підручним. Сюди допер. Як через сідло перекинув, видно, Бог помагав. А тут уже я...

— Що ти?

— Вирізала.

Кого?

— Олива шматочок. Кулю. Осьде застрягла.

Пальці жінки обережно провели спереду, там, де ребра.

— Марусю, ти... Ти зробила мені операцію? Сама? — хоч і так було все ясно, проте Шеремет усе одно не міг повірити в почуте.

— Дядько Опанас ножика нагострив і тебе тримав. Тітка Килина трав заварила — відвар, щоб рани промити. Народний засіб, усяку заразу вимиває–вичищає. Змішала з самогонкою, задля певності. Стояла поруч, тримала святого Пантелеймона, молилася. Я... колупала... Обережно старалася. Боялася, слово честі. Тільки куля... Вона не глибоко засіла. Могла її пальцями намацати. Потім ми тебе перев'язали, помили, перенесли сюди, сховали від очей. Хутір хутором, а воно всяке нині ходить. Поки минали. Та погані відчуття... А хай їм чорт! — відмахнулася. — Три дні тому горів ти весь. Думали — спалахне свічка. Марив, когось кликав, не розібрала достеменно. Воював, не без того. Що робити — ніхто не знав. Ліків тут жодних. Трави тітки Килини хіба, та й то... Словом, — зітхнула полегшено, мов нарешті висповідалася, — затих ти перед світом. Думали — все. Коли чуємо — дихаєш, наче вже рівно, не гаряче. А тоді ти спав більше доби. Прокидався, воду тяг. Пам'ятаєш?

— Ні. Оце аж тепер...

— Бач, значить, усе буде добре. Недарма я коло тебе весь цей час...

Ураз Маруся знітилася, замовкла, урвавши себе на півслові. Це нашорошило Артема. Він спробував підвестися, спираючись на лікті, та сил забракло. Тож, голосно видихнувши, впав на спину й запитав:

— Може, ти тут і спала? Це хочеш сказати?

— Навіть більше.

— Тобто?

— Поруч. Ти метався вночі, міняла тобі пов'язки на лобі, з оцтом.

Шеремет заплющив очі. Знову розплющив.

— Марусю... Ти спала... зі мною?

Коло тебе, — відрубала молодиця. — І перевдягала тебе я, і обмивала... З чоловіком я жила, коли забув. Законно. Заміжня була, в лазні разом випарювалися. Бачила чоловіків без одягу, з усім вашим хазяйством. Теж мені, театр!

— До чого...

— До всього! — вона підвелася. — Учений чоловік, наче не дикий, між людей буваєш. А досі не втяв: тут, по селах, школи давно заведено. За царя–батюшки ще. І в містах ми, сільські, буваємо. Деякі речі навіть краще за вас, буржуїв міських, знаємо. Я письменна, наприклад. Сама читаю, себе розписую, газети з Києва часом привозила, читала нашим, які ще неписьменні. Потім уже дядькам на куриво. І в театр ходила, в народний. Тато як живі були, перед війною ще, кілька разів нас із мамою возили. Хотіли, щоб далі вчилася, та бач...

Артемові щоки знову запалали.

— Не хотів я нічого такого...

— Ох, знаю вас! Усяких знаю! І коло чоловіка я спала, і з чоловіком! Отак!

Хотіла забрати лампу, потягнулася навіть. Тоді передумала, лишила, пішла до дверей, там повернулася, вперла руки в боки.

— Подякував би хоч! Бач, уже й не приляжеш біля них! Пани! «Якби ж ви знали, паничі...» — то про тебе, пане Шеремете! — де й подівся раптом Артемик. — І все одно бульйон тобі варила! Міцний, тітка Килина молоду курку зарізала! З домашньою локшиною! Щоб вичухався... та й пішов, може, звідси...

Вийшла нарешті. Хряснули двері.

Шеремет утупився в лампадний вогник, відчуваючи себе вкрай розгубленим. Чимось же зачепив Марусю, скривдив, видно. А може, вона хотіла зовсім інше від нього почути, про інше погомоніти.

Про що?

Артем зітхнув, кволо всміхнувся. Навряд чи копилитиме губи довго. Не ті часи, щоб іще свої на своїх приндилися.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка