Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка35/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

7

Дивний, незрозумілий спокій охопив Шеремета.

Ігрища скінчилися, маскарад не вдався, за якусь мить усім кінець. Артем не сумнівався, що Дзюба пригадає йому все. Надто — відчайдушну спробу здати його повстанцям навесні на дніпровому березі, коли Яків хотів утекти в плавні. Чому, коли і як той потрапив до білої армії, вже навряд чи вдасться дізнатися. Розпитувати не хочеться, а сам Дзюба теж навряд чи похвалиться. Із дорогою душею віддасть партизана–зеленівця, а ще й затятого петлюрівця російському офіцерові. Мабуть, дістане винагороду.

Шеремет вирішив, що дасть Якову сказати перші слова зради, а тоді стрілятиме в нього. Із такої відстані він мав би влучити. Потім треба буде знайти сили й вистрілити собі в голову. Або кинути зброю, здатися, розказати денікінцям, що зводив із Дзюбою давні особисті рахунки. І зробити все можливе, щоб хуторян і Марусю не чіпали. Доведеться також визнати: доля в особі Якова таки наздоганяла його весь цей час. Вважай, шість місяців. Півроку, цілих півроку! І ось коли спіймала нарешті. Правду кажуть: нікуди не подінешся від написаного на роду.

А вусатий Дзюба — його, Шереметова, персональна чорна людина32. Інакше Артем не міг пояснити, чому той раптом з'явився там, де не мав би з'являтися.

— Що там за чогт? — почувся голос, що явно належав старшому, проте зовсім не відповідав такому рангові.

Фальцет, ще й гаркавий.

— Обережно, ваше благородіє! — Дзюба ступив півкроку назад і заговорив каліченою російською, не повертаючи голови. — Тут і правда тифозний. Я таких уже бачив. Нахапаєшся лиха з вошами.

— А ти не вірив! — почув Артем вигук Марусі. — Товчу тобі, товчу!

Що відбувалося, Шеремет не розумів. Палець із курка поволі забрав. Але руків'я нагана і далі стискав міцно. Бридкий зрадницький рясний піт затікав у вічі. Проте, хоч яку каверзу замислив Дзюба, а здавати давнього знайомого денікінцям поки наміру не мав. Маруся, здається, теж відчула це, бо підіграла.

— Нічого толком ти мені не сказала! — гаркнув Яків, і — російською до офіцера: — Знаю я цю дівку, ваше благородіє. І дядька цього ніби знаю. То її, як кажуть, кузен.

— Хто?

Тільки–но в Марусі це вирвалося, Артемів палець знову ліг на спусковий гачок.

— Село ти! — добродушно реготнув Дзюба. — Братуха двоюрідний. Так у містах освічені люди кажуть: ку–зен. Або — ку–зи–на, якщо про жінку...

— Закінчуй пгосвітництво! — втрутився фальцет. — Де він тут узявся, скажи кгаще!

— Дезертир! — випалила Маруся. — Не з вашої армії! З червоними йшов! Коли ваші ж їх погнали! Потім сюди приліз, весь обідраний, голодний. Ну їх у сраку, каже, голодранців!

— Правильно, я тобі скільки товк, у твій дурний баняк! — Дзюба красномовно постукав себе по голові, далі не зводячи з Шеремета погляду. — Дивись мені, дівко. Як відволаєш родича, хай біжить бігом на збірний пункт. Записується в Добровольчу армію. Будемо разом голодранців бити. Почув мене, ти, кузене?

— Так точно, — вичавив Артем, до кінця не вірячи: пронесло ніби.

— Опанасе, ти гостям чарку піднеси, — Яків нарешті розвернувся. — Зараз хлопці перевірять, мо', бандита якого ховаєш. І поїдемо. Я б не ночував тута, ваше благородіє, тиф усе ж таки...

— Про чагку правильно сказав, — погодився фальцет, прогаркавивши слово «чарка» на український лад. — Давай на стіл, хазяйко! І зачини двері, Дзюбо, заразу розносиш!

Яків виконав наказ: дверцята комірчини хряпнули. Шеремет лишився сам при світлі лампадки. Видихнув голосно й злякався — ану почують? Відразу відкинув таку думку, вилаявши самого себе за боягузтво. Правицю розтиснув, та нагана далеко не ховав. Принишк, чекаючи інших несподіванок.

Їх не було. Скільки солдатів навідалося, він не знав. Навряд чи менше за взвод. Хоч для одного хутора і то забагато. Здається, події розвивалися за найпростішим припущенням: потрусивши господарів, денікінці випили, закусили, зібралися й у піднесеному настрої, з почуттям виконаного обов'язку подалися назад до села. Лише коли все остаточно вгамувалося, Маруся прочинила двері, там–таки, на порозі, перехрестилася на ікону. А потому взагалі повелася дивно: хутко підійшла до Артема, примостилася поруч, тоді міцно обняла, притиснувшись грудьми так, аж йому перехопило дух, і, вже не соромлячись, поцілувала. Спершу — в щоки, тоді — в губи, не зовсім зграбно, але щиро, справді домагаючись відповіді на поцілунок.

Шеремет силкувався відсторонити молодицю, глибоко в душі розуміючи: хоч що вона замислила, хоч що нею рухає, нічого доброго з таких припливів ніжності не вийде. Відтак Маруся притискалася ще дужче, після третьої його спроби вирватися запитала тихо:

— Ти чого? Болить?

— Тебе треба питати чого.

— Злякалася. Побачила Якова — серце захололо. Що казала йому, як відбріхувалася, вже й забула, віриш?

— Вірю. Сам не оговтався.

— Тебе могли забрати. Чи застрелити на місці. Страшно стало, не хочу я цього.

— Тебе теж. І дядька Опанаса, й тітку Килину...

— Але я злякалася за тебе, Артемику. Чому не знаю. Хотіла дядькову сокиру хапати. Чесно, рука б знялася на Якова. На нього першого...

Маруся випросталася. Сіла, поправила розтріпане волосся. Артем підвівся, зіперся руками на дошки свого ложа.

Іти треба. Зараз.

— Куди?

— Не знаю. Лишатися тут не можна. Сама бачиш...

— Він вернеться.

— Хто?

— Яків. Коли всі сиділи й пили, перехопив мене біля льоху. Прийду вночі, каже.



— Нащо?

Маруся знизала плечима, знову поцілувала Шеремета, цього разу — не так сильно й палко, підвелася. Хотіла сказати ще щось, але її гукнула тітка Килина, тож молодиця метнулася на поклик. Покинувши Артема у ще більшій задумі, ніж він був...

...Дзюба з'явився проти ночі, як обіцяв.

Приїхав верхи, постукав у вікно обережно, ніби справді боявся когось розбудити. У хаті не спали, Яків зайшов, побачив Шеремета, вдягнутого, за столом, з наставленим на нього наганом. Не здивувався, не знітився, сказав:

— Здоров, значить, дядьку. Чоломкатися будемо? — він красномовним жестом розправив вуса.

Іди к чорту! — відповів Артем, глянувши на принишклих тітку Килину й Марусю.

Дядько Опанас ще раніше примостив на лавці коло себе сокиру, тепер демонстративно поклав на сокирище свою широку жорстку долоню.

— Я вам, селяни, життя сьогодні врятував. А ви собачитеся. Хоч би подякував хто.

Іди сюди, подякую, — Шеремет хитнув дулом.

— Забери. Поговорити прийшов. Діло є, правда. Їсти не прошу, нагодували вже.

— От спасибі, батьку рідний! — вирвалося в Опанаса. — Тебе, паскуду, мало поїли–годували? Ти чию форму начепив, сучий сину?

— Прибери нагана, — повторив Дзюба, присідаючи на лавку та впершись руками у розставлені коліна. — Бач, я з миром. На розмову. От не думав тебе тут застати, їй–богу не думав! Як зустрілися, то вже послухай. Може, — він глянув на дядька Опанаса, — ми удвох побалакаємо?

— Свої всі, — відповів замість нього Артем.

— Знаю. Тому й уберіг, що свої. Наскочили б сюди солдати без мене, ну, не було б мене з ними, казочка про тиф не допомогла б, Марусько. Гарно придумано, тільки не на наш час. Довго б не панькалися з такими. Або на місці б застрелили, заразом би й хутір спалили, щоб ніякого тифу не було. Або розкусили б, загребли б у контррозвідку, там би швидко язика розв'язали.

— Що я можу знати?

— А їм яка різниця? — щиро здивувався Дзюба. — Люди добрі, я ж у губчека служив! Те саме, дядьку! Нагребуть повну буцегарню народу, ребра поламають, заб'ють до крові для годиться — та й по всьому! Признався, не признався — до стінки, місця звільняй! Розмова коротка! То що, Артемію, де ми покуримо?

— Надворі кадіть! — заявила Маруся, підводячись, навіть упираючи руки в боки. — І знаєш що, Якове? За всіх скажу. Як лякати нас приїхав, то махай краще, вертайся зі своїм благородієм, робіть, що хочете. Бо тобі не раді, й ніяких розмов не буде!

— А ти, Марусько, хіба за господиню?

Опанас, крекчучи, підвівся, підважив сокиру.

— Вона до діла говорить. Ми люди мирні, намагаємося при всіх владах уціліти. Та коли вже на те пішло, що з'явився тут юда, — нехай: зустрінемо, як він заслуговує. Порадилися, вирішили. Страшно помирати, але терпіти таких, як оце ти, — ще страшніше.

Дзюба поцмокав язиком.

— Бач, заговорили... Мирні люди... Багато чого вам треба пояснювати. І не хочу, бо бачу: теж не будете слухати. Я до Шеремета приїхав, хрещеника, вважайте, свого. Дасте кількома словами з ним перекинутися — добре. Не дасте — поїду геть. Не приведу сюди нікого, можу навіть перехреститися.

— Ой, та йдіть уже собі! — роздратовано відмахнувся Опанас, тут же гримнув на жінок: — Ви чого розсілися? Спати мені лягайте! Я поки посиджу...

...Надворі було по–осінньому прохолодно. Шеремет накинув бекешу, Дзюба щільніше закутався в шинель. Мовчки витяг кисета, дістав нарізані папірці, простяг Артемові. Той кивнув головою, заклеїв свою цигарку. Вони задиміли, дивлячись на всипане зоряними цяточками небо. Яків заговорив першим:

— Ти ж у штани наклав, коли мене побачив. Скажи?

— Усе, що хотів сказати? Тоді я пішов.

— Чекай–чекай, дядьку, — Дзюба притримав його за рукав. — То я так, жартую. Хоч наклав, наклав, але можеш мені не признаватися. То правда, не думав тут, на хуторі, тебе застати. Потрусити його взагалі поїхали для звичаю. Партизанів шукають, зеленівців. Тільки нема їх уже. І не буде більше.

— Чому?

— Не знаю, хто на солдатів налетів. Але не хлопці Зеленого, точно. Або інший отаман у них, або просто гуляють, без ватажка. Треба ж кудись себе дівати.

— Досить крутити, Дзюбо. Якого дідька?..

— Такого! — різко перебив той, забувши про цигарку. — Такого! Сидиш тут у комірчині, в теплі й добрі. Жереш, спиш, баба поруч! Не знаєш нічого! Усе, амба отаманові! Нема Зеленого, вбили!

У голові Шеремета лунко бамкнув дзвін.

Раз. Другий. Третій.

Так калатало, як наче церковна дзвіниця била на сполох.

— Брешеш, — процідив Артем. — Скільки знаю тебе, завжди брехав. Звідки знаєш?

— Вуха є, то й слухаю, — огризнувся Дзюба. — Як я до золотопогонників потрапив? Здався. Сам прийшов. Тоді, влітку, коли втік від Зеленого, так само покаявся. Помилявся, мовляв, під страхом смерті став під отамана. Усе чекав нагоди втекти, людей зберіг, зате...

— Кого це ти зберіг?

— От хай би в чека пішли й перевірили! — відбрив Яків не без гордощів. — Розказав, що знав, де в отамана яка агентура, хто симпатизує. Поки на гауптвахті сидів, перевірили товариші. Не я б здав, то по–любому каюк. Губчека теж не дурні верховодять. Бач, назад узяли. Туди ж, тюрму охороняти. Ну, а як дядько Денікін попер, заметушилися там, почали людей стріляти, папери палити. Бачив би, скільки крові по собі лишили... — він говорив спокійно, ніби оповідав байку, казку чи звичайну історію з життя. — Ну, думаю собі, не підходить мені таке. Тихцем, хаміль–хаміль — і заліг, зачаївся. Та й помалу забули про мене в чека. Ой, не тільки я втік! Зайшли добровольці, біла кістка. Я відразу до них. Мовляв, натерпівся від червоних, був силою мобілізований, сам служив государеві імператору вірою–правдою. Не повіриш, «Боже, царя храни!» їм утнув!

— Чого ж — повірю.

— О, бач! — Яків не відчув іронії. — Значить, пояснив: служив при тюрмі, конвоїром. Вони мене й приписали до контррозвідки. Тепер, бач, я в каральному загоні. На правах місцевого, все тут знаю. Пани офіцери мене навіть бережуть...

— Не заговорюй мені зубів, Дзюбо! Зелений... Як знаєш, що його вбили?

— До цього ж і веду! Десь днів із п'ять тому пішли в контррозвідці чутки — застрелили отамана Данила Зеленого десь біля Канева. Він ніби вертався сюди, в рідні краї. Про щось там домовлявся з Петлюрою. І наче був біля нього агент самого Щучкіна.

— Це ще хто такий?

— Ніколи не бачив, — признався Дзюба. — Керує контррозвідкою діда Антона.

Кого?

— Золоті погони кличуть так свого командувача — Денікіна Антона Івановича. Та ну його, тебе ж, дядьку, Зелений цікавить.

— Дуже цікавить. Хто бачив отамана мертвим?

— Були люди, — Яків кивнув, ніби погоджувався сам із собою. — Перевіряли. Отамана вашого стріляли, та не дострелили. Довезли сюди, до Стрітівки, знаєш, де це... Там відійшов. Хоч кажуть, дуже схожого чоловіка туди доправили, аби обдурити всіх. Сам же отаман ховався десь у Ковалях, теж недалечко. І там усе одно помер...

— Могили, значить, нема?

— Я не бачив, — Дзюба приклав собі розчепірену правицю до серця. — Та казали люди всякі, що самі бачили. Є такі, що були на похороні. Словом, Артемію, скажу тобі так: різні місця смерті Зеленого називають. Але ніхто не каже — живий. Тут інше: розбіглося військо без отамана. Золотопогонники ганяють по повітах залишки, зграйки роздрібнені. Ніхто вже з тилу не скубе.

Очі звикли до ночі. Шеремет побачив, як Яків посміхнувся у вуса.

Захотілося стрельнути впритул. Не думаючи про наслідки. Учинити з ним, як у давнину розправлялися з гінцями, що приносили недобрі звістки.

— Нащо ти говориш мені це все? — запитав глухо.

— Аби не надибав — не сказав би, — легко признався Дзюба. — Я ж нічого не забуваю, дядьку. Міг би помітити. Ти ж мене тоді, біля кручі, пам'ятаєш, від неминучої смерті, вважай, урятував. Та ще й від дурної. Засмалив би мені хлопчисько–шмаркач кулю в пузо, не розбираючись, — і по всьому, ніхто б тебе зараз від іншої кулі не врятував.



Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було.

Від кого й коли Шеремет почув це? Мабуть... Точно, Палій розмірковував, коли вони сиділи у нього в хаті ще цією весною, а здавалося, ніби відтоді минуло ціле життя. Була жива його дружина, діти сопли на печі...



Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі.

Різко труснувши головою, Артем прогнав від себе ті спогади. Хоч таки правду казав тоді Федір, щиру правду. Як усе непросто з цим Яковом Дзюбою! Як усе заплутано! Чорна людина, янгол–вигнанець, якогось дідька все довкола нього крутиться...

— Ти чого, наче кінь? — поцікавився той, мовби відчуваючи, що Шеремет думає про нього.

Та прочитати тих думок не міг.

— Повірити важко, — Шеремет говорив правду.

— А ти все одно вір, дядьку. Отак візьми й повір. І думай, куди себе дівати. Військо Зеленого розлетілося. Зараз, кажуть, хто перший назвався, той і отаман. Нема тобі чого там робити. Відлежся на хуторі. Хтозна, як воно піде далі й куди вітер повіє. Але не до отаманів, я тобі кажу.

Може, хотів Яків почути якусь відповідь, та Шеремет відмовчався.

— Тоді бувай, дядьку, — Дзюба легенько ляснув його по плечі. — Відплатив я тобі за той день коло Дніпра. Ми квити. От не сходитися б нам більше — ані так, ані сяк. Ніяк бажано. Різними дорогами йти, не перетинатися.

Отут Артем цілком погоджувався. Та промовчав. Дозволив Якову знову потріпати себе по плечі. Дочекався, поки той скочить на коня і зникне в нічній темряві. Лише тоді повернувся до хати.

Треба розказати людям про смерть отамана Данила Зеленого...






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка