Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка36/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

8

Того селянина привели, коли в таборі зібралися відправити дев'ятини за Федором Палієм.

Наближався грудень. Болота в Гощівському лісі, де знайшли притулок партизани, що збилися в загін після отаманової загибелі, подекуди не замерзали навіть лютими зимами. Шеремета на початку листопада привів сюди всюдисущий Семен Середа потаємними стежками, про які з чужинців мало хто знав. Там, на острівцях, хлопці поставили міцні курені. Здебільшого сиділи в них, коли падали дощі, палили вогнища, грілися й коли–не–коли посилали невеличкі групи до найближчих сіл по харчі.

Артем розумів: колись злагоджені, дисципліновані, вірні слову Данила Зеленого вояки поволі нікчемніли. Федір Палій очолював ці мізерні залишки багатотисячної боєздатної армії, сильної ще на початку жовтня. Але й він не міг дати ради, бо з загибеллю отамана військо справді втратило полководця. Тепер основна мета — забратися якнайдалі в ліс, у хащі, туди, куди москалям золотопогонним ходу нема. Нехай там комарі та мошки гризуть — нічого, скоро перестануть. Наближалися холоди, всяка комашня відійде до весни. Партизани всерйоз намірилися зимувати серед болота, не приховуючи, що годувати їх мусить місцеве населення.

Поки так, а далі — побачимо.

...Після сумних новин, що їх приніс Дзюба, Шеремет розгубився. Таке сталося з ним чи не вперше за останні місяці, коли постійна війна привчила вирішувати все дуже швидко, не роздумуючи. Від цього залежало життя, і Артем гадав, що надовго, як не назавжди, позбувся дурної інтелігентської звички повсякчас копирсатися в собі й десятки разів обмірковувати кожен крок.

І ось — порожнеча. Пустка. Жодного уявлення про найближче майбутнє. А ще ж за якусь годину перед тим, як з'явився Яків, він снував серйозні плани, куди і як треба відступати. Почувши трагічну новину про отаманову загибель і військо, якого вже нема, Шеремет відчув себе дуже зле, навіть гірше за казкового богатиря на роздоріжжі. Той хоч вибір мав: піти праворуч — самому згинути, звернути ліворуч — коня згубити, рушити навпростець — чого на світі не бува! — може, й здобути перемогу. Але перед Артемом не було жодної стежки. Він міг лишитися на хуторі, надуживаючи довіру хазяїв і накликаючи сюди правдиву загрозу. Або зібратися й піти навмання, куди очі поведуть, нипаючи округою й вишукуючи, хто де є з давніх побратимів–зеленівців.

Правда, був досить примарний шанс узяти курс на Чернігівську губернію, до батька Ангела. Також можна спробувати пробиратися денікінськими тилами на Південь, до Катеринославщини, де розгулявся батько Махно. Та це все потребувало більше сил, ніж мав Артем. Хто–хто, а він, лікар, чудово розумів: насувається глибока осінь. Він ще не зовсім оклигав після поранення. А доведеться йти пішки кілька сотень верст. До того ж кружними шляхами, криючись, скрадаючись, переховуючись, щоб не наскочити на білі патрулі, яких розвелося скрізь, немов сарани, тож сил може забракнути. За інших обставин Шеремет неодмінно ризикнув би. Та з незагоєними ранами пускатися в таку далеку путь дуже небезпечно.

Міркував він уголос. Маруся слухала, вряди–годи вставляючи якісь малозначущі чи підбадьорливі фрази. Настала мить, коли Артем, недобре пожартувавши, бовкнув: «Застрелитися хіба. Поховаєте мене десь і матимете святий спокій». Відтак зненацька дістав по губах. Маруся вдарила навідліг, розбила до крові, заюшило сильно. Шеремет не бачив себе в дзеркало, але відчув, що дуже схожий на упиря з англійських романів, якими колись зачитувалася Лідія. Не стримався тоді, зойкнув з болю. Відразу облизав солоне язиком, машинально торкнувся забитого місця.

Але зовсім несподівано повелася Маруся.

Забрала його руку, м'яко й рішуче водночас. Нахилилася, вдаючи, ніби робить щось погане, заборонене, поводиться непристойно, проте давно хотіла вчинити так, торкнулася губами зарослої щоки, татарських вилиць, далі кінчиком свого язика забрала кров з розсіченої губи і щось тихенько прошепотіла. Артем не розчув, та й зашуміло в голові, закалатало серце, аж у скроні віддавало.

...Її поцілунки повернули інше, передвоєнне, життя, навіть не Київ — обійстя на околиці Бучі, яка ще зовсім недавно затишно звалася Яблунькою. Там вони з Лідою ще в перші роки спільного життя винайняли дачу й розважалися, ходячи цілуватися в сінник. Дім стояв на околиці, трошки далі від інших садиб, але ближче до річки. Уночі вони лежали й слухали жаб'ячі хори, з якими змагалися завзяті цвіркуни, та коли хотіли одне одного, то бралися за руки і, в чому були, — вона в легенькому, невагомому мереживі, він у спідньому, — босоніж виходили в літню задуху, поспішаючи на духмяне, свіже сіно...



З Марусею вони потім теж лежали тихо, міцно взявшись за руки. Артем навіть уявити собі не міг, як мало треба, щоб відступила війна і з'явилося переконливе враження — все вже позаду або незабаром скінчиться. Звісно, то було не так. Шеремет усвідомлював, розуміння муляло ще більше. Раптом йому здалося, що він не має права підпускати молодицю так близько до себе. Він повинен, але ще не готовий відповідати за неі, їїні, тепер уже їхнєспільне майбутнє. Чи думала Маруся про це? Що, як просто захотіла любити? А там хай буде, як буде. Гори воно все вогнем! Тільки тут. І тільки зараз. Цей день, цей вечір, ця ніч — шматочки щастя, про яке мріє всякий, хай жити страшно й довкола щодня гинуть у пекельних муках люди.

Після того Шеремет, досі ще обтяжений міськими світськими умовностями, спробував був, недоладно добираючи слова, щось пояснити Марусі. Та вона виявилася набагато мудрішою. Знову ляснула його по губах, несильно, наче вдала, що хотіла вдарити, а тоді притисла до них долоню, що означало: «Мовчи, дурню, пусті й непотрібні слова твої!» Потім ще кілька днів обоє бавилися в секретні стосунки, переморгувалися, наче підлітки, подавали одне одному таємні знаки. Але тітка Килина розкусила їх дуже скоро і з робленою суворістю насварила пальцем. А Опанас картинно насупив брови й рубонув рукою повітря: мовляв, досить тулитися по комірчинах, гайда до Марусі, тісно вдвох не буде. І з'ясували відразу: гріха поки що нема. А щоб його не було зовсім, ближче до Різдва приведе дядько Опанас панотця сюди, на хутір, нехай тут обкрутить їх. Не треба на людях, піп таїнства не викаже. На тому й стали. Запили, як годиться, це діло, і Артемові мигнуло в голові: «За особливих умов особливі й заручини».

Пізніше, коли Маруся заснула в нього на плечі, мірно сопучи у вухо, Шеремет остаточно вирішив, що робитиме далі. Отже, він знайшов родину. Добре це чи погано, зважаючи на такий тяжкий час, — буде видно. Проте нові стосунки мимоволі відтягали його відхід. Він поздоровішає, зміцніє, набереться сили і коли вдасться отак, на хуторі, перебути до зими, то з дорогою душею вирушить не до когось із бунтівних отаманів, а до самого Петлюри. Туди, куди він, власне, й хотів вирядитися з ворожого Києва разом із Лідою. Що ж, він має іншу дружину, вже загартовану й витривалу. Тож варто спробувати обом пробратися на захід. До того ж петлюрівці, здається, підступають з боями дедалі ближче. Звісно, взимку, в мороз, іти буде складніше. Та зимувати в теплі, під Марусиним боком, Шереметові хотілося найменше.

Будуючи в голові плани, Артем хоч–не–хоч насмішив Господа.

Бо на початку листопада де не взявся Семен Середа. Жадібно поїв, випив трьома великими ковтками понад половину кухля самогону, хоч раніше не мав такої звички, відітхнув і розповів про Гощівський ліс. Там отаборилися хлопці, яких зібрав Палій після того, як жовтневі бої врізнобіч розкидали майже некероване військо отамана Зеленого. Шереметові плани відразу змінилися, і Маруся благословила невінчаного чоловіка вертатися в загін.

Палій зустрів міцними обіймами. Поки вони не бачилися, Федір ще схуд і вже не видавався таким велетом, яким Артем побачив його вперше. Лице, що колись пашіло здоров'ям, посіріло, вуса погустішали, обвисли, в них і в чуприні пробивалася рання сивина. Проте сотник і далі тримався бадьоро, випромінюючи кипучу силу. Бо тільки вона могла ще сяк–так приборкати військових побратимів його загону.

Від Федора Шеремет дізнався: почута від зрадника Дзюби звістка про те, що денікінський найманець убив Зеленого, не вигадка. Замах був, як і підісланий убивця. Подробиць Палій не знав і не мав змоги поговорити з тими, хто був тоді коло батька отамана. Навіть попрощатися не встиг з ним: його загін якраз бився з денікінцями зовсім в іншому місці, за Вишгородом, примчавши на допомогу місцевому отаманові Петрові Халепі. Тоді, розповідав, партизанам удалося оточити золотопогонників, та з Києва до тих наспіла підмога. А далі самим повстанцям довелося вириватися з лещат. Коли дісталися Стрітівки, отамана вже поховали й навіть перепоховали. Сорока принесла на хвості, що могилу Зеленого вороги збираються розрити, тіло вийняти й розрубати на шматки. Бояться, мовляв, що отаман воскресне.

Знову для Шеремета потяглися партизанські будні, що їх бойовими аж ніяк не назвеш. За якийсь час Артем зрозумів, що Палій усе ж таки не той отаман, до якого звикли хлопці, і слухається його заледве половина всього вояцтва.

Зокрема, каламутив воду й Василь Сивий. Йому теж пощастило вижити після розгрому, і він стояв на тому, що краще відсидітися, перечекати, щоб потім тилами вирушити до батька Махна чи іншого сильного отамана. А Палій вимагав не лише бойових дій, а й наполягав на укладеній військовій угоді з Петлюрою. От йому й треба допомагати. Узяти на свої плечі справу отамана Данила Зеленого.

Чим може скінчитися та суперечка, чи розколеться один, ще й нечисленний, загін на дві нерівні частки, Артем поки що не знав. Усе ще придивлявся. І за ті кілька тижнів у Гощівському лісі так і не знайшов відповіді, чи є в повстанців, які гризуться між собою, бодай якесь майбутнє. Усе помінялося, коли вбили Палія.

Хлопці потрапили в примітивну пастку, але зрозуміли це вже там, на місці. Усюдисущий Середа приніс на острови звістку: денікінці напали на Данилівку, грабують хати, у селі — справжній погром. Нахабні, не бояться нікого й нічого, лише мало їх. Взвод, не більше. Федір не думав довго. Партизани вирушили негайно. А зайшовши в Данилівку, тут–таки опинилися в щільному кільці золотопогонників. Прорвалися з великими втратами, від загону лишилося трохи більше половини, а що зник десь отаман Палій, помітили тільки тоді, коли забігли до лісу. Того ж вечора його, мертвого, приніс кінь — знала розумна тварина, де її дім і куди треба вертатися.

Щойно поховали, Шеремет не сумнівався: отаманом проголосить себе Сивий, і що з того вийде, сказати важко. Спершу Василь хотів поруч Федора закопати й Середу. За те, що приніс звістку, яка заманила в пастку. Товариство думало навіть заступатися за хлопця, але той відбився без нічиєї допомоги, ще й закликав усіх до здорового глузду.

— Не сам я все придумав — повідомив Свирид Охріменко зі Ржаного, що неподалік Данилівки. Значить, то він, падлюка, знюхався з москалями.

Сивому довелося поступитися. Розуміючи, що партизани чекають від нього рішучих дій, узяв із собою кількох хлопців, зокрема й Семена, і погнав до Ржаного. Повернулися вранці, заморені, але всі цілі й дуже щасливі: витягли з Охріменка признання, зібрали селян на майдані, змусили москальського посіпаку покаятися, а тоді повісили привселюдно. Так Сивий почав зміцнювати авторитет, і Шеремет відчув, що може опинитися серед меншості. Василь давно вже скоса дивився на нього, тож краще їм розійтися. Тепер чи найближчим часом. Артемові дуже не хотілося потрапити не під ворожий удар, а під гнів та підозру своїх.

І треба ж таке — нагодився сюди селянин на свою дурну голову...

Його привів той–таки Середа, хто в загоні остаточно став зв'язковим та розвідником. Щоправда, найчастіше він розвідував, чи стоять де в довколишніх селах солдати, а потім проводив туди невеличкий партизанський гурт по харчі. Поки що селяни їх годували, але дедалі більше нарікали: був, мовляв, батько Зелений — мали якусь надію, що недурно годують, бо рубали зайдам голови. А тут сидите, мов щури, жерете тільки. Селяни ж ризикують: завелися між них такі, хто ладен за гроші виказати повстанських помічників.

Ось чому Семен зрадів, зустрівши в лісі невисокого, кривенького на ліву ногу діда у валянцях з калошами, зношеному, але ще міцному кожусі й насунутій майже на очі смушевій шапці. Старий вів за вуздечку коня, впряженого в рипучий віз: видно, давно не мастив ресори на дерев'яних колесах. Проте пішки, стежками через гощівські болота до островів не дістанешся.

— Приймайте гостя! — закричав хлопець, коли назустріч вийшли гуртом партизани.

Шеремет та ще кілька бійців трималися осторонь. Дев'ятини за Палієм почалися, як і годиться поминкам, однак доволі швидко обернулися на звичну його очам пиятику. Самогону вистачало, і, коли витягли черговий штоф, Артем зрозумів: зараз вони вже й забудуть, заради чого зібралися. Така поведінка дедалі більше штовхала його до того, щоб зібратися й піти з Гощівського лісу на захід. Він мусив бодай спробувати добутися до петлюрівського фронту. От тільки треба вирішити, сам він піде чи візьме з собою тих, кому після загибелі Палія можна довіряти, і що робити з Марусею й хуторянами.

Навіть уявити тієї миті не міг, як поява діда з більмом на оці несподівано пришвидшить події. Не встиг ані розібрати, що ж сталося, ані передбачити, як поведеться Василь Сивий, ані тим паче втрутитися, щоб запобігти всьому.

— Хто такий? — різко запитав той, не намагаючись удавати з себе тверезого.

— Заброда я! Матвій Лукич, із Горпинівки! Оце шукав вас, хлопці, бо баба моя зовсім голову прогризла! Бач!

На підтвердження стяг шапку й нахилив голову, демонструючи круглу, схожу на тонзуру католицького священика лисину, вкриту по краях кущиками світлого волосся.

Партизанськими лавами пробулькотів короткий смішок. Проте на лиці Сивого не здригнувся жоден м'яз. Підніс руку, закликаючи до тиші, підступив ближче, став, широко розставивши ноги, щоб не так сильно хилитало, і гаркнув:

— Бачу, що ти плішивий, діду! За яким чортом ти сюди приперся? — глянув на принишклого враз Семена й рикнув на нього: — Ти привів? Нащо? Кого припер? Що наробив, не розумієш?

Радісна усмішка зникла з Семенового обличчя. Шукаючи підтримки, закрутив головою, знайшов очима Артема, який сам нічого не зрозумів, але напружився, чуючи біду. Старий Заброда, здається, був єдиний, хто не відчував тривоги й наближення чогось лихого. Того, що ніби непомітно витало в повітрі весь цей час, згущувалося, а от–от вибухне, мов гидкий болотяний газ.

— Повторюю ще раз — ти навіщо, сучий сину, привів до нашого табору шпигуна? — Василь карбував фрази, його голос став на диво тверезим, але всі, крім старого з возом, знали: той, хто називав себе отаманом Сивим, п'яний як чіп. — Хіба не знаєш, паскудо, що по селах багато зрадників розвелося? Мов тлі на яблунях, коли не більше. Забув, через кого загинув побратим Федір, за яким ми сумуємо тут? А хто винен у тому, що інші наші хлопці ні за цапову душу склали свої голови? Ось такі шпигуни москалів приводять!

Шеремет не стямився, як Сивий уже вихопив маузера й почав тицяти дулом у діда Заброду, який аж тепер зрозумів, що не в добрий час надумав пошукати в Гощівському лісі повстанців.

— Василю, людина харчів привезла! — Семен виступив наперед, але, як помітив Артем, намагався триматися осторонь від лінії вогню, не затуляючи собою старого. — Блукав у лісі! Там, у мішках, картопля, борошно, капустка, сала трохи є, навіть горілка...

— Ти за горілку продався?! — вигукнув Сивий, і Шеремет, відчуваючи поганий кінець, поклав руку на приторочену до шкіряного армійського ременя кобуру. — Отак просто дід гуляв собі лісом! Туди–сюди! Чекав, поки такий зелений шмаркач, як оце ти, вийде на нього! Якби то сам вийшов! Ти ж сам, сученя, і привів його сюди за руку!

— Василю...

— Мовчи! Я мамці своїй був Василь, поки цицьку смоктав! Тут я отаман Сивий! І я вирішую, кого приймати в загін, кого сюди приводити, а кого не пускати й на гарматний постріл!

Старий Заброда затупцяв на місці, кахикнув.

— То що, хлопці... Може, теє... Беріть, баба моя зібрала вам тут поїсти... Вивантажуйте мішки, і я поїду собі.

— Куди ти поїдеш? — Сивий підступив ще на два кроки. — Назад, у свою Горпинівку? І дурник цей, Семенко, тебе виведе тією ж таємною стежкою? Потім приведеш сюди москальню, і нам край? Скільки тобі обіцяли за зраду?

Ось коли старий сповна відчув небезпеку.

Позадкував. Спробував заховатися за впряженим у воза конем. Розтулив був рота, намірявся щось сказати.

Але Сивого ніхто й ніщо не могло вже стримати.

— Зрада кругом! — закричав він, і Артем помітив, як здригнувся навіть бувалий у бувальцях юний Середа. — Зрадники! Продадуть Україну кацапам та жидам! Свої ж продадуть! На! На! На!

Примовляючи так, він націлив маузера просто на Заброду й затято почав тиснути на спуск.

Якщо чогось такого й чекали, однаково ніхто й подумати не міг, що все станеться так швидко.

Артем не витримав. Його раптом перестало хвилювати, що може бути з ним далі.

Нещасний дід іще падав, а Шеремет, оголивши нагана і стріляючи на ходу, випустив у Василя Сивого весь барабан.

Він сам не до кінця розумів, чого хотів: зупинити нового ватажка, вдарити його, щоб хоч трохи вибити хміль, чи відштовхнути жертву з лінії вогню. Озброєна рука ніби зажила власним життям, на якусь мить відмовившись слухатися господаря. Коли пусте клацання показало — стріляти більше нічим, Артем далі тримав дуло перед собою, ніби це могло захистити його від п'яного гурту, на очах у якого щойно застрелили їхнього отамана.

— А–а–а–а! — люто вигукнув хтось у натовпі.

Забрязкали замки гвинтівок. На Шеремета націлилося з десяток дул. Боковим поглядом помітив, що до нього біжить Семен, на ходу заганяючи патрона в патронник. Загрозливо заворушилася невеличка група, що відокремилася від розгульного загалу ще раніше, разом з Артемом, і так само, як він, з недовірою позирала на Сивого.

Якщо зараз підуть лава на лаву, Шеремет цього вже однаково не побачить.

Так чи так, але наступна куля буде для нього. Хоч хто стрілятиме, не схибить. Він стояв у всіх перед очима, розправивши широко груди, і тікати нікуди не збирався.

Постріл.

Шеремет чекав цього. Здригнувся. І з подивом усвідомив: стоїть, де стояв. Навіть не поранений.

Рука з порожнім наганом поволі опустилася вниз, уздовж тіла.

Наперед виступив Остап Романюк. Досі він стояв позаду більшого, небезпечного для Шеремета, гурту, а зараз проштовхався крізь лави принишклих партизанів. Стискаючи свого револьвера, з якого ще димилося, рябий ступив ще кілька кроків уперед, розвернувся лицем до народу і знову пальнув угору.

— Стійте всі! На місці стій!

Його послухалися. Дула гвинтівок похилилися. Романюк, не обійшовши тіла Сивого, а переступивши через нього, наблизився до Артема, зупинився за крок і спитав, дивлячись прямо в очі:

— Навіщо?

— Треба пояснювати? — відбрив Шеремет.

— Не знаю. Мабуть, ти щось краще знаєш, коли так зробив. Відповіси за Сивого?

— Він сам за себе відповів.

— Значить, тобі далі все й вирішувати. Як знаєш, що робити, то роби, отамане. Командуй.

Артем ніколи не думав, що після всього пережитого станеться несподіванка, яка змусить його вклякнути на місці крижаною брилою.

— Хто отаман?

— Ти, — просто відповів рябий Романюк. — Не впораєшся, не повірять тобі хлопці, тоді не ображайся. Так само скінчиш. Сивий, коли вже по правді казати, давно вже... А, — він махнув рукою, повернувся до принишклого гурту: — То що, отаман?

Спершу несміливо, але враз дружньо, змішавши п'яні й не дуже хмільні голоси, партизани загукали:

— Отаман! Отаман Шеремет! Доктора в отамани!

Хтось у надпориві навіть вистрілив у повітря. Постріл підхопили інші, але Артем, відчувши — пора, гаркнув на всю силу легенів:

— Досить! Бережіть набої, хлопці! Буде! — і далі, слухаючись свого серця промовив: — Отаман Сивий учинив самосуд. Люди в селах і без того почали дивитися на нас косо. Тому й здають москалям кожного другого. Семене, — сказав, не повертаючись до Середи, — дам тобі людей, відвезеш убитого в Горпинівку. Поясниш бабі його: нікінці вбили, бо віз харчі для партизанів. Збрешеш, але Бог простить. З цих продуктів нічого не беремо, люди від себе відривали. Горілку всю негайно вилийте, Романюк простежить. Сивого... отамана Сивого поховайте, як належить. Поминки за Палієм ми не так справимо, як сьогодні. До завтра щоб усі мені були свіжі, як огірки на городі. Кому не ясно?

Замість відповіді гурт почав поволі розтікатися.

Отаман Шеремет прийняв командування.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка