Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка38/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

10

Яків Дзюба не підвівся назустріч.

Не подав руки. Пригладив розчепіреною долонею йоржик волосся, мотнув головою. Сидір із Палажкою, низенькою повнявою молодицею, віддалено схожою рисами на тітку Килину, метушливо вийшли з хати, прихопивши кожне свій кожушок. На столі, як на диво, не було нічого. Навіть півштофа з горілкою, не кажучи вже про їжу. Зазвичай червоні найперше вимагали зібрати вечерю. Але тут, видно, Дзюбі було не до того.

Шеремет зовсім не здивувався, побачивши перед собою того, хто ще два місяці тому носив денікінську форму. Зупинившись на середині світлиці, розставив ноги трохи ширше від плечей, заклав великі пальці рук за широкий пасок, стояв і дивився на Дзюбу згори вниз. Той або не відчував свого не надто зручного становища, або ж не зважав на це. Зводитися на рівні не збирався, навпаки — вмостився зручніше.

— То здоров, чи як? — повторив.

— Знову ти, — мовив Шеремет. — Як це тебе назад у чека взяли?

— Так само, як тебе викричали в отамани, — відповів Дзюба. — Не один ти ростеш, дядьку. Не думай, я перед товаришами більшовиками чистий, як скло.

— Ти й перед панами білими офіцерами чистий був.

— Уміти треба, — Яків не без гордощів цокнув язиком. — Ось, приїхав тобі спасибі сказати.

— Отак? Чим же я завинив, що такі, як ти, мені дякують?

— Вибився в отамани. На моє щастя, дядьку.

— Тобто?

— А ось! — він закинув ногу на ногу, витяг кисет і тонкий папір, скрутив цигарку, прикурив від товстої свічки, задимів. — Бач, запахло взимку смаленим. Я ж битий, Артеме Даниловичу. Ти ж Данилович?

Шеремет промовчав, Дзюба кивнув сам собі й повів далі:

— Значить, почало пекти мені в спину та під сраку. Недовго, думаю собі, денікінцям у Києві лишилося. Я ж при контррозвідці терся, не забувай. Як червоні Харків узяли, ще нічого. Потім до Ніжина доскочили. А звідти сюди як рукою сягнути. Ці герої задкують. Ну, я нишком, хаміль–хаміль, форму скинув, знайшов, у що передягтися, — після розстріляних же купа манаття лишалася...

— Мародер.

— Га? Ой, та Бога ради, Даниловичу! Не будь уже такий... із крильцями. Нема ниньки святих. І найближчим часом не буде. Оцим, — Яків обвів пальцем кругом маківки, натякаючи на німб, — не світи. Бачили ми, знаємо, які ви там, у лісах, святі. Не потрапите в рай. До того ж нема його.

— Кого?

— Раю.

— А пекло?

— Це можна влаштувати, — охоче погодився Дзюба. — Не на небі, дядьку. На землі. Люди його роблять своїми руками. Набачився я різного пекла — о! — ребро долоні черконуло по гострому борлаку, і вказівний палець тут–таки машинально розправив вуса. — А там, згори, ні Бога, ні раю — нічого нема.

— Давно безбожником зробився?

— Тю! — реготнув Яків. — Слухай, я й не знав, чи вірив колись. І в що вірив — тим паче не думав. Бач, постійно доводиться розриватися. Часи такі. Тож ти слухай сюди, — він зробив нову затяжку, переклавши ноги навпаки. — Коли червоні, значить, повернулися, перечекав я в одному затишному куточку на Подолі. Хотів виповзти, все вже придумав. Тільки випередили мене, котрийсь із товаришів настукав. Десь там за Денікіна сидів на підпільній роботі, бачив мене в контррозвідці. Але хай мене ще спробують узяти — задешево не дамся! Завели мене в губчека, там знайшлися знайомі ще з того разу. О, кажуть, він же наш, колишній! Я їм пригадав ще й товариша Шлімана.

— Якого ще Шлімана? Не знаю я ніякого...

— Ха! — Дзюба знову підправив вуса. — Тобі й не треба, дядьку. Цього товариша при мені денікінці впорали. Я особисто водив на допити. Хто докаже, що він ніяких завдань мені не давав? Ніхто! Там же все переплуталося, наче кіт шкідливий клубком погрався! Словом, повірили, ніби я служив у тій контррозвідці як таємний агент товариша Шлімана. Щоб зовсім уже довірилися, заходжу з козиря. Дійшло? Ти мій козир, дядьку!

— Не мороч голови.

Їм, — кивок через плече, — заморочив. Тобі нащо? Усе просто. Доходили ще раніше чутки про отамана Шеремета. Я ж відразу зметикував: давній знайомий, можна сказати, хрещеник у люди вибився. Білякам нічого не казав, утрачали вони мою довіру. А от чекістам козирнув: знаю, мовляв, особисто цього полководця. Готовий знайти, вмовити здатися. Чув, комісари амністію оголошують?

— Амністію?

— Пробачають тим отаманам, хто бив денікінців тут, у тилу. Хай там як, воювали ви з ними проти одного ворога. Махно он узагалі воював разом із червоною армією. Аж пір'я летіло з панів добровольців. Тож розмова, бач, серйозна, Даниловичу. З миром я прийшов.

Шеремет не знав, чому далі його слухає.

— Хутір твої запалили?

Є грішок, — признався Дзюба. — Де ж тебе шукати, як не коло Маруськи? Дівка справна. Люди кажуть, ніби вінчатися збираєтеся. То хороше діло. Складеш зброю разом зі своїм військом — і всі на весіллі гуляють. Таке втнемо, що аж–аж!..

Яків картинно притупнув чоботом, докурив самокрутку, кинув недопалка на підлогу й роздушив носаком.

— Хутір навіщо спалили, питаю, — Шеремет ніби не чув його.

— Запитай Опанаса! Мене побачив — і за сокиру. Народ у нас лютий тепер, сам розумієш. Особливо до таких куркулів. Щоб ти знав: коли я ще тоді повернувся від Зеленого, покійного, назад до чека, на той хутір комунари вже заздрилися. Бач, завів собі садок вишневий коло хати, одноосібник, мать його так...

— Життя вони тобі врятували. Забув?

— А куди б поділися! Хай би спробували вигнати хлопців Зеленого! Нехай дякує, що не займали. І пізніше хто від хутора біду відводив? — Яків стукнув себе кулаком у груди. — Але все. Амба. Більшовики надовго. Або з нами, або так, як є. Він же мого бійця мало не зарубав! Червоний півник під стріху куркульську давно просився. Ні, дядьку, ти мені Опанасовим хутором не дорікай!

— Де вони?

— Хто? А! — Дзюба ніби тільки зараз зрозумів, про кого йдеться. — Сидять тутечки, у холодній. Опанаса трошки відшмагали канчуками. Вчистили добряче, щоб дурно сокирами не махав. Нічого, переживе. Названий батько Марусьчин, чи як? Вважай, тесть? Усе в наших руках. Оцих... — він витяг уперед руки долонями догори. — Я тобі все сказав, отамане. Відпущу твоїх усіх, щойно виведеш людей з лісу і на майдані зброю складете. Більше скажу: тим, хто потім запишеться в червону армію, пробачать усі гріхи. І не Бог тут простить, а могутніша сила. Від Господа свого хіба дочекаєшся? А в мене при собі — потрібні папери. Уповноважений я, слуг нема.

— Теж виріс.

— Ще б пак! Кадрів не вистачає. Пробував я на зуб усякого, дядьку. Ти ж бачив. Отамани, партизани, денікінці... Не та сила, Даниловичу. Бач, хоч хто комісарів гнав звідси, проте вони назад повертаються. Мабуть, є в кацапів щось таке затяте. Знають, чого хочуть, ось що тобі скажу. То вийде в нас розмова, батьку отамане?

Шеремет не поспішав з відповіддю.

Знав: потрібна вона насамперед йому самому. Розумів, якою вона може бути. І все ж таки...

— Чи маю я час подумати?

— Ми ж не чужі, дядьку. До ранку думай. Дивись, без нареченої лишишся. Завезу в Київ, у губчека. Ти ж там був. Одну твою жінку якось затягли туди, було таке?

Вилиці заграли. Зуби прикусили нижню губу. Артем не стримався, натиснув сильніше — зробилося солоно, з маленької ранки пішла кров.

— От до ранку й чекай. За давньою звичкою.

— Добре, що я тебе знайшов, — підморгнув Дзюба. — Хто інший не говорив би зі мною. А мені, бач, довіра яка. Можеш навіть не в армію записуватися. Відразу в губчека. Складу, як кажуть, протекцію. Тобі там ціни не буде, отаманів переловимо всіх. Не лише у волості, а в усій губернії. Великим чоловіком станеш, дядьку.

— До ранку подумаю, — сухо повторив Шеремет.

Повернувся. Не озираючись, вийшов на морозець.

Проминув господарів — ті товклися в сінях, терпляче чекаючи, поки в світлиці скінчиться розмова. Із цими йому взагалі не хотілося ні про що говорити. Тож здивувався, коли надворі за спиною почувся рух, а тоді рука вчепилася в бекешу. Ступив убік, глянув назад, мацнувши розстебнуту кобуру.

Палажка.


Закутана в кожух та квітчасту хустку, розпашіла. Тяжко дихала, озирнулася, глипнула на Артема зацькованим цуциком, знову сторожко кинула оком через плече.

— Отамане...

— Чого треба?

Шеремет навмисне грубіянив, щоб розуміли, як він ставиться до зрадників. Пустили ворога в хату, та ще й помагають торгуватися з отаманом.

— Я підслухала...

— Хто б сумнівався. Цікаво було?

— Не вір.

— Без тебе знаю. Усе?

— Ні. Не все знаєш. Ой, не все, отамане... Тітку Килину, вранці, там–таки, на хуторі...

Артемові стало холодно всередині.

— Що?

— Порубали. Маруся сказала... Встигла...



— Як устигла?

Шереметові здалося, що серце зараз проб'є йому груди. Калатало, немов дзвін на пожежу.

Їх із дядьком Опанасом притягли сюди, в хату, — говорячи, Палажка важко дихала і далі чи не по кожному слові озиралася. — У чому були. Вдягтися не дали. Про тебе розпитували... Дядька просто тут... Я не бачила, потім оцей, комісар, звелів кров замити... А Маруся...

— Що?!


Шеремет не скрикнув — голосно прошепотів, труснув молодицю за плечі.

— Спершу сам... Ось він... Прямо у хаті... Нас вигнали у двір, солдати під багнетами тримали... Сидір був кинувся... Нахромився, я потім перев'язала... Ще жива була, коли в сільраду тягли...

Була?

— Уранці це сталося. Ще перед полуднем. Тоді я по воду пішла... Ці... звеліли наварити їм борщу... Біля криниці люди сказали, ніби мертвою Марусю нашу винесли за сільраду, де стріляли сьогодні... Пособників... Тих, хто бандитам допомагає... Вам... Тобі...

Темно в очах.

Але на мить.

Коли пелена спала, Шереметові здалося: він став краще бачити. Немов вишні сили додали йому зору — і очі стали гострі, видющі, як у кота.

Чи в іншого лісового звіра.



Хижого.

Іди в хату, — мовив зовсім іншим, якимось незнайомим голосом, чув себе — і не відразу впізнавав. — Вертайся. Не можна тобі тут, зі мною.

За рік він овдовів двічі.

Лідія.


Маруся.

Марія.

Нехай невінчані. Вони жили, як чоловік і жінка. Коли бачились востаннє, цілувала на прощання, промовляла так, як давно хотіла: «Бережи себе. І хай Бог так само береже тебе, чоловіче мій».

Іди, — повторив Артем.

Легенько підштовхнув Палажку. Скочив на коня. Пустив його клусом, і так проїхав до околиці. Намагався прикинути в думці, скільки може бути в селі червоних, де вони всі поховалися. Хоч насправді це його тепер майже не обходило. Просто інакше він не міг відігнати від себе думки про Марусю.

Вона загинула разом з його дитиною.

Боялася викинути. Хотіла доносити.

Він пообіцяв боронити. Її та дитину.

Обох уже ніколи не буде.

Середа виїхав назустріч, побачивши, що отаман сам. Але Шеремет не зупинився, дав шпори коневі, припустив швидше. Нічого не розуміючи, Семен подався за ним. Лише коли минули спалений хутір, Артем стишив ходу. Дочекався, поки хлопець порівняється з ним, промовив, дивлячись не на нього, а за спину, де проти місячного сяйва бовваніли рештки колись затишної, майже рідної хати.

— Нам треба вертатися. Зброю здавати.

— Як?

— Отак. Помилують нас, Семене. Усіх.



— Ти... отамане... Стривай, як би то сказати?..

Середа не міг дібрати слів. Навіть від'їхав від Шеремета подалі.

— Я сам усе скажу, — заспокоїв отаман. — Візьмемо зброю й повернемося.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка