Конкурсу «Коронація слова»



Сторінка39/40
Дата конвертації29.01.2018
Розмір3.3 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

11

Чекати ранку не стали.

Загін удерся в село, скоро тільки звернуло з півночі. Шеремет спершу хотів раніше, проте згодом надумав притримати людей. Повстанці й самі поривалися в бій, почувши отаманову розповідь. Та потім трохи охололи. Отак, без плану, на самому запалі нічого путнього не вийде.

Перевагу свою Артем бачив у тому, що Дзюба навряд чи знав про його коротку розмову з наляканою Палажкою в дворі. Навіть запідозрити такого повороту не міг: впивався своєю владою, що було очевидно, різало очі. Не припускав, що переляк може змусити зневажену людину ослухатися швидше, ніж можна було сподіватися.

План нападу не вирізнявся нічим особливим. У тому, щоб оточити село зусібіч і разом напасти, не було великої військової мудрості. Ударили знаскоку, виринувши з морозяної ночі, немов чорні примари, вісники смерті. Якесь дивне недбальство: вони виставили лише два пости на околиці — з боку Києва і з протилежного, звідки нині вже приходив Шеремет. Скільки людей там стояло, повстанці не розбирали. Отаман звелів не жаліти нікого. Сказав: як хто втече, то скарає того, хто проґавив. Його слово в загоні поважали. До того ж горе, що спіткало батька, кожен уважав за своє особисте. Тому пощади до ворога ніхто не мав.

Опір придушили миттю. Ніч наче прийшла їм на підмогу: місяць світив, як ніколи, яскраво, висипалися зорі, в цьому грудневому сріблі бігли, кричали, падали від шабельних ударів та пострілів люди. Більшість з них не встигала навіть огризнутися. Тіла топтали коні, хлопці часом самі пускали їх по трупах, що, як здавалося вершникам, ще ворушилися. Село тієї ночі немов накрила величезна безжальна повінь. Мов дурна вода, змітала вона всіх на своєму шляху. У нічному небі повис крик болю та муки, змішаний з пострілами, лайкою й подеколи жіночим лементом.

Шеремет віддав усе на розсуд своїх побратимів. Знав: саме тепер рябий Остап Романюк веде півсотню до сільради, де, найімовірніше, засіли основні сили. Частина партизанів наближалася туди з різних боків, невблаганно стискаючи лещата.

А сам Артем мав перед собою лише одну мету. Гнав до неї, і ніхто в цілому світі не здатен був його зупинити в праведному гніві.

Він устиг.

Яків Дзюба, вдягнений, озброєний до зубів, уже сидів у сідлі. Поруч метушився невеличкий гурт у суконних гостроверхих шоломах, оздоблених зірками. Найближчий з них, побачивши отамана з оголеною шаблею, метнувся назустріч — і голова потрапила під добре нагострену шаблюку. Середа, що досі був при Шереметові, тримаючись трохи позаду, вистрілив. Поцілив у когось тільки з другої спроби, решту зім'яли, надбігши, повстанці. Та Артем весь цей час не зводив погляду з Якова. Той ніби відчув його на собі — не відстрілювався, кинувся геть, пригинаючись у сідлі і заразом ховаючись за тих, хто вів з партизанами короткий, нерівний, але відчайдушний бій.

Шеремет не кричав навздогін, не вимагав зупинитися. Стиснув коліньми боки коня, вдарив п'ятами, пускаючи його вперед ще швидше, скоротив відстань між собою та Дзюбою хутко, впевнено, мовби завиграшки. Яків розвернувся, націлив маузера, та вистрілити вже не встиг: Шеремет махнув клинком, подавшись трохи вперед.

Зблиснуло лезо — і Дзюба скрикнув.

Зброя випала йому з пораненої руки на мерзлу землю.

Але Яків усе одно якимсь дивом тримався в сідлі, стискаючи вуздечку цілою, лівою, рукою. Не помічаючи нічого навкруги, Артем наблизив коня майже впритул до Дзюбиного і знову замахнувся. Супротивник відсахнувся, прикриваючись від можливого удару, поточився і, незграбно сіпнувши ногою в повітрі, вивалився.

До нього тут же поспішили з усіх боків. Шеремет, махнувши шаблюкою, вигукнув:

— Не смій! Не чіпай! Моє!

І хлопці стрималися, чекаючи, що отаман чинитиме далі.

Артем плазом ударив Дзюбиного коня по крижах. Тварина заіржала й пустилася навтіки. Тепер між вершником і Яковом, що саме зводився на ноги, нічого не стояло. Пригнувшись, Дзюба помчав уперед, не розбираючи дороги й не знаючи сам, куди й навіщо мчить, де шукатиме порятунку. Шеремет верхи легко наздогнав його і поскакав поруч, крутячи клинок у руці й раз по раз махаючи ним так, щоб шабля зі свистом розтинала повітря над головою втікача.

Повстанці, що їхали за ним, скидалися на апокаліптичний ескорт.

Так Шеремет догнав Дзюбу до сільського майдану. Тут уже запалили сільраду й гуртувалися довкола комонні й піші, утворивши щільне кільце. Між партизанами стояли селяни, абияк одягнені, переважно жінки й старі люди, осипаючи прокльонами тих червоних, які вціліли в різанині і збилися докупи в центрі кола. Полум'я висвітлювало їх, і бранці не приховували свого переляку. Угледівши отамана, натовп розступився, пропускаючи його. Артем і далі гнав поперед себе Якова, що весь той час, поки тікав, мовчав, ніби плекав у голові новий хитрий план, як би викрутитися цього разу. Коли побіг до гурту своїх, Шеремет гаркнув, перекрикуючи людський гамір:

— Тримайте його! Цього — окремо!

Відразу нагодився рябий Романюк. Кинувся навперейми, збив Дзюбу спритним ударом, а коли той упав — придивився й вигукнув зі щирим зачудуванням:

— Ти диви! Ось воно, юда! Де ж такі беруться падлюки, га?! Ану, вставай! Уставай, хай люди на тебе подивляться!

Спершу хотів схопити бранця за карк. Той відбив руку, і тоді Остап, вилаявшись, спробував був загребти правицею коротку чуприну. Нічого не вийшло. Дзюба вивернувся й порачкував якнайдалі від рябого. Шеремет не втручався. Діватися Дзюбі однаково вже не було куди.

Коли його нарешті згребли й поставили на ноги, тримаючи з обох боків, Артем різким рухом сховав шаблю в піхви.

Витяг нагана. Пальнув у небо, закликаючи так до уваги.

Усі враз затихли, шумів лише вогонь, поїдаючи помалу підпалену будівлю.

— Станьте в ряд! — промовив Шеремет, звертаючись до бранців.

Ті підкорилися. Артем не рахував, скільки їх тут. Жестом звелів відвести Дзюбу вбік, пустив коня клусом, проїхався вздовж ряду туди й назад, потім ще раз і ще. Ураз погляд зачепився за одного з червоних, зовсім молодого, здається, знайомого. Не злазячи з коня, нахилився, вдивляючись пильніше. Тоді випростався в сідлі, тицьнув у того дулом:

— Я тебе знаю! Вийди! Покажи себе людям!

Той не квапився — і тоді, злізши з сідла, до упертюха підбіг Семен Середа. Узявши за барки, потяг, поволочив із шеренги й завмер, роздивившись на лице жертви. А тоді прокричав:

— Це ж Аврамич! Ти ж Аврамич, Павло! Із Таценків! Тебе, суко, батько Зелений ще влітку додому відпустив! Забув Трипілля? Ти ще каявся, просив пробачення в людей! На коліна ставав!

— Добра пам'ять у тебе, Семене! — похвалив Шеремет. — Я морду пригадую. Як звати — забув! Точно, його отаман Зелений пожалів. Разом з іншими, такими самими!

Різким жестом Аврамич вислизнув із Семенової хватки.

— Ніколи на колінах не стояв! Перед тобою й такими, як ти, — ніколи! Хай живе товариш Ленін! Хай живе світова революція!

Прокричавши, замовк, ніби захлинувся власними словами. Став, опустивши голову, руки мотузками обвисли вздовж тіла.

— Це все, на що тебе вистачило? — так само голосно мовив Артем. — Того разу так не кричав. Бач, навчили тебе, небагато треба часу. Нічого, всі почули, який ти мужній, Павле Аврамичу, і як віддано любиш їхню радянську владу. Чи, може, вона вже твоя, влада ця? Рідна? Помреш за неї, сука?

Той мовчав, і Шеремет утратив до нього цікавість.

Знову послав коня вперед.

Описав ширше коло.

Зупинився так, щоб його у світлі полум'я могли бачити й чути всі, хто зібрався на холодному майдані.

— Слухайте мене! — почав, не бувши ще до кінця певен, що вийде вдала промова, але поклав собі говорити, як удасться: — До вас звертаюся я, отаман Вдовий! Я хочу, щоб усі наші вороги знали, як мене віднині звуть і кого їм треба боятися. Я справді вдовий, і їхня радянська, більшовицька, комісарська влада зробила мене таким! Багато хто з вас осиротів, овдовів, утратив через цих клятих зайд мир, спокій, дах над головою, тихе життя! Знайте всі: отаман Вдовий буде битися з ними до останнього подиху! Так, як робив це отаман Зелений! Ми не маємо дружби з Москвою! Хто не знає — скажу, хто не чув — нагадаю: ще цього літа в Переяславі саме Данило Зелений, той, кого боялися й довго не могли знищити вороги, своєю владою скасував договір про дружбу між Україною та Московією! Ми не можемо дружити з лютим та підступним ворогом, що палить наші хати, грабує нас, убиває наших чоловіків, ґвалтує наших жінок, знущається зі старих людей. Ми винні перед більшовиками лише в тому, що хочемо жити й працювати на своїй землі! Народжувати тут дітей, радіти їхнім усмішкам, кохати своїх жінок, співати своїх пісень! І поки я, отаман Артем Вдовий, живий, не буде від мене пощади ні тим, хто прийшов на нашу землю, ні зрадникам свого народу! — запалившись, отаман закашлявся, запал раптово згас, і все ж завершив, як собі думав: — Може, не так гарно я сказав цього разу. Але чи правильно, люди?

— Правильно! Правильно все! — загудів на диво злагоджений хор. — Хай живе отаман Вдовий! Слава отаманові!

Шеремет прокашлявся.

— Люди! Треба вирішити, що робити з тими, хто прийшов сюди непроханим і посіяв тут смерть та сльози. Отаман Зелений одного разу дозволив зрадникам піти геть. З тим щоб вони більше не служили московській сарані. Бачите, не всі його послухали. Тепер ми їх помилуємо?

— Ні! — натовп оголошував вирок на диво одностайно. — Смерть! Смерть зрадникам!

— Чули? — звернуся до полонених отаман. — Може, я й хотів би стати для вас добрим. Але люди сказали своє слово. Але я хочу, щоб ви всі подивилися ось на нього! Романюк, сюди його!

Ніби тільки й чекаючи на цю мить, Остап з іншими виволік Якова Дзюбу в центр майдану.

Його освітлювали вогняні спалахи.

Стояв мовчки, дивлячись поперед себе й ніби не чуючи загрозливого людського гулу, сповненого неприхованої ненависті.

— Я знаю його, — промовив Шеремет. — Це українець. Не жид, не кацап, не німець. Він вірою і правдою служив комісарам. Коли припекло, став під руку отамана Зеленого. Далі знов перейшов до колишніх господарів. Устиг послужити в Денікіна. Бачте, знову знайшов себе серед комісарів. Каже: назавжди. Він увесь цей час розривався. Не знав, куди себе притулити й де йому краще житиметься, під яким добрим господарем. Я хочу допомогти йому. Нехай розривається, коли такий сучий син! Семене!

— Тут я, батьку отамане! — озвався Середа.

— Ми говорили з тобою, перш ніж вирушати сюди. Мав до тебе прохання. Виконав?

— Виконав, батьку отамане!

Повернувшись кудись убік, підвівшись навшпиньки, хлопець вигукнув і махнув комусь рукою:

— Агов! Сюди! Пропустіть!

Натовп розступився. Гуркочучи по мерзлій землі погано змащеними колесами, на майдан укотили два запряженні вози. Ще не розуміючи, яка доля йому приготована, Дзюба дивився на початок дійства з помітною цікавістю. Та коли заздалегідь попереджені повстанці спритно підхопили його під руки, підбили ноги й поволокли горілиць до возів, Якова раптом осяяло.

Він заволав так, наче тої миті його тіло різали розпеченим до білого жару ножем.

— Ні! НІ! ТИ НЕ МОЖЕШ! ШЕРЕМЕТЕ, НЕ СМІЙ! ТИ НЕ ЗМОЖЕШ ТАК!

— Артем Шеремет, якого ти знав раніше, справді ніколи б цього не зробив, — слова призначалися тільки для вух приреченого, не всі, хто чув, розуміли суть сказаного. — Але отаман Вдовий зробить так в ім'я тих, кого ти зраджував, катував і вбивав. Не знаю, чи робитиму це далі. Та на інше, Дзюбо, ти не заслуговуєш.

— ЗДОХНЕШ! ТИ ЗДОХНЕШ, ПАДЛО!

Жертва билася й виривалася, де й сила взялася. Троє здорових чоловіків не могли втримати тіла, що звивалося, немов велетенська слизька змія. На допомогу прийшло ще двоє, та й це не допомогло. У якийсь момент Шеремет подумав: вивернеться, знайде хитрий, простий, але несподіваний спосіб. Однак нічого не робив. Лише стежив з висоти кінського зросту.

Романюк не витримав — затиснувши голову Дзюби двома руками, сильно вдарив нею об землю. На якийсь час той зомлів, і його нарешті вдалося, як замислив отаман, прив'язати за руки й за ноги між двох возів. На один скочив сам Остап. Другим конем хотів був поганяти Середа, але різкий окрик Шеремета зупинив його:

— Тобі цього не треба, Семене.

— Батьку, я...

— Роби, як я кажу! — підніс голос отаман Вдовий.

Жестом звелів одному з повстанців, тому, хто стояв найближче, посісти порожнє місце.

Віжки смикнулися.

Коні поволі посунули в протилежні боки, розтягаючи Дзюбу між возами.

Він уже оклигав, зрозумівши, що з ним не жартують і зараз прийде страшна смерть, тоді знову смикнувся й загорлав:

— Ні! Я НЕ ХОЧУ! ГОСПОДИ, БОЖЕ МІЙ! ЗРОБИ ЩОСЬ! РЯТУЙТЕ, НЕ ТРЕБА! ОТАМАНЕ!

— Скільки разів тобі й твоїм господарям таке кричали? — слова звучали справжнім вироком. — Ніхто не хотів чути. Будь проклятий ти і такі, як ти. Женіть, хлопці!

Віжки сильно хльоснули по кінських крижах.

Останній крик Якова Дзюби, жахливий, нелюдський, підхопили зойки тих, хто попри страх та огиду не міг відвести очей від видовища страти.

А Шеремет, тепер уже вміло, справно звів свого коня свічкою. Утримався в сідлі і, щойно копита торкнулися землі, дав шпори.

Люди розступилися, пропускаючи його.

Нікого не дивувало, чому отаман Вдовий отак ураз схопився з місця й жене кудись у ніч. Немов сподіваючись розчинитися там назавжди.

Бо вже зробив своє діло.

Не повернувши цією офірою тих, кого любив і про кого думав.

Проте кожен, хто лишився на освітленому полум'ям сільському майдані, знав: не остання, далеко не остання була ця жахлива жертва.

Женучи коня назустріч похмурому місячному сяйву, знав це і Артем Шеремет.

Думати про таке не хотілося.

Та приймати це отаман Вдовий мусив.
Київ

Березень–травень 2014 року



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Схожі:

Конкурсу «Коронація слова» iconЯзиката хвеська
Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу «Коронація слова» iconНаказ №827 Про результати проведення міського етапу Обласного конкурсу-виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва «Квітуча Україна»
Центум згідно з інформаційно-методичними рекомендаціями було проведено міський етап конкурсу-виставки
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу мистецтв "Зірковий Час"
Відкриття та конкурсна програма Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Зірковий Час» (вокальний, хореографічний І оригінальний...
Конкурсу «Коронація слова» iconАнкета учасника районного етапуВсеукраїнського конкурсу «Класний керівник року»
Прошу дозволити взяти участь у районному турі Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник року – 2016”
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Мистецтво проти засилля корупції»
Міська громадська організація «Асоціація безперервної фахової освіти «атенеум» за підтримки Департаменту сім’ї, молоді та спорту...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурс шевченкознавців Умови та оцінка конкурсу
Учасники конкурсу повинні знати основні І провідні етапи життя Кобзаря, що вплинули на формування його особистості. За кожну правильну...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу юних фотоаматорів «Моя Україно!»
Богуславської районної державної адміністрації від 23. 09. 2013 №198 Про проведення районного етапу обласного конкурсу юних фотоаматорів...
Конкурсу «Коронація слова» icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Конкурсу «Коронація слова» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка