Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література»



Сторінка1/3
Дата конвертації07.10.2017
Розмір0,56 Mb.
ТипКонкурс
  1   2   3

Відділ освіти Ізюмської міської ради

200 - річчю з дня народження Т.Г.Шевченка присвячується…

«Україна, як великий наш Кобзар, - вічні»
(роботи учасників міського етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості в номінації «Література»)

2014


Дослідження з біографії Т.Г. Шевченка «Дві долі»

Коли хочуть щось добре сказати про народ, то оповідають про його землю, гори, ріки, ліси. Згадують, яких великих людей дала ця земля світові. Чи не у кожній світлиці по наших селах раніше на покуті під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, завжди дивилися на дітей зі стіни мудрі очі нашого духовного батька. Кожна українська хата, у якій на покуті був портрет Тараса, а на полиці лежав «Кобзар», була твердинею духу народу. Сім’я входила у родину, родина – в рід, рід – у народ. Люди шанували й шанують у Шевченкові не тільки геніального поета. Через нього вони усвідомлювали й усвідомлюють себе як народ. Люди, що не відчувають себе народом, не замислюються над тим, для чого живуть вони на землі, яка їхня роль в історії. Творчість Т. Шевченка – це документ найбільш об’єктивної і виваженої характеристики українців, це книга нашого буття і водночас візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ. Про актуальність Шевченка для нашого часу гарно говорять слова видатного українського літературного критика, публіциста, філософа та політичного діяча Дмитра Донцова: “ Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих…”.[1] На жаль, люди в наш час читають Шевченка в кращому випадку на великих святах. Добре, що є така гарна штука, як Інтернет. Тепер можна легко знайти аудіо-записи на вірші Шевченка, спрацьовує його популяризація завдяки Інтернету, музиці.

Золотими буквами записане ім’я Михайла Щепкіна в біографії Тараса Шевченка. Щепкін дорогий нашому серцю не лише як перший класичний виконавець ролей Виборного в «Наталці Полтавці» та Михайла Чупруна в «Москалю Чарівнику», але також як щирий приятель Тараса Шевченка, гарячий прихильник його поетичного генія та ентузіастичний герольд його слави. Тому-то, шануючи пам’ять Шевченка, нам годиться поклонитись тіням його великого приятеля – Щепкіна...

Михайло Семенович Щепкін народився 6 листопада 1788 року в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії в сім’ї кріпаків. Він виріс і здобув освіту в місті Суджі, тобто в тій частині Курської губернії, що межувала зі Слобідською Україною. Українське мовне оточення й навчання українською мовою з дитинства формувало світосприйняття й ментальність майбутнього Майстра. Першу похвалу своїм дитячим здібностям Михайло Щепкін почув від учителя українською мовою. Через багато років у «Записках актёра Щепкина» він неодноразово передав яскраву, соковиту українську мову своїх земляків. Більше того, сімейні перекази про дитинство, записані зі слів матері, близькі до народного фольклору і просякнуті національною поетичною традицією, що так багато дала Гоголю для «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Зі свого дитинства, отроцтва та юності Щепкін виніс прекрасне знання української мови з усім багатством і розмаїттям її прислів’їв і приказок. Усе життя він з насолодою говорив, якщо траплялася нагода, рідною мовою, передусім із Миколою Гоголем, Осипом Бодянським, Михайлом Максимовичем і, звичайно, з Тарасом Шевченком.

Коли 25 лютого 1814 року в убогій сім’ї селянина-кріпака в стародавньому селі Моринці на Київщині народився Тарас Григорович Шевченко, кріпаку-актору Михайлу Семеновичу Щепкіну йшов уже двадцять шостий рік, він грав у курському театрі, і 1814-й запам’ятався йому тим, що дружина Олена Дмитрівна народила доньку Феклу. З 1816 року Щепкін служив у харківському театрі, а в 1818—1821 роках — у полтавському. В той час воєнний генерал-губернатор Малоросії, князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський, який прославився в битві під Аустерліцом, батько Варвари Рєпніної, брат майбутнього декабриста Сергія Григоровича Волконського поселився в Полтаві, вибравши її своєю резиденцією. Князь вирішив відкрити в місті публічний театр і одним із перших запросив до нього Михайла Щепкіна, пообіцявши, між іншим, викупити його з кріпацтва. Микола Рєпнін доручив очолити театр Івану Петровичу Котляревському, а Щепкін був не лише провідним актором, але й брав активну участь у художньому керівництві трупою. Ось як про це розповідав рідний брат Щепкіна Авраам Семенович: «С прибытием труппы в г. Полтаву, как скоро начались представления, город заметно оживился, начались разговоры об артистах и спектаклях, и почти везде стали толковать о театре. От князя Репнина дана была полная свобода гг. артистам в управлении, как они сами признают более удобным. Назначены были три лица, которые должны были составлять нечто вроде дирекции, а именно: режиссер г. Барсов и к нему два помощника — г. Щепкин и г. Городенский. Прочие артисты с удовольствием согласились подчиняться их распоряжениям». [3]

Репертуар Полтавського театру не задовольняв Івана Котляревського, і в 1819 році він написав для нього дві п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які «за участю Щепкіна поклали міцну основу української драматургії і театру». «Наталка Полтавка» знаменувала народження самобутнього українського етнографічно-побутового театру з музикою, співами і танками, а «Москаль-чарівник» започаткував український водевіль і комедію. Біля колиски цих жанрів у національній драматургії стояв Щепкін, уже цим він заслужив на пам’ять українського народу.

В листопаді 1821 року князь Рєпнін нарешті підписав відпускну кріпаку Щепкіну. Але театр Котляревського розпадається, і Щепкін відправляється до Москви, де до кінця свого життя стає головним актором московського Малого театру. Ім'я Щепкіна настільки пов'язалося в уяві глядачів з цим театром, що Малий довгі роки називали в Москві «домом Щепкіна». Але крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист - так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».

Ніколи не забував Михайло Щепкін, що він українець. Саме завдяки йому в Малому театрі стали грати вистави Івана Котляревського, крім «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» грав він і в п'єсі «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ'яненка. Часто Михайло Щепкін бував на Україні, де показував вистави у Києві та Харкові, Одесі та Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Полтаві. Учнями Щепкіна вважало себе майже усе наступне покоління українських артистів - Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Щирі дружні стосунки пов'язували Михайла Щепкіна і з Великим Кобзарем, Тарасом Шевченком. [3]

Початок дружби між цими двома видатними українцями відноситься до 40-х років 19-го століття. Крім любові до України, з'єднувала їх і спільна доля - обидва були колись кріпаками, обом довелося важкою працею здобути собі волю від ганебного рабства. Перші звуки поезії Шевченка викликали загальний ентузіазм на Україні. Щепкін був один із перших, що схилили чоло перед молодим, геніальним поетом. Він був захоплений глибиною чуття та чудовою мелодією пісні Шевченка і став у ряди його гарячих прихильників та герольдів його слави. Сучасники оповідають, що Михайло Семенович зараз після появи «Кобзаря» зацікавив московські літературні кола іменем Шевченка, декламуючи майстерно його вірші. Особливо залюбки декламував він поезію «Думи мої, думи мої»...

Для зрозуміння відносин Щепкіна й Шевченка, характеру їх приязні та взаємного впливу нам треба сказати декілька слів про їх індивідуальність. Під ту пору, коли вони зблизилися, себто найпізніше в 1843 році, Шевченкові було 29 літ, Щепкінові – 55 літ. Політичні й соціальні ідеї Шевченка – радикальні. Щепкін у дечім був подібний до Шевченка, у дечім становив контраст до нього. Віком і зовнішністю обидва приятелі значно різнилися між собою. Щепкін полюбив у Шевченкові молодечу енергію, геніальність і полум’яний патріотизм. Вузлами приязні були кріпацтво й тернистий шлях до слави. Судячи по психіці наших великих земляків, ми сміло можемо сказати, що приязнь повстала в їх серцях й була така проста, чиста та щира, як і їх характери.

1844-го року Тарас Шевченко присвячує Михайлу Щепкіну дві свої поезії - «Заворожи мені, волхве» і «Чигрине, Чигрине» зі знаменитими рядками: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?».

Збереглося велике листування між двома друзями. Писав Тарас до старшого друга (а різниця між ними була в 26 років) виключно українською мовою, і ніколи − російською. В листах до інших своїх товаришів Шевченко називає Щепкіна: «геніальний актор», «великий друг мій», «щира козацька душа». Коли Кобзар наш повертався Волгою з десятирічного заслання, Щепкін поїхав йому на зустріч до Нижнього Новгороду, незважаючи на те, що було йому вже майже 70 років. Зустріч з актором після такої тривалої розлуки настільки вразила поета, що Тарас присвячує Михайлу свою поему «Неофіти», яку тільки-но створив, ставлячи в посвяті дату приїзду Щепкіна до Нижнього Новгороду: «М. С. Щепкіну на пам'ять 24 грудня 1857-го року».

На прохання Шевченка, Михайло Щепкін разом з нижньогородською театральною трупою організовує виставу «Москаля-чарівника», де сам Щепкін, як завжди, грає Чупруна, а роль Тетяни дістається молодій Катерині Піуновій, в яку закохався тоді Шевченко, і яку після цього спектаклю називає «моя люба Тетяся». На жаль, батьки Піунової були проти шлюбу доньки з колишнім засланцем, і відносини між нею і Тарасом перериваються.

Дружба між Щепкіним і Шевченком продовжується до самої смерті Великого Кобзаря.

6 вересня 1859 року Шевченко виїхав із Москви залізницею до Петербурга. В березні 1860 року Щепкін приїжджав у Петербург на кілька днів, і друзі знову зустрілися 15 березня на обіді у Федора Толстого. Катерина Юнге залишила наступного дня дорогоцінне свідчення в своєму щоденнику: «Вчера у нас обедали Щепкин, Шевченко, Костомаров, Александр Павлович Брюллов… После обеда мы уселись в гостиную, и Щепкин читал нам. Он был в ударе и читал превосходно. Он читал… и несколько стихотворений Шевченко, которые он так хорошо читает». [2]

Це була остання зустріч двох великих друзів і запам’ятаймо її такою: Михайло Щепкін читає вірші Тараса Шевченка. Через рік — навесні 1861-го в Москву було доставлено прах поета…

А через рік, 11 серпня 1863-го року, не стало і геніального актора. Михайло Щепкін помер у віці 74-х років у Ялті в Криму, а поховано його у Москві, на П'ятницькому цвинтарі, де і зараз височіть скромний сірий камінь з написом: «Михайлу Семеновичу Щепкіну - артисту і людині». Волелюбна натура цього щирого українця передалася і його нащадкам - так внука великого актора, Миколу Щепкіна, було розстріляно більшовиками 15 вересня 1919-го року в підвалах Луб'янки.

Кожна згадка про Шевченка в добрій Щепкіновій душі солодко й боляче асоціювалася з Україною та навпаки, і ці спомини відвідували Михайла Семеновича все частіше. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні, який якраз у 1861 році переїхав у Москву з Петербурга, згадував: «…Он был неистощим в воспоминаниях и рассказах о своём прошлом, в особенности о далёком прошлом, мысль о котором переносила его в родную Украину». Після цього Щепкін, обливаючись сльозами, читав Шевченкові поезії…

Михайло Лентовський, який провів перші місяці 1863 року з Щепкіним, свідчив, що Михайло Семенович знав увесь «Кобзар» Шевченка напам’ять. Чим далі від смерті друга, тим частіше рядки з «Кобзаря» тривожили й хвилювали старого Майстра. [4]

Очевидці свідчили, що в останні роки життя Михайло Семенович частенько зупинявся перед портретами Гоголя та Шевченка і довго стояв мовчки, глибоко задумавшись, а іноді ворушачи губами, ніби читав вірші...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Щепкін проніс цей Шевченків вірш у душі через усе життя. Як і багато інших.

На згадку ж про велику дружбу Щепкіна і Шевченка залишився нам і портрет українського актора, який Тарас зробив 1858-го року, після незабутньої для нього зустрічі у Нижньому Новгороді. Добре пам'ятають Михайла Щепкіна і зараз - і в Росії, і на Україні, і на його малій батьківщині - на Східній Слобожанщині. Ім'я Щепкіна носить один з найкращих акторських навчальних закладів - Вище театральне училище імені Щепкіна у Москві. Там же, на вулиці Щепкіна, знаходиться його дім-музей. Шанують великого сина і на Східній Слобожанщині - у Білгороді його іменем названий Драматичний театр, перед яким є пам'ятник Щепкіну. У селі, де народився Щепкін (тепер воно зветься Олексіївкою) знаходиться його історико - театральний музей. А у Курську, де розпочиналася його театральна кар'єра - іменем Щепкіна названі вулиця, кінотеатр, і на Будинку Офіцерів є меморіальна дошка на його честь. Пам'ятник Щепкіну у місті Суджі Курської області побудовано ще у 1895-му році. На Україні пам'ятник йому височить у Сумах - поруч з театром драми і музичної комедії імені Щепкіна. Гарну людину - гарно і пам'ятають.

Якщо полічити всі дні, в які Тарас Шевченко й Михайло Щепкін бачилися й спілкувалися, то набереться приблизно місяць. Небагато для 17 років унікальної, незрівнянної дружби. Але ж 10 літ Тарас Григорович провів у засланні, коли Михайло Семенович міг приходити до нього лише в снах. А головне, що йдеться про двох Геніїв, яким Бог визначив іншу — надлюдську — шкалу наповненості та вартості життя. Не випадково кожна Шевченкова миттєвість стала нині національним надбанням, і пізнання його дружби з Щепкіним є важливою запорукою осмислення невичерпного й нескінченного феномену Шевченка, як живої духовної субстанції українського народу.

У Шевченковому ставленні до такого разюче несхожого на нього й такого духовно близького йому Щепкіна, ми відкриваємо для себе нового, невідомого Кобзаря, який ототожнюється з Україною не лише геніальним поетичним співом, загостреним почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді й свободі, а й ментальними людяністю, добротою, вірністю, «козацьким» темпераментом, енергетикою почуттів, емоційністю дружби.

Сучасний портрет Шевченка, який ми сукупно створюємо, дякуючи вивченню поетової дружби з артистом, доповнюється новими штрихами, збагачується свіжими кольорами й психологічними характеристиками. Не менше важливо переконатися, що Михайло Щепкін був могутнім пропагандистом Шевченкової творчості.

Хільчевський Богдан , учень 10-А класу Ізюмської гімназії № 1
Зустріч крізь століття

Соломійка йшла вздовж берега, час від часу морські хвилі ніжно торкалися її босих ніг, легенький вітерець куйовдив волосся, а яскраве літнє сонце засліплювало очі. Дівчинка замислено перебирала в руках маленький букетик ніжно-блакитних квітів, які зірвала кілька хвилин тому на порослому бідною рослинністю кримському узбережжі. Вона сумувала за луками. Таке з нею траплялося майже завжди: коли гостювала у бабусі на Слобожанщині, насолоджувалася тривалими прогулянками в безмежному зеленому океані, вдихала аромати різнотрав’я, плела неймовірної краси вінки і поверталася заквітчана, щаслива, а бабуся зустрічала незмінним, але таким приємним «от і повернулася наша польова русалонька», то розуміла, що для повного щастя їй бракує тихого голосу морських хвиль. А коли жила вдома, марила полем, з його дивними квітами, про себе повторювала їх назви: сльози Божої Матері, ручка Божої Матері, черевички Божої Матері, адамові сльози, материні сльози, богородишна коса, миколайчики, братчики, петрів батіг, зозулині черевички. Її вражала душа народу, здатного на таке ліричне ставлення до природи, а ще зростала в грудях велика радість від того, що і вона часточка нації, здатної бачити неповторне в калюжі буденності.

..Небо в калюжах буденності – звідки ці слова, де вона чула їх? Чомусь спадало на думку, що треба шукати автора цих слів не в сьогоденні – він з чудових українських митців далекого ХХ століття. Ага, та це, здається, Довженко. Звела очі до неба – чистого-чистого, синього-синього, повернулася обличчям до міста – над адміністративними будівлями весело тріпотіли жовто-блакитні стяги, змагаючись з синявою неба і золотом сонця. Символ її землі, відтворена в національному символі душа її народу – спокійне небо над головою і золоті ниви. Так, народ український, мирний, щирий, ніби гість на землі, турботливо оберігає спокій довкілля, прагне гармонії в стосунках природи й людини. Не дивно, що світ прислухається до думки України вже не перший десяток років, вітчизняні вчені головують у найрізноманітніших експертних радах світу незмінно ще з 2040 року, а сьогодні вже, слава Богу, 2114-й.

Увагу Соломії привернуло якесь мерехтіння – на березі лежала мокра пляшка. Невже хтось дозволив собі кинути скло в море? Яке дикунство! Дівчинка від обурення ледве не знівечила ніжні незабудки. Підійшла ближче і зрозуміла, що це якась дуже стара пляшка, таких не виробляють сьогодні – темно-зелене товсте скло, надто видовжене горлечко, шар морського накипу. Що це? Оживає фантастична історія про джина з пляшки, чи що? Швиденько стерла накип – крізь товщу напівпрозорого скла просвічувалося щось біле. Цікаво!!!

Після недовгого відшкрябування накипу відкоркувала пляшку й, о диво, дістала паперовий звиток. Текст був написаний від руки – ще одна несподіванка. Дівчинка відшукала зручне місце в затінку й з острахом взялася за аркуш – а що коли не зможе прочитати рукописний текст! Виявилося, що каліграфічно виведені слова легко піддаються прочитанню. Чужа таємниця вабила дівчинку, але сама себе зупиняла, вигадувала приголомшливу історію про затонулий корабель, останній привіт юнака коханій…Рішуче труснула гривкою і занурилася в читання.

«Якщо ти читаєш цей текст, то моя маленька мрія збулася. Завжди хотіла, аби моє послання пережило мене, потрапило в руки людини якогось далекого, не ХХІ, століття. Та як воно сталося, не знаю. Мене звати Іванка. Цікаво, а у Вас так називають дівчаток? Мені тринадцять, листа пишу в 2013 році. Тринадцять – містичне число. Цікаво, у Вас також?

Я живу в Україні, розмовляю українською мовою, наголошую на цьому тому, що страшенно боюся, чи вціліла моя мова, бо багато хто з ровесників соромиться розмовляти нею, сільська, бачте, не європейська. Не європейська, а яка ж тоді? Велика поетеса, наша сучасниця, Ліна Костенко свого часу гірко прокоментувала цю «мовну зраду»: «Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть. Безсмертна мово! Ти смієшся гірко. Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. Вони ж дурні, вони ж знімали мірку з твоїх принижень – не з твоєї величі!» Не можу і не хочу вірити, що моя прекрасна мова щезла, бо це ж тоді і нас не стало, українців. Ні! Це не так! Правда ж? Ти, хто читає мій лист, знаєш таку націю – українці? Сподіваюся, що знаєш. Якщо ж нас нема, то я розкажу тобі трошки про таких дивних людей, якими є ми – українці.

Гордістю української людини є такі речі: наші чорноземи найбільш родючі, наші дівчата найкрасивіші, наші родини –міцна фортеця, в стінах якої кожен знайде допомогу, спокій і радість, наші генії – окраса не лише української землі, але й всього світу. А от наша біда полягає в тому, що не вміємо шанувати даровані Богом скарби! Особливо, коли говорити про геніальних особистостей, народжених посеред нас, тих, що творять поруч з нами, а ми й не помічаємо, що рука генія щойно торкнулася миті й перетворила її на вічність. Напевно, і я така сама. Може, також проходжу повз речі, які вже позначені доторком вічності, може, не чую в словах, у музиці голосу майбутньої величі, визнання майбутніх поколінь. Але, ти знаєш, є посеред нас той, чиє ім’я знає кожен, -правда! правда!- кожен українець. Сподіваюся, знаєш і ти.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО – ПЕРЛИНА МОЄЇ ЗЕМЛІ. Дарований моєму народові за його стражденну невпізнаваність у світі талановитий поет, художник і мислитель.

У наступному 2014 році ми святкуватимемо 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Живу очікуванням тривалого, на цілий рік, свята. Чекаю на день, який об’єднає нас, українців, – 9 березня – день, коли прийшов у світ наш Кобзар, день, який покаже нам, яким має бути служіння своїй землі і своєму народові. Бо сила наша – в єдності, в служінні громаді, в щоденній праці на благо сім’ї, родини, нації. А більш переконливого прикладу подвижництва, більш відданого служіння українству, аніж творча й громадська діяльність нашого Кобзаря, я навести не можу.

Повір, не тільки я з трепетом ставлюся до Шевченка, це типова ситуація, і триває вона вже останні 173 роки – з дня виходу у світ поетового «Кобзаря». Вірю, так буде завжди. Вірю, що Україна, як і великий наш Кобзар, вічні!

Хотіла Тобі описати наше українське життя в подробицях, але мама кличе, каже, що досить сидіти біля моря й писати – холодно, зимовий мокрий вітер може горлу нашкодити, а мені ж увечері виконувати на концерті «Зоре моя вечірняя…» та «Зацвіла в долині червона калина», до речі , слова цих пісень Шевченкові. Бувай, невідомий друже. Писала Іванка (а таки цікаво, чи розумієш ти українську, чи є у вас Іванки, чи знаєте ви Шевченка)».

…Соломія довго, дуже довго сиділа, перебирала замислено незабудки. Хотіла написати, хотіла крикнути на весь голос, але тільки прошепотіла до незабудок: «Далека Іванко, ти була б щаслива, якби дізналася, як квітне твоя земля, яка багата твоя мова, скільки втрачених слів ми повернули в активний ужиток, особливо тих, що промовисто демонструють красу душі української людини (і стосується це не лише забутих колись назв квітів – моїх улюбленців). І найважливіше, 2114 рік у нас також проголошений роком ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА – невмирущого Кобзаря нашої землі. Ми нічого не забули, ми примножили, творене Тобою, дівчинко, і Твоїми сучасниками. І так само віримо, що Україна, як і наш Кобзар, вічні».

Сонце хилилося до небокраю, час було бігти, адже ввечері у неї виступ – виконує на концерті «Зоре моя вечірняя…», слова Шевченка. От так,Іванко...



Думіндяк Іванна, учениця 8-А класу ІЗОШ № 2
Ознаки романтизму в творчості Тараса Шевченка

Тарас Шевченко – це гордість нашого народу, його безцінна святиня. Мабуть, важко зайти в Україні родину, в якій не було б творів поета – його безсмертного « Кобзаря». Т.Г. Шевченко - центральна постать українського літературного процесу XIX століття. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича - в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 році в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В.В. Енгельгардта. В 1822 році батько Григорій Іванович Шевченко віддав його «в науку» до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла Рубана, на прізвисько Совгир.

Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, свавілля поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця.

Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Риси «незвичайності» хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».


Каталог: uploads -> editor
editor -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
editor -> Методичні рекомендації щодо викладання української мови та літератури в навчальних закладах в 2016/2017н р
editor -> Тема. Олександр Олесь (О. Кандиба). Життя І творчість, світоглядні Переконання. Прагнення гармонії людини й природи, майстерність у відтворенні настрою І почуття в поезіях «З журбою радість обнялася»,
editor -> Па́уль Цела́н нім. Paul Celan; справжнє ім'я Пауль Анчель
editor -> Креативний підхід вчителя до підготовки уроків читання
editor -> Розділ 1 Загальні відомості
editor -> Урок №3 Тема. Гійом Аполлінер як чільна постать європейського авангарду
editor -> Тема. Шекспірівський театр. Трагедія «Гамлет»: її філософсько-етична проблематика. Особливості конфлікту, зображення світу у творі. Мета


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Європейський світ»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи бібліотекарів птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconКонкурсу «Учитель року 2013» в номінації «Світова література»
Проблема, над якою працюю «Інтерактивні методи навчання на уроках української мови та літератури, світової літератури»
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconКонкурсу «Учитель року 2014» у номінації «Світова література»
Високе мистецтво слова допомагає дітям пізнати великий І складний світ, осмислювати людські стосунки й знаходити шлях до «царства»...
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconНаказ №165 Про підсумки ІІ (міського) етапу VІІІ міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студенської молоді імені Тараса Шевченка у 2017-2018 навчальному році
Тараса Шевченка. 28 жовтня 2017 року в м. Новогродівка відбувся ІІ (міський) етап VІІІ міжнародного мовно-літературного конкурсу...
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconПро підсумки проведення І-ІІ етапів VII міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка серед учнів птнз області
Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка (далі Конкурс) серед учнів професійно-технічних...
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconНаказ №291 Про підсумки проведення обласного фестивалю вчительської та учнівської творчості „Проліски надії 2013
Вінницького обласного Будинку культури учителя від 16. 01. 2012 №14/18/1 „Про проведення обласного фестивалю вчительської та учнівської...
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconДо наказу Міністерства
Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconКонкурс «Акорди творчості»
Це Положення визначає порядок організації та проведення обласного літературного конкурсу «Акорди творчості»
Конкурсу учнівської творчості в номінації «Література» iconКонкурсу дитячо-юнацької творчості «звичайне диво. Весна на хортиці»
Розвиток дитячо-юнацької творчості, сприяння розвитку здібностей І талантів підростаючого покоління


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка