Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»



Сторінка3/18
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.57 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

3. Місце української мови серед інших слов’янських

На земній кулі існує понад шість тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи й розширюючи свої функції й можливості. Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом «розвиненості чи нерозвиненості» – свідоцтво політичної кон’юнктури чи культурного примітивізму. Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом тощо, але їм усім притаманні загальні закономірності розвитку, які зосереджуються в соціальних функціях.



За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську (1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000), бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську, німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За походженням різні мови об’єднують у певні сім’ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складається тільки з японської мови). Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, алтайська), серед яких належне місце посідає слов’янська група, до якої входить українська мова.

Слов’янська група складається із трьох підгруп: східнослов’янської (українська, російська, білоруська мови), західнослов’янської (чеська, словацька, польська, кашубська, верхня та нижньолужицькі мови), південнослов’янської (болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська, старослов’янська (мертва тепер) мови.

Серед слов’янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей із російською (38%), менше відмінностей виявляється з польською (30%) і найменше (16%) – з білоруською мовою.

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років. За призначенням українська мова – національна мова українського народу, державна мова України.

Погляд на Україну збоку передбачає наявність інформації про територію, природні умови, чисельність населення, характеристику господарства, культури, освіти, науки.

У центральній частині Європи Україна займає 603,7 тисячі квадратних кілометрів. За територією й чисельністю населення Україна приблизно така, як Франція. Українці живуть також у Білорусі, Росії, Молдові, Казахстані, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Великобританії, країнах Латинської Америки, в Австралії та інших країнах.

Поза межами України українська мова побутує серед українців західної діаспори (понад 2 млн. осіб) та східної діаспори (6,8 млн. осіб). Східна українська діаспора чисельніша (найбільше українців східної діаспори проживає в Казахстані – понад 3 млн., Кубані – 2 млн., Поволжі, Москві – близько 1 млн., Зеленім Клину, що на Далекому Сході – 500 тис.).

Переважна більшість українців проживає в Україні. Крім того, українською мовою розмовляють українці в Молдові, Казахстані, Киргизстані, в Росії (Воронезькій, Ростовській областях, Краснодарському і Ставропольському краях, Поволжі, на Алтаї, Далекому Сході), у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та інших країнах.

Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Вона належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями.

Традиційно вважаються найбільш спорідненими українська, російська і білоруська мови. У цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові, зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі – досить порівняти звучання загальновживаних слів:

– українські: брат, сестра, ячмінь, стояти, один, хто, тут, учора, за, і, же (ж);

– російські: брат, сестра, ячмень, стоять, один, кто, тут, вчера, за, и, же (ж);

– білоруські: брат, сястра, ячмень, стаяць, адзін, хто, тут, учора, за, і, жа (ж).

Відмінні риси кожної мови з’явилися пізніше, в період формування української, російської і білоруської народностей, а далі – націй та їхніх мов.

Майже одночасно дещо осторонь від основної тенденції генеалогічної класифікації оформилась наукова течія, представники якої наголошували на окремому постанні кожної слов’янської мови (в тому числі й української) з праслов’янської. Зокрема, про виникнення української мови безпосередньо з праслов’янської писали Я. Головацький, Ф. Міклошич, А. Шлейхер, О. Огоновський, О. Гуєр. «Українська мова, – зазначав С. Смаль-Стоцький, – являє собою тільки добуток дальшого розвитку прас лов’янської...» Цю точку зору поділяли Є. Тимченко та К. Німчинов. Сьогодні такий підхід знаходить нових прихильників. Так, Л. Куркіна вважає: сучасні слов’янські мови дуже видозмінено продовжують діалектні відношення, успадковані ще з прас лов’янської епохи. Традиційний поділ слов’янських мов на три групи виник ще на початку XIX ст.

Ф. Палацький, зокрема, запропонував таку тричленну схему:

1) східна група (Русь і Болгарія);

2) південно-західна група;

3) північно-західна група.

Подібний поділ був здійснений М. Максимовичем. Початки оформлення «руської» групи (разом із спільною для східних слов’ян прамовою) знаходимо в О. Востокова. На думку Л. Нідерле, це було викликано бажанням виділити в генеалогічній слов’янській типології окремо російську мову. Поділ О. Востокова підтримав І. Срезневський, а остаточно східнослов’янська мовна підгрупа була виписана О. Соболевським у його «Лекціях...» (1907). Методологічного значення тріалістичній дистрибуції надали В. Ягич та К. Бругман. Праці В. Ягича містили також набір фонетичних ознак, за якими східнослов’янська мовна група остаточно була відділена від інших угруповань слов’янських мов. Класифікація В. Ягича в основному схвально була зустрінута у славістичних колах. Певним дисонансом загальному схваленню була реакція українських учених. М. Грушевський, ознайомившись із таким розподілом, зазначив: «Ділячи слов’янство на язикові групи: західну, східну й полудневу, він дивиться на цей поділ не з генетичного погляду, а з становища сучасної статики». Попри всю зручність такої диференціації зазначимо, що вона базується, у першу чергу, на очевидних ареальних, географічних, а не на лінгвістичних критеріях, хоча й під останні було дібрано відповідне фонетичне підґрунтя, якому надали домінантного статусу. Визначення «південнослов’янська» чи «західнослов’янська», з погляду С. Смаль-Стоцького, є «тільки географічним означенням, яке нічого не говорить для історії мови». Сьогодні є очевидним, що цей уніфікаційний розподіл нівелює наявні відмінності в середині окремих слов’янських підгруп, зокрема південнослов’янські особливості центральних словацьких говорів або своєрідний перехідний статус словенської мови тощо.

Особливої шкоди, на думку О. Царука, славістиці завдало виділення східнослов’янської мовної підгрупи: якщо в інших угрупованнях жодна слов'янська мова не набула статусу абсолютної домінанти (хоча такі спроби робилися, наприклад, з боку сербської мови щодо хорватської або чеської до словацької), то тут усі групові особливості від зародження тріалістичної класифікації фактично донині представлені лише однією мовою – російською. Лише частково це явище зумовлено багатозначним наповненням терміна «руський» (кожна з трьох східних слов’янських мов і досі при відповідному доповненні його приймає), головним фактором виступає все ж політичний. Російські філологи, які доклали найбільше зусиль для «увіковічення» східнослов’янської мовної підгрупи, завжди, на думку В. Ягича, стояли чомусь осторонь загальнослов’янських процесів і займались переважно політикою. Завдяки зусиллям і авторитету російських учених у славістиці все більше стало утверджуватися переконання, що загального уявлення про граматичну систему російської мови цілком достатньо для розуміння особливостей усіх східнословянських мов.

Варто, очевидно, погодитись з К. Німчиновим, який зазначив, що «коли в лінгвістичній роботі підноситься погляд на нерівноцінність російського і українського язиків, то здебільшого маємо тут збочення від лінгвістики у бік політичних настроїв». Натомість при будь-якій спробі українських мовознавців обґрунтувати самостійний і оригінальний характер власної мови відразу з’являються ті, які, за словами М. Малиновського, в цій наскрізь філологічній суперечці вбачають політичні підступи.

У той же час українська мова, знаходячись у центрі слов’янського мовного ареалу, є особливо важливою для історичного та порівняльного аналізу слов’янських мов. «За багатьма властивостями, – писав М. Максимович, – українська мова ближча, ніж російська і польська, до інших мов слов’янського кореня, тому її можна вважати справді середнім у системі цих наріч, як і саме розташування країни, де розмовляють цією мовою». Неважко помітити, що при вибудові концепцій культурно-історичної еволюції слов’янських народів терени України, на відміну від проторосійських, є саме тим ареалом, де постала чи певний час розвивалася більшість слов’янських культур, тоді ж як українській мові відведено роль небажаної пізньої дитини із сумнівними батьками.

Значна частина вчених уважає, що тричленний поділ слов’янських мов сьогодні має бути серйозно переглянутий як лінгвістичний, бо цей груповий поділ усіх слов’ян є поділ тільки географічний, за кордонами державними, а не мовними, і вже тому не витримує глибокої наукової критики. О. Гуєр ще в 1914 р. зазначив, що така дистрибуція може мати лише цінність практичну, проте не має чинності наукової. Приєднання української мови, на думку Є. Тимченка, не веде до встановлення справжньої еволюції української мови, це не дозволяють спільні у нього зміни з іншими, не східнослов’янськими, зміни, що їх, згідно із зазначеною схемою, бути не повинно.

Вивчати потрібно історію кожної слов’янської мови окремо, визначаючи при цьому історичні етапи можливої близькості з іншими слов’янськими мовами і прамовами. Цілком прийнятною тут є позиція В. Ягича, викладена ним у листі до О. Шахматова: «Я схиляюсь тепер до дуже великого індивідуалізму в житті мови, її наріч; намагаюся вловити певні географічні зони, в середині яких відбуваються однорідні явища в силу якихось ще не розгаданих причин» Цитування у цьому параграфі здійснюємо за виданням О. Царук.



Запитання для самоперевірки

1. Що Ви знаєте про періодизацію історії української мови?

2. Поясніть етимологію слів Русь та Україна.

3. Які форми лінгвоциду застосовувалися до української мови?

4. Чи є Конституція України гарантом всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України?

5. Яке місце української мови серед інших слов’янських?


Треба всіма силами дбати про те,

Що зветься культурою літературної мови

І. Огієнко
Лекція 3. Культура мови як механізм формування взірцевої літературної мови фахівця

1. Культура мови та її основні ознаки. Поняття літературної норми.

2. Мовний етикет та вимоги до нього. Конструкції службового мовного етикету.

3. Традиції вітання у різних країнах світу.


Список використаної літератури

  1. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. / С.К. Богдан – К.: Рідна мова, 1998. – 488с.

  2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с.

  3. Вовк А. Творення «безлицьої людини» в УРСР / А. Вовк // Культура слова. – 1994. – Вип. 24. – С. 95–101.

  4. Воропай О. Звичаї мого народу. / О. Воропай – К. – Оберіг, 1991. – Т.1.

  5. Довідник з культури мови: [Посібник] / С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, Н.М. Сологуб та ін..; За ред.. С.Я. Єрмоленко. – К.: Вища школа, 2005. – 339 с.

  6. Літературна норма і мовна практика : монографія / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, Т. А. Коць та ін. ; за ред. С. Я. Єрмоленко. – Ніжин : ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2013. – 320 с.

  7. Мацько Л. І. Культура української фахової мови : [навч. посібник] / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.

  8. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук, думка, 1976. – С. 100.

  9. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський та ін. – К. : Українська енциклопедія, 2000. – 752с.

  10. Українська мова за професійним спрямуванням : курс лекцій / Л. К. Лисак. – Краматорськ: ДДМА, 2008. – 210 с.

  11. Ющук І. П. Українська мова : підручник / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2004. – 640 с.


Ключові слова та поняття: мова, культура, культура мови, мовний етикет, національна мова, літературна мова, мовні норми, типи літературних норм, принципи українського правопису.
1. Культура мови та її основні ознаки

Мова і культура як духовні цінності органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. сultura – освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона об’єднує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Культура мови – наука, що вивчає функціонування мови в суспільстві з погляду нормативності її і передбачає правила користування літературною мовою: правила вимови, наголошення, слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мови:


  • нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

  • адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

  • естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

  • поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

До основних ознак культури мови належать:

  1. змістовність (уміння продумувати текст і основну думку висловлювання та розкривати їх повно);

  2. правильність (дотримання норм літературної мови);

  3. точність (уміння добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);

  4. логічність і послідовність (уміння говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті);

  5. доречність (уміння враховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування);

  6. виразність і образність (уміння добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника);

7) багатство (уміння використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень).

Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Їх вживання може бути виправданим тільки у відповідному стилі чи ситуації, адже вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.



Чистота мови – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Первісне значення слова суржик – суміш зерна різних злаків і борошна з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Тому назва суржик має негативне семантичне забарвлення.

С. Єрмоленко, Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О. Пономарів та ін. у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних відповідників.



Підвищення особистої культури мови передбачає:

    • свідоме і відповідальне ставлення до слова;

    • контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками;

    • створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;

    • опанування жанрів функціональних стилів;

    • активне пізнання навколишнього світу, різних культур;

    • удосконалення фахового мовлення.

Якщо Ви хочете навчитися говорити, спілкуватися українською мовою:

    • слухайте, як говорять нею люди, для яких українська мова є рідною;

    • слухайте радіо, платівки, магнітофонні записи;

    • читайте українські газети, журнали, заучуючи цілі уривки тексту;

    • думайте українською мовою і тільки нею;

    • повторюйте слова, вирази і цілі фрази, поки вони самі приходитимуть вам у голову для того, щоб висловити потрібну думку;

    • найголовніше – робіть це свідомо.

Основною категорією культури мови є поняття «Норма літературної мови». Існують різні думки науковців щодо розуміння цього поняття. Найбільш прийнятим є таке трактування: «Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства» (УМЕ, с. 387).

Творцем літературної мови стає культурна особистість (культурний соціум). Важлива роль належить і мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують слово. Для повноцінного функціонування мови і її розвитку вона повинна використовуватися в усіх сферах комунікації – у науці, техніці, виробництві, ділових відносинах, освіті, культурі тощо

У різний час її визначали по-різному: як правильність, а правильним є те, що нині потрібне, актуальне; як правильну мовну звичку; як інваріантний елемент мовної системи; як ідеальні форми реалізації певної мови; як історично сформовані моделі; як дотримання канонів класичних граматик; як елітарний еталон уживання мовних одиниць; як доречність використання мови; як сукупність найефективніших способів вираження думок і почуттів тощо.

Кожне з визначень актуалізує якусь ознаку чи властивість норми. Адже літературні норми – це не тільки сукупність мовних «правильностей», а й відношення між ними як елементами системи і текстова форма їх реалізації.

Поняття «літературна норма» охоплює всі типи відшліфованого, нормативного спілкування (мову преси, ділових паперів, виробничого спілкування тощо). Вона слугує основою регламентації, упорядкування та уніфікації загальнонародної мови, яка охоплює, крім літературної мови, територіальні і соціальні діалекти, просторіччя тощо. Літературна норма впроваджується суспільством у масове користування через систему освіти, культури, засоби масової комунікації.

Літературна норма має історичний, змінний характер. Зі зміною епохи частково видозмінюється обсяг мовних засобів, охоплений нею. Деякі свого часу нормативні одиниці можуть виходити через певний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати незрозумілими для мовців, наприклад історизми (осаул, опришок, комнезам, десятник). Інші, зокрема індивідуальні неологізми, можуть зазнати узуалізації (узвичаєння, усталення) і увійти в загальномовну норму. Наприклад, до індивідуальних неологізмів свого часу належали: йод (Гей-Люссак); детектив (Жюль Берн); мрія (Олена Пчілка або М. Старицький); звіт (І. Верхратський); чинник (І. Франко); енциклопедія (Ф. Рабле).

Суспільно-історичні умови формування української нації, яка тривалий час існувала в кордонах різних держав, вплинули на використання українцями відмінних мовно-літературних практик, зокрема західноукраїнського і наддніпрянського варіантів української літературної мови. Кожному з цих варіантів властиві особливості слововживання, граматичної будови, пов’язані з відбиттям діалектних джерел та міжмовних контактів, а також із застосуванням відмінної графічної системи відтворення усної мови.

Спричинені суспільно-історичними умовами різновиди української літературної мови нейтралізувалися в Україні після 40-х років XX ст. в умовах запровадження шкільної та вищої освіти, наукового вивчення української мови в її функціональних різновидах. Кодифікаційна діяльність освітніх та наукових закладів сприяла виробленню й усталенню літературної норми, яка відійшла від територіальної прив’язаності початків формування літературної мови й утверджувалася як гетерогенний феномен.

Варто наголосити, що літературна норма в усіх сучасних розвинених національних мовах має гетерогенний характер, що спричинено зменшенням впливу територіального критерію формування літературної норми й актуалізацією культурно-історичного, традиційного критерію, а також зростанням ролі міжмовного контактування в інформаційну добу. Гетерогенність сучасної літературної норми простежується на всіх рівнях мовної структури, однак найпоказовіша вона на лексичному рівні, коли в мові побутують рівноправні варіанти на зразок поїзд – потяг, відтер-мінувати поїздку – перенести візит, уряд – Кабінет міністрів, роздуми – розмисли. За кожним із варіантних слововживань стоїть певна мовна традиція, зв’язок із конкретним народнорозмовним джерелом (усно-розмовною практикою), з різними тенденціями писемно-книжного спілкування. Наявність варіантів передбачає можливість вибору й водночас його обґрунтування в сучасній кодифікаційній діяльності.

Вибірковість – характерна ознака літературної норми. Часто мовець має вибирати між формами, зворотами давнішими й сучасними, більш поширеними й призначеними для вжитку в спеціальній літературі. На вибір варіанта впливає освіта, загальний культурний рівень мовця, його ставлення до мови взагалі. Неабиякий вплив має мовний смак, дія мовної моди. Джерело виникнення варіантів – територіальні діалекти, міжмовні контакти, співіснування мовних засобів, які належать до різних часових зрізів літературної мови, індивідуальні уподобання мовців, їхні мовні смаки щодо вибору варіантної форми – фонетичної, графічної, чи конкретного слововживання.

У ставленні до літературної норми простежуються різні тенденції: усвідомлення її обов’язковості на тлі сучасних процесів розхитування норми; ліберальне ставлення до новацій у сфері літературної норми; хаотичне використання мовних правил, яке може бути свідомим порушенням мовної норми як засіб епатажності, привертання уваги до висловленого, і неусвідомлене порушення літературної норми, тобто незнання цієї норми. Перша тенденція певною мірою пов’язана з консерватизмом у ставленні до норми, зокрема, з пуризмом, коли, наприклад, замість іншомовних запозичень пропонуються засоби вираження, створені на основі структурних ресурсів власної мови. Друга тенденція означає ліберальне ставлення до потоку іншомовних запозичень, прийняття новацій, які пропонує мовна практика як варіанти вже усталеної норми. Третя тенденція засвідчує стан хаосу в мовокористуванні, надто коли враховувати функціонування текстів в Інтернеті, причому як оригінальних, так і перекладних.

Якщо дискусії кінця XIX – початку XX ст. щодо критеріїв літературної норми стосувалися вибору варіантних засобів української літературної мови і мали в своїй основі критерій зрозумілості, звичності насамперед лексичних номінацій, мовних зворотів, зокрема властивих західноукраїнському варіантові літературної мови, для найбільшого загалу мовців Наддніпрянщини, то правописні дискусії 90-х років XX ст. та початку XXI ст. загострили увагу на кодифікації орфоепічної та орфографічної норм, зокрема до відтворення українською мовою іншомовних запозичень (загальних і власних назв).

На початку XXI ст. спостерігаємо різнобій, хитання в графічному оформленні численних англомовних запозичень. Це лексика широкого використання в усіх сферах культури, на якій позначаються процеси глобалізації. Критерії її нормування суперечливі, оскільки базуються на різних принципах: відтворення написання чи звучання запозиченої назви, відтворення на письмі звучання окремих звуків, яким відповідає певна літера в українській мові. Останній принцип застосовано в чинному українському правописі, і він становить традиційний підхід до правопису іншомовних назв. Проте в сучасній мовній практиці спостерігаємо порушення цієї традиції: динаміка входження іншомовної назви змінюється. Превалюють англійські запозичення в цілісному звуковому відтворенні слів, а не окремих звуків. Крім того, визначаючи джерело іншомовного походження слова, не можемо нехтувати й конкретним шляхом, яким це слово приходить у сучасну українську мову. Йдеться про значну кількісну перевагу в Україні російськомовних джерел засобів масової комунікації, які впливають на характер англомовних і взагалі іншомовних запозичень. Тому запровадження варіантних написань на зразок хакер – гакер навряд чи закінчиться усталенням, кодифікацією написання гакер, як це передбачає формально-логічний критерій установлення мовної орфоепічної й орфографічної норми.

Літературна норма реалізується як комплекс фонетичних, лексичних, лексико-словотвірних, граматичних ознак, у зв’язку з чим розрізняють фонетичні, лексичні, граматичні, словотвірні норми, тобто на кожному мовно-структурному рівні літературну норму репрезентують конкретні мовні засоби. Отже, рівневий підхід до літературної норми, зручність систематики конкретних мовних одиниць зумовлює використання в лінгвістичній практиці множинної форми іменника норми.

Розрізняють період становлення літературної норми та її функціонування впродовж певних історичних періодів розвитку літературної мови. Нормована літературна мова забезпечує ефективність суспільної комунікації насамперед у писемній формі спілкування, проте постійна взаємодія усного і писемного різновидів мови зумовлює характерну динаміку літературної норми.

У суспільстві встановлюється, за О. О. Потебнею, певна доцільність, чуття мови, її норми. Норму мови відчувають, але її і фіксують. Наприклад, у словниках 90-х років XX ст. зафіксована зміна семантики слів нація, національний, зокрема виділено лексико-семантичні варіанти ʽдержаваʼ, ʽдержавнийʼ. Зміна семантики зазначених слів відбулася під впливом зовнішніх обставин – глобалізаційних процесів у світі і відповідно у масовій свідомості людей. Переструктурування семантики слів нація, національний спричинилося до зміни семантики слів етнос, етнічний, у сучасному слововживанні словосполучення на зразок етнічні ознаки часто ототожнюється із значенням словосполучення національні ознаки. Спричинені зовнішніми, глобалізаційними процесами зміни в семантиці названих слів торкаються внутрішньої динаміки лексичної норми.

Слововживання відомих письменників, майстрів слова, становить основу формування літературної мови з її кодифікованою літературною нормою. Тому найповніші національні лексикони як джерела кодифікації літературної норми орієнтуються на мовну практику письменників. Саме в мові художньої літератури відбуваються активні процеси взаємодії літературної мови і мови діалектів. Загальномовний словник через стилістичні ремарки засвідчує входження діалектної лексики у мовний узус. Ремарки мають досить гнучкий, динамічний характер у зв’язку з розширенням сфер функціонування літературної мови.

Зростання суспільної ваги усного слова спричиняється до активізації варіантів, отже, до певного розхитування стабільної літературної норми. Сучасні культуромовні праці як механізм утвердження української літературної мови засвідчують велику кількість рекомендацій, у яких відбиваються тенденції існування сильної і слабкої літературної норми. Суперечність, яка існує між прескриптивною і дескриптивною нормою, збільшує кількість відхилень від пропонованих граматиками і словниками норм.

Стабільність літературної норми насамперед залежить від мовної практики освічених громадян, які активно послуговуються літературною мовою. У сучасних умовах розширення сфери вживання української мови помітно «демократизувалася» її літературна норма: частіше трапляються варіантні наголошування, відхилення від нормативної вимови слів; зазнає ревізії лексична, орфографічна норма, тобто в писемній і усній мові спостерігаємо процес розхитування літературної норми. За якими критеріями має відбуватися кодифікація літературної норми? Чи можливо в умовах демократизації суспільства і збільшення кількості різноманітних варіантів, зумовлених практикою соціолектів, встановити постійну, незмінну літературну норму? Очевидно, для літературної мови мають бути випрацювані різні рівні стандартизації норми. За критерії кодифікації норми мають правити: 1) мовна практика освічених носіїв української літературної мови; 2) відповідність структурі української мови; 3) збереження писемно-літературних традицій, які об’єднують комунікативну практику трьох поколінь носіїв літературної мови.

Сучасна літературна норма в її мовно-узусному функціонуванні детермінована тими активними процесами, які відбуваються в мові ЗМІ. На мовну свідомість носіїв літературної мови дедалі більший вплив здійснюють засоби масової інформації. Масовість, здатність швидко реагувати на зміну в сучасному словнику, на зміну мовної прагматики роблять мову сучасних ЗМІ одним із основних критеріїв становлення літературної норми. Насамперед наголошуємо, що в засобах масової комунікації репрезентовано писемну й усну форми спілкування. Цей чинник робить їх всеохопними і щодо трансформації в них функціональних стилів літературної мови1



Загальномовна норма – сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів. Порушення загальномовних норм спостерігаються у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою. Поза загальномовною нормою знаходяться ті елементи мови, які цілком вийшли з ужитку або не доступні для більшості мовців (закриті коди, секретні мови, жаргон злодіїв тощо).

У зіставленні із загальномовною нормою, літературна має більше обмежень. Поза літературною нормою перебуває просторічне спілкування, насичене вульгаризмами, інвективами (лайливі слова), арготизмами (слова і вислови, типові для мовлення людей, які свідомо прагнуть засекретити інформацію), жаргонізмами (слова і вислови, характерні для певних соціальних груп людей), стилістично невиправданими діалектизмами, граматично неправильними конструкціями. Літературна норма, реалізуючи систему мови, оберігає її і накладає обмеження на практичну мову, впорядковуючи і окультурюючи її.



Літературна норма загальнонаціональної мови осмислюється як її культурний варіант, тому все, що не відповідає вимогам культури мови, перебуває поза літературною нормою. І навпаки, є такі мовні елементи, що нині перебувають за межами загальномовної норми сучасної мови (історизми, індивідуально-авторські неологізми), але за своїми лінгвістичними якостями (семантичним змістом, граматичним оформленням) не суперечать літературній нормі, сприяють її естетизації.

Культура мови вимагає обов’язкового дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мови, дотримання правил мовного етикету. Мовні норми – це сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації.



Мовні норми характеризуються:

  • системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

  • історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

  • соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

  • стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов’язковості.

У лінгвістиці мовні норми диференціюється у кількох різновидах (типах), зокрема:



  • орфоепічні (виявляються в усталеній вимові звуків, звукосполучень, граматичних форм слів);

  • графічні (реалізація звуків на письмі);

  • акцентуаційні (акцентологічні) (усталене наголошування слів);

  • лексичні та фразеологічні (впорядковують вживання слів і стійких словосполучень залежно від їх значення);

  • морфологічні (впорядковують вживання значущих частин слова та словозміну);

  • граматичні (уживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень);

  • пунктуаційні (постановку розділових знаків);

  • стилістичні (регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери та ситуації спілкування).

  • орфографічні (регулюють правильність правопису).

В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами, як:

1. Фонетичний (якщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то вважають, що це слово пишеться за фонетичним принципом). За цим принципом пишуться слова: вода, гарний, кіт, нога, пишний, розбити, рука, сказати, схопити.

Фонетичний – написання слова точно відображає його літературну вимову.

УВАГА! Вимова = написання

2. Морфологічний (якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфологічним принципом). Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: відзначений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (-ніс-) і частки –ся.

Морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням. Значущі частини (морфеми) у споріднених словах або граматичних формах того самого слова вимовляються по-різному, але пишуться однаково.



  1. Історичний (традиційний) – (це коли написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфологічним складом, ні певним правилом; таке написання називають традиційним). За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, фея, формула. Традиційним українським, є звукосполучення хв у словах: хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст.

  2. Смисловий (семантичний або диференціюючий) – (це коли написання слова залежить від того, що це слово означає, напр.: Заєць (дійова особа байки), заєць (тварина); Вовк (прізвище), вовк (тварина); гончар (професія), Гончар (прізвище); назустріч – прислівник, на зустріч – прийменник й іменник).

У жодній мові правопис не базується виключно на якомусь одному принципі. Так, в основу української орфографії покладено фонетичний і морфологічний принципи, за якими пишеться більшість слів і словосполучень.

Опанування норм літературної мови сприяє підвищенню культури мови, формує відповідний мовний смак. Порушення мовних норм сприймається грамотними мовцями вже як несмак, поганий смак, відсутність смаку. Проте повної відповідності між мовною нормою і мовним смаком немає. Норма є традиційнішою і стабільнішою, а смак – сучаснішим і рухливішим. Окрім норми, на смак впливають мінливі умови суспільного й особистого життя мовців, соціальні запити на мову, ідеали і цінності, особливо естетичні. У сукупності це становить систему ідейно-естетичних і психолінгвістичних орієнтацій суспільної групи мовців (чи окремого мовця) щодо мови, її використання. Таку систему орієнтацій і називають мовним смаком.

Основою мовного смаку є чуття мови. Воно формується в процесі оволодіння мовою, засвоєння мовних знань, під впливом мовного і соціального досвіду та свідомого оцінювання і переживання мовних явищ. Отже, мовне чуття – це індивідуальна система підсвідомих оцінок, що ґрунтується і на літературних нормах, і на мовних ідеалах.

Мовний смак відображає ставлення суспільства і його соціальних груп до мови, динаміку суспільної мовної свідомості і, спираючись на традиційне підґрунтя, завжди має конкретно-соціальне обличчя. Мовний смак (або несмак) диктує моду на слово – низьке чи високе, добре чи погане, шанобливе чи фамільярне.

Знання всіх типів норм сучасної української мови, а також досконале володіння стилістичним багатством мови, вміння добирати відповідно до теми, мети й обставин спілкування доцільні і доречні мовні засоби, дотримання національних традицій мовного спілкування та правил мовного етикету є запорукою високої мовної культури.

Основою людських взаємин є спілкування. Спілкування (комунікація) – своєрідна форма зв’язку людей в у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності; обмін інформацією, що здійснюється за допомогою різних засобів, насамперед, мови.

Культура мови, культура спілкування, культура поведінки в житті людини виступають у тісному взаємозв’язку. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Добираючи ті чи інші мовні засоби, потрібно дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях (див. табл. 1).

Таблиця 1



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconО. Л. Плетнєва Українська мова за професійним спрямуванням
Українська мова за професійним спрямуванням / О. Л. Плетнєва. – Збірник вправ та завдань для практичних занять І контрольних робіт....
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconКонтрольна робота з навчальної дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів ІV курсу спеціальності
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів ІV курсу спеціальності
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconМетодичні вказівки до виконання контрольних робіт з дисципліни «Українська мова
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів усіх спеціальностей
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconМетодичні вказівки до організації самостійної роботи з дисципліни «Українська мова
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів усіх спеціальностей
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Українська мова (за професійним спрямуванням)" для студентів усіх спеціальностей
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)”...
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconКонтрольна робота з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів заочної форми навчання
В. У 1995 p вступила на спеціальність "Біржова діяльність" Київського індустріального технікуму
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconУкраїнська мова за професійним спрямуванням

Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconПерелік питань до складання диференційованого заліку з навчальної дисципліни: „Іноземна мова за професійним спрямуванням

Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconПредмет І структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Зв'язок з правовими дисциплінами



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка