Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»



Сторінка8/18
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.57 Mb.
ТипКонспект
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

2. Типи мовних висловлювань та змістової інформації в наукових текстах

У межах наукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: опис, розповідь, міркування, доказ. В описах перераховують у певній послідовності ознаки та властивості того чи того об’єкта. Кожний наступний елемент додає нові відомості до попереднього. Наприклад: Індивідуальне завдання – це форма організації навчання, що має на меті поглибити, узагальнити та закріпити знання, які студенти отримують у процесі навчання (В. Дороз). В описі досліджень, приладів використовують неозначено-особові речення, які дають змогу зосередити увагу на дії: Основоположним принципом будь-якого наукового дослідження вважають методологічний принцип об’єктивності. Він виражається у всебічному врахуванні факторів, які зумовлюють те чи інше явище, умов, в яких вони розвиваються, адекватності дослідницьких підходів і засобів, які дають можливість одержати справжні знання про об’єкт, передбачають виключення суб’єктивізму, однобічності й упередженості в підборі й оцінці фактів (С. Гончаренко).



Розповідь у науковому тексті застосовують для повідомлення. Вона характеризується, як правило, наявністю різновидових дієслів. Приклад: Випрацювання української морфологічної термінології на живомовній національній основі припадає на середину – другу половину XIX ст. Національне іноді стихійно, але більшою мірою цілеспрямовано вироблялося в західноукраїнських граматиках Т. Глинського, І. Могильницького, М. Лучкая, М. Осадци, П. Дячана, О. Партацького, О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера та ін. (І. Ярошевич).

Власне описові та розповідні наукові тексти функціонують рідко. Частіше використовують змішаний тип викладу – розповідно-описовий.

У текстах-міркуваннях досліджують явища або предмети, розкривають їх внутрішні ознаки і доводять певні положення. Міркування дає змогу на основі зафіксованих фактів осмислити їх, зіставити, дійти до певного висновку. У таких текстах можливі два способи розташування матеріалу: 1) від загального до часткового, від узагальнень до фактів, спостережень, тобто спочатку подають тезу, а відтак аргументи та ілюстрації; 2) від часткового до загального, від спостережень і фактів до узагальнень, висновку. Наприклад: У дисертації зосереджено увагу на лінгвістичній об’єктивації феномену неокласичного тексту, де критерій стилістичної домінанти в аналізі аргументується дослідницькою увагою до екстра- й інтралінгвальних факторів. До екстралінгвальних віднесено позамовну культурну ситуацію, що спричинила текст, зумовила його цілісність і приналежність до «поля культури». Інтралінгвальна сутність зумовлена особливостями мовної свідомості, репрезентованої в тексті та його одиницях, що розгортається у просторі мовної системи, можливості реалізації функцій (А. Калєтнік).

Доказ у науковій мові є одним із різновидів міркування. Науковий доказ оформлюють як текст із чіткою структурою (теза – аргументи (система умовиводів) – висновок) і системою мовних засобів, що необхідні для досягнення істинності висловленого судження. Тези містять відповідь на запитання «Що доводиться?», аргументи реалізують мету – надати теоретичні або емпіричні узагальнення, які переконують в істинності тези, демонструють закономірний зв’язок явищ. До типових мовних засобів доказу належать сполучники і прислівники якщо, так що, звідси, тоді, тому, дієслова 1-ї особи множини на позначення логічних операцій (визначимо, отримаємо, знайдемо) та ін. Висновок доказу будують як своєрідний повтор тези і оформлюють за допомогою слів висновок, результат, наслідок, вставних слів (отже, так), конструкцій наслідку (встановлено, що...; можна легко довести...: це підтверджується існуванням...; вважаємо, що такі умови достатні для...). Наприклад: Не будь-який пошук відповіді на запитання можна зарахувати до проблемних. Якщо в результаті дослідження з’ясується, що аналізоване нами відоме явище підпорядковане вже відомому закону, то поставлене запитання не є проблемним. Отже, до проблемних відносимо монографічні дослідження, які містять поєднання аналізу непізнаного, невідомого з припущенням про можливість дії невідомого з припущенням про можливість дії невідомого закону в певному непізнаному середовищі (С. Гончаренко).

У науковому стилі виділяють такі типи змістовної інформації:



  • фактографічна інформація – це інформація про факти, явища, процеси, події;

  • логіко-теоретична інформація є повідомленням про засоби отримання фактографічної інформації, висновків із фактів, про їх тлумачення, посилання на джерело інформації;

  • оцінна інформація є вираженням авторського ставлення до повідомлення.

Під час реферування при скороченні тексту необхідно знайти і відібрати насамперед фактографічну інформацію з першоджерел.

Оцінка інформації з погляду її значення

для передачі змісту тексту

Дублювання інформації полягає у повторенні вже переданої інформації іншими мовними засобами. У науковій літературі частим випадком дублювання є пояснення вже названого явища, поняття, в окремих випадках – терміна.

Під час скорочення тексту при реферуванні вибирається один із варіантів – поняття, термін або їх пояснення. Якщо термін є загальнонауковим, його пояснення опускається. Засобами дублюючої інформації можуть бути слова або, тобто, іншими словами, інакше кажучи, це означає, що означає. Дублююча інформація може вводитися і без спеціальних показників.

Дублювання інформації забезпечує єдність тексту, його змістовний розвиток. Дублювання виражається в лексичних, синонімічних та займенникових повторах.



Основна і додаткова інформація

Додаткова інформація конкретизує й уточнює основну. Включення додаткової інформації до реферату залежить від мети реферування та обсягу знань автора з даної теми. Для виділення основної і додаткової інформації можна використовувати деякі рекомендації:



  • визначити основну інформацію допомагає синтаксичний аналіз речення, знаходячи при цьому об’єкт і суб’єкт;

  • для визначення основної інформації важливо знайти в тексті тези і висновки. Аргументація тез та хід міркувань, які приводять до висновків, під час сильного скорочення при реферуванні можуть випускатися.

Теза може вводитися до реферату з посиланням на джерело інформації. При цьому використовуються спеціальні засоби оформлення тези:

левая фигурная скобка 4 вважає

Автор думає

зазначає

На думку (погляд) автора

З погляду автора

Як вважає автор

Якщо аргументуюча частина не включається до реферату, можна відбити її наявність у вихідному тексті за допомогою таких засобів:



левая фигурная скобка 3 доказами

Автор підтверджує аргументами

свою думку (погляд) прикладами

і люстраціями

конкретними даними
левая фигурная скобка 2 докази

Для підтвердження аргументи

своєї думки (погляду) приклади

автор наводить ілюстрації

конкретні дані

результати спостережень

Під час скорочення тексту за рахунок тієї частини, де йде мова про дослідження, спостереження, міркування, які привели до висновку, можна використовувати такі мовні звороти:



Нлевая фигурная скобка 1а підставі виконаних автор доходить (дійшов) висновку

спостережень
отриманих даних автор робить (зробив) висновок

аналізу результатів можна зробити висновок

проведених досліджень було зроблено висновок

Виконані дослідження виявляють (виявили)…

Проведені спостереження приводять (привели) до висновку…

Отримані дані дозволяють (дозволили) зробити висновок…

Аналіз результатів(виконаних досліджень) свідчить…

Додаткова інформація у вигляді прикладів, ілюстрацій може вводитися словами так; наприклад; такі, як; а саме. Конкретизуюча інформація вводиться словом зокрема.

Додаткова інформація уточнювального характеру розвиває основну інформацію тексту. Це виражається повторенням слів, що позначають уточнювальні поняття. Уточнювальна інформація часто містить цифрові дані.
3. Роль та місце законів логіки у написанні наукової роботи

Наукова мова будується на основі послідовного й доказового мислення, тому дослідник, який працює над науковою роботою, має бути обізнаний з основними законами логіки: тотожності, суперечності, вилучення третього, достатньої основи. Знання цих законів значно полегшує підготовку тексту наукового дослідження, а їх порушення призводить до логіко-стилістичних помилок.



Закон тотожності вимагає уникати невизначеності, неконкретності, двозначності міркувань, які можуть стати причиною такої логічної помилки, як «підміна тези». Ця помилка виникає тоді, коли аргументи доказів не відповідають тезі, бо, почавши міркувати про одне, автор непомітно для себе переходить до чогось іншого.

Суть закону суперечності полягає в тому, що не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких щось стверджує про предмет, а друге заперечує те саме, про той самий предмет, у той самий час.

Закон вилучення третього передбачає, що з двох суджень про предмет, які суперечать одне одному, одне обов’язково є істинним, а друге хибним, і між ними немає і не може бути нічого середнього, тобто такого третього судження, яке також могло б бути істинним у тому самому відношенні, в той самий час. Цей закон вимагає, щоб у випадках, коли є два суперечливих судження, було з’ясовано, яке з цих суджень є істинним, а яке хибним, замість того, щоб шукати істину в додатковому судженні.

Закон достатньої основи формулюється таким чином: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, необхідно вказати достатню основу. Цей закон вимагає, щоб наші думки в будь-якому міркуванні були взаємопов’язані, обґрунтовували одна одну, тобто щоб наше висловлювання було послідовним і аргументованим.

Викладені вище закони зумовлюють основні вимоги до доведення як особливої форми мислення, характерної для наукових праць. Доведення завжди складається з тези, тобто положення, яке доводиться, та аргументів, тобто суджень, які мають підтвердити тезу. Доведення має відповідати таким важливим вимогам:



  • теза й аргументи повинні бути чіткими, точно сформульованими судженнями; не допускається нечіткість викладу або двозначність;

  • у процесі доведення теза має залишатися незмінною, тобто має доводитись одне й те саме положення;

  • теза та аргументи не повинні бути внутрішньо суперечливими судженнями; вони не повинні також суперечити твердженням, які були висловлені раніше;

  • як аргументи слід використовувати положення, істинність яких не викликає сумнівів; не можна шукати підстави для підтвердження думки в ній самій;

  • не треба використовувати під час доведення аргументи, що логічно не пов’язані з тезою, або такі, що є справедливими тільки за певних умов або в певний час.



4. Підготовка тексту наукового дослідження

Роботу над чернеткою починають із компонування основної частини, потім пишуть висновки і, в останню чергу, вступ. Писати потрібно на одному боці стандартних аркушів, залишаючи широкі, до 1/4 аркуша, поля та досить широку відстань між рядками, що дасть змогу робити необхідні вставки, вилучати непотрібні частини тексту або перекомпоновувати матеріал, не переписуючи всієї роботи. Під час написання тексту потрібно одразу робити попередню нумерацію сторінок.

Кожна частина пишеться спочатку на чернетці відповідно до складеного плану. Найголовніше на цьому етапі – зафіксувати основні думки, систему доказів, не втрачаючи логіки викладу. Готову чернетку відкладають на два-три дні і тільки після цього перевіряють і критично оцінюють її загальний зміст. Відкориговану чернетку з необхідними правками показують науковому керівнику. Якщо він схвалив його, можна починати детальне шліфування тексту, намагаючись з’ясувати, чи вдалось автору з достатньою повнотою, точно і доступно передати основні ідеї, методи, висновки і рекомендації.

Редагування тексту. На відміну від попереднього етапу, на якому увагу було зосереджено на загальному змісті роботи, під час редагування перевіряється і критично оцінюється її літературне оформлення. Спочатку варто скоротити другорядний матеріал, поліпшити архітектоніку наукової роботи, перевірити, як обґрунтовано висновки, чи логічно пов’язані висловлювані ідеї, чи немає повторів, чи послідовно викладено матеріал, визначити доцільність використання й місце в рукописі таблиць та ілюстрацій. Після цього вдосконалюється стиль, перевіряється граматика, орфографія й пунктуація, звіряються посилання. Наприкінці роботи над рукописом остаточно коригується зміст, узгоджуються заголовки у змісті й тексті, складається список використаних джерел.

Рубрикація тексту. Текст наукового дослідження має ділитися на пропорційні, логічні, внутрішньо завершені частини (розділи, підрозділи, пункти, параграфи, абзаци), де легко встановити причинно-наслідкові зв’язки.

Графічний поділ тексту на складові частини – абзаци, підрозділи, розділи називається рубрикацією тексту. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної структури тексту. Вона відіграє важливу роль у його сприйнятті: розкриває будову тексту, взаємозв’язок його окремих частин, попереджає, про що йтиметься, дає можливість швидко відшукати потрібний матеріал.

Найпростішою рубрикацією є абзац, тобто кілька речень, які мають спільний предмет викладу і починаються з відступу вправо на початку першого рядка. Термін «абзац» вживається у двох значеннях:


  1. відступ праворуч на початку першого рядка кожної частини документа;

  2. відрізок письмового чи друкованого тексту від одного червоного рядка до іншого, що містить надфразову єдність чи її частину, рідше – одне просте чи складне речення.

Типовий абзац складається з трьох частин: зачин (формулюється мета абзацу), фраза (основна інформація абзацу), коментарі (підбиття підсумків того, про що йшлося в абзаці). Розміщення інформації в абзаці може бути різним. Як правило, перше речення містить основну думку (тему) абзацу і є головним компонентом його структури. Кожне наступне речення продовжує, поглиблює, конкретизує інформацію, висвітлену у попередньому реченні. Останнє речення підсумовує викладене. В іншому випадку основна думка може бути зосереджена в першому й останньому реченнях, а проміжні речення виконуватимуть коментувальну функцію.

Абзац вказує на перехід від однієї думки до іншої, допомагає читачеві робити певні зупинки, повертатися до прочитаного, зосереджуватися над кожною виділеною думкою. Доцільно виділяти абзацом фрагменти, які додають модальне значення (сумніву, схвалення, заперечення) тощо.

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4-6 речень. У науковій літературі правила, за якими у тексті виділяються абзаци, зводяться до таких:


  1. Речення, які розпочинають абзац, містять основну ідею тексту. Вони можуть розпочинатися вставними словами та зворотами: отже, таким чином, у цілому, зважаючи на викладене, з огляду на наведене вище.

  2. Вони містять нову інформацію порівняно з попереднім реченням. У таких реченнях вживаються слова та вислови, які не згадуються у попередньому абзаці.

  3. Це речення із повторюваною інформацією про одну й ту саму особу (особи), пов’язані дистантним зв’язком. Їх формальна ознака – повторення тих самих іменників у називному відмінку в різних частинах тексту.

  4. Речення, що починаються займенниками він, вона, воно, які не належать до останнього іменника попереднього речення.

  5. Наступні після діалогу чи полілогу речення.

  6. Речення, які за смислом не можуть контактувати (розміщуватися) в одному рядку з попереднім, оскільки абзацні речення тексту повинні бути у логічному відношенні однорідними і відповідно зіставлюваними.

  7. Не варто виділяти в абзац речення, які мають другорядне значення. Такі речення не входять в один рядок із зачинами інших абзаців, які виражають основний зміст попередньої частини тексту.

Важливий засіб рубрикації тексту – заголовки і підзаголовки. Потрібно впевнитися в тому, що назва наукової роботи, заголовки її розділів і підрозділів адекватно передають зміст відповідної частини тексту і є логічно повноцінними, тобто недвозначними, несуперечливими.

Як правило, заголовок виражається словосполученням у функції іменника. Він має бути лаконічним і містити відповіді на два запитання: про що йдеться в тексті? та що в ньому стверджується? У кінці заголовка знаки пунктуації не ставлять.


5. Робота над стилем наукових текстів

Мова наукової праці свідчить про культуру писемної мови її автора, отже, варто подбати про те, щоб мова наукової роботи повністю відповідала нормам сучасної української літературної мови і забезпечувала яскраве і водночас логічно точне вираження думок, суджень, положень, визначень і доказів автора. Наукова писемна мова має свої особливості, які потрібно враховувати, працюючи над текстом наукового дослідження.



Виразність викладу, чіткість передачі інформації забезпечуються точним добором слів, правильним використанням термінів, відсутністю суперечностей в аргументації, документацією тверджень, наявністю таблиць та ілюстрацій. Інформативна насиченість, лаконічність тексту досягається добором спеціальних синтаксичних структур, часто стандартизованих. Логічний характер наукової мови визначає широке вживання засобів логічного членування тексту й виділення окремих слів або їх груп. Це, з одного боку, прийоми зовнішнього оформлення тексту – поділ його на частини, розділи, пункти, підпункти, з іншого – чітко виявлені причинно-наслідкові зв’язки між повідомлюваними фактами, власне мовні засоби.

Особиста думка. Необхідно і варто висловлювати власну думку (якщо вона має вагомі аргументи), але не варто зловживати займенником «я» настільки, щоб це впадало у вічі. Як правило, для офіційних доповідей доречно уникати особових займенників я, ми, ти, ви, бо вони надають спілкуванню і тексту відтінку особистого звертання, неофіційного характеру. Найчастіше у науковій комунікації переважає використання безособових форм (досліджено, розглянуто, проаналізовано); для розмовної лексики, неофіційного спілкування, безпосереднього звернення до слухача чи читача автор може обрати «я». Об’єктивності думки сприяють і безособові речення, пасивні звороти, зворотні дієслова. Особові конструкції легко перетворити у безособові. Наприклад: я переконаний – цілком зрозуміло, що; ми вважаємо – вважається, що...

Надмірне захоплення «я» чи «ми» у науковому дослідженні постійно наштовхує на думку, що автор більше захоплюється собою, аніж об’єктом дослідження, за особистісним фоном може загубитися суть. Постійне «ми» змушує задуматися над тим, чому дослідник себе постійно «звеличує», звертаючись до форми множини. Займенник ми найчастіше означає той колектив (автор і співавтор, група авторів), що працював над концепцією, аналізом, результатами розвідки, впровадженням їх у практику тощо.

Якщо для статті, монографії і виступу не завжди важливо розмежовувати конкретний внесок кожного співавтора, то в дисертації чітко визначається роль кожного, зокрема самого здобувача, його особистий внесок у виконання тієї чи іншої наукової праці. Йдеться не про уявні відсотки виконаного обсягу роботи, а передусім обумовлення концептуальних ідей, проведених дослідів та експериментів, проаналізованих об’єктів дослідження тощо.

Гендерною «пасткою» можна вважати й використання займенників «він» чи «вона»; це незручно з кількох причин: 1) не всі дослідники належать до чоловічої статі, як це традиційно вважається; 2) некоректно авторку тієї чи іншої наукової праці називати «він» (трапляється, що його називають вона), хоча інколи складно встановити, хто ховається за тими чи іншими ініціалами, якщо прізвище також не дає змоги встановити стать; 3) не дуже зручно постійно вказувати в тексті подвійний варіант він/вона, зрештою, це може дратувати. Таким чином, краще обминати займенникові форми, щоб нікого не образити й дотримуватися офіційного стилю.



Скорочення. Скороченню підлягають різні частини мови. Можливе використання як загальноприйнятих скорочень (наприклад, до н. е. – до нашої ери, см – сантиметр, НДІ – науково-дослідний інститут, і т.д. – і так далі, див. – дивись, напр. – наприклад), так і спеціальних, характерних для певної галузі (наприклад, вид. – видання, техред – технічний редактор). Варто обережно поставитися до тих скорочень, які відповідають різним словам (скажімо, с.село, секунда, сторінка (при цифрі); р. – річка, рік (при цифрі); ст. – станція (при назві), стаття, століття чи сторіччя (при цифрі).

Існує кілька способів скорочення: усічення, видалення голосних (стягування), утворення абревіатур. У разі усічення на місці скорочення ставиться крапка (наприклад, гр. – грецький, ред. – редактор, тис. – тисяча), а в разі видалення голосних – не ставиться (наприклад, млн – мільйон). У складних словах, що пишуться разом, скорочують або першу, або останню частину слова, та залишають перші літери слів, які утворюють складне слово. Наприклад: дф – діафільм, мф – мікрофіша. Ініціальна абревіація записується початковими літерами без крапок. Наприклад, ІРА – інформаційно-рекламне агентство, ТО – творче об’єднання, ВВВ – Велика вітчизняна війна, ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю тощо. Якщо в науковому тексті використовуються маловідомі скорочення, то їх варто розшифрувати при першому згадуванні: записати повністю, а поряд у дужках вказати скорочену назву, яка вживатиметься надалі.

Для зручності та зрозумілості в дисертаціях та інших видах наукових публікацій після змісту подається список скорочень, де подаються основні найуживаніші скорочення в тексті (скажімо, УМ – «Україна молода», КП – «Комсомольская правда», НЗ – «Наукові записки» і т. д.). Скорочення мають бути однаковими в усій роботі. Перевірити написання скорочень можна за ДСТУ 3582-97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові в бібліографічному описі» (затверджено наказом Держстандарту України 4 липня 1997 р.).

Переноси тексту. При підготовці рукопису слід дотримуватися правил переносу відповідно до «Українського правопису» (К., 2004). Найчастіше помилки трапляються у таких випадках, коли не можна:


  1. переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали (один ініціал) або умовні скорочення (проф., акад. тощо), які до них належать (Т. Г. Шевченко, а не Т. Г. // Шевченко; акад. В. Глушков, а не акад. // В. Глушков). Якщо імена, звання тощо подаються повністю, то прізвища (а також по батькові) можна переносити (Тарас // Григорович Шевченко, академік Агатангел // Кримський);

  2. роз’єднувати умовні (графічні) скорочення на зразок та ін., і т. д., вид-во, т-во тощо;

  3. відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать (2005 р., а не 2005 // р.; 115 га, а не 115 // га; 20 куб. см, а не 20 куб. // см). Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити (1917 // рік, 115 // гектарів);

  4. переносити в інший рядок граматичні закінчення, з’єднані з цифрами через дефіс (2-й, а не 2- // й; 5-го, а не 5- // го; 10-му, а не 10- // му);

  5. розривати односкладові частини складноскорочених слів, зокрема ініціальні й комбіновані абревіатури (НАН України, АЕС, МАГАТЕ, НТШ, пед-рада, а не пе-драда);

  6. залишати біля попередньої букви м’який знак або апостроф;

  7. розривати буквосполучення, яким передається на письмі один звук (ра-джу, а не рад –жу; над-звичай-ний, а не на-дзвича-йний);

  8. відривати одну букву від кореня, префікса (роз- вивати, а не ро-звивати);

  9. залишати на попередньому рядку або переносити на наступний одну букву (опи-тування, а не о-питування);

  10. залишати в попередньому рядку одно-, дво- або трибуквений прийменник (в, по, при), з якого починається речення;

  11. переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки.

Ілюстрації і таблиці подаються у науковому тексті безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше, або на наступній сторінці. Якщо вони розміщені на окремих сторінках, то цю сторінку нумерують на загальних підставах.

Ілюстрації позначають словом «Рис.» або «Мал.» і нумерують послідовно в межах розділу за винятком ілюстрацій, наведених у додатках. Номер ілюстрації складається з номера розділу та порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка (наприклад, Рис. 1.2 – другий рисунок першого розділу). Далі може вказуватися назва рисунка чи розміщуватися пояснювальний підпис. Подібним чином нумеруються і таблиці; їхня назва подається вгорі над таблицею. Наприклад: Таблиця 1.2. Зростання активності населення під час виборів. При перенесенні таблиці на іншу сторінку над іншими частинами вказують: «Продовж. табл.» і вказують її номер.



Таблиці. Цифровий матеріал, який використовується у науковому дослідженні, часто подається у вигляді таблиць. Над кожною таблицею вгорі вказується її назва (жирним шрифтом, симетрично до тексту). Заголовок кожної графи в таблиці має бути максимально коротким, кожен заголовок починається з великих літер. Висота рядків у таблицях – не менше 8 мм. Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті. Якщо у таблиці велика кілька рядків, то її можна перенести на наступну сторінку, подавши вгорі назву.

Ілюстрації. У науковому тексті, зокрема в монографії, статті, дисертації, можуть використовуватися різні види ілюстрації: креслення, технічний рисунок, схема, фотографія, діаграма, графік.

Ілюстрація тісно пов’язана з текстом і відповідає йому. Назви ілюстрацій розміщують після їхніх номерів. За необхідності доповнюють пояснювальними даними – так званим підрисунковим підписом, що містить такі основні елементи:



  1. найменування графічного сюжету, що позначається скороченим словом «Рис.» (Мал.);

  2. порядковий номер ілюстрації, який вказується без знака номера арабськими цифрами (1.1);

  3. тематичний заголовок ілюстрації, що містить текст із стислою характеристикою зображення;

  4. експлікацію, яка не замінює загального найменування сюжету, а лише пояснює його; деталі позначаються цифрами, що виносять у підпис, супроводжуючи їх текстом.

Посилання на ілюстрації подаються в самому тексті наукового дослідження, при цьому вся назва не повторюється. У тому місці, де викладається тема, пов’язана з ілюстрацією, розміщується посилання у вигляді виразу в круглих дужках: (рис. 2.1) або «як це видно з рис. 2.2», «як це показано на рис. 3.5».

Неодмінною складовою наукових робіт є посилання і цитування. Цитати – дослівні уривки з використаних джерел – використовуються в науковій роботі для обґрунтування, підтвердження або доповнення авторських аргументів, висновків або положень та для критичного аналізу літературних джерел. Для цитування, як правило, беруть уривок, який містить у собі логічно завершену думку. Рідше цитують частину фрази або окремі слова.

Текст цитати береться в лапки і наводиться без жодних змін, зі збереженням особливостей авторського написання, зокрема орфографії, пунктуації й шрифтових виділень. Відхиленнями від цього правила можуть бути:


  1. пропуски окремих слів і фраз, за умови, що думку автора не буде спотворено, а пропуск буде позначено трьома крапками (при цьому розділові знаки, що стояли перед або після випущеного тексту, не зберігаються);

  2. зміна відмінка слова для підпорядкування його синтаксичній будові фрази, частиною якої вона є.

Не можна об’єднувати в одній цитаті кілька виписок, узятих з різних частин джерела, навіть якщо ці виписки логічно пов’язані між собою. Кожна така виписка повинна бути оформлена як окрема цитата. Якщо цитата повністю відтворює речення тексту, який цитується, вона починається з великої букви, якщо тільки не є частиною речення автора наукової роботи. Цитата, яка є складовою частиною авторського речення, починається з маленької букви, навіть якщо у використаному джерелі вона починається з великої. Якщо цитата відтворює тільки частину речення цитованого тексту, то перед лапками ставлять три крапки.

Цитата на початку речення має починатися з великої букви, навіть якщо перше цитоване слово написане у використаному джерелі з маленької букви. Після двокрапки цитата починається з маленької букви, якщо у використаному джерелі перше слово цитати написане з маленької букви (у цьому випадку перед цитатою ставлять три крапки), і з великої букви, якщо у використаному джерелі перше слово цитати починається з великої. Якщо в тексті цитати, яка береться в лапки, є слова в лапках, то лапки, однакові за малюнком, не ставляться поряд двічі.

Наведемо різні способи ведення цитати в речення. Наприклад:

1. Наталія Алюшина вважає: «Від рівня професійної компетентності, творчої цілеспрямованості, відповідальності державних службовців значною мірою залежить ефективність роботи всіх ланок держави» [7, c. 18].

2. «Стиль як продумана і узгоджена взаємодія управлінських елементів і людського потенціалу, – зазначає Анна Шома, – є важливим фактором раціоналізації державного управління» [3, c. 14].

3. На думку Тетяни Недашківської, «сучасний державний службовець для громадян – не безособова штатна одиниця певної установи, не чиновник: споживачі послуг чекають від нього компетентного рішення своїх проблем та запитів» [15, c. 28].

4. Серед інструментів здійснення державної регіональної політики названо «публічно-приватне партнерство» [4, с. 10].

5. Олена Зиміна вважає, що «…державна служба – публічно-правовий інститут, основними функціями якого є підготовка пропозицій з питань державної політики, забезпечення її реалізації та надання послуг фізичним і юридичним особам» [25, c. 12].

Добре, щоб цитування було повним, без перекручень і довільного скорочення авторського тексту. У разі ж необхідності пропуску певних слів, словосполучень цитати ставлять три крапки. Наприклад:

Наталія Богданова переконана, що «прогресивні перетворення у суспільстві можливі лише тоді, коли в цей процес активно залучається талановита молодь…» [7, c. 15].

Дуже добре, щоб цитати подавалися насамперед з першоджерел, а не з праць інших авторів. Першоджерелом вважається першодрук або академічне видання тексту. У рідкісних випадках, коли першоджерело дійсно недоступне (архівне), можемо скористатися цитатою з іншого видання, однак при цьому обов’язково перед бібліографічним джерелом зазначимо: «цитується за». Наприклад:



На думку О. М. Степанової, «професійна компетентність державних службовців – це вміння ефективно здійснювати конкретну діяльність у сфері державного управління» [Цит. за: 18, с. 26].

Якщо ж при цитуванні були виділені деякі слова, в дужках подається спеціальне застереження, яке пояснює виділення. Частіше за все ставляться ініціали – ім’я та прізвище автора наукового тексту. Наприклад:



Згідно з чинним законодавством України «підвищення кваліфікації службовців органів державного управління – це навчання з метою вдосконалення та поглиблення професійних знань, умінь і навичок (складових професійної компетентності – уточнення наше – Г. К.), необхідних для ефективного вирішення завдань професійної діяльності» [1, с. 15].

Водночас стежмо за тим, щоб текст статті не ряснів суцільними цитатами, тоді складається враження компіляції роботи, її реферативності, відсутності авторського бачення проблеми.

Непряме цитування (виклад думок інших авторів своїми словами) подається без лапок і має бути гранично точним. Наприклад:

Як констатує М. Студенікіна, контроль – це одна з основних функцій управління, яка є методом управління, представляє одну із стадій управлінського процесу і виступає засобом забезпечення законності та державної дисципліни [8].

Кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело. Посилання – це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю, згаданий чи аналізований у тексті документ. Наприклад:



«Мова, – наголошував В. Гумбольдт, – це об’єднана духовна енергія народу, що дивовижним чином закріплена у відповідних звуках і в цьому вияві та через взаємозв’язок своїх звуків зрозуміла всім мовцям...» [1, с. 349].

Запис [1, с. 349] указує на перше джерело в бібліографії, а його сторінка – 349. Розглянемо різні приклади запису посилань на використані джерела:

1. Деякі науковці ототожнюють політичну еліту з правлячою елітою [6; 8; 19].

2. Існує велика кількість класифікацій функцій управління [4; 5; 6; 7; 8].

3. Координація як функція управління – «процес, спрямований на забезпечення пропорційного й гармонійного розвитку різних сторін об’єкта управління за оптимальних для даних умов витрат» [7, с. 12].

4. Розроблені у вітчизняній науці принципи регіонального управління та реалізації державної регіональної політики [3; 6] створюють передумови для формування методологічних основ ресурсного забезпечення реалізації територіальних (регіональних та місцевих) інтересів, зокрема: принцип цільового управління; принцип використання регіональних переваг у територіальному розподілі праці, принцип поєднання інтересів усіх структур, що беруть участь у процесі регіонального відтворення; принцип економічної самостійності тощо.

5. Поняття «стиль державного управління» розглядають такі вчені: Р. Войтович [3], П. Надолішній [9], Н. Нижник [12], Г. Одинцова [22].

Подаємо посилання на всі джерела чи матеріали, які згадуються в науковому тексті. Це допоможе відшукати потрібний документ, перевірити точність зазначених даних, з’ясувати інформацію, обставини виникнення ідеї чи контексту. Наявність посилань свідчить про наукову обізнаність автора, обґрунтованість положень дослідження.

При визначенні термінів посилаємося на останні видання публікацій, на більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, який не ввійшов до останнього видання1.
6. Оформлення списку використаної (рекомендованої) літератури

Список використаних джерел містить їх бібліографічні описи. Складають бібліографічний опис безпосередньо за друкованим твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. ін. Список використаних джерел розміщують у порядку появи посилань у тексті; в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків; у хронологічному порядку. Відомості про джерела, внесені до списку, необхідно давати відповідно до вимог державного стандарту з обов’язковим наведенням назв праць.

Розглянемо основні вимоги стандарту.

1. Якщо книга має одного, двох чи трьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення першого автора, потім записуємо назву, підназву. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо всіх авторів (одного, двох чи трьох). Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:



Авер’янов В. Б. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики : монографія / В. Б. Авер’янов. – К. : Факт, 2003. – 384 с.

Багрова І. В. Міжнародна правова діяльність України / І. В. Багрова, О. О. Гетьман, В. Є. Власик. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с.

2. Якщо книга має чотирьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому чотирьох авторів. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:



Економічна теорія : підручник / З. Г. Ватаманюк, С. М. Панчишин, С. К. Реверчук, В. Р. Яник. – К. : Альтернатива, 2001. – 608 с.

3. Якщо книга має п’ятьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому перших трьох авторів, а далі в квадратних дужках вказуємо таке: [та ін.]. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:


Гроші, банки і кредит / О. В. Заєць, О. П. Осика, Т. І. Титова [та ін.]. – Львів : СУДУ, 1998. – 368 с.

4. Законодавчі документи подаємо за таким зразком:



Кримінально-процесуальний кодекс України : за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2006. – 207 с.

5. Складаючи бібліографічний опис статті, опублікованої в збірнику, науковому віснику, журналі, газеті, пам’ятайте про те, що в такому описі завжди повинні бути дві структурні частини («ліва» – заголовок, назва, відомості про відповідальність; «права» – вихідні дані про джерело публікації), відокремлені одна від одної двома скісними рисками. Такий бібліографічний опис називають аналітичним. Наприклад:



Медведєв І. Сучасні державно-управлінські підходи до формування ідеї університету у ХХІ столітті / Ігор Медведєв // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2011. – №. 1. – С. 30-42.

Новий етап зовнішньоекономічних зв’язків України / Г. М. Климко, К. Т. Кривенко, А. Г. Савченко [та ін.] // Економіка України . – 2003. – № 1. – С. 11–14.

Запам’ятайте:

1. Бібліографічні описи подають згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання».

2. Опис складається з елементів, які поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язкові елементи містять бібліографічні відомості, які забезпечують ідентифікацію документа. Їх наводять у будь-якому описі.

3. Проміжки між знаками та елементами опису є обов’язковими і використовуються для розрізнення знаків граматичної і приписаної пунктуації. Не ставимо проміжок тільки перед комою і крапкою.

4. Дані, подані на звороті титульної сторінки або «від себе», беруться у квадратні дужки.

5. У відомостях про відповідальність дані зазначаємо тільки так, як вони подані у джерелі інформації. Наприклад:

/ Володимир Антофійчук

/ С. М. Іваночко

/ Паночко Олександра Іванівна

Таблиця 1



Приклади оформлення бібліографічного опису

у списку використаних джерел

Характеристика джерела

Приклад оформлення

Один автор



Войтович Р. В. Ідеологія, технологія та стиль у державному управлінні : навч.-метод. посіб. / Р. В. Войтович. – К. : НАДУ, 2003. – 192 с.

Два автори



Бакуменко В. Д. Теоретичні та організаційні засади державного управління : навч. посіб. / В. Д. Бакуменко, П. І. Надолішній. – К. : Міленіум, 2003. – 256 с.

Три автори



Тарнавська Н. П. Менеджмент: теорія та практика : підручник / Н. П. Тарнавська, Р. М. Пушкар, А. М. Михненко. – Т. : Карт-бланш, 1997. – 456 с.

Чотири автори



Демократія, управління, бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства : монографія / В. Б. Авер’янов, В. В. Цвєтков, В. П. Горбатенко, В. М. Шаповал. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 347 с.

П’ять і більше авторів



Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади : навч. посіб. / В. Т. Білоус, С. Д. Дубенко, М. Я. Задорожна [та ін.]. – Л. : Львів. політехніка, 2002. – 352 с.

Матеріали конференцій, з’їздів



Державне управління в Україні: реалії та перспективи : зб. наук. пр. / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. – К. : НАДУ, 2005. – 432 с.


Словники


Державне управління : словник-довідник / уклад. : В. Д. Бакуменко (кер. творч. кол.), Д. О. Безносенко, І. М. Варзар [та ін.] ; за заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка ; УАДУ при Президентові України. Ін-т пробл. держ. упр. та місц. самоврядування. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.


Законодавчі матеріали



Кримінально-процесуальний кодекс України : за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2006. – 207 с. – (Бібліотека офіційних видань).

Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами : офіц. текст : за станом на 1 черв. 2006 р. : зб. нормат. актів. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 306 с.




Стандарти



Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні вимоги та правила складання : ДСТУ ГОСТ 7.80:2007. – [Чинний від 04-01-2008]. – К. : Держспоживстандарт України, 2007. – 47 с. – (Національні стандарти України).

Дисертації



Копистинська І. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991–2003 рр.) : дис. канд. філол. наук: 10.01.08 / Копистинська Ірина Михайлівна. – К., 2004. – 223 с.

Автореферати дисертацій



Алексєєва К. А. Державна інноваційна політика в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки : автореф. дис. канд. наук з держ. управління : 25.00.02 «Механізми державного управління» / Катерина Андріївна Алексєєва. – К., 2009. – 20 с.

Частина книги, періодичного, продовжуваного видання



Надолішній П. І. Стиль державного управління: сутнісні характеристики і резерви раціоналізації / П. І. Надолішній // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. / редкол. : О. П. Якубовський (голова), А. Г. Ахламов, З. В. Балабаєва [та ін.]. – О. : ОРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 10. – С. 208-219.

Єганов В. Поняття стилю державно-управлінської діяльності / В. Єганов // Вісн. НАДУ. – 2005. – № 2. – С. 40-45.



Електронний ресурс локального доступу (на компакт-диску CD, DVD)



Розподіл населення найбільш численних національностей за статтю та віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти [Електронний ресурс] : за даними Всеукр. перепису населення 2001 р. / Держ. ком. статистики України ; ред. О. Г. Осауленко. – К. : CD-вид-во «Інфодиск», 2004. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. – (Всеукр. перепис населення, 2001). – Систем. вимоги : Pentium-266 ; 32 Mb RAM ; CD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. – Назва з титул. екрану.

Електронні ресурси віддаленого доступу



Опис сайту в цілому

Национальный информационно-библиотечный центр «ЛИБНЕТ» [Электронный ресурс] / М-во культуры РФ, Рос. гос. б-ка, Рос. нац. б-ка. – М. : Центр «ЛИБНЕТ», 2004. — Режим доступу : http://www.nilc.ru/, для доступа к информ. ресурсам требуется авторизация. – Назва з екрану.



Опис електронного видання (журналу, книги, розміщених в Інтернеті)

ДСТУ ГОСТ 7.1:2006. Бібліографічний запис, бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання [Електронний ресурс] : метод. рекомендації з впровадження / Міністерство освіти і науки України, Львівський національний університет імені Івана Франка, Наукова бібліотека ; уклад. Галевич О. К., Штогрин І. М. – Львів, 2008. – 20 с. – Режим доступу до вид. : http://www.franko.lviv.ua/library/ doc/metodychka. pdf (16.05.2009). – Назва з екрану.



Запитання для самоперевірки

1. Які типи мовних висловлювань та змістової інформації в наукових текстах Вам відомі?

2. Які типи мовних висловлювань виокремлюють в межах наукового функціонального стилю?

3. Назвіть основні закони логіки в написанні наукової роботи.

4. Які принципи відбору наукових текстів вам запам’яталися?

5. Назвіть кілька прикладів оформлення бібліографічного опису.



Хто думає про науку, той любить її,

той ніколи не перестає учитись.

Г. Сковорода
Лекція 3. Специфіка текстів різних жанрів наукового стилю

  1. Згортання наукової інформації до рівня плану, тез.

  2. Конспектування наукового джерела.

  3. Анотація як різновид наукового тексту.

  4. Реферат як жанр наукової літератури.

  5. Стаття як самостійний науковий твір.

  6. Наукова доповідь і науковий виступ.

  7. Курсове (дипломне) проектування як самостійне навчально-наукове дослідження та етапи роботи над ним.


Список використаної літератури

  1. Алексієнко Л. А. Науковий текст і його автор / Л. А. Алексієнко // Українське мовознавство. – К.: Вища шк., 1985. – Вип. 13. – С. 122-126.

  2. Бурківська Л. Ю. Наукова робота: стилістичні поради : навч. посіб. / Л. Ю. Бурківська, М. І. Венгринюк, В. М. Пахомов. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2012. – 92 с.

  3. ДСТУ 3008 – 95. Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення.

  4. ДСТУ 3582-97. Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила.

  5. ДСТУ 7.1:2006. Бібліографічний запис, бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання.

  6. Євграфова А. Заголовок як актуалізатор текстової інформації / А. Євграфова // Електронна бібліотека Інституту журналістики. – [Електронний ресурс] – Режим доступу:

    Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Схожі:

Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconО. Л. Плетнєва Українська мова за професійним спрямуванням
Українська мова за професійним спрямуванням / О. Л. Плетнєва. – Збірник вправ та завдань для практичних занять І контрольних робіт....
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconКонтрольна робота з навчальної дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів ІV курсу спеціальності
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів ІV курсу спеціальності
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconМетодичні вказівки до виконання контрольних робіт з дисципліни «Українська мова
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів усіх спеціальностей
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconМетодичні вказівки до організації самостійної роботи з дисципліни «Українська мова
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів усіх спеціальностей
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Українська мова (за професійним спрямуванням)" для студентів усіх спеціальностей
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)”...
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconКонтрольна робота з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів заочної форми навчання
В. У 1995 p вступила на спеціальність "Біржова діяльність" Київського індустріального технікуму
Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconУкраїнська мова за професійним спрямуванням

Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconПерелік питань до складання диференційованого заліку з навчальної дисципліни: „Іноземна мова за професійним спрямуванням

Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням» iconПредмет І структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Зв'язок з правовими дисциплінами



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка