Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров



Сторінка1/5
Дата конвертації12.09.2017
Розмір0,72 Mb.
  1   2   3   4   5



Краєзнавці Сумщини





Геннадій Петров
(До 75-річчя від дня народження)

Біобібліографічний покажчик «Геннадій Петров: до 75-річчя від дня народження» присвячений творчому доробку відомого краєзнавця України, журналіста-дослідника Геннадія Терентійовича Петрова.

Покажчик відкривають статті письменника, лауреата літературної премії ім. М. Хвильового Ю. М. Царика «Дослухаючись до голосу серця…» і журналістки, редак-торра газети «Вперед» Наталії Сенько «Школа Петрова».

Покажчик містить публікації Г. Петрова за період 1963–2007 роки, а також літературу про нього. Бібліографія подана з максимальною повнотою завдяки участі самого Г. Петрова у її зібранні для першого видання покажчика (Геннадій Петров : біобібліографічний покажчик : до 60-річчя від дня народження / Держ. обл. універс. наук. б-ка. – Суми, 1996. – 56 с.). Тут зібрані матеріали, опубліковані Г. Петровим як під своїм прізвищем, так і під псевдонімами (Г. Терешко, Г. Терещук, С. Петренко), або без підпису.

Матеріал систематизований за типами видань (окремі видання, публікації в книгах, періодиці), а в середині – в хронологічному порядку.

Всі джерела переглянуто de visu, за рідким виключенням (у разі відсутності).

Інформація у покажчику не є вичерпною.

Є допоміжні іменний і географічний покажчики.



Геннадій Петров – журналіст, краєзнавець, дослідник, ерудит. Він залишив по собі яскравий слід не лише на Сумщині, а й в Україні. Такі особистості не забутні.

Народився Г. Петров у Сумах 2 червня 1936 року. Усі його предки по материнській лінії – сум’яни і мешкали на одній із найстаріших вулиць – Гончарній і займалися гончарством. Середню освіту здобував у Глухові, Ромнах і Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. З 1960 року працював відповідальним секретарем у редакціях газет – у селищі Хотінь, потім у Сумах (районна газета «Вперед»). З 1990 р. – на цій же посаді у редакції сумського тижневика «Панорама Сумщини». Навчався в аспірантурі інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України. Звинуватили у так званому «українському буржуазному (!) націоналізмі» - і виключили з Академії.

Взагалі Геннадій Петров, як людина чесна, порядна і талановита, у часи радянські був під державним наглядом, простіше кажучи, «під ковпаком». І все ж він чимало доброго устиг зробити за своє життя. Він був не просто журналістом і краєзнавцем, а перш за все – дослідником у всіх галузях, де б він не працював, - у відкритті забутих (переважно з політично – комуністичних заборон) імен видатних наших земляків – письменників, педагогів, священиків, підприємців. Невідомі дані про них він визбирував по краплинці, пішки обходячи села, «копаючись» у архівах Сум, Харкова, Ленінграда. Те, що Г. Петров видав «на гора» із шахт забуття – то подвиг. Свідченням тому – понад 300 оригінальних публікацій, більшість з яких авторські першовідкриття. Вони робили честь сумським газетам «Вперед», «Ленінська правда» (нині «Сумщина»), «Панорама Сумщини», виданням республіканським, зокрема Харківському журналу «Прапор» (тепер «Березіль»).

Творчий спадок Г. Петрова і сьогодні цікавий і читачам, і викладачам навчальних закладів, і працівникам бібліотек.


Дослухаючись до голосу серця…
На початку 60-х років, я тоді ще холостяк, мешкав у Сумах на вулиці Комсомольскій, 50, мав у цегляній двоповерхівці невеличку кімнату без зручностей. Батьки раніше, здавши державі дві кімнати, переїхали до Чернігова, а я залишився, бо закінчував педінститут. 3 меблів мав ліжко i етажерку. Коли приходили друзі - сідали на застеленій газетами підлозі. Одного разу під вечір завітали мої друзі, тодішній відповідальний секретар газети Сумського району «Вперед» Геннадій Петров i поет Анатолій Семенюта.

Геннадій сказав:

- Ходімо до мене в редакцію, діло є.

Ходу хвилин десять. Прийшли.

- Будемо умебльовувати твою світлицю, - сказав Петров, - я порадив бухгалтерії дещо списати, а посему - оцей стіл эаяложений геніями пера i oцi два 6лискучі стільці-твої!

Присмерком перетягнули той «гарнітур» до мене - i світлиця зітхнула гостинніше. А збиралися у мене, зазвичай, одні i тi ж люди: Геннадій Петров, Анатолій Семенюта, Виктор Баранкін - поет і співробітник «Aвантi» — так ми люб'язно називали газету «Вперед». Частенько заходив i поет Микола Данько. У тi часи під наглядом була кожна інтелігентна, мисляча людина, підцензурним не лише слово, а й душа.

Bci це ми знали: i про політичний прес, i про тоталітарні лещата, які затискували i розчавлювали всяку чесну думку, i про комунicтичнi жорна, які безжально перемелювали беззахисні душі творчої інтелігенції. Bci ми - люди з вищою освітою i, вибачте, з непоганою ерудицією - добре це розуміли, але найглибше, найсуттєвіше орієнтувалися в тій тягучо-безnpocвітній обстановці Петров i Данько, бо перед поверненням до Сум вони жили i училися у Львові, закінчили факультет журналістики тамтешнього причавленого брилами партійно-наглядового тиску, але незборено вільного внутрішнім духом, університету. Наші земляки учились i спілкувалися з такими відомими постатями, майбутніми «в'язнями совісті», як брати Горені, Вячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий.

Тому Геннадій Петров був з 1961 року, коли заступив на посаду відповідального секретаря газети «Вперед», озонним струменем в заляканій, знекисненій громаді обласного центру! Biн уже тоді був не лише вражаюче незглибним ерудитом, а й свідомим українцем. Для нього Україна була небом, на яке він не лише молився, а й, ризикуючи якщо не життям, то свободою, кожним своїм земним кроком намагався очистити його від владно-демонічних сил, які великодержавно руйнували i нищили національний дух бездержавного українського народу.

Якось, коли ми черговий раз говорили про хрестоматійних поетів, мова зайшла про Павла Тичину. Петров сказав:

- Поет великий. Європейський. Але його, як i тисячі талантів, убила тоталітарна система. Одних - фізично, інших, як Тичину, духовно. Поет патологічно злякався сталінізації суспільства. I його можна зрозуміти! Людей кидали у чорні воронки, табори - люди безслідно зникали. У Тичини почалась манія переслідування. Часто він лягав спати не роздягаючись - чекав арешту. Тремтіла душа, тремтіла рука. Це була трагедія особи. Трагедія митця, автора геніальних «Сонячних кларнетів». До речі, ти знаєш, що Євген Маланюк, який дуже любив цю книжку i взагалі творчість молодого Тичини (я промовчав, бо ім'я Маланюка почув уперше), пізніше, коли Павло Григорович заримовував прорадянські теми i з переляку написав «Партія веде», Маланюк викарбував вбивчий рядок «...від кларнета твого пофарбована дудка зосталась». Нині це загальновідомі факти. Але ж зважте на таку дрібничку: все це Г. Петров говорив, коли П. Тичина був живий i в ореолі державної слави!

Коли я пригадую наші потаємні розмови з Геннадієм, я i сьогодні дивуюсь його тодішній обізнаності, адже правда про вимушених емігрантів i радянських «інакомислячих» державно-партійно ховалась у спецсейфах i згори привалювалась камінням забуття.

Уміння бачити i відчувати час, в якому живеш, зсередини, дано не багатьом, бо icторія, тобто оцінка часу, пишеться згори i здалеку. Петров бачив i відчував свій час синхронно i зсередини. Його гнітило, коли він, людина незрадливо україномовна, ще до так званої перебудови скрізь - на вулицях, в навчальних закладах, на підприємствах чув лише російську мову. В одному з дитячих садків він з цього приводу зробив зауваження директорші і вихователям. Реакція була галопною. З ним оперативно провели бесіду хлопці з КДБ. Він посилався і на роботи Леніна-Сталіна і на Конституцію. Результат: Геннадія Петрова (а його постійно тримали «під ковпаком») негайно виключили з аспірантури інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Рильського АН України.

Сум'яни сьогодні милуються архітектурою і слухають служби в козацькій Воскресенській церкві, та мало хто знає, що в її історичних стінах у шістдесятих роках минулого століття були пробурені шурфи - ось-ось безбожні керівники міста мали дати вказівки закласти туди вибухівку - і та довершена пам'ятка людського генія і духу приречена була злетіти в повітря.

Першим проти цього вандалізму постав Петров. Писав і їздив у Київ. Залучив до своїх однодумців доцента Сумського педінституту літературо - і мистецтвознавця Юрія Ступака. Вистояла Церква, бо перш, ніж зламати її, ламали хребет Петрову - і не зламали. Слава Богу, що він жив на цій Землі, бо те, що він зробив для неї, для свого рідного краю - неоціненне і досі, на жаль, поціноване лише людьми, які його близько знали. Я належу до таких людей і тому заявляю перш за все тим, хто його не знав - і старим, і молодим, котрі, можливо, вперше чують це ім'я: Геннадій Петров був і залишається постаттю історичною. Ми, його друзі, називали Геннадія «ходячою енциклопедією». Він енциклопедист і не лише в розумінні великої суми знань, а й в органічному злитті тих знань з духовністю і моральністю.

Коло його інтересів безмежне: краєзнавство, бібліофілія, художня література, малярство, історія українська і світова, філософія класична і християнська, і буддійська. Невтомне просвітництво. Лекції в обласній бібліотеці, в навчальних закладах, на підприємствах.

У своїх друкованих розвідках - відкриттях (їх більше трьохсот) Г. Петров - передовсім - краєзнавець-дослідник. Найголовніша його заслуга, мабуть, у тому, що на Сумщині ним було не тільки відроджено пам'ять про замовчуваних, оббреханих у роки сталінщини видатних наших земляків, а й відкрито нові факти і грані їхнього життя і творчості. Це стосується драматурга Якова Мамонтова, художника Никанора Онацького, письменника Гната Михайличенка, поетів Володимира Нарбута, Василя Алешка, Павла Коломійця, Олександра Олеся, Павла Грабовського, підприємців Івана і Павла Харитоненків, Олексія Алчевського.

Більшість публікацій - відкриттів Петрова - наслідок його піших мандрівок рідним краєм.

Ось конкретний приклад. Де народився Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба)? Хронологія тверджень така: газета «Літературна Україна» (1966 р.) - поет з'явився на світ у селі Кандибине Білопільського району. БСЄ (Большая Советская Эциклопедия, Москва, 1974 р.) підтверджує - с. Кандибине. УРЕ (Українська радянська енциклопедія, 1989 р.)- село Білопілля. В інших виданнях згадується с. Верхосулка. А професор Олег Бабишкін у 1988 році оголосив про існування поблизу Білопілля Хутора Крига - місця народження поета.

Геннадія Петрова ця строката «наукова відсебятина» обурила і багаторазово покликала у дорогу.

Пішечки обійшов м. Білопілля і район. Численні зустрічі зі старими мешканцями у селах і хуторах засвідчили: народився великий поет у Білопіллі, а Крига - то давня народна назва міста. Ось так, щоб написати одне речення, точніше слово - витратив невтомний краєзнавець-мандрівник, Сумський Сковорода кілька років.

Ще один незабутній епізод.

1995 року виходив я з міської лікарні і наздогнав Петрова. Мене вразило його неймовірно жовте обличчя.

Він простягнув мені руку – вона теж була такого ж кольору. Ми йшли до центру і я не наважувався його запитати, що сказали йому лікарі.

Коли він повертав на Першотравневу, де мешкав, сказав:

- Заспокоюють ескулапи, мовляв, жовч прорвалася, куди їй не слід. Думаю, дурна жовч порозумнішає і знайде своє русло, - посміхнувся.

Серед знайомих поголос: Петров серйозно захворів. Тривога заповзала мені а груди. Відходять друзі: Семенюта, Баранкін, Данько. Ми несподівано і невблаганно старіємо, хворіємо. Життя - спалах між Народженням і Смертю. Десь за тиждень-два зустрів я Геннадія. Виглядав він краще - жовтизна майже зникла. Дай Боже йому здоров'я, але...

Я, ніби між іншим, сказав, що у мене у редакційному плані чергова телепередача із циклу «Земляки».

- Героя знайшов? - зареготав він. Певен, всі, хто знали Петрова, ніколи не забудуть його сміх. Він закидав голову до неба, потім раптово опускав і в цьому повторюваному ритмі, розкачуючись усім своїм могутнім тілом, вивергав з грудей громовиці. Так сміються щирі, відкриті світу люди, або великі діти, до яких він і належав усе своє життя.

- Чекай завтра гостей, - сказав я, - передача буде про тебе.

Від несподіванки він посмикав на своїх крутих надбрівних дугах масивні окуляри, смачно плюнув на тротуар і голосно виплявкнув своє класичне: «Тьху!».

Назавтра, близько десятої ранку, ми з телеоператором хитрістю і нахрапом прорвалися до нього.

- Хто тебе сюди звав? - кричав Петров. — Не роби з мене клоуна чи артиста і забирайся геть!

Оператор тим часом встановлював світло і переходив у стан готовності номер один.

- Геннадію, - миролюбно усміхався я, - ти у газеті план виконуєш?

- Не забивай мені баки, - не здавався він, - і забирай звідси своє залізяччя!

Та Бог, мабуть, знав мій задум: будь-що записати Петрова, мабуть, перший і останній раз. Небо дослухалось моїх благань. Зашумів такий густий дощ, що зелені дерева за вікном враз посіріли.

- Ось бач, - сказав я, - у таку погоду не те, що собаку, навіть тележурналістів гріх виганяти. Скинь свою чемпіонську майку і надінь сорочку.

Поки Геннадій бурчав, я вкотре розглядав грубо стесані книжкові полиці на всіх стінах від підлоги до стелі, у кутку прогнуту стару розкладачку і думав: отак багато зробила ця талановита, неслухняна людина для свого краю, для України, а живе у вузенькій кімнатці із спільною їх сусідами кухнею.

Через тиждень передача - дві частини по 30 хвилин, була в ефірі.

Геннадій оцінив її по-своєму:

- Тепер усі побачили мою бібліотеку, ще обікрадуть.

У ньому постійно була його свята наївність, наївність людини іншого виміру, іншого світу, великої дитини. Господи, думаю я, як прекрасно, що Ти посилаєш на землю таких Людей. Якщо їх не буде, хто ж сіятиме зерна добра, хто шукатиме у швидкоплинному людському існуванні смисл життя! Хто служитиме людям?

Через певний час я подзвонив йому у двері. Мені відчинив розкуйовджено-сивочубий із спітнілим обличчям чоловік.

- Вибачте, мені Петрова...

- А я, по-твоєму, хто? - невдоволено гримнув крикливий голос.

Я перелякався. Почервонів і зайшов. Присів на підвіконник. Він приліг на брезентовій розкладачці. Я тривожно усвідомлював усе безглуздя моєї тут присутності і невідворотню приреченість друга.

Поховали Геннадія на тому ж цвинтарі, де і його друга Анатолія Семенюту у Великій Чернеччині.

* * *


Золотіла осінь року 1996-го...

Чому ж Г. Петров з безміру написаного не вийшов до читача зі своїми дослідницькими книжками? «На заваді стала, - пише Геннадій дещо з іншого приводу, - «дерев'яна» байдужість чиновників, їхнє улесливе запобігання перед думкою невігласа-чинодрала у вищому кріслі».

І на всі часи сказав Григорій Сковорода: «Не треба яблуню вчити родити яблука, треба її відгородити від свиней, аби не розривали коріння».

Не знайшлося, на жаль, ні державних сил, ні людей, які змогли б вигородити Петрова від тих, хто «розривав коріння», що, врешті і донищило талановиту людину, якою пишались би будь-які нація і держава.

Геннадій так жагуче хотів побачити свою Україну кращою, ніж ту, в якій він так тяжко жив. Але... Але, як це не гірко, ми, сьогоденні українці, щодня чуємо від сусідів, співробітників, на базарах, у магазинах і на телеекранах про наше життя-буття, низький матеріальний рівень існування, підвищення цін і тарифів, причому все це на тлі політичних баталій і рожевих обіцянок політиків майже про райське наше майбутнє, яке ощасливить нас уже завтра. Ой, як сумно і безнадійно було б це чути і бачити патріоту - мислителю Геннадію Петрову!..

Отака наша Україна і такі ми, українці:

Українці - божі люди, -

Увінчавши душі крамом,

Вийшли на дорогу люті.

А вона ж - вела до храму.

Де отой вогонь любові

До сусіда і до брата?

Хто навчив вас, люди божі,

Своїм ближнім торгувати?

Торг блошиний.

Цвинтар правди...

А хохлята б'ють лобами –

Праві - лівих, ліві - правих

На тусовці канібалів.

І сидить на призьбі хата,

Перетрухла і зігнута,

Як самотня, хвора мати –

Без дітей і без онуків...



Ці спогади і цього вірша написав я, дослухаючись до голосу мого друга і однодумця Геннадія Петрова у своєму серці.
Юрій ЦАРИК,

письменник, лауреат літературної

премії ім. Миколи Хвильового

(Вперед. – 2011. – 3-10 черв. – С. 5)



Школа Петрова
Він пішов в інші світи ще у повному розквіті творчих сил, не дописавши якогось важливого остаточного рядка у своєму житті. Нерідко запитувала: «Гено, а книга?» Просто за такого масштабу мислення, нагромаджених знань, які мав колега, іншого підсумку, на пересічний погляд, не могло б бути... Справді, це навіть не для нього потрібно було, а для інших. Він поділився би своїми краєзнавчими і літературознавчими відкриттями і водночас навчив би багатьох не просто механічно читати певний текст, а саме одержувати інформацію. Навчив би «читати» цивілізаційний процес. Зрештою головне – бути патріотами.

До речі, завжди здавалося, що він не засмічував свій час поринанням у літературний дріб'язок. І напевно, так в основному було. Хоча, безумовно, треба говорити про особливі читацькі смак й уподобання. Так, критерії тут високі. Головний – читання мало давати живлення розуму. Певні відкриття. Будь-чого. Всі, хто згадує Терешковича (так ми його називали), говорять про нього певною мірою однобічно, звужуючи в оцінках його інтерес до краєзнавства – відповідно до того, як хто це поняття сприймав. От краєзнавець і все. Талановитіший з талановитих. Але просто краєзнавець. А в нього все, про що він думав, говорив, дихало, жило, нуртувало. Пригадую, як одного разу він зайшов до мого кабінету так, що наче двері вирвав.

– Ти знаєш, я зараз таке вичитав!.. Хоча це просто такий собі авторєць – тьху! (І ми теж не згадуватимемо це ім'я з етичних міркувань). Та заради одного факту можна читати! Ти знаєш – здорово!

Я тоді посміялася:

– А як же книжкове «тьху»?

– Та випадково придбав. Щось мені підказувало – візьми...

І він цілісінького дня радів, немов дитя, своєму відкриттю... І це так схоже на нього. Адже він завжди ділився тим, про що дізнавався. Найдорогоцінніше, що він ділився і своїми думками. Оцією його щирою щедрістю, котра йшла від природного тяжіння до просвітництва, не один спритник скористався, видаючи його ідеї за свої.

– Ти знаєш, ось таке він зробив... Та я не серджуся. Це ж він так – щоб його розумнішим знали. Та нехай буде більше розумніших, аніж дурних. Я не серджуся. – І за товстим склом його окулярів світився добрий погляд натруджених очей.

(До речі, до дурнів у нього було ставлення Григорія Сковороди: не той дурний, хто не знає... але той, хто знати не хоче).

Так, вони весь час працювали, його очі. Головний тест – дивитися і бачити внутрішнім інтелектуальним зором логічний ланцюжок. За всім має бути кінцевий результат. Він, який тонко відчував мовні грані, блискуче правив матеріали працівників редакції. Необразливо і переконливо. То була школа. До речі, коли він бачив, що журналіст уже склався – і за своїм світосприйманням, і за стилем написання, був дуже обережним і виправляв тільки те недолуге, що виникало через певний поспіх (відомо, що у районці ритм жорсткий – матеріали тільки давай і давай).

Власне, було багато чого такого, що можна визначити як «школу Петрова». Наприклад, його особисті походи вздовж русел малих річок, що протікають районом. Або ж його впливова участь в організації форумів «словистів» і намагання при цьому відродити «академію Паліцина» – як центр наукової думки і просвітництва, як співдружність інтелігенції, котра може багато корисного зробити і для свого краю, і для України загалом навіть. А прекрасні Лисенковські свята на батьківщині українського скульптора у Шпилівці! Немає Петрова – згасла традиція...

Він залишив після себе величезну бібліотеку, на яку витрачав майже всю зарплатню (їв у їдальнях, не фіксуючи увагу, що там у нього в тарілці, одяг міняв крайньої необхідності – надівши новий у магазині, викидав до найближчої вуличної урни старий). Він залишив після себе архів, доступ до якого закритий на двадцять п'ять років, – це все те, що здобуте допитливим розумом, але ж не систематизувалося у підсумковий результат. Але ж його нариси з історії Сумщини, які опубліковані, є й сьогодні надійним першоджерелом – вони створені добросовісним дослідником, без кон'юнктурних підтасувань. Це теж – школа Петрова. Можна перегорнути підшивки газети «Панорама Сумщини», яку він створив разом із колегою–журналістом Миколою Чугаєм. Тоді був апогей його творчого настрою, адже він мріяв про своє видання. Таке видання, через яке він зможе виплеснути на загал найдорожче із своїх краєзнавчих розвідок. Так, йому зрештою стало тіснувато у межах районної газети «Вперед», якій він віддав двадцять шість років свого журналістського життя.

Але ще раз повторюю: просто він мріяв про своє видання – 1990 рік відкрив такі можливості для розвитку медіапростору України. У нього ніколи не було снобівського ставлення до рангу преси – і він це викохував у колегах (тобто повагу до свого читача, а значить і до свого видання: головне – все робити професіонально). Власне, відомі непоодинокі факти, коли рядові за тим самим умовним «рангом» науковці, вчителі, не відриваючись від своїх посад, ставали, реалізовуючи той чи інший свій талант, знаменитими письменниками, громадськими діячами, вченими. Отож, всі, хто працював поруч Геннадія Петрова, відчували свою професійну гідність. 1 це теж – школа Петрова.

Звичайно, у кожної людини є свої слабини. Геннадій був надто емоційний (під гарячу руку не дай Бог потрапити, але вулкан швидко втихомирювався і ніхто не пам'ятав сутички). Колега не любив умовностей – власне, плював на них. Був часом нестерпно прямий у своїх оцінках – при тому, що внутрі у ньому нуртувало багатовідтіночне життя, дещо для нього було «просто чорним» і «просто білим». І це зрозуміло з огляду на життя, яке мала тоді країна. Його чесний розум не сприймав прямолінійної, інтелектуально знекровлюючої комуністичної ідеології – і це було «чорним». Він не терпів приниження. Особливо вибухав проти дурнів, які чимось керували. Це стало нестерпним. І він вислизнув на «вільні хліби». Власне, для нього це було неважко. Адже за плечима мав достатній життєвий досвід. А ще досвід організації того свого, саме петровського, світу, в якому він дійсно почувався вільним. Вільним від умовностей нав’язаного нам суспільства. Геннадій був сміливцем щодо висловлювання саме своєї думки, саме свого погляду. Він володів умінням (згадаймо думку Олени Теліги!) сказати «ні», коли від тебе вимагають «так». Його за це карали. Послідовно. Сварили – то пальчиком, то кулаком по столу. Карали невизнанням. Але що це могло змінити в людині, яка відбулася – світоглядно, морально, інтелектуально?

Колись він узяв на себе сміливість і надрукував твір «крамольного» Анатолія Семенюти на впередівських шпальтах. Написав музику до вірша знову таки «крамольного» Миколи Данька... Як сам зберігся? Вважаймо це за диво у часи «промивання мізків»... Всі ці моральні стреси – це теж школа Петрова... Йому, таким, як він, сьогодні б ще пожити! Він так потрібний! Адже маємо надто слабенький український поступ вперед. Як сказав сучасний історик Андрій Коваль, звиклі до темряви сліпнуть від світла. Геннадій Петров до темряви не звикав...

Пригадалося доречно кимось сказане: кожна частина Землі є центром Землі. Мабуть, що сказав це патріот. Власне, Геннадій так любив свій край, так знав і продовжував вивчати, що Сумщина виглядала з–під його пера, у його публічних висловлюваннях дійсно центром Землі. Це теж – школа Петрова.

Отже, мандрував і думав. Збирав по крихточці найдоцільніше з діянь людських до скарбниці пам'яті. І зростав до яскравої постаті, з видимого пізнаючи невидиме – так–так, за вічним пілігримом нашим українським Григорієм Сковородою. Навіть не думав про це Терешкович, але ж ходив він з торбинкою, обов'язково з холстини («пакети шелестять і відволікають»), – зовсім так, як колись великий мандрівний філософ Григорій Сковорода. І завжди в ній були книги, які гранична більшість пересічних не читала... Останню торбину ми подарували Геннадію, коли він прощався з редакцією районки...


Наталія СЕНЬКО,

журналіст, редактор газети «Вперед»

(Вперед. – 2008. – 6 черв. – С. 4)

Каталог: publish -> 2012
2012 -> Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
2012 -> Управління культури І туризму Сумської державної адміністрації
2012 -> Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
2012 -> Обласна універсальна наукова бібліотека сидір Ковпак – людина
2012 -> Іван Рябенко Біобібліографічний покажчик Суми – 2012 Передмова Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко»
2012 -> Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconКраєзнавці сумщини сергій побожій
Сергій Побожій : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. С. І. Побожій, О. К. Линник. – Суми, 2014. –...
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconПетров. В. 09 І. В. Бурлакова

Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconБібліотеки Сумщини в засобах масової інформації
Бібліотеки Сумщини в засобах масової інформації : бібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. Г. О. Федоренко....
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2014 рік
«Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на… рік» бібліотека видає з початку 60-х років ХХ століття
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconКниги Сумщини – 2016 Каталог видань
Книги Сумщини-2016 : каталог видань. Вип. 13 / Сумська оунб; уклад. О. К. Линник. – Суми, 2017. – 46 с
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2016. – 61...
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2016 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2015 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2015. – 74...
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Краєзнавці Сумщини Геннадій Петров iconОбговорення законодавства 11
Геннадій зубко про лікеро-горілчаний завод: буду відстоювати дві позиції: це наповнення бюджету І збереження на підприємстві робочих...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка