Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля



Сторінка2/4
Дата конвертації08.04.2017
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

ТВОРЧА СПАДЩИНА ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ – НЕВМИРУЩА
Україна – це могутня держава, яка славиться своєю красою та пишністю. З початку свого формування вона була багата на видатних діячів, які прославляли свою батьківщину. Серед них були композитори, політики, драматурги, вчені, художники та письменники. Одним із найвидатніших письменників нашої країни був Тарас Григорович Шевченко. 9 березня 2014 року, без перебільшення, весь світ відзначатиме 200-річчя від дня народження видатного українського поета та громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Не викликає сумнівів, що це була і є наймасштабніша постать української нації, стрижень її розвитку, ідеолог та пророк ще на багато років уперед. Напередодні 200-ої річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, хочеться якомога більше знати про його сповнене трагізму і болю життя, всі сторони таланту Кобзаря, який, мов пишно розквітла троянда, вабив своєю красою і відкритістю оточуючий світ, всіх, хто особисто з ним спілкувався, а також тих, хто глибоко переймається його геніальною творчістю. А ще багатьох цікавлять витоки Шевченкового проникливого погляду в найпотаємніші сторінки українського духу, його пророцтва долі України.

На якому ж ґрунті сформувалася його натура - вразлива до всіх образ, гноблення і неправди? При яких обставинах і під чиїм впливом зросла його закоханість в Україну, поборництво добра і справедливості?

Безумовним є те, що закладалися ці особливі якості в дитячі роки під впливом сім'ї, оточення, особливої природної та історичної аури Звенигородщини - козацького краю, що зберігав давні традиції, мав талановитих людей, які вирощували хліб на родючих чорноземах, кохалися в українській пісні, трепетно берегли родинні спогади про героїчну історію краю. Першою була сім'я, яка передала "генетичний код" Тарасу, який, завдячуючи його талантам - феноменальній пам'яті, поетичній натурі, вродженій якості розпізнавати красу оточуючого світу - розквіт і породив для світу генія.

Хто ж вони - предки Поета? Про цю сторону його родоводу ми довідуємося із споминів родичів та нащадків, які зберігаються в архівних установах. Важливим джерелом до реального відтворення родинного дерева сім'ї Тараса Шевченка стали спомини близьких родичів: Петра Микитовича, Прокопа Микитовича, Трохима Йосиповича, Петра Павловича Шевченків (дітей Тарасових братів Микити та Йосипа, та його дядька Павла), які записані одним із найперших біографів Кобзаря М.Чалим. До цього ж ряду слід віднести і спогади Д.Красицького - одного з родичів Шевченка за старшою сестрою Катериною.

Родовід Шевченка став предметом наукових досліджень провідних українських істориків: М.Костомарова, О.Єфименко, Д.Мордовцева, О.Кониського, видатних українських інтелігентів: Г.Честахівського, С.Русової, І.Франка, В.Доманицького, М.Рильського, О.Білецького, М.Новицького та багатьох інших.

Безумовно, кращим джерелом були б спомини самого Т.Шевченка про своїх предків. Однак у прижиттєвій автобіографії 1860 року читаємо лише стислі дані про життєвий шлях і дуже мало про його дитинство, що дало б змогу найбільш точно реконструювати саме рід Кобзаря.

До недавнього в селі Зелена Діброва проживала Дарина Соловеївна Бондар, яка була представницею роду Шевченка. Слід сказати, що вона чи не найбільш повно володіла інформацією про багато чисельний Шевченків родовід. Саме її розповідь наштовхнула мене також здійснити необхідну розвідку, а саме опрацювати всі відомі публікації, дослідження з даної проблематики.. Але чи не найцікавішими стали безпосередні бесіди із старожилами Моринець, Шевченкового, Зеленої Діброви. За цими дослідженнями можна привести такі думки.

Щодо Відомих Предків Поета:

За згадками родичів Т.Шевченка, його прадідом був Андрій Безрідний - виходець з козацького Низу, який з невідомих причин прийшов до Керелівки (інша назва - Кирилівка, нині - село Шевченкове) із Запорізької Січі. Пристав, як кажуть в цих краях, до Єфросинії Іванівни Шевчихи, батько якої шив чоботи. За тодішнім звичаєм він взяв прізвище дружини.

Так у Керелівці з'явилася сім'я Шевченків. Жила вона у мирі й злагоді.

Народили та виховали трьох синів: Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був

найменшим у родині і йому залишилося батьківське обійстя. Це саме той

дід Іван, який мав чи не найбільший вплив на юну душу Тараса. Іван Андрійович був одружений тричі. Перша дружина Горпина Сергіївна народила йому семеро дітей: Григорія (батька Тараса), Омелька, Олену, Саву, Явдоху, Павла та ще одну Явдоху. Від другої дружини, яку звали Марфою, народилася ще одна дочка - Домаха.

У третьої Іванової дружини Марії дітей не було. Це були рідні тітки та дядьки Тараса за батьком. По материнській лінії відомими предками Тараса була сім'я батьків матері Якима і Параски Бойків, які мешкали у сусідньому селі Моринці. Народили вони троє дітей - дочок: Катерину (матір Тараса) та Ганну, сина Павла. Після смерті дружини Яким Бойко жив вдівцем. Жили Бойки дещо заможніше від таких же сільських кріпаків, мали просторішу хату, добрий садок, худобу. Саме до материного батька перебралися Григорій з Катериною у Моринці від керелівської нужди і злигоднів. Як вказують біографи "сім'я Бойків із шести душ мала ниву, леваду, воза та пару волів; у саду на полудневому визубі гори дивилася вічками на сонце з-під сніпків пасіка - тридцять чотири колоди, шостий за силою бджолиний рій у селі. Щороку Яким платив сріблом п'ять карбованців чиншу - відкуповувався у пана".

БАТЬКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Григорій Іванович та Катерина Якимівна одружилися у 1802 році. На той час Григорію було 21 рік, а Катерині - 19. Подружжя жило у батьківській оселі, у якій на той час проживало тринадцять дорослих дітей. Там у них народжуються доньки Катерина (1804 р.) та Марія (1808 р.). Злигодні, нестатки, тіснота у батьківському будинку змусили молоду сім'ю, як вже згадувалося, перебратися з Керелівки у Моринці до батька Катерини. Переїхала сім'я з шестилітньою Катериною, оскільки невдовзі померла дворічна Марія. Сьогодні важко визначити точну дату переїзду. Можливо, це сталося влітку 1810 року, тому що сповідальна книга керелівської церкви свідчить, що у великий піст Шевченки ще жили у Керелівці. У Моринцях 28 травня 1811 у Григорія та Катерини народжується син Микита.

Вже на той час молода сім'я мала свою власну оселю. Це була сусідська хата, яку придбав Яким Бойко у родичів Григорія Копія. Це був відомий на всю округу народний месник, який був заарештований за наказом поміщика Енгельгарда, якому на той час належали Моринці, Керелівка та інші навколишні села. Під час етапування до Сибіру Копій втік і з ватагою подібних собі і "гуляв" Звенигодщиною, переховуючись у віковічних могутніх лісах, які збереглися і до цього часу.

За споминами Петра Микитовича Шевченка та моринського священика Івана Березницького, Копій неодноразово погрожував розправою Якиму Бойку та Григорію Шевченку "за те, що забрали мій ґрунт і хату мою". Чи було це насправді - встановити важко. Але, безперечним є той факт, що повернення Григорія Копія прискорило переїзд Шевченків знову до Керелівки. Це сталося у 1815 році. Тобто, Тарас Шевченко прожив у Моринцях близько півтора року і всі свої дитячі спогади пов'язував із Керелівкою. Навіть у своєму автобіографічному листку (1860 р.) Шевченко записав, що народився в Керелівці Звенигородського повіту Київської губернії.

Однак, за документальними свідченнями народився Тарас Григорович Шевченко 25 лютого (за старим стилем), або 9 березня 1814 року у селі Моринці, про що свідчить запис у метричній книзі Моринської церкви, в якій на сторінці 8 записано: "у жителя села Моринець Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас. Молитствовал и крестил иерей Алексей Базаринский". Тарас був четвертою дитиною в сім'ї, якщо рахувати і рано померлу дочку Марію.

Одним з найулюбленіших моїх творів Т.Шевченка є поема «Сон». Досліджуючи цей твір, мені вдалося дізнатися наступне.

Історія написання та сучасна значимість поеми «Сон».

Т.Шевченко вирішив поїхати в Україну. Для цього навіть перервав навчання в Академії мистецтв. Тягнуло в рідний край. На Батьківщині поет провів кінець весни, все літо і всю осінь 1843 року. У цей час він і написав «Сон», де відтворив живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і нестерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сатирою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему самодержавного ладу. На допиті після арешту в 1847 році Шевченко так з’ясував виникнення задуму цієї поеми: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодими и между степенными людьми; я увидел нищету и угнетение крестьян помещиками, посесорами и економами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства». Тому виникла потреба написати твір у певному розумінні узагальнюючий, який би розкрив людям очі на сутність тогочасної суспільно-політичної системи, показав би людям: таким ось насправді є той лад, у якому нам доводиться жити. З моменту написання твору пройшло багато часу. І всі ці роки він «працював» - розкривав людям правду про самодержавний лад царської Росії. Той лад уде давно зник. Але читаючи цю поему зараз, постійно ловиш себе на думці, що твір запрограмований на більше, що йдеться в ньому не тільки про царську Росію, що істина показана в поемі, цілком актуальна для нашої зовсім недавньої історії. Одне слово, істину, яку відкрив Шевченко в 1844 році, не завадило б і нам глибше зрозуміти. Епіграф у творі звучав так: « Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его». Таким чином, поет проголосив: у «сні» я покажу вам істину, а ви пізнайте, зрозумійте її.

Тема поеми – зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея – засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Жанр: ліро-епічна сатирична поема, це політична сатира; поема-інвектива.

Назва поеми несе певне ідейне навантаження. В українській літературі часто використовувалась метафора сну, від якого народ скоро повинен прокинутись. Поет показує страшні картини самого цього сну. Більш того, сон стає сатиричним прийомом, який дає поетові волю в сатиричному, гіперболізовану та символічному змалюванні суспільних вад. Слід визначити, що Т.Шевченко часто вдавався до такого прийому зображення і для виявлення своїх істинних настроїв, і для виявлення настроїв персонажів. Розповідь про побачене й почуте перемежовується з ліричними відступах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміювання самодержця та його оточення. Обрана казкова форма дає можливість авторові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, «зазирнути» в історичне минуле. Поема складається з кількох картин, що змальовують життя в селах України, життя каторжників у Сибіру і Петербурзі. Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та естетичної їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-оповідача про «напрочуд дивний» сон, фантастичні пригоди й комічні події, які йому наснилися.

Експозиція поеми «Сон»:

Пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні.

Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт його політ до неба.

Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду.

Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.

Ідейний зміст твору: Форма розповіді героя про побачене у сні досить поширена в літературі. У поемі Шевченка вона є засобом реалістичного мотивування фантастичних подій, надзвичайних картин і сцен, чудесних метаморфоз. Поема побудована як широкий панорамний огляд. Сон героя поеми, а відтак і розповідь про нього, складається з трьох основних тематичних частин або картин. Героєві розповіді сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і, нарешті, потрапляє до Петербурга, оглядає місто, а потім, зробившись невидимим, проникає в царський палац. У палаці він спостерігає, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім стає свідком чудернацького перетворення царя на кошеня. Побачивши цю метаморфозу, герой поеми розсміявся; тоді цар на нього «як зикне» - він і прокинувся. Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед героєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею. У пристрасних і схвильованих словах прощання з рідним краєм відкриваються нові грані душі, нові риси духовного обличчя оповідача. Прощаючись з рідною землею, він називає її «неприязним краєм». «Мою муку, мою люту, - каже він, - в храмі заховаю…» душа його поривається «високо-високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, немає там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на розмову», на раду. Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога». У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми. З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на світанку над Україною, її просторами. На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рідного пейзажу, чарівного українського ранку. Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилувався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським стражданнями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим болем. «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» - запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих, а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А одне під тином

Опухла дитина, голоднеє мре.

А мати пшеницю на панщині жне…



З України герой твору переноситься у далекий, холодний Сибір, щоб хоч на частину сховати від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкривається нова картина страждань і неволі: каторжні «із нір золото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжниками, - політичні засланці, борці за свободу. Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Сибіру, тут і з’являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутрішньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, «не просить, не плаче, не стогне». Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість. Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Оповідач знову виступає в лічині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. «Церкви та таланти… і ні однісінької хати» - так сприймає він столичне місто. Святкові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею. І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учудненими. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По бурлескному «учуднений», знижений характер мають описи Петропавлівської фортеці, пам’ятника Петрові І. Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змінюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки. Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «землячок… з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги – провести в царській палац. «Тільки, знаєш, - каже він,- ми, брат, просвіщенні, - не поскупись полтинкою…» – продажність, ницість чиновництва – і ця деталь знаходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових соціальних контрастах та суперечностях. З одного боку – царський палац, панство, урядовці, з другого – простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати. У центрі третьої частини поеми – сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шевченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком поступається місцем сатиричному гротескові, відвертим перебільшенням, шаржовому образу фантастичного палацу, і ліричний герой стає очевидцем потворного дійства – урочистого виходу царя з царицею до натовпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та товпляться», щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Портрети царя й цариці гіперболічно шаржовані. Вони «мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита головою» цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».

Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду найяскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі.

Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті самодержавного правління. Продовження цього сатиричного гротеску є наскрізь фантасмагорична фінальна сцена поеми. Від крику царя один за одним на очах оповідача падають ті, на кому тримається царській престол, - «всі пузаті», а далі й «менші», і «дрібні» царедворці, челядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підбори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову понурив… Мов кошеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засобами гротескної метафори у викритті царату. Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, уся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння. Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водночас і справжнього автора твору, самого Шевченка.

Не менш улюбленим мною є твір Т.Шевченка «Катерина». Я вважаю, що ця поема – одна з найкращих у світовій літературі, що тонко і душевно розкриває трагічну долі нещасної жінки.

Постійна увага Т.Шевченка до трагічного становища жінки у часи кріпацтва зумовлюється тим, що саме вона була найбільш пригнобленою і скривдженою: поневірялась на панщині, зносила тяжкі кари, нерідко була змушена стати жертвою тваринної похоті поміщиків і, крім того, постійно перебувала під гнітом родинним. Наскільки нестерпним було становище жінки, свідчить хоч би той факт, що в Київській губернії, наприклад, за один тільки 1839 рік, покінчило життя самогубством 37 дівчат-покриток. Тема знеславленої паном селянської дівчині розроблялася багатьма письменниками. У повісті «Близнець» Т.Шевченко назвав однотемними з «Катериною» два твори: поему «Еда» Є.Баратинського та повість «Сердешна Оксана» Г.Квітки-Основ’яненка. Широковідомою в той час була і повість «Сердешна Ліза» М.Карамзіна.

Для Шевченка щаслива доля жінки-кріпачки була не тільки суспільним, але й особистим, глибоко інтимним горем. Його рідну матір «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Подруга його юнацьких літ, Оксана Коваленко, стала жертвою кріпосницького ладу. Рідні сестри поета поневірялись на панщині. Про них завжди турбувався поет, допомагав їм, чим міг. Добре знав він, що нелегко живеться братам, але сестрам – ще гірше. Серед творів, присвячених показові гіркої жіночої долі, особливе місце посідає «Катерина» Т.Шевченка, присвячена В.А.Жуковському в пам'ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.

Тема поеми – зображення трагедії селянки-покритки, зумовлена таким суспільним ладом, при якому пани могли безкарно знущатися з трудящих.

Ідея – висловлення глибокого співчуття до жінки-покритки і, водночас, засудження жорстокості, підступності, бездушності панів, які глумилися над кріпаками.

Жанр: реалістична ліро-епічна соціально-побутова поема.

Зміст твору: селянська дівчина Катерина покохала панича-офіцера. Вона ходила в садок на побачення з ним, поки слава на все село недобрая стала. Аж тут затрубили в похід, пішов офіцер із села, а Катерина народила сина і стала покриткою. Почалося страшне життя не тільки для неї, а й для її батьків. Вона не сміє вдень вийти з хати, тільки ввечері носить сина по садочку, вона вночі ходить по воду, «а жіночки лихо дзвонять». Село ставиться до неї неприязно. Батьки Катерини не можуть знести цієї наруги і, перебуваючи в полоні тяжкого старовинного звичаю, виганяють її з дитиною з дому. Пішла Катерина шукати свого коханого, сподіваючись, що він прийме її з сином. Після довгих блукань їй удалось-таки знайти свого Івана, але він тепер грубо відштовхнув її. Хотіла хоч дитину віддати йому, але він утік. Покинувши серед шляху дитину, Катерина втопилася. Хлопчика знайшли лісники і забрали. Він підріс і став водити старців. Одного разу його із старим кобзарем на дорозі до Києва зустрів батько-пан, що їхав у кареті шестернею, і пізнав свого сина, одвернувся.

Сюжет і композиція.

Сюжет поеми розгортається навколо трагічної долі заміжньої матері-одиначки у тогочасному суспільстві, тим самим автор переводить особистий побутовий конфлікт на рівень соціальної проблеми. А трагічний кінець її підкреслює гостроту нерозв’язаності цієї проблеми у жорстокому до одинокої жінки-матері суспільства.

Композиційна поема складається з п’яти розділів:

1)звернення до дівчат-селянок;

2)народження нешлюбного сина;

3)прощання з батьками;

4) поневіряння Катерини на чужині;

5) зустріч із спокусником-офіцером і смерть Катерини.

В епілозі подається зустріч батька з сином. Сюжетні колізії так чи інакше пов’язані з героїнею поеми: автор звертається до дівчат із застереженням не кохатися із москалями.

Зав’язка: Катерина залишає рідну домівку за наказом батьків.

Кульмінація: зустріч героїні з москалем; її самогубство.

Розв’язка: епілог – життєва доля Івася-байстря, його випадкова зустріч з «батьком».

Проблематика:

1.Любов і страждання.

2.Батьки і діти.

3.Моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення

4.Крах ілюзій.

Елементи народознавства в поемі.

За неписаними, але загальноприйнятими законами звичаєвого права про сім'ю та шлюб, дівчина, яка стала матір’ю до одруження, підлягала осуду й ганьбі. Оскільки жінки, за тодішніми звичаями, зобов’язані були постійно носити якийсь головний убір, виконувався обряд покриття: кілька шановних у селі жінок збиралися і пов’язували хусткою голову необачній дівчині. Звідси й глумлива назва – покритка. Злий поговір, неслава, які не щадять і старої матері , призводять до того, що батьки зважуються на жорстокий вчинок. Вони мусили коритися громадській думці, усталеному закону співжиття. У давнину був звичай: залишаючи назавжди свій край, люди брали жменьку рідної землі, яку мали покласти в їхню труну при похованні в чужій стороні. Цього звичаю дотримується і Катерина, бо цілком свідома того, що більше не повернеться додому.

Роль ліричних відступів – композиційного елементу а поетичному творі.

Новим для української поезії елементом композиційної техніки є в Т.Шевченка ліричні відступи, діалогічні вставки, в яких поет раз у раз звертається безпосередньо до свого уявного читача. Таких ліричних відступів у поемі кілька: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями»; « Катерино, серце моє», отаке-то на сім світі роблять людям люди», «Бач, на що здалися карі оченята», «Отаке-то лихо бачите, дівчата», «Сирота-собака має свою долю». Ліричні відступи були елементом цілком природним для поезії Т.Шевченка. В ліричних відступах поет виступає борцем проти традиційних поглядів затурканого, темного народу на «гріхи» матерів-покриток, проти ідіотизму сільського побуту. Висловлюючи глибоке співчуття покинутим дівчатам-покриткам, Т.Шевченко підносився до розуміння справжніх соціальних причин, які породжували аморальні явища, тон його ліричних відступів, як і всієї поеми, такий, що й народ, повний суворих традицій, розчулюється, переймається співчуттям і любов’ю до тисяч таких, доля яких подібна до долі Катерини. Ліричні відступи відігравали важливу роль із погляду композиції твору. Вони затримували розвиток сюжету, зосереджували увагу читача глибше, безпосердніше пережити трагедію героїв. Наприкінці другого розділу, після змалювання тяжкої сцени прощання Катерини з батьками та рідним селом, коли вона «за сльозами за гіркими і світа не бачить», а потім утерлася, повернулась, пішла… тільки мріє. Подається коротка згадка про смерть батьків Катерини: та не чули вони вже тих речей – ні батько, ні мати. Описавши драматичну сцену вигнання Катерини з села, автор роздумує над тим, чому люди такі жорстокі одне до одного. У першому ліричному відступі третього розділу темна ніч символізує напевне становище героїні, яка не знає, де шукати батька своєї дитини. Образи жовтих пісків та лютої зими в народній творчості є символами тяжких життєвих випробувань. Поет переймається настроями героїні й разом з нею тривожиться за результатами пошуків москаля. У ці роздуми вплітаються і спогади поета про власні мандри. Таким чином, єдність, взаємозв’язок усіх елементів поеми, у результаті вимальовуються у таку художню форму, яка втілює все ідейне багатство твору.

В центрі твору – селянська дівчина Катерина. Вона настільки чесна і благородна, що навіть не підозрює в особі офіцера – негідника, вона цілком довіряється йому і тому гине. Почуття її природні, звичайні і змінюються залежно від тих ситуацій, в які вона потрапляє. Внутрішній світ Катерини ясно виявлений в її поведінці: весело їй – вона співає, тяжко – вмивається сльозою. Зображення постаті героїні органічно поєднується з багатьма не менш виразними і не менш пластичними образами-переживаннями. Так, душевний стан Катерини, її тяжкі переживання змальовуються через її тяжкі переживання, її поведінку, через її ставлення до людей, до оточення. Розпитавши дорогу «в Московщину», Катерина просить у них милостині. Це вперше вона простягає руку. Робити їй це дуже тяжко. Відбувається внутрішня боротьба – просити чи не просити? Кожна репліка природно звучить тільки в устах цієї звичайної дівчини. Її мрії, прагнення є мріями і прагненнями саме такої дівчини, як Катерина. Репліка – «Люди добрі, де шлях в Московщину?» - вже сама по собі викликає в уяві читача нехай і невиразно окреслену постать. А в поєднанні з описом зовнішності, образ стає яскравішим і виразнішим. Гармонійність зберігається між ходом думок і способом їх вислову: «Обізвався старий батько: «чого ждеш, небого?». Що могла сказати старому батькові «грішна» дочка. Вона знає, що її люблять батьки, що страждають, може, ще більш, ніж вона, але виганяють її з дому тому, що своєю поведінкою Катерина порушила моральні традиції. Перша зустріч з москалями завдала їй пекучого болю і закинула в душу невиразний ще сумнів вперше глянути правді в очі. Катерина починає уявляти майбутнє сина-байстрюка. І це її передбачення поділяє автор, проте нещасна матір ще не може відмовитися від своєї мрії і продовжує пошуки, бо любить офіцера, вірить його обіцянкам. Мати-покритка, скільки їй стало сил, захищає своє дитя від жорстокого і ворожого світу. Але всі і все – односельці, батьки, кохана людина, сама феодальна дійсність – повстали проти неї як матері. Саме в цьому трагедія Катерини. У кожній деталі образу героїні розкривається якась сторона його, як цілого, і навпаки – сукупність усіх деталей дає цільний образ страдниці, жертви панської розпусти. Загибель героїні – не випадкова. Вона стала жертвою розпусти панів. Самогубство Катерини – причина соціальна.

Поему Шевченко присвятив своїй старшій сестрі, яку ніжно любив і згадував усе життя. Особливе ставлення Тараса було до своєї старшої сестри Катерини.

Так, саме Катерині Тарас Шевченко зобов'язаний найкращими враженнями від свого важкого дитинства.

Завдячуючи саме матері й своїй сестрі, Тарас відчув тепло материнського серця. Скільки ж треба було маленькому Тарасику придивлятися, думати й відчувати, жити материнськими і сестриними думами, щоб серце жіноче пізнати до дна. В жіночих образах, створених Шевченком, ми бачимо зворушливе відображення незабутніх спогадів про Матір і Сестру.

Катерина мала особливий вплив на малого Тараса і коли була вдома, і коли перебралася до Зеленої Діброви, вийшовши заміж. Вона згадувала, що Тарас дуже часто манівцями, попід дібровою, та через Гарбузів Яр, та через левади, та між могилками - прибігав до неї душею обігрітися. Адже після смерті матері для дев'ятирічного хлопчика більш близької людини, ніж Катерина, не було на цьому світі.

Добираючись до Зеленої Діброви, Тарас піднімався на козацькі високі могили, де він ставав ближчим до Бога і вічності. Ці враження залишилися з ним на все життя. Про них він згадував і в холодній Північній Пальмирі, і у степах Казахстану, на Аралі і Каспії.

Але куди б не кидала Кобзаря злая доля, він скрізь і завжди пам’ятав, що він син України, син нещасного українського народу, за свободу і незалежність якого він уболівав усе своє життя.



Архипенко Валерія,

випускниця 2016 року
Гуртуймося, Братове-Українці!

Лиш через терни шлях веде до зір
Український народ має величну історію. Минуло багато років із заснування української нації, велика кількість діячів розвивали та вдосконалювали українську літературу, українську мову та культуру. Було багато перешкод на цьому тернистому шляху, котрий ми побороли та витримали усі перешкоди. Тому що тільки разом можливо вистояти та змінити життя на краще. Щоб цього досягти, потрібно любити Україну та українців. Бути чистим душею, ніколи не поступатися ворогові. Впевненість у перемозі вела український народ до зірок. Наш народ боровся з самого початку заснування української нації. Наші пращури вболівали саме за майбутнє своїх нащадків, щоб діти та онуки жили в кращому світі. Найбільше ця боротьба відображена в українській літературі. Українські письменники не просто писали твори, а й прагнули донести до українського народу правду та заклик до боротьби. Вони писали душею, а не пером. Літературні діячі закликали саме до боротьби та об’єднання, бо знали, що тільки об’єднавшись, український народ дійде до світлого майбутнього.

Кожен українець любить і буде любити свою батьківщину. На мою думку, найбільш важкі випробування випали на долю українських письменників. Бо саме вони у висловлювали громадську думку. Літературна діяльність Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Григорія Сковороди, Ліни Костенко, Валер`яна Підмогильного, Володимира Винниченка, Олександра Довженка та багатьох інших письменників надавали віру українцям у краще майбутнє.



На мою думку, Тарас Григорович Шевченко є найбільш популярним українським поетом. Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить той факт, що в другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хатинах України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. Серед великих діячів, чиї серця, талант, помисли спрямовані на служіння народові, чия душа сповнена високої любові де Вітчизни, Шевченко по праву займає одну з найвищих ступенів, він справедливо вважається одним з найбільших патріотів усіх часів і народів. Мало хто в історії світової культури з таким вогнем душі захищав свободу і незалежність батьківщини, честь і гідність народу. Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського народу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні розмовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. Патріотичні ідеї Шевченка зросли на життєдайному ґрунті багатовікової боротьби українського народу за свою незалежність, проти соціального і національного гніту. Героїчне минуле України привертає увагу молодого поета не саме по собі, а як дійовий побудник сучасного становища народу, як засіб для піднесення патріотичного почуття:

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

("Тарасова ніч")
Патріотичні ідеї Шевченка мали величезний вплив на формування і розвиток передової української літератури. Його творчість була високим повчальним прикладом для кращих діячів української культури.

"Я знаю і люблю Шевченка як земляка і талановитого художника."(М.Гоголь) "Кобзаря" я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії. З першого погляду мені здалося, що Шевченко записує народні пісні, а не складає свої, - така народність його поезії."(І.С.Нечуй-Левицький) "Він заслуговує високої оцінки саме як перший і воістину народний поет, який не перекручував суб'єктивними додатками народних дум і почуттів " (О.М.Горький)

Є ще велика кількість таких звертань, але найголовніше, це те, що Тарас Шевченко назавжди залишився в пам`яті усього людства. Так, як він сам був кріпаком, відчув на власному досвіді несправедливе та важке життя. Він розумів, що тільки об’єднавшись, український народ зможе побороти тяжкі перешкоди на шляху до розквіту та самостійності. Цей довгий та важкий шлях Тарас Шевченко почав, коли був ще малим хлопчиком. Він бачив те, чого більшість людей просто не хотіли бачити насправді. Страх – ось що керувало людьми, але юний Тарас не боявся, він навчався та розвивався. І саме його віра допомогла йому завоювати увагу кожного українця. Українці в селах та містах почали об’єднуватися заради визволення. Почали утворюватися «Шевченківські клуби» та спільноти. Хоч їх переслідували, ув’язнювали та навіть інколи вбивали, вони не зраджували свої ідеї. Українці боролися до останнього, і побороли. В цьому їм допомогли поезії та вірші Тараса Шевченка: «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Невольник», «Наймичка», «Кавказ», «Три літа», «Заповіт», «Холодний Яр». «Єретика» («Івана Гуса»), написаного під враженням нової, що лише тоді вийшла з друку, праці про Гуса молодого московського ученого С. Палаузова. Ця праця була єдиним джерелом, на підставі якого Шевченко створив свою геніальну поему. Написав він її відразу, «одним духом», про що свідчать дрібні фактичні помилки, яких він не зробив би, коли б перечитав іще раз своє єдине джерело. Зрештою він створив свого Гуса. Захоплений ним як борцем за правду, місцями Шевченко забував про справжній зміст Гусової боротьби і, вживаючись в його уявлені переживання, із священика, що молився на вогнищі за своїх ворогів, робив месника-революціонера. Вкладена поетом в уста Гуса молитва:

…Благослови

На месть і на муки,

Благослови мої, Боже,

Нетвердії руки! –

була його власною молитвою, молитвою українського революціонера, що, пишучи про давні події на далекому Заході, очами бачив сучасну українську дійсність:

Розбійники людоїди

Правду побороли,

Осміяли Твою славу

І силу, і волю!

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати:

Нема кому розкувати,

Одностайне стати!

22 грудня зробив він трагічний підсумок усього пережитого за останні три літа:

Невеликії три літа

Марно пролетіли,

А багато в моїй хаті

Лиха наробили:

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо.

Писав про те, як він «прозрівати став потроху»:

…Доглядаюсь –

Бодай не казати!

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії,

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою –

І не плачу, й не співаю,

А вию совою!

Страшні були його «прозріння». Побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайно стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани – «недолюди, діти юродиві», «розбійники-людоїди, голодні ворони»; бачив, як вони:

Кайданами міняються

Правдою торгують

І Господа зневажають, –

Людей запрягають

В тяжкі ярма…

Національною традицією ці «перевертні» нехтували, – колишня «добра слава» України була для них чужа, вони не хотіли її знати: «московською блекотою в німецьких теплицях заглушені», отруєні чужою культурою и чужою наукою, не розуміли того, що

В своїй хаті – своя правда,

І сила, і воля.

Коли писав у глухому закутку Переяславщини своє натхненне «Посланіє» до цих земляків-панів, коли заклинав їх «обняти найменшого брата» - кріпака й не шукати правди «на чужому полі», а полюбити щирим серцем «велику руїну», марево кривавої народної революції стало перед його очима, і він загрозив ним зрадникам-недолюдкам:

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде:

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати:

Одцурається брат брата

І дитини мати;

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!


Через хворобу, розуміючи, що найбільш корисне, що він може зробити, так це надихнути людей до боротьби, Тарас Шевченко склав «Заповіт»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом!

Перед лицем можливої смерті спішив ще раз сказати те, що вщерть переповнювало його «трудне» серце. Кликав до збройного чину в ім’я «вольної, нової» нації-родини – України, звільненої від путів усякої неволі – національної й соціальної.



Не менше враження справляли Шевченкові твори й на інших майбутніх кирило-мефодіївців — усі вони були досить обізнані з його недрукованою поезію. Кирило – мефодіївці є прикладом для наслідування майбутнього суспільства. Його члени об’єдналися для досягнення свої цілей. Для поліпшення життя українського народу. Важливим фактом є те, що їхні ідеї також поширювалися і на сусідні території. Тож, їхня боротьба була не тільки на Україні.

Тарас Шевченкопідтримував дружні стосунки з братчиками і брав участь у їхніх зібраннях. Програмні й статутні документи Братства відбивали ідеї та настрої цього кола і з цього погляду були плодом колективної думки. Тому можна сміливо заявити, що всі були рівні, всі йшли до однієї мети. Звичайно, тодішня влада не поділяла їхній поглядів, тому кирило -мефодійцям, було не просто. На жаль, після розгрому про товариство мало було чого відомо, але перемога залишилася за ними. Минули роки, заборона на публікацію їхніх творів була знята. Це був тільки початок до всеукраїнського та всеросійського визнання. Тож можна зробити висновок, що Кирило - Мефодіївське братствополягало у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість. Що б не трапилося з українським народом, ми ніколи не забудемо тих, хто боровся та переймався за майбутнє України. А саме: Микола Костомаров - професор Київського університету, Микола Гулак - чиновник, Олександр Маркович та Пантелеймон Куліш – студенти Київського університету, Микола Костомаров та автор всесвітньовідомого «Кобзаря» Тарас Шевченко.

Леся Українка є тією частинкою українського народу, яка надихала людей та ніколи їх не покидала. ГенійЛесі Українкирозкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідного краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Свої думки і свої ідеївона зуміла ввести у високу мистецьку форму, що чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури.

"Що болить?" - мене питали,

Але я не признавалась,

Я була малою горда,

Щоб не плакать, я сміялась.

Оцю мужність Лесиного характеру одним із перших зауважив Франко, написавши відомі слова про "єдиного мужчину" на всю соборну Україну.

Це була жінка - борець, жінка - воїн. Але це була і жінка, і глибокою ніжною жіночістю овіяні деякі її ліричні шедеври, в яких вона ні на хвилину не випускала свій гострий меч і навіть іноді видобувала з серця сумні й розпачливі ноти.

Жага до життя заставляла Лесю мандрувати світами. Побувала вона у сотні міст Європи, Азії і навіть Африки, в яких вона перебувала як пацієнтка санаторіїв або туристка. Де б не була поетеса, завжди тужила за рідним краєм, в думках зринав образ України. В одному з листів поетеса писала:

"Мені здається, була б моя Батьківщина найбіднішою на світі, все одно мені здавалася б чарівнішою Швейцарії... Я, як член її великої родини, служу їй..."

До тебе Україно, нене бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто лунати,

І пісня від серця поллється.

Леся Українка... Це ніжне і дзвінке ім'я належить до найвеличніших імен нашого народу. Цей псевдонім Лариси Петрівни Косач назавжди зафіксований в пам'яті кожного українця, і не тільки українця. Спогад про "Лісову Пісню" або "Досвітні вогні" породжує палку любов до великої поетеси і гордість за свій народ, що спорядив її в чорне царське лихоліття.

Муки виснажували її з дитинства. З дитинства навчилась вона "крізь сльози сміятись". Леся називає своє життя постійною війною з сухотами. За цю "тридцятилітню війну" вона перенесла декілька складних і болючих операцій, прикута до постелі, довго перебувала в гіпсі, ходила за допомогою милиць. Лікувалася в Криму і в Одесі, в Бесарабії і в Болгарії, в Німеччині і в Італії, в Єгипті і в Грузії. Постійна невблаганна війна тіла і духу. З Касандриною прозорливістю вона бачила свою дальшу долю: "мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене є талан, то він не згине, - то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей..."

На диво обдарована дитина вивчає не тільки європейські мови, грецьку і латину, не тільки наповняє душу казковими враженнями чарівного волинського лісу – не по літах розвинена, вона разом зі своїми ровесниками на руїнах старовинного луцького замку влаштовує "таємничі" зібрання - їй вже тоді світить гордий образ мучениці Жанни д' Арк. За два роки до своєї смерті поетеса писала:



Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й думка кволі?

Такою була вона, ця Жанна д'Арк нашої літератури.

Як особисту трагедію переживала поетеса уярмлення свого народу, безправність його культури. Душа поетеси, лагідна від природи, закипала гнівом на кожен вияв утисків, колоніальної сваволі, поетеса майже фізично задихалася в атмосфері царського деспотизму, в середовищі, отруєнім бацилою рабства.

Прометей – улюблений герой Лесі Українки. Протягом усього творчого життя оспівує вона людину-борця, людину нездоланну, яка в ім'я високої мети здатна жертвувати собою. Для Лесі і сам поет уявляється в образі безстрашного, кровно зв'язаного з народом подвижника, людини обов'язку, лицаря свободи і справедливості.

Самій поетесі притаманні були якраз такі якості. Кажуть, скромна була, сором'язлива, не дуже й примітна серед людського загалу, але яку непоступливість виявляла, коли йшлося про долю, честь і престиж народу, його культуру!

"Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст її слабосилої хворої дівчини." Це Франкове характеристичне місце Л. Українки в нашій історії буде вичерпним, якщо до нього додати, що між Кобзарем і Лесею могутнім мостом єднання звівся титанічний труд самого Франка, дух вічного революціонера.

Всім, кому дорога була наша література, із захватом стежили, як сходить поетична зоря Лесі Українки. Світила вона "досвітні огні" своєї поезії серед безмежної самодержавної ночі. Добре знала вона ту полярну ніч сатрапів і донощиків, де кожну думку кувалось в лещата казенності, де саме українське слово зазнавало державного переслідування, де в'язниці були переповнені натовпами етапників-робітників, селян, студентів, де сіріли тисячоверстові каторжанські шляхи.

Яку ж треба було мати відвагу духу, щоб і серед тої суспільної заледенілості гукнути в пітьму: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала."

Леся не боялась таких "необачних слів"! Зі всією щирістю і гіркотою визначала вона становище свого покоління:

Орлині крила чуєш за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі!

Провісниця революції, вона бажала скінчити свій шлях так, як починала: зіспівом на устах! Всю ненаситну дочірню свою любов до української природи, до природи рідної Волині, вилила Леся в своїй драмі-феєрії, драмі-казці, драмі-пісні "Лісова пісня". Вона сказала віще слово не про суперечність між природою і людьми, а про суперечність між людською чистотою, душевною ясністю й красою – і людського тупістю, міщанством, обмеженістю.

Три найбільші наші поети - Шевченко, Франко, Леся Українка, - які не подібні вони один на одного своїми творчими обличчями, своїми почерками! Але спільність ідейного ґрунту, глибокий демократизм, нездоланна революційна пристрасть, не поборена віра в світле майбутнє, беззавітне служіння народові й народом міцно ріднять між собою велику нашу трійцю.

Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом, то найвідповідніше слово було б – "боротьба". Слово Лесі Українки було й твердою крицею, гострим безжалісним проти ворогів мечем.

Рано обірвалась її пісня, її щиросердний спів. Відстань безжально коротка лягла від першого ранку, що зарожевів край неба маленькій Лесі посеред мальовничої природи Українського Полісся, і до останнього сонця, що відпалало їй сухим вогнем в далекому Сурамі. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла не зломлена духом, і образ її таким живе і житиме для нас – сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності й великім творчім горінні.

За життя Лесі Українки не рясно дісталося їй, багатостраждальниці, тих лаврів, того визнання, яким увінчує її ось наша нова епоха. Потрібен був час, щоб у всій справжності відкрилася нащадкам величава постать Лесі Українки, її подвижницька праця.

Докорінно змінились історичні долі цілих народів, уже не розшматована пазурами хижацьких імперій, а єдина незалежна Україна всенародно вшановує свою улюбленицю, свою геніальну Лесю.

Наш народ пишається, що в його середовищі на грані двох століть, коли ледве-ледве починало світати в темному царстві "нова людина народилась".

Здійснилося геніальне пророкування поетеси:

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний промінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

На мою думку, у кожного з нас своя Леся Українка. Для когось вона є передусім жінкою-героїнею, яка слугує прикладом неймовірної особистої мужності, для когось – творцем дивовижно витонченої поезії, ще для інших – тією, котра, повертаючи нас обличчям до первозданної природи, є провідником у таємничий і загадковий світ архаїчних українських міфів та легенд. Ця дивовижна жінка зробила великий внесок у наше зараз з вами майбутнє . Тому кожен повинен її знати та усвідомлювати, що їй довелося пройти за своє нелегке життя. Вона завжди бачила кращу долю для свого народу і саме за це я їй дуже вдячний!

Народною своїм духом, злободенною за піднесеними в ній питаннями, багатою тематично, високомайстерною щодо форми була поезія І. Франка, один із основних жанрів творчості письменника. Вже в одному із перших своїх віршів «Народна пісня» І. Франко підкреслює невичерпну силу народу, що «хоч у сум повитий», але свою велич і невмирущість виявляє у вічно живій пісні. Ще величніший і монументальніший образ народу створює І.Франко у вірші «Наймит», що був надрукований у журналі «Друг». Тут народ виступає в образі закутого в пута велетня-трудівника, що, тримаючи в руках чепіги плуга, розорює широкий лан. І де він проходить з плугом — земля вкривається хвилястим житом, буйним урожаєм. У цьому символічному образі Франко підкреслює могутність народу, змальовує його творцем усіх матеріальних І духовних благ, висловлює впевненість, що народ здобуде волю, стане хазяїном своєї долі. Переслідування та ув’язнення Франка не зупинили його намірів, щодо визволення народу з-під гніту влади. Патріотичні почуття, любов до рідного краю і його народу, вболівання за його долю і віра в краще його майбутнє відчувається в кожному вірші збірки «З вершин і низин». При тому патріотизм Франка мав революційно-демократичне спрямування, був тісно пов’язаний з інтернаціоналізмом, з любов’ю до «всіх, що ллють свій піт і кров», «всіх, котрих гнетуть окови». Цю збірку люди оцінили, ще більше та більше людей були готові до змін у своєму житті. Звичайно, верхівка влади ставилася до неї вороже. Слід підкреслити, що і в найінтимнішому ліричному творі — збірці «Зів’яле листя»(1896р) –І. Франко також знайшов можливість пропагувати свої революційні ідеали, матеріалістичні погляди («Не боюся ні бога, ні біса», «Дума безсмертна, жить віковічно їй» та інші). З великою силою гніву і ненависті малює І. Франко царя у вірші «Беркут» (цикл «Excelsior»). В той час, коли продажні писаки всіляко вихваляли в буржуазній пресі царів і імператорів, виставляли їх благодійниками народу, Франко різко зриває машкару з коронованого ката, розкриваючи його хижацьку, звірячу суть:

Я не люблю тебе, ненавиджу,

беркуте!


За те, що в груді ти ховаєш серце

люте,


За те, що кров ти п’єш, на низьких

і слабих


З погордою глядиш, хоч сам

живеш із них,

За те, що так тебе боїться слабша твар,

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!


Поет говорить, що народ розправиться зі своїми гнобителями, «все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот… кулі не у йде, як слушний час наспіє».

У знаменитій поемі «Мойсей» (1905) поет також ставить ряд питань, безпосередньо зв’язаних з революційною сучасністю. Це питання про роль мас в історичному процесі, роль вождя народних мас, про вірність служінню революційним ідеалам, неухильну послідовність в боротьбі за нове життя, осудження вагань та непевності.

У поемі змальовується величний образ народного вождя — легендарного Мойсея, який віддав своє життя ідеї визволення народу. Поет з геніальною прозорливістю висловлює в поемі певність, що всі злигодні і страждання українського народу будуть окуплені, що народ виборе своє щастя і возз’єднається в єдиній вільній державі.

Відданий революційним ідеалам, захисником знедолених і скривджених, сміливим викривачем людиноненависницької моралі експлуататорського суспільства залишився Іван Франко до кінця свого прекрасного життя. Тяжко хворий, з нелюдською мужністю перемагаючи недугу, він писав нові і переробляв старі твори до останніх днів своїх. Ніби даючи заповіт своїм молодим сучасникам, поетам і письменникам, І. Франко писав 3 лютого 1916 року:

Не мовчи, коли, гордо пишаючись

Велегласно брехня гомонить,

Коли горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка

в корчи,—

Не мовчи!

Говори, коли серце твоє

Підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних

Жахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим, до немої



гори, —

Говори!
І в прозі, і в публіцистиці, і в поезії, і в літературній критиці, і навіть в приватному листуванні, не призначеному для друку, — скрізь ми відчуваємо велич могутнього духу полум’яного Каменяра, несхитного революціонера і патріота.



Ще однією важливою сходинкою до об’єднання українського народу є діяльність Володимира Виниченка Його творчість сповнена багатим смислом та любові до батьківщини. В. Вииниченко написав понад сто оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). В. Винниченко - митець — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце в усьому творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п'єси В. Винниченка зіграли дуже важливу роль у становленні українського театру. Винниченко - драматург усвідомлював, що український театр треба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію. Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що його п'єси посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, стаціонарного українського театру М. Садовського та драматичного театру ім. І.Я. Франка. В останньому протягом 1920—1921 pp. йшли п'єси «Іріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Відомий літературознавець Г. Костюк зазначав, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною – дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «я». Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку XX століття. Винниченкові п'єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п'єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лише прагнули цього. Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою», як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», автор піднімав завісу, проникав у найпотаємніші схови психології і проводив експерименти на людській душі. Героєм його п'єс став новий суспільний тип інтелігента, тло дії — двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Але не слід думати, що пошуки «правди життя» і «нової моралі» — новація драматурга в європейській драматургії, тому що для творів будь-якого європейського письменника це було нормою.

Показовою в цьому плані є п'єса «Гріх». Головна героїня — революціонерка Марія Ляшківська вважає, що в сучасному їй світі нема такого поняття, як «гріх», що це пережитки «старого світу». Але протягом твору вона змушена змінити свою думку. «Маленький гріх» — зрада товаришів-революціонерів заради благородної мети — порятунку з ув'язнення коханого чоловіка призводить до несподіваних для неї наслідків: Марія потрапляє в залежність до слідчого, бо, боячись викриття, змушена виконувати всі його бажання, видавати по одному своїх товаришів, обманювати друзів і самого коханого, які розшукують зрадника. Усе це призводить до трагічної розв'язки: доведена до відчаю, усвідомлюючи, що коханий Іван не зрозуміє її зради і не пробачить їй, Марія накладає на себе руки, таким чином вдавшись до одного з найстрашніших християнських гріхів. Отже, протягом твору ми маємо можливість простежити весь «шлях» духовного руйнування особистості, замислитись над морально-філософськими проблемами драми, їх актуальністю для сьогодення.

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами» і «обріями», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості. Дійсно, Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми В. Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми — драм Ібсена, А. Чехова, М.Метерлінка, К.Гауптмана, А. Стріндберга. Кожна п'єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, «розшифрувати код» до кінця. Тому в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п'єс Винниченка, виникне власне сприйняття їх.

Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту.

Олександр Довженко також є яскравим прикладом для наслідування. Його творчість показує нам нелегке становище України. Але ми бачимо об’єднання та бажання українських людей йти до мети. А саме до світлого майбутнього.

Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки Другої Світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях.

Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами… Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней». Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, – генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла.. Розгубилися ми… Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо». Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, перевалено жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив’язані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися услід від’їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися

Витоки творчості О. П. Довженка — в Україні. Вона давала йому силу і творчу наснагу. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що пояснюють невмирущість його творчості: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті». Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем душ, людиною, що стоїть над простором і часом і уособлює собою радощі й болі свого народу.

Творчість Винниченка відкрила у моїй душі щось нове , що я ніколи не відчував з такою силою. Можливо, це сум за людьми, які боролися за Україну, а можливо гордість, що Україна родила таких чудових людей, з сильною душею та гострим розумом.

Сучасні українські поети також доводять нам свою майстерність. Я прочитав багато сучасної літератури та зрозумів, що вона сильно змінилася із часів Тараса Шевченка. Я не маю на увазі, що вона стала гіршою. Вона особлива, ось як я можу це пояснити.

Найвідомішими сучасними письменниками є Олександр Михед, Любко Дереш, Настасья Мілевська, Тарас Прохасько, Люко Дашвар, Ірен Роздобудько, Марія Матіо та інші. Майдан у Києві є на даний момент найпопулярнішою темою у письменників. Саме на майдані ми побачили, як український народ об’єднався заради досягнення нових змін у житті. Багато сучасних літературних творів було написано на цю тематику, як відомих, так і нікому невідомих людей.

Ось кілька чудових робіт відомих українських письменників та аматорів про той час:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconКуп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мудре слово вислови про Україну, рідний край, українську мову та пісню
Щоб крилаті вислови були завжди під рукою, ми уклали збірку «Мудре слово», до якої уміщено вислови видатних митців сучасності та...
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconПлан роботи куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №12 куп’янської міської ради харківської області з вечірньою (змінною) формою навчання на 2013/2014 навчальний рік
Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №12 куп’янської міської ради харківської області
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconМатематичний віночок
Жижченко Інна Яківна, вчитель математики Кислівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Куп’янської районної ради Харківської...
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconМій рідний край, моя земля…
Кіровоградщини; поглибити зміст поняття «Батьківщина», формувати у школярів ціннісне ставлення до Батьківщини, до держави, народу,...
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconІ., Здвр випускний бал-2014!!!
Доброго вечора, моя земля, мій отчий край, батьківська сторона, родинне гніздо, мій рідний Новомиргород. Сьогодні ти увесь тут. Сьогодні...
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconУправління культури облдержадміністрації
До збірки „Зоря світанкова” увійшли поетичні твори та публіцистика читачів бібліотек з регіонів – переможців обласного літературно-краєзнавчого...
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconХарківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №129 харківської міської ради харківської області
Харківської міської ради Харківської області, присвячені ювілею Т. Г. Шевченка за період жовтень-грудень 2013
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconПодорожненська зш I-III ступенів «Мій рідний край – Кіровоградщина моя»
Мета І завдання: Збагатити учнів відомостями про рідний край – Кіровоградщину: про її рослинний І тваринний світ, про внутрішні води...
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля icon«Про мій Харків моїм учням»
Харківська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №16 Харківської міської ради Харківської області
Куп’янська гімназія №1 Куп’янської міської ради Харківської області мій рідний край – моя земля iconКонкурсу фотоколажів «Мій рідний край в роки війни»
«Мій рідний край в роки війни», що присвячений Дню визволення м. Кривого Рогу від фашистських загарбників


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка