Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»



Сторінка2/5
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.22 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5
Тема 2. Українська література епохи Ренесансу та епохи Бароко.

Латиномовна і польськомовна поезія. Полемічна література


  1. Особливості української літератури епохи Ренесансу.

  2. Епоха українського літературного Бароко.

  3. Латиномовна і польськомовна поезія XVI–XVIII століть (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лазар Баранович, Данило Братковський та ін.).

  4. Полемічна література. Іван Вишенський.


1. Особливості української літератури епохи Ренесансу

Українська література XVI–XVIII століть творилася багатьма мовами (старослов’янською, книжною староукраїнською, польською, латинською, українською народною тощо) в численних літературних центрах – у Кракові, Львові, Любліні, Острозі, Відні, пізніше – в Києві, Чернігові, Полтаві та інших містах. Епоха європейського Ренесансу збіглася у часі із завоюванням турками патріаршої столиці православного сходу – Константинополя. Ця прикра обставина змусила українську талановиту молодь звернути свій погляд на західноєвропейську освіту й культуру, навчатися в університетах Європи.

Історичні обставини склалися так, що українські і білоруські землі стали здобутком об’єднаної литовсько-русько-польської держави, яка спочатку засвоювала київську культуру і вченість. Українська (руська) мова і культура тривалий час співіснувала з польською і збагачувала її, але згодом стала об’єктом гонінь і зазнала нищення єзуїтами – войовничим католицьким орденом. Полонізація і покатоличення українців створювали передумови національно-визвольної боротьби, якій потрібна була ідеологічна зброя – розвинена література. Саме тому староукраїнська культура XVI століття творила ідеологічне забезпечення тієї перебудови суспільства, яку принесла національно-визвольна війна на чолі з Богданом Хмельницьким.

Література XVI ст. (епохи Ренесансу) – складна система, яка творилася різними мовами, зокрема латинською. Поети, які нею писали, були колишніми студентами, а часто викладачами європейських університетів, вони міцно трималися своїх духовно-релігійних, народних традицій, з гордістю називали себе русинами, роксоланами, рутенцями, вихідцями із Руси, підкреслюючи цим свою національну приналежність. Найвідоміші з них – Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Григорій Русин із Самбора, Георгій Тичинський, Микола Гусовський, Іван Туробінський Рутенець, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Ян Домбровський та інші. Вони створили новолатинську ренесансну поезію, цілком нову за типом художнього мислення, за ставленням до світу і до людини в ньому. Ідеї Гуманізму та італійського Відродження сприяли розвитку світського письменства, а гуманістичні ідеї проникали в духовну, релігійну літературу і відповідно в ній трансформувалися.

Українська ренесансна поезія (хай навіть латинською мовою) трималася духовно-релігійних традицій, об’єднувала патріотично налаштовану частину національної інтелігенції, підкреслювала свою приналежність (коли не особисто, то через батьків) до «грецького обряду», тобто до православної віри. Майже всі поети були відомими вченими, ректорами чи професорами університетів Європи. Наприклад, Юрій Дрогобич був першим серед українців доктором медицини і доктором мистецтв у Болонському університеті, ректором цього університету, одним із вчителів астронома Миколая Коперника. Павло Русин викладав античну словесність у Краківському університеті. Севастян Фабіан Кленович закінчив Краківську академію і був бургомістром Любліна. Іван Туробінський Рутенець навчався в Краківській академії, згодом став її професором і ректором, був ученим-правознавцем. Григорій Чуй Русин із Самбора у Краківському університеті здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв, був ректором ліцею в Перемишлі, ректором Львівської школи, професором Краківського університету. Георгій Тичинський був професором риторики й поетики в Краківській академії, пізніше – дипломатом.

Однією з центральних тем у творчості латиномовних поетів була драматична тема батьківщини, сучасного її стану, автори висловлювали тривогу і стурбованість її майбутнім. Такі мотиви звучать у творах Станіслава Оріховського, Миколи Гусовського, Адама Чагаровського та інших поетів. Наприклад, С. Оріховський відверто заявляв, що пишається тим, що є русином, і попереджував, вступивши в конфлікт із католиками: «Якщо я буду відлучений від латинської церкви, то приєднаюся не до єретиків, а до найсвятішої грецької церкви повернуся – возз’єднаюсь з людьми грецької віри, до якої належу за своїм материнським родом». Поети прагнули латинською і польською мовами розповісти про свій народ і про українську землю.

Довгий час українські та західноєвропейські вчені зараховували всю латиномовну творчість до католицьких цінностей і відносили виключно до польської літератури, а тому й заперечували проникнення Гуманізму й Ренесансу в межі православного східнослов’янського світу, забуваючи, що українські вчені не опосередковано через польську вченість засвоювали провідні загальноєвропейські ідеї, а самі були частиною загальноєвропейської ренесансної інтелігенції. Наприклад, Павло Русин закликав у поезіях віддаватися науці, творити в ім’я правди, істини і добра, а Микола Гусовський як автор латиномовної поеми «Пісня про зубра» (1523) виступив натхненним співцем Русі, всієї Слов’янщини, її природи, краси й мужності її народів, що ведуть постійну боротьбу за свою незалежність.

У той час стало загальною тенденцією цікавитись історичним минулим свого народу. Паралелі, зіставлення з античною історією, її образами у творчості латиномовних поетів подавали українську історію у зв’язках і співвідношеннях з іншими народами, а це означає – на рівні світового контексту. Таким чином, латиномовні і польськомовні поети активно пропагували гуманістичну ідеологію, збагачували літературно-художнє життя України ідеями, мотивами, жанрами, образами античної літератури, підносили культ розуму.


2. Епоха українського літературного Бароко

Епоха українського літературного Бароко тісно пов’язана з історичними подіями XVII століття. Попереднє століття – це був тяжкий шлях патріотичної інтелігенції за оформлення духовного обличчя свого народу. Національно-визвольна війна була тісно пов’язана із боротьбою релігійною (див. пункт «Полемічна література»). Твори Герасима Смотрицького, Андрія Римші, Лаврентія Зизанія, Христофора Філілета та багатьох анонімних авторів у культурному розвитку орієнтувалися на давню візантійсько-києво-руську традицію і протистояли орієнтації на католицизм і Ватікан. На основі традицій Острозької академії, Львівського братства починає формуватись інший світогляд, пов’язаний з ідеями Реформації – він хоча й декларував поворот до візантійської традиції, але насправді ухилявся від плекання культу тілесного занепаду, а натомість підносив лицарську доблесть, героїку боротьби за віру, за національну незалежність. Якщо в період боротьби проти унії (1596) симпатії до західної літератури й католицизму сприймалися як зрада національних інтересів, то в нових умовах першої половини XVII століття знання західноєвропейської культури, освіти, ідеології (навіть для боротьби з ними) було майже обов’язковим, засвоєння античної літератури стало нормою.

Ортодоксальні захисники православ’я вважали (і ця думка панувала довгі роки серед науковців), що українці-уніати та українці-католики не могли вести і не вели культурно-політичної роботи на користь свого народу, хоча, зрозуміло, це було не завжди так. На початку XVII ст. Україна пережила глибоку ідеологічну кризу: від православ’я відійшов до унії київський митрополит Михайло Рогоза і більшість єпископів. З різних причин в унію перейшли Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Вони шукали засобів, як без порушення прав і привілеїв дійти до єдності уніатів з не уніатами.

Інтереси національно-визвольної боротьби вимагали відродження історичного значення Києва, який був віддалений від ідеологічних центрів католицького воїнства. Тому в Києві була заснована друкарня (у лаврі), постають лаврська і братська школи, які в 1632 році були об’єднані Петром Могилою в Києво-Могилянський колегіум, що скоро здобув статус академії.

Поезія в цей період творилася в основному в трьох соціальних середовищах – міщанському, козацькому і академічному (шкільному). Вона була своєрідною за тематикою, жанрами, ідейним спрямуванням, художніми засобами. Письменники з міщанського середовища виявляли інтерес до роздумів про людське життя, про політику, філософію, науку, історію. Козацькі поети більше цікавилися батальною тематикою, вони висміювали ворога, звеличували власних героїв. Письменники із академічних кіл та освітніх центрів не цуралися будь-якої тематики, але на першому місці для них були питання науки, освіти, культури, релігійно-духовного життя та полеміки з ідеологічними противниками.

Особливе значення в XVII столітті, втім як і завжди, мало українське міщанство. Воно не лише мурувало кам’яниці, забудовувало міські квартали, а й плекало високу культуру ремесел. З кінця XVI ст. саме міщанство почало створювати по всій Україні міські братства і братські школи. Саме в середовищі міщан формувалися визвольні ідеї, нові культурні течії і рухи. Народжене в міщанському середовищі поетичне слово найчастіше було єретичним або сповненим світського, людського змісту.

У поезії першої половини XVII століття проявляються риси ренесансної поезії, успадкованої від латиномовної поезії XVI століття – посилений інтерес до освіти, знань, книгодрукування, загальна гуманістична спрямованість. Ця поезія давала ідеологічне забезпечення визвольній війні 1648–1654 років, тому що освячувала в літературі й мистецтві барокову концепцію людини і світобудови: у ній не стільки заперечувалися королівська влада, як утверджувалась нова – влада українських гетьманів (наприклад, «Вірші на жалостний погреб … Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича).

Поети прагнули охопити думкою безкінечність простору, вічність буття, підносили честь і гідність незмірно вище, ніж людське щастя і навіть життя. Як стверджують дослідники, рання барокова поезія, хоч і була мистецтвом синтезу, все ж прагнула не примирення суперечностей, а їх крайнього загострення, зіткнення земного й небесного, духовного й світського, тлінного й вічного, життя і смерті. Таким чином, простежується кілька джерел українського поетичного бароко: запорозьке козацтво, національна історія, народна поезія. Найяскравіші зразки українських барокових віршів є в духовній поезії: вірші різдвяні, великодні, молитовні пісні, «покаянні» пісні, вірші про смерть, про окремі свята, чудеса, ікони тощо. Світська поезія була тематично багатша за духовну: настроями, відтінками почуттів від меланхолійних до еротично-сороміцьких. Автори шукали універсальні, всеохоплюючі формули-образи, картини-метафори, передавали найрізноманітніші настрої, застосовували різні засоби художньої виразності.

Окремі явища поетичного бароко – Закарпаття, поети Києво-Могилянської академії, поети – вихідці із української шляхти чи козацької старшини, поети-посполиті: міщани, козаки, селяни, провінційні священики, ченці, студенти, мандрівні дяки тощо. Серед них були і жінки.

Отже, визначальна риса ренесансної і барокової української поезії – її багатомовність. Чимало поетів оспівували рідний народ, православну віру, батьківщину, розмірковували про вічні цінності латинською, польською, церковнослов’янською та іншими мовами, але всі вони повністю чи частково вписувались у контекст української літератури.


3. Латиномовна і польськомовна поезія XVIXVIII століть

(Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лазар Баранович, Данило Братковський та ін.)

Розглянемо творчість найвідоміших українців, які писали латинською і польською мовами.



Юрій Дрогобич (Котермак) (? –1494) – перший серед українців автор друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року …» (Рим, 1483), талановитий астроном, перший українець – доктор медицини і доктор мистецтв, у 1481–1482 роках – ректор Болонського університету. Його книга за змістом і формою належала до поширених у ті часи астрологічних календарів, у яких на підставі розташування небесних тіл прогнозувалися земні події. У своїй праці Ю. Дрогобич установив дати місячних затемнень, визначив географічне розташування ряду європейських міст, серед них Львова і рідного Дрогобича, згадав про події політичного життя, ймовірність воєн з турками, пошесті в країнах Європи, подав наукові метеорологічні передбачення. Книга починається віршем-посвятою Папі Римському Сиксту IV, в якому автор запевняє, що свою працю він випускає в світ з єдиним бажанням – принести людям користь, а не розважати їх чи смішити. У традиціях Ренесансу Ю. Дрогобич передає думки й почуття, оперуючи образами античного світу (Марс, Мінерва та ін.), виявляючи пошану до людського розуму, здатного протистояти визначеній зірками долі.

Павло Русин народився близько 1470 року в містечку Кросно на Лемківщині (сучасна Польща), навчався в Грейфсвальдському університеті, де отримав ступінь бакалавра і з 1499 року викладав вільні мистецтва. Подальше життя і творчість Павла Русина були пов’язані з університетами Кракова і Відня. Переїхавши до Кракова, поет викладав в університеті античну літературу, здобув учений ступінь магістра. Захоплювався творами римських поетів Ціцерона, Овідія, Горація та інших. Деякий час вчителював в Угорщині. У 1509 році у Відні була видана його збірка «Пісні Павла Русина з Кросна», вона з’явилася завдяки допомозі й підтримці угорського друга-мецената. У збірці містилося понад чотири тисячі віршових рядків, написаних латинською мовою.

Павло Русин писав вірші про велику роль поетичного слова для людини, для історії («Похвала поезії»), про свою любов до науки, до книги («Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернено давній блиск», «До книжечки»), до рідної землі («До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою батьківщину таким віршем»), до життя, яке стрімко минає («Про прихід зими»). Поет-українець був сучасником Рафаеля і Мікеланджело, на його очах формувалась епоха високого Ренесансу, тому в творах Павла Русина можна зустріти проголошення ідей правди, добра, істини, краси. У своїх поезіях він іменував себе Русином і наголошував, що це слово солодке для нього. Поет писав латинською мовою, тому певний час його спадщина оцінювалась як католицька і не знаходила належної уваги у дослідників. Помер Павло Русин із Кросна близько 1517 року.

Яскравим свідченням прихильності поета до гуманістичних ідей, його любові до античного світу є твір «Похвала поезії», в якому поетичне слово автор вважає подарунком богів. Поезія, стверджує Павло Русин, це натхненна пісня про подвиги героїв, про їх суворе життя, вона славить і смертних людей, і безсмертних богів. Вороги поезії говорять, що в ній лише вигадки й небилиці, але насправді в кожній пісні «десь на дні, по-мистецьки скрита, зблискує правда». Справжня поезія ховає істинний зміст – так горіхове зернятко захищається твердою шкаралупою, а великий талант ховається в грубому людському тілі.

Ніщо в світі не вічне: бліда смерть точить і руйнує все навколо, час поглинув Трою і славні Фіви, могутніх вождів і володарів. І ніхто не згадав би про давні часи, якби не уславив їх лірник-поет, чиї уста обезсмертили безталанну Трою, її завойовника Ахіллеса та захисника Гектора. Забуття поглинуло б Енея і Дідону, якби не уславив їх мудрий Вергілій. Щезли б без сліду відважний Ясон і мстива Медея, ніхто б не знав про крилатого Пегаса, якби пісня не зберегла й не прославила їхні імена. Слово наділене неймовірною силою. Своїм співом Орфей зрушував з місця скелі і дерева, Гомер із Смірни, Вергілій з Мантуї, Назон, Катулл та інші поети розповіли про давніх героїв і самі здобули безсмертя. Талановитий поет, розповівши світові про героїчні подвиги і добрі справи, стає непідвладний часові, бо в його творах киплять пристрасті, дзвенить зброя, лунають переможні крики, чується спів кохання і любові до рідної землі. Урочиста й емоційна поезія Павла Русина завершується проханням до читача пильно й уважно гортати книжки, вбирати в себе їхню мудрість.



Лазар Баранович (приблизно 1620–1693) – відомий церковний діяч, проповідник, педагог і поет. Навчався в Києво-Могилянській колегії, в єзуїтських школах Каліша і Вільно. Прийнявши чернецтво, викладав у Києво-Могилянській колегії, потім став професором, а згодом ректором. Лазар Баранович дуже дбав про зростання авторитету свого навчального закладу, клопотався про допомогу для нього у вельможних, шляхетних людей. Майже двадцять останніх років Лазар Баранович прожив у Чернігові, зробив цьому місту багато добра. Він організував і утримував друкарню (спочатку в Новгороді-Сіверському, а потім у Чернігові), школу, видав понад 50 книжок церковного змісту, підручників, власних творів і творів інших відомих авторів. Барановичу належать дві збірки проповідей – «Меч духовний» і «Труби словес проповідних», які він видав у друкарні Києво-Печерської лаври. Він уклав також збірку своїх релігійно-філософських віршів «Лютня Аполлонова», написаних по-польськи, і книжку польською мовою «Нова міра старої віри», яка складалась із віршових та прозових творів релігійно-полемічного характеру. Наприклад, відомі вірші Лазаря Барановича, що входять до «Лютні Аполлонової»: «Веселка ясніє – кожен радіє», «Про сонце», «В полі робота, до неї охота», «Про час для всього – доброго, злого», «Про мир» та інші.

У поезії «Веселка ясніє – кожен радіє» Лазар Баранович розповідає про небесну дугу, лук, який не знає стріл і тятиви, бо віщує не війни, а спокій і злагоду. Свої спостереження за райдугою поет завершує філософським висновком про те, що, як і все прекрасне в природі, веселка має коротке життя, тому завжди буде дивом для людини. Ще більшим дивом на світі, ніж райдуга, є сонце – око неба («Про сонце»). Воно найбільше і найпрекрасніше за всі планети, воно народжує кожен новий день і пильно спостерігає за життям людей. Своїм промінням сонце розганяє пітьму, утому, сон: коли зникають тіні, кожна жива істота починає свої буденні клопоти, Затемнення сонця лякають людей, віщують їм лихо. В осяйному блискові воно не дозволяє звести на себе цікаві очі, бо не любить доскіпливого погляду. З усіх небесних блукальців воно має найпишніше вбрання, а сонячний промінь змушує блищати діамантами навіть звичайне скло.

Вірш «В полі робота, до неї охота» є поетичною розповіддю про найважливіші моменти перетворення колоска на «хліб насущний», яким Господь забезпечує кожного трудівника. Пшеничне колосся автор порівнює зі списами на ратному полі, де працює жнець. Битва його хоч і безкровна, але важка і виснажлива – пшеницю треба вижати, пов’язати в снопи, звезти в скирти, розкидані по полю, як скіфські кургани. Далі колосочки мандрують на тік, а вимолочене зерно потрапляє під жорна у млині. І лише тоді зі свіжого, теплого, запашного білого борошна пекар випече диво природи – хліб. Переосмислюючи слова щоденної молитви – прохання до Бога про щоденний хліб, поет стверджує: свого майбутнього дня людина не знає, вона дбає про хліб для родини, бо живе проблемами найближчого часу. Після смерті він їй уже не потрібен, тому й жити вона повинна, як вчить Біблія, не хлібом єдиним. Це означає: людина має дбати про свою духовність, цим вона підготується до майбутнього життя на небі, якщо Бог допустить її туди.

Поезія Лазаря Барановича «Про час для всього – доброго, злого» є ремінісценцією (спогадом, відгуком, відлунням) уривка з Біблії, з книги Еклезіастової (однієї з книг Старого Завіту), в якому давній автор твердив, що на земному житті лежить тавро вічного прокляття, суєти і загибелі, тому необхідно шукати вищого блага й істини поза видимим світом. У своєму вірші Баранович називає справи, які людина здійснює за велінням Бога, навіть не розуміючи навіщо. Часу вимагає кожне діло людське – народитися й померти, звести будівлі і зруйнувати їх, дотримуватися посту й наїдатися, правити й підкорятися. Але чи кожна справа – добра і сприяє спасінню душі? Ні, твердить поет, майже всі справи – суєта і марнота, пусті зусилля. І лише тоді, коли свій час людина не змарнує, а присвятить Богові, життя буде змістовним і правильним.

Вірші поета сповнені роздумів про вічні світові закони. Чому так буває, що бджола збирає мед, а споживають його інші? Чому не волові, що тягне у полі важкого плуга, родить пшениця («Автор жалкує і апелює»)? Яка вища мудрість закладена в тому, щоб люди були багаті і бідні, розумні і простаки? Навіщо маєтна людина громадить у шафах одяг, а в коморах і льохах харчі та напої в той час, як на вулицях світять грішним тілом жебраки, а під тином конають з голоду убогі («Один багатий, на іншому – лати»)? Ще один контраст у світі – мудреці і простаки («Простаку мудрець не в лад, мудрецю простак не рад»). Вони ніколи не порозуміються, бо простак не любить розумнішого за себе. Сам він не вчився, не бажав докласти зусиль і старань, щоб пізнати науки. Тому простак заздрить освіченому, лає його, ніби не сам винен у власній глупоті. Але буває у світі й так, що простота може сяяти золотом, бо насправді мудра людина ніколи не вихваляється своєю освітою, досягненнями, вона красива своєю скромністю, яка так мила Богові.

Багато в поезіях Лазаря Барановича звернень до Господа з проханнями спинити криваві війни, повернути Україні її колишню славу. Поет мріє, щоб забулась національна ворожнеча між українцями і поляками («Якими бували русини й поляки»), щоб ці народи шанували мову й культуру один одного («Русин до поляка щось по-полську балака»). Твори поета свідчать про глибоку релігійність автора, надію на Бога в усіх земних справах та про щире занепокоєння гріхами свого суспільства.

Одним із найвидатніших поетів пізнього Ренесансу був Севастян Фабіан Кленович, який народився близько 1550 року в м. Каліші (сучасна Польща). Юнаком переїхав до Львова, навчався в Краківській академії, жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бургомістром Любліна. Був непримиренним противником єзуїтів, за твір «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав гонінь і був доведений ними до голодної смерті. С. Кленовичу належать чотири поеми: дві латинською мовою – «Роксоланія» (1584) та «Звитяжство богів» (1587) і дві польською – «Лісосплав» (1598) та «Гаман іудеїв» (1600).

Поема «Роксоланія» була видатним явищем у новолатинській поезії України і найкращим твором Кленовича. Роксоланією С. Кленович називає землі Галицької і Київської Русі, він перший із поетів оспівує їх із синівською любов’ю і захопленням. Русь-Україна опоетизовується в творі як рідна «наша багата земля», «наша країна», її ліси і випаси, міста, люди, звичаї і побут, заняття, вірування. Поет береться бути провідником по рідній землі, звеличує русів за вірність прадідівським законам і вірі, за розум і винахідливість, працьовитість і хазяйновитість.



Феофан Прокопович писав поезії українською, латинською, польською і російською мовами. Один із найкращих його віршів – «Похвала Дніпру» – написаний латинською мовою, особливим віршовим розміром – гекзаметром. У своїй похвалі автор звертає увагу на вигляд Дніпра, на його бурхливу, неспокійну вдачу, на щедрість вод, пише про нього як про міфічного велетня. Пущена із тугого лука стріла не подолає відстані між його берегами, він може позмагатися повноводдям із морем. Дніпро має войовничих характер, часом лютує і клекотить – і тоді стрімка течія легко вириває з корінням старі дуби і несе їх на хвилях. Дніпро любить і попустувати: часто міняє річище, його вода шукає нових шляхів, полишаючи за собою золотистий слід. Він несказанно гарний: виблискує ясно-жовтий пісок, сріблом грає хвиля. Вода дніпровська живить трави і ліси, привітно закипає в казанку мандрівника. Ріка – не лише годувальниця, а й помічниця, і захисниця: козацькі чайки заступають ворогам шлях, а пороги надійніше будь-яких мурів захищають рідну землю.

Легендарною постаттю в нашій історії є і поет Данило Братковський (? –1702) – представник шляхетського роду, який міцно тримався православ’я і жив інакше, ніж інші шляхтичі, бо не збиткувався над хлопами-селянами. За симпатії до козаків і за те, що активно їх підтримував, поет був засуджений польським військовим судом до страти, яка відбулась у Луцьку посеред міського майдану. Про останню ніч поета перед стратою написав драму М. Старицький («Остання ніч»). Д. Братковський був автором талановитої книги поезій «Світ, розглянений по частинах» (Краків, 1697), написаної польською мовою і виданої великим на свій час тиражем, що становило 4 тисячі примірників.

Дослідники зараховують поезії Д. Братковського до низового бароко. Але якщо для класичного бароко була властива ускладнена форма, вигадливі алегорії та метафори, пишний стиль, то поети низового бароко виявляли реалістичні тенденції, абстрактні поняття подавали мовою буденною, простою. Збірка поезій «Світ, розглянений по частинах» містить понад 500 творів. Це книга на диво цілісна, адже світ автор розглядає як єдність духовного і матеріального. Не оминаючи деталей, він складає калейдоскопічну картину суспільства-балагану, в якому всі персонажі мають власне місце в ієрархії і окреслюють обличчя свого часу. Воно малопривабливе, спотворене найганебнішими вадами – пихою, свавіллям, жорстокістю, зневагою до людських прав, корисливістю, егоїзмом, ненажерливістю,пияцтвом, лицемірством, розпустою тощо. Світ для поета XVII століття – гріховне середовище, пастка для душі. Він існує за законами неправди і показує всю міру морального падіння людини. Світ складається із частин –найголовніших сфер людського життя, наповнених клопотами, пристрастями, страхами, стосунками і зв’язками, пануванням і залежністю, поняттями про батьківщину і сім’ю, про звичаї, обов’язки, про справедливість і суспільну кривду. У своїй книзі Д. Братковський із гіркою відвертістю говорить про найболючіші проблеми свого часу – про облудну діяльність сеймиків, судів, інших правових та юридичних інстанцій, про кабальну залежність людини від грошей (калитки) – головного фетиша і для вельможної шляхти, і для останнього голодранця, бо без них кожний приречений на вірну смерть. Уважно розглядає поет такі частини світу, як подружнє життя, психологія жіноцтва і чоловіків, одруження і посаг, стосунки дітей і батьків, родинні зв’язки, джерела поваги в родині і громаді. Дійовими особами його світу стають пани й посполиті, пияки й жовніри, господарі й гості, мачухи й сироти, судді й купці, мандрівники й священики, боржники й вигнанці, трубачі й маляри, посли й воєводи, скупці й шаленці, жиди, кравці, скаржники до суду, дрібні урядники тощо. Це сатиричні персонажі, вони живуть у гріхах, розважаються та пиячать, зневажають своїх годувальників і ніхто з них не замислюється про розплату за жорстокість, здирництво, заздрощі, золотолюбство та ін.

Автор застерігає, що людину хвалять і улещують доти, поки вона частує й поїть («Світ», «Автор до себе», «Відміна фортуни»); що ненажерливі гості – лихо для господаря («Гості», «До гостя в місті»); що необхідно роздавати милостиню, доки ще живий сам, бо потім цього не робитимуть ні радісна вдова, ні втішені спадком діти («Смерть чоловіка», «Погреб чоловіка»); що заможному краще одружитися із цнотливою нерівнею, ніж із хтивою багачкою («Рівність, нерівність», «До жони з тисячами»); що не варто намагатися всім догодити і всім сподобатись, бо на світі осудять будь-кого («Світ»); що сталого під сонцем нічого немає («Щастя і нещастя», «Панове й жебракове по смерті однакові», «Все упадає»).

Багато поезій Д. Братковського присвячено родині, подружжю, дітям. У поглядах на шлюб, взаємини жінок і чоловіків у поета немає навіть тіні романтичного настрою. Скепсис у ставленні до жінок, можливо, пов’язаний із родинним досвідом поета, накладеним на загальний історичний контекст та етичні поняття часу. На думку Д. Братковського, навіть цнотлива жінка буває сварливою, а від цього «біда йде і звада» («Сварлива жінка»), тиха жінка не висловлює своїх думок відкрито, а все тримає у серці, тому схожа на березневий дощ, який з’їдає сніг («Тиха»), добра жінка – велике диво, вона здається авторові рожею поміж терням («Добра»). Загалом же жінки не викликають у поета позитивних почуттів, він бачить у них багато лицемірства, пихи, зрадливості, кокетства, схильності до гріха. Автор радить чоловікові прислухатися до свого серця, обираючи дружину, не спокушатися грішми, пов’язувати долю тільки з русинками, остерігатись хтивих і пихатих. Швидке одруження, – вважає поет, – безладне й життя («Швидке весілля»), а особливо потрібно дбати молодятам про те, щоб діти були бажані і вчасні («Невчасні діти»).

Справжнім трагізмом пройняті поезії Д. Братковського, в яких ідеться про найболючішу проблему суспільства – пристрасть до хмільних трунків. Такі поезії займають за своєю кількістю третє місце після творів про сутність світу і родинно-подружні взаємини. Пияк, вважає поет, – пропаща істота, схожа на муху, яка падає в чарку і тоне в ній («Людина – муха»), подібна до «свиняки» («До горілки»). Хто дружить з кухлем, рідко умирає своєю смертю («Смерть – великий шаленець»), якщо чоловік п’яний іде на поєдинок, зрозуміло, що свій останній кухоль він уже випив («Смерть при кухлі»). Хміль – страшне лихо, говорить Д. Братковський, він глумиться над людиною, обдирає її до сорочки, принижує, виказує таємниці, жартує з чужою жінкою. Хміль ганьбить брата і безчестить шлюбну постіль, завдає сорому і спустошує душу людини («Хміль те чинить»). Особливу зневагу викликає ласа до чарки жінка («Про постійно п’яну»), адже вона неминуче занапастить свою родину.

Багато віршів поета застерігають про відповідальність перед Богом та про неминучість розплати за гріхи. У біблійних традиціях поет говорить про невблаганного женця, найсправедливішого суддю – смерть. Вона примиряє вічних ворогів («Сусід»), скидає з тронів королів і гетьманів («Й сенаторів смерть спустить згори у діл, як вкусить», «Гетьманська смерть»), позбавляє людину всіх клопотів. Людська легковажність у ставленні до смерті засмучує автора книги «Світ, розглянений по частинах», бо розлуки з життям потрібно чекати від будь-якої випадковості («Смерть»), батько й мати можуть втратити дочку-наречену, а юнак – померти раніше старого («Смерть – молодець», «Смерть старих і молодих»). Найголовніше в житті – в усьому покладатися на Бога («Май сталі думи і серце без суму»), жити благочестиво («Найпередніша 4наука», «Яка робота, така й плата»), зцілення від хвороб шукати в постах і ревних молитвах («Ліки на крижі, руки й ноги»).

Однією з найважливіших частин світу Д. Братковський вважає любов до батьківщини, турботу про недоторканність її кордонів і повагу до її громадян, байдуже якого стану. У поезії «Рівність родів» поет нагадує звичаї давнього Риму, коли людину цінували не за родовитість, а за розум і освіченість. Гірко йому, що Річ Посполита живе по-іншому:

Рівні усі ми, ті ж клейноти маєм,

Чому ж над іншими завше вивишаємсь?

Звертаючись до Польщі («Машкари»), поет переконує, що суспільних проблем не уникнути, удаючи, що їх не існує.

Виразно патріотичне й громадське звучання мають поезії «Зв’язок» та «Чим живуть пани». Автор закликає молодь і старших людей об’єднатися («Зв’язок») і захищати кордони своєї вітчизни, не кидати її в біді, як лукавий слуга зраджує свого господаря, бо «кордонів згуба без помсти не кине». Поезія «Чим живуть пани» – звертання до вельможних, які не хочуть дбати про Матір, коли її «в неволю бере бусурманин». Цей твір особливо актуальний, бо автор висловлює думку про те, що, втративши свою державу, не варто сподіватися, що чужа держава-окупант піклуватиметься про зрадників. «Землю візьмуть нам – візьмуть матір нашу», –застерігає він, продовжуючи розмову зі шляхтою:

Гей-но, синове, дивіться, що діє:

Вмерти є ліпше, як Матір боліє!

Болю до болю ми їй додаємо,

Матір погубим й самі зігниємо.

Від ворожнечі, егоїзму, «приватів», наголошує поет, у війні з турками гине Поділля, волає Кам’янець, а люди блукають ледь живі («Vox passiua»), а тому перед лицем смертельної небезпеки необхідно не палаци будувати, а обводити валами міста і села, щоб рятувати християнські душі («Палац»). Різко критично оцінює поет діяльність сеймів, бо там ведуться пусті балачки і панують пиятика та сваволя. Пияк може гукати «не дозволяю!», не тямлячи, про що йдеться і що саме він забороняє («Про сеймик»). Найбільше на сеймиках говорять про гроші, а в керівництво обирають родичів. Опозиція там є, іронізує автор, але вона «чекає, аж поки підмажуть» («Сеймик»). Ще одне лихо – підкуп. Щедро частуючи убогу шляхту, багатий пан чекає, що вона обере його депутатом, а якщо ні – нехай начувається. Тому Д. Братковський застерігає ласих почастуватися на дурничку («Бенкет на сеймику»):

Тепер як в пана частують в пошану,

Спитайся спершу: «Чого треба пану?»

Різко критично, навіть вороже звучать у збірці «Світ, розглянений по частинах» поезії, де автор торкається стосунків з турками. Це хитрий ворог, якбий прагне захопити увесь світ, це вовк у кошарі з вівцями («Мир з турчином»), він проклятий, нечесний, зажерливий, мир із ним можеш мати лише тоді, коли віддаси йому своє («До турчина»), тому порятунок від нього – тільки в єдності християн («Заява бусурманина») та в Божому захисті («Асфур»).

Москаль як дійова особа в жодній із частин світу майже не представлений. В одній із поезій («Московське пожалування») автор використовує гру слів «жалувати» і «жаліти», які українець однаково розуміє як «шкодувати». Недобрий звичай, кепкує поет, коли людина про все шкодує – дає чи забирає. Суспільна діяльність, зв’язки із козаками змушували Д. Братковського багато їздити, спостерігати за мандрівниками. У низці поезій, присвячених подорожнім, він дає їм поради: подалі в одяг ховати золоті монети і «гріти шлунок» («Ліки в дорозі»), добре годувати коня, від якого часто залежить життя, уникати темряви, коли мандрують вовки та злодії («До подорожнього»).

Отже, вірші Д. Братковського мали великий успіх завдяки своїй злободенності, умінню автора простежити головні тенденції часу. Поділ світу на частини дав поетові можливість відтворити світогляд, звичаї, атмосферу життя і побуту сучасників. Поет людяний у ставленні до бідного безправного хлопа, однозначний у поглядах на людські вади – жадобу наживи, зневагу і байдужість до батьків чи дітей, батьківщини, егоїзм. Поет хоче бачити людей шляхетними і справедливими, совісними і мудрими, готовими долати гріховні спокуси і поважати інших. У відображенні численних типів шляхти і простолюду поет виявив реалістичний підхід, звівши до мінімуму використання тропів і зосередивши увагу на показі ситуацій і вчинків, характерних для свого часу, не шкодуючи для цього іронії, сарказму, народних образів-символів вовків, овець, свиней, сов тощо.


4. Полемічна література. Іван Вишенський

Одним із культурних і політичних явищ доби Бароко була полемічна література, яка мала на меті протистояти покатоличенню українців після Люблінської унії (1569 р.) та Брестської унії (1596 р.). Представники єзуїтського ордену виконували своє завдання будь-якими засобами: читали проповіді, проводили диспути, на яких ганьбили православ’я, лютеранство, кальвінізм та інші релігії, поширені в Литві. Вони писали спеціальні твори, переконували шляхту в недосконалості православної віри, засновували школи, в яких навчали молодь зневажати будь-яку віру, крім католицької. Іновірці зазнавали всіляких утисків, були зневажені у багатьох правах. Від принижень і кривд православних вірян не захищали навіть укази польських королів, якими гарантувалась українцям свобода їхньої віри.

Велику допомогу українцям у їхньому протистоянні католицизму (його ще називали латинством) надавав князь Костянтин Василь Острозький, який власним коштом у своєму місті Острозі заснував академію і друкарню. Українські міщани мужньо захищали свої громадянські права і духовні цінності – створювали релігійні братства, опікувалися школами, запрошували до викладання в них відомих учених, письменників. Вони навіть добилися від константинопольського патріарха права ставропігії – тобто могли контролювати місцевих священиків, керівників церкви, оскаржувати їхні дії перед найвищими церковними особами і підкорятися лише митрополитові чи самому патріархові. У своїх друкарнях вони стали друкувати не лише церковні книги, а й твори, спрямовані на захист своєї віри. Серед найвідоміших авторів-полемістів цього часу були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Мелетій Смотрицький та інші.

Одним із найталановитіших полемістів був Іван Вишенський, автор відомих творів «Вельможним їхнім милостям панам…» (послання до єпископів), «Викриття диявола-світодержця», «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська» та ін. Письменник був переконаний, що католицька церква відійшла від первісних християнських ідеалів простоти і чесної бідності, а її служителі втратили свою моральну чистоту, намагаючись здобути високі посади, маєтки, гроші та коштовності. Саме цим, на думку І. Вишенського, вони відступились від Бога. Щоб очиститися від гріхів, їм слід повернутися до простоти, жити аскетично, бо людина висока своєю духовністю, моральними чеснотами, а не багатством чи високим становищем.

Ревно захищаючи православ’я, І. Вишенський іноді навіть вдавався до крайнощів. Наприклад, співчуваючи убогим і вважаючи благочестиву бідність засобом вдосконалення, заперечував народні традиції, радощі життя. Виступаючи проти язичництва, відкидав і значення спадщини античних філософів, зокрема Платона і Арістотеля. Засуджуючи католицьку систему освіти й науки, не помічав у ній того, чого б варто було б повчитися.

Дослідженню світогляду й полемічної спадщини І. Вишенського присвятив свої праці І. Франко. Зокрема у статті «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність» критик зазначив: «Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками і православними, а головна сила таланту – в ілюструванню релігійних віровчень та суспільно-політичних відносин подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя».


Висновки. Отже, українська література епохи Ренесансу та епохи Бароко представлена різними жанрами, торкалась багатьох суспільно-політичних сфер реального життя, дбала про морально-етичне здоров’я людини, закликала українців свого часу дбати про батьківщину, родину, здобувати освіту, захищати віру предків, жити за законами справедливості, покладаючись у всьому на Бога та Його милосердя.
Список літератури


  1. Грицай М. Давня українська література / М. Грицай, В. Микитась, Ф. Шолом. – К. : Вища школа, 1978. – 415 с.

  2. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.

  3. Огієнко І. Українська культура / І. Огієнко. – К. : Знання, 1992. – 346 с.

  4. Яременко В. Українська поезія XVI століття / В. Яременко // Українська поезія XVI століття. – К. : Рад. письменник, 1987. – С. 5–34.

  5. Яременко В. Панорама української літератури від початків до кінця XVIII століття / В. Яременко // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV – XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI – XVIII століття) : в 4 кн. – К. : Аконіт, 2006. – Кн. 1. – С. 11–31.

  6. Ушкалов Л. Феномен української полемічної літератури / Л. Ушкалов // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 16–21.

  7. Франко І. Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність / І. Франко // Твори : в 20 т. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1955. – Т. 16. – С. 413–429.



Завдання до теми 2
Тести закритої форми

1-й рівень
1. Хто є автором латиномовної поеми «Пісня про зубра»:

а) М. Гусовський;

б) С. Оріховський;

в) С. Кленович?

2. Хто із відомих українців був першим серед земляків доктором медицини, доктором мистецтв і певний час ректором Болонського університету:

а) Павло Русин;

б) Лазар Баранович;

в) Юрій Дрогобич?

3. Яка з названих поетичних збірок належить Лазарю Барановичу:

а) «Лютня Аполлонова»;

б) «Роксоланія»;

в) «Зегар з полузегарком»?

4. Кому належать твори «Роксоланія» та «Звитяжство богів»:

а) Л. Барановичу;

б) С. Кленовичу;

в) Павлу Русину із Кросна?

5. Хто автор поезії «Похвала Дніпру»:

а) Ф. Прокопович;

б) Л. Баранович;

в) Д. Братковський?

6. Яка із названих поетичних збірок належить Д. Братковському:

а) «Нова міра старої віри»;

б) «Гаман іудеїв»;

в) «Світ, розглянений по частинах»?

7. Скільки поетичних творів увійшло до збірки «Світ, розглянений по частинах»:

а) 200;


б) понад 500;

в) близько 350?

8. Хто автор твору «Викриття диявола-світодержця»:

а) Д. Братковський;

б) І. Вишенський;

в) Ф. Прокопович?

9. Кому належить наукова праця «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність»:

а) М. Драгоманову;

б) М. Костомарову;

в) І. Франку?

10. Який із нижчезазначених творів належить Юрію Дрогобичу:

а) «Прогностична оцінка поточного 1483 року»;

б) «Труби словес проповідних»;

в) «Поетика»?


2-й рівень

  1. Поясніть значення слів ставропігія, унія, полеміка, опонент.

  2. Прокоментуйте поетичні рядки (Павло Русин «Похвала поезії»). Як ви їх розумієте?

В панцирі твердім із горіха зерня,

Хист тонкий бува і у грубім тілі,

Так і суть свою досконала пісня

Звикла ховати.



  1. Висловіть власне ставлення до думки Лазаря Барановича про посильні жерти багатих людей на користь бідним («Один багатий, на іншому – лати»):

Багатий завжди злидню дати може –

Своїм набутком хай йому поможе.

Якби зайвини можні роздавали,

Голоти в світі ми б не зустрічали.


  1. Поясніть, як ви розумієте поетичні рядки із вірша «Похвала Дніпру»:

Добре про річку Дніпро-Борисфен наші предки сказали,

Що молоком він і медом наповнений, а не водою.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconДавня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст
Нова періодизація давнього письменства базується на схемі Д. Чижевського, поданій в "Історії української літератури"
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconРобоча програма навчальної дисципліни зарубіжна література
...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconМіністерство освіти та науки України
Антична література. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів факультету журналістики за напрямом підготовки журналістика,...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни «Літературна праця журналіста»
«Літературна праця журналіста» для студентів денного та заочного відділень спеціальності 030301 «Журналістика» / Укл.: О. Ю. Пода....
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconКонспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України” для студентов 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconРобоча програма навчальної дисципліни історія України напряму підготовки 030301 Журналістика для спеціальностей
Робоча програма навчальної дисципліни Історія України для студентів І курсу факультету журналістики
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» icon«Українська література» (семестр другий) напрям підготовки 030301 Журналістика Теми практичних занять
Жанрово-композиційні особливості романів «Князь Єремія Вишневецький» І «гетьман Іван Виговський»
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconТема: Давня українська поезія
...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconКонспект лекцій із дисципліни «Сучасна українська мова» (Лексикографія. Лексикологія. Фразеологія. Фонетика) для студентів спеціальності 020303
Лексикографія. Лексикологія. Фразеологія. Фонетика для студентів спеціальності 020303


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка