Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»



Сторінка3/5
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.22 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5
Тема 3. Україномовна поезія XVI–XVIII століть. Проблематика та особливості творчості Касіяна Саковича, Лаврентія Зизанія,

Климентія Зиновіїва, Івана Величковського


  1. Початки віршування в Україні.

  2. Особливості україномовної поезії XVI–XVIII ст.

  3. Загальний огляд проблематики та художніх особливостей поетичної спадщини К. Саковича, Л. Зизанія, К. Зиновіїва, І. Величковського.




  1. Початки віршування в Україні

Віршування зародилось й поширилосяїь в Україні разом із полемічно-публіцистичною літературою. Слово «вірш» походить з латинського «versus», тобто рядок. Розвиткові віршування сприяла народна пісня і викладання теорії літератури в тогочасних навчальних закладах, тому й мова віршів переважно була народною.

Однією з перших теорій віршування була теорія Лаврентія Зизанія, викладена ним у граматиці старослов’янської мови в 1596 році. Свою теорію пропонував і М. Смотрицький у підручнику граматики в 1618 році.

Перші зразки поезії були за своїм змістом і формою досить примітивними, а за тематикою переважно панегіричні, історичні та релігійно-моралізаторські.

Серед найдавніших відомих віршованих творів – «Хронологія» Андрія Римші (1581), «Похвала на герб князів Острозьких» Герасима Смотрицького (1581), хвалебні вірші на честь Петра Могили «Евхарістіон, албо Вдячність» та «Евфроніа веселобрмячаа» спудеїв Києво-Могилянської академії і друкарів Києво-Печерської лаври (1632, 1633).

До популярних віршів 1-ї пол. XVII ст. зараховують й анонімний твір «Пісня про козака і Кулину», якій І. Франко навіть присвятив окрему розвідку.

Історики наголошують, що в Київській академії серед усіх дисциплін перше місце належало поетиці – науці віршування. Важливу роль відігравав курс цієї дисципліни і в братських школах, що були засновані в Україні в 2-й пол. XVI – на поч. XVII ст. Викладачі поетики в Острозькій школі, у школах Львівського і Київського братств знайомили учнів з теорією віршування, з видами віршованих творів. Для засвоєння цієї теорії був відведений окремий клас, званим класом піїтики. Вміння писати вірші вважалося тоді доброю ознакою освіченості людини, тому, незважаючи на бажання чи талант, учні шкіл обов’язково писали вірші на практичних заняттях. У той час невід’ємною рисою поезії вважалася рима, інші художні засоби могли бути відсутні взагалі. Тематикою віршів, складених учнями, було переважно життя школи, шкільні свята, вечори, присвячені видатним особам тощо.

Деякі вірші кінця XVI ст. заслуговують на увагу лише тому, що були першими спробами. Наприклад, вірші «Хронологія» Андрія Римші є нічим іншим, як просто заримованою інформацією про події окремих місяців, складених за біблійними книгами.

До найдавніших панегіриків належить вірш «Похвала на герб князів Острозьких» Герасима Смотрицького. Описуючи герб князів, автор вихваляє Костянтина Острозького за те, що князь захищав інтереси православних у боротьбі з агресією католиків і підтримував українське книгодрукування. Цей твір має публіцистичний характер з релігійно-моралізаторськими тенденціями. У віршованій будові автор дотримувався принципів силабічного віршування, мова твору книжна.

У вірші «Візерунок цнот» (1618) автор Олександр Митура прославляє архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького, говорить про його поважний рід, клопотання вірою, заснування ним церков і монастирів. Особливо вдячний йому за те, що Плетенецький відродив друкарню і дав можливість друкарям працювати, а людям утішатися книгами. Організація в Києві друкарні була дуже важливою культурною і політичною подією.

Дуже популярним серед спудеїв і міщан Києва був і митрополит Петро Могила, який у 1632 р. реформував Київську школу і створив колегію, що стала центром освіти для всього східнослов’янського і навіть західнослов’янського світу. Навчаючи учнів латинської і польської мов, у Київській колегії їх готували до полемік з польськими єзуїтами, до судових процесів, щоб захищати інтереси православних.

Петрові Могилі спудеї з класу риторики присвятили панегірик «Евхарістіон, албо Вдячність» (1632), в якому вихваляли дисципліни, які вивчалися в колегії і засновника закладу. Твір рясно насичений античними образами, мішаниною язичницької і християнської міфології, як це було характерно і для латино-польської літератури. Другий панегірик Петрові Могилі називався «Евфроніа веселобрмячаа» і був написаний друкарями Києво-Печерської лаври на честь його обрання митрополитом. У вірші дякувалося Могилі за його підтримку шкіл, друкарні, за те, що він власним коштом утримував бідних студентів.
2. Особливості україномовної поезії XVIXVIII ст.

Зрозуміло, що чіткої межі (в століттях) у процесі розвитку україномовної поезії провести неможливо, бо спостерігались вже певні традиції і стилю, і тематики. У XVIІ ст., як помічаємо, почали з’являтися панегіричні вірші, серед інших творів помітне місце почали займати також твори на історичні та релігійно моралізаторські теми. Серед таких творів помітне місце посіли «Вірші на жалосний погреб … Петра Конашевича Сагайдачного» ректора Київської школи Касіяна Саковича, «Лямент о утропеню мещан острозких» невідомого автора, збірка віршів Кирила Транквіліона-Ставровецького «Перло многоцінне», «Епіграма на граматику» Лаврентія Зизанія, збірка віршів Климентія Зиновіїва «Вірші. Приповістки посполиті», збірки Івана Величковського «Зегар з полузегарком» і «Млеко од овці пастиру належное» тощо.

Як і раніше, у XVIІ ст. на розвиток віршованої літератури впливали шкільні курси поетики, загальна освіта, зв’язки з країнами Західної Європи тощо. Всі підручники з поетики мали теоретичну й практичну частини, де містилися вимоги, поради, настанови щодо писання віршів. На практичних заняттях розбиралося, що таке поетичні роди, жанри, складалися й аналізувалися епіграми, акровірші, різні «фігуральні» вірші тощо. Як захоплення західноєвропейським Бароко в Україну прийшло модне «куйозне» віршування. Першим теоретиком такого віршування став Іван Величковський, який у передмові до своєї збірки «Млеко …» написав, що за прикладом іноземних поетів, турбуючись про ораторське й поетичне мистецтво свого народу, намислив передати рідною мовою деякі найважливіші поетичні зразки, але не перекладаючи їх з чужої мови, а «власною працею моєю нові, схожі на іноземні складаючи, а в деяких випадках і придумуючи нові способи, які іншою мовою неможливо й висловити».

Варто нагадати, що українська поезія XVIІ–XVІІІ ст. була позначена впливом європейського Бароко. Назва його з італійської мови – химерний, дивний. Це напрям у мистецтві, який прийшов на зміну Відродженню. Для Бароко властива мінливість, ускладнена форма, поєднання світських і релігійних образів та мотивів, вживання контрастів, алегорії, складних метафор. Поети класичного Бароко послуговувалися пишним стилем, ідеальними формами, абстрактними поняттями.

Основними групами віршової літератури в XVIІ – на поч. XVIІІ ст. були: твори на історичну й публіцистичну тематику, любовна лірика, духовна лірика або вірші релігійного й моралізаторського змісту.

Найважливішою групою були політично загострені вірші про визвольну війну Богдана Хмельницького та про події після його смерті. Ці твори були близькими до фольклору. Деякі з них були присвячені битві під Жовтими Водами, у віршах часто називаються прізвища польських полководців і козацьких ватажків, очевидно, що анонімні автори самі були учасниками описуваних подій. Поети XVIІ ст., співчуваючи знедоленій вітчизні, з сумом розповідали про лихоліття і невдачі, які розпочалися після смерті Хмельницького. Серед відомих віршів – «Висипався Хміль із міха», «От так пиха наробила лиха», «Плач Россійській або Плач Малої России», «О гордих і гнівливих ляхах…» невідомих авторів. Вірші цього часу були пройняті також антитурецькими настроями, де просилося в Бога перемоги християнських військ над бусурменами.

Другою важливою групою анонімних віршів була любовна лірика, пов’язана з тематикою народнопісенної творчості. Іноді вірші, складені окремими авторами за правилами шкільної поетики, удосконалювалися і ставали народними. Найбільше у них ішлося про вірне і щире кохання, про гірку розлуку, нещасливе життя з осуруженим нелюбом. Наприкінці XVIІ ст. побутували також любовні романси, авторами яких були представники міщанства, студенти, дяки, писарі, дрібні чиновники тощо. Такі вірші (наприклад, «О роскошная Венера») писалися за зразками західноєвропейської лірики, у них використовувалися імена та образи грецької міфології, почуття відтворювалися в сентиментальному плані.

У другій половині XVIІ ст. розвивалася також духовна лірика, вірші на релігійні та моралізаторські теми. Такі твори писали К. Транквіліон-Ставровецький, А. Римша, Г. Смотрицький, Л. Баранович, Памво Беринда та інші. У духовній поезії спостерігалися найяскравіші зразки українських барокових віршів: вірші різдвяні, великодні, молитовні пісні, пісні «покаянні», про смерть, про окремі свята, про ікони, чудеса та ін.

Десятки тодішніх авторів писали кількома мовами, було засновано нові культурні осередки в Чернігові, Харкові, Полтаві тощо.


3. Загальний огляд проблематики та художніх особливостей поетичної спадщини К. Саковича, Л. Зизанія, К. Зиновіїва, І. Величковського

Із творів першої половини XVIІ ст. на історичну тематику помітне місце займають «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана войска Запорозкого». Їх склав ректор Київської школи Касіян Сакович – відомий поет, полеміст-богослов, перекладач і філософ. Він народився в родині православного священика на Львівщині, освіту здобував в академіях Кракова і Замостя. У сорокарічному віці став ченцем, а потім ректором Київської братської школи, якою керував чотири роки. Прийняв унію і за шість років до смерті вступив до чернечого ордену Августинів. Помер у Кракові. Був також автором філософського трактату польською мовою «Арістотелеві проблеми», збірки весільних і поховальних промов, кількох полемічних творів, спрямованих проти православ’я.

У 1622 році, коли від ран, одержаних під час Хотинської битви, помер гетьман Сагайдачний, Касіян Сакович очолював Київську братську школу. З приводу смерті гетьмана він і написав урочисту декламацію.

Твір складається з похвали гербові війська запорозького, передмови автора, віршів філософсько-релігійного та хвалебного характеру та епілогу-звернення померлого до живих. У передмові К. Сакович уславлює свободу як найвищу цінність та запорожців, що здобули її кров’ю на полях битв. Козаків автор називає Яфетовим насінням, порівнює їх із сторожовими псами-охоронцями, які захищають овець від вовків, бо де немає запорожців, там хазяйнують татари. У передмові звучить думка про те, що найкращий гетьман виходить із середовища свого війська і сам по собі нічого не вартий без воїнів, а військо славне, в свою чергу, тільки завдяки мудрому ватажкові.

Звертаючись до наступника Сагайдачного, автор бажає йому добре керувати військом, триматися віри та батьківщини.

Виступи учнів є зразками поетичного красномовства XVIІ ст., в яких переважають настрої скорботи за померлим гетьманом. Учні згадують найкращі його риси – мужність, справедливість, талант полководця, турботу про військо, про визволення бранців. Вони наголошують, що гетьман був мудрий, багатий, вродливий. Розуміючи, що вмирає від ран, Сагайдачний роздав свої маєтки на потреби науки, освіти і церкви.

Учні розповідають про життя гетьмана, його навчання в Острозі, про те, що визнання козаків він здобув власною хоробрістю, що наганяв жах на турків і татар. Звертаються учні у віршах і до вдови гетьмана, утішають у горі, обіцяють Божу ласку та повагу серед людей.

Окремий вірш присвячений роздумам про те, які чесноти мають бути у гетьмана. Головні з них – страх перед Богом, справедливість, знання військової справи, аскетизм воїна.

Сам зміст віршів звертає на себе увагу рясною інформацією про православну духовність, античний світ та його філософів, полководців, царів. Автор показує ерудицію, знання античної історії, міфології, проводить паралелі між славними вчинками давніх героїв і переконаннями та діями Петра Конашевича-Сагайдачного. Таке поєднання християнської моралі з античними мотивами було характерним для барокової поезії XVIІ століття Касіян Сакович згадує висловлювання Сенеки, Діогена, вважає, що під час своєї смертної битви гетьман був схожий на грецького царя Кодра, який з гідністю прийняв смерть на полі бою. Автор стверджує, що Сагайдачний дбав не лише про земні справи, а й завжди пам’ятав про свій короткий людський вік, як це робили єгипетський володар Філадельф, римський імператор Северус, король Салатин, Філіп та Олександр Македонські, інші монархи.

Красномовні грецькі співці, наголошує автор твору, уславили своїх героїв, а Україна має оспівати свого національного звитяжця – Петра Сагайдачного.



Лаврентій Зизаній Тустановський (? – після 1634) та його рідний брат Стефан Зизаній Тустановський (2-ї пол. XVIІ ст. – 1600) – відомі в українській історії культурні діячі, письменники. Обидва вони – сини Хоми Куколя з Рогатина, які взяли собі псевдонімом грецький варіант слова кукіль. Кукіль – трав’яниста рослина, бур’ян з темно-рожевими квіточками і отруйним насінням. Так Кукіль став Зизанієм.

Стефан був активним полемістом, виступав проти унії православної церкви з католицькою, за що був переслідуваний.

Лаврентій, ймовірно, навчався в Острозі, добре знав церковнослов’янську, грецьку і латинську мови. Він учителював у братських школах Бреста, Львова, Вільно, був домашнім учителем княжих дітей. Певний час жив у Києві, брав участь у місії київського митрополита Іова Борецького до Москви. Лаврентій Зизаній написав і видав буквар («Наука до читання й розуміння письма слов’янського…») та граматику («Граматика слов’янська…»), відомий він і як перекладач, автор тлумачного словника.

У підручнику з граматики поет умістив кілька віршів, присвятивши їх улюбленій науці, похваливши її та давши своїм учням – «младенцам» настанови до її вивчення.


Епіграма на граматику

Граматика письма всіх навчає,

Чотирма частинами легко врозумляє.

Орфографією і просодією,

Синтаксисом та етимологією.

А описану її майстерність

Забезпечує певне мистецтво,

Аби, хто прагне бути досконалим,

В письмі й словах не плутались,

А добре все пізнали

І чого навчаються, добре знали.

Ключем бо вона є, що всім відчиняє ум,

До пізнання веде вона розум.

За нею, як за ранковим сонцем хто піде,

Кожен, якщо захоче, пізнє всі науки.
Як бачимо, автор вважає граматику і наукою, і мистецтвом. Хто її пізнає, тому буде підвладне поетичне слово, вона дає людині ясність розуму, чіткість думки, вона – ключ до всіх наук. Головними розділами граматики Лаврентій Зизаній вважає орфографію, просодію, синтаксис та етимологію, тобто науку про правильне написання слів, теорію віршування, уміння правильно будувати речення та розуміти значення й походження слів.

У поезії «Типограф младенцам» автор пояснює, що граматика – то не просто книжка, а добра наставниця слов’янської мови, яка навчить читати, писати, бути досконалим і впевненим у собі, ніде не помилятися. Придбати підручник граматики «спудеї» можуть «малим коштом», а навчить вона великого розуму й кмітливості.

Таким чином, запрошуючи учнів вивчати граматику, Л. Зизаній доказав їм велику користь від цієї науки, яка вдосконалює розум, збагачує знання, поглиблює майстерність мовлення, культуру спілкування.

До найцікавіших поетів XVIІ ст. належить Климентій Зиновіїв (середина XVIІ ст. – після 1717). Про його життя можна скласти уявлення лише з ліричних відступів автобіографічного характеру в його поетичних творах та зі скупих пояснень до них. Очевидно, він був сиротою, не мав ні родичів, ні покровителів. Ймовірно, навчався в одній з колегій, можливо, Києво-Могилянській, чи навіть опанував різні науки самотужки, бо, як писав про себе сам, багато читав і змолоду, і в літньому віці, і в старості. Поезії Зиновіїва наводить на думку про те, що він був священиком, рано овдовів і постригся в ченці, боляче переживаючи свою самотність. Убогий і хворобливий, він багато мандрував, обійшов усю Україну, побував у Московії і Польщі, збираючи милостиню для монастиря.

Климентій Зиновіїв уклав рукописну книжку «Вірші. Приповістки посполиті», в яку умістив свої власні твори та записи народних приказок (приповісток). Усього їх – понад три сотні. Очевидно, записи велися автором протягом тривалого часу. Рукописна збірка була знайдена в одному з монастирів Чернігівщини, тому дослідники вважають, що поет жив тут в останні свої роки.

Спадщина поета велика за обсягом і багата змістом та жанровими формами. У віршах він у цілому торкається соціально-побутових та релігійно-філософських мотивів, вдаючись до жанрів епіграми, елегії, канта, псалми тощо.



Елегія (від гр. скарга, журлива пісня) – жанр лірики меланхолійного, журливого змісту. В елегії переважають настрої самотності, страждання.

Епіграма (від гр. напис) – жанр сатиричної поезії, дошкульної, з викривальним змістом.

Кант, псалма (від гр. пісня) – твори релігійного змісту, призначені для співу.

Вже самі назви поетичних творів Климентія Зиновіїва свідчать про його життєві інтереси, про його погляд на світ та філософські роздуми над земними марнотами:

«Про людей правдивих і бажаючих навчитися правди», «Про смерть», «Про ченців які волочаться по містах, по школах і по корчемних дворах», «Про друзів зичливих», «Про убогих людей», «Про урядових людей, які слухають ябедників», «Про жінок сварливих і злоязичних», «Про тих, хто не вміє і не хоче дітей своїх учити на добрі діла», «Про ратаїв, або ж про тих людей, що хліб вирощують», «Про друкарів, що книги друкують», «Про школяриків, що дрова крадуть і про школу», «Про нищих шкільних», «Про женців» тощо.

Так, у поезії «Про людей правдивих …» автор заперечує усталену у грішному суспільстві думку про неприбутковість, про непотрібність правди, адже свята правда врятує з дна моря, дасть людині пряму дорогу до Бога.

Традиційними для української поезії XVIІ ст. є й думки автора, висловлені ним у вірші «Про смерть», де він наголошує на безмежній владі смерті над людьми і на її справедливому ставленні до жебраків і великородних, до королів і посполитих.

У своїх віршах поет розповідає про свою історичну добу, створює колоритні, майстерно передані образи сучасників – ченців і убогих школярів, друкарів і женців, сварливих жінок і чиновників, ратаїв (орачів) і музикантів, сніцарів ( різьбярів, ювелірів) і копачів колодязів тощо. Поет захоплюється чесною, корисною працею людей, що вирощують хліб, без якого золото втратило б цінність («Про ратаїв або ж про тих людей, що хліб вирощують»). Віддає він шану й трудівникам, які друкують мудрі книги, даючи поживу для людської душі. Праця друкаря тяжка («Про друкарів, що книги друкують»): болять йому очі, стомлюються ноги, сам він трудиться в поті чола. Дехто думає, що це ремесло легке, а проте роботи друкар не полишає і вночі, а короткий відпочинок дозволяє собі тільки на великі свята. Друкарі, наголошує поет, достойні вічної слави, бо своєю працею допомагають людям шукати шлях до Бога.

Неможливо обійтися і без зброярів-стрільників, які дбають про козацькі перемоги («Про стрільців, що стріли козацькі роблять, і про козаків похвальне»). Якщо котрий із силачів візьме у руки тугий лук і випустить стрілу вертикально вгору, то вона може піднятися вище хмар, полетіти вгору сухою, а повернутись мокрою, бо пройде крізь дощову хмару.

Дуже виснажливий труд женців («Про женців»), які стікають потом під палючим сонцем і знемагають від спраги.

Шанує поет і теслів («Про теслів або ж плотників по-московському, а про деілідів по-литовському»), здатних спорудити церкви, палаци і прості хати. Бути теслею – небезпечна справа, бо він вилазить на стрімку будову, підіймає на висоту колоди, зводить хрести на церковних банях.

Значне місце в творчій спадщині Климентія Зиновіїва посідає школярська тема, в якій присутні мотиви співчуття до учнів, турбота про їхню долю. Наприклад, у поезії «Про школяриків, що дрова крадуть і про школу» автор захищає убогих школяриків, яким хочеться зігрітися, та ніхто не зглянеться на їхню біду. Не дадуть їм дров ні міщанин, ні селянин, ні церковний слуга, а годилося б дорослим людям бути милосердними, бо школярі нічого не мають, окрім своїх мізерних сумок.

Помічає поет і людські гріховні недоліки. Він дорікає багатому, який скупиться заплатити убогому чесно зароблений гріш («Про убогих та багатих»), розповідає про нещастя в домі, де живе сварлива жінка («Про жінок сварливих і злоязичних»). У ряді творів поет узагальнює погляди на суспільство і з філософським стоїцизмом констатує, що бідність і розкоші, зло і добро, щастя і горе – все від Бога:

Зна Господь, що творить Він, що почне творити,

І нема чого про те більше говорити.

Особлива увага поета приділена взаєминам людей. Автор розмірковує про справжніх друзів («Про друзів зичливих»), застерігає батьків від байдужого ставлення у вихованні дітей, бо діти, які виросли без догляду, ще завдадуть горя родині. Об’єктом поетичних роздумів К. Зиновіїва стають природа, пори року, погода, їхній вплив на людське здоров’я та настрій («Про часи літні і про зимні», «Про часи погідні і непогідні» тощо).

Мандрівне життя, подорожі в різні землі, де автор бачив різні культури, звичаї, побут, вплинули на його ерудицію, виховали увагу до дрібниць. К. Зіновіїв продемонстрував знання багатьох ремесел і занять людини – хлібороба й ремісника, музиканта й урядовця, школяра і жебрака тощо. Поет використав у своїх творах багато образів, кольорів, звуків, емоційно висловив про описуване особисту думку – осуд, співчуття чи захоплення. Він використав у віршах багато професіоналізмів, називаючи звичні для ремісників певної професії інструменти чи речі. Розповідаючи про теслів, він згадує тибель і шлягу (дерев’яний молоток і цвяхи), описуючи працю гончара, не забуває про фарби і щіточки. Прикметно, що поет, вказуючи у заголовках певні професії, в багатьох випадках подає варіанти їх іноземних назв.

Кожне ремесло, на думку поета, – Божий дар, кожна праця – відповідальна і важлива, приносить користь і добру славу тому, хто її чесно виконує. Серед моральних цінностей, які шанує поет, – людське милосердя, світла душа, працьовитість, повага до батьків, друзів, людей загалом. Не варто занадто радіти в багатстві і надривати серце тугою у бідності, бо все це – земні тимчасові марноти. І лише правда, благочестя повинні бути людині надією.

Серед поетів, яким найкраще вдавалися акровірші, загадки, дотепні епіграми, фігурні вірші (у формі хреста, яйця, зірки чи іншої фігури), вірші-раки (читалися знизу вгору чи зліва направо і навпаки, зберігаючи свій зміст і звучання) та інші так звані «курйозні» вірші, найталановитішим був Іван Величковський (? – 1701). Він – автор рукописних збірок «Зегар з полузегарком», «Млеко, од овці, пастиру належноє», інших творів релігійного та світського змісту, епіграм, панегіриків тощо. І. Величковський був теоретиком фігурного віршування, перекладачем, знавцем античної літератури, західноєвропейської культури. Відомості про його життя дуже скупі: народився ймовірно на Чернігівщині, навчався в Київській колегії. У літописі Самійла Величка є згадка про нього як про людину мудру і шляхетну. Писав українською та польською мовами.

Збірка «Зегар з полузегарком» з’явилася приблизно в 70–80-х роках XVII ст. Назва її означає ось що: зегар (дзигар, дзигарок, дзигарі) – це годинник, а полудзигарок – годинник з на півдобовим циферблатом. Такою назвою автор, напевно, хотів підкреслити плинність часу, минущість людського життя і, очевидно, пропонував читачеві-сучаснику цінувати кожну його мить, адже недаремно на початку збірки він умістив такі вірші, як «Минути всіх спільні», «Минути злих», «Минути добрих». Слово «минути» означає не лише хвилини, а й асоціюється зі словом «минати»: годинник відлічує хвилини нашого життя, яке проходить-минає безповоротно. Головна думка поезії І. Величковського: ніщо не стоїть на місці, не існує нічого постійного – все минає. У кожної людини дитинство змінюється отроцтвом, юність – зрілістю і старістю. Люди йдуть по великому колу життя до того порога, де вони попрощаються зі світом.

Звертаючись до людей злих, які понад усе цінують славу, багатство, втіхи й бенкети, автор застерігає, що всі ці марноти минуть, їх відбере невблаганна смерть. Думка про скороминущість всього на світі може бути і ласкавою втіхою, якщо мова автора звернена до людей добрих, які страждають від зла й насильства, образ і переслідувань, терплять голод і хвороби, рятуються від лиха тяжкою працею і поливають сльозами свій гіркий шматок хліба. Добра людина живе в смутку, бо рано усвідомлює свої гріхи. Та хай не журиться вона, бо все на світі тимчасове і неминуче настане мить її визволення від нестерпного життя.

Інша книжечка І. Величковського «Млеко, од овці пастиру належноє, або труди поетицькі, во честь преблагословенної діви Марії составленнії…» містить зразки «штучок поетицьких», присвячених автором уславленню Ісуса Христа та Його матері – діви Марії.

У «Передмові до читальника» І. Величковський пише, що за прикладом іноземних поетів, турбуючись про ораторське й поетичне мистецтво свого народу, намислив передати рідною мовою деякі поетичні зразки, але не перекладаючи їх з чужої мови, а «власною працею моєю нові, схожі на іноземні складаючи, а в деяких випадках і придумуючи нові способи, які іншою мовою неможливо висловити». Серед іноземних віршів, наголошує поет, є несерйозні твори – пусті жарти, але з них він запозичив тільки форму, а намагаючись уникнути марнославства, написав вірші на славу Бога і Богоматері, щоб принести втіху тим, хто охочий до читання та мудрості. До своїх творів І. Величковський подає коментарі-підказки, які допомагають зрозуміти секрет їхнього читання, бо читач може спочатку не помітити, що в кожному вірші є «штучка», ключик до читання, і не звернути на них уваги. А коли зрозуміє, що віршики – це забавки, головоломки, то полюбить їх, адже прості вірші можуть складати і простаки. Твори ці короткі, маленькі, але тим, хто їх придумує, завдають великої мороки і вимагають багато часу. Вірші-раки, а особливо вірші чотиригранні (які однаково читаються вздовж і впоперек і висловлюють єдиний зміст) можна не скласти й за місяць.

Наприклад, ехо (відлуння) – це вірш, в якому є своєрідне відлуння: з двох останніх складів останнього слова в кожному рядку виходить відлуння-відповідь:



  • Чого плачеш, Адаме? Чи земного краю?

  • Раю.

  • Чому в нього не ввійдеш? Чи боїшся брани? (битви)

  • Рани.

  • Не можеш увійти всередину його побідно?

  • Бідно.

  • Чи заборонений вхід тобі через херувими?

  • Їми.

  • Звідки ж тобі цяя досада?

  • З сада.

  • Хто ж тобі в саду їжу смертну дав від древа?

  • Єва.

У віршах-раках літеральних читаються справа наліво і навпаки тільки букви (літери), а у віршах-раках словних – слова. У раках прекословних (від прекословити – заперечувати) слова в рядках якщо читаються зліва направо, то виражають думку одного змісту, а якщо навпаки – то змісту протилежного:

АВЕЛЬ: Богу подам жертву тучную не худую,

Многу не малую, благую не злую: КАЇН

У вірші згоджувальному при читанні верхнього і нижнього рядків можна однаково використовувати слова, що стоять між рядками посередині і є спільними для обох рядків:
Марія без та в рай вводить

Єст гріха душі

Арія полн той в ад зводить
Єдиногласним І. Величковський називає вірш, в якому кожний склад закінчується якоюсь однією буквою, що позначає голосний звук (наприклад, О):

СлОвО плОтОнОснО

МнОгО плОдОнОснО

В азбучному вірші кожне наступне слово починається наступною буквою алфавіту.

Схожих на ці віршиків у поета багато, всі вони свідчать про його великий талант, вигадливість, уміння створювати найрізноманітніші поетичні форми, багаті морально-етичним християнським змістом.
Висновки. Отже, українська поезія XVI–XVII ст., представлена іменами Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, Климентія Зиновіїва, Івана Величковського, Лазаря Барановича та ін., була тематично і жанрово різноманітною, багатою образами, художніми засобами, мала риси, притаманні бароковій літературі, характеризувалася гуманістичними тенденціями і торкалася загальнолюдських проблем.

Список літератури


  1. Грицай М. Давня українська література / М. Грицай, В. Микитась, Ф. Шолом. – К. : Вища школа, 1978. – 415 с.

  2. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.

  3. Шевчук В. Іван Величковський та Києво-Чернігівська школа другої половини XVII ст. / В. Шевчук // Українська мова та література. – 2001. – № 43. – С. 3–12.

  4. Яременко В. Епоха українського літературного Бароко / В. Яременко // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV–XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI – XVIII століття) : в 4 кн. – К. : Аконіт, 2006. – Кн. 2. – С. 9–26.


Завдання до теми 3
Тести закритої форми

1-й рівень
1. Що означає в перекладі з латинської мови слово «versus»:

а) видіння;

б) рядок;

в) оповідь?


2. Хто з поетів XVI ст. написав твір «Похвала на герб князів Острозьких»:

а) Герасим Смотрицький;

б) Климентій Зиновіїв;

в) студенти колегії?


3. Хто з відомих діячів реформував у 1632 р. Київську школу і створив колегію, що стала центром освіти для слов’янського світу:

а) князь Костянтин Острозький;

б) митрополит Петро Могила;

в) гетьман Петро Сагайдачний?


4. Хто з українських поетів XVII ст. став першим теоретиком «курйозного» віршування і сам писав такі вірші:

а) Іван Величковський;

б) Кирило Транквіліон-Ставровецький;

в) Лазар Баранович?


5. Кому належать «Вірші на жалосний погреб … Сагайдачного»:

а) А. Римші;

б) П. Беринді;

в) К. Саковичу?


6. Яке справжнє прізвище Лаврентія Зизанія:

а) Кукіль;

б) Могила;

в) Хміль?


7. Хто написав вірш «Епіграма на граматику»:

а) К. Сакович;

б) Г. Смотрицький;

в) Л. Зизаній?


8. Як перекладається з грецької мови термін «елегія»:

а) напис;

б) скарга;

в) пісня?


9. Яка поетична рукописна книга була написана Климентієм Зиновієвим:

а) «Зегар з полузегарком»;

б) «Вірші. Приповістки посполиті»;

в) «Хронологія»?


10. На чию честь були створені панегірики «Евхарістіріон, албо Вдячность» та «Евфроніа веселобрмячаа»:

а) Петра Сагайдачного;

б) Петра Скарги;

в) Петра Могили?


2-й рівень

1. Прочитайте текст твору К. Саковича «Вірші на жалосний погреб … Сагайдачного», дайте відповіді на питання:

– яку роль відводить К. Сакович в історії України запорозькому війську та його гетьманам?

– нащадками якого Ноєвого сина вважає автор козаків?

– з якою метою в творі згадуються імена відомих філософів та воїнів античності?

– у промові одного з учнів є такі слова: «Хто не хоче вмерти за вітчизну, тому доведеться загинути разом з нею». Як ви їх розумієте?

– за яких обставин помер від ран Сагайдачний?
2. Чи вдалося, на ваш поглад, Лаврентію Зизанію в поезії «Епіграма на граматику» переконати учнів у необхідності її вивчення? Які його аргументи вважаєте ви незаперечними?
3. Проаналізуйте 2–3 поезії (на вибір) Климентія Зиновіїва.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconДавня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст
Нова періодизація давнього письменства базується на схемі Д. Чижевського, поданій в "Історії української літератури"
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconРобоча програма навчальної дисципліни зарубіжна література
...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconМіністерство освіти та науки України
Антична література. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів факультету журналістики за напрямом підготовки журналістика,...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни «Літературна праця журналіста»
«Літературна праця журналіста» для студентів денного та заочного відділень спеціальності 030301 «Журналістика» / Укл.: О. Ю. Пода....
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconКонспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України” для студентов 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconРобоча програма навчальної дисципліни історія України напряму підготовки 030301 Журналістика для спеціальностей
Робоча програма навчальної дисципліни Історія України для студентів І курсу факультету журналістики
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» icon«Українська література» (семестр другий) напрям підготовки 030301 Журналістика Теми практичних занять
Жанрово-композиційні особливості романів «Князь Єремія Вишневецький» І «гетьман Іван Виговський»
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconТема: Давня українська поезія
...
Курс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» iconКонспект лекцій із дисципліни «Сучасна українська мова» (Лексикографія. Лексикологія. Фразеологія. Фонетика) для студентів спеціальності 020303
Лексикографія. Лексикологія. Фразеологія. Фонетика для студентів спеціальності 020303


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка