Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка1/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Уікіог Коізиг, Апаіоііу Коізиг

В.П.Коцур, А.П.Коцур




ТНЕ НІ8ТОК¥ОСЖАРН¥ ОР НІ8ТОКУ ОР ШЖАШЕ

Ьесіигез


ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Курс лекцій




Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о^Есіисаіїоп аз

а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе

Ьі§Ьег ейисаііоп'з іпзіішіез

Рекомендовано Міністерством освіти України як

навчальний посібник для студентів історичних

спеціальностей вузів
















СНЕІШІУТ8І-1999

ЧЕРШВЦІ - 1999

ББК ТІ (4 УКР)я 73 К-754

Автори:


В.П.Коцур - доктор історичних наук;

А.П.Коцур - кандидат історичних наук, доцент

Друкується за рішенням Вченої ради Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г.С.Сковороди, протокол №1 від 31 серпня 1999 р.

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор В.Ф.Колесник; доктор історичних наук, професор П.В. Михайлина; доктор історичних наук, професор М.Г.Щербак

К-754


Історіографія історії України: Курс лекцій / Коцур В.П., Коцур А.П. -Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 520 с.

Цей курс лекцій є першим навчальним посібником спеціально присвяченим українській історіографії. Широко висвітлені основні напрямки та діяльність представників різних течій і наукових шкіл в історичній думці України з давніх часів до сьогодення.

Для студентів вузів.

Зміст


Вступ 7

Історіографія давньої історії України 11

Київська Русь та Галицько-Волинська держава в історичній

літературі 1....30

Історичні знання в українських землях XIV - першій половині

XVII ст 66

Історіографія часів Визвольної війни середини XVII ст.

і складання державності українського народу 90

Особливості української історіографії XVIII ст 117

Історична думка в Україні першої половини XIX ст 147

Українська історіографія другої половини XIX ст 231

Українські історичні дослідження на початку XX ст 270

Історична наука тоталітарної доби та

посттоталітарного суспільства 314

Висновки 515


966-7577-05-8

В.П.Коцур, А.П.Коцур, 1999



Сопіепіз

Іпігойисііоп 7

ТЬе Нізіогіо§гарЬу оі'АпсіепШкгаіпіапНізіогу 11

Куіу Киз апсі Оаіісіап-Уоііпіап Ргіпсіраіііу іп

іЬе Ьізїогісаі Ьііегаіиге ЗО

ТЬе Нізіогісаі Кпо\УІесі§е іп іЬе ІЛсгаіпіап Ьапсіз іп іЬе йигіеепіЬ -

їїгзіЬаії'оі'іЬе зєуєпієєпіЬ сепШгіез 66

ТЬе Нізїогу оіХіЬеггу \Уоиг'з Тітез оіЧЬе тісіШе оіЧЬе еі§Ьіееп1:Ь

сепШгу апд іЬе сотрозпіоп оШкгаіпіап реоріе'з ЗіаіеЬооо! 90

ТЬе Ресиііагіііез оіЧЬе Шгаіпіап Нізїогіо§гарЬу іп іЬе еі§ЬіеепіЬ

сепїигу 117

ТЬе Нізіогісаі ТЬои§Ьі іп ІІкгаіпе іп іЬе Йгзі Ьаіґоі'іЬе піпеіеепіЬ

сепШгу 147

ТЬе ІІкгаіпіап Нізїогіо§гарЬу оґіЬе зесопй Ьаіі'оі'іЬе піпеіеепіЬ

сеппігу 231

ТЬе ІІкгаіпіап Нізіогісаі Іпуезй§аііоп аі Ше Ье§іппіп§ оіЧЬе

ішепіееіЬ епШгу 270

ТЬе Нізіогісаі Зсіепсе оґіоіаіііагіап А§е апо!

Розі-Тоіаіпагіап 8осіеіу 314

Сопсіизіоп 515



ВСТУП

Історіографія є важливою історичною дисципліною, що вивчає процеси нагромадження знань про розвиток суспільства та удос­коналення методів історичних досліджень, історію розвитку історичної думки, боротьбу в ній різних течій, методи дослідження історичних явищ, шляхи формування наукового розуміння історичних процесів. Тобто, термін «історіографія» вживається в двох значеннях. З одного боку, він означає писання історії зведених курсів, систематичних викладів про історичне минуле тієї або іншої країни і народу, монографічних досліджень, статей, присвячених певному питанню та ін. З другого боку, історіографія як предмет має ширше значення. Вона вивчає історію історичних знань, історію науки про розвиток суспільства та історичної думки чи то в цілому, чи окремого народу.

Історіографія як предмет є взагалі складовою частиною історичної науки. Вона розвивалася у нерозривному зв'язку з історичними знаннями та історичною наукою, що зародилася ще в ранній період розвитку культури та освіти й розвинулась у наступні періоди історичного процесу.

Завдання історіографії полягає в тому, щоб показати, як відбувалося нагромадження історичних знань, як розширювалося коло історичних понять і уявлень, як запроваджувалися у вжиток нові історичні джерела, що були доступні історикам певної епохи. Головне ж завдання цієї галузі науки полягає в тому, щоб показати, як розвивалися погляди дослідників на історичне минуле, показати, як у працях окремих істориків, в історичних напрямках та школах відображалися суспільні події, як ці події з'ясовувалися з соціальних позицій свого часу. Адже відомо, що історики певних епох і країн прагнули осмислити ті чи інші






8

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

події у відповідності з їх розумінням явищ суспільного життя, у відповідності з їх світоглядом, який великою мірою залежав від своєрідності періоду і країни, в якій вони жили. Отже, предмет історіографії є складовою частиною історії суспільної думки певної епохи.

Завдання, перед яким стоїть сучасна українська наука, надзви­чайно складне й дуже важке. Бо, коли історики інших країн можуть, без особливих труднощів, зосередити свою увагу над дослідженням історичного минулого того чи іншого народу, то перед українською історіографією, крім об'єктивного висвітлення важливих життєвих процесів нашої Вітчизни, стоїть ще й друге завдання: спростувати хибно висвітлені історичні процеси українського народу, що їх тенденційно подавало, для своїх політичних інтересів, керівництво колишнього СРСР, а його наслідувала радянська історіографія. Наша сучасна історична наука повинна залучити до інтенсивної дослідної праці над історичним минулим українського народу науковців, які мають непохитну віру в нашу історичну правду, оперту на тверді та незаперечні основи. Адже представники сучасної російської історіографії всупереч історичним фактам і джерельним даним, не тільки продовжують висловлювати тенденційні твердження про спільне походження російського та українського народів від «єдиного кореня - древньоруської народності, яка створила древньоруську державу - Київську Русь», але й далі трактують історично-традиційну спадщину українського народу, як свою власну, тому перед нашою історичною наукою постає невідкладне завдання - розкрити цю тенденційну лінію і подати історичне минуле нашого народу в якнайбільш об'єктивному і правдивому світлі.

Як уже зазначалось, предметом української історіографії є розвиток української наукової праці над дослідженням минулого України і разом з тим розвиток української національно-історичної думки. Вивчення українського минулого веде свій початок, у формі т.зв. літописання, ще від XI ст., ще з того часу, як тільки в Україні зародилось письменство. Період другої половини XVI і XVII ст. є періодом велетенської епопеї національно-визвольної боротьби українського народу з його зовнішніми ворогами. Ці процеси залишили глибокий слід у пам'ятках народної творчості, літератури, мистецтва, а також історіографії. Визвольний і культурний рух тих часів відображено у широкому колі козацьких літописів і різного роду хронік, автори і складачі яких висвітлювали



Вступ

важливі тогочасні події. Цей період можна назвати добою розквіту української козацько-старшинської історіографії. Успіхи в розвитку історичних знань України XVII і першої половини XVIII ст. характе­ризуються введенням істориками у вжиток відносно великого числа джерел. Історичні твори вже другої половини XVIII ст. являють собою переважно компіляції і систематизацію того, що дали попередні історичні вивчення.

В історіографії України до XIX ст. критика джерел і науковий дослідницький підхід до них майже відсутні. Наукове застосування джерел і науково-критичний підхід до вивчення історії України починається десь з другої третини XIX ст. і набуває широкого розмаху та наукового значення у пореформенний період. Оскільки українська історіографія досягла значних успіхів у XIX ст., цьому періоду присвячується значна частина курсу лекцій. Починаючи з XX ст. була створена перша наукова схема української історії (М. Грушевський), а далі українська історіографія входить в новий період, позначений перевагою, а згодом перемогою національно-державницького напряму (В.Липинський). Різні течії цього напряму репрезентують сучасну українську історичну науку. Великої шкоди історіографії історії України завдали десятиліття панування тоталітарного режиму. Останнім часом відкрилась можливість для ознайомлення з великими джерельними матеріалами та історіографією, залишеною нашими попередниками та вчителями, насамперед В.Антоновичем, М.Драгомановим, Д.Яворницьким, М.Грушевським, Д.Дорошенком та ін. Аналіз історичної думки в Україні на сучасному етапі дає нам підстави заявити, що головним завданням вчених-істориків є повернення історичної пам'яті народові всіх українських земель, прищеплення йому розуміння, що він є народом світового масштабу.

Виходячи з цього, виклад історіографії історії України у даному виданні йтиме в хронологічному порядку і включатиме такі основні теми, виділені авторами на основі схем М.Грушевського, Д.Дорошенка, Д.Багалія, М.Брайчевського, О. Оглоблина, М. Марченка, так і незалежно:



  • історіографія давньої історії України;

  • історичні знання в Київській Русі та Галицько-Волинській державі;

  • українська історіографія XIV - першої половини XVII ст.;

  • історіографія часів Визвольної війни середини XVII ст. і складання
    державності українського народу;

10

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

11


  • особливості української історіографії XVIII ст.;

  • історична думка в Україні XIX ст.;

  • українські історичні дослідження на початку XX ст.;

  • українська історіографія тоталітарної доби;
    —- сучасна українська історіографія.

Україна йде нелегким шляхом національного відродження, державного суверенітету. її долю великою мірою вирішуватиме інтелектуальний потенціал. Окрім глибоких знань, йому потрібні високі громадські якості, любов до своєї Вітчизни, рідного краю, його народу. Такі національно-патріотичні якості формує і наша духовна спадщина, зокрема історіографія історії України, що є важливою історичною дисципліною, складовою частиною української історичної науки.

Все це визначає суть і значення, основні напрямки навчального курсу «Історіографія історії України».



Рекомендована література

1. Брайчевський М. Від палеоліту до перебудови. Нова концепція історії

України // Старожитності. - 1991. - N 6. - С. 6-7.

2. Вступ.За ким вивчати історію України? // Горошко СІ., Коцур А.П.,

Коцур В.П., Стогній І.П. Матеріали до курсу лекцій з історії України: У 2-х кн.-К.,1993.Кн. 1.-С. 3-8.

3. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального

укладу історії східного слов'янства // Пам'ятки України. - 1991. — N 3. -С. 4-7.

4. Дашкевич Я. Стан української історичної науки та завдання Наукового

товариства ім. Т. Шевченка // Український час. - 1993. - N 1. - С. 12-15.

5. Зашкільняк Л.О. Методологія історії від давнини до сучасності.- Львів:

ЛОНМІО, 1999.

6. Історія України: Нові підходи в історіографії та археографії /Ред. кол.:

Хворостяний (гол. ред.) та ін. - К., 1989.


  1. Корчмарик Б.Ф. Основні завдання української історіографії //
    Мандрівець. - 1995. - N 1. - С. 39 - 44.

  2. Оглоблин О. Історіографія // Енциклопедія Українознавства: в 10т.-

Львів: НТШ, 1994. - Т. 3. - С. 887 - 891. .

9. Таран Л .В. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми

кризи сучасної української історичної науки //Укр. іст. журн.- 1998.— N5.- С. 30-39.

ІСТОРІОГРАФІЯ ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Історіографія початку формування людських цивілізацій на території України • Найдавніші державні утворення на українських землях в історичних дослідженнях • Історіографія проблеми походження та стародавньої історії слов'ян

Історіографія початку формування людських цивілізацій на території України. За найновішими даними, людина з'явилася на Землі понад 2 млн. років тому. На думку вчених, розселення первісної людини в межах Східної Європи, зокрема України, відбувалося головним чином через західні райони Малої Азії й Балкани. Розпочавшись близько мільйона років тому, цей тривалий процес освоєння нових територій продовжувався й на пізніших етапах кам'яного віку. Кісткові рештки архантропів в Україні поки ще не виявлені, але відомі сліди їх існування у вигляді стійбищ, які належать до ашельської епохи раннього палеоліту.

Палеолітичні пам'ятки України вивчаються вже понад 100 років. У 1873 р. В.І. Камінський відкрив біля с. Гінці на Полтавщині першу відому на той час у Східній Європі палеолітичну стоянку. Значний внесок .у дослідження палеоліту України зробили в період між світовими війнами К.С.Мережківський, В.В.Хвойка, П.П.Єфименко, М.Я.Рудинсь-кий, П.Й.Борисковський, С.М.Бібіков та ін. їхню справу продовжують сучасні українські науковці О.Г.Черниш, В.М. Гладилін, М.І. Гладких,



12

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

13


В.Н. Станко, О.О.Кротова та ін. Вони довели, що у палеолітичну епоху людина досягла відносно високого рівня матеріальної й духовної культури. Це стало основою для дальшого поступального соціально-економічного та культурного розвитку тодішньої людності.

Мезолітичні старожитності України досліджували у міжвоєнний період М.В.Воєводський, Д.О.Крайнов, С.М.Бібіков, І.Ф.Левицький. В останні десятиріччя цією тематикою займалися та займаються О.О.Формозов, Д.Я. Телегін, І.Г.Мацкевий,Л.Л.Залізняктаін. На сьогодні в межах нашої країни відомо близько 600 стоянок та інших пам'яток мезоліту, зокрема кілька могильників. Аналіз матеріалів могильників дав змогу встановити особливості ритуалу поховання та вірувань мезолітичних племен, їх антропологічний склад, наявність у них соціально територіальної організації, пов'язаної з рибальсько-мисливськими угіддями, за котрі точилася боротьба (А.Д.Столяр, Д.Я.Телегін, Г.Ф. Дебець).

Вивчення неолітичних пам'яток на території України розпочалося ще наприкінці XIX ст., однак основні групи неолітичних стоянок, поселень і могильників були досліджені в 20 - ЗО рр. XX ст. (М.Я.Рудинський, Н.В.Добровольський) і після Другої світової війни (І.Ф.Левицький, В.М.Даниленко, Д.Я.Телегін, М.Ф.Потушняк, О.М.Титова). На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи, а також понад 20 могильників, у тому числі й досить великих із певною докладністю визначено строкатий етнокультурний склад населення цієї доби, -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Виділена група культур, які з'явилися на нашій території в результаті міграцій із сусідніх земель (культури лінійно-стрічкової кераміки, альфельдська), а також культури автохтонного, тобто місцевого, походження. Характерною ознакою цих культур є насамперед те, що вони належали землеробам і скотарям, котрі вміли виготовляти високоякісний тонкостінний посуд із плоским дном і прокресленим лінійним орнаментом, а також глиняну пластику (Д.Я.Телегін, К.К.Черниш, В.М. Непріна).

Отже, в неолітичну епоху на території України існувало близько десяти окремих племінних груп, серед яких кількісно переважали автохтонні. Через нерівномірність історичного розвитку частина з них

зберегла неолітичний спосіб життя й господарства аж до появи на наших землях мідного віку.

Найбільш яскравими енеолітичними культурами на території України є трипільська, розміщена в лісостеповій зоні, і ямна, що займала в основному степові райони.

В кінці XIX ст. київський археолог В.В. Хвойка провів перші розкопки трипільських пам'яток у с. Трипілля Київської губернії. Датуючи трипільську культуру, він виділив у ній дві хронологічні групи - кам'яного віку і епохи міді. Ним же була висловлена думка, що могутні площі з глини були рештками не житла, а святилищ, пов'язаних з культом поховання.

Пам'ятки трипільської культури займали в IV - першій половині III тис. до н.е. все лісостепове Правобережжя і Подністров'я, а на пізньому етапі існування культури поширилися на Волинь і в степове Причорномор'я. На сьогодні в межах України та Молдови відомі сотні трипільських поселень.

У розвитку Трипілля за періодізацією Т.С. Пассек виділяють три періоди: ранній (А) - поселення Лука-Врублівецька, Гринівка на Дністрі; середній (В) - Володимирівка на Синюсі, Коломийщина поблизу Києва; пізній (С) - Жванець, Козаровичі, Усатове (тепер територія Одеси), Городськ на Волині, Софіївка на Київському Подніпров'ї та ін. Значний вклад у вивченні трипільської культури в повоєнні роки внесли К.К.Черниш, Т.С.Мовша, В.Г.Збенович, П.О.Круц, О.В.Цвек та інші науковці.

Ямну культуру детально дослідили ще в середині XIX ст. Д.Я.Самоквасова, М.Є.Бранденрбург, Г.Л.Скадовський.

Вивченням степових племен мідного віку України займалися й займаються В.О.Городцов, О.Ф.Лагодовська, А.В.Добровольський, О.Г.Шапошникова, А.О.Щепинський, Д.Я.Телегін.

Епоха бронзи - останній великий період первіснообщинної формації. Археологи та лінгвісти здійснили велику роботу з визначенням етнічної належності населення бронзового віку. Обгрунтованою слід уважати думку, що племена Волині, Правобережжя, Середнього Подніпров'я - тшинецькі, білогрудівські й чорноліські - належали до праслов'янської етнічної спільності (О.І. Тереножкін, Б.О. Рибаков, С.С.Березанська), а носії культур шнурової кераміки були предками



14

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

15


германців, слов'ян і балтів. Степові райони України ще з енеолітичного часу (ямна культура), а потім в епоху бронзи (культури багатоваликової кераміки, зрубна, білозерська) були заселені скотарськими племенами індоіранської етнічної спільності (М.Я.Мерперт, Н.Л.Членова, С.С.Березанська). Певною своєрідністю в етнічному плані відзначалося населення епохи бронзи Південного Заходу та Північного Сходу України. На Дністрі й у Степовому Правобережжі мешкали носії фракійських культур, сабатинівської та Ноа (С.Моринц, Г.І.Мілюкова). В населенні мар'янівської та бондарихинської культур (Північний Схід України) дослідники вбачають представників фіно-угорської групи (В.А. Іллінська, Д.Я. Телегін).

В першому тис. до н.е. з'являється залізо - більш досконалий метал, ніж бронза. Першими відомими нам племенами на території України, що володіли залізними знаряддями праці і зброєю були кіммерійці. Про них згадує Гомер в славетній «Одіссеї», окремі відомості є також в Геродотовій «Історії». Науковцям тривалий час не вдавалося співвіднести писемні повідомлення з конкретними знахідками. Через якісь загадкові випадковості кіммерійські старожитності довго не траплялися археологам. Аж лише в повоєнний час ситуація змінилася на краще й тепер в розпорядженні дослідників є кількасот пам'яток кіммерійського часу (IX - перша половина VII ст. до н.е.). Велика заслуга в цьому належить вченому О.О. Ієссену та засновнику київської школи скіфознавства О.І.Тереножкіну, - вони виділили основні риси кіммерійської культури, що дає змогу досить легко визначати поховання її носіїв серед усієї маси степових могил ранньої залізної доби. Ці поховання здійснювалися в прямокутних або в овальних ямах, прикритих курганним насипом. Іноді стінки ями обшивалися деревом, з цього ж матеріалу робилося й її перекриття. Кіммерійські поховання - головне археологічне джерело для вивчення історії й культури цього ще значною мірою таємничого народу, оскільки поселень і міст після нього не залишилося.

Корені кіммерійської культури, на думку більшості сучасних дослідників (Г.Т. Ковпаненко, Б.А. Шрамко та ін.), слід шукати у старожитностях зрубних племен Північного Причорномор'я, - їхні нащадки, безумовно стали однією з головних складових частин кіммерійського народу. Значну роль у формуванні цього народу відіграв

і перехід у степи Східної Європи досить великих груп населення з більш східних районів.

* Найдавніші державні утворення на українських землях в історичних дослідженнях. Обставини появи скіфів у степах Північного Причорномор'я не зовсім ясні. Стародавні джерела тлумачать цю подію по-різному. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї «Історії» виклав таку - на його погляд, найвірогіднішу - версію: прабатьківщина скіфів знаходилась десь на схід від Кіммерії, однак під тиском кочових племен - массагетів вони покинули свої землі й вирушили в пошуках нової долі на захід. У решті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійськіх пасовищ. Події, описані Геродотом у V ст. до н.е., приблизно можна датувати початком VII ст. до н.е. До цього ж часу належать і найдавніші згадки про скіфів у писемних джерелах, а саме в ассірійськіх клинописних документах 70-х рр. VII ст. до н.е.

Першою спробою систематизації матеріалів з історії скіфів стало дослідження Андрія Лезлова «Скіфська історія», написане в 1692 р.

У XIX ст. помітний внесок в дослідження археологічних пам'яток Скіфії зробив І. А. Забєлін. Він ввів у свої праці поряд з аналізом писемної традиції опис деяких скіфських археологічних пам'яток, завдяки чому зробив перший крок до оформлення спеціального напрямку в археології - скіфознавства.

На початку XX ст. проаналізували археологічні матеріали, що стосувалися Скіфії М.І. Ростовцев, М.І.Артамонов, А.І.Мелюкова.

Географію та населення Скіфії, боротьбу за Добруджу, загибель Великої Скіфії у 60-80 рр. XX ст. активно досліджували О.І.Тереножкін, Б.М.Граков, Г.Т.Ковпаненко, Б.М.Мозолевський, Е.ВЛковенко. Разом з тим останній період скіфської історії на сьогодні досліджений у незначній мірі, у меншій мірі ніж період - VII - IV ст. до н. є.

У III ст. до н.е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі Сходу - войовничим сарматам.

Серед ранніх згадок про сарматів у Північному Причорномор'ї важливе місце посідають праці Діодора Сіцилійського, Протогена, Страбона.

В результаті тривалих досліджень писемних та археологічних джерел П.Рау, П.С.Риков,К.Ф. Смирнов, М.Г.Мошкова з'ясували: сарматські племена сформувалися в поволзько-приуральських степах у






16

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

III ст. до н.е., і звідти розселилися аж до Дунаю та підгір'їв Кавказу. Вже у II—І ст. до н.е. сармати займали степи між Дніпром і Доном (В.Є.Максименко, С.В. Полин, Б.І.Лобай). Сарматські могили (кургани), зброю, кінське спорядження, мистецтво детально дослідили О.І.Теренож-кін, І.Ф. Ковальова, А.О.Щепинський.

Дослідження пам'яток античної культури на території України почалося ще наприкінці XVIII ст. Спочатку це були візуальні обстеження, викладені в загальних описах Північного Причорномор'я Г.Е.Келером, П.І.Кеппеном, І.В.Муравйовим-Апостолом. Вже на початку XIX ст. створюються музеї в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). їхня діяльність спрямовувалася на вивчення переважно античних пам'яток. У 1801 р. інженер-генерал П.К.Сухтелен проводить в Ольвії перші археологічні розкопки, трохи пізніше розпочинаються розкопки поблизу Керчі й у Херсонесі. Регулярного характеру розкопки пам'яток античної культури Північного Причорномор'я набули з кінця XIX ст.

Крім історико-археологічних описів названих авторів (додамо сюди ще шеститомник Дюбуа де Монпер'є та працю А.С.Уварова «Исследования по древностях Южной России и берегов Черного моря») в першій половині XIX ст. були створені карти і плани залишків античних міст. Згодом були зроблені спроби звести археологічні матеріали, а також розвідки з історії Боспорського царства й Ольвії.

З кінця XIX ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та їхніх некрополів на території України - Березані та Ольвії (Б.В.Фармаковський, Е.Р. Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей, Р.І.Лепер), Пантікапея ( К.Є. Думберг, В.В.Шкорпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд. Систематично публікувалися археологічні звіти. Неодмінно слід згадати про здійснені В.В. Латишевим зводи перекладів грецьких і латинських авторів, які залишили відомості щодо Причорномор'я, а також про зводи перекладів лапідарних написів, виявлених у північнопричорноморських містах. Назвемо також працю М.І.Ростовцева «Античная декоративная живопись на юге России» (1914).

Сьогодні ми маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх центрів поширення античної культури в Північному





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка