Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка11/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   37

Рекомендована література

1. Булос ібн аз-Заїма аль-Халебі (Павло Халебський). Країна козаків.— К.,

1995.

2. Гнатенко П.И. Общественно-политическая мысль на Украине во вт.пол.



XVII-сер. XVIII вв.: Уч.пособие.-Днепропетровск: ДГУ, 1982.

3. Голобуцький В.О. Проблема козацтва в українській та іноземній


історіографії XVI - пер. пол. XVIII ст.//Укр. іст.журн. - 1960.-№1.-

С.109-117.



  1. Демочко В.К., Коцур А.П., Коцур В.П. Відображення життя та
    діяльності Б.Хмельницького в українській історіографії //
    Б.Хмельницький - видатний гетьман України: М-ли міжрегіоп. наук.-
    практ.конф.-Івано-Франківськ, 1995.- С.75-79.

  2. Джерела й історіографія козацько-гетьманської доби (ХУІІ-ХУШ ст.) /

/Енциклопедія Українознавства: загальна частина: В З-хт.-К., 1994. -Т.І. - С.397-400.

  1. Історіографія козаччини //Україна.-1991.- №18.- С.17-19.

  2. Коцур А.П. Історіографія часів Визвольної війни середини XVII ст. і

116 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

формування державності українського народу // Питання історії України: 36. наук, ст.-Чернівці, 1997.-Вип. 1.-С. 40-53.

8. Кравець Я.Передмова //Боплан Г.Опис України. — Львів: Каменяр, 1990.

-С.3-21.


9. Крикун Н.Г. Источники и историография демографического состояния

Правобережной Украины накануне и во время освободительной борьбы украинского народа 1648-1654 гг.-Днепропетровск, 1979.

10. Мицик Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории
освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.: Уч.пособие.
— Днепропетровск, 1985.


  1. Мицик Ю. Козацька держава очима поляка //Київська старовина. -
    1993.-№4.-С.2-11.

  2. Наливайко Д.С.Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у
    західноєвропейських історико-літературних пам'ятках). - К.: Дніпро,
    1992.

  3. Скрипник М.О. Ідея державності в українській історіографії.- Одеса,
    1997.

  4. Січинський В. Чужинці про Україну. -Львів: Світ, 1991. - С.25-35.

  5. Толочко П. Україна і Русь в літописі Самовидця //Київська старовина.
    -1992.-№3.-С.7-11.




  1. Цибульський В.І. Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності
    уряду Б.Хмельницького у зарубіжній історіографії (1945-1990 рр.) //
    Укр. іст. журн.-1995. -№4. - С.77-86.

  2. Чухліб Т.В.Богдан Хмельницький очима сучасників //Укр.іст. журн.-
    1995.-№4.-С.121-128.

117
Особливості української історіографії XVIII ст.



ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ XVIII СТ.

Суспільно-політична основа і загальні риси


української історіографії XVIII ст. • Українська
історіографія першої половини XVIII ст. • Історична
думка в Україні другої половини XVIII ст. • Мемуарна
література XVIII ст. • І.Мазепа в українській та
зарубіжній літературі

Суспільно-політична основа і загальні риси української


історіографії XVIII ст. У XVIII ст. історичні знання розвивалися в
умовах, коли Україна не становила єдиної цілісної державної території.
З кінця XVII ст. визначився її поділ між Польщею та Росією, що тривав
до кінця XVIII ст., аж до розподілу Речі Посполитої. Але, незважаючи
на це, Київ та інші міста продовжували залишатися центрами
національної культури, охоронцями багатих традицій українського
народу, що знайшло своє відображення в народній творчості, а також в
різних жанрах літератури, особливо історичної. Разом з тим історичні
знання в цей період розвивалися в суперечливих, а під кінець XVIII ст.
тяжких соціально-політичних умовах. Реакційна політика царизму
гальмувала цей розвиток.

Реформи Петра І посилили панування кріпосницьких відносин в Україні, всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні






118

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

повинності — військові постої, постачання продуктів і різних матеріалів для потреб тривалої Північної війни, будувати укріплені лінії, канали та ін. Петро І вживав жорстоких заходів проти опозиції в Україні, особливо після спроби І.Мазепи вирватися з-під руки царя і домогтися повної незалежності українських земель, крутими засобами принизив політичну роль старшини, позбавивши її автономістичного урядування шляхом скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії. Поступове введення російських самодержавно-кріпосницьких порядків сприяло безцеремонним засобам грабунку і експлуатації посполитих і козаків, загарбанню їх земель та поступового закріпачення.

Після приходу до влади в Росії Катерини II автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару; в 1764 р. скасовано остаточно гетьманство і запроваджено чисто московські порядки. Протягом 1765-1797 рр. були проведені заходи по реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загально-російського, реформуванню українських військових частин, завершенню уніфікації українського права. В 1775 р. було ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.

XVIII ст. характеризується масовими селянськими й козацькими рухами на всіх частинах поділеної території України. У 50-60-х рр. розгорнувся рух гайдамаків на Правобережжі, що здобув своє могутнє завершення у відомій Коліївщині 1768 р. В Галичині діяли загони опришків.

У зв'язку з новими явищами в суспільних, політичних і культурних відносинах змінюється характер та зміст історичних знань, що служили завданням епохи. Характерною рисою української історіографії XVIII ст. є той факт, що вона більшою мірою, ніж будь-які інші жанри літератури цього періоду, порвала з середньовічною схоластикою і стала галуззю, що служила виключно громадянським інтересам. Вже в XVII ст. окремі пам'ятки історіографії монастирського походження були лише віддаленим відгомоном давнього церковного літописання. Разом з тим XVII ст. знаменує його кінець. Взагалі літописання, як головний вид історичної літератури, під кінець XVII ст. втрачає своє значення. Воно поступається місцем історичним повістям і цілеспрямованому прагненню до розв'язання певного питання. Значне

Особливості української історіографії XVIII ст. 119

місце у виразі історичних поглядів освічених кіл старшинської інтелігенції займають також мемуари, або так звані діаріуші, та різного роду офіційні записки.

Отже, характерною рисою української історичної літератури XVIII ст. є те, що вона вийшла зовсім за межі монастирських мурів і цілком перейшла від церковних діячів до рук цивільних представників освічених кіл старшини. Історичні твори XVIII ст. можуть називатися старшин­ською історіографією, іноді непозбавленою народних рис, в силу багатьох джерел народного походження, якими користувалися історики. • Українська історіографія першої половини XVIII ст. Провідне місце в українській історичній літературі XVIII ст. належить літописам


» №. а»чи или*^ ктия ттяі

ДОДДІІ ЦІЛИМИ,

гпчии»

К^ч>« №іп

ГСКГСПІ

>л**ільс:к*

*»»к"г*!»* X [^на

*»**

Літопис Григорія Грабянки

Григорія Грабянки і Самійла Величка. Ці твори певною мірою наслідують попередні козацько-старшинські літописи і продовжують історико-літера-турні традиції другої половини XVII ст. в нових умовах, що наклали на них відбиток. Літописами їх назвали умовно видавці Київської Тимчасової Комісії для розбору давніх актів. Під такою назвою вони продов­жували залишатися в історіо­графії другої половини XIX і початку XX століття. Справді ж твори Грабянки і Величка є жанром історичної літератури, дещо відмінним від того, який прийнято називати літописами. Твір Грабянки є цілеспря­мованою компіляцією, ідейно підпорядкованою певному завданню - розкриттю і показу на широкому тлі однієї най­головнішої теми - визвольної

120 Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування. Григорій Грабянка дав своєму творові такий заголовок: «Действия презельной и от начала поляков крвавшой небивалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского с поляки за найяснейших королей польских Владислава, потом Казимира, в 1648 отправоватися начатой и за лет десять по смерти Хмельницкого неоконченной, з розних летописцев и из диариуша на той войне писанного, в граде Гадячу, трудом Григория Грабянки собранная и самобитних старожилов свидетельстви утвержденная. Року 1710».

Літопис Г.Грабянки був відомий дослідникам XIX ст. в дуже багатьох списках. Цей факт підкреслив у свій час досконалий знавець джерел з історії України О.М.Лазаревський, зазначивши, що «жоден з малоруських літописів не дійшов до нас у такому значному числі списків, як літопис, що має заголовок «Действия презельной брани Богдана Хмельницкого». Незважаючи на велику кількість варіантів літопису Грабянки, жоден з них не зберігся в оригіналі. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів змушена була обрати з багатьох примірників повніший і найбільш ранній рукопис, складений скорописом часів життя автора, початку XVIII ст.

Григорій Грабянка був відомий серед старшини Гадяцького полку спочатку на посадах полкового осавула, судді, а пізніше полковника; його діяльність відноситься до першої третини XVIII ст. - за часів Петра І, правління «временщиков» і Анни Іванівни.

Мету написання свого твору Грабянка визначив у вступі, який він назвав - «Объявление к читателю, кое ради вини сия история начатся писать», тобто, які причини збудили у автора інтерес до написання «Действия презельной брани».

Своїм твором Грабянка ставить за мету показати народ український як рівний серед усіх народів, «описаних в книгах давніми історіографами римськими і польськими, Кромером, Бєльським, Стрийківським, Гвагнігом, Коховським, також німецьким Пуфендорфом і Гібнером складеними, а нині по повелінню Петра першого, імператора Всеросійського на слов'янську мову переведених». Він ставить перед собою завдання чіткіше, ніж його попередники, показати історію боротьби народу за свою землю, яка нанесена «ясно землемірами на мапах світу, відбивши на них воєводства Київське, Чернігівське,



121
Особливості української історіографії XVIII ст.

Брацлавське і Подільське, де течуть ріки Дністер, Буг, Горинь, Дніпро, Десна і Сурож аж до Чорного моря».

Отже, автор чітко окреслив предмет свого заняття. В своєму творі Грабянка ставить за мету описати події минулого на землях України, розмежованих між Північно-Східною і Західною Руссю. Особливо це цікаво щодо останньої. До кінця XVII ст. українські історики і діячі літератури в дуже рідких випадках відрізняли землі українські і білоруські. Довготривале перебування цих земель в складі Великого князівства Литовського та Польщі майже стерло поняття про межі і різницю між Україною і Білорусією. На початку XVIII ст., як бачимо з писань освічених кіл України, це поняття існує. Незважаючи на поділ України за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним миром 1686 р., продовжує існувати тверда думка про Україну як цілісне географічне, територіальне і етнографічне поняття, поняття про єдиний народ, що проживає від Дністра до верхів'я Десни з заходу на схід і від Чорного моря до верхів'я Дніпра - з півдня на північ.

Особливо цікавить автора «Действия презельной брани» героїчна сторінка переможного козацького народу - це визвольна його боротьба, вкрита «любострастною славицею» під проводом «благоразумного вожда» Богдана Хмельницького, що Росію «от тяжчайшого іга лядського козацким мужеством свободившого и российскому монарси из стольними гради в первобытность приведшего». Своєю працею автор прагне також показати, що не лише монархи могли «наповнювати страхом всесвіт», а за справу вітчизни, за її зневагу можуть і раби, тобто народ, проти чужих монархів і завойовників повстати.

Для переконливості читача Грабянка не хоче бути голослівним; від підкреслює, що пише історію не від свого «умствования», а зібрав вірогідний матеріал з творів різних істориків і свідків-очевидців, від «діаріушів наших воїнів, в обозі написаних і від духовних і мирських літописців».

Отже, одним з найголовніших джерел для Грабянки послужили попередні козацькі літописи, хроніки, різного роду щоденники, або діаріуші, а також твори польських письменників та істориків - Кромери, Бєльського, Стрийковського, Гван'їні, Коховського, а особливо Твардовського. Нарешті, Грабянка використав офіційні акти - привілеї, листи, договори, різні матеріали гетьманської канцелярії.



122

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

123



Основному текстові літопису Грабянки передують два вірші — «Похвала віршами Хмельницькому от народа Малоросійського» і «Вірша на герб Малоросійський». Перед першим віршем мусив бути в книзі портрет Богдана Хмельницького, перед другим - герб війська Запорізького - козак, озброєний мушкетом.

Обидва вірші є ніби епіграфами до військової історії козацтва, написати яку поставив за мету автор. «Действие презельной брани» Григорія Грабянки ми можемо назвати історією козацьких війн від часів появи козаків до 1664 р. у вигляді окремих історичних повістей, оповідань, а далі, до 1708 р., у вигляді рік за роком викладеного короткого переліку важливих історичних подій, на зразок останніх записів у літопису Самовидця. Записи про кінець XVII і початок XVIII ст., особливо короткі нотатки про Північну війну, зроблені, ймовірно, автором на підставі власних спостережень і живих свідків подій.

Центральне місце в літопису Грабянки займає історія Визвольної війни середини XVII ст.

В оцінці подій Визвольної війни Грабянка близький до автора літопису Самовидця. Він, як представник панівного класу, негативно ставиться до повстань всередині українського суспільства, виправдовує придушення народних виступів проти старшини. В оповіданнях про події XVIII ст. він стриманий в оцінках і висновках про них. У 1723 р., в зв'язку з ув'язненням в Петропавлівській фортеці, Грабянці довелося залишити справу дальшого описання історії України часів Петра І після виступу Мазепи і розгрому шведів під Полтавою. Грабянка довів виклад своєї історії лише до 1708 р.

У 1992 р. київське видавництво «Дніпро» перевидрукувало літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.

Поряд з твором Грабянки визначне місце в українській історичній літературі першої третини XVIII ст. займає літопис Величка - «Летопись собитий в юго-западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший кацелярист канцелярии войска Запорожского, 1720», виданий Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів.

Дослідники і видавці назвали твір Величка літописом також умовно. Насправді він, так само, як твір Грабянки, не може бути віднесений до літопису в повному розумінні цього слова. Це літературно оброблений твір, що складається з великої кількості оповідань,

часті


%>



_ ~П"",Г р-'«»«».»іи( По(*ЛЬА(н( Г(Т*.ЛнАмъ £;<пл«в/п ІІл.;Іл'"Ц/

А "н"т"*^

А:

шг м />*

аг








Уривок тексту літопису Самійла Величка

побудованих на великому джерельному матеріалі, а також на власних домислах автора. Перший том називається - «Сказание о войне з поляками, через Зиновия Богдана Хмельницкого, гетмана войск запорожских, восьми лет точившойся...» Другий і третій томи озаглавлені — «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная». Четвертий том становить додатки з різних документів XVII ст.

Літопис Величка є однією з найцінніших пам'яток української історіографії і літератури військово-повістевого жанру XVIII ст. Він зберігся лише в єдиному оригінальному примірникові, який під час продажу з аукціону відомим збирачем літописів Лаптіним був куплений М.П.Погодіним і подарований ним для друку Київській Тимчасовій Комісії для розбору давніх актів, що надрукувала цей цінний твір.

124

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографи XVIII ст.

125



Своїм обсягом твір Величка найбільший з усіх відомих нам пам'яток історичної літератури ХУП-ХУШ століть. Перший том, що починається оповіданням про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, доведений автором до 1660 р. Але цьому матеріалові передував виклад подій більш ранньої історії козацтва. Доказом цього є те, що в додаткові до першого тому вміщено кілька документів, які стосуються початку XVII ст., зокрема часів Петра Конашевича-Сагайдачного. В збережених і надрукованих частинах не вистачає оповідань про події Визвольної війни середини XVII ст. Цю прогалину довго заповнював літопис Грабянки. Найкраще зберігся текст літопису Величка, що вміщений у другому томі, хоч і в ньому під час підготовки до друку не виявилося двох сторінок. Літопис закінчується 1700 р., а, між іншим, у тексті є вказівки автора на те, що він буде продовжений далі. Так, мабуть, і було. Адже ж не випадково на титульному аркуші книги поставлена дата 1720 р., крім того, наприкінці твору вміщена хронологія подій аж до 1723 р. В третьому томі автор згадує мимохідь про деякі події 1720-1723 рр. Ймовірно, що наступні частини твору, в яких були вміщені оповідання про історію перших двох десятиліть XVIII ст., загублені. Рукопис літопису оздоблений десятьма не дуже вдало виконаними портретами гетьманів — Богдана Хмельницького, Виговського, Юрія Хмельницького, Брюховецького, Тетері, Петра Дорошенка, Ханенка, Многогрішного, Самойловича і Мазепи.

Самійло Величко був освіченою людиною невідомого поход­ження. З юних років (у 1690 р.), за його висловом, «в кільконадцять літ будучи», він почав служити при дворі генерального писаря В.Л.Кочубея. Служив він не лише у всяких домашніх справах, «найбарзей писарских и войсковых нужнейших секретних», а тому був обізнаний з секретним листуванням гетьманського уряду з російським царем та іноземними державами. В 1705 р. після п'ятнадцяти років служби Величка перевели до генеральної канцелярії, де, за його свідченням, він був «не останнім у писарських справах». У 1708 р., як він пише, йому лиха доля «заплатила нещастям»; він потрапив в опалу. Його було усунено з посади, як гадають деякі дослідники, після страти його патрона В.Л.Кочубея.

Після Полтавської битви Величко жив на Полтавщині у маєтках Кочубея і помер не раніше 1728 р. Цим роком помічена інша його велика

праця, що залишилася в рукопису, - «Космографія» (866 стор.), написана під диктовку, оскільки Величко під кінець життя був сліпий.

Свої історичні погляди Величко виклав у передмові до літопису, названій «Передмовою до чительника». Тут ще більше, ніж у Грабянки, надано історії великого загальноосвітнього, науково-пізнавального значення. Разом з тим автор ставить перед собою загальноповчальне, моралізуюче завдання на зразок того, як це робив давній руський літописець, що не раз висловлювався про користь велику людям від «книжного читання».

З перших сторінок свого твору і далі Величко виступає як палкий патріот своєї вітчизни, «істинний Малыя Росії син», як не раз він називав себе.

На відміну від своїх попередників він не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що ставали відомі йому, а співставляє і перевіряє. Це не було ще критичним ставленням істориків до джерела в науковому розумінні, але вже характеризувало великий поступ в розвиткові історичної науки. Інша справа, наскільки їм удавалося досягти мети в цьому напрямкові, тобто добитися встановлення достовірності і правдивості історичного факту.

Літопис Величка являє собою великий за розміром і, на перший погляд, важливий за використаними джерелами твір. Тому він довгий час серед істориків XIX ст. вважався вірогідним джерелом. Йому довірялися Костомаров, Куліш і навіть такий знавець джерел, з критичним підходом до них, як російський історик С.М.Соловйов. Проте вже в другій половині XIX ст. ця думка про вірогідність джерел, на яких Величко побудував свій твір, була змінена науковою критикою.

У своїй передмові до «чительника» Величко вказав на те, що нібито в основу свого літопису він поклав діаріуш Самійла Зорки, секретаря Хмельницького. В багатьох місцях літопису він подав ряд відомостей про Зорку, про документи, які нібито належали йому, тощо. Нарешті, оповідаючи про смерть і поховання гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 р., вік вклав до вуст своєму Самійлові Зорці велику риторичну промову, яка нібито була виголошена Зоркою над труною Хмельницького.

Пізніші дослідники взяли під сумнів існування у Б.Хмельницького секретаря Зорки і взагалі існування такої особи. Крім літопису Величка,



126

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

127



це ім'я серед козацької старшини, канцеляристів і взагалі серед будь-яких політичних діячів часів Хмельницького та пізніше в документах не зустрічається. Від розв'язання цього питання залежало багато інших питань про вірогідність даних літопису Величка, зокрема письмових пам'яток - гетьманських універсалів, різного роду листувань, промов тощо, внесених Величком у свій літопис, як таких, що нібито унаслідувані ним від Зорки.

З другої половини XIX ст. в істориків з'явилося два погляди на питання про існування гетьманського канцеляриста Зорки, а відтак і на питання про вірогідність джерел, на яких побудував свій літопис Величко. До істориків, що вважали Самійла Зорку за особу історично вірогідну, а джерела, які йому приписує Величко, за цілком певні, належали С.Соловйов, М.Костомаров, М.Максимович, О.Левицький, В.Антонович, історик літератури, автор цікавої праці про українські літописи К.Заклинський. На подібних позиціях стояли історики XX ст. - Д.І.Багалій, що виклав свій погляд у «Нарисах української історіографії», П.Клепацький та ін.

Скептично до свідчення про Зорку та про вірогідність джерел літопису С.Величка поставилися Г.Карпов, І.Крип'якевич, В.Іконников.

Найпереконливіше показав сутність цього питання і суперечки навколо нього М.Петровський у своїй праці «Псевдо-діаріуш Самійла Зорки». Він проаналізував літопис Величка з точки зору найновіших історичних джерел, знайдених дослідниками в архівах протягом другої половини XIX і першої третини XX століття, і прийшов до висновку, що нові дані не дають ніяких підстав визнавати існування Зорки і наявність його діаріуша, на який так щедро посилається Величко.

Історична концепція, якою пройнятий літопис Величка, близька до концепції автора літопису Самовидця. Проте ці пам'ятки значно відрізняються одна від одної. Наприклад, у концепції Величка чіткіше виявляється поняття про народ і народність. Якщо Самовидець і значною мірою Грабянка під українським народом розуміють головним чином козацтво, до якого включається також і старшина, то Величко визначає народ як ціле українське суспільство. В літопису Величка велике місце у визвольній боротьбі і у суспільному житті надано посполитим та взагалі простому народові, хоча діяльність гетьманів, козацтва і старшини, як і в інших істориків ХУІІ-ХУШ століть, займає центральне місце.

У Величка чіткіше, ніж у будь-кого з його попередників і сучасників, окреслене поняття України і українського народу. Ці назви у нього виступають як цілком визначені територіальні і національні народні категорії. Україна цьогобічна і тогобічна у нього - чітке поняття території обох боків Дніпра, населеної українським, менше зустрічається — малоросійським і лише в окремих випадках — козацьким народом від верхів'я Північного Дінця до верхів'їв Случі, Горині і Прип'яті із сходу на захід та від Чорного моря до верхів'я Дніпра з півдня на північ.

Осібно у Величка стоїть Галичина під назвою, поширеною в XVI-

XVII століттях, князівство Руське з найголовнішими містами - Львів,


Галич та ін. Ці землі, разом з Волинню, він відрізняє від України
Малоросійської, хоча населення їх називає своїм народом.

Історію України Величко, на відміну від більшості істориків XVII-

XVIII століть, подав не ізольовано, а в зв'язку з найголовнішими
історичними подіями у Польщі, Росії, Швеції, Угорщині, Молдавії, Валахії,
Туреччині, Криму і деяких західноєвропейських державах. Він прагнув
показати історіюУкраїни на тлі світової історії і поставити героїчне минуле
українського народу поруч з історією сусідніх народів і держав.

У 1991 р. літопис Самійла Величка - наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози ХУІІ-ХУШ ст., вперше перекладено українською мовою і видрукувано у двох книгах видавництвом художньої літератури «Дніпро».

Однією з цікавих пам'яток української історіографії цього періоду є «Коротке описання Малоросії» (автор невідомий). Хроніка містить події з історії України від давніх часів до 1734 р. Починається вона згадкою про домонгольськии період історії Русі, завоювання її Батиєм, захоплення України Литвою і Польщею. Більш докладні оповідання починаються від початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і особливо по мірі наближення до кінця XVII та початку XVIII століття. «Коротке описання Малоросії» лише на перший погляд нагадує хроніку або літопис. Справді ж, це коротка, але систематично зв'язана історія України від великокнязівської доби, а головне від XIV ст. до 1734 р., хоча й позначена в хронологічному порядку по роках на зразок літопису.

Фактична сторона подій у книзі описана з великою простотою. Це зробило її більше, ніж будь-який інший тогочасний історичний твір, доступною для широких кіл читачів.



128

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

129



Автор «Короткого описання Малоросії» зумів догодити смакам освічених кіл козацько-старшинської інтелігенції, що цікавилась історією свого краю, серед якої цей твір довго користувався найбільшою популярністю. Тексти з нього вносилися переписувачами у нові списки відомого вже літопису Самовидця. Багато запозичив з цього твору пізніше в 70-х роках XVIII ст. В.Г.Рубан для свого «Короткого літопису Малої Росії». «Коротке описання Малоросії» лягло в основу історичних праць про Україну французького історика Жан-Бенуа Шерера, який з додатком «Опису України Боплана» був надрукований у Парижі в 1788 р. Ним користувалися і часто наслідували йому дворянські історики першої половини XIX ст. Його використав Микола Маркевич для своєї «Истории Малороссии».

Від першої половини XVIII ст. залишилося кілька менш цінних історичних хронік, відомих під назвою літописів.

«Чернігівський літопис» містить у собі коротку хроніку подій від 1587 до 1725 рр. Разом з літописом, як додаток, О.Лазаревський вперше надрукував Коломацькі чолобитні, які стали близьким приводом для арешту П.Полуботка та іншої генеральної старшини в 1723 р. Коломацькі чолобитні були знайдені в архіві Григорія Полетики.

До подібного ж роду, правда, більш поширених, хронік можна віднести «Летописец, или описание краткое, знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким». При надрукуванні цього твору В.Антонович довів, що автором його був генеральний обозний 30-х-40-х років XVIII ст. Яків Юхимович Лизогуб, і назвав цю хроніку літописом Лизогуба.

Від початку XVI ст. до кінця XVII ст. так званий літопис Лизогуба являє собою складену рік за роком хронологію, джерелом якої є різного роду козацькі хроніки, особливо літопис Самовидця. В окремих випадках записи літопису Лизогуба текстуально співпадають із літописом Самовидця. Від оповідань 90-х років XVII ст. і до кінця твору до 1737 р. джерелом літопису були родинні записи сім'ї Лизогубів. Вони є більш поширеними, ніж попередні оповідання про участь українських козаків у Північній війні, про побудову Петром І Печерської фортеці і арсеналу у Києві, про страту Мазепою Кочубея та Іскри.

Історична думка в Україні другої половини XVIII ст. До

пам'яток української історіографії другої половини XVIII ст. ми можемо віднести насамперед твори Петра Симоновського і Стефана Лукомського.

Петро Симоновський (бунчуковий товариш) належав до того кола старшин, що зайняли поважне місце серед освічених людей шляхетського стану XVIII ст. Він закінчив повний курс навчання у Київській академії, потім, як і багато дітей інших старшин, навчався за кордоном, слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів - у Кенігсбергу, Галлі, Лейпцігу, Парижі. Повернувшись на батьківщину, Симоновський склав у 1765 р. «Коротке описання про козацький малоросійський народ». Вперше твір видав у 1847 р. О.М.Бодянський з авторського рукопису, що належав перед цим Д.Н.Бантиш-Каменському.

П.Симоновський побудував своє описання на різноманітних чужоземних і вітчизняних джерелах, на які він указав у заголовку і на які весь час посилається в тексті своєї книги. Книга починається традиційним у козацькому літописанні з'ясуванням питання про значення імені «козак» і ранньої історії козацтва. Цей розділ «Короткого описання» Симоновського нагадує собою початок «Действия презельной брани» Грабянки, що відкривається розділом «О начале поименования Козаков и откуда наречении, от коего племени и рода; купно же и о древнейших их действиях сокращение». Обидва представники української старшинської історіографії XVIII ст. Грабянка і Симонов­ський дуже близькі своїми поглядами на дане питання. Вони виводять початок козацтва з території між Каспійським і Чорним морями, а етнічне їх походження від скіфів і хазарів. Обидва вони припускають походження козаків від косогів, тобто від предків черкесів Північного Кавказу.

Значне місце в творі Симоновського, як і в більшості творів козацько-старшинських істориків, зайняло висвітлення Визвольної війни середини XVII ст. і так званої «Руїни». Описання цих подій займає приблизно три чверті всієї книги. Історію національно-визвольної боротьби в XVII ст. Симоновський звів до ідеалізації політики гетьманських урядів та діяльності старшини.

«Коротке описання про козацький малоросійський народ» охоплює події від давніх часів до 1750 р., останнього відновлення гетьманства в особі Кирила Розумовського. Далі автор відмовився від

130

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

131



продовження своєї праці, хоча дожив він майже до ста років і помер на початку XIX ст.

Які обставини примусили автора обірвати свою працю саме цією датою? На це питання можна відповісти, проаналізувавши цілісну історичну концепцію, а головне ідейну концепцію Симоновського. Автор є виразним прихильником гетьманського уряду, ідеологом тієї більшості старшини, що з захопленням зустріла відновлення Єлизаветою Петрівною гетьманства і готова була відстоювати до кінця старшин­ський устрій гетьманської України.

Наприкінці книги Симоновський ніби робить висновок з усього написаного ним. Він називає обрання гетьмана Розумовського «великолепным и славным», а скасування гетьманства для «Малої Росії некорисним». Описання цих подій, тобто показ історії скасування автономності і його наслідки, Симоновський залишає для нащадків.

До історичних творів другої половини XVIII ст. ми можемо віднести «Зібрання історичне», складене полковим обозним у Прилуках Степаном Лукомським. Твір Лукомського становить скоріше інтерес бібліографічний, аніж науково-історичний. Це є компіляція на зразок ряду відомих в XVII-XVIII ст.

Як багато інших тогочасних істориків України, Лукомський почав свою письменницьку діяльність з перекладів історичних творів з латинської і польської мов. Так, у 1738 р., будучи ще прилуцьким сотником, він зробив переклад щоденника Окольського, доповнивши його оповіданням з історії України останнього десятиріччя перед Визвольною війною. Пізніше, коли Лукомський став відставним полковим обозним,він зробив переклад записів польського історика Матвія Титловського.

До перекладу щоденника Титловського Лукомський додав власне доповнення, яке становить певний науковий інтерес, про похід Сагайдачного на Кафу у 1607 р., про загибель Самійла Кішки, оспіваного в народній думі, про війну під Цецорою, Хотинську кампанію та ін.

«Зібрання історичне» Лукомського охоплює події в Україні від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кінця XVI ст. Починається твір, як і багато інших праць того часу, з'ясуванням питання - «Хто такий козак?». Заслуговує на увагу той факт, що на відміну від Грабянки, Симоновського С.Лукомський розглядає козаків

як виходців з місцевого населення і виникнення їх відносить до кінця XIV ст. В цілому ж його твір нічого оригінального не становить в порівнянні з іншими подібними хроніками XVII-XVIII ст.

Минуле України і її сучасне становище привернуло увагу Г.Ф.Міллера. Йому належить кілька статей з цього питання — «Про початок походження козаків», а також «Відомості про запорозьких козаків». Кілька статей Міллера про історію запорізьких козаків надрукував пізніше О.М.Бодянський.

У 1777 р. був надрукований «Короткий літопис Малої Росії» Василя Григоровича Рубана. В.Г.Рубан народився в Бєлгороді 14 березня 1742 р., помер 24 вересня 1795 р. Походив Рубан з України, з Роменського повіту на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії. Свою літературну діяльність він почав, на зразок багатьох письменників другої половини XVIII ст., писанням од. Одну з них він написав на честь іменин Катерини II. Імператриці Рубан присвятив ще кілька од і це, можливо, сприяло його службовій кар'єрі. В 1770 р. він здобув посаду секретаря у Потьомкіна і зблизився з канцлером князем Безбородьком. Безбородько сприяв Рубану в написанні «Короткого літопису Малої Росії» та виданню «Землеописания Малої Росії», остання праця, ймовірно, належала перу Безбородька.

«Літопис» Рубана є не що інше, як не зовсім точна копія «Короткого описання Малоросії», складеної невідомим автором у 30-х роках XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р.

Особливе місце в історіографії України XVIII ст. займає Запорізька Січ. Найбільш узагальнюючою працею, яка лягла в основу дальших історичних творів про Запоріжжя, була «Історія про козаків запорозьких», складена в 1740 р. молодим російським офіцером, що служив у царській армії на півдні України, князем С.І.Мишецьким. Цією книгою читачі користувалися в рукописах, аж поки вона не була надрукована в 40-х роках XIX ст. О.Бодянським. У більш досконалому вигляді цей твір був надрукований за списком, який належав князеві Воронцову, Одеським товариством історії і давностей. Оскільки твір Мишецького сто років не був опублікований, він служив як рукописне джерело, з якого компілювали, а часто списували і видавали за власні праці деякі інші історики Запоріжжя другої половини XVIII ст. До таких компіляцій і



132

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

133



прямого списування з твору Митецького належать статті Г.Ф.Міллера. Праця Митецького великою мірою лягла також в основу твору Олександра Івановича Рігельмана.

У 1785-1786 рр. інженер генерал-майор Олександр Рігельман закінчив свою велику компілятивну працю в чотирьох частинах — «Літописне повіствування про Малоросію, її народи і козаків», яка була надрукована О.Бодянським у 1847 р. в «Чтениях Общества истории и древностей Российских», а також видана окремою книгою.

Олександр Рігельман походив з німецької родини, що прибула в Росію з нареченою царевича Олексія Петровича, принцесою Браун-швейг-Бранденбурзькою, Софією Шарлотою. Юнаком він був зарахований в шляхетський корпус для навчання і обрав напрямок військово-інженерної служби, на якій перебував сорок чотири роки, здобувши чин генерал-майора, високі урядові нагороди, маєтки і почесті.

О.Рігельман брав активну участь у російсько-турецьких війнах -в 1734-1739 рр. та в часи Катерини II (1768-1774 рр.).

У зв'язку з службовими дорученнями Рігельман довгий час перебував серед козаків на Запоріжжі, на Дону, на Полтавщині і Чернігівщині. Він був свідком військової майстерності козаків у битвах з турками, дивувався їх відвазі і героїзму, збирав документальний матеріал, вивчав життя і побут українського народу.

Свій твір Рігельман почав писати наприкінці 70-х років і закінчив у 1782 р., після того, як пішов у відставку. Останні сім років він присвятив своїй праці, проживаючи в своєму невеликому маєтку в с.Андріївці, недалеко від Чернігова.

«Літописне повіствування» Рігельмана є великою компіляцією з козацько-старшинських літописів та різного роду діаріушів, а головне з книги Митецького «Історія про козаків запорозьких». Крім того, для описання останньої третини XVIII ст. до 80-х років він використав власні спостереження і довгий час ведені ним записи.

Книга Рігельмана ілюстрована зображенням українців різних станів - гетьмана Богдана Хмельницького, полковника, сотника, козаків, шляхтича, шляхтянки, знатних панів, простих селянок тощо. В додаткові вміщено також дві карти - одну стародавню, періоду роздрібненості Русі на феодальні князівства і землі, а друга карта України і сусідніх з нею земель кінця XVIII ст. Наприкінці книги Рігельман подав короткі

свідчення про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків донських, уральських, кубанських і терських. Запоріжців він вважає найдавнішими з усіх козаків, історію яких він описує. У 1778 р.Рігельман написав твір «История, или повествование, о донских козаках».

Власної оригінальної концепції в погляді на історію українського козацтва Рігельман не створив. Він лише вміло узагальнив те, що дала історіографія ХУП-ХУПІ століть. У поглядах на давню історію до XVII ст. над ним найбільше тяжіла концепція київського «Синопсиса», а про ХУП-ХУПІ століття - авторів провідних напрямків козацько-старшинського літописання. Відрізняє «Літописне повіствування» Рігельмана від творів ряду інших авторів те, що в ньому велике місце зайняло описання побуту та звичаїв українського народу взагалі і запорізького козацтва зокрема.

Головним напрямком і змістом усіх цих творів є ворожа поміщицько-реакційна концепція в освітленні історії Запоріжжя та в поглядах на вільнолюбну масу козацтва та її військову опору -Запорізьку Січ. Запоріжжя постає в творах дворянських істориків як шкідливе кубло розбійників, що заважає поміщикам і купцям господарювати в південній Україні, вести торгівлю з Туреччиною, Кримом тощо. Головним чином, ненависть поміщицьких істориків обрушувалась на Запоріжжя за його вільнолюбні традиції, завдяки яким запорізька громада керувалася, обирала і скидала керівні верхи волею козацького колективу. Все це йшло всупереч ідеології самодержавства і поміщиків.

Російська дворянська історіографія про Запоріжжя створювала ідейну основу для виправдання колоніального наступу царизму на Україну й ідейно обґрунтовувала необхідність ліквідації давнього зосередження незадоволених народних мас в особі вільнолюбної Запорізької Січі. У XVIII ст. не виявилось жодного історика, який би став на захист інтересів і збереження волі запоріжців.

На кінець XVIII ст. набувають поширення кріпосницькі концепції дворянських істориків, в тому числі А.Ф.Шафонського.

А.Шафонський народився в 1740 р. і помер у 1812 р. Він походив з родини козацького сотника з с.Сосниці на Чернігівщині. Біографія Шафонського характеризує цікаве непоодиноке явище, як швидко козацька старшина навіть нижчого рангу підносилася до становища



134

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

135



освіченого дворянства. А.Шафонський закінчив три західноєвропейські університети - в Галлі, Лейдені і Страсбурзі, від яких відповідно одержав три дипломи доктора прав, філософії і медицини.

Створення описання Чернігівського намісництва, так само, як і відомого Румянцевського опису, відбувалося відповідно до заходів Катерини П, які вона проводила в зв'язку з своєю колоніальною політикою в Україні після скасування автономного устрою і ліквідації Запоріжжя. А.Шафон­ський склав його за вказівкою генерал-фельдмаршала графа ПО.Румянцева -Задунайського, якому Катерина II доручила «впорядковувати» Україну в плані запровадження тут загальноімперського устрою. В 1782 р. в Україні було утворено Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. За наказом Катерини II, виданим у 1784 р., намісники і губернатори мусили зробити докладні описи своїх намісництв та губерній і подати їх на розгляд уряду. Описання Чернігівського намісництва було доручено П.Румянцевим А.Шафонському, який служив тоді радником у Чернігівській кримінальній палаті. Свою працю А.Шафонський виконав ретельно і вручив особисто Катерині П, коли вона, подорожуючи по Україні, в січні 1787 р. відвідала Чернігів.

Топографічне описання Чернігівського намісництва А.Шафон-ського, нарівні з Румянцевським описом Малоросії, є найціннішим джерелом для вивчення соціально-економічної історії України другої половини XVIII ст. Воно складається з двох частин. Перша частина, менша, яка становить приблизно п'яту частину всього твору, являє собою історико-географічне описання, а головним чином - огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономності, утворення губерній і відкриття намісництв на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині. Ця частина саме й становить інтерес з точки зору історіографії. Друга частина містить, власне, топографічне й статистичне описання і є цінним джерелом для вивчення Лівобережжя — переважно Чернігівщини і більшої частини Полтавщини.

У першій частині А.Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і прагне ідейно обгрунтувати знищення Катериною II Січі. Він розглядає Запорізьку Січ з самого початку її виникнення як «зборище здичавілих людей», які приймали «без розбору в своє збіговисько всякий збрід, всякої мови і всякої віри людей», і вважає, що вона не могла бути корисною батьківщині. А.Шафонський схвально

ставиться до того, що це «противоборствующее политическое сонмище 1775 года в конец разрушено, и гнездо их, Сечь Запорожская, и само название запорожских Козаков навсегда истреблено». У такому антинародному висвітленні подана Шафонським вся історія Запорізької Січі і її скасування. Весь його твір пронизаний ідеалізацією і виправданням реакційної кріпосницької і національно-колоніальної політики царизму в Україні. Ця політика розглядається Шафонським як «перетворення всього краю в новий удосконалений вигляд, як найвищу милість і щедроти, які одержують вірнопіддані від престолу».

Мемуарна література XVIII ст. Цінними пам'ятками української мемуарної літератури XVIII ст. є щоденники генерального хорунжого Миколи Ханенка і генерального підскарбія Якова Марковича. В них зафіксовані важливі явища соціально-економічного життя козацької старшини часів зміцнення кріпосництва в Україні, занепаду ролі і значення козацтва, закріпачення посполитих і перетворення старшини в шляхетсько-дворянський стан.

Генеральний хорунжий Микола Ханенко походив з роду, що висунувся з простого козацтва часів Визвольної війни і досяг становища генеральної старшини. Він був родичем відомого в другій половині XVII ст. правобережного гетьмана Михайла Ханенка.

Микола Ханенко здобув високу освіту в Київській академії і почав військову службу в 1710 р. з простого козака, а в 1717 р. був переведений в генеральну канцелярію і згодом став головним помічником генерального писаря. Він був близькою особою гетьмана Скоропадського, а після його смерті здружився з наказним Павлом Полуботком. За свою службу і догідливість обом гетьманам Ханенко був щедро обдарований маєтностями.

Відомі два твори Ханенка - «Діаріуш», надрукований О.Бодян-ським в «Чтениях Общества истории и древностей Российских» та окремою книжкою і «Щоденник», повністю виданий О.Лазаревським. У «Діаріуші» записи стосуються подробиць політичного життя і побуту старшини, взаємовідносин уряду гетьмана Скоропадського з російським урядом і царськими вельможами, політичних настроїв старшин, їх психологічної характеристики та ін.

У «Діаріуші» вміщено щоденні записи від січня до початку липня 1722 р., тобто за останнє півріччя гетьманування Скоропадського і до



136

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Особливості української історіографії XVIII ст.

137



останніх днів його життя. «Діаріуш» закінчується описанням смерті і пишного церемоніалу поховання гетьмана.

«Щоденник» Ханенка являє собою мемуарні записи, в яких відображено події різноманітного характеру за 1723-1753 рр. звеликими пропусками. Ці записи автор робив після свого звільнення з Петропавлівської фортеці і повернення в Україну. Вони становлять різного роду нотатки з сімейного життя, епізодів службової діяльності генерального хорунжого, взаємин автора з різними високопоставленими і простими людьми.

«Діаріуш» і «Щоденник» Ханенка можна віднести скоріше не до пам'яток історіографії, а до певної категорії джерел з історії XVIII ст. У мемуарах Ханенка історик може здобути певне уявлення про життя і побут української старшини, купців, про ціни на продукти та різного роду вироби, в окремих записах - про кріпосницькі повинності посполитих, про характер служби і різних повинностей козаків тощо.

Більшу вартість для історика становить «Щоденник» генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича (народився в 1690 - помер в 1770 р.).

Автор «Щоденника» Я.Маркович навчався в Київській академії і закінчив її в 17 років. Він був вихованцем Феофана Прокоповича і, за



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка