Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка13/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   37

ІСТОРИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

  • Суспільно-політичні умови розвитку історичної
    науки в Україні першої половини XIX ст. • «Історія
    Русів» та її місце в українській історіографії • Брати
    Марковичі • Д.М. Бантиш-Каменський •
    О.М.Бодянський • М.А.Маркевич • Археологічні
    видання. Діяльність Київської Тимчасової комісії для
    розбору давніх актів • І.І.Срезневський • Одеське
    товариство історії і древностей. А.О.Скалковський


  • М.О.Максимович • Т.Г.Шевченко • М.І.Костомаров

  • П.О.Куліш • Західноукраїнська історіографія першої
    половини XIX століття


Суспільно-політичні умови розвитку історичної науки в
Україні першої половини XIX ст. Перша половина XIX ст. в історії
України займає особливе місце. Адже саме цей період був позначений
протиборством двох соціальних систем - відживаючої кріпосницької,
що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні
селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової,
капіталістичної, яка визрівала під нашаруванням багатовікового
панування феодалізму.

На початку XIX ст. царський уряд вніс остаточні зміни в адміністративний і судовий устрій України, утвердивши тут загально-



148

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

149



імперське законодавство, загальноросшське судочинство і адміністра­тивне управління.

Формування української самосвідомості проходило в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями: Російською та Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування чужої мови, культури, звичаїв.

Важливу роль у суспільно-політичному русі даного періоду відіграло Кирило-Мефодіївське товариство, яке стало політичною організацією української інтелігенції, що розробила широку програму українського національно-визвольного руху.

Перша половина XIX ст. характеризувалась піднесенням селянського руху. Найбільшими виступами були селянські рухи на чолі з Устимом Кармалюком та Іваном Звонаренком, «київська козаччина» та «похід в Таврію за волею»; відбулися перші виступи робітників.

Початок XIX ст. характеризувався розгортанням національно-визвольного руху і в західноукраїнських землях. Наслідками революції 1848-1849 рр. в Австро-Угорській монархії було скасування кріпацтва та проведення аграрної реформи, вперше було створено політичну національну організацію.

Українська історіографія в першій половині XIX ст. досягла значних успіхів. Розвиток історіографії відбувався в тісному зв'язку з потребою в піднесенні інших галузей науки і освіти. Відкриття у Харкові, Києві, а пізніше в Одесі університетів відіграло важливу роль у підготовці наукових сил істориків. Важливе місце у вивченні історії України відіграв Московський університет, в якому працювало багато українських істориків. Незважаючи на деякі недоліки української історіографії першої половини XIX ст., українська історична наука і розвиток історичних знань зробили помітний крок вперед.

«Історія Русів» та її місце в українській історіографії. У першій половині XIX ст. в м.Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії сталася подія, що спричинила згодом великий резонанс у національно-культурному і громадсько-політичному житті не тільки українського суспільства, а навіть за його межами. При описі (1828 р.) місцевої бібліотеки, що переходила у спадщину від князя Лобанова-Ростовського до князя Голіцина (Лобанов-Ростовський, у свою чергу, одержав містечко разом з бібліотекою у спадщину від О.Безбородька)

члени Стародубського суду Лайкевич і Гамалія виявили рукопис загадкової праці під назвою «История Русов или Малой России» і показали його родичеві покійного О.Безбородька губернському маршалу С.Шираю, а той одразу ж розпорядився зняти копію. Знахідка швидко набула розголосу, і стародубські поміщики, вельми зацікавившись працею, стали робити з Шираєвої копії нові переписи, завдяки чому «Історія Русів» незабаром стала відомою далеко за межами Старо-дубщини. Одну копію зняв А.Ханенко і переслав до Москви відомому українському історику й видавцеві О.Бодянському, який опублікував її в 1846 р. спочатку в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а потім і окремою книгою. Сам же рукопис, з якого зняли копії, перейшов разом з бібліотекою до князя Голіцина і його подальша доля невідома. Так само як таємницею залишилося питання — чи був цей рукопис автографом твору, чи також лише копією останнього.

За своєю суттю «Історія Русів» була переважно не науковим історичним дослідженням, а скоріше політичним трактатом, втіленим в історичну форму. По-перше, вона ніби замикала ряд історичних творів, написаних українськими дослідниками (Г.Покасом, П.Симоновським, С.Лукомським, О.Рігельманом, М. Антоновським, Я.Марковичем та ін.) у тяжкому для їхньої вітчизни XVIII столітті. За часів, коли Україна геть втратила власну державність і поволі втрачала останні залишки автономії, ці українські патріоти не давали згаснути національно-державницькій думці і національній свідомості, звертаючи увагу співвітчизників на генетичний зв"язок історії славної гетьманської доби з княжою і проводячи аналогію між історією України часів Київської держави та становищем, у якому вона опинилася в XVIII столітті.

По-друге, ця праця, несучи в собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й українського патріотизму, відкривала собою великий ряд історичних, історико-археологічних. історико-етнографічних та історико-археографічних досліджень XIX - початку XX століть, що науково обґрунтовуючи й розвиваючи ідеї «Історії Русів», стали якнайважливішою складовою частиною процесу нового національного відродження українського народу. На дану обставину звернули увагу вже перші дослідники «Історії Русів», називаючи її «народною історичною думою».



150

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

151



Основною думкою твору була ідея про культурне, моральне й історичне право будь-якого народу, зокрема українського, на самостійний державно-політичний розвиток. Ця тема проходила через увесь зміст книги. Огляд вітчизняної історії починався з найдавніших часів, при цьому акцентувалася увага на автохтонності українського народу; княжі ж часи автор вважав початком самостійної української державності, наголошуючи при цьому, що Київська Русь - це державне утворення саме українського народу, що Русь - це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. Через внутрішні незлагоди та татарський напад Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з'єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та Польщі рівноправне становище, як у федеративній державі. Цю рівноправність насильно порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу та чинячи релігійний гніт.

Головну вину в порушенні змальованої в книзі «ідилії» у відно­синах між Польщею, Литвою та Україною автор складав на церковну унію, вигадану папою Климентом VII; вона з'явилася у «лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою». Саме унія та заходи польського уряду щодо полонізації українського народу й позбавлення його власної державності призвели до довголітнього та запеклого польсько-українського ворогування. Становище ще більше погіршилося через зраду «чиновного шляхетства Малоросійського», яке «не стерпівши наруги від поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників польських і духовних римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля повернулося зовсім в католицтво римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з польським шляхетством, посвояченням, родичанням та іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими поляками».

Змальовуючи на такий кшталт українську історію, автор приділив основну увагу боротьбі рідного народу проти чужого поневолення. Найбільш повно й яскраво описано історію козаччини, Хмельниччини

й Гетьманщини. Переконливо доводячи автохтонність українського козацтва, «Історія Русів» пристрасно заперечувала польській і російській історіографіям, які здебільшого зображували козаків «зайдами» на українській землі.

Саму ж боротьбу козаччини проти польського гніту описано в дусі традицій української історіографії ХУН-ХУШ ст.: це ряд національно-визвольних війн, що висунули надзвичайних героїв — «гетьманів» Косинського, Наливайка, Тараса Трясила, Гуню, Остряницю та ін. У вигаданому листі Наливайка до польського короля подано надзвичайно яскраво й літературно викладену ідеологію цієї визвольної боротьби. «Народ Руський, - говорилося в цьому міфічному документі, - бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом - і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на одинакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених... Сей народ в потребах і підмогах спільної об'єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїство Руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і обороні та поширенні Держави Польської... Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав ту священну єдність народів на пагубу обопільну».

Центральною постаттю серед провідників національно-визвольного руху українського народу виступає в «Історії Русів» Богдан Хмельницький, змальований автором з великою любов'ю як уособлення всіх можливих чеснот полководця, політика і громадянина. Головна заслуга Хмельницького - визволення України і повернення їй незалежності. У цьому контексті трактується й укладена за ініціативою Б.Хмельницького Переяславська угода 1654 р.: вона стала союзом двох близьких за походженням і вірою народів, який покликаний був уберегти обидві держави - Українську й Московську — від небезпеки, що загрожувала їм на той час з боку лихо намірених сусідів: Туреччини і Польщі. При цьому автор звертає увагу на ту значущу обставину, що український гетьман відхилив настійні пропозиції турецького хана й польського короля про спільний військовий похід проти Московської



152

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

153



держави й зумів розрадити ту частину козацького товариства, яка була згодна пристати на пропоновану спільну акцію. У творі наголошується, що при укладенні угоди з Московією посли цієї держави «підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів».

Подальша трагедія українського народу і його державності була пов'язана не з укладенням союзу з Московською державою (сам по собі цей акт був виправданим з огляду на ті небезпеки, які чекали в той час на знесилений багаторічною боротьбою проти польського й турецького поневолення український народ), а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями й використанням ними обопільно добровільного союзу народів як зручної підстави для експансії в українських землях і поступового їх поглинання міцніючою Москов­ською імперією. Цю думку автор, із зрозумілих причин, не висловлював відкрито, але вона досить виразно читалася поміж рядками, прослідко-вувалася через весь виклад післяпереяславської історії України, вкладалася в уста національних політичних діячів.

У творі вказувалося, що Україна з її яскраво вираженими козацько-демократичними, державницькими традиціями і своєрідним характером та культурою народу, який творив цей суспільно-політичний лад, «не вписувалась» в абсолютистсько-монархічний устрій тодішньої Московської держави, і ця обставина стала далеко не останньою причиною трагічних для українського народу стосунків між двома державами.

В іншому місці висловлювалася думка про те, що російський абсолютизм вирізнявся своєю феодальною жорстокістю навіть з-поміж інших авторитарних політичних режимів сусідніх Україні держав, зокрема Отаманської.

Погляди автора «Історії Русів» на післяпереяславську політику російського царату щодо України чи не найбільш виразно прослід-ковуються в характеристиці гетьмана Мазепи й «мазепинщини». У доволі стриманому й «офіційному» описанні цієї історичної постаті між рядками проглядається явна симпатія до неї, а особливо до її діла. Ціла програма української геополітики й державотворення викладена у вигаданій промові Мазепи до козаків по переправі через Десну восени 1708 р., подана автором без усяких коментарів: «... Не повинні ми

воювати зі шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... А при майбутньому загальному замиренні усіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держави, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають».

Значущість постаті Мазепи як провідника визвольних прагнень свого народу проступає ще більш рельєфно у контрастному проти­ставленні з царем Петром, котрий явно не користувався симпатією автора: «...Хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській».

Поруч з Петром змальовується й зловісна фігура Меньшикова, і все, чого не наважився автор сказати про Петра, одверто сказано на адресу Меньшикова, під чим безперечно крився й осуд царя московського. З неприкритим різким осудом описувалися звірства московських військ при здобутті Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні (при цьому лютості військ Петра кілька разів протиставляється гуманне поводження з місцевим населенням шведських військ). Згадуючи про криваву вакханалію, автор спалахнув надзвичайно сильною тирадою, що відображала бачення ним сенсу величезних жертв, принесених кращими синами українського народу на олтар національного визволення: «...Якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття й небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником Лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер розмислити й посудити, що, коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього», то яке доправлення належиться за кров народу руського, пролиту від крові гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?»



154

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

155



З великою гіркотою й різким осудом описувалася в «Історії Русів» політика московського уряду щодо гетьманської України в наступні десятиліття. Дикі звірства «Тайної Канцелярії», будівництво каналів й інші знущання над козацькими військами, неприваблива історія розквартирування московського війська в Україні, ґвалти і насильства - все це виступало як сюжети однієї огидної картини середньовічного імперського глуму «переможців» над «переможеним» українським народом.

На фоні цього глуму з великою теплотою і симпатією змальовано постаті українських політичних діячів, зокрема Павла Полуботка. Наводиться його знаменита промова на оборону української автономії. Промова ця, становлячи собою немалу цінність як літературний твір, з великою силою переконання протиставляла гуманізм самопожертви борців за свободу України свавіллю самодержавного деспотизму, що душив визвольні прагнення гнобленого народу і глумився над ним.

«Історія Русів», спрямована усім своїм змістом на захист права українського народу на свою національну свободу й самобутність, державність, водночас пройнята загальнолюдськими ідеями гуманізму й справедливості. Вона сповнена щирого співчуття до долі пригноблених народів, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, військового насильства, релігійної нетолерантності, національної нерівності й невиправданої погорди імператорських властей до пригноблених народів, її автор вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не може бути міцним і довготривалим, оскільки не спирається на згоду та взаємні інтереси. Вустами Б.Хмельницького виголошувалася теза про те, що всі народи, котрі живуть в світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність, і таке прагнення до свободи зумовлене самою Природою за велінням «Творця всіх і Господа».

Як уже згадувалося, питання про авторство «Історії Русів» все ще залишається таємницею. Справа в тому, що знайдений у м.Гриневі рукопис не був підписаний. З передмови до нього можна було дійти висновку, ніби автором був відомий культурний і громадський діяч архієпископ білоруський Григорій (у чернецтві Георгій) Кониський. Саме під таким авторством О.Бодянський опублікував твір у 1846 р. Однак версія про авторство Г.Кониського незабаром була переконливо спростована М.Максимовичем та іншими істориками.






У наступні роки з'явився ряд інших версій. Деякі історики (О.Лазаревський, В.Іконников, Д.Дорошенко, М.Горбань та ін.) припускали авторство Г.Полетики -відомого українського політичного діяча, представника давнього козацького роду, випускника Київської академії.

У вступі до «Історії Русів» згадувалося ім"я «вченістю відомого і знатністю славного Депутата Шляхетства Малоросійського пана Полетики», якому його вчитель по Київській академії Георгій Кониський передав «Літопис, або ж історію цю». З інших джерел було відомо, що Г.Полетика працював над якоюсь історією України. Але незабаром із свідчень сина Григорія Полетики, Василя, стало відомо, що батько не закінчив роботи над «Історією», а тільки її накреслив. До того ж дослідники виявили, що суспільні та історичні погляди Г.Полетики відрізнялися від поглядів автора «Історії Русів».

Ведучи далі пошук розгадки таємниці, деякі дослідники (О.Лазаревський, В.Горленко, М.Драгоманов, А.Єршов) висловили припущення про авторство Василя Полетики, який, як було відомо, також збирав факти з української історії і писав чи збирався писати власну




історію, спираючись на матеріали, напрацьо­вані батьком. Проте й ця версія не витримала критики. Далеко не останнім аргументом став той факт, що історичні погляди Василя Полетики були ідентичними до батькових, а останні, як вже зазначалося, помітно розхо­дилися з поглядами «Історії Русів». З цієї ж причини не одержали підтвердження й версії М.Грушевського, Д.Майкова, Є.Онацького та деяких інших істориків про спільне авторство батька й сина Полетик.

Наступною була версія про авторство князя Олександра Безбородька, в маєтку якого



156

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

157



було знайдено рукопис «Історії Русів». Цю думку вперше висловив і обгрунтував у 20-х рр. нинішнього століття М.Слабченко, а згодом підтримали П.Клепацький, А.Яковлів, М.Возняк. Історики наводили ряд вагомих, але все ж непрямих аргументів на догоду даному припущенню: листи О.Безбородька до свого батька з проханням надіслати матеріали з історії України та висловленням наміру видати «повну Малоросійську історію», результати стилістичного та фактологічного аналізу тексту «Історії Русів», які дозволяли припускати саме це авторство тощо. Але такі аргументи, зрозуміло, не могли ніякою мірою гарантувати



вірогідність висловленої версії. До того ж вони не могли скільки-небудь переконливо протистояти контраргументам, суть яких полягала у тому, що О.Безбородько, бувши високим сановником Російської держави (титулований князь, канцлер), належав до того прошарку освіченої української старшини, який схильний був зберегти свій патріотизм у лояльних існуючому режимові рамках, а тому навряд чи міг бути автором такого далеко не лояльного твору, як «Історія Русів».

Олександр Безбородько

Були й інші версії. Зокрема, вислов­лювалися думки про можливе авторство князя М.Рєпіна (М.Драгоманов), О.Лукашевича (М.Петровський), О.Лобисевича та ін. Проте, як і попередні, жодна з них не мала скільки-небудь переконливих доказів. Єдине, що вдалося майже напевно встановити у ході дослідження цієї проблеми, було те, що автор «Історії Русів» жив на Чернігівщині, швидше всього на Новгород-Сіверщині, і, очевидно, належав до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка.

Цей гурток українських патріотів-автономістів, що немало прислужився справі українського національного відродження, виник в останній чверті XVIII ст. на терені Новгородсіверщини зовсім не випадково. Старе і тихе сотенне місто Новгород-Сіверський стало в цей час (1782-1796 рр.) осередком великої території Північної Гетьманщини, губернським центром нового, Новгородсіверського намісництва, до

складу якого увійшли 11 повітів, розташованих на території найбільших і найкультурніших полків — Стародубівського, Ніжинського й Чернігівського. При цьому в межах намісництва опинилися обидві колишні столиці гетьманської України: стара -Батурин і нова - Глухів з їхніми історичними традиціями й помітними тенденціями до відновлення гетьманського державництва. Відкриття намісництва з його губернськими установами, осередком дворянського «общества», кафедрою нової єпархії, Головним народним училищем (згодом гімназією) й духовною семінарією дуже пожвавило громадське й культурне життя старовинного княжого міста, перетворило на культурно-політичний центр усієї Північної Гетьманщини. Не дивно, що тут гуртувалися українські політичні й культурні патріотичні сили того часу: Григорій Долинський, колишній лідер Ніжинського й Батуринського шляхетства (1767 р.); Павло Коропчевський, причетний до повстання пікінерів у 60-х роках; Іван Халанський, директор новгородсіверського Головного народного училища, а згодом гімназії, автор проекту 1802-1803 рр. про заснування університету в Новгород-Сіверському; Михайло Марков, відомий дослідник чернігівської старовини; Андрій Рачинський, талановитий композитор і музикант; Володимир Сокальський, останній архімандрит Запорізької Січі; ігумен Варлам Шишацький, відомий вчений-богослов, прихильник автокефалії української церкви; священик Андрій Пригара, автор «Особаго или Топо­графического Описания города губернскаго Навгород Сиверскаго» (1786 р.); архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський, колишній ігумен Мотронинського монастиря, палкий оборонець національних прав українського народу; згадані вже Григорій Полетика та Опанас Лобисевич (один з лідерів гуртка) та інші, здебільшого вихованці Київської академії й іноземних університетів. Разом із своїми родичами, сусідами, товаришами, друзями, пов'язаними з Новгород-Сіверським службовими, родинними та іншими справами, вони творили місцеву громадську думку, яскраво забарвлювали культурне оточення. З діяльністю цього гуртка дослідники пов'язують відому місію В.Капніста до Берліна 1791 р. й ряд інших патріотичних ініціатив і практичних справ на ниві національно-державного й культурного відродження України.

158

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

159



І ось серед низки ймовірних авторів «Історії Русів» з'являється ім'я члена Новгород-Сіверського патріотичого гуртка Архипа Худорби (Худорбія).

Хто ж був Архип Худорба і чим його постать привернула увагу дослідників?

Це ім'я ще донедавна було незна­йоме широкому загалу читачів, та й небагато фахівців-істориків, хто міг би повідомити хоч скільки-небудь докладні відомості про дану історичну постать. Дивуватися немає чому. Адже творча спадщина цього передвісника україн­ського національного відродження до нас не дійшла (або, принаймні, ще невідома). До того ж впродовж останніх двох століть не лише в офіційній історіо-графії, але й значною мірою в національно-патріотичній літературі побутувало (та й сьогодні ще зустрі­чається) переважно огульно-негативне ставлення до старої української аристо­кратії, що до неї належав і Худорба, як до «пристосуванців», «зрадників» української справи і свого народу.

Однак факти знову й знову переконують, що не лише серед української інтелігенції, яка ще з кінця XIX - початку XX ст. взяла ініціа­тиву й основну працю національного відродження в свої руки, але й серед старої української аристократії було немало щирих патріотів своєї пошматованої й пригнобленої сусідніми державами-імперіями Батьківщини. Серію історичних портретів таких представників «старої України» опублікував у 1959 р. в мюнхенському видавництві діаспори «Дніпрова хвиля» відомий історик О.Оглоблин. І серед них - короткий нарис про Архипа Худорбу з вельми цікавими, навіть дещо інтри­гуючими даними про цю особу.

Власне поштовхом до зацікавлення історіографів постаттю Худорби стало виявлення в архіві листа декабриста О.Ф.фон-дер-Брігена з села Шнурівки Стародубівського повіту (там знаходився маєток його

тестя М.П.Маклашевського) до К.Ф.Рилєєва від 21 жовтня 1825 р., в якому є такі слова: «Я буду докладати старань доставляти Вам наскільки можливо матеріали з Малоросійської історії; я маю на увазі одержати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою; вона невідома, бо один лише примірник її існує в домі, в якому мешкав Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського: ставлять їй тільки за ваду, що вона дуже вільно і супроти нашого уряду писана. Одержавши її, я накажу зробити з неї два списки: один для Вас, а другий для себе».

Отже, автор листа згадував Худорбу як «сучасника Кониського», автора загадкової «Історії Малоросії», що цінувалася в національно-патріотичних колах Новгородсіверщини «нарівні з історією Кониського». Така сенсаційна згадка спонукала дослідників (О.Лазаревського, О.Оглоблина, В.Шевчука та ін.) до пошуку скільки-небудь детальної інформації про цю особу. Вдалося встановити, що Архип Худорба виходець із старого козацького (згодом дворянського) роду Худорбіїв на Новгородсіверщині. За свідченням складачів Худорбіївської генеалогії (кінець XVIII ст.), цей рід виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбія, «знатного військового товариша». Важко сказати, наскільки «знатним» був Михайло Худорбій (ніяких свідчень з цього приводу не виявлено), але його нащадки, судячи з документів, зовсім не належали до військової знаті. Адже в документах Стародубівського полку, датованих 1723 роком, зазначається, що записаний у селі Комані козак Павло Худорба і його сини Семен та Василь «в одному дворі й хаті живуть і з батьківського грунту служать». А в актах Рум'янцевської ревізії 1767 р. Худорби з села Комані записані як козаки-підпомощники.

Одним з роду Худорбіїв в актах цієї ж ревізії записаний «здавна козак» Михайло Омеляненків Худорба, «уродженець того села», віком 50 років. Це був батько Архипа, Михайло Васильович Худорба (син згаданого козака-підпомощника Василя Худорби), названий укладачами ревізійного акту Омеляненком, мабуть, через те, що був одружений з Тетяною Гнатівною, донькою команьського козака і курінного отамана Гната Васильовича Омеляненка. Крім Архипа, в сім'ї Михайла Васильовича було ще три сини: Опанас, Володимир і Федір та три доньки: Пелагія, Агафія й Меланія.

Опанас був у чині корнета, Володимир - значкового товариша; про Федора, Пелагію, Агафію й Меланію відомостей не збереглося.

160

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка