Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка15/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37

/.

Дмитро Бантиш-Каменський

Перед ним відкривалась можливість дипломатичної кар'єри, з якої він не скористався, а вступив на службу правителем канцелярії кн.

Д.М.Бантиш-Каменський побував у кількох закордонних відрядженнях, доскона­ло володів іноземними мовами - французь­кою, німецькою, англійською і латинською.

174

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

175



М.Рєпніна, призначеного в 1816 р. військовим губернатором Малоросії. Перебування на цій посаді в новому колі дворянської інтелігенції, що зосереджувалася навколо Рєпніна, позитивно позначилося на заняттях Бантиш-Каменського. Князь Рєпнін порадив історику написати синте­зовану працю з історії України і допомагав йому в цій роботі. До послуг Д.Бантиш-Каменського був архів Рєпніна, матеріали архіву Малоросійської колегії, що зберігалися при Чернігівському губернському правлінні, а також успадковані від батька численні збірки матеріалів.

Батько Бантиш-Каменського теж займався історією. В 1780-1784 рр. він видав «Дипломатичне зібрання справ між російським і польським дворами з самого їх початку до 1700 р.» в п'яти томах. В 1805 р. вийшла його книга «Исторические известия о возникшей в Польше Унии», а також багато інших праць, збірників документів і публікацій.

Головною працею Д.М.Бантиш-Каменського була «Історія Малої Росії» в чотирьох томах, що вийшла вперше з друку у Москві в 1822 р. В 1830 р. вийшло друге видання в трьох частинах і в 1843 р. третє видання.

«Історія Малої Росії» охоплює собою період з найдавніших часів до скасування гетьманства в Україні. Перше видання її являє собою ніби чорнову роботу над вивченням історії України. Так, наприклад, стародавньому періоду Русі було присвячено лише кілька сторінок значної за обсягом праці.

Наступні перевидання були дещо поліпшені. Приведено в певну систему використання джерел, з'являється вперше в науковому обіході «Історія Русів», якої в часи першого видання автор не знав. Проте до цього нового джерела, як і до багатьох інших, Бантиш-Каменський залишався некритичним, а тому удар критики по «Історії Русів» неминуче зачіпав також «Історію Малої Росії». В другому виданні «Історії Малої Росії» вміщено дев'ять портретів, п'ять малюнків, двадцять шість зображень фарбами типів українців і українок в старовинному одязі, вміщено план битви під Берестечком, карту України XVII ст. за Бопланом, знімки підписів гетьманів і деяких інших козацьких старшин.

У 1825 р. Д.М.Бантиш-Каменський був призначений царським урядом на високу посаду - Тобольським губернатором. Через три роки, в 1828 р., над ним нависла гроза: він став жертвою сенатської ревізії,

що потягнула за собою відставку і суд у Петербурзі. Слідчо-судовий процес тривав до 1834 р. Користуючись вимушеною, приблизно п'ятирічною відсутністю офіційного заняття, Д.М.Бантиш-Каменський доповнив і виправив свою «Історію Малої Росії», друге видання якої було присвячене Миколі І. Недаремно імператор пожалував на покриття заборгованості автора десять тисяч карбованців.

Два дальших видання «Історії Малої Росії» у 1830 і 1843 рр. були не лише науковими поправками. Вони відобразили собою ідейну еволюцію автора до ще більшого вірнопідданства царизму, а також відмову від ідеї українського дворянського сепаратизму.

Автор «Історії Малої Росії» в методології історії близький до Карамзіна, а в окремих питаннях, скажемо, в поглядах на монархію, їх концепції тотожні. На зразок «Історії держави Російської» Карамзіна «Історія Малої Росії» Бантиш-Каменського є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньо­політичною. Це переважно оповідання про дії гетьманів, імена яких іноді взяті довільно з різних легендарних версій. Бантиш-Каменський не лише своєю методологією, а й де в чому методом дослідження уподібнювався і наслідував Карамзіну.

Щодо показу історії стародавньої Русі, аж до XV ст., він широко застосовує в своєму викладі матеріал, запозичений з «Історії держави Російської» Карамзіна, з частими посиланнями на неї і з такою самою художньою, часто захоплюючою тодішнього читача майстерністю викладу.

Д.Бантиш-Каменський був близький до свого сучасника Карамзіна також у ставленні до історичних джерел. Він вводить у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зокрема використано їх при написанні «Історії Малої Росії» понад 50. Від Бантиш-Каменських - батька і сина - в українській дворянській історіографії покладено в деякій мірі початок археографії XIX ст. Як в «Історії держави Російської», так і в «Історії Малої Росії» найбільшу цінність становлять додатки історичних джерел і примітки, які в багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Проте було б помилкою цілком ототожнювати концепції, методи і засоби досліджень двох представників історичної науки початку XIX ст. Твір Бантиш-Каменського тільки де в чому подібний до праці Карамзіна. В цілому ж їх відрізняє національна

176 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

специфіка предметів, своєрідність їх та відмінність становища двох істориків. Карамзін був офіційний, придворний історіограф. Бантиш-Каменський творив переважно як аматор, просто вчений, без будь-яких привілеїв і спеціальних замовлень. Він мав також свій власний погляд на предмет вітчизняної історії.

В кінцівці до свого твору Д.Бантиш-Каменський визначив скромну свою роль в історіографії так: «Слава не мій уділ. Задовольняюсь і тим, що вирвав із рук всеруйнуючого часу декілька хартій, невідомих до цього часу, склав ціле із розкиданих уривків. Зникне моя багатолітня праця, покриється забуттям; але дії доблесних мужів збережуться у віддалених нащадків і самі руїни будуть розповідати про них».

Мету свого твору Д.Бантиш-Каменський визначив у передмові до другого видання «Історії Малої Росії». Він хотів прищепити новому поколінню першої половини XIX ст., що в Малоросії в минулому процвітало «благочестя і любов до монархії».

Малоросія, на думку Бантиш-Каменського, заслуговує докладного історичного описання як «країна, вірна богові - у путах, царям - в час вторгнення неприятеля, вона прикрасила вік Петра І і Катерини багатьма достойними синами». Бантиш-Каменський мав на увазі представників привілейованих верств виходців з України, діячів часів Петра І і Катерини II, яких він подав в образному висвітленні при викладі історії XVIII ст. Д.Бантиш-Каменський створив цілісну монархічну вірнопід­данську концепцію в історії України, особливо у викладі Переяславської ради і аж до кінця скасування гетьманського правління Катериною II. У цьому відношенні ми можемо його назвати істориком, що прагнув обгрунтувати ідейні погллди частини українського шляхетства і нащадків старшини, що задовольнилися урівнянням в правах з російським дворянством, визнанням їх прав Герольдією і здобуттям теплих місць на царській державній службі. Повернення України під владу всеросійських «мудрих монархів», виправдання їх кріпосницької і колоніальної політики в Україні Д.Бантиш-Каменський обґрунтовував історичними мотивами.

У погляді на давню історію слов'ян і Русі ми спостерігаємо у Бантиш-Каменського прогресивні риси порівняно з його сучасниками-норманістами. Його концепція в цьому питанні близька до тієї, що висловлена в «Історії Русів», лише з однією істотною відміною. Бантиш-




177

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Каменський, визнаючи слов'ян автохтонними племенами, так само, як назву «Русь» він вважає місцевою східнослов'янською, разом з тим, як ідеолог монархії, робить поступку норманістам у питанні про роль Рюриковичів в утворенні Київської Русі. В цьому відношенні концепція Бантиш-Каменського близька до концепції Карамзіна. Автор «Історії Малої Росії» ідеалізує «засноване Рюриком єдиновладдя у північних слов'ян», тобто у новгородців. Він вважає київських князів Аскольда і Діра варяго-русами і надає їм роль заспокоювачів міжусобиць серед слов'ян середнього Придніпров'я і творців самодержавства в Південній Русі. Отже, тут норманістські концепції були, як і в російських дворянських істориків, підкорені монархічній ідеології. Д.Бантиш-Каменський вважав причиною роздрібненості помилкову політику київських князів, яка призвела до поділу Русі та до князівських міжусобиць. Політику князів і в цілому всі історичні події Бантиш-Каменський розглядає як прояв провидіння божого, що підносило або затьмарювало верховних вінценосців Росії. Взагалі в його концепції, як і в Карамзіна, панує провіденціалізм, властивий феодальній епосі. Татарську навалу Бантиш-Каменський вважає для Русі лихом, посланим провидінням. Все ж на відміну від поглядів Карамзіна, який вважав татарську неволю лихом, що стало «причиною добра і в самій руїні користь цілості...», Бантиш-Каменський розглядав навалу татар і їх панування лише як негативне явище. «Навала Батия, - писав він, - зупинила успіхи освіти і навчання в Росії, засновані в різних місцях великими Володимиром і Ярославом, підтримані і розповсюджені їхніми наступниками».

У викладі історії України від ХШ до 60-х років XVIII ст. Бантиш-Каменський відстоював і далі цілісну концепцію про тісні зв'язки Південної і Західної Русі з Північною Руссю більше, ніж будь-хто інший з істориків України XIX ст. Довготривале панування литовських князів в Україні й Білорусії Бантиш-Каменський вважає наслідком завоювання, а не мирного возз'єднання південноруських і західноруських земель з Литвою, як це робив Карамзін.

Важливе місце в праці Бантиш-Каменського займає питання про історію козацтва, Визвольної війни середини XVII ст. Воно є центральним у першій частині «Історії Малої Росії». При викладі цього питання Бантиш-Каменський спирався на велику кількість джерел з архівів іноземної колегії, Малоросійського приказу тощо. Він використав також всі відомі



178

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

179



йому літописи, різні записи, мемуари й інші пам'ятки літератури XVII-ХУШ століть як друковані, так і рукописні. Починаючи від другого видання «Історії Малої Росії», вперше широко введено у вжиток ненадрукований тоді один із списків «Історії Русів», одержаний автором від чернігівського губернського маршала С.М.Ширая. Бантиш-Каменський, як і всі інші історики 20-30-х років XIX ст., довірився тому, що цей «цікавий, - за його висловом, - рукопис» належить Георгію Кониському.

Бантиш-Каменський зробив спробу розв'язати питання про походження козацтва. Проте в цьому напрямку йому не вдалося зробити серйозного кроку вперед порівняно з своїми попередниками. Він дотримується думки, властивої автору київського «Синопсиса», що козаки походять від косогів або черкесів.

Бантиш-Каменський вважає, що козаки на Дніпрі відомі не раніше XV ст. Проте він, як і Карамзін, висловлює припущення, що перші житла козаків на нижній течії Дніпра існували ще до татарської навали.

У погляді на соціальну сутність козацтва і козацькі рухи Бантиш-Каменський стоїть на власних позиціях. Він ідеалізує реєстрове козацтво. Головною силою історії козацтва, на його погляд, є старшини реєстрових. Вони для автора «Історії Малої Росії» становлять провідну силу. Запоріжці, тобто найширші низи козацтва, бездомна голота, - це розбійники, люди, що не заслуговують на увагу. Бантиш-Каменський протягом всього викладу історії козацтва, від його початку аж до скасування у XVIII ст., вороже ставиться до запоріжців. їх боротьбу проти соціального і національного поневолення, так само, як і рух посполитих проти закріпачення, він піддає суворому засудженню. В історії України XVI-XVII століть в зображенні Бантиш-Каменського головна роль належить не народу, а православній шляхті і заслуженому військовому стану.

Героїчна боротьба проти шляхетської Польщі від Брестської унії до Переяславської ради подана в «Історії Малої Росії» в не менш яскраво художньому зображенні, ніж в «Історії Русів». В усій величі зображені повстання проти соціальних, національних і релігійних утисків українського народу наприкінці XVI і в першій третині XVII століття. Ще яскравіше постають перед читачем героїчні сторінки Визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького.

Безперервні битви розглядаються Бантиш-Каменським як прагнення українського народу звільнитися від тяжкого польського

католицького поневолення. Отже, для нього це війна перш за все національно-релігійна. Хоча, між іншим, слід підкреслити, що у Бантиш-Каменського антипольська тенденційність далеко слабкіша, ніж у деяких істориків - його попередників і сучасників. Зокрема вона не така виразна, як у автора «Історії Русів».

Виразниками боротьби і прагнення до визволення з-під польського панування, в показові автора, є лише Б.Хмельницький, українська шляхта, козаки та їх старшини. Посполиті відіграють другорядну роль, а в ряді випадків події показані так, що народні маси своїми виступами проти соціального гноблення нібито заважають загальному рухові, гальмують його.

Події після Переяславської ради — це просто повернення того краю, який нібито колись належав Російській державі, повернення вірнопідданих під високу руку російських монархів. Значення його для українців Бантиш-Каменський бачить в станових привілеях, наданих українській шляхті, старшині, козакам і духовенству Московськими статтями 1654 р. У погляді на стосунки України з Росією Бантиш-Каменський виступив як виразник монархічної вірнопідданської ідеології.

Друга частина «Історії Малої Росії» містить у собі матеріал з історії України другої половини XVII ст., від Переяславської ради до обрання на гетьманство Мазепи в 1687 р.

Третя, остання, частина «Історії Малої Росії» присвячена викладові основних подій політичної історії України від кінця 80-х років XVII ст. до 60-х років XVIII ст., від обрання гетьманом Мазепи до скасування гетьманства. Вона найбільша за роміром. Крім того, вона містить великий за обсягом, майже третина книги, додаток з примітками й публікаціями використаних автором джерел, які становлять найбільшу цінність «Історії Малої Росії».

Концепція Бантиш-Каменського у викладі історії України XVIII ст. виражена яскравіше, ніж у показові будь-яких інших періодів, як виразно монархічна, вірнопідданська щодо російського царизму. Історія цього періоду постає перед читачем в уособленні представників російської держави і козацьких правителів - Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського та інших діячів з генеральної і полкової старшини. Історії народних мас в творі шукати



180

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

181



марне. Вона лише десь в окремих випадках як епізод випливає на поверхню і губиться серед великого матеріалу політичних, військових і дипломатичних дій панівних верхів держави. Історію народних рухів автор, як правило, обминає. Там, де цього зробити не можна, він показує її у викривленому освітленні. До антикріпосницьких виступів селян і козаків він ставиться, як і в показові всіх попередніх періодів, негативно.

У методі викладу історії XVIII ст. Бантиш-Каменський наслідує авторові «Історії Русів». Він тут найменше об'єктивний в підході до історичних фактів, які близькі до його сучасності. Проте в ставленні до головного питання, до оцінки кріпосництва, становища посполитих, козаків, міщан тощо ми спостерігаємо велику різницю в поглядах двох авторів. На антикріпосницькі тенденції, що властиві авторові «Історії Русів», у Бантиш-Каменського нема й натяку. Навпаки, він лишається до кінця послідовним ідейним виразником інтересів дворянства, яке твердо стоїть на позиціях збереження кріпосництва і самодержавства.

Головними постатями в історії кінця XVII і початку XVIII століття у Бантиш-Каменського виразно виступають Петро І і Мазепа. Перший показаний у плані ідеалізації, другий - в різко негативному висвітленні. Меншиков в «Історії Малої Росії» показаний як користолюбний негативний тип, хоч автор не позбавив його певних рис вірного помічника Петра І і в його військових подвигах і громадських внутрішніх перетвореннях країни. Політичну діяльність Мазепи Бантиш-Каменський розглядає як «ланцюг злочинів, таємних підступів, дворушництва і зради не лише цареві і Російській державі, а й усьому українському народові».

Бантиш-Каменський оцінив Полтавську битву в своїй основі, як славну сторінку перемоги над лютим ворогом - шведськими загарбниками, що прагнули не лише розгромити державу Петра І, а й поневолити український народ. Проте події в Україні 1708-1709 рр.описані в «Історії Малої Росії» у властивому для істориків-монархістів освітленні. Автор виправдовує жорстокість Меншикова під час руйнування Батурина, масове знищення населення в Лебедині, зруйнування царськими військами Запорізької Січі, придушення повстання Булавіна на Дону тощо.

Стриманим у позитивній оцінці політики російського царизму в Україні Бантиш-Каменський стає лише, починаючи від опису подій,

зв'язаних з обмеженням гетьманської влади, утворенням Малоросійської колегії Петром І в 1722 р. і до скасування автономного устрою в 1764 р., хоча, очевидно, на догідливість Миколі І, якому автор присвятив своє друге і дальші видання «Історії Малої Росії», він виправдовує все це таким чином: «Зради Виговського, Юрія Хмельницького, Мазепи і запорожців вложили Петрові думку перетворити Малоросію... Внутрішній неустрій в часи Скоропадського виправдав здійснення цього велетенського наміру». Тут же бачимо виправдання автономічних прагнень старшини. В оцінці діяльності П. Полуботка Бантиш-Каменський наслідує концепції «Історії Русів» і поширює популярність чернігівського полковника та наказного гетьмана.

В усіх випадках показу відновлення гетьманства - Данила Апостола (1727-1734 рр.), Кирила Разумовського (1750-1764 рр.) Бантиш-Каменський повертається до ідеалізації політики царизму. Проте в нього мимохіть пробуджуються автономістичні симпатії до минулого, ліквідованого Катериною П козацько-старшинського устрою і того укладу суспільного життя України XVIII ст., до якого вже не було вороття. У автора «Історії Малої Росії», незважаючи на його ідейні хитання в бік автономізму, все ж в історичному викладі перемагає вірнопідданська концепція.Бантиш-Каменський задоволений своїми уявленнями про те, що його батьківщина — Малоросія цілком приєдналася до головного складу Росії і, перетворена спочатку в намісництва, а потім в губернії, «не прийняла ніякої участі в заколотах запорожців, але в усякий час зберігала непохитну відданість і любов до російського престолу». Цим висновком Бантиш-Каменський ніби осучаснив свій історичний твір; від минулого України він переніс свої погляди на сучасне і схаракте­ризував його всупереч народним і демократичним поглядам передових людей Росії на становище України часів миколаївської реакції.

Цінним для свого часу був останній розділ «Історії Малої Росії» (гл.46), який може вважатися самостійною працею. Бантиш-Каменський на закінчення, ніби як підсумок, робить загальний огляд України XVIII ст. Тут показано географічне положення України, грунти, численність населення, стан промисловості, землеробство, тварин­ництво, торгівля, характер і звичаї українців, стани українського суспільства - козаки, шляхетство, міщани, посполиті, опис міст, мова, культура і освіта XVIII ст. Слід зазначити, що з аналізу змісту цього



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

розділу можна зробити висновок про досконале знання Бантиш-Каменським етнографи українського народу. В цьому, між іншим, найбільша цінність розділу. Тут барвисто показано психічний склад українців XVIII ст., їх весільні обряди, мову, народні звичаї і повір'я, одяг різних станів суспільства, розвиток науки, освіти, культури тощо.'

Д.Бантиш-Каменський був представником і ідейним виразником дворянства. Його ідеологія наклала свій відбиток на історичну концепцію, виражену в головній праці «Історія Малої Росії». Проте заслуга Бантиш-Каменського полягає в тому, що він здійснив задум багатьох своїх попередників-істориків, звівши виклад історичного матеріалу від давніх часів до 60-х років XVIII ст. в певну систему цілісної історії України. Він перший використав значну кількість архівних матеріалів та друкованих джерел і, незважаючи на відсутність критичного підходу до них, сприяв науково-археографічній роботі в галузі історії України. «Історія Малої Росії» становила для свого часу значний інтерес, вона була вихідною точкою для багатьох праць українських, російських і польських істориків, що займалися історією України. Цим самим вона сприяла дальшому розвиткові української історіографії XIX ст.

О.М.Бодянський. Осип Максимович Бодянський (1803-1877) відомий більше як славіст та археограф, але його дослідження і архео­графічні видання мають безпосереднє відношення до української історіографії XIX ст.

СШ.Бодянський народився у містечку Варві Лохвицького повіту Полтавської губернії, в родині священика. Навчався він у Переяслав­ському духовному училищі, а пізніше тут же в духовній семінарії, яку закінчив у 1831 р.

У Переяславській семінарії довго зберігалися вільнолюбні традиції XVIII ст., що їх залишив тут в свій час Г.С.Сковорода. В провінційних учбових закладах України у молоді, що в них навчалася, найбільше проявлявся інтерес до місцевої історії. Цим інтересом до історичного минулого колишньої Гетьманщини, тобто Лівобережної України, Бодянський був захоплений ще юнаком. Разом з тим провінціальні обставини, в яких перебувала Переяславська семінарія, методи навчання і церковницька атмосфера не могли дати юнакові належної наукової підготовки, тобто того, чим володіли вихованці



183
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

учбових закладів культурних центрів. Тому прогалини в своїх знаннях Бодянському довелося заповнювати пізніше, на історико-філологічному факультеті Московського університету, до якого з великими труднощами йому вдалося вступити у 1831 р.

Навчаючись у Москві, О.Бодянський більш за все віддавався історії. Ще в студентські роки він почав, а незабаром після закінчення університету в 1835 р., закінчив і підготував до друку працю «Про думки, які торкаються походження Русі», в якій найбільше виявився вплив скептичної школи. Наслідуючи Каченовському, Бодянський вважав, що руси походять від тюркських племен, які жили на берегах Азовського моря та в нижній течії гирла Дніпра.

Погляди скептичної школи знайшли своє відображення в оцінці Бодянським деяких літературних пам'я­ток Київської Русі. Відомо, що Каченов-ський увесь період Київської Русі проголосив «баснословним», а літературні пам'ятки того часу він зачислив до більш пізніх, зокрема до XIV - XV століть. У цьому питанні Бодянський йшов усупереч Каченов­ському. Він вірно оцінював місце і значення Київської Русі, її мову та літературні пам'ятки, в тому числі пам'ятки з історії нашої Вітчизни. Проте, наприклад, «Слово о полку Ігоревім» Бодянський приписував лише південним русам і відносив його не до XII ст., а на століть два пізніше. Ці думки були плодом ранньої творчості і незрілих поглядів початківця-історика того часу, коли Бодянський ще перебував під впливом Каченовського. Незабаром, зайнявшись глибше і серйозніше слов'ян­ською філологією, Бодянський позбувся впливу скептиків.

За дослідження «Про думки, які торкаються походження Русі» Бодянський був удостоєний ступеня кандидата наук. У 1837 р. за написану ним нову працю «Про народну поезію слов'янських племен» він був затверджений в ступені магістра.

184

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

185



Знайомство з Максимовичем і Погодіним значною мірою сприяло тому, що Бодянський став працювати не лише над історією, а й над слов'янською філологією, зокрема українською. Головним же поштовхом до цього заняття була любов до української та до всієї слов'янської народної творчості.

У цьому питанні Бодянський належав до кола істориків та філологів, близьких М.О.Максимовичу і М.В.Гоголю. Народна творчість була для нього одним з головних джерел пізнання історичного минулого.

У своїх перших дослідженнях Бодянський звернув увагу на українську мову і народну творчість, від яких він йшов до вивчення і наукової розробки питань інших слов'янських мов, етнографії та історії. Інтерес до мови і побуту українського народу виховувалися в Бодянського з юних років у зв'язку з селянським оточенням на Полтавщині, де він виріс і провів своє дитинство та юнацтво. Ще в 1830 р., перебуваючи в Переяславській семінарії, Бодянський збирав на Полтавщині фольклорний матеріал та робив спроби писати українські вірші.

Питання про літературну творчість О.Бодянського відноситься до галузі літературознавства, а не історіографії. Тому ми й торкнулися його лише побіжно і не будемо далі на цьому спинятися.

Захоплення народною творчістю привело О.М.Бодянського до заняття філологією та історією. З питань слов'янського мовознавства О.Бодянський перш за все звернув увагу на вивчення рідної йому української мови в історичному аспекті. Свої погляди на історію української мови він виявив у праці «Розгляд різних думок про стародавню мову північних і південних русів». Цю роботу Бодянський написав у Московському університеті, надрукувавши в університетських «Учених записках». В ній, зокрема, О.Бодянський довів, що найчистішою з говірок української мови була полтавська. Вона й лягла в основу української національної мови. Щодо того, як створилися для цього історичні передумови, Бодянський дотримується такої схеми: до XII ст. мова північних і південних русів становила спільну основу, була схожа і зовсім близька. Після татарського завоювання і підкорення України Литвою в мові північних і південних русів, тобто пізніших росіян і українців, відбувається все дальше розгалуження. Це розгалуження мов пішло «так далеко одне від одного, так само, як тих, хто говорив ними, що потім ці мови склали з себе зовсім дві різні гілки, які рішуче уже ніколи не можуть наблизитись».

Визначну роль у розвитку української історичної науки в XIX ст. відіграли «Чтения в Обществе истории и древностей Российских» при Московському університеті, які видавав О.М.Бодянський, будучи секретарем товариства і редактором «Чтений». З 1845 по жовтень 1848 р. було видано 23 книги «Чтений».

«Чтения» в основному складалися з таких розділів: дослідження, матеріали вітчизняної історії, матеріали слов'янські, матеріали іноземні та різні змішані повідомлення. Серед вітчизняних матеріалів найбільше місце Бодянський приділив історії України.

У 1846 р. Бодянський надрукував «Історію Русів». Тоді ж було видано Літопис Самовидця. Найбільше джерел з історії України «Общество истории и древностей Российских» видало в 1847-1848 рр. В ці роки були надруковані: «Летописное повествование о Малой России» А.Рігельмана, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П.Симоновського, «История о казаках запорожских» кн. Митецького, « Историческое сочинение о Малороссии и малороссиянах» Г.Ф. Міллера, «Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генерального писателя Орлика и Киевского воеводы Иосифа Потоцкого»; «Письма Головнина к гетману Скоропадскому»; «Две грамоты царя Алексея Михайловича о малороссийских казаках к воеводам 1651 г.»; «О бунте города Пинска и усмирении оного в 1648 г.»; «Письмо кошевого Гордиенка к воеводам Камянного затона Д.Шеншину 1704 г.», «Повесть о том, что случилось на Украине аж до смерти Богдана Хмельницкого», «Письма гетмана Мазепы к государям Ивану и Петру Алексеевичам», «Краткое историческое описание о Малой России до 1765 г. с дополнением о запорожский казаках 1789 г.», «Описание о Малой России и Украине», «Письма к гетману Скоропадскому от царицы Екатерины Алексеевны и царевен», «Акты, относящиеся к истории Малороссии, открытые Н.Маркевичем» та багато інших.

Лише неповний перелік джерел і досліджень з історії України, надрукованих в «Чтениях» і окремими виданнями, говорить про ту велику послугу, яку зробив для історичної науки О.Бодянський. Своїми публікаціями і оригінальними дослідженнями він вніс великий вклад у справу вивчення історії України.

186 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України




М.А.Маркевич. Одним з представників дворянської історіографії другої чверті XIX ст. був Микола Андрійович Маркевич (1804-1860). Маркевич народився в с.Дунайцях Глухівського повіту на Чернігівщині в старовинній і багатій поміщицькій родині. Він був далеким родичем відомих уже нам Якова і Олександра Марковичів. Початкове навчання і виховання він здобув у Прилуцькому пансіоні, заснованому етнографом і письменником першої половини XIX ст. П.П.Білецьким-Носенком. У юнака рано прокинувся інтерес до української народної поезії та історії.

У 1817 р. Маркевич вступив до пансіону новозаснованого Петербурзького педагогічного інституту. Першим з викладачів інституту, який звернув увагу на певну літературну обдарованість Маркевича, був майбутній декабрист В.К.Кюхельбекер. Він сприяв розвитку літератур­них і музичних здібностей свого учня, залучив його в літературний гурток, до якого належав і сам. Тут Маркевич познайомився з Пушкіним, Жуковським, Барятинським, Дельвігом, а незабаром з К.Ф.Рилєєвим. Таким чином, Маркевич опинився в тісному колі передової російської інтелігенції, частина якої належала до декабристів «Північного товариства».

Через деякий час Маркевич почав навчатися музиці в Москві. У цьому напрямкові він досяг великих успіхів і став відомим митцем по класу фортепіано. До цього ж періоду відноситься і літературна діяльність Маркевича. Він перекладає на російську мову Шекспіра і Байрона. Найбільше його захоплює українська поезія. Маркевич пише російською мовою свої «Українські мелодії», а згодом кладе на ноти багато українських пісень.

У 1830 р. Маркевич переселився на постійне проживання в маєток, успадкований від батька в с.Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. Ще в ранні роки він перебував під впливом патріотичної літератури петербурзького гуртка літераторів. Під впливом «Дум»



187
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Рилєєва у нього пробуджується почуття гордості за героїчне минуле України, а під впливом «Історії Русів» цей патріотизм набуває певної системи поглядів на літературу, етнографію і особливо на історію.

М.А.Маркевич був істориком-самоучкою. Він не мав спеціальної підготовки, як і багато інших його попередників, бо історія як наука, подібно до філософії, тоді ще не визначилась в окрему галузь. Тут Маркевич, як і в етнографії, був скоріше аматор, збирач і фіксатор минулого без належного філософського його осмислення. В галузі теорії, якою тоді служила історикам філософія Гегеля, Маркевич був не підготовлений, на що звернув увагу в рецензії на «Історію Малоросії» В.Г.Бєлінський.

Незважаючи на великі запозичення Маркевича з «Історії Русів» і Д.М.Бантиш-Каменського, все ж його творчість носить дещо інший характер, властивий історичним вивченням 40-х років XIX ст. В 30-40-х роках розгорнулась з новою силою полеміка між норманістами і анти-норманістами. Маркевич, так само, як його попередники, вважав слов'ян автохтонними племенами. Що жторкається походження терміну «Русь» і держави, то він робив поступку норманістам, тобто вважав, що руське життя веде свій початок із Скандинавії. На відміну від вірнопідданських поглядів Бантиш-Каменського, у Маркевича чітко виступає його власна концепція в поглядах на історію України. Так, наприклад, найдавніша історія України у нього подана не як спільний період для всієї Русі, а як самостійний процес. Український народ, відповідно до поглядів Маркевича, розвинувся безпосередньо з найдавнішої племінної основи і незалежно від Північно-Східної Русі. Цей процес триває, на погляд Маркевича, від незапам'ятних часів аж до кінця XVIII ст., до ліквідації автономності, коли Україна «зливається з Росією без боротьби і нарікання».

У викладі давньої історії України Маркевич лише між іншим згадує про південних і північних русів. Останніх він називає «молодшими братами». Свій погляд на великоросів як молодших братів українців Маркевич розвинув у досить струнку концепцію. Великоросів він вважає племенами, що утворилися відносно пізно, десь, приблизно, в Х-ХІ ст., і переселилися з півдня, із Наддніпров'я, на північ у межиріччя Оки і Волги. Таким чином, вони становлять молодше відгалуження південних русів. Південні руси разом з північними русами несли

Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України-

татарське ярмо. Незабаром Південна Русь, пише він, «відокремилась від жителів півночі, визволилась від татарського гніту, назвалася Малою Росією, приєдналась до Литви, а з нею і до Польщі, але керувалася своїми удільними князями, нащадками Рюрика і воєводами, визнаними Литвою і польським королем».

Поділ Русі, на погляд Маркевича, відбувається з часів Володимира Святославовича, коли після його смерті почалися міжусобиці й половецькі спустошення. Тим часом володіння Русі ширилися дедалі на схід і північ. «Суздаль і Владимир, Москва і Тверь та інші міста, які потім стали знаменними, підносились одно за другим. Але, не визнаючи їх Руссю, народ цим іменем величав лише стародавні володіння Олега і Святослава, серцем яких був Київ, де перебував глава церкви і глава князів».

Дальший історичний процес Маркевич розглядає всупереч тодішній російській дворянській історіографії, для якої історія України була лише часткою загальноросійської історії. В творах російських істориків Татіщева, Щербатова, в незакінченій праці Карамзіна «Історія держави Російської», у Погодіна та ін. вона подана лише як епізод боротьби козацтва з Польщею в ХУІ-ХУІІ ст. і зникає під скіпетром російської монархії з другої половини XVII ст. Тим часом в українській дворянській історіографії, а найвиразніше у Маркевича, вся історія України від давніх часів, потім у складі Литви і Польщі, а пізніше, з середини XVII ст., у межах Російської держави становить окрему схему самостійного безперервного історичного розвитку українського народу.

У поглядах на козацтво Маркевич також створив дещо відмінну від своїх попередників власну концепцію. Він засудив погляди тих істориків, які не хотіли бачити в козацтві нічого, крім гультяйства і розбоїв, тих, що в угоду монархічним концепціям народні рухи, в тому числі козацькі, розглядали як руїнницькі бунти черні. У своїй спеціальній статті, присвяченій історії козацтва, Маркевич знову повертається до його оцінки в історії України й виступає проти невірних поглядів на нього. Тут він не лише спростував погляди монархістів на козацтво, а реабілітував його перед читачем, захищав від незаслуженого плямування такими істориками, як Бантиш-Каменський, а пізніше Скальковський та ін. З наукової точки зору роль і значення козацтва в творі «Історія Малоросії» подані Маркевичем з передових, прогресивних позицій.

189
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

У цілому ж «Історія Малоросії» Маркевича зробила певний крок вперед у справі дальшого дослідження історії України.

Археографічні видання. Діяльність Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів. Ще у XVIII ст. виникла необхідність вивчення джерел як основи історичної науки і розвитку історичних знань. На перших порах свого розвитку археографічні заняття були справою окремих осіб-аматорів, що захоплювалися збиранням і публікацією історичних документів.

Значну роль у справі розвитку історичної науки і зокрема праць над збиранням, розбором та впорядкуванням джерельного матеріалу відіграв відкритий у 1834 р. університет у Києві. Розгортання наукової та освітньої діяльності університету в умовах дедалі зростаючого інтересу до минулого краю само собою викликало потребу в археографічних і археологічних заняттях. Збільшилося число вчених Києва, які займалися науковими дослідженнями минулого краю. До них належав Максимович, Цих, Неволін, дещо пізніше Іванішев та ін. В університетському колі професорів були ширші наукові інтереси і значною мірою відмінніші цілі та нахили до вивчення минулого, ніж у представників духовно-академічної професури та церковних ієрархів, на зразок Болховитінова. Професорів університету приваблювали більше питання громадянської історії краю.

Значну роль у справі археографічних досліджень відіграв історичний альманах «Киевлянин», що видавався М.Максимовичем в 1840-1841 рр. Цей журнал висвітлював переважно історію Києва і його округи. Вчені Київського університету одержали підтримку від тодішнього цивільного губернатора І.І.Фундуклея, який згодом видав «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847 р.) та «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848 р.).

Широко розгорнута діяльність в справі археографічних і археологічних та взагалі наукових занять в галузі вітчизняної історії в першій третині XIX ст. поставила на порядок дня питання про об'єднання сил істориків для дальшої, успішнішої діяльності в напрямку вивчення історії так званого Південно-Західного краю. На порядок дня стало питання про утворення в Києві історичного товариства. Першу спробу в цьому напрямку зробив ще в 20-30-х роках Євгеній Болховитінов. Він намагався об'єднати любителів історії України в






190

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

наукове коло на зразок гуртка Румянцева. Проте на перших порах не вистачало достатніх наукових сил, щоб виконати цей задум.

Утворення Київського університету само собою зробило новий крок в справі об'єднання наукових сил істориків, археографів та археологів, хоч тоді ще такого розгалуження в історичній науці не існувало. Для такого об'єднання багато сил доклав перший ректор університету М.О.Максимович. В 1835 р. утворився так званий Тимчасовий комітет для дослідження старовини.

В університетському гуртку вчених на самому початку 1840 р. виникла думка про утворення в Києві наукового історичного товариства, подібного до Московського товариства історії і древностей Російських. У цей же час в Україні утворилося Одеське товариство історії і древнЬстей.

Розгорнута наукова діяльність Московського товариства та заснування наукового товариства в Одесі сприяли ще більшому ентузіазму київських учених. Особливу активність у цьому напрямкові розгорнув М.Максимович, який склав проект статуту і записку на предмет клопотання перед урядом про відкриття у Києві Товариства історії і древностей. Ці клопотання були подані на ім'я уряду через київського генерал-губернатора Д.Г.Бібікова, якому тоді по суті належала вища влада в так званому Південно-Західному краї. Проект Бібікова був підтриманий і 31 травня 1843 р. надійшло височайше повеління про утворення при київському генерал-губернаторі Тимчасової комісії для розбору давніх актів. Так з'явилася у Києві офіційна урядова установа, монархічній діяльності якої були підкорені наукові інтереси по вивченню краю.

Офіційно установа називалася: «Временная Комиссия для разбора древних актов, Высочайше утвержденная при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе».

Комісія урочисто була відкрита 8 грудня 1843 р. і з цього часу фактично почала свою діяльність. До складу комісії ввійшли професори Київського університету М.Максимович, В.Домбровський, Н.Іванішев, а також так звані почесні члени комісії з високопоставлених урядових та вищих духовних чинів. Співробітниками комісії були вчитель Києво-Подільського повітового дворянського училища П.Куліш, викладач духовної академії С.Гогоцький, учитель гімназії П.Крижановський та ін.

Київська комісія розвинула широку археографічну і видавничу діяльність, наслідки якої при всій тенденційності підбору матеріалів,



Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 191

виявилися протилежними урядовій меті. З величезної кількості письмових джерел, знайдених членами її в державних, монастирських і приватних архівах та бібліотеках Правобережної України, Волині і частково Галичини, постали цікаві сторінки історії краю. В опублікованих документах в усій величі розкрилося минуле українського народу з його славними сторінками історії соціальної антикріпосницької і національно-визвольної боротьби. Всупереч бажанню уряду завдяки публікаціям документів яскраво вимальовувалась історія багатовікового національно-культурного життя українського народу.

Археографічні розшуки документів у містах і приватних володіннях Київщини, Поділля і Волині збагатили комісію нагро­мадженням величезного історичного документального матеріалу, який послужив основою для утворення Київського центрального архіву. Раніше, ще в 1844 р., на клопотання комісії було відкрито архів Чернігівського губернського правління з масою матеріалів з історії Лівобережної України.

У першій половині XIX ст. Київська комісія надрукувала чотири великих томи археографічних матеріалів, зібраних її членами і підготовлених до друку під назвою «Пам'ятників». Кожний том складається з трьох відділів. Перші відділи присвячені питанню про історію братств України в містах - Луцьку, Києві, Львові та ін. Про Луцьке братство матеріали зібрав і опублікував М.Максимович, про Київське і Львівське та взагалі про інші братства в Україні публікації зробив В.П.Чехович. У перших відділах «Пам'ятників», таким чином, опубліковані документи, що свідчать про національно-релігійну боротьбу населення українських міст проти унії.

У других відділах «Пам'ятників» опублікував документи соціальної історії України ХУ-ХУІ ст. Н.Д.Іванішев, який близько двадцяти п'яти років працював деканом юридичного факультету. Багато років він займав посаду ректора Київського університету і проводив велику археографічну роботу. В «Пам'ятниках» комісії він опублікував цінний матеріал з соціально-правових питань історії України, так звані акти про права та обов'язки землевласників і селян у 1490-1596 рр. Іванішев опублікував також одну з найцінніших пам'яток кріпосницьких відносин в Україні — «Устава на волоки» (1557 р.) та інші документи про історію селянства.

192

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

193



Тимчасова комісія опублікувала ряд невідомих до того часу українських літописів - Величка, Грабянки, Самовидця, збірки інших літописів, що стосуються історії України ХУІІ-ХУШ століть. У другій половині XIX ст. комісія продовжувала публікацію документів у вигляді величезного багатотомного корпусу «Архива Юго-Западной России» та ряду наукових монографій, розвідок і брошур з історії України.

І.І.Срезневський. В 20-30-х роках минулого століття значну роль в культурному та освітньому житті Лівобережної України і Слобожанщини став відігравати відкритий у 1805 р. Харківський університет.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка