Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка16/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37

Ізмаїл Срезневський

Видне місце серед харківських романтиків у літературі й історіографії 30-40-х років належить гуртку Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880 рр.). Срезневський народився в російській родині в м.Ярославлі. Батько його, колишній професор Ярославльського Демидівського ліцею, був переведений на посаду професора російської філології та інспектора Харківського університету. Після смерті батька Срезневський з семи років лишився на утриманні і вихованні матері, а в чотирнадцять років, завдяки великим здібностям і успішній підготовці, вступив на юридичний факультет того ж Харківського університету і закінчив його із званням кандидата в 1829 р.

У Харківському університеті наприкінці 20-х років навколо Срезневського утворився гурток молодих романтиків, зокрема О.Шпигоцький, брати Ф. і О.Євецькі, І.Росковшенко та іні. Натхнен­никами Срезневського були представники старшого покоління - проф. І.Данилович, А.Метлинський і Л.Боровиковський. З організації цього гуртка і слід починати історію українського романтизму в літературі та історіографії.

З 1826 р. Срезневський почав займатися етнографією, збираючи матеріал на Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині та в інших

губерніях Лівобережної та Степової України. В цьому йому допомагали його товариші, які, роз'їжджаючись на канікули, надсилали йому велику кількість різного етнографічного матеріалу, головним чином фольклорного. Студенти з гуртка Срезневського були лише по найменуванню юристами, а по роду занять вони стали етнографами, поетами. їх керівником був Срезневський - історик і відомий мовознавець-славіст. Наслідки роботи гуртка Срезневського скоро виявилися у виданні «Українського альманаха», в якому відображалася перша спроба вивчення гуртківцями української літератури та історії.

Робота Срезневського по збиранню і вивченню української народної творчості набула особливого розвитку в 1832-1833 рр., після закінчення ним Харківського університету і початку тимчасової педагогічної діяльності на Катеринославщині, в маєтку поміщиків Подольських. Тут Срезневський безперервно був зв'язаний з старим поколінням простого народу, від колишніх запоріжців та бандуристів він слухав і записував різноманітні оповідання, історичні пісні і думи. Так, Срезневський довгий час був зв'язаний з колишнім запоріжцем 97-річним Гречкою, з яким довго і часто розмовляв про минуле Запорізької Січі. Від 80-річного бандуриста він записав багато дум і пісень. Цих і інших старих людей Срезневський називав «живими пам'ятками минулого». Наслідком більш як семирічного вивчення Срезневським народної творчості була його збірка «Запорожская старина». За цей час сформувалися його погляди на українську народну поезію та історію, які він чітко висловив у вступі до «Запорожской старины» та в листі до проф. І.М.Снєгирьова. «В сучасний момент, -писав Срезневський, - здається уже ні для кого і ні для чого доводити, що мова українська (або як вгодно іншим - малоросійська) є мова, а не наріччя російської або польської. Багато людей упевнені, що ця мова є одна з багатіших мов слов'янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською в великому достаткові слів і виразів, польській у живописності, сербській в приємності». Таким чином, у суперечці, яка розгорнулася в першій третині минулого століття про українську мову, Срезневський, на основі вивчення української народної творчості і мови, прийшов до висновку про її окремішність і самостійність серед східних, західних та південних слов'янських мов. Такий висновок Срезневського, поруч з працями Бодянського і

194 Коцур В.П., Коцур А.П Історіографія історії України

Максимовича, відігравав велике значення не лише для мовознавства, етнографії і фольклору, а й для української історіографії. Визнання рівноправності української мови серед інших слов'янських мов означало визнання самостійного історичного процесу українського народу серед слов'янських народів. На відміну від багатьох своїх сучасників з табору великодержавників часів реакції Миколи І Срезневський провіщав українській мові стати мовою літератури великого народу. Яка б доля не чекала цю мову, писав він, вона ніколи не загине, бо живе міцно в народі і глибокими коріннями ввійшла в невмирущу народну поезію.

Видання «Запорожской старины» висунуло Срезневського на видне місце як збирача народної творчості, письменника й історика України. Воно сприяло встановленню зв'язків Срезневського з багатьма істориками України, Великоросі! і західних та південних слов'янських країн. «Запорожская старина» почала видаватися Срезневським в 1833 р. і в шести збірках продовжувала виходити до 1838 р.

У збірниках «Запорожская старина» Срезневський вмістив уривки з козацьких літописів, неопублікованої ще тоді «Історії Русів», що сприймалися упорядником без всякої критики, повісті, перекази, історичні пісні і думи про героїчне минуле українського народу XVI-XVII століть тощо. У першій частині першої книги ми зустрічаємо уривки з «Історії Русів» про права і надання польських королів українському козацтву, уривки з літописів і народної творчості, про перші козацько-селянські повстання - Косинського, Наливайка, Лободи, Остряниці, про походи козаків на Туреччину, подвиги Сагайдачного і його смерть, думу про трьох братів. У другій частині Срезневський вмістив пісні і думи про події та історичних осіб від часів Б.Хмель­ницького до гетьманства Мазепи. В книгах другій і третій і далі зібрані пісні, думи і перекази про діячів другої половини XVII і XVIII століть -Виговського і Пушкаря, Юрія Хмельницького, Самойловича і Мазепу, про Палія, Морозенка, про битву під Полтавою тощо.

Деякі сучасники Срезневського інакше підходили, ніж Костома­ров, до оцінки факту підробки народної творчості. Відомий етнограф А.М.Пипін розглядав такі явища, як закономірні для романтичного напрямку в літературі, етнографії й історіографії. На нашу думку, Пипін вірно з науково-історичної точки зору розглядав факт творення поезії певними особами, а в даному разі Срезневським, і видавання її за

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 195

народну, поставивши це явище на певне історичне місце. Причому лише дослідники запримітили таке вільне поводження Срезневського з пам'ятками української народної творчості. Потреба висвітлити внутрішнє життя народу, а не лише зовнішньополітичні події при відсутності достатнього числа достовірних джерел примушувала романтиків, в тому числі Срезневського, вдаватися до безкорисливого наслідування і, в багатьох випадках, підробки народної творчості і письмових пам'яток.

Срезневський написав працю, присвячену історії Слобожанщини: «Історичний огляд громадянського устрою Слобідської України від часів заселення до перетворення в Харківську губернію», надрукований вперше в «Харьковских губернских ведомостях» в 1839 р.

Перший ранній період історичної творчості Срезневського закінчується восени 1839 р. в зв'язку з його поїздкою за кордон в наукову подорож по слов'янських країнах. Після повернення із-за кордону в 1842 р., одержання кафедри російської філології в Харківському університеті, а особливо після переведення на кафедру професора славістики в Петербурзький університет, замість померлого професора Прейса, Срезневського більше не цікавила ні українська історія, ні етнографія, ні література. Український романтизм швидко вивітрився у Срезневського. Він став займатися виключно слов'янською і російською філологією.

Одеське товариство історії і древностей. А.О.Скальковський. Важливе місце в справі вивчення стародавньої історії Півдня України належить Одеському історичному товариству. Це товариство виникло і розвинуло свою наукову діяльність в силу практичних і наукових потреб вивчення та дослідження історії, географії і статистики новоосвоєного краю Півдня України, офіційно іменованого царським урядом Новоросією.

Ініціаторами створення товариства були археологи - градо­начальник Керчі І.О.Стемпковський, ад'юнкт Ришильєвського ліцею М.Н.Мурзакевич, Д.М.Княжевич, А.Я.Фарб, М.М.Кір'яков, одеський градоначальник А.І.Льовшин та ін. Найближчою своєю метою товариство ставило завдання - поширювати історичні і археологічні відомості про Південь України, збирати матеріальні, речові, письмові та усні залишки старовинних пам'яток, займатися розбором і






196

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

дослідженням історичних джерел, які стосуються минулого цієї частини Російської імперії, готувати матеріал для видання синтезованої історії, також подавати вірні дані про його географію, статистику, ґрунтознавство тощо.

Політична діяльність Одеського товариства була пронизана ідеєю монархізму і підкорена завданню - обгрунтувати права і історичну закономірність царської Росії над новопридбаним у війнах з Туреччиною і Кримом краєм. Історичними дослідженнями товариство мало на меті умотивувати також правомірність ліквідації козацьких вольностей Запоріжжя і колонізацію Півдня України, яку провадив царизм протягом другої половини XVIII і першої половини XIX століття. Члени товариства, які були в більшості високопоставленими урядовими особами, виконували свої завдання з великим ентузіазмом і захопленням. Царський уряд щедро субсидував товариство матеріальними засобами.

На клопотання М.С.Воронцова Микола І призначив покровителем, а по суті наглядачем і ідейним натхненником товариства свого наслідника Олександра, майбутнього царя Олександра II. Статут товариства було затверджено в березні 1839 р., а урочисте відкриття його, з обранням керівних органів, відбулося 23 квітня того ж року.

Практична діяльність Одеського товариства історії і древностей почалася з кінця 1839 р. 4 лютого 1840 р. міська аристократія Одеси -царські сановники, купці, знатне духовенство — на своїх урочистих зборах під головуванням почесного президента Воронцова з захопленням вітало призначення Олександра «августійшим покровителем товариства». Тут же було заслухано кілька наукових повідомлень про старовинні документи, які стосуються історії Молдавії і Бессарабії. З цього питання доповідь зробив віце-президент товариства А.Струдза.

З нагромадженням великого матеріалу по історії, археології, етнографії, географії і статистиці краю виникла необхідність видавати систематичні наукові збірники. З 1844 р. товариство стало друкувати великі за обсягом і значні за своєю науковою цінністю «Записки имп. Одесского общества истории и древностей», які видавалися до початку Першої світової війни. їх вийшло в світ тридцять томів.

«Записки» Одеського товариства містили цінний дослідницький матеріал, розташований по трьох основних відділах. Перший відділ -археологія, історія, статистика і географія. Відділ другий являв собою

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 197

збірку різноманітних матеріалів — доповіді, повідомлення, різного роду наукові записи тощо. Відділ третій, який мав назву «Смесь», містив у собі різні питання хронології, діяльності окремих осіб, повідомлення про давні надписи на речових пам'ятках—скелях, архітектурних спорудах, каменях, карти, плани міст і укріплень та ін. Товариство видавало, відповідно до своїх завдань, велику кількість історичної літератури.

Протягом другої половини ХГХ ст., особливо після відкриття в Одесі Новоросійського університету, в товаристві зібралися кращі наукові сили Півдня. До його членів, крім того, належали видатні вчені Москви, Петербурга, Києва, Львова та ряд науковців Західної Європи.

Головним підсумком діяльності Одеського товариства в галузі історії України в першій половині ХГХ ст. було нагромадження матеріалу і початок видання наукового органу «Записок». В 40-50-х роках їх було видано чотири великих збірники. Товариство видало також у цей час окремо «Историю о козаках Запорожских, соч. князя Мышецкого», за списком, що зберігався в бібліотеці президента товариства Д.М.Княже-вича. Видано «Зібрання стародавніх грамот і договорів Молдаво-Валахських господарів». Товариство надрукувало важливі матеріали під назвою «Запорожская старина». Воно опублікувало також археологічні дані — матеріали розкопок, зроблених на території Північного Причорномор'я, Криму і Північного Кавказу. У третьому томі «Записок» подано важливий з точки зору історіографії матеріал про знищення Запорізької Січі Катериною II в червні 1775 р., а також окрему працю про цю подію — «Устное сказание бывшего запорожца Никиты Коржа» (Одеса, 1842). Внаслідок розгортання археологічної діяльності товариства було відкрито історичний музей у Феодосії.

З діяльністю Одеського товариства історії і древностей та міста Одеси зв'язана творчість члена цього товариства Аполлона Олексан­дровича Скальковського (1808-1898).

А.О.Скальковський, син поміщика Київської губернії, народився у м.Житомирі, де й закінчив гімназію. Вищу освіту він одержав у Віленському університеті на відділі медицини, а пізніше перейшов на юридичний факультет Московського університету, який закінчив з ступенем кандидата у 1828 р.

Після закінчення навчання Скальковський став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора кн. М.С.Воронцова, на посаді директора

198 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

і головного редактора Статистичного управління. Спеціальної історичної освіти Скальковський не мав, а став істориком в силу обставин, в які він потрапив у Одесі. Кн. Воронцов був зайнятий в цей час тією великою роботою з історико-археологічних, географічних і статистичних занять, що підготувала умови для утворення в Одесі наукового центру—Одеського товариства історії і древностей. Він доручив Скальковському займатися місцевою археологією і статистикою. В зв'язку з успіхами, яких досяг у цьому напрямку Скальковський, він був прийнятий на одному з перших засідань дійсним членом Одеського товариства історії і древностей, а незабаром Товариства сільського господарства Південної Росії в Катеринославі.

Скальковський багато подорожував по так званому Новоро­сійському краю, впорядковував і вивчав архівні матеріали. В Катеринославі в казенній палаті він знайшов і врятував від загибелі величезну кількість цінних з наукової точки зору паперів Війська Запорізького, які були зовсім занедбані, а багато з них були вже напівгнилими. Подібну роботу по впорядкуванню архівів і збиранню історичних джерел Скальковський провадив у інших містах Півдня. Внаслідок цих занять з'явилися праці Скальковського з ряду проблем історії Південної України - «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю», з історії Одеси та ряд дрібних статей. Архівні матеріали Запоріжжя лягли в основу написання праці - «Історія Нової Січі або останнього коша Запорозького» (Одеса, 1841). Фактично це була перша і водночас повна документальна розвідка, яка не мала скільки-небудь цікавих попередників. Заслуга А.Скальковського полягала в постановці теми історії запорізького козацтва як окремо вартої уваги дослідників. Крім того, якщо раніше офіційному трактуванню козацтва як явища протистояла лише народна пам'ять, то з появою «Історії Нової Січі...» на документальній підставі розкривалась історична роль Запорізької військової громади. А.Скальковський ввів до наукового обігу велику кількість архівних джерел, переважно ним же відшуканих і збережених від повної втрати. Домінуюче місце серед використаних ним джерел займає архів Запорізької Січі, документи якого охоплюють останній період її існування. А.Скальковський використав також родинні архіви польських і українських магнатів Правобережної України, можливість доступу до котрих з'явилася після придушення царизмом польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. проти

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 199

панування Російської імперії. Переважно це документи, пов'язані з гайдамацьким рухом в Україні з участю запоріжців, - приватне листування, скарги, реєстри пограбованого ними в панів майна. Крім опублікованих і архівних документальних джерел, А.Скальковський широко вживав у своєму дослідженні нарративи-оповіді та усну народну

творчість.

А.Скальковський вводить джерела до наукового обігу двояким чином — бере з них свідчення, які характеризують життя запорізького козацтва, та якомога повніше наводить уривки з документів, а то й подає їх повністю. Крім того, в третій частині твору вміщено додатки, які складаються з 12 документів, двох вибірок із документів Січового архіву і карти земель, або вольностей Війська Запорізького низового в 1770-х рр. У додатках вміщено також окремі універсали Б.Хмельницького запоріжцям,сеймову постанову про збудування фортеці Кодак, царські грамоти кошовому І.Сірку, опис кордонів запорізьких володінь (1764 р.)

та ін.

Оскільки історія Запорізької Січі ще тільки починала розроблятись у вітчизняній історіографії, вміщені в працях А.Скальковського документи (іноді вони природно вплітаються в текст авторської розповіді), з одного боку, сприяли підвищенню ступеня достовірності зображення історії Запоріжжя, з другого — розширювали джерельну основу для істориків Запоріжжя наступних поколінь. Саме спроба автора через залучення різноманітних джерел об'єктивно змалювати побут і устрій Запорізької Січі значно збільшувала довіру до авторських суджень. І саме тому на нього часто посилаються пізніші дослідники історії Запорізькою краю. Часто посилаються на нього Д.І.Яворницький в «Історії запорізьких козаків», Н.Д.Полонська-Василенко в «Колонізації півдня України. 1750-1775 роки». Це зовсім не означало, що вони з усім погоджувалися, але відносились до його праці з належною увагою, як до серйозного дослідження.



У структурному відношенні «Історія Нової Січі...» складається з трьох частин. З них перша дає загальне уявлення про походження козацтва, територію його розселення, військово-адміністративний устрій та судочинство, господарство, побут, звичаї козаків. Друга та третя частини - хронологічно послідовний виклад подій від 1709 (оглядово -з 1500 р.) по 1828 р., коли завершується історія Задунайської Січі. Тут




200


201


Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

фактично маємо військово-політичну історію Запорізької Січі і пов'язані з нею питання боротьби запоріжців за свої землі проти натиску царизму.

«Новоросійські степи ще не мали свого історика» -так почав свою «Записку», подану графу М.С.Воронцову в 1834 р., службовець Одеського статистичного відділення А.О.Скальковський. Йому судилося стати таким істориком південних степів та їх жителів. Доля відміряла йому довге життя і відвела помітне місце в історіографії України, зокрема Запорізької Січі. Але оцінки наукової діяльності були різними протягом півтора століття. У редакційній замітці з приводу 90-літнього ювілею А.Скальковського, вміщеній в журналі «Киевская старина» (1898, січень), він названий «маститим істориком Запорожжя і Новоросії». Високу оцінку науковій діяльності А.Скальковського дали член Одеського товариства історії та старожитностей історик О.Маркевич та визначний український історик професор Д.Дорошенко. Після жовтневого перевороту 1917р. оцінки поглядів А.Скальковського не були усталеними - від позитивних визначень його внеску в дослідження історії Запорізької Січі і розвиток історичного краєзнавства (М.Рубінштейн, Б.Греков, Г.Швидько) до різконегативних в загальних історіографічних працях, енциклопедичних статтях та історіографічних вступах до праць з історії Південної України (Марченко М.І. Українська історіографія (з найдавніших часів со середини XIX ст.) - К., 1959. -С179-182; Радянська енциклопедія історії України. - К., 1972. - Т.4. -С.104-105).

Відсутність серйозного дослідження наукової спадщини А.Скальковського й аргументованої оцінки його поглядів вимагає більш детального висвітлення життя і творчості цього історика, етнографа, економіста, статистика, письменника і публіциста.

Українською мовою «Історію Нової Січі...» перекладено через 150 років після виходу у світ першого видання.

М.О.Максимович. Перший ректор Київського університету М.О.Максимович посідає одне з чільних місць серед видатних мислителів, учених і просвітителів України. Завдяки енциклопедичній освіченості сучасники називали його «українським Ломоносовим». У ті далекі часи, коли Україна несла тяжке ярмо неволі в Російській імперії, він невтомно працював для її духовного визволення, національного і культурного відродження.


Михайло Олександрович Максимович народився 3 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина, Золотоніського повіту, Полтавської губернії, в небагатій дрібнопомісній родині, що походила від нащадків козацької старшини.

Михайло Максимович

У дитячі роки Максимович здобув домашню освіту, а в 1812 р. вступив до відомої в той час Новгород-Сіверської гімназії, яка була відкрита у 1808 р. Іллею Федоровичем Тимковським. Після закінчення гімназії в 1819 р. Максимович вступив спочатку на відділ словесності, а через два роки перейшов на природничо-математичний факультет Московського університету, по спеціальності ботаніки. За свої успіхи в навчанні він був залишений на роботі в університеті, спочатку в бібліотеці і університетському гербарії, а незабаром почав завідувати ботанічним садом.

У 1828 р.Максимович почав викладати курс ботаніки, а з 1833 р. був затверджений на посаді ординарного професора по кафедрі ботаніки. Його перу належить близько ПО оригінальних праць в галузі природознавства.

Як природознавець Максимович наслідував Ломоносова, піднісши цю галузь науки в інших умовах на вищий ступінь. Як історик в провідних проблемах, зачеплених ним, зокрема в боротьбі з норманістами, він ще виразніше виступає послідовником Ломоносова.

Максимович, займаючись літературою і народною творчістю, поряд з своїм основним предметом - ботанікою, зробив у цьому відношенні великий успіх. У 1827 р. він опублікував першу свою збірку «Малоросійські пісні» і далі не припиняв своєї роботи в напрямку збирання усної творчості і вивчення етнографії українського народу.

У 1834 р. в науковій діяльності Максимовича сталися зміни: він відійшов від занять ботанікою, а займався лише словесністю та історією. Правда, він підкреслював, що і раніше, в Московському університеті




202

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

займатися російською історією і

«ботаніка не заважала мені словесністю».

Новий період у житті і творчості Максимовича зв'язаний з відкриттям у Києві в 1834 р. університету і призначенням його першим ректором і професором словесності. З цього часу почався ще більш активний період його діяльності в галузі історії, філології й етнографії.

Відносно короткочасний період творчої діяльності М.Макси­мовича на посаді ректора й професора російської словесності позначився організацією і налагодженням учбово-наукового процесу в університеті, закладенням цінного університетського ботанічного саду, створенням ряду наукових праць з філології та історії, в основу яких покладено читані в університеті лекції, зокрема це такі, як «Критико-исторические исследования о русском языке», «Начатки филологии» (дороблено і надруковано пізніше), а також «История древней русской словесности», яка була надрукована в 1839 р. та ін.

Найбільш плідним періодом творчості Максимовича як історика був час після залишення професорської діяльності в університеті і до кінця 60-х років. У цей період в основному він і створив велику кількість цінних творів з історії нашої Вітчизни. Великим поштовхом у цьому напрямкові були заняття в Київській Тимчасовій комісії для розбору давніх актів, одним з учасників якої був М.Максимович.

Творча робота Максимовича як історика на Михайловій Горі проходила в тяжких матеріальних умовах, в яких опинився вчений. Незначної пенсії, яка, до речі, надсилалась нерегулярно, не вистачало йому з родиною навіть на мінімальні життєві потреби.

Своїм старим друзям він у листах не раз скаржився на свій тяжкий стан, писав про те, що в нього часто нема шеляга за душею, що й на шматок чорного хліба не вистачає. Все ж, відданий справі науки, Максимович в тяжких умовах ні на мить не залишав своїх наукових занять.

У Максимовича не було великих синтетичних узагальнюючих праць з історії на зразок курсів чи іншого характеру систематичного викладу історії. Своє місце на ниві історичної науки Максимович визначив так: «На полі вижатому наскоро істориками України я збираю пропущені і загублені ними колоски й потроху передаю їх до загального відома».

203



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка