Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка17/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   37

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Проте коло проблем історичних, історико-топографічних, археологічних, етнографічних, поставлених і розв'язаних Макси­мовичем, велике. До першої групи цих питань ми відносимо дослідження, спрямовані проти норманських поглядів М.П.Погодіна та інших норманістів про походження слов'ян і Русі. У цій полеміці Максимович відстоював і розвивав у нових умовах погляди на дане питання російського вченого М.В.Ломоносова. Працями «Звідки пішла Руська земля по сказанню Несторової повісті та інших старовинних писаннях руських», «Про походження варягів-русів», «Історія давньої руської словесності» почав Максимович свої заняття з історії незабаром після прибуття з Москви до Києва. Це основна група досліджень, що відноситься до історії стародавнього періоду Русі.

З історії ІХ-ХШ століть слід назвати ще статті, які торкаються часткових питань історії окремих земель, такі, як «Волинь до XI ст.», «Про давню єпархію Переяславську», «Переяславський отрок Ян Усмошвець», «Великий Київський князь Святослав Ярославич» та ін.

М.Максимович подав на розсуд читачеві стисле дослідження про русів і варягів, про їх роль і місце в історії нашої Вітчизни, відповідно до стародавніх руських літописань, узгоджених з іншими стародавніми і пізнішими, включно до М.В.Ломоносова, історичними писаннями і думками, в тому числі народними уявленнями. Не випадково він навів думку одного з попередників Ломоносова, українського історика, автора «Хроніки з літописців стародавніх», Феодосія Сафоновича: «Се Русія - уродившаяся в вірі православній, за слушную річь почиталем абы ведалъ сам и иншим руским сынам сказал: отколь Русь почалася, и як панство (держава. — Авт.) Русское на початку ставши, до сего часу идеть». Цим Максимович хотів підкреслити, що питання про походження Русі займало велике місце в творах майже всіх видатних істориків нашої Вітчизни ще і до Ломоносова. Тепер же, в XIX ст., в період пробудження народів, що прагнуть до національного самопізнання, як він інакше ще назвав це прагнення прагненням до «своєрідного розкриття руського духу в усіх галузях життя», пізнання давнього минулого нашого народу, його виникнення і розвитку набуває великого значення. По вияву народності, тобто по своїх національних властивостях «Русь була не менше багата, ніж інші народи, - пише він, - а стихія билинної



204 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

(історичної) позитивності була постійною, природною властивістю нашої народності - в самій поезії». Народність найдавнішого духов­ного життя - високий розвиток народної поезії, письменності, літератури тощо, на думку Максимовича, виключає навіть припущення про нормансько-скандинавський початок історії Русі.

Наріжним каменем у суперечках про ці початкові джерела ранньої історії було з'ясування поняття про русів і варягів. Розв'язанню питання проте, «від кого дісталось народу нашому ім'я Русі, що об'єднало собою східних слов'ян, які увійшли до складу Росії? І якщо це ім'я не було загальним для них здавна, то якому народу воно належало раніше -слов'янському чи не слов'янському, і якому саме?»

Максимович не зразу дає відповідь на ці питання. Він тут звертає увагу на сучасні погляди, які висловив Ю.І.Венелін у своїй праці «Древняя и нынешняя Болгария» (1829 р.), зокрема, що ім'я Русі належить споконвіку жителям нашої батьківщини, а не скандинавським норманам. Венелін визнає, що сармати і гуни є те саме, що і руси, до яких він причисляє також волзьких болгар, називаючи їх волзькими русами. Волзькими словенами і Ломоносов називав не лише варягів-русів з Балтійського узбережжя (південних берегів Балтики), але й волзьких болгар.

До речі сказати, що не лише Венелін, як сучасник Максимовича, заперечував норманське походження русів і вважав їх народом слов'янського племені. Цю думку висловили майже всі історики України до початку ХГХ ст.

Наслідуючи Ломоносова, розвиваючи його погляди в нових умовах, Максимович піддав гострій критиці норманські теорії. Він перший в історіографії XIX ст. показав шляхи і антинаукові засоби, якими йшли і діяли норманісти після Ломоносова.

Остаточне подолання норманських вчень Максимович покладав на майбутнє покоління дослідників. Він з певністю сподівався, що новий історик-критик всі ці суперечливі погляди рано чи пізно зведе до одного знаменника із хаосу візантійських, арабських, західноєвропейських, скандинавських та своїх вітчизняних джерел, відокремить світло правди від темряви непорозумінь та сумнівів. Поки це станеться, Максимович брав на себе скромне, хоча й важливе завдання — задовольнитися розглядом поставленої проблеми на основі джерел, зокрема на основі літопису Нестора.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 205

Поява в Східній Європі варягів із Скандинавії в середовищі руських князівських дружин, купців, а іноді завойовницьких ватаг є факт пізнішої історії IX і початку X століття. Слов'яно-руське історичне життя почалося далеко раніше. Київська Русь була не початком, а більш як тисячолітнім періодом його завершення. Ніякого окремого норманського періоду в руській історії, як вважає Максимович, не існувало. Стародавня Русь, її політичне життя, народність і культура є наслідком довго­тривалого самобутнього розвитку.

З періоду феодальної роздрібненості й часів литовського панування в Україні (з кінця ХІП до середини XVI ст.) Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: «Дещо про землю Київську», «Замітки про землю Волинську», «Замітки про записи Володимира Ольгердовича», «Пам'ять про Луцьке Хрестовоздвиженське братство», «Пам'ять про Київського воєводу Григорія Ходкевича», «Листи про князів Острозьких» та ін.

У дослідженні історії України часів литовського панування Максимович був, головним чином, збирачем окремих історичних фактів і їх популяризатором. Він торкався ряду питань в залежності від нововиявлених ним джерел. Тому його статті з цього приводу були епізодичними виступами. Проте ці невеликі наукові праці для того часу являли собою відкриття нових фактів і були позитивним явищем у нашій історіографії. Історія князівства Литовського, як окремий предмет дослідження в історіографії України до 60-х років минулого століття, була майже не зачеплена. Максимович був одним з перших представників української історіографії, що підняв ряд питань про взаємовідносини князівства Литовського з Південною Руссю до Люблінської унії.

Найбільше місце з проблем історії України ХУІ-ХУІІ століть у творах Максимовича займали питання історії козацтва і визвольної боротьби українського народу проти панської Польщі. Взагалі ці проблеми в українській історіографії першої половини XIX ст. були центральними, і в розв'язанні їх існував цілий ряд суперечливих поглядів.

До історії козацтва і народних рухів в Україні відноситься значне число творів Максимовича, зокрема «Повідомлення про літопис Григорія Грабянки, виданий у 1854 р. Київською Тимчасовою комісією», «Про



206 Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

причини взаємного озлоблення поляків і малоросіян в XVII ст.», «Історичні листи про козаків Придніпровських», «Замітки про козацьких гетьманів», «Дослідження про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдач-ного» та праця, що близько прилягає до цього дослідження, - «Сказання про Петра Сагайдачного», «Листи про Богдана Хмельницького», «Спогади про Богдана Хмельницького», «Про історичний роман Куліша «Чорна рада» та ін.

Особливе місце серед праць Максимовича займають роботи «Огляд городових полків і сотень, що були на Україні з часів Богдана Хмельницького» та «Бубнівська сотня». У них автор дослідив і більш-менш докладно показав історико-географічне і адміністративно-політичне становище України в період Визвольної війни (середини XVII ст.) і в перші десятиліття після неї. Тут показано створення геть­манського, козацько-старшинського устрою України в перші десятиліття перебування її в складі Російської держави.

Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі Максимович розглядав як справедливу, загальнонародну війну, що виникла і розгорталась саме в той період, коли нестерпним став гніт і панування Польщі над українським народом. В перелічених вище статтях Максимович дав високу і в своїй основі вірну оцінку діяльності Богдана Хмельницького.

В міру доступних для тогочасної науки джерел, він завжди домагався того, щоб досягнути істинності і достовірності історичного факту, без чого історична наука не могла рухатися вперед. Незважаючи на деяку слабкість і нерозвиненість в науковому відношенні концепції про походження й історію українського козацтва, Визвольну війну і союз України з Росією, М.Максимович своїми критичними дослідженнями вніс значний вклад в українську історіографію XIX ст. Значне коло питань, поставлених і розв'язаних ним, лишаються цінними до наших днів.

М.О.Максимович може вважатися першим істориком Коліївщини. З цього питання йому належать праці: «Сказання про Коліївщину «, «Вісті про гайдамаків» і «Мліївський староста Данило Кушнір».

Перша з них — «Сказання про Коліївщину» була написана в 1839 р., в той час, коли синтезовані праці з цього питання ще не виходили з друку і жоден представник нашої історіографії ще не досліджував

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 207

Коліївщину. Максимович готував її для першого числа свого альманаха «Киевлянин» (1839). Але цензурні умови часів миколаївської реакції перешкодили тоді опублікуванню цієї праці. її було надіслано місцевим цензурним комітетом у Петербург з особистою думкою цензора.

«Сказання про Коліївщину» було надруковане лише після смерті Максимовича в 1875 р. Бартенєвим, коли дещо пом'якшилися цензурні перешкоди. «Вісті про гайдамаків» Максимович надрукував у журналі «Москвитянин» в 1845 р., як критичний розгляд праці Скальковського «Наїзди гайдамаків на Західну Україну у XVIII ст.», видану в Одесі в

тому ж 1845 р.

Погляди Максимовича на Коліївщину були прогресивними, передовими в порівнянні з його сучасниками А.Скальковським та П.Кулішем. Максимович у своїх дослідженнях засобами історичної науки виправдовував прогресивність і справедливість боротьби народних мас проти гнобителів; його погляди в цьому напрямкові збігалися з народними.

Від Максимовича почалася тривала наукова дискусія про авторство «Історії Русів» і місце цього цікавого твору в українській історіографії. Своїм науково-критичним ставленням до джерел Максимович дослідив ряд стародавніх руських пам'яток і козацьких літописів. Максимовичу як історику належить значна роль у розробці ряду важливих проблем археології та історико-топографічних питань. Ці дослідження вміщено в другому томі далеко неповної збірки його творів з цих галузей історичної науки. Творчість М.О.Максимовича становить цінну спадщину вітчизняної історичної науки.

На Михайловій Горі, в невеликій хаті, яку Максимович називав «безкабінетною храминою», вчений працював тридцять років. Тут його відвідували не раз його кращі і найтепліші друзі - М.В.Гоголь, Т.Г.Шевченко та ін. У цій тісній хатині провів він і останні дні свого життя. Помер Максимович 10 вересня 1873 р. Праці Максимовича цього останнього, найбільшого в житті періоду, саме й характеризують його як видатного історика.

ТТ.Шевченко. Розвиток української літератури першої половини XIX ст. пройшов під впливом яскравої титанічної постаті Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861), творчість якого підняла український народ на новий щабель духовного розвитку та національного



208 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



самоусвідомлення. Якщо, образно кажучи, Б.Хмельницький дав українству тіло, то Великий Кобзар дав йому душу. Геній Т.Г.Шевченка випереджав епоху.

Т.Г.Шевченко був досить обізнаний як з вітчизняною, так із західноєвро­пейською історіографією, приділяв багато уваги вивченню джерел з історії України. Свої історичні погляди ТГ.Шевченко виклав у художніх творах, листах, «Щоденнику». Ці матеріали дають незрів­нянно повнокровніше уявлення про історичні явища, ніж «оберемки писань» сучасних йому істориків-професіоналів. Значне місце в історичних дослідженнях Шевченка займали питання сучасної йому дворянської та буржуазної історіографії. Критикуючи манеру цих істориків розписувати і вихваляти дворянські роди, Шевченко писав з іронією: А гвалту! а крику! -1 гармонія, і сила! Музика тай годі! А історія! Поема Вільного народа! Що ті римляни убогі!

Через усі твори Шевченка проходить думка, що творцем історії є простий народ. Він милується з простого народу, його мудрості, господарності, оспівує героїчну боротьбу проти ворогів. Трактування ролі народу в історії Шевченко найтісніше зв'язує з поняттям соціальної боротьби, підкреслюючи основні антагонізми в історії України. Українських селян і ремісників, зауважує письменник, пригноблювали не лише польські феодали, а й «свої», українські _ «Галагани і Киселі, і Кочубеї-Ногаї». Селянським рухам і соціальним суперечностям Шевченко присвятив ряд своїх творів - «Сон», «Великий льох», «Варнак» (повість і поема) та ін.

Усіма своїми творами Т.Г.Шевченко виступає як захисник стражденного українського народу. На прикладах з історії Кобзар показує



І

і

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 209

справжній патріотизм, самопожертву в ім'я народу. Такими патріотами, вважає Шевченко, були і богатирі — «хоробрі русичі», які захищали «землю руську», і безіменні герої-козаки, які захищали Україну від татарських, турецьких і польських загарбників, і ватажки народних виступів Наливайко, Острянин, Б.Хмельницький, Палій, Гонта, Залізняк.

Т.Г.Шевченко багато уваги в своїх творах приділяє Визвольній війні середини XVII ст. Ґрунтовні й оригінальні оцінки цієї історичної події містяться вже в перших його працях. Згодом Шевченко повертається до цих сюжетів знову і знову. Шевченко зазначає,що головною рушійною силою Визвольної війни було козацтво та пригноблене селянство, позитивно оцінює дії Б.Хмельницького під час війни — «геніального бунтаря», «мудрого гетьмана». Хоча пізніше Шевченко оцінював Б.Хмельницького досить критично, особливо в зв'язку із Переяславською радою, союзом з Москвою, що потім вплинули на всю наступну українську історію.

Серед проблем історії України, що привертали увагу Т.Г.Шевченка, чільне місце посідають сюжети народного повстання 1768 р. на Правобережжі. Цій темі автор присвятив свою знамениту поему «Гайдамаки», ряд менших творів («Холодний Яр», «Швачка»). Окремі висловлювання про Коліївщину містяться в його повістях, листах, «Щоденнику», що доповнюють «Гайдамаків». Звернення Шевченка до Коліївщини як об'єкта вивчення було вираженням його протесту проти посилення феодально-кріпосницького гніту в Україні в першій половині XIX ст. й прагнення закликати «онуків гайдамаків» до боротьби проти нього.

Основним джерелом про повстання для Шевченка послужили народні перекази («Чув од старих людей») та пісні. Як установили дослідники, найбільше спогадів про Коліївщину в народній творчості зафіксовано на Звенигородщині, звідки був родом поет. Отже, задовго до появи «Записок» П.Куліша Т.Г.Шевченко мав можливість вивчати і використовувати у своїй творчості народні перекази про Коліївщину. Причину повстання Шевченко-історик справедливо вбачав у соціаль­ному ладові шляхетської Речі Посполитої з його посиленим гнобленням селянства Правобережжя. Основною рушійною силою Коліївщини були пригноблені маси народу - «громада в сіряках», навіть «жінки з рогачами». Гайдамаків Шевченко з любов'ю та повагою величає: «орли»,


210

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

«сини мої». З особливою теплотою окреслює Шевченко образ наймита Яреми, історично достовірний тип тогочасного бідаря. Досить точно -як для художнього твору - передає він етапи повстання: Чигирин, Лисянка, Умань.

У творах на історичну тему Т.Г.Шевченко рішуче виступав проти соціального й національного поневолення українського народу російським самодержавством. В поемах «Великий льох», «Сон» та ін., маючи на увазі вже сучасну йому кріпосницьку політику царизму, Шевченко розвиває думку, що царизм і в минулому був ворогом України, зокрема, зазначає, що з іменами Петра І та Катерини II пов'язані тяжкі сторінки історії українського народу. Гнівно картає поет сучасне йому самодержавство. «Юродивий» - вразлива сатира на політику Миколи І щодо України.

Т.Г.Шевченко відгукнувся у своїх творах на всі видатні сучасні йому події. Повстання декабристів, селянський рух на Поділлі під проводом У.Кармалюка, революція 1848 р. в країнах Західної Європи, Кримська війна, масовий похід селян в Таврію «за волею», підготовка селянської реформи в Росії - усе це знайшло оригінальну оцінку й характеристику в творчості Шевченка. В наш час ці характеристики уже мають історіографічне значення.

Т.Г.Шевченко висунув також тезу про єдність слов'янських країн «без магнатів і ксьондзів». В поезіях «Гайдамаки», «Ще як були ми козаками» та «Єретик» поет розвиває думку про об'єднання зусиль всіх слов'ян в ім'я кращого майбутнього: «Нехай житом-пшеницею; як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря до моря - слов'янська земля».

На засланні поет створив одні з найкращих в українській літературі зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики. Для недільних шкіл Шевченко видав підручник - «Букварь южнорусскій».

Діяльність Т.Г.Шевченка мала велике значення для розвитку в Україні передової історичної думки.

М.І.Костомаров. Складний та непересічний життєвий шлях пройшов М.Костомаров. Він був вченим, письменником, фольклористом, працями і життям визначивши своє місце у вітчизняній науці та культурі. Його монографії, статті, нариси містять ідеї, образи, картини з історії України періоду формування і становлення українського народу,



І

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 211

боротьби за незалежність та національну самобутність. Разом з тим, М.Костомаров ніколи не був пасивним споглядачем свого часу. Він жив у гущині подій, нама­гаючись своїми творами і діяльністю сприяти руху суспільства уперед.



Микола Костомаров

М.Костомаров, на жаль, як і багато інших діячів української науки і культури, був віднесений до розряду націоналістів і представників «буржуазної науки». Зро­зуміло, що на протязі багатьох десятиліть його праці розглядалися як протилежність радянській історичній школі і були захо­вані у «спецхрани», підлягали критиці і

, засудженню. В той же час, оцінюючи його

спадщину та діяльність, М.Чернишевський писав: «Костомаров був людиною широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність».

М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Безумовно, у його монографіях, статтях, а їх більш як 300, не все рівноцінне. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християн­ського «братолюбства» та багато ін. Але у величезній спадщині М.Костомарова головними були з'ясування і вирішення багатьох питань минулого, які до нього не розглядалися, і відстоювання необхідності звільнення трудящого люду від ланцюгів кріпосниц­тва. До найважливіших рис творчості М.Костомарова відносяться розширення проблематики досліджень та збільшення кількості залучених історичних фактів, висвітлення діяльності вихідців з народу, розкутість викладання, оригінальність висновків, далеких від офіційної історіографії.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у с.Юрасівка Ольховатського району Воронезької губернії. Його мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпосною поміщика І.П.Косто-

212 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

марова, який, переступивши через тодішні звичаї, через три місяці після народження сина обвінчався з кріпачкою.

І.П.Костомаров, учасник штурму Ізмаїла та інших битв під командуванням О.В.Суворова, пройшов пів-Європи і перейнявся просвітницькими ідеями. Іван Петрович прагнув дати синові освіту.

Після непоганої домашньої підготовки він був відданий до приватного пансіону в Москві. Коли батька вбили кріпаки, навчання довелося перервати, син так і лишався кріпаком, доки його не викупила мати у спадкоємців чоловіка. Тетяна Петрівна віддала Миколу до приватного пансіону у Воронежі. У 1831 р. він був прийнятий до третього класу місцевої гімназії, а після закінчення у 1833 р. вступив до Харківського університету, де вивчав латинську, французьку, італійську мови, німецьку філософію, історію, глибоко зацікавився минулим України.

Наполегливість у навчанні, потяг до відкриття нового, а також спілкування з такими яскравими особистостями в науці, як А.Бекетов, П.Гулак-Артемовський, М.Лунін, І.Срезневський, сприяли формуванню світогляду М.Костомарова. Він прагнув пізнати історію України, життя її народу. Це й зумовило вибір ним після закінчення університету тем магістерської дисертації (першу - «О причинах и характере унии в Западной России» — було заборонено і спалено, другу — «Об историческом значении русской народной поэзии» - він захистив), і написання першого художнього твору — драми «Сава Чалий», і вибір подальшої долі, яка привела його до Петропавловського каземату.

Після отримання ступеня магістра історичних наук М.Костомаров працює викладачем гімназії і пансіонів у Рівному та Києві, а 28 травня 1846 р. одностайно обирається професором кафедри російської історії Київського університету. В Києві він зближується з представниками інтелігенції М.Гулаком, О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем. У їхньому середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою об'єднання слов'янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосництва. Такою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. До нього приєднався і Т.Шевченко, який у квітні 1846 р. приїхав до Києва з Петербурга. Як найдосвідченіший і найосвіченіший, М.Костомаров взявся за розробку головного програмно­го документа. Так з'явилася «Книга буття українського народу».



213
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Першою провідною ідеєю костомарівської суспільно-політичної концепції історії і подальшого розвитку України стало християнство, відповідність стану суспільства заповідям Ісуса Христа. М.Костомаров протиставив слов'янські народи всім іншим, оскільки слов'яни пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися і тому зберегли душу свою більш недоторканою і чистою. З цих роздумів М.Костомаров виводив ще два важливих постулати своєї концепції. По-перше, це особлива, месіанська роль слов'ян у спасінні світу. По-друге, на шляху боротьби за християнські ідеали слов'яни повинні були крокувати разом, показувати світові приклад злагоди і справедливого миру.

Сьогодні нам цілком зрозумілі повні ідеалізація і перебільшення. Адже М.Костомаров жагуче прагнув довести месіанство України уже в слов'янському світі, її право стати «неподліглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім».

Від філософського осмислення українського питання М.Костомаров перейшов до розробки більш конкретних проблем. Він взяв безпосередню участь у створенні «Статуту Кирило-Мефодіївського товариства». Конкретні риси майбутнього державного устрою М.Костомаров намалював у двох відозвах «Брати Українці» і «Брати великоросіяни і поляки». Практично тут М.Костомаров відобразив федеративний устрій майбутнього слов'янського союзу. Кожна країна повинна бути політично і культурно незалежною. Внутрішній устрій був республіканським. Кожна республіка мала делегувати своїх представників до загально­слов'янського сейму, який обирав би на певний час «правителя». Соціально-економічні питання розв'язувались одним реченням: «Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було зовсім». Для гуманістичного світогляду М.Костомарова абсолютно неприйнятними були будь-які насильницькі засоби досягнення якої б не було найблагороднішої мети.

У березні 1847 р. за доносом провокатора Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, а його членів заарештовано й засуджено. Після Петропавловської фортеці їх відправили на заслання: М.Костомарова — в Саратов, Т.Шевченка — в солдати, у далеке Новопетрівське укріплення, інші також поділили їхню долю. У Саратові М.Костомаров потоваришував з М.Чернишевським, а після заслання, коли у квітні 1859 р. на запрошення Петербурзького університету прибув

214 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

до столиці, то знову зустрівся з Т.Шевченком, близько познайомився з М.Добролюбовим, І.Тургенєвим, Марком Вовчком та ін. М.Костомаров читає в Петербурзькому університеті лекції, які викликали захоплення громадськості, бере активну участь у житті міста, веде велику наукову роботу. Слід зазначити, що цей період виявився для М.Костомарова найпліднішим - він підготував близько 200 праць. Його численні монографії, статті, нариси містять образи, живі картини історії України та Росії періоду феодалізму, боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. М.Костомаров був одним з найперших вітчизняних істориків, який висловив думку, що творцями історії є «не царі та їхні наближені вельможі, а народ».

З 1861 р. в Петербурзі почав виходити журнал «Основа», видавцями якого стали В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш та ін. На сторінках «Основи» вперше було надруковано багато творів Т.Шевченка, С.Руданського, Л.Глібова, істориків М.Максимовича, О.Лазаревського. Друкував свої праці і М.Костомаров. Це були статті: «О федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности», «Черты южнорусской истории». В «Основі» були надруковані й інші роботи вченого, які викликали широкий розголос наукової громад­ськості, а також звинувачення М.Костомарова з боку офіційної історіографії у «руйнуванні вітчизни» і «українофільстві». Він намагався не втягуватися у безплідні дискусії, не звертав уваги на звинувачення. М.Костомаров закінчив і надрукував у «Современнике» «Очерк быта и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях».

Між тим посилився тиск на «Основу» в зв'язку з публікацією на її сторінках статей, які за своїм змістом відходили від офіційної точки зору на історію і сучасність. До «крамольних» потрапили і роботи М.Костомарова, особливо його полемічні статті. Наприкінці 1862 р. «Основа» припинила своє існування.

Одним з найкращих творів М.Костомарова, підготовкаякого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницький». Уперше надрукована 1857 р. в «Отечественных записках» вона відразу привернула до себе увагу найширшої громадськості як багатством матеріалу, так і позицією автора щодо змалювання цієї історичної постаті. В рецензії на книгу М.Чернишевський засвідчив, що це блискуча, об'єктивна, істинно драматична розповідь. Таку ж думку висловлював Т.Шевченко.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 215

Вимушений залишити викладацьку діяльність, вчений бачив свій обов'язок в тому, щоб повністю віддатися улюбленій справі -дослідженню і висвітленню маловідомих сторінок історії. В наступні 'роки ним були створені такі великі монографії, як «Ливонская война», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа», а також три томи «Русской истории в жизнеопи­саниях ее главнейших деятелей». Дослідження М.Костомарова про гетьманів І.Виговського, І.Мазепу, Ю.Хмельницького, П.Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії.

Багато уваги приділяв М.Костомаров роботі в Археографічній комісії, підготовці надзвичайно багатої на український матеріал XIV-XVII ст. 15-томної серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1863-1892)», з якої він редагував І-ІХ, ХП-ХІП тт. Для цього видання використав документи колишнього «Малороссийского приказа». М.Костомаров був також редактором трьох випусків «Памятников старинной русской литературы» та інших збірників, брав участь у багатьох археологічних з'їздах, виступаючи з важливими історичними доповідями. 1866 р. він готує до друку посмертне видання творів свого давнього друга Т.Шевченка.

Через рік після Валуєвського указу 1863 р., немов злякавшись своїх крамольних публікацій, М.Костомаров зазначив: «Ми не вважаємо за доцільне доводити, що думка... про самобутню малоросійську державу у вищій мірі безглузда, оскільки народ не має аж ніяких засад для цього, ані географічних, ані історичних, ані моральних, та і не думає про державу». На наш погляд, це не були просто кон'юнктурні кульбіти М.Костомарова. Це було реальне протиріччя його світогляду. З одного боку — тяжкий особистий досвід спілкування з режимом, а з іншого — дослідження історії стосунків України з Росією і дуже невеличка можливість відійти від історичної концепції «допомоги старшого брата». Врешті-решт М.Костомаров переконав себе у тому, що найменшим злом для України буде перебування під владою російського царя. Він беззастережно підкорився Валуєвському указові і після 1863 р. не написав ані рядка українською мовою. М.Костомаров остаточно утвердився як ідеолог без політичного культурницького українофільства.



216

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

217



Колишній теоретик Кирило-Мефодіївського товариства тепер обмежив свою програму виданням літератури для простого народу і вживанням української мови у «домашньому обході». М.Костомаров дедалі більше схилявся до загальноросійського тлумачення української культури, підкреслюючи риси, які об'єднували її з великоросійською. Проти костомарівського напряму рішуче виступив П.Куліш, який не підкорився Валуєвському указу і зробив спробу видавати літературу українською мовою в Галичині. Зрозуміло, що неймовірне обурення у нього викликала заява М.Костомарова після придушення польського повстання 1863 р. про те, що галицькі українці повинні бути передусім «добрими австрійськими патріотами». Так колишні однодумці опинилися по різні сторони барикад.

Помер М.Костомаров 19 квітня 1885 р. у своїй петербурзькій квартирі на Василівському острові. Поховали його на Волковому цвинтарі коло «Літературних містків».

Навколо М.Костомарова в українському політичному русі весь час точилася гостра боротьба. Його звинувачували в тому, що він чогось не сказав, від чогось відмовився, щось не доробив. Найбільш радикальні елементи називали його зрадником української ідеї. Ну що ж, все це залишиться на совісті тих людей, про яких, мабуть, історія не згадає. М.Костомаров, попри всі свої подальші сумніви і розчарування, залишається для нас людиною, яка вперше у XIX ст. сказала, що український народ стане дійсно народом лише тоді, коли матиме свою державу. І в українському пантеоні борців його ім'я стоїть поряд з іменами Д.Галицького, Б.Хмельницького, І.Мазепи. І вже за ним ідуть М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко та ін. Всі вони неодноразово підкреслювали, що новітня політична історія України починалася з костомарівської «Книги буття українського народу» та Кирило-Мефодіївського товариства.

П.О.Куліш. Видатний літератор, історик, етнограф, публіцист Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819 р. у містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер смт. Шосткинського району Сумської області). Батьки - вихідці з давнього козацького роду - рано повмирали, не залишивши дітям нічого, крім злиднів. Завдяки допомозі заможних сусідів юнак вступив до Новгород-Сіверської гімназії. Тут П.Куліш виявив особливу схильність до вивчення







Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка