Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка19/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   37

Маркіян Шашкевич

козацтва, наприклад, у творі «О запорожцях і їх Січі», «Казка Богдана Хмельницького» та ін. Звичайно, не всі твори Шашкевича ми можемо зачислити до пам'яток історіографії. Для нас важливий лише сам факт, що в галицькій літературі все більше і більше поширювались історичні жанри. Це свідчило про велику зацікавленість громадськості історичним минулим краю. В історичному жанрі літератури найсильніше звучали мотиви возз'єднання Західної України з Україною Наддніпрянською.

У творах Маркіяна Шашкевича вперше в Галичині зазвучали мотиви,

що характеризували вияв палкої любові до свого народу, вияв національної свідомості, свідомості того, що

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила;

Чому ж мова єї не мила?

Чом ся неї встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

(М.Шашкевич)

Маркіяна Шашкевича Іван Франко називав людиною, яка була «огріта неложною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги як у мистецтві, так і в житті». Шашкевич помер молодим; він не розвинув до кінця свого таланту. Другий член «Руської трійці» Іван Вагилевич закінчив своє життя у злиднях, співробітником бібліотеки Осолінських у Львові та архіваріусом у Львівському архіві. Найбільшого успіху у галузі історичної науки досяг третій член трійці, пізніше професор української мови в Львівському університеті Яків Федорович Головацький (1814-1888).

Яків Головацький народився в с.Чепелях, Брідського повіту, в родині сільського священика. Домашню освіту здобував на русинській



228

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

229








мові, що рідко траплялося в освічених

родинах у Галичині. Більшість молоді

навчалася тоді польською або німецькою

мовами. В гімназії у Львові разом з своїми

товаришами Я.Головацький захоплювався

народною творчістю, українською

літературою. Такий напрямок навчання і

самоосвіти сприяв зміцненню любові до

рідного краю і народу, відданості справі

національного відродження Галичини,

якій Головацькии віддавав усі сили в

перший період своєї творчості. У 1831 р.

Головацькии вступив на філософський

відділ семінарії. Тут він зблизився з

Маркіяном Шашкевичем, Вагилевичем,

Устияновичем та іншими своїми однодумцями, що гуртувалися навколо

«Руської трійці» і її органу «Русалка Дністрова».

Непідробну і безкорисливу любов до галицького українського народу Головацькии приніс із собою в семінарію з рідного Брідського повіту. З дальшим розвитком освіти ця любов базувалася на свідомому науковому грунті. Головацькии захоплюється народною творчістю. Він, будучи студентом, з кінця в кінець мандрував по Галичині, Буковині і Закарпатській Україні, збирав і обробляв кращі зразки західноукраїнської народної поезії. Велика збірка оброблених ним пісень вийшла пізніше в чотирьох томах у Москві. В 40-х роках Яків Головацькии видавав журнал «Вінок русинам на обжинки». Перша книга «Вінка» вийшла у 1846 р., друга, яку редагував його брат Іван Головацькии, - у 1847 р. В обох книгах «Вінка» було вміщено значний етнографічний матеріал, зібраний ним у Галичині, Буковині і Закарпатті.

У грудні 1848 р. внаслідок розгортання національно-визвольного руху в Галичині українці домоглися відкриття у Львівському університеті кафедри українсько-руської мови і словесності, професором якої був обраний Я.Головацький. З цього часу Головацькии виступає як визначний учений філолог і історик. Його найголовніші праці з історії були присвячені актуальним проблемам минулого і сучасного західних українських земель. Це, зокрема, «Історичний нарис заснування

Галицько-руської матиці і справоздання першого собору руських учених» (Львів, 1850); «Карпатська Русь. Географічно-статистичні й історико-етнографічні нариси Галичини, північно-східної Угрії і Буковини» (Петербург, 1875); «Про початок і дії Львівського Сгавропигійського братства в історико-літературному відношенні»; «Про перший літературно-розумовий рух русинів у Галичині з часів австрійського панування в тій землі» (Львів, 1865); «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь»(Відень, 1848). Головацькому належать цікаві праці про події 1848 р. в Галичині, а також ряд опублікованих історичних джерел, пам'яток літератури та руського письменства, бібліографічних покажчиків тощо. З 60-х років Головацькии опинився під сильним впливом Погодіна та проповідника його ідей і історичних концепцій у Галичині Зубрицького. За свою москвофільську діяльність і російську орієнтацію австрійський уряд заплатив йому звільненням з Львівського університету. Головацькии емігрував у Росію й зайняв там посаду голови Віленської археографічної комісії, яка зробила багато в справі публікації джерел з історії України, Білорусії і Литви.

Діяльність «Руської трійці» залишилася пам'ятною віхою в історії українського національного руху в цілому, і зокрема в Східній Галичині. Академік О.Білецький назвав її першим виявом «галицько-руського відродження», а «Русалку Дністровую» - першою заявою «народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність».

Рекомендована література

1. Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій

половині XIX ст. (до 1848 р.). - Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1964.

2. Гуржий А.И. Штрихи к портрету «настоящего историка» ( о


Д.И.Бантыш-Каменском) // История Малой России от водворения
славян в сей стране до уничтожения гетьманства. - К.:Час, 1993. -
С.5-16.

  1. Замлинский В.А. Николай Иванович Костомаров — историк //
    Исторические произведения. Автобиография.- К.: Изд-во при Киев,
    ун-те, 1989.-С.23-31.

  2. Замлинський В. Бантиш-Каменські // Історія України в особах: XIX-

XX ст. - К.: Україна, 1995. - С.23-31.

230 Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

5. Киян О.Пантелеймон Куліш // Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст. -

К.: Україна, 1995. - С.73-79.

6. Колесник И.И. Развитие историографической мысли в России XVIII

- пер. пол. XIX века: Уч. пособие. - Днепропетровск, 1990.

7. Кондратов Н.А. Осип Максимович Бодянский. - М.: Изд-во Москов.

ун-та, 1956.

8. Кравченко В.В. Українська історіографія епохи національного


Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.).- Харків,
1996.

9. Крюков А.В. Срезневский как историк-К., 1977.

10. Оглоблин О.Олександр та Яків Маркевичі // Енциклопедія
українознавства: В 10 т. - Львів, 1994. - Т.4. - С.1470-1471.

11. Онопрієнко В.І. Історія української науки XIX - XX ст.- К.: Либідь


1998.

12. Панчук Ю.А. Исторические взгляды Н.И.Костомарова. - К.:


Наук.думка, 1984.

  1. Пештич С.Л.Русская историография XVIII в,.*-Л.: Изд-во Ленинград,
    ун-та, 1961.

  2. Полухін Л.К.Формування історичних поглядів М.І.Костомарова. -
    К.: Вид-во АН УРСР, 1959.

  3. Пономаренко Н., Сергієнко Г. Михайло Максимович // Історія України
    в особах: ХІХ-ХХ ст. - К.: Україна, 1995. - С.43-49.

  4. Похила Л.С. Історичні погляди П.Куліша- Одеса, 1998.

  5. Стельмах С. Історична думка в Україні XIX - початку XX століття-
    К.: Академія, 1997.

  6. Черепний Л.В. Отечественные историки XVПI-XX вв. - М.: Наука,
    1984.

19. Шевцов В.И. Развитие прогрессивного направления в русской
историографии пер.пол. XIX в.: Уч.пособие. - Днепропетровск: ДГУ,
1980.

231
Українська історіографія другої половини XIX ст.

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

  • Суспільно-політичне життя та його вплив на
    розвиток української історіографії другої половини
    XIX ст. • В.Б.Антонович • О.М.Лазаревський


  • О.Я.Єфименко • Д.І.Яворницький • Д.І.Багалій

  • М.П.Драгоманов

Суспільно-політичне життя та його вплив на розвиток української історіографії другої половини XIX ст. Реформи 60-70-х рр. XIX століття відкрили широкі можливості для подальшого розвитку сільського господарства та промисловості на якісно новій основі - розвитку капіталістичних відносин. Посилення національно-визвольного руху в Україні припадає також на другу половину XIX ст. З кінця 50-х рр. він набув розвитку у формі громад - напівлегальних організацій (гуртків), що об'єднували у своєму складі українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство та учнівську молодь, а також поміщиків-лібералів. Розвиток українського національного руху проходив у складних умовах гноблення зі сторони російського самодержавства та цісарської влади. Так, в 1863 р. царський міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким заборонив друкування шкільних підручників, науково-популярних, релігійних видань та викладати у школах українською мовою. А в 1876 р. цар Олександр II підписав так званий Емський указ, яким заборонялось ввозити з-за

232

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

233



кордону українські книжки, видавати оригінальні праці українською мовою, здійснювати українські переклади з іноземних мов та показувати театральні вистави українською мовою.

Різноманітний склад учасників громадівського руху зумовлював появу та розвиток двох течій: помірковано-ліберальної та революційно-демократичної, між якими розпочинається гостра політична боротьба. Однією з найчисленніших і найбільш впливовою була Київська громада, яка нараховувала до 300 членів. Ліберальне крило її представляли: В.Антонович, Б.Познанський, брати Ф. і Т.Рильські, П.Чубинський та ін. Вони головну увагу приділяли вивченню української культури, мови, історії та культурно-просвітницькій діяльності серед народу. Друге крило громади було представлене революціонерами-демократами: А.Красовським, В.Синьогубом, братами Потоцькими, В.Пилипенком, які ставили за мету народне повстання у боротьбі проти царату. Після арештів громади на деякий час припинили свою діяльність.

Знову відновили свою діяльність громади на початку 70-х рр. «Старі» громадівці зберегли лише одну організацію - київську, а поряд з нею почали діяти «молоді» громади в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Харкові, які об'єднали представників нового покоління національно-визвольного руху. У1873 р. члени київської громади історики І.Лучицький, ОЛазаревський, М.Драгоманов, правник О.Кістяківський, композитор М.Лисенко та ін. ввійшли до відкритого в Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, в результаті діяльності котрого було видано значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний, статистичний та економічний матеріал. В умовах реакції 80-х рр. громади розпадаються на окремі гуртки, які займаються виключно культурницькою діяльністю: видання історико-етнографічного журналу «Киевская старина» (1862-1906), створення гуртків-просвіт, самоосвіти тощо. У 90-і роки розпочався новий етап розвитку українського руху -живий рух серед прогресивної молоді. На цьому етапі створюється ряд організацій: «Братство Тарасівців» (1892), група молоді, що ставила собі за мету боротьбу за самостійну Україну (Самійленко, брати Міхневські, Черняхівський, Грінченко, Вороний); Загальна Українська Організація (1897) на чолі з В.Антоновичем та О.Кониським, що поставила собі за мету згуртувати всі національні сили. Наприкінці ХГХ ст. український національний рух набуває вже політичного характеру.
В суспільно-політичному русі західноукраїнських земель існували дві основні течії: москвофілів та народовців. Москвофіли займали консервативні позиції в суспільно-політичній боротьбі. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником, москвофіли прагнули до повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були: Б.Дідицький, І.Наумович. Результати діяльності консерваторів виявились незначними. Другою течією, що протистояла москвофілам, були народовці, які відбивали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці засновують товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став А.Вахнянин.

Велике значення для народовців мали зв'язки з діячами національного руху в Наддніпрянській Україні. Народовці засновують у Львові товариство імені Т.Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство і стало центром української науки.

Представники лівого, радикального крила національно-визвольного руху І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький пов'язували вирішення українського національного питання із соціальним визволенням українського народу, та возз'єднанням всіх українських земель. Під впливом М.Драгоманова вони 4 жовтня 1890 р. засновують у Галичині першу українську політичну партію - «Русько-Українську радикальну партію», що виступала за демократію, соборність України.

Таким чином, український національний рух продовжує розвиватись, незважаючи на репресії з боку царату і набуває найбільших успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «Українським П'ємонтом», базою для його подальшого поширення.

Історична думка України другої половини XIX ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи.

В.Б.Антонович. Володимир Боніфатійович Антонович -видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, один з ідеологів українського національного руху другої половини XIX ст., народився 30 січня 1834 р. в м.Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії. Батьки його були зубожілими, безземельними польськими шляхтичами. Початкову освіту здобув у сім'ї



234 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Володимир Антонович

шляхтича-українофіла О.Абрамовича, де батько Володимира працював гувернантом. З 1844 по 1849 р. хлопець навчався в пансіонаті й Одеській гімназії. Після цього юнак 1850 р. вступив на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший було категорично заборонено, тож він закін­чує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. Заробивши трохи грошей, в 1856 р. знову вступає до Київського універ­ситету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує в 1860 р. з канди­датським ступенем.

На початку 60-х рр. В.Антонович зі своїми однодумцями приєднується до нелегальної української громади в Києві,зміцнює її організаційно й очолює хлопоманський гурток, який вважав, що народ Південно-Західного краю, далекий від цілей польської інтелігенції, має право на національне відродження. Основою діяльності гуртківців, як і всього народництва, було ходіння в народ.

Згодом, розірвавши з польським оточенням, В.Антонович їде до Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа», де співробітничало багато видатних українських літераторів та істориків. Там він уперше публікує дві розвідки полемічного характеру, які засвідчили неабиякий хист молодого автора. Особливий резонанс викликала стаття «Моя исповедь» (1862),що власне, була відповіддю на злісні випади польського літератора Падалиці внаслідок переходу В.Антоновича в стан українців. Блискуча відповідь своєму опонентові - це маніфест усього його наступного життя, маніфест, в якому він декларує, що працею і любов'ю заслужить, щоб українці визнали його сином свого народу.

З 1862 р. В.Антонович працює вчителем латинської мови в одній із київських гімназій, а трохи згодом - викладачем історії в Кадетському корпусі. 1863-1880 рр. В.Антонович працює на посаді головного



235
Українська історіографія другої половини XIX ст.

редактора Київської археографічної комісії. Під його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», з них 8 складалися з матеріалів, зібраних і оброблених ним особисто.

Першою історичною працею В.Антоновича була вступна розвідка «О происхождении казачества» (1863) до «Архива Юго-Западной России». Викладені в ній погляди на історію України він пізніше розвинув у своїх працях, кращі з яких увійшли до першого тому «Монографий по истории Западной и Юго-Западной России» (1885). За дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679-1716 гг.» (1868) В.Антонович отримує ступінь магістра, а 1878 р. захищає докторську дисертацію «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда».

Восени 1870 р. В.Антонович розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії Київського університету. Курси читаних ним протягом 30 років лекцій, особливо з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерело­знавства та допоміжних дисциплін сприяли широкому залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Таким чином сформувалася так звана «Київська школа», яка завдяки таким відомим учням В.Антоновича, як М.Грушевський, Д.Багалій, М.Дашкевич, М.Довнар-Запольський та ін., заклала підвалини сучасної української історичної науки.

В.Антонович захоплювався також археологією та нумізматикою. Власне він започаткував систематичні археологічні дослідження на території України і є родоначальником вітчизняної археології. Результатом його праці стали неперевершені за своїм науковим значенням археологічні карти Київської (1895) та Волинської (1902) губерній. В.Антонович брав активну участь в роботі багатьох археологічних з'їздів, у тому числі міжнародних, був дійсним членом багатьох наукових товариств. Цікавився він також історією культури й етнографією. Разом з М.Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа» (1874-1875). - Т.1-2.

Крім того, з ім'ям В.Антоновича пов'язана активізація роботи Київської громади в 70-80-х рр. Одне з головних її завдань він вбачав у пропаганді української національної ідеї. При безпосередній участі В.Антоновича в лютому 1873 р. в Києві було відкрито «Юго-Западный



236

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

237



отдел Русского географического общества», що об'єднав навколо себе найкращі наукові сили. В.Антонович першим виступив за консолідацію українських національних груп і осередків у Росії та Австро-Угорщині. З цією метою київська громада фінансувала видання у Львові журналу «Правда».

Указ 1876 р. про заборону українства й репресії з боку російської влади проти національно-визвольного руху призвели до змін в політичній тактиці В.Антоновича. Він схиляється до думки, що ні від Росії урядової, ні від російських лібералів і навіть революціонерів українцям немає чого чекати: і ті й другі однаково неприхильно ставляться до самостійного розвитку української нації, однаково бажають її обрусіння. Отже, вважав В.Антонович, потрібно виробити національну лінію і, наскільки це можливо, йти на державний сепаратизм. Глибоко переконаний еволюціоніст, В.Антонович не вірив не лише в успішність революційної тактики там, де йшлося про національне питання, а й взагалі у можливість швидких політичних змін, міряв перспективи суспільного й національного поступу довгими віками.

В.Антонович працює в історичному товаристві Нестора-літописця, очолюючи його в 1881-1887 рр., а з появою 1882 р. журналу «Киевская старина», в організації якого вчений брав безпосередню участь, починається найважливіший період у його житті. Статті, замітки, рецензії, документальні публікації за підписом В.Антоновича зустрічаються буквально в кожному номері журналу. В ньому ж він публікує свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882).

У 1885 р. В.Антонович розробляє програму видання багатотомної «Русской исторической библиотеки», яка повинна була всебічно ознайомити українців з історичним минулим. Фактично він перший серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть пустив у обіг термін «Україна-Русь». Чимало російських істориків автоматично підверстували Київську Русь (пишучи здебільшого Давня Русь) до загальноросійської історії і ніколи не зазнавали за те ідеологічного терору. І не для спростування їх висунув В.Антонович тезу про українську державність Київської Русі у праці «Киев, его судьба и значение с XIV - по XVI ст.», а з твердої переконаності, винесеної після глибокого вивчення ним питань

етногенезу східно-слов'янського світу. За концепцією В.Антоновича стали серйозні мовознавці, які вважали, що українська мова виникла саме в часи Київської Русі і на її території.

В.Антонович не став автором, наприклад, закінченого курсу лекцій чи нарисів з усієї історії України, як його учень М.Грушевськии, але він і не прагнув до цього. Він розробляв вузлові моменти історії народу і дав їх філософське обгрунтування. Цю особливість відзначав Д.Дорошенко: «В працях Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст українського життя на Правобережжі від другої половини XVI ст. і нині знайшла собі вперве наукове освітлення, оперте на багатому документальному матеріалі Київського Центрального Архіву. Ті самі ідеї, що їх висловив Антонович у «Сповіді» присвічували цьому і в його науковій праці: українська історія в його очах це була історія народних мас, покинутих своїми провідними верствами і змушених жити в формах, чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини, - в формах, які несла на Україну аристократична Польща. Звідси постійна народна реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова кривава боротьба, котра скінчилась для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії по упадку Польської Речі Посполитої». Така головна його концепція в лекціях «курсу історії українського козацтва», які потай від властей викладав В.Антонович студентам Київського університету протягом 1895/96 навчального року. Зачаровані слухачі детально законспектовували блискучі лекції історика, і згодом рукопис, відредагований О.Кониським, вийшов друком подалі від злого ока російської цензури у Чернівцях (1897) та в Коломиї (1912) .їх третє видання було видрукуване видавництвом художньої літератури «Дніпро» в 1991 році.

Звичайно, як і в кожного видатного історіографа, є в Антоновича положення відверто дискусійного характеру (свого часу деякі з них були спрямовані проти шовіністичних погодінських теорій), є концепції, з якими, очевидно, будуть сперечатися сучасні історики. Скажімо, теза про провідну ідею нації. В історії трьох народів - російського, польського й українського - В.Антонович виділив визначальні для способу життя кожного з них ідеї. У росіян - принцип авторитету державної влади, звідси - міцне самодержавство. У поляків - принцип аристократизму,


Українська історіографія другої половини XIX ст.
238 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

що веде за собою боротьбу між різними верствами суспільства. В українців - принцип вічевий, «принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства».

1893 р. В.Антоновича запросили на кафедру української історії Львівського університету, однак за станом здоров'я він відмовився, запропонувавши замість себе найздібнішого учня й послідовника на терені політики М.Грушевського. У другій половині 90-х рр. В.Антонович разом з О.Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Росії. 1897 р. відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 р. приєдналася й Київська громада. Сама організація проіснувала до її перетворення в 1904 р. на Українську демократичну партію.

В останні роки життя В.Антонович працює у Ватіканському архіві, де знаходить чимало матеріалів з історії України, збирає документальні дані для грандіозного за своїми масштабами історико-географічного словника України, який залишився невиданим.

В.Антонович помер 21 березня 1908 р. в Києві. В.Антонович, представник народницької школи в українській історіографії, всю життєву енергію і знання відцав служінню українському народові, справі його національного відродження.

О.М.Лазаревський. Значною постаттю в українській історіо­графії пореформенних часів був Олександр Матвійович Лазаревський. Народився він 20 червня 1834 р. у с.Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії, в сім'ї дрібного поміщика. Батько його служив у Конотопі, а мати займалася вихованням дітей. З родиною Лазаревських підтримував дружні стосунки Т.Г.Шевченко.

В 1844 р. Олександр поступив у Конотопське повітове училище, де навчався до 1846 р. В 1847 р. він півроку жив в Оренбурзі, де його старші брати Михайло і Федір служили у комісії в справах кочівників-киргизів. Саме у той час він прочитав багато книг з історії, в тому числі «Историю Малой России» Д.М.Бантиш-Каменського. Ця праця справила на юного Олександра велике враження і привернула його увагу до історії Лівобережної України ХУП-ХУШ ст., вивченням якої пізніше він почав займатися.

В 1850 р. О.М.Лазаревський поступив у третій клас другої Петербурзької гімназії. Навчаючись у ній, він почав публікувати свої




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка