Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка2/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

17

Історіографія давньої історії України

Причорномор'ї- Тіри, Ольвії, Херсонеса й Боспора. Серед дослідників старшого покоління, які працювали в 20-х рр., відзначимо С.О.Жебелєва, великий внесок у вивчення античності Півдня України зробили також К.Є.Гриневич, Г.Д.Бєлов (Херсонес), Л.М.Славін, О.М.Карасьов (Ольвія), В.Ф.Гайдукевич, М.І.Сокольський (Боспор), О.М.Зограф (монетна справа) та ін.

Найконкретнішими є різні категорії археологічних джерел, які здобуваються при розкопках міст, поселень і некрополів. Вони цінні тим, що включають в себе головним чином так звані закриті комплекси речей із чіткими хронологічними межами. Найчисленнішими з-поміж археологічних матеріалів є архітектурно-будівельні пам'ятки, керамічний посуд і тара, предмети виробництва та побуту, прикраси, зброя, монети та ін.

Історіографія проблеми походження та стародавньої історії слов'ян. Інтерес до проблеми прабатьківщини слов'ян виник ще у XII ст. Так, відповідаючи у своїй «Повісті минулих літ» на запитання -«звідки пішла земля Руська?», знаменитий літописець Нестор пише: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, - (од того) де сіли, на котрому місці». Розповідь Нестора стала основою так званої балканської (дунайської) теорії походження слов'ян - панівної в працях польських і чеських хроністів XIII - XV ст. У XIX ст. її підтримували російські історики С.М.Соловйов, М.П.Погодін, В.О.Ключевський, а в нинішній час на новій джерело­знавчій базі розвиває московський лінгвіст О.М.Трубачов.

Однак уже в епоху раннього середньовіччя існували й інші погляди щодо згаданої проблеми. У VIII ст. географ Баварський (автор «Баварської хроніки») і космограф Равенський висунули гіпотезу про автохтонне походження слов'янства. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV - XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани, кельти, фракійці, - словом всі ті народи, які колись жили між Одрою й Дніпром і про яких так чи інакше згадували сучасні їм автори. Послідовники згаданої теорії виходили з того, що слов'яни споконвіку мешкали на одних і тих самих місцях, а отже, античні історики, географи описували саме їх, хоч і вживали при цьому інші етноніми.

Так склалися два основні напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: міграційний та автохтонічний.



18

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історіографія давньої історії України

19


Яскравим представником останнього був відомий чеський дослідник П.Шафарик - автор добре знаної в XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Взявши за основу повідомлення писемних джерел, він пов'язав із слов'янами історичні племена венедів, котрі на його думку, проживали з давніх давен на величезних обширах між Балтикою і Чорним морем, Татрами й Доном. Центром слов'янської прабатьківщини П.Шафарик уважав Подністров'я, Поділля та Волинь. Цю гіпотезу підтримав і розвинув за допомогою нових джерел російській історик початку XX ст. М.П.Погодін.

Значний вплив на активізацію наукових пошуків у даній сфері справила праця видатного чеського славіста Л.Нідерле «Слов'янські старожитності», видана у Празі 1902 р. В ній узагальнювались тогочасні досягнення різних наук - лінгвістики, історії, етнографії, топоніміки. Проаналізувавши їх, Л.Нідерле дійшов висновку: прабатьківщина слов'ян знаходилася на території між Віслою, Нарвою та Прип'яттю, Середнім Подніпров'ям, Прутом і Серетом, а центр правічних слов'янських земель - на Волині (з ним ототожнювалися історичні племена неврів, будинів і скіфів-землеробів): в окремий етнос слов'яни виділилися десь у І ст. до н.е.

Концепція Л.Нідерле заклала підґрунтя так званої вісло-дніпровської теорії походження слов'ян, а згодом стала вихідним пунктом при побудуванні різних гіпотез, за якими слов'ни займали той чи інший регіон - на захід або на схід від Вісли. Одні дослідники локалізували слов'ян на сході - в басейнах Прип'яті та Дніпра, другі - на заході, у Вісло-Одерському межиріччі, треті ж - до яких відносилася й більшість радянських учених - поєднують ці два варіанти й розширюють межі слов'янської прабатьківщини від Одри на заході до Подніпров'я на сході (О.І.Тереножкін, П.М.Третьяков, Б.О.Рибаков).

Крім того, польський ботанік Ю.Ростафінський поклав в основу своїх розвідок оригінальне джерело - флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, він з'ясував, що в ній відсутня назва дерева бука, натомість поширені назви граба, плюща, тиса. Звідси - висновок: регіон слов'янської прабатьківщини розташовується поза ареалом зростання бука й охоплює тільки землі із добре відомими слов'янам рослинами. На думку Ю. Ростафінського такій умові відповідають Прип'ятське Полісся й Верхнє Подніпров'я. Із цим погоджувався відомий

німецький славіст М.Фасмер, який виявив на цій териаторії кілька десятків річок із давньослов'янськими назвами; в Центральній Європі, вважав Фасмер, трапляються лише кельтські, германські, фракійські гідроніми.

Західне походження слов'ян - причому також із позицій автохтонізму - найпослідовніше обстоювали, починаючи з 30-х рр. XX ст., польські вчені Ю.Костшевський, Я.Чекановський, Т. Лер-Сплавинський. Археолог Ю.Костшевський поклав в основу вісло-одерської концепції гіпотезу про слов'янську належність лужицької культури, поширеної в період пізньої бронзи та раннього заліза між Віслою й Одрою, а також у верхів'ях Ельби й частково в Західній Україні.

Т.Лер-Сплавинський обгрунтував свою гіпотезу походження слов'ян: внаслідок змішання носіїв культури штрихованої кераміки з угро-фінами на землях між Віслою й Одрою сформувалися балто-слов'яни; а десь близько І тис. до н.е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслення в середовищі лужицьких племен Півдня Польщі, слов'яни відгалузились від балтів.

Зразком міграційного підходу до вирішення етноісторичних проблем є теорія походження слов'ян, висунута О.О.Шахматовим. Етнічний розвиток розглядається прихильниками міграціонізму як просторова експансія, тобто як переселення, періодична зміна території одним і ти самим народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів, а отже, змістом і суттю етнологічних досліджень є вивчення напрямів таких рухів. Слов'яни, за О.О.Шахматовим, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які ще за сивої давнини займали Балтійське узбережжя. В певний період часу одна частина цих індоєвропейців перселилася на Південь і склала там етнічну основу майбутніх іранців та фракійців, а друга частина залишилася на місці і розвинулася з часом у балто-слов'янську етнічну спільність. УІ тис. до н.е. остання розпалася, й у II ст. н.е., коли германські племена переселилися на Подунав'я й Приазов'я, слов'яни зайняли їхню територію й проживали на ній до V ст. Саме тут відбувався процес подрібнення первісної слов 'янської спільності, і звідси ж розпочиналося розселення слов'ян в Європі, виникли західна й південно-західна групи слов'ян.

Така концепція етноісторичного розвитку слов'янства у наш час викликає лише суто історіографічний інтерес, однак свого часу концепція

20

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

21


О.О.Шахматова активізувала дискусію навколо порушеної проблеми й тим самим стимулювала її подальше вивчення.

Одна з останніх теорій слов'янської прабатьківщини була висунута у 60-х рр. XX ст. відомим польським істориком і лінгвістом Г.Ловмянським. її суть: у результаті асиміляції прийшлою індоєвро­пейською людністю північної групи староєвропейців сформувалися германські народи, а південної, що мала назву «венеди» — слов'яни та балти. Відокремившись від балтів у середині І тис. до н.е. слов'яни зберегли етнічну назву староєвропейців.

Ідеї Г. Ловмянського розвиває і певною мірою модифікує польський історик В.Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н.е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до н.е. південні балто-слов'яни (предки слов'ян) заселили територію між Віслою й Одрою та асимілювали місцевих мешканців - венедів-іллірійців. Так склалися праслов'яни.

Для розуміння проблеми етногенезу слов'янства надзвичайну цінність становлять писемні джерела, а саме, повідомлення готського історика VI ст. Йордана про те, що слов'янські угруповання, відомі в його час під різними назвами, в давнину об'єднувалися під одним спільним іменем - «венеди». Найдавніша в Європі згадка про цей етнонім, котра міститься в листах римського історика Помпонія Мелли (І ст. до н.е.), дійшла до нас через праці також римського історика, географа й природознавця початку І ст. н.е. Плінія Старшого. Помпоній Мелла пише, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від германців двох «індів» (віндів), прибитих штормом до германських берегів на Балтійському узбережжі. Більшість учених тлумачать це повідомлення як свідчення проживання венедів-слов'ян на берегах Балтики вже в І ст. до н.е. Більш конкретними вважаються відомості Плінія Старшого, який, описуючи народи Прибалтики, згадує сарматів, венедів, гіррів. Ці дані відносяться до 5 р. н.е. і спираються на матеріали експедиції римського флоту в гирло Вісли, подані римським істориком Філемоном. Ці відомості істотно доповнює римський історик другої половини І ст. н.е. Тацит. У його праці «Германія» наводиться конкретний опис не лише території венедів, а й кількох важливих рис їхнього життя і побуту. Так, на відміну від сарматів венеди-слов'яни будують домівки, а отже є осілим землеробським народом. Вони добрі воїни, мають на

озброєнні щити, проводять активні воєнні дії проти сусідів. Ще одна згадка про слов'ян, уже під їхньою власною назвою (хоча й дещо перекрученою), міститься в «Географії» ученого з Олександрії Птолемея (89-167 рр.). Крім племен, що проживали на південь від венедів, цей автор називає народи, які розселилися від Прибалтики далеко на схід: галіндів, сидинів, ставанів, аланів. Назви «ставани» та «слов'яни» були ідентифіковані багатьма дослідниками, починаючи ще від М.В.Ломоносова й В.М.Татищева.

Про нашу землю найстарші відомості належать грекам і арабам. Коли перші чисто описові і торкаються лише самої території, то арабські - вже чимало говорять про населення. У IX - X ст. араби були дуже культурним народом, їхні купці багато їздили по різних землях і тому на той час вважалися першими географами в світі.

Майже всі арабські письменники ясно відрізняють слов'ян від «Руси», при чім головним містом слов'ян вважають Київ, який називають «Куяб». Про самий народ кажуть, що він займається хліборобством та почасти скотарством, є суворим і войовничим.

«Як у них родиться син, - пише Ібн-Даст у X ст., він бере голий меч, кладе перед новонародженим і каже:

- Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем...

Міст у них велике число і живуть вони просторо».

Аль-Масуді, письменник 20-50 рр. X ст. подає не тільки географічні відомості, але також поділ слов'ян на племена та їх особливості. Про слов'ян говорить що «вони поділяються на багато народів і деякі з них християни, є поміж ними також погани і ті, що поклоняються сонцю». Окремо від цих народів згадує «русів». У другому місці, оповідаючи про «поган в країні хозарського царя», пише, що деякі племена з них є «славяни і русини». Кажучи про слов'ян, зауважує: «Вище ми вже оповідали про короля, котрому в минулі часи підлягали інші (решта) їх королів, себто про Маджака—короля Валинани (Волиняки або Поляне)—нарід, котрий є одним з основних (корінь зі слов'янських корінів) славянських народів, вони поважаються поміж їхніми народами, і мали перевагу поміж ними. Але потім пішло розєднання поміж їхніми народами, лад їх був порушений, вони прийшли до занепаду (поділилися) і кожне племя вибрало собі короля, як то ми вже казали про їх королів, з причин, які оповідати було б занадто довго».

Про «Русь» автор говорить таке:



22

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

23


«Руси складають численні народи, що поділяються на розріджені племена. Поміж ними є нарід, що називається Лудана, котрий є одним з найчисленніших поміж ними. Вони мандрують з крамом в країну Андалус (Еспанію!), Румію (Рим, Італія, або Візантійська держава), Кустантинію (Царгород) і Хозар. Після 300 року Гиджри (912-913 рр. Хр.) трапилося, що коло 500 кораблів, де на кожному було 100 людей (з Руси), увійшли в протоку Найтаса, що зєднуеться з хозарською рікою (Хозарським морем?)». Далі оповідається, що Руси з успіхом воювали з різними народами на побережжі Каспійського моря і досягнули навіть Баку.

Інший арабський письменник 70-х рр. X ст. Ібн-Хаукаль у книзі «Книга шляхів і держав» пише, що Русь знищила своїх сусідів: «Тепер не залишилося і сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Хазара, бо Русь напала (знищила) всіх їх, забрала в них всі ті краї і привернула до себе».

Про нашу землю і звичаї наших предків найбільше пише згаданий вже Ібн-Даст:

«Поміж країною Баджнаків (печенігів) і країною слов'ян десять днів дороги; на початку слов'янської землі є місто Куяб (Київ). Шлях до їх країни йде степами, бездоріжжями, через потоки і густі ліси. Країна слов'ян - крає рівний і лісистий; в лісах вони і жиють. Вони не мають ані виноградів, ані ріллі. З дерева виробляють подібне до кухлів, в котрих і вулики для пчіл і мед пчіляний заховується; це зоветься у них - улигидж, і один такий кухоль містить десять кварт його. Вони пасуть свиней, також овець. Як котрий умре, вони палять його труп. Жінки їх, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. На другий день після палення небіжчика йдуть до того місця, де це сталося, збирають попіл, складають в начиння і ставлять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть кухлів двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, несуть на той горб, там само збирається й родина небіжчика, їдять, п'ють і потім розходяться.

Найбільше сіють просо, в жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть:

-Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить! Є в них ріжні кобзи, гуслі і дудки; дудки довгі на два лікті, а кобза має вісім струн. Напиток роблять собі з меду.

Що до Руси, то вона на острові, що оточений озером. Той острів де живуть вони (Русини), має просторінь на три дні дороги, вкритий лісами і болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то

вона трясеться, бо так пересякнута водою. Вони мають короля, що зветься Хакан-Рус; чинять наїзди на Славян (?) приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх в неволю, везуть в Харван (Хазран) і Булгар (над Волгою) і спродують там. Ланів не мають а живуть з того, що привозять з землі Славян.

Вони відважні і хоробрі. Як нападають на інший нарід, то коли не відступлять доки не знищать (його) цілком, гнетуть перможених і роблять їх невільниками. На зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але всі свої напади і походи чинять на кораблях. Штани носять широкі - сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна і прив'язують до нього. Усі постійно носять при собі мечі, бо мало вірять один одному, а що підступ у них річ звичайна: кому вдасться здобути хоч малий маєток, зараз же рідний брат або товариш починає заздро позирати і силкується, щоб як небудь того вбити або зрабувати».

Ібн-Якуб, арабський письменник 60-х років X ст. у своїх «Записках» подає таку загальну характеристику наших предків: «Взагалі Славяни - люди сміливі, здатні до походу і як би не було розріжнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися ані один нарід у світі. Вони замешкують краї найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночі. Крам від них йде морем і суходолом до Руси і Царгороду».

Грецькі, візантійські джерела VI - X ст. торкаються перважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями перед-християнських часів. Тому з цих джерел довідуємось про військову силу, велич та політичну і економічну експансію старої України-Руси.

Один з найдавніших візантійських письменників Прокопій в другій половині VI ст. писав: «Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб вона мала якусь силу над людьми. Шанують вони річку, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з цих жертв ворожать собі».

Більш докладні відомості про тих же словен і антів подає інший візантійський письменник і цісар Маврикій (582-601 рр.):

24 Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

«Словени й Анти мають одинаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються намовити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі, їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Коли б, через недбайливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю - пімстити кривду гостя. Тих, що попадають до них в полон, не задержують, як це роблять інші народи, але призначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні і приятелі... їхні жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям... Вони цілковито віроломні й не тривкі в договорах. Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться між собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому. Тому що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить - так радить Маврикій - позискати одних проти других чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть при кордоні».

Патріарх Фотій (891 р.) - свідок облоги Царгороду нашими предками, пише про них: «Нарід дикий і суворий, без страху... все руйнує, все нищить... Чи пригадуєте ви час незносний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним... Коли вони йшли попри місто, несучи, виставляючи пловців з четами, мов би загрожуючи місту смертю від меча... Коли переляк і темрява опанувала розум, і вухо прислухалося тільки до одної вістки: варвари перелізли стіну, і вороги опанували місто! І то яке місто! - Місто (Царгород), оздоблене здобичею з багатьох народів, який нарід хоче зробити тебе здобичею! Ти, що здобував багато трофеїв над ворогами Європи, Азії і Ливії, як підняла над тобою тепер спис варварська, проста рука, щоб над тобою поставити трофей!»

Лев Диякон з Малої Азії (що мала живі зв'язки з Україною) у своїх писаннях коло 990 р. так характеризує наших предків: «Нарід нерозважний, войовничий, сильний, що нападають на всіх сусідів, - вони ніколи, хоч і



25
Історіографія давньої історії України

переможені, не віддаються у руки ворогів і якщо не сподіваються вирватися, (то) встромляють собі в нутро меч і так себе забивають».

З аналізу писемних джерел автори навчального посібника для студентів вузів (Давня історія України: у 2-х кн. - К.: Либідь, 1995) роблять висновок, що слов'яни на рубежі нової ери займали сучасне Полісся, Волинь, Поділля та Середнє Подніпров'я. У II - III ст. венеди звідсіля йдуть через землі бастарнів і данійців на територію між гирлами Дунаю та Дніпра й осідають на ній.

Виразно, з чіткою локалізацію, писемні джерела фіксують слов'ян у середині І тис. н.е., коли останні виступають на історичну арену Європи у вигляді уже сформованої могутньої суспільно-політичної сили.

У VI ст. візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккатта, Маврикій Стратег, знаючи слов'ян під іменем венедів, антів та склавенів, описують їх у своїх працях як багатолюдний народ, котрий активно впливає на політичні події в Південній і Південно-Східній Європі.

За Йорданом, слов'яни у VI ст. поділялися на три великі частини: венедів, антів і склавенів. Територія розселення чисельного племені венедів із півдня окреслювалася Карпатами, а з заходу — верхів'ями Вісли. Східні межі Йорданові не були відомі, але, на його думку, вони простиралися на далеку відстань. Склавени мешкають «від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Донастра, а на північ - до Віскли. Анти ж проживають на землях від Данастра до Данапра, до того місця, де Понтійське море утворює вигин». Якщо така локалізація венедів та антів більш-менш ясна, то ареал поширення склавенських племен точно з'ясувати важко, оскільки географічні прив'язки Йордана нам не зрозумілі. Одні дослідники розміщують склавенів у Подунав'ї, інші - в північній частині сучасної України. Виходячи з аналізу всіх відомих на сьогодні писемних джерел, учені (П.П.Толочко, Д.Н. Козак, В.Ю.Мурзін, Д.Я.Телегін та ін.) дійшли висновку: слов'яни займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. Джерела VI ст. чітко фіксують слов'ян на лівому березі Дунаю, який вони переходять наприкінці VI — на початку VII ст.

На основі результатів багаторічних польових досліджень й величезної кількості нагромадженого археологічного матеріалу науковці Інституту археології НАН створили якісно нову концепцію слов'янського

26

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історіографія давньої історії України

27


етногенезу. Вона грунтується на тезі щодо автохтонності слов'янства між Дніпром та Одрою (хоча при цьому не ігнорується й важлива роль міграційних процесів). За методологічну основу цієї концепції править положення, згідно з яким формування слов'янського етносу відбувалося поетапно і здійснювалося впродовж тривалого часу шляхом інтеграції його з іншими етнокультурними групами: балтами на Півночі, ірано-мовними племенами на Півдні, германцями на Заході. До рубежу II - І ст. до н.е. ці процеси розвивалися головним чином на території між Віслою й Одрою, охоплюючи також Волинь в ареалах поширення



лужицької, поморської та кльошевої культур. Після виникнення зарубинецької культури, визначальним субстратом якої виступали поморсько-кльошеві племена— із включенням місцевих (балтських, іраномовних) ком­понентів, центр слов'янської історії переміщується в межиріччя Вісли і Дніпра.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка