Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка22/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   37

Михайло Драгоманов
найзначніша постать після Т.Г.Шевченка в українській суспільній думці XIX ст. -М.П.Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичної дії. В основі його невтомного творчого і гро­мадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів - у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорус­ского народа» (у спів-авторстві з В.Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу ХУІІ-ХІХ ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими вченими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню

Українська історіографія другої половини XIX ст. 261

зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою, - такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність М.П.Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, - на думку І.Франка, - найліпше характеризує нам самого Драгоманова».

Глибина інтелекту вченого, об'ємність його доробку, і досі малознаного у широких наукових колах, максималізм у судженнях чимало спричинилися до того, що його критикували і справа, і зліва. Починаючи з кінця 20-х років і аж до недавнього часу його вважали одним із ідеологів буржуазного націоналізму. Тим часом Д.Донцов, маючи на увазі послідовні федералістські погляди вченого, без­апеляційно відкидав будь-яку його причетність до ідеї вільної України. Не вносили ясності і, здавалося б, взаємовиключні оцінки І.Франком позиції М.П.Драгоманова у взаєминах з ним особисто і галичанами, висловлені на початку XX ст. У радянський же час, незважаючи на окремі об'єктивні дослідження спадщини М.П.Драгоманова (зокрема І.Романченка, О.Лисенка, Р.Іванової, П.Федченка, В.Поважної та ін.), панувало поверхово-усереднене тлумачення праць ученого. Праці ж Б.Кістяківського, М.Шаповала, І.Лисяка-Рудницького, Е.Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийнята з ініціативи гетьмана І.Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманова пишалися своїм поход­женням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні.

Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853-1859) з її загалом рутинними порядками. У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М.Карамзіна, Д.Бантиш-Каменського, Ф.Шлоссера, Т.Маколея, В.Прескотта, зачитувався

262 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

«Отечественными записками», «Современником», фундаментально опанував іноземні мови, зокрема латинь.

Драгоманов прийшов до Київського університету восени 1859, саме напередодні реформи 1861 р., коли всюди було відчутне бродіння ліберальних і революційних ідей у російському суспільстві. Коли в Києві почали створювати перші в тодішній Росії недільні школи, юнак став викладати історію в школі на Новім Строєнії, згодом цей же предмет — у Тимчасовій педагогічній школі. Вряди-годи він виявляє свою позицію публічно: під час проводів останків Шевченка з Києва до Канева, у зв'язку з полемікою між Пироговим і Добролюбовим щодо тілесних покарань у школах та під час проводів Пирогова з поста попечителя шкільного округу.

За певної схоластичності викладання на історико-філологічному факультеті Драгоманов виніс звідти добрий смак до самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професору загальної історії В.Я.Шульгіну. Правда, його пропозиція щодо залишення М.Драгоманова на кафедрі до професорського звання була взята до уваги лише пізніше. А відразу по закінченні університету (навесні 1863 р.) йому довелося піти вчителювати у 2-гу київську гімназію. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації «Император Тиберий « на право читання лекцій, яка була захищена 1864 р. й поклала початок його науковим спробам простежити логіку суспільного процесу.

У 1869 р. М.Драгоманов захищає магістерську дисертацію «Вопрос об историческом значении римской истории и Тацит», де розглядає соціально-політичні теорії суспільства, передусім Гегеля і Гердера. Відтак, згадує при цьому ім'я забороненого Чернишевського, даючи підстави своїм противникам зарахувати себе в ряди соціалістів. Конкретний же аналіз історіографії Риму, а також Давньої Греції в іншій праці — «Очерк историографии в Древней Греции» дозволяв Драгоманову твердити про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. Він писав, що іноді «личные идеи и свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения и наибольшим произволом». Тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обгрунтувати теорію історичного процесу, пов'язаного не лише зі зміною виробничих

263
Українська історіографія другої половини XIX ст.

відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи.

Важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії О.Конта, Г.Спенсера, П.Ж.Прудона, М.Драгоманов нерідко виривався за рамки позитивістського вчення. Його приваблює аналіз не тільки спів­відношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. Тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого організму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні відносини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого», «О состоянии женщины в первом веке Римской империи», «Положение и задачи науки древней истории» помітне прагнення історика до комплексного аналізу.

М.Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає єдиного цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислення історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економічними чинниками. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою авторських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою історичного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє характер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М.Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.

Члени Київської громади в умовах діяння Валуєвського 1863 р. циркуляру ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіціозних положень про несамостійність української нації та її культури, українофобським виступам окремих російських та польських шовіністичних видань протиставити писемні пам'ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів цього об'єднання. І те, що перша спільна праця Драгоманова й Антоновича «Исторические песни малорусского народа» (в двох томах) викликала європейський розголос і здобула

264

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

265



Уваровську премію, свідчить про глибоко продуману систему аналізу, багатий репертуар текстів, величезну копітку працю, виконану абсолютно на громадських засадах. Драгоманов постійно підкреслював пріоритет В .Антоновича в написанні згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики. Проте аналіз його фундаментальної статті «Малороссия в ее словесности» показує, що багатьма своїми концеп­туальними положеннями вона попереджує «Исторические песни малорусского народа». Тут М. Драгоманов показав себе як неординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши оповідь з прадавніх часів, він доводить, що сучасний український народ — спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

Подальша фольклористична праця Драгоманова - підготовка та видання в Женеві збірок «Малорусские народные предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1754-1880), (1881), «Політичні пісні українського народу ХУШ-ХІХ ст. з увагами» (1883,1885) —засвідчує його орієнтацію на живу пам'ять народу —його усну поезію. Пильне вивчення Шевченком, Костомаровим, а згодом і Драгомановим не лише козацьких літописів, а й історичних пісень та дум забезпечили конкретно-історичну оцінку діяльності Б.Хмель­ницького та інших гетьманів. На фоні широких соціально-політичних рухів 60-90-х років фольклористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам.

Важливим стимулом для наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон, де він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати у бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Цюріха,Флоренції. Тут були підготовлені дослідження «Из истории отношений между церковью и государством в Западной Европе» і «Борьба за духовную власть и свободу совести в ХУ-ХУП вв.» За кордоном М.Драгоманов пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об'єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних свобод, запро­вадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй політичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвіт­ницький і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни.

Повернення М.Драгоманова до Києва дало йому поштовх до занять у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, два роки він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере участь у роботі Київського археологічного з'їзду. Але наклепи рептильних видань із Галичини, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти ретрограда Д.Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (причому слово соціологія на його лекції було сприйняте за соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення. І у вересні 1875 р. вченого було звільнено з Київського університету, на початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон. Відтоді все життя його сім'ї і всі його видання аж до зайняття восени 1889 р. кафедри загальної історії у Вищій школі Софії велися лише на субсидіях Старої громади і на нечисленних гонорарах. І в цих досить несприят­ливих умовах, коли царський уряд, ввівши в дію Емський указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського народу, Драгоманов створив українську позацензурну пресу. Фактичний повпред українства за кордоном, він виконав для своєї нації місію не менш поважну, ніж Герцен для Росії, тим більше, що завжди мав на увазі історичні традиції, реальний стан і перспективи співжиття різних слов'янських народів, державних і недержавних. Оптимальне волевиявлення інтересів кожної громади і кожної особистості з огляду




266

Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України

не на якісь вузькопартійні, а на загальнолюдські інтереси — такою була загальна справді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча.

За кордоном М.Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Пав-ликом налагоджує випуск спочатку альманаху «Громада» (1878-1880), а згодом і однойменного безцензурного журналу. При всій напористості своїх суджень Драгоманов ніколи не був доктринером, він завжди прагнув розглядати явища і факти історичним, об'єктивним поглядом, на тому грунті, де вони постали, в їхній еволюції.

Якщо в 70-х роках у статтях Драгоманова переважає об'єктивний виклад, то у 80-х аргументація підсилюється пристрасно полемічним тоном. Цикл брошур, спрямованих проти російського царату («Турки внутренние и внешние», «Внутреннее рабство и война за освобождение», «До чего довоевались»), викриває внутрішню гнилизну царської армії, де безстрашність простих солдат-визволителів сербів і болгар уживалась з продажністю і садизмом офіцерів.

Вихованці Драгоманова у Софії згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина». Не забував М.Драгоманов і України. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І.Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Тут, у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого -«Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті. її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. В ній він закликав співвітчизників боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.

Ювілей Драгоманова (1895) був чи не першою широкою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукраїнською і все­слов'янською маніфестацією його заслуг. Сам ювілянт скромно стверджував, що вся його праця - це політичне проведення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів


267

Українська історіографія другої половини XIX ст.

української інтелігенції 60-70-х років «з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в нові часи».

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Наукові дослідження цього видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного українознавства, а й дали поштовх подальшому розвитку української політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячів Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Наукова спадщина М.Драгоманова, незважаючи на її величезний обсяг і принципове значення у розвитку суспільної і гуманітарної думки в Україні, видавалася дуже нерівномірно, епізодично, переважно за кордоном. Так, були видрукувані: «Собрание политических сочинений М.П.Драгоманова», в 2-х т. (Париж, 1905-1906), «Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів» (Прага; Нью-Йорк, 1937), «Архів Михайла Драгоманова: Листування Київської Старої Громади з М.Драгомановим (1870-1895 рр.)» (Варшава, 1937) та ін. В радянській Україні лише в 1970 р. побачили світ «Літературно-публіцистичні твори М.П.Драго­манова» (у 2-х т.; упоряд. І.С.Романченко, В.В.Лисенко). Даниною світлій пам'яті вченого є підготовлений видавництвом «Либідь» однотомник «М.П.Драгоманов. Вибране... мій задум заложити очерк історії цивілізації на Україні» (1991), де вперше друкуються історико-популярні праці вченого: «Про українських козаків, татар та турок», «Пропащий час: Українці під Московським царством», «Что такое украино-фильство?», «Шевченко, українофіли і соціалізм» та ін. Статті згруповано у хронологічному порядку за часом їх написання. Том завершується мемуарами Драгоманова про своїх учителів, що у радянський час теж не передруковувались.

Плідна й багатогранна діяльність М.Драгоманова залишається взірцем служіння українській нації. А сам він належить до числа тих, хто став гордістю української землі.

268

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

269



Таким чином, розвиток капіталістичних відносин послужив сприятливим грунтом для виникнення організованого руху українства; який поступово скристалізувався у двох течіях. Згідно з народницькою концепцією, основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу - його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території. Абсолютизація інтересів трудового народу, прихильність до будь-якої опозиції й активна боротьба з засиллям держави - характерна риса української історіографії XIX ст. Окрім М.Костомарова, В.Антоновича до заснованої ними народницької школи в українській історичній науці належали й такі відомі вчені, як О.Лазаревський, М.Максимович, О.Єфименко, ДЛворницький, Д.Багалій, М.Довнар-Запольський та ін. М.Драгоманов був противником народницької школи в українській історичній науці другої половини XIX - початку XX ст. Його творчість справила величезний вплив на нові покоління вчених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснували новий, протилежний народницькому, державницький напрям в українській історичній науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції державності України.

Рекомендована література

1. Галаган В.Олександра Єфименко // Історія України в особах: XIX-

XX ст. - К.: Україна, 1995. - С.409-415.


  1. Іваненко А.Дмитро Яворницький // Історія України в особах: XIX-
    XX ст. - К.: Україна, 1995. - С.415-420.

  1. Иллерицкий В.Е.Сергей Михайлович Соловьев. - М.: Наука, 1980.




  1. Киреева Р.А. В.О.Ключевский как историк русской исторической
    науки. - М.: Наука, 1966.

  2. Киреева Р.А. Изучение отечественной историографии в доре­
    волюционной России с сер. XIX в. до 1917 г. - М.: Наука, 1983.

  3. Коваленко Л.А. Конспект лекцій з української історіографії XIX ст. -
    Кам'янець-Подільський, 1964.

  4. Козлов В.П. «История государства Российского» Н.М.Карамзина в
    оценках современников. - М.: Наука, 1989.




  1. Кравченко В.В. Д.И.Багалий: Научная и общественно-политическая
    деятельность. — Харьков: Основа, 1990.

  2. Крутиков В.В. Источники по социально-экономической истории
    Украины периода капитализма (1861-1900): Уч.пособие. -
    Днепропетровск: ДГУ, 1980.

10. Марков П.Г. А.Я.Ефименко - историк Украины. -К.: Изд-во Киев.
ун-та, 1966.

11. Марченко М.І., Полухін Л.К. Видатний історик України О.М.Лаза-


ревський. - К.: Вид-во АН УРСР, 1958.

12. Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. История жизни и


творчества.-М.:Наука, 1974.

13. Перегуда Є. Михайло Драгоманов // Історія України в особах: XIX-


XX ст. - К.:Україна, 1995. - С.101-108.

14. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепція


державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). -
К.: Либідь, 1992.

15. Сарбей В.Г., Кравченко В.В. Академік АН УРСР Д.І.Багалій // Укр.


іст.журн.-1982.-№11.-С154-158.

іб.Смолий ВА. А.Я.Ефименкоючерк жизни и научного творчества // Ефименко А.Я. История украинского народа.- К.:Лыбидь, 1990.-С.130-132.



  1. Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин,
    учений, людина) //Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні
    та публіцистичні твори / Упор. О.Тодійчук, В. Ульяновський.-
    К.:Лыбидь, 1995.-С.5-76.

  2. Цамутали А.Н. Борьба течений в русской историографии во второй
    половине XIX века. - Л.: Наука, 1977.

  3. Цимбаев Н.И. Сергей Соловьев. - М.: Мол.гвардия, 1990.

  4. Чабан В. Сучасники про Д.І.Яворницького. -Дніпропетровськ: ДДУ,
    1995.

  5. Швидько Г.К. О.М.Лазаревський //Укр.іст.журн. - 1984. -№6. -С.130-
    132.

22. Шубравська М.М. Д.І.Яворницький. Життя, фольклористично-
етнографічна діяльність. -К.: Наук.думка, 1972.

270

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Українські історичні дослідження на початку XX ст.

271



УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

  • Особливості розвитку української історичної науки
    початку XX ст. • М.С.Грушевський - видатний
    історик України • «Історія України-Руси»
    М.С.Грушевського • Зародження української
    державницької історіографії



  • Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка