Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка24/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

289



історичному грунті (водночас історик не заперечує «служебного значіння» варязького елемента «в процесі будови сеї держави»).

Наступні століття існування Київської Русі М.С.Грушевський прагне висвітлити у широкому загальноісторичному контексті. Як правило, через призму життя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава автор змальовує внутрішню і зовнішню політику Русі, її взаємини з сусідніми племенами, Візантією, Хазарським каганатом, показує боротьбу з Степом. Тривалий і складний процес формування різних ознак Київської Русі як держави слов'ян завершився, на думку М.С.Грушевського, за часів князювання Володимира (980-1015). «Ми бачили... Володимира, - пише вчений, - в ролі політика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнійших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далі, зв'язав сю слабко злучену систему земель династичним зв'язком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попередніми часами» (Т.1. - С.505). Безперечно, в центрі авторської розповіді заходи Володимира щодо прийняття християнства. Цікаво, що, всупереч існуючим думкам, М.С.Грушевський показав тривалість цього процесу, який далеко не вичерпувався актом хрещення 988 р. Християнізація Русі відбувалася багато десятиліть як перед 988 р., так і після. Вона охоплювала різні верстви суспільства, торкнулася також і київської княжої династії (М.С.Грушевський наводить характерний епізод з хрещенням княгині Ольги). Важливо зазначити, що вчений прагне показати якнайширший спектр впливів нової релігії на всі сторони життя давньоруського суспільства. Підсумовуючи свої роздуми з цього питання, він пише: «Християнство було найважнішою складовою частиною візантійської культури, в певній мірі - і державного укладу Візантії, тож зближаючись до Візантії, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсім природним і льогічним - приподобитись до неї і в сім многоважнім моменті, прийняти християнство. Бачучи в Володимирі визначного політика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне політичне значіннє буде мати розповсюдненнє з княжої руки серед народів його держави з їх ріжнородними, але примітивними, слабо виробленими релігійними формами, релігії нової, культурної, з її багатим змістом, виробленими формами, міцною ієрархією, релігії, що

мусила б опиратись, як на свою підпору, на княжу власть і зв'язувати новим культурним узлом ріжнородні народи і області його держави. Розуміється, не маємо права при тім відкидати зовсім мотивів морального характеру: з того всього, що ми потім чуємо за Володимира, можемо зповні прийняти, що він сам стояв потім під щирим впливом нової релігії, але не можемо й ігнорувати сієї політичної сторони релігійної справи, навпаки - мусимо як раз з неї виходити» (Т. 1. - С.510). Ця авторська думка М.С.Грушевського стала своєрідним лейтмотивом, який пронизує всі сторінки книги, присвячені суспільно-політичному розвитку Київської Русі або характеристиці історико-культурного процесу того часу.

Особливістю цієї праці є її помітна персоніфікація. Історичний процес для М.С.Грушевського не закутий у соціологічні схеми, а сповнений живими людьми з їх емоціями і практичними діями. Читач зверне увагу на висвітлення блискучої політичної діяльності Ярослава Мудрого і його наступників, Володимира Мономаха та інших київських князів. Але вчений не механічно реєструє ті чи інші факти - він прагне осмислити історію, розкрити визначальні тенденції, пов'язані з новими умовами розвитку Київської держави. А вони, на думку історика, характеризувалися після смерті Ярослава «сильним, загальним розвоєм сього громадського - вічевого елемента, і головно в сих двох явищах: в проявах і повільнім завмиранню концентраційної енергії серед боротьби з змаганнями земель, та в розвою земського (вічевого) елемента і його комбінаціях з князівсько-дружинним» (Т.2. - С.51). М.С.Грушевський не обмежувався констатацією цієї істини. Він показує більш глибинні причини, які обумовили розклад єдиного державного організму Київської Русі, занепад значення її стольного града і т.п. До них поряд з політичними (формування нових князівських центрів) дослідник відносить економічні та колонізаційні процеси, які охопили Подніпров'я, скоригували розвиток напрямів торгівлі, спричинили відплив населення і т.п. «Те, що колись було вповні реальною державною звязею, - пише автор, - переходило на свідомість певної спільної політичної традиції, спільного права, спільної релігії, спільної культури. Розвій сього партикуляризму тільки в части стримували впливи більших державних центрів: старого Києва і молодших: Володимира (на Клязмі) і Галича; лучили часом поодинокі землі політичними зв'язками, але не могли






290

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

спинити розвою сього процесу: він розвивався далі, коли переривалися й ослаблялися концентраційні впливи там, куди вони сягали, і ріс неустанно там, куди вони не доходили» (Т.2. - С.129 - 130).

У контексті дальшого поглиблення своїх спостережень, конкретизації тих чи інших теоретичних узагальнень і висновків М.С.Грушевський здійснив короткий науковий огляд історії окремих земель: Київщини, Чернігівщини й Переяславщини, Волині та Побужжя, Галичини й Закарпаття ( в авторській термінології - Угорська Русь). Побудовані, як правило, за однією схемою, нариси дають предметне уявлення про територію, населення, загальні тенденції економічного, суспільно-політичного і культурного розвитку. Зацікавленість читачів, без сумніву, викличуть також сторінки, присвячені історії Степу - його слов'янській колонізації, появі бродників, печенігів, половців, а пізніше монголо-татар і чорних клобуків.

Галицько-Волинську державу вчений розглядає як спадкоємицю і продовжувача історичних традицій, започаткованих ще у Київський період. Він пише, що ця держава «протянула... іще ціле столітє по упадку Києва в повній силі традиції великодержавної політики, й життя, князівсько-дружинного режиму, суспільно-політичних форм і культури, виробленої Київської державою» ( Т.З. - СІ). Цілком справедливо основну увагу автор звернув на політичний аспект подій, які розгорталися в західному регіоні протягом ХІІІ-ХГУ ст.: взаємини князівської влади і боярства, боротьба за галицький стіл, відносини з іноземними державами - Польщею, Угорщиною, Золотою Ордою, Литвою. В центрі авторської розповіді - галицькі князі Роман і Данило, їх різнобічна діяльність, політичні плани та засоби їх реалізації. Яскраві та промовисті характеристики самих князів, навколо яких, як зазначалося, часто зав'язувався основний вузол політичної історії Галицько-Волинської держави. Автор далекий від їх ідеалізації та канонічного зображення. Так, наприклад, описуючи діяльність Данила Романовича, М.С.Грушевський говорить, що він «був князем визначним і досить талановитим. Ми справді мусимо дивуватися його витривалості, з якою він виборює свою вітчину, ріжносторонності й рухливості його діяльності. Але при тім усім він був тільки князем, -продуктом князівсько-дружинної політичної традиції, і над нею не підіймався анітрохи. В хвилях, коли зарисовувався й ломився в усіх



291
Українські історичні дослідження на початку XX ст.

напрямах суспільно-політичний устрій, вироблений на основі князівсько-дружинній, Данило обертав тільки на всі боки заїзженого князівського коника, даремно силкуючися в дипломатії знайти опору серед тих потрясінь, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князівсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясінь підіймалися...» (Т.З. - С.91). Змальовуючи далі основні напрями дипломатичної діяльності Данила, його конфронтацію з місцевим боярством, М.С.Грушевський писав: «Вибранець народній, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сміє зближитися до сих мас - вони зістаються йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше - по традиції. Його боротьба з народним автономічним рухом має глибоко трагічний характер і найліпше показує, наскільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини» (Т.З. - С.91).

Одночасно М.С.Грушевський не міг не відзначити того факту, що Галицько-Волинське князівство поступово потрапляло в орбіту політичних інтересів сусідніх держав - Литви і Польщі. Процес тривалий і складний, він мав, однак, досить добре визначену тенденцію, яка в основному концен­трувалася на кардинальних змінах у політичному становищі та внутрішніх відносинах цього державного об'єднання.

У загальний контекст авторської розповіді логічно вписується ще один розділ, де схарактеризовано історичні умови розвитку Подніпров'я в другій половині ХГП - на початку XIV ст. На відміну від пануючої в спеціальних працях думки про суцільне спустошення та запустіння краю після монголо-татарської навали (до речі, аналогічних поглядів дотримуються і деякі сучасні автори) М.С.Грушевський категорично твердить, що «татарський погром Бату не зробив українського Подніпров'я пустинею», що «головна роль в сій колонізаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людності, котра ніколи не вигибала до остатку» (Т.З. - С147). Важливо, що вчений не обмежується лише деклараціями, а обґрунтовує їх величезним документальним матеріалом, взятим із вітчизняних джерел, зарубіжних хронік та ін.

Не менш експресивно написано сторінки політичної історії краю

,під владою монголо-татар. Згідно з спостереженнями вченого, на

Київщині та Переяславщині суспільно-політичний устрій розвивався у

напрямі поділу на дрібні міські громади; на Чернігівщині продовжувала

існувати велика кількість дрібних князівств, що в мініатюрі нагадували

292

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

293


своїх могутніх попередників. Монголо-татарський погром не пройшов безслідно і для інших сфер життя Подніпров'я - істотно послаблюється економічний потенціал краю, спостерігається занепад церковно-релігійних та культурних традицій.

Але чи були традиції остаточно перервані? Відповідь вченого на це питання однозначна - ні, не були. При цьому, наголошував М.С.Грушевський, вони мали не локальний, а загальний характер і поширювалися на всі землі колишньої єдиної держави. Інтерпретуючи у руслі своєї схеми викладу матеріалу відомі факти, історик визнавав, що «з більшою обережністю й застереженнями, але все ж можемо, й повинні ми в недостачі користуватися зі вказівок і анальогій іньших слов'янських, не українських земель, що входили в склад давньої Руської держави - бо й тут роспросторювався той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етнографічній або культурній основі, отже, з деякими модифікаціями» (Т.З. - СІ93). Ця теза М.СГрушевського має принциповий характер і вказує на спроби автора відтворити не лише етноспецифічне, але й показати спільне, що об'єднувало різні відгалуження східного слов'янства.

Ці та подібні зауваження вченого перекидали своєрідний місток до висвітлення більш конкретних питань суспільно-політичної структури руських земель ХІ-ХШ ст.: форм князівських взаємовідносин, ролі і місця з'їздів, діяльності віча, ієрархії князівської адміністрації, а також організації судової влади, війська, фінансів тощо. Окремо автор розглядає широкий спектр релігійної ситуації - показує стосунки руських митрополитів з константино-польськими патріархами, дає характеристику визначним церковним діячам, реконструює їх відносини з князівською владою тощо.

У вченого не було будь-яких сумнівів щодо існування в суспільстві окремих. соціальних груп населення з своїми інтересами, колом обов'язків, певним місцем в громадській ієрархії і т.п. Він пише, що «тогочасна руська суспільність поділялася на три категорії: людей княжих або дружину, людей церковних - духовенство і просто «людей» -в тіснім значінню слова, людей, що становили властиву суспільність, громаду. Окрім того розріжнялися люди свобідні, несвобідні й півсвобідні, а серед свобідних люди «ліпші», або більші, люди менші, відріжнялися також люди міські — «гражани», і люди волосні, селяни.

Отже, була, певне, навіть досить значна диференціація, але виключивши границю, що межувала людей свобідних від несвобідних, ся диферен­ціація не визначалася різкими границями, й поодинокі групи не відділялися неперехідними границями. Були то властиво класи людності, що розріжнялися родом занять і економічним становищем, а не стани в властивім значінню слова; станові привілегії й правні ріжниці існують тільки в зародках» (Т.З. - С.ЗОЇ).

Не можуть не викликати справжньої зацікавленості сторінки про духовне життя часів Київської Русі - розповіді про розповсюдження шкіл і книжності, феномен літописання, розвиток архітектури і живопису. Читач знайде колоритні замальовки сімейного укладу того часу, становища жінки, детальні описи та аналіз правових актів, які діяли у Русі. У цьому контексті автор знову особливу увагу звертає на значення християнської релігії як фактора, що сприяв прилученню східних слов'ян до світового культурного процесу. «В культурній еволюції Русі сих століть, - писав М.С.Грушевський, - фактом найважнійшим і найзначнішим своїми впливами і перемінами, счиненими в сій еволюції, було християнство із зв'язаними з ним культурними моментами» (Т.З. - С.401).

Наступний (4) том видання присвячений комплексу питань, зв'язаних із інкорпорацією українських земель і їх становищем у складі Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. -королівської Польщі. В інтерпретації М.СГрушевського це не однотипні політичні явища. Коли в першому випадку автор «Історії України-Руси» вказує на практично добровільне входження частини руських земель до складу Литви (разом з тим поряд з терміном «прилучення», «збирання» на сторінках книги вживається поняття «окупація»), то акт 1569 р. (до речі, як і напередодні - захоплення Галичини) вчений кваліфікує виключно як загарбницький. Весь історичний матеріал М.СГрушевський викладає під кутом зору взаємозв'язаних проблем: по-перше, впливу українських земель на Литовську державу, і, по-друге, ставлення правлячих кіл Литви до традиційних суспільних структур, що існували тоді в землях Південно-Західної Русі. Щодо першого аспекту цієї проблеми, то автор цілком справедливо вказує на значний вплив, що справила Україна на державний і суспільний устрій, право, релігійну ситуацію, побут, писемність і т.п. у Великому князівстві Литовському. Це

294

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

295



дало М.С.Грушевському підстави говорити про «руський» характер Литовської держави.

Читач, очевидно, зверне увагу на той факт, що до оцінки другого аспекту питання М.С.Грушевський прагне підійти зважено, з великим науковим тактом. Майже до кінця XIV ст. литовські князі, керуючись принципом «ми старини не рушаєм, а новини не уводим», практично зберігали традиційні суспільно-політичні структури окремих україн­ських земель. Симптомом нової лінії у політиці Литовської держави щодо України стало укладення Кревської унії 1385 р. «Так стався, -пише вчений, — перший розлом між елементами руським і литовським: ті були православні, сі стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужатися, а тісніше зближатися до культури польської» (Т.4. - СІ81). М.С.Грушевський показує весь трагізм цієї політики як для етнічно литовських, так і руських провінцій держави. Запровадження католицького віросповідання, яке поступово ставало панівним, дало відповідний поштовх щодо зміни урядової політики в соціальній сфері. Православне населення крок за кроком втрачало свої позиції в економіці, політичному житті, культурі. На думку автора «Історії України-Руси», «така двоїстість, посередність політики литовських кругів, так само як і той етнографічно-культурний розлом в середині в. кн.Литовського, розуміється, мусили дуже сильно ослаблювати силу супротивлення проти польських окупаційних планів, і взагалі підтинали сили організму в. князівства, саму життєвість його» (Т.4. — СІ84).

У загальну канву розповіді логічно вплітається ще одне питання, принциповість постановки якого не викликає жодного сумніву. Йдеться про проблеми спадкоємності давньоруських традицій у ХІУ-ХУ ст. М.С.Грушевський дотримувався тієї думки, що Велике князівство Литовське на паритетних засадах виступало таким же спадкоємцем політичних і культурних традицій Київської Русі, як і велике князівство Московське. Він пише, що «се були два політичні тіла зовсім анальогічні» (Т.4. - С.98). Згодом до вирішення цієї проблеми поверталися також інші історики -представники різних шкіл і напрямів. В радянській історіографії утвердилася думка про Російську централізовану державу, як єдину спадкоємицю Київської держави.

Коли ж в такому разі у висвітленні М.СГрушевського намітилась переорієнтація української суспільної думки на бік Москви? Вчений датує

початок цього процесу досить впевнено -другою половиною XV ст. А «на переломі XV і XVI ст. істнованнє такого нахилу виступило вже зовсім ясно» (Т.4. - С183). На підтвердження цієї тези історик наводить численні факти переходу руських князів «з отчинами» в межі Московської держави, розповідає про «прилучення» Сіверщини до Росії, описує хід повстання М.Глинського (1508) тощо. «Супроти нахилу до Польщі магнатів литовських, — пише М.С.Грушевський, — українські та білоруські князі й пани шукали опертя в Московській державі, близькій їм релігією, історичними традиціями (бо ж вона представляла себе спадкоємицею давньої Руської держави) й сильно розвиненим аристократичним ' устроєм...»(Т.4.-С338).

Але логіка розвитку історичного процесу невблаганно штовхала Литву на шлях створення унітарної держави з Польщею. М.С.Грушев­ський дав блискучий аналіз причин цього явища — соціальних, політичних і т.п. Не меншою аналітичністю відзначається оцінка самого акту Люблінської унії 1569 р., що, з одного боку, започаткував існування нової держави - Речі Посполитої, з іншого, узаконив загарбання більшості українських земель Польським королівством. За словами вченого, «прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертво­вания, в дійсності сей сойм (Люблінський. - Авт.) був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власті й тяжких політичних обставин. Від початку він був засідкою на литовські стани, де в кожнім разі шііта гаїіо -королівська власть мала довершити то, чого не удалося б вимогти від Литви добровільно» (Т.4. - С.414-415). Характерно, що М.С.Грушевський далекий і від ідеалізації позицій противників унії. Він говорить про їх егоїзм, переслідування насамперед своїх корисливих інтересів і т.п.

Включення українських земель до складу нового державного організму означало, по суті, рубіжну віху на шляху їх історичного розвитку. Ця думка пронизує практично всі наступні розділи праці, присвячені як загальним проблемам суспільної еволюції, так і конкретним історичним питанням. Домінантною у цій частині праці М.СГрушевського виступає думка про те, що в складі Речі Посполитої королівська влада «постаралася й звести до свого, польського взірця, українське житє. Се процес ламання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній,

296

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Україн

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

297



культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній, але також і суспільній та економічній - повертання української людності в народність служебну, підданську, експльотовану» (Т.4. - С.4). Вчений виступає рішучим противником культуртрегерства польської шляхти в Україні, яке широко проповідували її ідеологи.

Наступні томи «Історії України-Руси» (Т.5-6) у логічній послідовності продовжують виклад основних подій історичного минулого українського народу протягом ХГУ-ХУП ст. Широкий часовий діапазон дав можливість М.С.Грушевському не лише ввести у науковий обіг величезну кількість нового фактичного матеріалу, а, що важливо, відтінити якісні грані в еволюційному розвитку України. Вчений переконливо довів, що, незважаючи на панування іноземних феодалів, давньоруські традиції зберігалися не лише в суспільно-політичному устрої українських земель, але й простежувались у соціально-становій структурі суспільства, церковній організації тощо (зрозуміло, що історик бачив і їх хронологічну інтенсивність—значно більшу за часів панування Великого князівства Литовського та істотне зниження після 1569 р.).

В конкретно-історичному плані автор праці відтворює насамперед характерні особливості господарського та юридично-правового статусу панівних станів, і найбільшої соціальної сили тогочасного суспільства -селянства. Читач відчує весь динамізм цього суперечливого процесу — з одного боку, утвердження на вищому щаблі ієрархічної драбини привілейованого шляхетського стану, що мав значні земельні володіння, які захищалися системою феодальних прав, з іншого, селян, які поступово обезземелювалися, втрачали тягло, обтяжувалися податками і навіть панщиною, обмежувалися переходами, а згодом були остаточно закріпачені.

Не менш цікаві авторські спостереження над еволюцією інших станових груп населення тогочасного суспільства - міщанства і духовенства. Не з усіма висновками М.С.Грушевського можна погодитися (наприклад, з тезою про різко негативний характер магдебурзького права, яке запроваджувалося в українських містах), з окремих питань варто дискутувати, доповнювати або поглиблювати їх виклад. Але основне інше — вчений реконструював яскраву картину соціально-економічного ровитку українських земель напередодні

Визвольної війни середини XVII ст.: невпинне збільшення феодального землеволодіння, різке посилення експлуатації безпосередніх виробників, занепад міст, дискримінаційну політику польського уряду щодо ремісничого населення, заняття торгівлею і т.п.

Заміна давньоруських традицій на польські спостерігалась також в суспільно-політичному устрої України. М.С.Грушевський не обмежується лише загальними зауваженнями, а прагне показати цей процес у динаміці. Він висвітлює заходи польської адміністрації у напрямі ліквідації традиційних установ, що існували тоді на українських землях, та поступового впровадження державно-правових інституцій Речі Посполитої, аналізує структурну організацію нових органів влади і показує їх перші практичні кроки.

Проте, на думку вченого, на найпильнішу увагу заслуговує дослідження релігійних відносин, які «стають тим фокусом, в якім збираються політичні, національні, а навіть і суспільні змагання українсько-руської народності, і церковними гаслами покриваються потім змагання і течії в основні річи зовсім далекі від чисто церковних інтересів» (Т.5. — С.385). Цієї принципової тези М.С.Грушевський дотримується послідовно. Він далекий від того, щоб механічно відтворити лише фактичну сторону цього процесу (а зібраний і введений у науковий обіг матеріал справді величезний). Йшлося про те, що, як правило, за церковними, а часто і догматичними суперечками приховувались прагнення різних політичних сил, основний зміст яких полягав у формулі - бути чи не бути українському народові як окремій етнічній спільності. Укладена на Брестському соборі 1596 р. церковна унія до краю загострила релігійні суперечності. Вони виплеснулися на сторінки полемічних творів, на трибуну польського сейму, проникали в середовище парафіяльного духовенства та міщанства. «З насіння церковної незгоди, засіяного між Руссю, — пише вчений, — збирали овочі польонізм, католицтво і святкували свої тріумфи над Руссю, що падала все глибше і глибше. Український елемент відтіснявся все далі на далекі пляни політичного і суспільного життя» (Т.8. - С15).

М.С.Грушевський висунув і всебічно обгрунтував тезу про всестановий, національний характер боротьби за збереження православного віросповідання. З релігією тоді ототожнювалася етнічна належність народу, релігійний фактор відігравав величезну роль у



298

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

299



формуванні національних почуттів, під його прапорами вели боротьбу західноукраїнське боярство, львівські міщани, пізніше селяни і козаки -учасники визвольних повстань. «Прапором релігійним заступається прапор національний, і під окликами інтересів релігії ведеться боротьба задля інтересів національних, політичних, з мотивів клясових і еконо­мічних» (Т.6. - С.ЗОЇ).

Релігія і культурно-національний процес, іноземне панування і духовний розвиток українського народу - коло проблем, які розглядає автор на наступних сторінках праці. На основі конкретних фактів вчений прагне відтінити нові тенденції, які з'явилися у розвитку шкільної освіти, побуту, літературного процесу і пісенної творчості, архітектури і живопису. В умовах наступу католицизму та уніатства поступове витіснення та нівелювання етнічних рис трималося виключно на силі польсько-шляхетської держави, оскільки «в сфері ж культурній Польща зіставалася задвірком Західної Європи не тільки без всякої тіни самостійності, але і без скільки-небудь живійшого культурного руху в сій сфері» (Т.6.-С.412).

Ознаки деякого пожвавлення інтелектуального життя у Речі Посполитій М.С.Грушевський пов'язує лише з проникненням ідей Реформації та гуманізму. В українських землях це проявлялося у позитивних впливах (щоправда, вчений застерігав від неприпустимості їх перебільшення) на розвиток письменства, перекладацької та друкарської справи і т.п. В шкільній освіті нові явища найбільш яскраво спостерігались в діяльності Острозької школи, яка, на думку М.СГрушевського, перекреслила погляди ідеологів католицизму, «мовби при православній вірі, при слов'яно-руській традиції неможлива ніяка організована шгала, ніяка освіта, ніяка наука» (Т.6. - С.487). Про високий інтелектуальний потенціал представників української науки та культури свідчила також культурно-просвітницька діяльність Острозького гуртка, всебічно описана автором книги.

Проте «Острозький епізод» залишався справді лише епізодом у величезному дефіциті духовних потреб тогочасного суспільства, у боротьбі широких соціальних верств України проти наступу католицизму та уніатства. Українське магнатство, яке втрачало зв'язки з своїм етнічним корінням, було неспроможне організувати та повести за собою інші верстви населення. В цих умовах на арену політичної та національно-визвольної боротьби виходить так званий третій стан.

Вчений вважає, що саме міщани виступили тією суспільною силою, яка дала новий імпульс розвитку громадського життя в Україні. Він пояснює це об'єктивними причинами - обставинами міського життя, більшою згуртованістю, звичкою до організації, вищим порівняно з іншими категоріями населення освітнім рівнем. «І коли релігійні справи, -пише він, - дали те спільне конкретне гасло, якого бракувало до тепер до широкої організації ріжних українських груп, ріжних міст і територій, -ми бачимо, що якраз міщанство виявляє найбільше рухливості, енергії, організаційного руху; що то воно творить ті основні кадри національної (релігійної назверх) боротьби, коло котрих групується шляхта і духовенство» (Т.6.- С.260).

У цьому зв'язку М.С.Грушевський розглядає проблему створення братств - церковно-релігійних та громадських організацій українських міщан. Вчений високо оцінює їх вклад у розвиток культури й освіти та боротьбу проти національно-релігійної дискримінації з боку польсько-шляхетських органів влади. Разом з тим він не міг не відзначити іншого факту—обмеженості завдань та консервативності методів, за допомогою яких братства прагнули досягти поставлених цілей.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав М.С.Грушевський на сторінках «Історії України-Руси», було питання виникнення та розвитку українського козацтва, його місця в історії українського народу. Не можна сказати, що вчений розпочав дослідження цієї проблеми на порожньому місці. У нього були такі видатні попередники і сучасники, як В.Б.Антонович, П.О.Куліш, М.І.Костомаров, І.М.Каманін, Д.І.Яворницький та інші вчені, що зробили значний внесок у вивчення цього явища в історії України. Однак М.С.Грушевський, віддаючи належне своїм колегам по перу (ця частина праці містить широку історіографію питання), знову повернувся до його дослідження. Він не пішов второваним шляхом, а знайшов своє бачення проблеми. Для цього вчений не лише зібрав, систематизував і послідовно виклав факти, а ввів у науковий обіг новий матеріал або дав оригінальне тлумачення відомих документів.

Яка ж авторська концепція виникнення та генезису цього суспільного явища? Відповідь М.С.Грушевського на це питання далеко не однозначна. Насамперед він прагне з'ясувати роль внутрішніх та зовнішніх факторів, які обумовили появу козацтва (до перших вчений



300 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян, до других -загрозу спустошливих вторгнень в українські землі з боку кочових народів - татар). М.С.Грушевськии дотримується тієї думки, що козацтво - це продукт всього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений в першу чергу вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. По-друге, він дотримується «уходницької» теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи однак ролі втеч селянських мас як соціального фактора, що сприяв зростанню чисельності козацтва (водночас М.С.Грушевськии справедливо вважає, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани, дрібна шляхта). По-третє, за його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан зі своїми правами та привілеями (вчений датує верхню межу цього процесу рубежем ХУІ-ХУП ст.). Чим же притягувало багатотисячні пригноблені селянські маси України козацтво? Відповідь на це питання в інтерпретації М.С.Грушев-ського гранично лапідарна - особливий імунітет. «...Звільнення їх від всякої іньшої, звичайної юрисдикції, - пише він, - і підданнє під виключну власть і юрисдикцію їх шефа було вихідною точкою для ідеї козацького імунітету, ідеї повного визволення козаччини від яких-небудь даней, повинностей, тягарів, від всяких обмежень домініяльною властю та загалом від усякої власти крім своєї козацької» (Т.7. - С.264).

В оцінці вченого місце і значення козацтва визначилися насамперед його репрезентативною роллю в історії українського народу та внутрішніми потенційними можливостями. Не випадково на сторінках праці читач неодноразово зустріне такі оціночні характе­ристики козацтва як явища, «що покривало... інші суспільні прошарки», мало «всенародне значення», було «носієм і виразником національних устремлінь українського народу», «речником національних змагань української народності» і т.п. Принциповою, на нашу думку, є авторська теза про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало

Українські історичні дослідження на початку XX ст. 301

і освоювало територію «дикого поля», захищало рідну землю від вторгнень татарських орд і нарешті стало тим грунтом, з якого «наростала соціяльна опозиція українських мас і національна енергія українського елемента, що спасала від розкладу і загибелі українське житє» (Т.7. -С.271).

Кожна авторська думка підтверджена великим фактичним матеріалом. На сотнях сторінок праці М.С.Грушевськии реконструює соціально-економічні передумови виникнення козацтва, відтворює основні риси козацької організації, побут і звичаї козаків, їх характер та уподобання. У цьому плані вчений окремо розглядає питання про виникнення та розвиток Запорізької Січі. Він оцінює створення цієї політичної та військової організації українського козацтва як виразну якісну грань на його еволюційному шляху. По-перше, це істотно розширило політичний світогляд всього козацтва; по-друге, вивело його на терен міжнародного життя; по-третє, Запоріжжя стало «огнищем козацької сили, солідарності, організованості. Відси йшла екстенсивна й організаційна енергія козаччини «на волость» (Т.7. - С.141).

Під цим кутом зору М.С.Грушевськии відтворив яскраву, масштабну картину визвольної боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі (як правило, він її описує через призму дій козацьких загонів). Динамічно, наприклад, показано розвиток повстань кінця XVI ст. під керівництвом К.Косинського та С.Наливайка, детально висвітлено народні рухи 20-30-х рр. XVII ст. та ін. Ці розділи 7-го та 8-го томів видання привертають увагу не лише величезним фактичним матеріалом, колоритним описом подій та характеристиками конкретних історичних діячів, насамперед, запорізьких отаманів, але й своєрідними оцінками тих чи інших явищ історичного процесу. Окремі з них носять дискусійний (наприклад, про хаотичність рухів кінця XVI ст.) або занадто категоричний характер (теза про те, що нові елементи в діях козаків з'явилися лише після відновлення у 1620 р. православної ієрархії), а деякі цілком справедливі зауваження («в ряди козацтва увійшов елемент зовсім новий -



302

Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

303



господарський, землеробський») залишились без достатньої аргументації. Проте всі вони несуть на собі карб глибокої оригінальності думок автора. Слід зазначити, що, вказуючи на появу широких політичних планів в середовищі козацтва (цей висновок М.С.Грушевський підтверджує фактами громадської діяльності П.Сагайдачного, підтримки кошем Війська Запорізького Київського братства та православної церкви і т.п.), вчений далекий від ідеалізації суспільно-політичного обличчя Запорізької Січі. У цьому зв'язку читачі знайдуть, безперечно, матеріали про заснування компромісних настроїв в середовищі козацької верхівки, помітних суперечностей між реєстровцями й так званими випищиками тощо. Історик звернув увагу і на той факт, що на окремих етапах розвитку визвольного руху загальнонаціональна справа боротьби за «грецьку віру» відсувалась на другий план і станові інтереси козацтва стали превалюючими.

Серед ряду фундаментальних проблем, порушених і розроблених М.СГрушевським на сторінках «Історії України-Руси», особливе місце належить питанню про Визвольну війну українського народу середини XVII ст. (вчений дотримувався інших термінологічних принципів - він називає ці події «Хмельниччиною»). Авторська концепція цього складного явища викладена в ч.З. т.8-го й у двох частинах 9-го тому, що становить майже 2,5 тисячі сторінок друкованого тексту. Проте історик добре розумів, що до кінця розв'язати це багатогранне питання він не зможе (власне, таке завдання і не ставилось). Ось чому, повернувшись після тривалого часу до цієї проблеми (читач помітить, що ч.З, т.8-й і ч.і, т.9-й відділяє шестирічна перерва), М.С.Грушевський вважав за потрібне, крім загальнометодологічних міркувань (до речі, досить симптоматичних, коли врахувати його наукову діяльність вже в радянській Україні), викласти свої погляди на перспективи досліджень проблеми Визвольної війни. Серед них він виділяє необхідність розробки дипломатичної історії цих подій; відображення їх у фольклорній спадщині; підготовки серії політичних портретів діячів доби Хмельниччини; висвітлення історії державних установ та нових соціально-політичних інституцій, які виникли в ході війни. На жаль, ця програма вивчення подій Визвольної війни в Україні практично залишилася не реалізованою (за винятком хіба що ряду праць І.П.Крип'якевича).

Сюжет про Визвольну війну займає в книжці, по суті, самостійне місце (зрозуміло, що у випадку необхідності автор робить необхідні екскурси у минуле). Вчений аналізує комплекс причин, які обумовили цей могутній народний вибух (М.С.Грушевський називає Хмель­ниччину також «народною війною»), показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, прагне оцінити найважливіші переговори різних політичних сил та зміст укладених відповідних договорів та угод тощо. Характерною особливістю цієї частини праці є широке цитування автором документів (часто у книзі вони мають цілком самостійне значення), підтвердження тих чи інших думок численними фактами.

М.С.Грушевський не применшує визначного місця подій середини XVII ст. в історії України - він вказує на визвольний характер війни, особливо підкреслює глибоку соціальну результативність, реконструює процес творення етнічної державності і т.п. Читач, звичайно, зверне увагу на авторську інтерпретацію двох вузлових питань цих подій -оцінку російсько-українських взаємовідносин середини XVII ст. і характеристику особи та планів гетьмана Б.Хмельницького.

Щодо першого аспекту цього питання, то слід зазначити, що М.С.Грушевський не заперечував широких об'єднавчих тенденцій, які існували серед різних верств українського суспільства протягом багатьох століть. Це проявлялося в орієнтації православного духовенства на Москву, в організації козацьких посольств до царя, численних спільних морських походів запоріжців і донців на турецькі фортеці тощо (щоправда, автор не ідеалізує ці відносини - він говорить, наприклад, про участь запоріжців в російсько-польських війнах на стороні шляхетських військ і т.п.). По висхідній лінії розвивалися російсько-українські зв'язки і в 1648-1654 рр. У праці читач найде значну кількість фактів, які підтверджують цю думку. Проте в своїх оцінках та інтерпретації документального матеріалу М.С.Грушевський не завжди був послідовним. Наприклад, навряд чи доцільно ставити на одну історичну площину як рівноцінні для Б.Хмельницького політичні сили царську Росію та султанську Туреччину, Кримське ханство або Молдавське князівство. Звичайно, типологія державних структур, зовнішні аспекти їх політики в середині XVII ст. багато в чому були подібні. Проте принципова різниця полягала в іншому - етнічних, мовних та релігійних факторах.

304

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка