Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка26/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   37

Утвердження догматичних теоретико-методо-
логічних підходів в історичних дослідженнях та їх
подолання. • Історіографія історії України 1920-х -
першої половини 50-х рр. • Підпорядкування
історичних досліджень політичному диктату: традиції
політичної кон'юнктури і сучасність. • Історіографія
історії України другої половини 1950-х -80-х рр.
•Сучасний етап історіографії історії України:
проблеми та перспективи розвитку.


  • Основні етапи розвитку історіографії історії України.

    Вивчення історіографічних проблем історії України розпочалося ще в 1920-ті роки в умовах формування тоталітарної системи і триває сьогодні в нових політичних і соціокультурних реаліях незалежної Української держави. Слід відзначити, що історіографія історії України пройшла в своєму розвитку ряд етапів, які відрізняються масштабами і глибиною постановки проблем та їх теоретичного вирішення. Більше того, на різних історіографічних етапах розробка питань соціально-політичного життя в Україні 1920-х - 30-х рр. залежала від багатьох факторів: наявності

    кадрів, оволодіння ними методологією наукового пізнання, накопичення матеріалу і джерел, рівня теоретичного осмислення досліджуваних проблем, впливу ідеології та політичної кон'юнктури на результати наукових розвідок.

    Визначаючи етапи розвитку історичної науки в Україні, слід врахувати розширення дослідницької проблематики, використання джерелознавчих прийомів, ступінь розвитку демократії в усіх сферах суспільного життя, включаючи і галузь історичної науки, якісні зміни в організації і характері наукових досліджень. Тільки всебічно враховуючи об'єктивні і суб'єктивні фактори, які визначають в той чи інший час напрямки, розмах і рівень науково-дослідної роботи істориків, можна вірно визначити етапи розвитку історичної науки в цілому і окремих її проблем, зокрема. При цьому аналізувати названі фактори слід під кутом зору їх динаміки, з позицій історизму.

    Такий підхід необхідний і для вирішення завдання періодизації історіографії історії України. Враховуючи сказане, на наш погляд, можна виділити три етапи в історіографії історії України. Перший - охоплює 1920-ті - першу половину 50-х рр.; наступний - другу половину 1950-х - 80-ті роки; сучасний - розпочинається з 1991 року.

    Необхідно нагадати, що до початку 1990-х років існувала інша періодизація історіографії історії України, яка значною мірою визначалася існуючою тоді періодизацією історіографії історії КПРС та історії радянського суспільства. Саме тому історіографічним етапом виділявся період з середини 30-х до середини 50-х років, а так би мовити сучасний етап розпочинався з другої половини 50-х років або жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС.

    У другій половині 80-х рр. згадана періодизація історичної науки критикувалася і переосмислювалася дослідниками, а у наукових публікаціях неодноразово висловлювалася думка про необхідність її суттєвого уточнення. 30-ті роки, як відзначали вчені, не можуть вважатися гранню розвитку історичних знань, а переломним рубежем слід вважати середину 50-х рр. - XX з'їзд партії, рішення якого створили нову політичну атмосферу як у країні в цілому, так і в історичній науці, зокрема.

    Вчені тоді дійшли спільної думки, що новий етап в розвитку радянської історичної науки розпочався з другої половини 1980-х років.

    316

    Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

    Історична наука тоталітарної доби

    317



    Проте в цілому нові підходи до періодизації радянського суспільства в той час були лише на стадії обговорення. На наш погляд, враховуючи ступінь нагромадження наукових знань, зміни в методології історичних досліджень та наукових парадигмах, доцільно вважати одним історіографічним етапом другу половину 1950-х -80-ті роки. І хоча в другій половині 80-х років робилися серйозні спроби наукового переосмислення історичних подій радянської доби, але вони так і не вийшли за рамки панівної тоді марксистсько-ленінської методології, концепції «оновлення соціалізму». Більше того, ця робота виявилася малопродуктивною в плані використання нових теоретичних і методологічних підходів. Тому виділяти самостійний історіографічний етап з другої половини 1980-х років недоцільно. Лише в нових умовах (після розпаду СРСР, утворення незалежної Української держави) розпочався досить інтенсивний процес переосмислення історії України в контексті перебування її в системі економічних, соціальних і політичних відносин тоталітарного суспільства. Отже, з 1991 р. бере свій початок новий або сучасний історіографічний етап.

    Утвердження догматичних теоретико-методологічних підходів в історичних дослідженнях та їх подолання. За 70 років у радянській історіографії утворився великий пласт історичної літератури, яка включає і проблеми історії України. її називають феноменом радянської історіографії.

    Щоб оцінити значення історичної спадщини для вивчення актуальних тем, дати об'єктивну оцінку працям істориків радянської доби, на наш погляд, важливо виявити характерні риси, основні тенденції і особливості розвитку історичної науки в умовах тоталітарної системи. Важливо проаналізувати її внутрішні закономірності розвитку, тематику, творчу лабораторію історика, вплив політичної кон'юнктури на зміст наукових досліджень тощо. А оскільки, як відзначав М. А.Барг, у кожному історичному явищі поєднуються три часові проекції—минуле, теперішнє і майбутнє, то це дозволяє зрозуміти, яким чином догматичні теоретико-методологічні підходи історичних досліджень 1920-х - 30-х років трансформувалися в історіографію радянської доби, породили певні традиції і стереотипи.

    Радянська історіографія, вмонтована в тоталітарний механізм науки, переживала всі її труднощі і проблеми, наштовхувалася на ті ж

    рифи партійної монополії на істину, що і вся наука в умовах радянської влади. Більше того, як відзначав дослідник М.Г.Ярошевський, «перед нами безпрецендентний в історії людської культури феномен репресованої науки. Об'єктом репресій виявилися не тільки учені, але й ідеї та напрямки в наукових установах і центрах, книгах і журналах, засекречених архівах».

    І це відбувалося в роки, коли глобальні соціальні потрясіння XX ст. визначили потребу в осмисленні історичною наукою цих явищ, виявлення їх причин, характеру, глибини і масштабів. Стали розвиватися такі нові наукові напрямки як соціальна і історична психології, історична демографія, соціальна і економічна історія і т.д. Серед пріоритетних і найбільш актуальних проблем виявилися такі, як людина і суспільство, влада і маси, війна і революція, суспільство і держава. Ключовими словами в історичній науці ставали слова «компроміс», «конвергенція», «реформізм» та ін. Ішов процес розробки нових наукових категорій історичної науки, формування нових гуманітарних дисциплін.

    В країні «перемігшого соціалізму», - як відзначає Ю.Афанасьєв, - проблема розуміння того, що відбувалося, ніколи не була серед першочергових. її офіційним політичним лідерам (вони ж осново­положники, провідні теоретики) зміст того, що відбулося і відбувалося був зрозумілий з самого початку і не викликав сумніву: в країні відбулася соціалістична революція у відповідності із законами, які відкрили Маркс і Енгельс, уявлення яких далі розвинув Ленін і більшовицька партія. Все завдання науки полягало в тому, щоб доказати те, що давно ніби-то було очевидним для її основоположників.

    Але зневажливе ставлення до нових історичних реалій, догматичне припасовування їх до старої або модернізованої теорії мало свою ретроспективу. Так, свого часу Ленін на Конгресі комуністичних партій оголосив про закономірності соціалістичної революції, а потім, біля десяти років, історики шукали підтвердження цієї оцінки, аж доки після «пояснень Сталіна» не зрозуміли, що все сказане вождями не потребує ніяких підтверджень. Спочатку в країні було проголошено «побудову розвинутого соціалізму», а потім майже два десятиліття історики розмірковували над тим, що таке розвинутий соціалізм і коли він був побудований, доки після виступу чергового генсека не «усвідомили», що створене суспільство не мало «людського обличчя».



    318

    Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

    Історична наука тоталітарної доби

    319



    Ці загальні установки зумовлювали відповідну історіографічну проблематику, нову мову радянської історичної науки. «Формація», «процес», «клас», «партія», «революція», «закон», «марксизм», «пролетаріат» - ось основи історичного словника країни за «залізною завісою». Але найбільш поширеним терміном в радянській історіографії, починаючи з перших самостійних праць радянських істориків і до кінця 80-х рр., було слово «боротьба». Звідси формування магістральних тем історичних досліджень - історія класової боротьби, партії більшовиків, соціалістичних перетворень сільського господарства, індустріалізації, культурної революції і т. д. Проблеми ж людини - «гвинтика» тоталітарної системи - залишалася поза увагою дослідників.

    Більше того, у 1920-х роках в радянській історіографії поширеною була підміна поняття «соціальний рух» поняттям «революційна боротьба». Тоді більшовицька схема історичного процесу орієнтувала істориків переважно на вивчення класової боротьби та її вищої форми -революційного руху. В даній схемі будь-які види насильницьких дій, виступів (повстання, заколоти, перевороти, заворушення, війни тощо) часто кваліфікувалися як революційні.

    Особливо виразних форм досягло міфотворення щодо радянського періоду вітчизняної історії. Широко проголошена і розрекламована більшовиками «диктатура пролетаріату» виявилася не владою робітників у союзі з селянством, а деспотією більшовицької верхівки з її жорстким терором, а ради робітничих, солдатських та селянських депутатів перетворилися на слухняні знаряддя партійного диктату.

    Популістські лозунги «влади рад», «диктатури пролетаріату», «союзу робітничого класу та селянства» були вигідними більшовикам для створення у народних мас ілюзії про захист їхніх інтересів, про народоправство. Насправді ж, трудівники вважалися «гвинтиками» в радянській тоталітарній системі.

    В той час як марксистсько-ленінський підхід до історичного процесу закликав до протистояння «класу» проти «класу», ідея «дружби народів» кликала навпаки до єднання різних народів імперії, обидва ці суперечливі підходи до історичного минулого позначені примітивністю та однозначністю вираження. Складні соціально-політичні процеси не можуть вкластися в поняття «класу на клас», як і поняття «дружба народів» не відображує усієї різноманітності зв'язків між народами, тим

    більше, що історичний досвід свідчить: були і дружні стосунки між народами, але були й протистояння. Проте останнє не вписувалося в однозначне ідеологізоване поняття «дружби народів».

    За десятиліття тотального впливу партії на історичну науку, її «партійного керівництва» був сформований певний тип історика, який сприймав це керівництво як щось природне і саме по собі зрозуміле. Більше того, склався тип активного історика-партійця, який бажав такого керівництва і відчував себе зовсім некомфортно без нього. Генеологія такої поведінки мала відповідні корені. У свій час, характеризуючи завдання червоної професури, М.М.Покровський відзначав: «ІЧП (інститут червоної професури) - виник у 1921 р. як знаряддя нашої партії на ідеологічному фронті... Ніяких ухилів у бік «чистої» науки інститут не допускає...».

    Партія більшовиків і радянська влада потребували істориків, для яких політична доцільність була вагомішою, ніж історична правда. Цей стереотип закладався в основу професійної освіти, формування моральних якостей особистості. Історик міг вважатися фахівцем лише в тій мірі, в якій він відчував себе «бійцем партії». Останнє породжувало професіональні і моральні деформації спеціалістів.

    Початок утвердження марксистсько-ленінської методології в історичних дослідженнях припадає на 1920-ті роки. Уже в Статуті Товариства істориків-марксистів, що було створене в 1925 р. говорилося, що його першочерговим завданням є наукова розробка марксистської методології історії; критичний аналіз сучасної літератури, який грунтується на марксистських засадах; ознайомлення широких мас з досягненнями марксистів в галузі історії.

    Як бачимо, провідна роль в утвердженні марксистсько-ленінської методології належала історикам партії. Перша всесоюзна нарада з питань викладання ленінізму, історії партії та історії Комінтерну (1930 р.) націлювала істориків на подальше поглиблене освоєння ленінської теоретичної спадщини, консолідацію їх зусиль на розробку наукової концепції історії комуністичної партії.

    Одночасно із освоєнням марксистської методології у 1920-х роках з'явилися перші узагальнюючі праці з історії партії, серед яких книги П.М.Лепешинського - «На повороті» (1922 р.), В.Бистрянського -«Вождь пролетаріату. Російська Комуністична партія» (1923 р.),

    320 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

    М.Ангарського - «Легальний марксизм» (1925 р.) та ін. В Україні вийшли в 1930-ті рр. роботи з окремих проблем історії більшовицької партії І.Жебровського, К.В. Сухомлина, М.Шувалова та ін.

    Головним завданням історико-партійної літератури 1920-х — 30-х рр. було утвердження марксистської методології, ленінської концепції історії партії, яка виділялася в самостійну історико-партійну науку. У зв'язку з цим на Першій всесоюзній конференції істориків-марксистів М.М.Покровський зазнав нищівної критики за висловлену думку, що «історії партії як науки не існує». Принцип партійності утверджувався як керівний методологічний принцип у науковій роботі дослідників.

    Важливою складовою розробки проблем історії більшовизму і утвердження марксистсько-ленінської методології 1920-х - 30-х рр. була ленініана. Перші популярні нариси і брошури про життя та діяльність Леніна були підготовлені Н.К.Крупською, Є.М.Ярославським, В.І.Нев-ським, М.С.Ольмінським. У кінці 1920-х—на початку 30-х рр. з 'явилися статті про ленінські прийоми творчості в галузі історії. На сторінках журналів «Большевик», «Историк-марксист» та ін. друкувалися праці В.Адоратського, В.Бистрянського, В.Кноріна та ін., де розкривалося значення марксистсько-ленінської методології для ідеологічної орієнтації дослідників.

    Після утвердження культу особи Сталіна відбулися суттєві зміни в теоретико-методологічних підходах історичних досліджень. Особливо вони посилилися після проголошення Сталіна класиком і теоретиком марксизму-леншізму. Слід відзначити, що таке сприйняття ролі Сталіна в розвитку теорії стало результатом довготривалої обробки суспільної свідомості та впертої боротьби. «На початку 20-х років, - як писав В.Логінов, — Сталін говорив про себе, що він «тільки скромний учень Леніна». Пізніше з'являється формула «Сталін - найближчий соратник Леніна». Щоб укласти все це в свідомість людей, довелося знищити не лише старі підручники з історії партії, спогади сучасників, але й фізично знищити тих, хто знав правду про стосунки Леніна і Сталіна. Тільки після цього Сталін був названий «Леніним сьогодні»,«великим продовжувачем справи Леніна».

    Спроби представити Сталіна як найкрупнішого теоретика були зроблені вже в ході святкування 50-річчя з дня народження Сталіна в 1929 році. Потім вони посилилися в першій половині 1930-х років. Думка




    321

    Історична наука тоталітарної доби

    про Сталіна як теоретика марксизму-ленінізму була висловлена в Тезах Інституту В.І.Леніна «Про вивчення історії ВКП(б)» [13], а також у статті В.В.Адоратського, який заявив: «Тов.Сталін - вождь ВКП(б), кращий і найвидатніший теоретик ленінізму.

    З початку 30-х рр. канонізація Сталіна і проголошення його класиком набрала великого розмаху, що викликало, хоча й прихований, протест частини вчених і антисталінськи настроєних партійних працівників. У платформі «Групи Рютіна», зокрема, говорилося, що «партійний апарат і група оточуючих Сталіна кар'єристів і підлабузників уперто на всіх перехрестях трублять про те, що Сталін - великий теоретик і вождь, геніальний учень Леніна». У 1933 р. Сталін возводиться до рангу класика марксизму-ленінізму у загальнопартійних документах «Карл Маркс» (До п'ятидесятиріччя з дня смерті)» і «Тридцять років більшовицької партії (1903-1933)».

    У 1934 р. у зв'язку з 10-річчям з дня смерті В.І.Леніна в Комуністичній академії відбулася наукова сесія. Але на ній у виступах М.Савельєва, Г.Кржижанівського, Е.Квірінга, Р.Вейсберга, Д.Лур'є вихвалялися заслуги Сталіна в соціалістичному будівництві, обґрунтовувалася теза про Сталіна — класика марксизму-ленінізму. Недивно, що в цей час історики взяли на озброєння тезу про те, що «Сталін є неперевершеним теоретиком марксизму».

    На XVII з'їзді партії і після нього оцінка Сталіна стала хрестоматійною. В результаті возвеличування Сталіна, перебільшення значення його робіт для розуміння історії, набрало небачених раніше масштабів, що відобразилося на змісті публікацій історичного характеру. У зв'язку з цим відбувалося, по-перше, догматизація і універсалізація марсистсько-ленінської теорії, яка проявилася в ігноруванні того, що в інших умовах, ніж писалися праці класиків, вони втрачають своє значення. По-друге, відбувалася невиправдана переорієнтація вчених і наукових установ на дослідження «заслуг» Сталіна в розвитку теорії марксизму-ленінізму. По-третє, всі соціальні зміни і політичні процеси 1920-х - 30-х років розглядалися через призму ролі Сталіна в них як теоретика і практика.

    Отже, у 30-ті роки під гаслом захисту історичної науки від ворожих елементів, які ніби-то чинили опір будівництву соціалізму на «теоретичному фронті», утверджується сталінський варіант






    322

    Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Україн

    марксистсько-ленінської методології з його догматизмом та схематизмом, однолінійністю у висвітленні історичних явищ, який незмінно проіснував до розвінчання культу «вождя всіх народів» на XX з'їзді КПРС. Зміна підходів до марксизму як до загальної і єдиної методології в період сталінізму була неможливою. Фактично в працях з історії мова йшла лише про те, що значить по-марксистськи вирішувати ту чи іншу проблему. При цьому, починаючи з 20-х рр. і до кінця 50-х рр., теоретичне вирішення окремих дослідницьких проблем зводилося, по суті, до підбору необхідних цитат з творів основоположників марксизму-ленінізму або партійних документів, а вся практична дослідницька робота обмежувалася пошуком конкретних фактів для ілюстрації відповідних положень.

    Більше того, до другої половини 50-х рр. питання про методологію історії не стояло перед радянськими істориками як практично значиме. Вважалося, що сталінська характеристика діалектичного матеріалізму в «Історії ВКП(б). Короткий курс» давала універсальну інтерпретацію не менш універсального діалектико-матеріалістичного методу, який може бути застосований у всіх галузях природничих, технічних і гуманітарних наук. Але після критики «Історії ВКП(б). Короткий курс» розпочалося переосмислення здавалось би цієї вічної істини. В рамках наукового семінару М.Я.Гефтера була зроблена спроба обговорити проблеми розвитку марксистської історичної думки в більш широкому контексті наукових уявлень XX ст., але адміністративним чином вона була призупинена. Це була остання спроба в радянський час вирватися за межі настанов партії, після якої розробка методологічних проблем науки зводилася лише до осмислення окремих питань.

    У 1960-х - 80-х рр. вийшли спеціальні праці, присвячені методології історії, де розглядався цілий комплекс питань, які характеризували зміст і призначення методології історії і її основну проблематику. У них, зокрема, ставилися питання про субординаційне співвідношення історичного матеріалізму і методології, взаємозв'язок методології і методів наукової роботи, розкривався зміст «вимог загальнометодологічних принципів партійності та історизму», взаємозв'язку історії і сучасності та ін. З'явилися перші узагальнюючі праці з окремих аспектів марксистської методології історіографії. Помітним явищем, під кутом зору розширення проблематики



    323
    Історична наука тоталітарної доби

    марксистсько-ленінської методології, стали праці М.В.Нєчкіної, особливо її статті з історії історичної науки, які були опубліковані в 1960-ті - 80-ті рр. Методологічні питання історії і історіографії все частіше ставали об'єктом вивчення в працях, присвячених розробці конкретних історичних та історіографічних проблем. З'явилися праці з методології історико-партійних досліджень.

    Слід відзначити, що в цілому в радянській літературі з проблем методології існували єдині вихідні позиції щодо пояснення її змісту і значення для суспільних наук. В той же час існували деякі варіанти тлумачення ролі методології в системі знань, які можна звести до двох основних моментів. Перший, коли методологія розглядалася як сукупність методів або вчення про методи. У даному випадку ототожнювалися поняття «метод» і «методологія» які розглядалися як синоніми. Другий, коли методологію дослідники розкривали в широкому плані, як теорію історичного пізнання, застосування принципів діалектико-матеріалістичного світогляду до процесу пізнання і практики, реалізацію методів в процесі історичного пізнання, або дослідження методів, які застосовуються в усіх без винятку науках і виконують роль «керівного принципу» в науковому аналізі. В узагальнюючому вигляді другий варіант був висловлений П.В.Копніним так: «... від методу потрібно відрізняти методологію».

    Деякі автори, зокрема, М.А.Варшавчик, припускалися думки про можливість виділити методологію в спеціальну галузь наукових історичних знань. Різні варіанти у визначенні поняття «методологія» зумовили появу нової думки щодо існування загальнофілософської методології і окремої (прикладної). У першому випадку вона розглядалася як сукупність загальних марксистсько-ленінських філо­софських принципів, які визначають напрямки і кінцеві цілі даного виду діяльності. У вузькому аспекті методологія визначалася як спеціальна дисципліна, завдання якої теоретично дослідити, що необхідно аналізувати, реконструювати, обгрунтувати методи відповідної дійсності.

    Названі ідеї, висунуті дослідником О.І.Ракитовим, у певній мірі поділяв і В.О.Дяков, який спеціально вивчав проблему методології минулої і сучасної історії. Він зробив висновок, що методологію історії утворюють її загальнофілософська частина і прикладна методологія, які функціонують в нерозривній єдності.

    324 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

    Але згодом пошуки методологій окремих наук, в тому числі історіографії, їх варіантність були рішуче припинені під тиском наукових авторитетів. Так, академік П.М.Федосеев однозначно наголосив, що в радянській науці історичний матеріалізм є загальною методологією для історичної науки. Продовжуючи цю думку, академік Є.М.Жуков відзначив, що діалектичний і історичний матеріалізм виступають універсальним фундаментом для історіографії, а її методологія - це одна із граней цього фундаменту. Дослідник А.І.Зевелєв в узагальнюючому вигляді підбив основні погляди П.М.Федосеева з цього приводу: 1) методологія історіографії діє успішно лише в рамках єдиної марксист­сько-ленінської методології; 2) лідерство методологічної функції філософії особливо проявляється тоді, коли вона знаходиться на рівні сучасних теоретичних розробок усіх наук, в тому числі історії і історіографії; 3) без філософсько-гносеологічного аналізу не можна досягти об'єктивності та істинності історіографії».

    Історіографія доби соціалізму ставала «творчою силою», захисником «інтересів радянського народу», борцем за досягнення цілей соціалістичного і комуністичного будівництва з його «загальнодержав­ним і плановим розвитком науки». Історіографічні знання повинні були прирощуватися разом із боротьбою проти буржуазних фальсифікаторів та ревізіоністів. На історію історичної науки покладалися «відповідальні завдання» по вихованню комуністичної свідомості у молоді. Такі функції, наприклад, відводили історіографії автори узагальнюючої праці «Историография истории СССР. Эпоха социализма».

    Що стосується принципів історичних досліджень, то в їх основу лягли все ті ж ленінські ідеї з його «Філософських зошитів». Обговорення велися перш за все навколо одного аспекту проблеми - скільки принципів необхідно запроваджувати, щоб претендувати на істинно марксистське дослідження. Відзначалася різна кількість варіантів - від трьох до сімнадцяти, але найбільш значимими вважалися принципи історизму, партійності і об'єктивності.

    Ставилося питання і про співвідношення принципів партійності і об'єктивності. Зокрема, М.М.Маслов, П.М.Шморгун, О.І.Зевелєв відстоювали тезу про те, що в марксистській історіографії принципи об'єктивності і партійності синонімічні. (Див.: Вопросы истории КПСС. -1976. -№6,7,9).

    325
    Історична наука тоталітарної доби

    В ході обговорення ряд дослідників, в тому числі М.М.Маслов, спробували черговий раз збудувати «китайську стіну» між ленінським і сталінським варіантами інтерпретації марсизму, між ленінською і сталінською методологією історичних досліджень. Хоча з наукової точки зору дана проблема була малопродуктивною, оскільки практично неможливо побачити принципову грань там, де її ніколи не було, разом з тим для конкретної історіографічної ситуації і подібні питання означали хоча б якийсь рух думки.

    Аксіомою радянської літератури з проблем методології був абсолютизований історичний матеріалізм як методологія всіх суспільних наук. Методологія історичної науки розглядалася як свого роду конкретизація загального методу історичного матеріалізму. Або іншими словами, як система принципів і методів історичного дослідження, що заснована на діалектико-матеріалістичній теорії історичного пізнання.

    Основою наукового пізнання історії була проголошена ленінська теорія відображення, згідно якій будь-яка форма свідомості відбиває реальну об'єктивність. Процес пізнання історії зображувався перш за все як вивчення конкретних явищ та фактів. Останні - факти-події — становили частину або фрагмент об'єктивної дійсності, який існував поза свідомістю людини. Оскільки будь-яка історична подія знаходила своє відображення в різного роду документах, які виступали як історичне джерело або факт-джерело, котре в силу свого походження було суб'ктивним, історико-партійні дослідники намагалися провести грань між достовірними фактами-джерелами і недостовірними. До перших, наприклад, вони відносили всі праці Маркса, Енгельса, Леніна, документи КПРС, а матеріали, що належали іншим політичним партіям, або «опозиціонерам», «ворогам народу» - недостовірними.

    Таким чином, історична наука повинна була мати в якості вихідних матеріалів для досліджень лише «достовірні», «класово-рафіновані» матеріали, де нерідко окремі події вилучалися з контексту історичного розвитку, а суперечливі факти замовчувалися і, як результат цього, історичне минуле фальсифікувалося. Провідними принципами наукових досліджень виступали - принцип історизму і партійності, де останній розглядався частиною дослідників як синонім об'єктивності. У багатьох методологічних роботах мали місце заклики до «сміливого наукового пошуку», «розгляду різних точок зору»,




    326

    Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

    «принципової критики» тощо. Але рамки наукового пошуку обмежувалися марксистсько-ленінською методологією, критикою немарксистських теорій та поглядів на історію. Розбіжності у висновках історичних досліджень в умовах панування марксистсько-ленінської методології були рідкісним явищем. Вони могли виникати лише в тих випадках, коли, наприклад, історична проблема зовсім не вивчалася і не мала оцінок в працях офіційних істориків і документах КПРС, або розглядалася лише частина проблеми і була відсутня її загальна оцінка; в результаті виявлення нових фактів, котрі «не були відомі партії під час оцінки нею подій».

    Отже, різні висновки могли існувати, але в єдиних методологічних рамках, при умові якщо вони не суперечили загальноприйнятим концептуальним засадам. Вихід наукової думки за межі цих позицій наштовхувався на «класовий критерій - головний керівний принцип історіографічної критики».

    Дослідник вітчизняної історії, в тому числі проблем соціально-політичного розвитку 1920-х - 30-х рр., був поставлений у такі методологічні рамки, коли у своїх працях мусив аналізувати теоретичне і методологічне значення праць класиків марксизму-ленінізму, партійних рішень, виступів керівників партії для розробки свої проблеми, характеризувати об'єкт і предмет дослідження тільки з позицій історичного матеріалізму. У науковій праці важливо було не лише розкрити теоретико-методологічне значення марксизму-ленінізму для дослідження теми, але і показати процес оволодіння істориком марксистсько-ленінськими принципами і методами дослідження, утвердження наукової концепції Маркса, Енгельса, Леніна. «Історіографічна істина» в радянській історіографії досягалася за формулою: істина - об'єктивне відображення історіографічних знань, зафіксованих в праці історіографа. А об'єктивність в історіографії, - як відзначав О.І.Зевелєв, - не дивлячись на «дію» суб'єкта-дослідника, досягалася класовою детермінізацією, відбиттям інтересів та ідей передового класу».

    Перевірка достовірності тих чи інших історіографічних фактів і висновків в умовах монополії марксистської методології здійснювалася за двома критеріями: 1) «атестацією попередніх історіографічних знань» шляхом зіставлення їх з «сучасними досягненнями історіографії»; 2) за

    327
    Історична наука тоталітарної доби

    допомогою «лакмусового папірця - класової, партійної критики, яка визначала надійність і достовірність історичних даних».

    Великої шкоди історичним дослідженням наносив принцип партійності науки. Його розуміння полягало в тому, щоб дослідник підганяв свої висновки до духу і букви партійних документів, жертвуючи при цьому об'єктивністю, або оцінював історичні явища через призму інтересів революційного пролетаріату і «перемігшого соціалізму». І в першому, і в другому випадках історика штовхали на шлях апологетики результатів боротьби пролетаріату і «завоювань» соціалізму. Все це в кінцевому результаті протиставляло радянську і світову історичну науку, спонукало партійно-радянських дослідників до необ'єктивних звинувачень зарубіжних авторів у фальсифікації історії України. Насправді ж праці зарубіжних вчених в основному за своєю об'єктивністю стояли вище, ніж «класово витримані» твори радянських істориків.

    Антигуманна, антидемократична тоталітарна система протягом десятиліть, відкинувши загальнолюдську мораль, виховувала істориків у ненависті, жорстокості, непримиримості, конформізмі. Комуністична методологія націлювала дослідників на те, щоб вони бачили в минулому досвіді лише «корисне» і «добре», орієнтуючи їх на «збалансовану» розповідь про «добре» і «погане». Це був час, коли, - як відзначає радянський філософ Є.В.Ільєнков, - сучасне зображувалося без протиріч як рушійної сили подальшого розвитку. В результаті - весь попередній розвиток зображувався як процес наближення до того ідеального стану, яким бачить себе сучасне. Все інше здавалося несуттєвим. В той час у розряд цього несуттєвого попадали ті конретно-історичні протиріччя, які пройдену ступінь породили і зруйнували.

    Питання про конкретно-історичні протиріччя радянського суспільства, в т.ч. суспільно-політичного життя 1920-х-ЗО-х рр. випадали з поля зору історичного аналізу. Тому історична думка фіксувала лише «видимий шар» тих змін, що відбувалися в суспільстві, часто замикаючись на описовості і коментаторстві. Іншими словами, процеси, які знаходилися на поверхні, свідомо абстрагувалися від їх глибинних коренів. На основі синтезу «фактів», що лежали на поверхні, філософи і соціологи, робили наукові «узагальнення».

    Не дивлячись на задушливу ідеологічну атмосферу застійних часів, уже в 1981 р. дослідники В.Ж.Келле і М.Я.Ковальзон запропону-



    328

    Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України




    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   37

    Схожі:

    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
    Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
    Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
    Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
    Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
    Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
    Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
    Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
    К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


    База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка