Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка28/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   37

Історична наука тоталітарної доби

341



в кінці 20-х - на початку 30-х рр. Це роботи Н.І.Буяновара, І.Н.Дубинської, П.О.Кирея та інших. У них автори розглядають питання кількісного і якісного складу робітників, їх трудову та політичну активність. Порівняльний аналіз літератури 1920-х - 30-х рр., проведений у свій час М.В.Різницькою свідчить, що вона в цілому з належною повнотою відбивала внутрішні протиріччя розвитку цієї великої соціальної групи населення України. В цілому ж напрямки і зміст наукових досліджень з історії робітників визначала тоді московська школа істориків. У 1930 р. М.М.Покровський у передмові до першого збірника «История пролетариата СССР» вказував на необхідність досліджувати не лише революційну діяльність пролетаріату, але і його невичерпну здатність до творчості. При цьому висувалося завдання: вивчати внутрішній розвиток самого класу, щоб зрозуміти його революційну перетворюючу роль в історії. З самого початку вивчення історії робітництва радянські історики, а також економісти та філософи звертали увагу на такі теоретичні питання, як загальні закономірності розвитку соціальної структури суспільства в перехідний період від одного ладу до іншого, якісні зміни соціальної природи та обличчя робітників в умовах радянської дійсності. Програму вивчення «класу робітників» радянської епохи, як зовсім нового феномену, підготувала і опублікувала секція історії пролетаріату Комуністичної академії, враховуючи при цьому формування «нових соціальних ознак пролетаріату в умовах його диктатури», а також вказівки основоположників марксизму-ленінізму про розвиток пролетаріату і «переробку» його в процесі будівництва соціалізму. Програма передбачала вивчення змін виробничих відносин як передумови розвитку нових явищ в робітничому соціумі, їх вплив на культурно-технічне обличчя і виробничий тип робітників, реконструкцію всіх галузей народного господарства, нову організацію праці, культурний розвиток і соціалізацію побуту; динаміку росту чисельності робітничого населення тощо. У радянській історіографії історії робітників утвердилася думка, що на різних етапах її розвитку «глибина поставлених завдань була неоднаковою» і залежала від ступеня оволодіння дослідниками «ідейною спадщиною марксизму-ленінізму», масштабів вивчення проблем та обсягу нагромадженого фактичного матеріалу.

У кінці 20-х - на початку 30-х років, коли розпочиналося вивчення історії робітників, вчені обмежувалися оцінкою того, що радянський

робітник принципово відрізняється від пролетаря буржуазної епохи. О.М.Панкратова у доповіді на Першій всесоюзній конференції істориків-марксистів та в інших виступах на початку 30-х років висловлювала думку про те, що для вивчення історії робітництва після жовтневої революції потрібен новий методологічний підхід, ніж для вивчення історії пролетаріату в період капіталізму. Ліквідація крупної капіталістичної і перебудова дрібнобуржуазної власності, писала вона, «рішуче міняє як становище пролетаріату СРСР, який в повному розумінні перестає бути пролетаріатом (якщо під цим поняттям мати на увазі один з основних класів буржуазного капіталістичного ладу), так і його взаємовідносини з іншими класами. Суттєво змінюється і його економічне становище, яке найтісніше залежить від успіхів соціалістичного будівництва. Змінюються умови формування його ідеології, оскільки в значній мірі посилюється значення класової культурно-соціалістичної роботи по перебудові не лише умов існування робітничого класу, але і умов перевиховання і переробки його свідомості».

Отже, в кінці 1920-х - першій половині 1930-х рр. в історіографії історії робітників лише константувався факт появи нового феномену — «робітничого класу, що будує соціалістичне суспільство і сам якісно змінюється» в ході цього процесу. Проте дослідження того, які саме зміни відбувалися, їх узагальнення в історіографії тільки розпочиналися.

Щодо наступних десятиріч розробки робітничої проблематики, то в науковій літературі існували прямо протилежні оцінки. Ряд радянських авторів, в тому числі М.В.Різницька, розглядають розвиток історіографії робітництва по висхідній лінії, як прогресуюче явище. При цьому негативний вплив культу особи Сталіна на історичну науку залишався зовсім непоміченим.

Більш об'єктивно розвиток історичної науки в другій половині 1930-х - першій половині 50-х рр. розглядає І.Є.Ворожейкін. В опублікованій в часи «хрущовської відлиги» статті «Питання формування радянського робітничого класу в історичній літературі після XX з'їзду КПРС» (1962 р.) автор відзначає характерні риси історіографії історії робітників, які далеко не свідчать про її поступальний розвиток. «По-перше, - пише І.Є. Ворожейкін, - кількість досліджень була зовсім недостатньою, як за тематикою, так і за своїм змістом, вони не



342 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

відповідали вимогам , що ставилися до історичної науки. По-друге, в перше десятиріччя після війни особливо слабко розроблялися і висвітлювалися кількісні і якісні зміни робітничого класу. Змістовних робіт, переважно статей, з питань формування робітничого класу соціалістичного суспільства нараховувалося одиниці. По-третє, в більшості монографій, брошур і статей не використовувався новий фактичний матеріал, останнє зумовлювалося відсутністю уточнених статистичних даних. Більше того, не видавалися книги з історії фабрик і заводів, а вивчення архівних фондів радянського періоду лише розпочиналося. До вузької джерельної бази досліджень додавалося нехтування історіографічними проблемами, а також підміна глибокого теоретичного аналізу начотництвом і цитатництвом.» Усі ці недоліки І.Є.Ворожейкін пояснював пануванням культу особи, який послабив увагу дослідників до вивчення соціальної історії. Замість глибокого вивчення «досвіду боротьби радянського народу за побудову соціалізму, багато істориків обмежувалися цитуванням «Короткого курсу історії ВКП(б) та повторенням загальновідомих істин». Автор критикує, в рамках офіційної марксистсько-ленінської ідеології, «наукові здобутки» радянської історіографії 1930-х-50-х рр. У наступне десятиріччя, 70-ті рр., у зв'язку із зміною політичної кон'юнктури, дослідники роблять по суті крок назад, характеризуючи розвиток радянської історіографії як суцільно успішний і продуктивний творчий процес, випускаючи при цьому «білі плями», заборонені та непопулярні теми періоду культу «вождя всіх народів». Починаючи з 30-х рр., коли в радянському суспільстві утвердилася ідеологія сталінізму, за вказівкою партії історики продовжили роботу по обгрунтуванню провідної ролі робітничого класу в суспільно-політичному житті країни. При цьому вони спиралися на головний орієнтир - доповідь И.В.Сталіна на Надзвичайному VIII Всесоюзному з'їзді Рад «Про проект Конституції Союзу РСР», де підкреслювалося, що пролетаріат перетворився в зовсім новий клас. Але в другій половині 30-х рр. ще не було розкрито, що ж саме Сталін розумів під поняттям «зовсім новий клас». Учені при визначенні рис, характерних радянському робітництву, обмежувалися загальною характеристикою його «як класу, що знищив капіталістичну систему господарства, утвердив соціалістичну власність на знаряддя і засоби виробництва і спрямував радянське суспільство по шляху комунізму».



343
Історична наука тоталітарної доби

Утверджуючи концепцію провідної ролі робітничого класу, дослідники 30-х - першої половини 50-х рр. у кращому випадку лише фіксували зміни соціально-економічної суті радянських робітників, їх відмінності від пролетарів капіталістичних країн і констатували факт перетворення пролетаріату Росії в зовсім новий клас.

Отже, в кінці 1920-х рр. - 50-ті рр. під впливом культу особи

Сталіна і авторитарного тиску на історичну науку та суспільно-політичне

життя формувалися основні напрямки і зміст вивчення історії робітників

України перших десятиріч радянської влади. Свої завдання дослідники

вбачали в тому, щоб на конкретних прикладах підтвердити доктрину

авангардної ролі робітників у всіх сферах суспільного життя. Найбільш

поширеними жанрами публікацій були історичні нариси, брошури,

статті, замітки, виступи, звіти, в яких розглядалося широке коло питань,

пов'язаних з трудовою та політичною діяльністю робітників. Автори не

обмежувалися констатацією досліджуваних явищ і процесів, але й

прагнули поширити на них офіційні оцінки. В силу пануючих тоді

уявлень і специфічних умов формування суспільної думки та історичних

знань домінантою такого роду досліджень була думка про диктатуру

пролетаріата, неухильний і всезростаючий вплив робітничого класу на

всі сфери соціально-політичного розвитку. В цілому виступи партійних

і радянських діячів, історичні праці кінця 1920-х - першої половини 50-

х рр. не відбивають повністю реалій соціальних змін і політичних

процесів того часу. Тому ніяк не можна погодитися з висновком, який

був зроблений у радянській історіографії, про те, що у другій половині

1930-х - першій половині 50-х рр. публікації істориків про робітників

мали такі якості, які характерні для наукових праць — точність даних,

широта узагальнень, обгрунтованість висновків і т.д. Навпаки, в умовах

культу особи Сталіна, деформацій історичної науки, історія робітництва

України була повністю фальсифікована.

Одним із напрямків історіографічних досліджень кінця 1920-х -першої половини 50-х років з історії робітників була проблема їх взаємовідносин з компартією. В історіографії багато уваги приділялося .висвітленню «згуртованості» робітників навколо компартії в боротьбі проти правих, які на протязі майже шести десятиліть в радянській історичній літературі зображувалися ворогами соціалістичного будівництва. Такого роду сюжети відповідали сталінським оцінкам і

344 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

висновкам, які проголошувалися з трибун з'їздів і конференцій партії, пленумів ЦК. Сталінська історіографічна концепція допускала існування двох типів внутріпартійних відносин: або непримирима боротьба ленінського (а в кінці 1920-х рр. сталінського) ядра ВКП(б) з ворогами у самій партії, або «монолітна» єдність її рядів. У зв'язку з цим об'єктивно неможливо було розкрити місце і роль робітників у цій боротьбі. Історіографічна традиція, яка склалася в 1930-ті роки, допускала лише позитивне ставлення робітників до політики більшовицької партії. Негативні факти замовчувалися або висвітлю­валися як прояви ворогів радянської влади. У той час відомо, що частина робітників засуджувала і непідтримувала сталінський політичний курс. Сьогодні потребують всебічного вивчення критичні листи, протести робітників, інші документи, які засвідчують незгоду з курсом правлячої партії, протест проти антигуманних методів примусу та терору тоталітарної системи. На жаль, і сьогодні ще зустрічаються твердження про загальну покірливість і казенне однодумство суспільства 1930-х рр. їх автори базують свої висновки на участі трудящих в інспірованих процесах проти «ворогів народу», які широко рекламувалися в пресі як підтримка лінії партії. В той час, «преса, - як відзначав М.М.Рютін у червні 1932 р., - була могутнім засобом комуністичного виховання і зброєю ленінізму, яка в руках Сталіна і його кліки стала жахливою фабрикою брехні, обдурювання і терирозування мас». Разом з тим слід враховувати той факт, що в умовах тоталітаризму існували економічні примусові механізми, які забезпечували якщо не щиру, то хоча б формальну підтримку робітниками політики більшовиків. У результаті перетворення держави у фактично монопольного розпорядника власністю фізичне існування трудящих було поставлене в залежність від єдиного «роботодавця», що в значній мірі обмежувало матеріальні основи особистої свободи, в тому числі і в питаннях політичного вибору, згоди чи незгоди з лінією партії.

До актуальних проблем першого історіографічного етапу слід віднести історію селянства України. Передусім необхідно проаналізувати суть комуністичної доктрини «соціалістичних перетворень» села, характер їх складових частин, термінологічне прикриття непопулярних заходів комуністичного режиму популістськими гаслами, шляхи і способи насадження комуністичних засад серед селянства. Найменш

345
Історична наука тоталітарної доби

дослідженими під цим кутом зору є саме перші десятиріччя радянської влади в Україні.

Слід відзначити, що в літературі початку першого історіо­графічного етапу (1920-х рр.) перспективи розвитку селянського господарства розглядалися через кооперацію. Саме їй відводилося «велике майбутнє», хоча водночас відчутною була тенденція на обмеження приватно-власницької діяльності. У публікаціях того часу робилися спроби вияснити відмінності між старою і новою кооперацією, взаємозв'язок кооперативної теорії з практикою. Незважаючи на висловлювання окремих авторів на початку 1920-х рр., в яких відстоювалися зрівняльний принцип землекористування, експропріація власності з метою подальшого кооперування селян, все ж у літературі того часу домінували погляди на збереження селянських господарств. Помітне місце в історіографії аграрного розвитку 1920-х років належало працям М.І. Туган-Барановського, останні роки життя якого були тісно пов'язані з Україною, де він займався як політичною, так і науковою діяльністю. Дослідник, на відміну від прихильників воєнного комунізму, котрі розглядали кооперацію як нижчу форму господарювання порівняно з державними підприємствами, надавав перевагу не «державному соціалізму», а кооперативному. Він вважав, що все суспільство повинно стати кооперацією. Саме в цьому і повинна полягати соціалістична мета. Як бачимо, погляди автора були співзвучні з висновками В.І.Леніна про соціалізм як лад цивілізованих кооператорів.

Література початку 1920-х рр. насичена інформацією про співіснування і боротьбу різних укладів у сільському господарстві України. Існування такого економічного плюралізму в свою чергу створювало методологічний фундамент для співіснування різних наукових напрямків і шкіл, концепцій тощо. Звичайно, змагання ідей не могло тривати довгий час, оскільки в суспільстві посилено насаджувалася форма власності, а командні висоти в управлінні економічним життям належали одній більшовицькій партії.

Тому література з селянського питання історико-партійного спрямування непослідовна і суперечлива. Автори численних праць, М.Бухарін, М.Мещеряков, В.Милютин, А.Шліхтер, Г.Петровський та інших, ще недавно відстоювали воєнно-комуністичну практику, а незабаром усвідомили гостру потребу в зміні курсу партії в цій галузі. У

346 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

значній мірі така переоцінка відбувалася під впливом статті В.І.Леніна «Про кооперацію», поява якої сприймалася як методологічна пере­орієнтація в ставленні до кооперації. В той час ідея В.І.Леніна про перегляд «всієї точки зору» на соціалізм так і залишалася невиясненою. Крім того, більшість авторів продовжувала розглядати кооперацію як несоціалістичну форму організації сільськогосподарського виробництва. В.І.Ленін помітив, що «на кооперацію у нас дивляться зневажливо». Погляди російських дослідників на «кооперацію як несоціалістичну форму сільськогосподарського виробництва поділяли автори-марксисти в Україні.

У 1920-ті рр. тоталітарним режимом насаджувався упереджений підхід до різних форм власності як у теоретичному, так і в практичному плані. Дослідники-комуністи найкращими формами усуспільнення вважали радгоспи і комуни. Саме їм, на думку авторів, належало майбутнє.

Отже, літературу першої половини 20-х рр. про соціальні зміни на селі в умовах непу можна розділити на дві умовні групи. Перша - це праці теоретичного і практичного значення, які були підготовлені тими, хто сам безпосередньо брав участь у втіленні в життя концепції непу. До них належать праці М.І.Бухаріна, О.Г.Шліхтера, Г.І.Петровського та ін. Завдання цих робіт полягало в тому, щоб обгрунтувати, утвердити та реалізувати на практиці нову політику продподатку щодо селянства, розвитку кооперації тощо. Друга група - література наукового плану, написана по «гарячих слідах» подій, яка виступає як історіографічний об'єкт. її автори висвітлювали основні напрямки розвитку сільського господарства в 1920-ті рр., показували соціальну диференціацію на селі в умовах непу.

З середини 1920-х років складаються більш сприятливі умови в розвитку сільського господарства на базі непу, різних форм кооперації тощо. Виникло соціальне замовлення на осмислення тих процесів, що відбувалися на селі. Різко зростає потік літератури з сільсько­господарської тематики, особливо з розвитку кооперації. Якщо за попередні 70 років число публікацій становило 2,5 тис, то тільки за два роки непу (1925-1926 рр.) число взятих на облік книг, брошур, статей у наукових виданнях та солідних журналах перевищувало 2 тис.

Слід сказати, що в науковій літературі середини 1920-х рр. визнавалася необхідність існування різних форм власності та організації



347
Історична наука тоталітарної доби

сільськогосподарського виробництва. Більше того, навіть глава радянського уряду О.І.Риков недвозначно відзначав, що різні кооперативні об'єднання в селі необхідно заохочувати, тоді їх значення неухильно зростатиме. Роль кооперації посилювалася у зв'язку з тим, що уряд в той час не розраховував на колгоспи як визначальну форму у системі сільського господарства.

У 1925 р. в Україні вийшла книга С.К.Луценка «Сільське господарство України і політика партії». Аналізуючи політику правлячої партії в сільському господарстві, автор обгрунтовано вказував, що одного кількісного росту сільськогосподарського виробництва недостатньо. Потрібні якісні зрушення на селі - перебудова. Соціальні перетворення дослідник пов'язував з індустріалізацією країни. Успіх справи він вбачав у збалансованому розвитку промисловості та сільського господарства. Тому С.К.Луценко критикує Г.Зінов'єва за його спроби добитися збільшення фінансування індустріального розвитку за рахунок селян, підвищення цін на промислові товари та введення додаткових податків. Така політика, вважає автор, може затримати розвиток сільського господарства, погіршити становище в індустрії. Ріст промисловості можливий на базі неухильного розвитку сільського господарства. Характерно, що автор пов'язував колективізацію тільки з бідняцькими господарствами, як вихід із скрутного матеріального становища. Про суцільну колективізацію і згортання кооперації мова не йшла.

Разом з тим, знайомство з роботами М.Вольфа, Л.Каспировича, О.Одинцова, О.Онуфрієва дає підставу говорити про наростання в 1920-ті роки, навіть у період непу, рецидивів адміністрування в кооперативному русі, складання хибних і практично шкідливих поглядів на кооперацію як колективізацію сільського господарства. Для аналізу становища кооперації в Україні важливе значення мають роботи П.Севрука, М.Контора та інших авторів, де проводиться ідея рівноцінності державних і кооперативних органів у справі піднесення сільського господарства. У своїх роботах згадані автори ставили проблему: яким чином повинна будуватися кооперація? Знизу чи зверху? Вони доказували, що кооперація мала дореволюційну історію і коли б вона створювалася тільки зверху, то В.І.Леніну не довелося б ставити питання про договір між державою і колективними господарствами.



348 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Важлива проблема, якій приділялося чільне місце в літературі другої половини 20-х рр., - це взаємовідносини колективних господарств і селян-одноосібників. У роботах того часу існували два протилежних твердження. Автори П.Лижньов-Фіньковський, О.Митрофанов та ін. підкреслювали, що колгоспи обслуговували селянські господарства технікою, здійснювали ремонт сільськогосподарського інвентаря, надавали агрономічну допомогу. Дослідники відзначали, що найбільшу допомогу селянам надавали комуни, а потім артілі і товариства по спільній обробці землі. В той час автори К.Кіндєєв, І.Конюков, М.Кузьмин та ін., навпаки, відмічали тенденцію в колгоспах до замкнутості, відмежування від одноосібних селянських господарств. Вони наводять чисельні факти напружених відносин між колективними та індивідуальними господарствами. Проте, спільним у позиціях обох авторів було те, що всі вони твердо вірили в неминучість загибелі індивідуальних господарств та переможне утвердження колгоспів. Таким чином, у літературі 1920-х рр. істориками, економістами, юристами було підготовлено основу для обгрунтування концепції кооперативного розвитку сільського господарства в країні. Але ця ідея втратила своє значення в умовах здійснення сталінського курсу на колективізацію. Лінія на згортання непу з відродженням воєнно-комуністичних методів означала кінець серйозним науковим дослідженням історії кооперації на багато десятиліть вперед. Посилюється тенденція на підміну аналізу кооперативного руху техніко-економічним і класовим «обгрунтуванням» підготовки колективізації. Після поразки групи М.І.Бухаріна Сталін усунув останню конструктивну опозицію, яка перешкоджала згортанню непу. В літературі посилюється потік класової риторики, розвінчування шкідництва, ворогів народу, проклять на адресу тих, хто сумнівався в партійних прожектах. Згортання природного кооперативного руху і заміна його насильницьким насаджуванням колгоспів стали розціню­ватися як перемога ленінського кооперативного плану. Правда, в кінці 1920-х - на початку 30-х рр. ще спрацьовував ефект історіографічного запізнення від реальних процесів, що відбувалися в українському суспільстві. Наприклад, у 1929 р. Л.Кріцман писав, що з розвитком державного і кооперативного сільського господарства наймані робітники підуть туди, де вищий життєвий рівень. Останнє означає, що ніяка боротьба з куркулем, крім його економічного витіснення, не потрібна.



349
Історична наука тоталітарної доби

Згодом автор буде звинувачений у буржуазних поглядах, а подібні думки надовго зникнуть із сторінок наукових видань.

Література 1920-х рр. розкриває тактику більшовиків у розгортанні «соціалістичних перетворень» на селі, форми і методи їх діяльності. Комуністи прекрасно розуміли, що для досягнення політичних і економічних цілей на селі необхідно роз'єднати селянство, проти­ставляючи інтереси незаможних селян заможним. Для організації «класової боротьби» на селі необхідно було вивчити розстановку соціальних сил, уміло використати їх економічну диференціацію. Виникло, таким чином, соціальне замовлення на вивчення соціального складу селянства. Науковим центром дослідження проблем диферен­ціації села став Аграрний інститут Комуністичної академії. В інституті під керівництвом відомого вченого-аграрника Л.М.Кріцмана (директора інституту) сформувався науковий напрямок (школа Кріцмана) у складі А.Гайстера, М.Кубаніна, К.Наумова, Г.Раєвича, М.Сулковського та ін. Він запропонував для визначення соціальної структури села побудувати групи селянських господарств за прямими класовими ознаками. Л.М.Кріцман висунув як критерій соціальної диференціації селян відносини здачі і наймання засобів виробництва (робоча худоба, інвентар). Нестача засобів виробництва в умовах, коли землю мали практично всі селяни, а знаряддя праці не мали 30% сільських господарів, неминуче приводила до широкого розвитку різних форм здачі в оренду робочої худоби та інвентаря. За матеріалами статистичних спостережень, котрі проводилися в 20-ті роки, наприклад, у 1927 р. по країні 40,2% селянських господарів наймали засоби виробництва, 16,1%

- здавали в оренду. Але такі відносини не завжди носили капіталістичний


характер, тому точно визначити за ними соціальну диференціацію села
було неможливо.

Свої пропозиції щодо класової диференціації села висунув С.Г.Струмілін. Як ознаку класової диференціації він обрав «величину всіх прибутків від операцій даного господарства». Одночасно визначив ліміти, за якими відрізняються класи. Ними були надлишки продуктів поверх середньої норми оплати праці. У зв'язку з цим С.Г.Струмілін вводить поняття «прожитковий стандарт». Для бідняцьких господарств він був рівним життю батраків, для заможніх

- рівним або вищим рівня життя промислових робітників. Згідно з

350 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

критеріями С.Г.Струміліна у 1926/27 рр. бідняки складали 30,4%, середняки - 66,6%, заможники - 3%.

Але найбільш плідну методологію статистичного вивчення соціальної структури села запропонував В.С.Немчинов. Він розробив схему виявлення «залежних» та «підприємницьких» рис селянського господарства. Методика В.Немчинова, як вважають автори-економісти, була кроком вперед на шляху наукової характеристики селянських господарств. В.Немчинов виділив селянські господарства за групами: 1) у яких основним джерелом існування було сільськогосподарське виробництво: 2) які отримували прибуток також від неземлеробських занять; 3) несільськогосподарські. За даними дослідника, у 1927 р. основну масу селян становили дрібні товаровиробники - 69%, біднота (напівпролетарі) - 18,6%, робітники соціалістичного сільсько­господарського сектора - 0,9, батраки - 2,2, дрібнокапіталістичні господарства - 4,7%. Разом з тим, на наш погляд, усі запропоновані методики не могли точно відбити реальної картини соціальної диференціації села, оскільки найдосконаліші методи не враховували всіх відтінків і умов життя землеробів. Отримані результати дослідження лише відображували загальні тенденції соціального розвитку села, були умовними, їх використання на практиці в ході примусового насадження колгоспів та розкуркулення вилилося в трагічні наслідки для долі багатомільйонних селянських мас.

Автори-економісти старої школи у 1920-ті рр. характеризували процес соціалістичної реконструкції як загальне порушення рівноваги у народному господарстві. Марксистська концепція соціалістичної реконструкції народного господарства будувалася на визнанні економічної необхідності «систематичного та довготривалого перевищення» темпів розвитку важкої промисловості й відкидала орієнтацію на товарно-грошову рівновагу. Державна партія відкинула переважно ринкові методи впливу на сільське господарство, на створення сприятливих ринкових умов для заможних селянських господартв. Все це кінець кінцем привело до утвердження воєнно-комуністичних методів управління економікою, «надзвичайних заходів» відносно до селян , а згодом - примусової колективізації.

У зв'язку з цим, М.Д.Кондратьев, який очолював Кон'юнк­турний інститут Наркомосу фінансів, у 1927 р. відзначив, що

351
Історична наука тоталітарної доби

соціалістична індустріалізація здійснюється за рахунок пограбування селян, зубожіння, яких досягло небачених розмірів. Рівень життя селян, за даними М.Д.Кондратьева, у 1927 р. знизився в 2 рази, порівняно з 1913 р.

Більше того, М.Д.Кондратьєв та Л.М.Литошенко аргументовано
доводили, що заможне господарство - це найрентабельніше госпо­
дарство, що бідняки і середняки є «економічним злом», яке буде
ліквідоване в результаті розвитку господарств заможних селян. Автори
відкидали класові, соціальні відмінності між селянами і будували їх
тільки за виробничо-технічними ознаками. Іншакше кажучи, долаючи
класові амбіції, вчені-аграрники будували свої плани, виходячи із
економічних законів та здорового глузду. Вони вважали, що розвиток
селянського господарства- це необмежений процес руху бідняка до рівня
середняка, середняка - до заможного селянина і т.д. Саме таким чином,
на думку дослідників, можна досягти високого розвитку продуктивних
сил на селі, уникаючи братовбивчої класової боротьби та примусових
методів. Не бачили в приватній власності загрози майбутньому розвитку
країни і деякі партійні та радянські діячі. Наприклад, у журналі
«Большевик» (1925, №9-10) В.Богушевський прямо заявив, що «Куркуль
- це жупел, це - привид старого світу Це вимираючі одиниці».

Отже, в 1920-ті рр. зусиллями дослідників був нагромаджений значний матеріал про розвиток сільського господарства в Україні, зміни в соціальному складі селянства, напрямки розвитку кооперації. Вчені-історики, економісти близько підійшли до обгрунтування концепції кооперативного розвитку сільського господарства. Проте верх все більше брала сталінська модель «соціалістичних перетворень» у сільському господарстві. Надзвичайно багату на аналіз, узагальнення та прогнози літературу 1920-х рр. заміняють видання 1930-х рр., що являли собою суму догм проти кооперації та переможних возвеличувань єдино вірного сталінського курсу на колективізацію. Однак у працях 1920- рр. вплив непу на розвиток сільського господарства не став предметом спеціальних досліджень. Навіть у рамках марксистської ідеології не вивчалися у повному обсязі ленінські погляди на неп.

У літературі з аграрних відносин, починаючи з другої половини 20-х років, помітне місце належить боротьбі істориків, економістів-аграрників з так званим «лівим» і «правим» ревізіонізмом, утверджується

352 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

думка про ленінський кооперативний план як теоретичну основу колективізації. Як відомо, теоретично В.І.Ленін вважав, що соціалістичне господарство повинно будуватися на основі високого рівня техніки, але на початок колективізації такого рівня не було. У зв'язку з тим, що масова колективізація випереджала технічні можливості держави, економіст П.І.Пященко запропонував на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів створювати не крупні фабрики, а більш-менш крупні мануфактури в сільському господарстві. «Мануфактурний» тип колгоспів оцінювався як перехідний, як перший ступінь реконструкції сільського господарства.

У 1929 р. на хвилі колективізації, що розпочалася, вийшла в світ брошура К.Григор'єва «За масову колективізацію». Ця праця містила узагальнюючу якісно-кількісну характеристику колгоспів України та аналіз їх розвитку. За підрахунками автора, на жовтень 1928 р. в Україні було 172 552 колгоспи, які об'єднували 3% всіх селянських господарств. Найслабшими ланками колгоспного будівництва, відзначав автор, були: невеликий ступінь усуспільнення; надзвичайно повільне зростання суспільних капіталів і повільний перехід від нижчих до вищих форм кооперації; універсальний характер виробництва і зовсім слабкий його технічний рівень; недосконала форма праці селян. Дослідник закликав до негайного масового кооперування селян, не передбачаючи можливих негативних наслідків суцільної колективізації та підриву продуктивних сил сільського господарства. Судячи з гучних закликів до масової колективізації, більшість авторів не передбачала плачевних наслідків кардинальної ломки селянського життя. Політичне керівництво було впевнене у його великому економічному і соціальному ефекті. Ця впевненість слідом за Сталіним прозвучала у виступі в Харкові Генерального секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора (жовтень 1929 р.). Він, зокрема, сказав: «Досвід пройденого року показав, що наша ставка на колективи, на машинізацію сільського господарства дає нам у найближчі 2-3 роки можливість по-справжньому вирішити питання так, щоб сільське господарство стало на рівень з нашими загальними потребами».

У 1930 р. у політичному звіті ЦК XI з'їзду КП(б)У С.В.Косіор критикував Н.К.Крупську за її сумніви щодо темпів колективізації. Правда, цей факт з відомих причин був опущений у збірнику вибраних статей і промов С.В.Косіора, виданих у 1968 р. Але його доповідь



353
Історична наука тоталітарної доби

публікувалася двічі в 1930 р.: один раз - у «Стенографічному звіті» XI з'їзду КП(б)У та окремою брошурою. С.В.Косіор відзначав, що «є немало людей, які пробують всіляко применшити досягнення партії, трактувати сучасне становище по-своєму. Зокрема, не можна пройти мимо виступу Надії Констянтинівни Крупської на партконференції Бауманського району. В основному її виступ схожий на те, що партія помилилася, вважаючи, що саме тепер настав момент , про який говорив Володимир

Ілліч Ленін на XI з'їзді партії, через рік після введення непу Я вважаю,

що з тов. Крупською ніяк не можна погодитися. Цей виступ Крупської

є, по суті, виступом проти всієї лінії партії Партія виходить з того,

що час, про який говорив Ілліч, настав». На XVI з'їзді ВКП(б) про свої сумніви Н.К.Крупська вже не говорила.

У 1932-1933 рр. вийшли брошури А.Ґонтаря і О.Жамойди, у яких підбивалися підсумки «перемоги» колгоспного ладу в Україні. Але автори, відзначаючи успіхи, не наводили узагальнюючих даних про розвиток сільськогосподарського виробництва в республіці й країні в цілому. А.Гонтар відмічав дуже низьку врожайність зернових в Україні (8,5-9 центнерів з гектара) і критикував тих, хто все це пояснює тільки несприятливими кліматичними умовами. «Основна причина низьких урожаїв, - писав автор, - це незадовільний обробіток грунту, ігнорування здобутками агрономічної науки, недостатнє використання всіх тих прийомів, які дозволяють збільшувати урожайність». Всупереч реаліям життя, О.Жамойда відзначав навіть ріст хлібопоставок у 1933 році (!) За його даними, на кінець 1933 р. колгоспи здали державі в 2,5 рази більше хліба, ніж у 1932 р. В той же час автор ні слова не говорить про масовий голод 1932-1933 р. в Україні, про насильницьке насаджування колгоспного ладу, втрати населення республіки тощо. В узагальнюючому нарисі М.М.Попова з історії КП(б)У підсумки діяльності компартії в соціалістичному будівництві підбивалися в дусі культу особи Сталіна. Возвеличувалися досягнення в індустріалізації, колективізації і культурної революції, замовчувалася та ціна, якою «досягалися» успіхи, людські жертви, голодомор, репресії тощо.

Отже, у зв'язку з утвердженням тоталітарної системи, розгрому ідейних противників сталінізму, в історичній науці монопольне місце посідає вульгаризована марксистсько-ленінська методологія. Література другої половини 1930- рр. з проблем аграрного розвитку села базувалася



354 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

на «міцних ідейно-теоретичних засадах марксизму», де сталінська колективізація була складовою ленінського плану побудови соціалізму. Зусилля істориків і економістів-аграрників в кінці 30-х років зосередилися, головним чином, на вивченні питань перемоги колгоспного будівництва в селі і перетворення селянства в соціа­лістичний клас. В той час дослідники, дотримуючись «Історії ВКП(б). Короткий курс», доказували, що розробка В.І.Леніним кооперативного плану припадає саме на статті 1923 року. Таким чином відкидалися попередні етапи його роботи над цією проблемою. Кооперативний план В.І.Леніна розцінювався як підведення селянських мас до соціалізму, а вже Сталіну відводилася вирішальна роль у практичному перетворенні сільського господарства на соціалістичних засадах. Більше того, сам кооперативний план розглядався спрощено, без урахування принципових питань виробничого кооперування, машинізації і електрифікації сільського господарства, які розроблялися В.І.Леніним у працях 1918-1921 рр.

У період Великої Вітчизняної війни проблеми історії «соціалістич­них перетворень» на селі фактично не розроблялися.

Вивчення цієї тематики пожвавилося в післявоєнний час у зв'язку з появою нового соціального замовлення. До складу СРСР увійшли території Прибалтики, Молдови, Західної України і Західної Білорусії, у яких здійснювалася колективізація сільського господарства. У зв'язку з цим зростала «актуальність» дослідження проблем колективізації і передачі «досвіду» 1930-х років недавно приєднаним областям. Після довгої перерви з'являються спеціальні роботи, присвячені ленінському кооперативному плану. У 1954 р. виходить монографія М.О.Крайова, де спеціальний розділ розкриває кооперативний план В.І.Леніна.

Поряд з колгоспним будівництвом в історіографії 1940-х - початку 50-х рр. розглядалася проблема радгоспів, їх місця і ролі в «соціалістич­них перетвореннях» села. Але ця література характеризується насамперед своєю малочисельністю та відсутністю глибокого аналізу процесів, пов'язаних із створенням та діяльністю радянських господарів. Автори обмежувалися загальною характеристикою радгоспної системи, її економічного стану, внеску у вирішення продовольчої проблеми, а також показом переваг радгоспів над одноосібними селянськими та колективними господарствами. Деякі автори розглядали радгоспи як

355
Історична наука тоталітарної доби

підготовчий етап до «переведення всього сільського господарства на рейки колективізації», перебільшуючи їх роль як центрів агрокультурного і політичного впливу на селянство та на матеріально-технічну базу. «Абсолютна більшість радгоспів, - пише М.С.Смірнов, - мала добре устатковані прокатні і зерноочисні пункти для обслуговування селянських господарств...». Дослідники 1930-х - початку 50-х рр. не зробили глибокого аналізу економіки і внутрішньої структури радгоспів, проблем їх становлення і розвитку, взаємовідносин з одноосібними селянськими господарствами, а також їх ролі в період колективізації сільського господарства.

Отже, в літературі першого історіографічного етапу провідною темою виступали «соціалістичні перетворення» сільського господарства. В руслі цієї проблеми з позицій «Історії ВКП(б). Короткий курс» вивчалися керівна роль партії і робітничога класу в колективізації, внесок у цю справу радгоспів та МТС. Слабка джерельна база більшості робіт, ілюстративно-цитатний метод викладу матеріалу не давали повної уяви про ті складні соціальні процеси, що проходили в селі, особливо в період колективізації. Лише окремі дослідники відразу після розвінчування культу особи Сталіна відверто заявили про те, що 30-ті - початок 50-х рр. були безплідним часом у розвитку історичної науки, що в роботах того часу в кращому випадку «коментувалися окремі, часто помилкові положення із праць Сталіна». Проте більшість радянських вчених-істориків була «твердо переконана» в тому, що культ особи хоч і загальмував, але не зміг призупинити розвиток історичної науки». Однак це не так. Під тиском репресивної сталінської машини, поставлені в жорсткі ідеологічні рамки, дослідники були позбавлені права реалізації свого істинного призначення - об'єктивно вивчати події, що відбувалися в суспільстві у відповідності з історичною правдою. Більше того, історики були перетворені в суб'єкт ідеологічної опори правлячого режиму. Саме в цей час, як відзначалося вище, утверджується в суспільних науках ціла низка догм про «соціалістичні перетворення» сільського господарства. До таких догм, які суперечили дослідницькій практиці 20-х рр., слід віднести: по-перше, твердження про те, що на базі старої кооперації без колективізації неможлива була індустріалізація, забезпечення обороноздатності країни, соціалістична реконструкція народного господарства; по-друге, соціалістична власність на засоби

356 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

виробництва можлива лише у двох формах: або загальнонародна (радгоспна), або колгоспно-кооперативна; по-третє, тільки розвиток колгоспів - єдиний шлях виходу з бідності та забезпечення високого рівня продуктивності праці в сільському господарстві; по-четверте, вирішальна роль у соціалістичних перетвореннях на селі відводилася робітникам на чолі з ВКП(б) з її передовими кадрами та ідеологією; по-п'яте, матеріальна зацікавленість селянина повинна була реалізовуватися у вигляді задоволення побутових потреб через колгоспний двір, а джерелом прибутків виступало колективне господарство; по-шосте, висловлювалася теза, що одноосібне господарство природно приречене на занепад і ліквідацію; по-сьоме, усі негативні наслідки колективізації пояснювалися відсутністю досвіду «соціалістичних перетворень», перекрученням партійної лінії на місцях, ворожою діяльністю куркулів, шкідників, опозиціонерів та іноземної агентури. Разом з тим практика «соціалістичних перетворень» на селі відкинула хибні погляди, які прагнули в різний час втілити в життя «конструктори» соціалізму. У радянському суспільстві не була сприйнята комуна як форма організації сільськогосподарського виробництва, як ідея найшвидшого перетворення сільського господарства у різновид індустрії, пізніше - ліквідації присадибних ділянок колгоспників, які нібито були приватновлас­ницькими пережитками і т.п. До названих догм слід додати закріплення в радянській історіографії хибної концепції про колективізацію як продовження ленінського плану кооперації.

Поступово в радянській історіографії утверджується думка про XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) як з'їзд колективізації. Хоча це не так. На ньому мова йшла про збалансований розвиток промисловості і сільського господарства, про активне залучення селян до різних форм кооперації, в той час про масову колективізацію ще не йшлося. Зовсім замовчувався голодомор 1932-1933 років як наслідок примусового вилучення радянською владою хліба в селян на початку 30-х рр. та колективізації. Остання розглядалася як перемога ленінсько-сталінського плану побудови соціалізму, а всі «невдачі» колективізації пояснювалися відступом і перекрученням партійної лінії на місцях. «Соціалістичні перетворення на селі» подавалися через призму постійної турботи і допомоги селянам держави, робітників на чолі з комуністичною партією. Зворотний бік справи: село - державі, фактично не вивчався.

357
Історична наука тоталітарної доби

Поширеним недоліком дослідників суцільної колективізації було прийняття на віру стереотипів, сформованих у «Короткому курсі історії ВКП(б)». Більше того, починаючи з року «великого перелому» (1929), документи і матеріали, література, газетна публіцистика перестають адекватно відбивати дійсність, в тому числі і в галузі сільського господарства. Перебуваючи взимку 1932/1933 р. у Харкові, відомий німецький письменник Артур Кестлер написав про «величезну країну», яку «покрила ковдра тиші». Насправді то було почуття ірреальності. Проглядаючи місцеві газети з фотографіями усміхнених молодих людей під прапорами, урочистостей на честь переможців виробничого змагання, він не знаходив жодної згадки про голод серед селян, вимираючі села, епідемії. Не тільки в газетах, але й у офіційних документах становище на селі висвітлювалося вибірково. Маскувалися голодомор і репресії, властивий сталінській практиці розрив між словом і ділом, між дійсними намірами та їх пропагандистською оболонкою.

Порівняно з розробкою проблем історії робітництва і селянства, питання історії інтелігенції посідали значно скромніше місце в радянській історіографії. Більше того, навіть саме поняття «інтелігенція і інтелігентність» все частіше звучали зневажливо як м'якотілість, непослідовність, слабкість політичної волі. В.А.Солодін, який з 1961 р. працював у Головліті СРСР і пройшов шлях від цензора до начальника управління, відзначав: «Тоді в партійних колах не було поняття «інтелігентність», було поняття «інтелігентщина», щось дуже слинькувате, розмите, роздвоєне. Це вважалося вадою, який необхідно викорінювати».

Отже, радянська історіографія мала досить спрощений підхід до історії інтелігенції, який склався ще у 30-ті роки. Офіційна державна ідеологія вирішальну роль в історичному процесі відводила продук­тивним силам. А тому рівень культури суспільства ставився у пряму залежність від розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Інтелігенції в соціалістичній схемі історіографічних досліджень відводилося другорядне місце, порівняно з робітничим класом і трудовим селянством. Вона визначалася як «суспільний прошарок», в кращому разі, — соціальна група людей, які мають освіту та спеціальні знання в різних сферах науки, техніки, мистецтва і професійно займаються творчою розумовою працею, розвитком і поширенням культури. У




358 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

науковій літературі інтелігенція розглядалась в основному побіжно: або з історією робітників чи селян, або в плані вирішення важливих завдань культурної революції. Незначна кількість праць, присвячених власне інтелігенції, як окремій соціальній категорії, позначена ідеологічними штампами, цілком відбиває вади суспільства і часу, в якому вони створювалися. Як бачимо, для радянської історіографії інтелігенції був характерний класовий підхід до визначення її місця і ролі в суспільстві, який не розкривав справжньої соціальної природи творчої еліти, її впливу на інтелектуальний та культурний розвиток нації, проблеми взаємо­залежності творчості і становища інтелігенції в суспільстві. В останні роки, завдяки демократизації суспільства; відкриттю доступу до заборонених раніше архівних джерел, реабілітації визначних діячів української культури - жертв сталінських репресій, долаються парадигми класового підходу при висвітленні історії інтелігенції, здійснилася відмова від багатьох догм і схем, притаманних радянським історичним дослідженням періоду тоталітаризму. Сьогодні бачення проблем інтелігенції помітно розширилося. Вийшов із друку цілий ряд праць як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, в яких історично правдиво висвітлюється подвижницький і трагічний шлях інтелігенції України 1920-х-30-х рр.

Характерною особливістю історіографії проблем інтелігенції початку першого історіографічного етапу була відсутність праць професійних істориків. Публікації 1920-х - початку 30-х рр. висвітлюють, головним чином, злободенно-політичні аспекти в галузі культурної політики радянської влади. Спрямовані вони на обгрун­тування необхідності залучення інтелігенції старої формації до нового будівництва, на підтвердження правильності курсу КП(б)У в процесах українізації та роз'яснення вищих партійних директив у сфері культури. Питаннями, пов'язаними з культурним розвитком країни, роллю і місцем інтелігенції в суспільно-політичних процесах, займалися партійно-державні діячі - В.І.Ленін, Е.Й.Квірінг, Г.Ф.Гринько, М.О.Скрипник, Я.П.Ряппо, В.П.Затонський та ін.

Головним ідеологом державної політики щодо інтелігенції, як відомо, був В.І.Ленін. У своїх працях він досить часто звертався до проблем місця і ролі інтелігенції в суспільстві. Його позиція у взаєминах із старою інтелігенцією була -взірцем для більшості радянських діячів



359
Історична наука тоталітарної доби

того часу. Погляди Леніна з даної проблеми пройшли значну еволюцію: від політики суцільного примусу, насильства щодо експлуататорських класів і вузькокласового підходу до інтелігенції як «ворога народу» до поступового розуміння необхідності якомога ширшого залучення старих спеціалістів як носіїв колосальної суми досвіду і знань для радянського будівництва. У ряді робіт він наголошує на тому, що без допомоги буржуазної інтелігенції створити нову державу неможливо. Вже на початку 1920 р. В.І.Ленін приходить до висновку, що «однією диктатурою, одним насильством, примусом утриматись не можна; утриматись можна, тільки взявши весь досвід культурного, технічного, прогресивного капіталізму, взявши всіх людей на службу». І далі закликає цінувати «всякого представника буржуазної культури, буржуазного знання, буржуазної техніки» Проте ці раціональні думки супроводжу­валися постійним наполяганням на тому, щоб робота буржуазних спеціалістів проходила «під контролем робітничих організацій». Головним принципом по відношенню до інтелігенції стає настанова В.І.Леніна: «ні найменшої політичної поступки цим панам, користу­ючись їх працею всюди, де тільки можливо». Про це питання йшлося і на квітневому (1925 р.) пленумі ЦК КП(б)У: «Проти інтелігенції необхідно проводити ідеологічну боротьбу... З українською інтелігенцією поводитися так, щоб нею володіти і її використовувати».

Таким чином, погляди Леніна на інтелігенцію були суто політизованими. Вона розглядалася як нерівноцінний соціальний партнер чи просто знаряддя в руках компартії в здійсненні планів соціалістичного будівництва. Не випадково в термінології державних документів та преси тих років щодо інтелігенції були поширені такі терміни, як «використання», «залучення», «застосування». Згодом, на кінець 1920-х років, коли тоталітарна система в країні підійшла до завершального етапу свого становлення, раціональні зерна ленінських настанов було повністю відкинуто і взято курс на озброєння більш жорстокої політики щодо інтелігенції. Нападки на спеціалістів, репресії проти інтелектуальної частини суспільства вульгаризовано обґрунто­вувалися настановами Леніна про співпрацю з інтелігенцією як форму класової боротьби.

Однією з перших праць, в якій відбито позиції щодо інтелігенції відомих партійно-державних діячів того часу, є збірник статей



360

Коцур В .П., Коцур А.П, Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

361



«Интеллигенция и Советская власть» (М., 1919). Ці матеріали дають змогу переконатися, що на початок досліджуваного періоду в партії були люди, які в інтелігенції вбачали не лише об'єкт класової боротьби, а й рівноцінного соціального партнера. Надзвичайно цінний аналіз з проблем місця, ролі і перспектив розвитку інтелігенції в пореволюцій-ному суспільстві містить збірник «Судьбы современной интеллигенции». Виступи А.В. Луначарського, М.І.Бухаріна та інших передають атмосферу унікального для радянського періоду історії діалогу між демократичною інтелігенцією і політичним режимом, містять цікаві визначення самого поняття «інтелігенція».

Під час дискусії в середині 1920-х рр. про місце і роль інтелігенції в радянському суспільстві визначилися три основні позиції. Прихиль­ники першої (Залкінд, Вольфсон) кваліфікували інтелігенцію як різновид робітничого класу, закріплений за особливим видом суспільно корисної праці. Другої - Бухарін, Луначарський - вважали інтелігенцію самостійною частиною непролетарських, середніх прошарків суспільства («третім станом»), третьої - Полонський та інші - у кожному суспільному класі вбачали свою інтелігенцію. Як бачимо, лише прихильники Бухаріна і Луначарського відводили інтелігенції самостійну роль у суспільному розвитку. За визначенням Луначарського інтелігенція - це прошарок освічених, висококваліфікованих спеціалістів у різних сферах, професійні знання яких вимагають інтелектуально-емоційних і духовних зусиль, це вибране коло людей, що володіють науково-художнім досвідом, знаннями та навичками. Феномен інтелігенції полягає в тому, що вона зберігає і передає культурні та інтелектуальні цінності суспільства.

А. Луначарський, розуміючи важливість досвіду інтелігенції, її знань у будівництві держави, відводив їй навіть роль культурного авангарду. Але завдання перетворення суспільства на комуністичних засадах, про-декларовані більшовицькою владою, класовий підхід до інтелігенції в кінцевому підсумку визначили їй роль нерівноцінного соціального партнера, який під «керівництвом» і пильним ідеологічним контролем партійно-державних структур партії мусив реалізовувати своє природне покликання - «допомагати» робітникам здійснювати культурну революцію.

В Україні в 1920-х роках проблемами інтелігенції займалися такі партійні діячі в галузі культури і освіти, як Г.Гринько, М.Скрипник,

Я.Ряппо. Питання розвитку інтелігенції розглядалися в основному в плані формування нової системи підготовки кадрів радянської інтелігенції та вирішення культурних завдань у ході українізації. Так, у працях Я.П.Ряппо, Г.Ф.Гринько відбиті поширені на той час у партії погляди на сучасне і майбутнє інтелігенції, вміщені цікаві статистичні дані про склад інтелігенції 1920-х років. У плані статистичних даних про інтелігенцію цього етапу надзвичайно цінною є робота Я.Звігальського та В.Іванова. Про діяльність літературної і мистецької інтелігенції, напрямки українізації, конкретний внесок творчої інтелігенції України в національно-культурний розвиток можна довідатися з журнальної публіцистики того часу. Так, наприклад, про становлення і розвиток українського радянського театру, матеріальне становище київських і харківських театрів та їх працівників дають уявлення повідомлення місцевих кореспондентів у щотижневику «Жизнь искусства». Своєрідним підсумком культурного життя в Україні, аналізом різних напрямків українського мистецтва, політичних здобутків у 1920-ті роки була стаття І.Врони «Пути современного украинского искусства», надрукована в журналі «Революция и культура» в 1928 р. Вона розкриває величезний внесок творчої інтелігенції України в українське національне відродження.

Відомо, що могутнім поштовхом до відродження національної свідомості українців, розвитку віками переслідуваної вітчизняної культури була проголошена у квітні 1923 р. політика українізації, успіх якої, на думку багатьох сучасних авторів, в тому числі й зарубіжних україністів, став можливим лише завдяки тому, що комуністична партія в той період була зайнята збереженням політичної гегемонії і не могла підпорядкувати своєму впливові культурне життя України.

Але такий підхід, на наш погляд, не лише однобічний, але й применшує роль українського селянства, національної інтелігенції, які не лише в роки визвольних змагань боролися за українську державність, але й після приходу більшовиків до влади. З цього приводу влучно сказав М.Хвильовий: «Українізація - результат незламної волі ЗО мільйонів». Отже, в процесі українського відродження інтелігенція відігравала провідну роль. І хоч ставлення її до офіційного курсу партії було не однозначним (від цілковитої підтримки до недовіри), проте вся вона сприйняла політику українізації як можливість національного

362

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

363



відродження України, відтворення її державності, розвитку культури і тому активно включилася в її реалізацію. Відомий скульптор і художник І.М.Гончар про українізацію згадував так: «На це ми всі мали право, більше того, це був наш святий обов'язок. Така боротьба точилася скрізь не лише за становлення нашої рідної мови, а й за модерне національне мистецтво, театр і, взагалі, за всю нашу українську культуру». У такій позиції інтелігенції відчувається явна перевага загальнолюдських інтересів над класовими. Ідеї створення національної школи, розвитку національної культури та мистецтва, відродження українських традицій в усьому громадському житті стають домінуючими у свідомості української творчої еліти.

Отже, література 1920-х років свідчить, що в умовах українізації інтелігенція старої формації відіграла визначну роль у піднесенні науки, освіти, літератури, мистецтва в Україні, які орієнтувалися на передові форми і прогресивні напрямки світового розвитку, базувалися на загальнолюдських, гуманістичних цінностях. У процесі українізації творча інтелігенція активізувала політичну самодіяльність України, як держави, завдяки чому зросла національна самосвідомість українського народу. Усе це становило небезпеку для унітарної держави, в яку перетворювався СРСР. Занепокоєння політичного режиму викликала інтелігенція й тому, що саме вона виступала ідеологом і натхненником політичної боротьби мас, носієм національної ідеї. У зв'язку з цим, у циркулярному листі ДПУ України під грифом «Абсолютно таємно. Передрукуванню не підлягає» за підписом голови ДПУ Карлсона писалося, що в умовах українізації антирадянськи настроєна інтелігенція прагне використати легальні умови для «впровадження в маси націоналістичних почуттів», при цьому враховує помилки минулого, коли «український народ потерпів поразку у визвольній боротьбі через слабку національну згуртованість». Антимосковські тенденції, -повідомлялося в листі, - проявляються в національному вихованні українців через Українську Автокефальну Церкву, Академію Наук, яка зібрала «компактну масу бувших відомих діячів УНР», громадські та культурні організації тощо. Для зміцнення свого становища партійно-державній номенклатурі потрібно було нейтралізувати суспільно-політичну активність інтелігенції, зруйнувати її соціальну базу. Комуністична партія, реалізуючи силові переваги своєї диктатури,

встановлюючи монополію у всіх галузях матеріального і духовного життя, застосовувала насильницькі методи проти інтелектуальної еліти.

1929 р. - «рік великого перелому», як його назвав сам Сталін, став рубежем появи ідеології сталінізму. її формування продовжувалося протягом 1930-х рр., і перший період завершився в 1939 р., коли в доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталіним були підведені «вирішальні» підсумки «будівництва соціалізму, розвитку радянської держави», «досягнень» у галузі культури, освіти і науки, зміцнення партії. По суті справи, це були підсумки побудови тоталітарної держави, де суспільні науки перетворювалися в знаряддя пропаганди сталінізму, а культура ■ під знаком «соціалістичного реалізму» уніфіковувалася. Складовою утвердження ідеології сталінізму було втручання «вождя усіх часів і народів», особливо з 1924 р. - після смерті В.І.Леніна. Безпосередню «успішну» спробу вплинути на історичну науку і перетворити її в частину «нової ідеології» Сталін зробив, як уже відзначалося, в 1931 р., коли у шостому номері журналу «Пролетарская революция» було надруковано його лист «Про деякі питання історії більшовизму». Різкий, місцями грубий за формою лист з політичними звинуваченнями проти «істориків-троцькістів» містив деякі моменти, які відігравали згодом вирішальну роль у підпорядкуванні історичної науки цілям формування ідеології сталінізму. Це, по-перше, твердження про недопустимість наукових дискусій з питань, які Сталін назвав «аксіомами більшовизму». Як наслідок цього, сам метод дискусій виключався із практики історичної науки, що неминуче привело до її догматизації, втрати творчого характеру. По-друге, переконаність Сталіна, що «паперові документи» не можуть служити справі виявлення історичної істини, різко обмежила допуск істориків до архівів, можливості вивчення ними оригінальних документів. Ситуація ще більше погіршилася з передачею державних архівів у відання НКВС СРСР (1938 р.). Більше того, докорінно міня­ються самі методологічні підходи до вивчення джерел, які активно культивувалися «авторитетами» історичної науки 1930-х - 50-х рр. Зок­рема, академік Греков у передмові до праці «Киевская Русь» (1953 р.) писав: «І письмові, і неписьмові джерела до наших послуг. Але джерело, яке б воно не було, може бути корисним лише тоді, коли дослідник сам добре знає, що від нього хоче». Цей метод завдав великої шкоди



364

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка