Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка31/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   37

Історична наука тоталітарної доби

391



грубо ігнорувався або зовсім виключався із арсеналу науки, а сам учений-історик як творча особистість, зводився до ролі гвинтика безжалісливого суспільного механізму. Суспільні науки і, зокрема, історія оголошувалися дисциплінами «державно-світоглядними і представляли їх номенкла­турні працівники, бійці ідеологічного фронту».

Уже на кінець 1920-х рр. історики засвоїли, що їм «необхідно ленінізувати історичну науку». У 1930-40-х рр. їм довелося «уточнити», що оволодіння ленінською теоретичною спадщиною це не що інше, як оперування сталінськими оцінками і інтерпретаціями ленінізму. В 1950-60-х рр. довелося активізувати бібліографічний пошук для того, щоб накопичити необхідну кількість цитат із ленінських робіт для підтвердження нових політичних настанов партії. Семидесяті роки пройшли під знаком боротьби з цитатництвом за відтворення ленінської концепції у повному вигляді. І, нарешті, у 80-ті рр. з'ясувалося, що ленінські ідеї були «канонізовані». Прозвучало чергове каяття. «У цій канонізації, - писав у 1990 р. один філософ, - в розчленуванні живої ленінської думки... за спрощеною схемою «Короткого курсу» протягом десятиліть старалися багато хто із нас — учених суспільствознавців».

Розкрити політичну кон'юнктуру в історичних дослідженнях 1920-х — початку 50-х років неможливо без вивчення впливу на них праць і діяльності Й.В.Сталіна. Більшість істориків вважає, що в 1920-ті і до початку 30-х рр. монополії Сталіна на наукову істину ще не було. На сторінках наукових, партійно-радянських видань допускалися плюралізм думок та обговорення спірних питань історії.

Роботи Й.Сталіна в середині 20-х років вільно рецензувалися поряд з усіма іншими. Наприклад, Г.К.Баммель у рецензії на книгу Й.Сталіна «Про Леніна і ленінізм» (М., 1924) відзначав, що вона цікава своїм синтетичним підходом до теми, своєю сміливою прямолінійністю в формулюваннях. Поряд із позитивними моментами Г.К.Баммель відзначав і деякі недоліки книги Сталіна. Він, зокрема, вказував на те, що в книзі не знайшли належного висвітлення питання філософії і економіки. Сьогодні можна сказати, що це не випадково, оскільки Й.Сталін у цих галузях знань був найменш підготовленим і значно поступався М.І.Бухаріну, Л.Б.Каменеву та ін. теоретиками партії. Більше того, навіть сталінським визначенням ленінізму як марксизму епохи

імперіалізму і пролетарських революцій (це визначення було відображене в тезах Істпарту і Агітпропвідцілу ЦК ВКП(б) «До 25 річчя Другого з'їзду партії. 1903-1928») не всі історики користувалися в 1920-ті рр. Історики партії і партійні публіцити М.М.Лядов, Н.К.Крупська, П.М.Лепешин-ський, Ом. Ярославський, М.М.Попов та ін. використовували власні визначення ленінізму.

Сучасні дослідники в основному відзначають дві події, які поклали початок насильницькому насадженню культу особи Й. Сталіна в історичній науці: 1) 50-річний ювілей Й.Сталіна і 2) лист Й.Сталіна в журнал «Пролетарская Революция» (1931, №6), а дослідник В.К.Якунін додає ще й третю подію - XVII з'їзд ВКП(б).

Отже, 50 років Й.Сталіну широко відмічалося на сторінках газет і журналів. Тон у возвеличуванні «вождя» задавала «Правда», з редакції якої на той час вийшли М.І.Бухарін, М.І.Ульянова. На восьми сторінках номеру (1929.-21 груд.) всі статті були присвячені Й.Сталіну: редакційні - «Сталін» і «Під прапором Леніна»; від ЦК ЦКК ВКП(б) «Віддаючи всі свої сили, енергію і знання справі робітничого класу - т.Сталіну»; від Президії ВККІ «Керівнику класової боротьби», від членів ЦК Профінтерну «Бійцю світової пролетарської революції»; Л.Кагановича «Сталін і партія»; В.Куйбишева «Сталін і індустріалізація країни»; С.Орджонікідзе «Твердокам'яний більшовик»; К.Ворошилова «Сталін і Червона армія»; М.Калініна «Керманич більшовизму»; А.Мікояна «Стальний солдат більшовицької гвардії» та ін.

Возвеличування Сталіна заглушали громадську свідомість. Навіть такий антипод Сталіна, як М.Скрипник, який не раз виступав проти ідей і методів «вождя» в національному питанні, на честь 50-річчя Сталіна виголосив промову в Раді національностей ЦВК СРСР. Вона була опублікована в газеті більшовиків України «Коммунист» під заголовком «Сталін як теоретик національного питання», де автор називав його рівним Леніну, організатором і керівником процесу утворення Союзу РСР і запропонував нагородити Сталіна Орденом Червоного Прапора.

У відповідь на публікації газети «Правда» емігрантське меншовицьке видання за кордоном «Социалистический Вестник» (виходив у Берліні) назвав Й.В.Сталіна «августійшим диктатором». Відзначення 50-річного ювілею Й.Сталіна за масштабами перевершило

392

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

393



50-річний ювілей Леніна. За розмахом його можна порівняти хіба що з вшануванням східного монарха.

Але в узагальнюючих працях з історії і, зокрема, історії партії Ом.Ярославського, М.М.Попова, М.М.Лукіна, М.М.Дружиніна та ін. праці И.Сталіна ще не стали теоретико-методологічною основою. їх хоча і цитували, але не возвеличували. Навіть поряд з В.І.Леніним його ніхто не ставив. Такий стан, очевидно, Й.Сталіна більше не влаштовував.

Перелом в історичній науці відбувся після листа Й.Сталіна в журнал «Пролетарская Революция» (1931. - №6). Цей документ до цього часу залишається предметом дискусій серед істориків, які дають йому часто діаметрально протилежні оцінки. До початку 60-х років зберігалася апологетична оцінка листа. Він розглядався як зразок ленінської принциповості і партійності в науці. Після XX з'їзду партії, постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», рішень XXII з'їзду КПРС, з'явилися більш точні його оцінки.

Однозначно негативно охарактеризував лист Сталіна Б.М.Пономарьов, який був тоді секретарем ЦК КПРС. У доповіді «Завдання історичної науки і підготовка науково-педагогічних кадрів в галузі історії», яка була прочитана на всесоюзній нараді істориків у грудні 1962 р. він, зокрема, відзначив, що листом Сталіна в журнал «Пролетарская революция» «О некоторых вопросах истории больше­визма» він фактично поставив під контроль розробку проблем історії партії, одночасно возвеличуючи свою особистість.

Після цього деякі історики спробували розкрити антинауковість цілого ряду конкретно-історичних положень листа Й.Сталіна. Зокрема, Б.М.Лейбзон відзначив, що лист по суті означав адміністративну заборону обговорювати проблеми історії, що негативно позначилося на розвику історичної науки.

У 1966 р. загальна оцінка листа Сталіна з'явилася в «Очерках истории исторической науки в СССР» (Т.4). Там говорилося, що тон листа суперечив ленінським принципам наукової критики. Лист визначав ті форми і методи критики наукової літератури, які стали широко використовуватися з початку 30-х років. Формули «троцькістський контрабандист» і «троцькістський фальсифікатор» стали викорис-

товуватися проти багатьох представників історичної науки, які ніколи ні ідейно, ні організаційно не були зв'язані з Троцьким.

Але в 1967 р. з'являється стаття Г.Ф.Заставенка і В.П.Серьогіна «О некоторых ошибках» у збірнику «Европа в новое и новейшее время», де вони фактично взяли під захист основні положення листа Й.Сталіна. Автори зовсім промовчали щодо найтяжчих наслідків листа Й.Сталіна для історичної науки, після якого вся історія фактично фальсифікувалася в інтересах возвеличування Й.Сталіна, а історики зазнавали морального і політичного тиску.

Ще більший тиск на істориків в плані реабілітації сталінського листа спостерігався в 1969 р. в статті В.Голикова, С.Мурашова, І.Чхиквішвілі, Н.Шатагіна і С.Шаумяна «За ленінську партійність у висвітленні історії КПРС», яка була опублікована в журналі «Коммунист» (1969. - №3). Автори, виконуючи замовлення М.Суслова і тодішнього вищого партійного керівництва, який узяв курс на реставрацію сталінської концепції історії партії і сталінських методів керівництва наукою і суспільним життям країни, фактично проголосили повернення до догматичних настанов «Короткого курсу». Нищівній критиці були піддані історики Б.Лейбзон, В.Дунаєвський, Ю.Красин, В.Данилов, Я.Чаадаєв, драматург М.Шатров (за п'єсу «Шосте липня») та ін.

Після такого «промивання мізків» частина істориків стала міняти свої погляди відносно листа Й.Сталіна і всієї його діяльності. Темні сторінки діяльності Сталіна і його найближчого оточення стали затушовувати, а середина 30-х рр. зображувалася тільки під кутом зору розвитку радянської демократії і сталінської Конституції. Криваві репресії проти народу зникли з сторінок історичних видань.

Автори книги «Партия и Великий Октябрь. Историографический очерк» (М., 1976) фактично відродили апологетичну оцінку листа 30-х років. У ній повністю був відсутній критичний підхід. Проте уже в роботах М.А.Варшавчика і Л.М.Спіріна, а також в новому підручнику з історіографії історії СРСР робилися спроби об'єктивного аналізу листа Й.Сталіна, а тому знову прозвучали, хоча й приглушено, критичні ноти .щодо цієї події. В той час у книзі В.І.Злобіна «Второй съезд РСДРП. Историография» (М., 1982) відроджувалася однозначно позитивна оцінка листа. І, нарешті, в 1988 р. Ф.Фірсов і К.Шириня в статті «Комінтерн: досвід діяльності» та І.Л.Маньковська і Ю.П.Шарапов у статті «Культ

394

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

395



особи і історико-партійна наука» остаточно утвердили в історичній науці об'єктивну оцінку листа Й.Сталіна.

Отже, лист Сталіна стверджував особисту монополію «вождя» на трактовку ленінізму і на тлумачення концепції історичного розвитку. З цією метою були запущені засоби політичного шантажу та морально-психологічного тиску на вчених.

На прикладі оцінки листа Й.Сталіна в редакцію журналу «Пролетарская Революция» протягом 30-х - 80-х років можна прослідкувати вплив ідеологічної кон'юнктури на зміст історичних досліджень, підпорядкування його політичним інтересам того чи іншого партійно-радянського діяча.

Після листа Й.Сталіна історико-наукові центри приймають резолюції, в яких засуджуються ті історики, котрі допускали помилки в своїх працях—відступали від сталінської концепції історичного розвитку, їх наукові помилки кваліфікувалися як грубі політичні. Статті в підтримку Сталіна з'явилися і в Україні. Це виступи О.Шліхтера «ВУАМЛІН та його завдання», редакційні матеріали «Вивчення історії поставити на наукові більшовицькі рейки» та ін. Нищівної критики зазнала книга «История ВКП(б) (М., 1930, Т.4) під редакцією ОмЛрославського, яка була присвячена історичним подіям жовтня 1917 р. Автори розділів І.І.Мінц, Д.Я.КІН, Н.Л.Рубінштейн та ін. були названі фальсифікаторами історії, які протягували в літературу троцькістську контрабанду. Такій же політичній «проробці» були піддані історики С.Покровський, Ц.Фріндлянд та ін.

Погромна критика була направлена на те, щоб викликати хвилю «каяття» в істориків. У газетах і журналах з'явилися «листи-каяття» М.М.Попова, ОмЛрославського, М.Нікітіна, І.І.Мінца та ін., де вони визнавали свої помилки і зобов'язувалися їх виправити.

У 1933 р. вперше в загальнопартійному документі «Тридцять лет большевистской партии (1903-1933)» Сталін був возведений до рангу класика марксизму-ленінізму. Після цього послідували публікації, в яких трудящим масам історики пояснювали, чому саме Сталін є класиком марксизму-ленінізму. Революційне вчення сучасників стало розглядатися як вчення Маркса і Енгельса, Леніна і Сталіна. Подією, котра остаточно закріпила культ особи Сталіна в історичній науці, - на думку дослідника В.К.Якуніна, - став XVII з'їзд ВКП(б). Делегати з'їзду, відзначаючи

успіхи першої п'ятирічки, неодмінно пов'язували їх з «мудрим» і «геніальним» керівництвом Сталіна. Сам Сталін у звітній доповіді говорив в основному про успіхи колективізації, в той час ні словом не обмовився про те, чим обернулися «успіхи» - величезним лихом, а саме: масовим голодом в Україні, деяких районах Росії та інших республік, який забрав мільйони людських життів, привів до занепаду виробництва зерна, тваринництва тощо. Усі невдачі в доповіді «вождя» списувалися на рахунок «ворогів народу», «шкідників», з якими диктатура пролетаріату повинна була і далі вести рішучу боротьбу. На цьому з'їзді навіть Н.К.Крупська і М.І.Ульянова у своїх виступах не допускали критики на адресу Сталіна. Таким чином, через 10 років після смерті Леніна, - у партії склалася така обстановка, коли відкрито полемізувати зі Сталіним стало вже небезпечно. Культ особи утвердився в суспільстві.

Підсумком тотального тиску на істориків став вихід у 1938 р. книги «История ВКП(б). Краткий курс», яка фальсифікувала історію партії і стала знаряддям утвердження режиму особистої влади Й.Сталіна. Цей підручник став біблією комуністів на довгі роки. Догматизм і вульгаризоване висвітлення історичних процесів цим підручником завдали величезної шкоди всій суспільній свідомості країни, в тому числі історичній.

Характерною рисою сталінізму в історичній науці була абсолютна непримиримість його до любих відхилень від офіційно проголошеної точки зору. Любе інакомислення відкидалося не тільки для членів партії (для них це було вимогою партійної дисципліни), але й для історика, котрий виступав бійцем партії на ідеологічному фронті. Тому і безпартійні дослідники під страхом бути занесеним в категорію «ворогів народу», з усіма випливаючими звідси наслідками, повинні були проявляти повний конформізм і згоду із загальноустановленими судженнями. Створена Сталіним система цензури рішуче відкидала будь-яку оригінальну думку в галузі історії, тим більше думку, яка критично розкривала реальну дійсність.

У цьому плані цікавий і по тих часах (січень 1948 р.) сміливий лист академіка С.Г.Струміліна до секретаря ЦК ВКП(б) А.А.Жданова, в якому характеризувався стан суспільних наук. Академік, зокрема, писав, що гарантом пильності в літературі виступають редактори і Головліт. Для них, звичайно, лінією найменшого опору є бажання не пропустити,



396

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична наука тоталітарної доби

397



щоб уникнути неприємностей, ніяких робіт, котрі б виходили за рамки випробуваних шаблонів і трафаретів. Адже за «зарізану» корисну роботу через надмірну старанність цензури не несуть ніякої відповідальності. В інших галузях знань помилки відмічаються і виправляються, в галузі ж суспільних наук, пильності раді, можна бути без вини звинуваченим і без суду зазнати публічної кари. Така практика, - на думку СГ.Струміліна, - не дуже сприяє просуванню теорії вперед.

Отже, страх бути звинуваченим у «єрисі», що неминуче супроводжувалося різного роду «проробками», виключенням із партії, звільненням з роботи, і, навіть, репресіями, породжувало конформізм серед істориків, схиляло їх ставати на шлях апологетики сталінізму.

Але причина «довговічності» сталінщини в історичних досліджен­нях, мотодологічних підходах визначається не лише страхом, інакше сталінська традиція в історичних знаннях зникла б разом із падінням сталінського репресивного режиму.

Інша особливість сталінізму в історичній науці, яка визначала його довговічність, була пов'язана із зовнішньою простотою, елементарністю, пристосованістю до сприйняття теоретично нерозвиненою свідомістю. Сталін знайшов досить популярну форму викладу своїх ідей: короткі, нерідко афористичні фрази; чіткі, які не допускали двосмиловості в трактуванні, систематизованість аргументів і характеристик явищ через номерацію пунктів, однобічність догматичних оцінок, які позбавляли чатача необхідності глибоких роздумів, занурення в дебрі діалектичних протиріч та софістичних хитросплетінь. Такого роду «метод» викладення історії відповідав середньому ідейно-теоретичному рівню більшості істориків нової генерації, наспіх підготовлених в комуністичних вузах і аспірантурах, які прийшли на зміну інтелектуальній дореволюційній еліті. Духом схематизму, спрощеності і вульгаризації історичних процесів, нетерпіння діалектичного стилю мислення пронизана і його основна книга «Про основи ленінізму».

Ще однією особливістю сталінізму був його універсалізм. Не будучи глибоким мислителем і не маючи для цього даних, Сталін присвоїв собі становище головного (і єдиного) теоретика партії, який піднявся до рівня Леніна. «Вождь» намагався охопити своїми уявленнями всі сфери суспільного життя і всі науки про суспільство. З надзвичайною безцеремонністю він втручався і в історію. Сталін цитував

класиків, вириваючи останні з контексту, ігнорував принципом історизму, використовуючи твердження, які стосувалися свого часу, до конкретних ситуацій іншого періоду історії. В результаті фальсифікований марксизм в інтерпретації Сталіна набирав нового змісту, розцінювався оточенням «вождя» як внесок у розвиток революційної теорії XX століття.

Зворотним боком брехні і фальсифікації була відсутність гласності і безмежна секретність по відношенню до будь-яких негативних явищ минулого і сучасного. Ця традиція, закладена Сталіним, повсюду проявлялася у брежнєвський період у формі боротьби проти правди історії, під прапором захисту соціалізму від спроб його «очорнити». Сталінські традиції у певній мірі живуть і сьогодні серед людей, які лояльно ставляться до тоталітарної системи, оскільки саме в 30-ті — 50-ті роки вони самовіддано працювали, несли жертви в ім'я «світлого майбутнього».

Отже, в 30-ті — 50-ті роки історична наука була перетворена в інструмент утвердження культу особи Сталіна. Склалася ситуація, коли влада прагнула все підпорядкувати собі, а історик, в свою чергу, підкорявся владі. Безпосередню і «успішну» спробу вплинути на історичну науку і перетворити її в частку «нової ідеології» Сталін зробив, як уже відзначалося вище, у 1931 р., коли в журналі «Пролетарская Революция» було надруковано його лист «Про деякі питання історії більшовизму». Різкий, місцями грубий по формі лист з політичними звинувачуваннями проти «істориків-троцькістів» містив деякі моменти, які відіграли згодом вирішальну роль у підпорядкуванні історичної науки цілям формування ідеології сталінізму. Це, по-перше, твердження про недопустимість наукових дискусій з питань, які Сталін назвав «аксіомами більшовизму». В результаті сам метод дискусій виключався із практики історичної науки, що неминуче привело до її догматизації, утраті творчого характеру. По-друге, твердження Сталіна, що «паперові документи» не можуть служити справі виявлення історичної істини, різко обмежило допуск істориків до архівів, можливості вивчення ними оригінальних історичних документів. Ситуація ще більше погіршилася з передачею державних архівів у відання НКВС СРСР (1938 р.) По-третє, виступ Сталіна в журналі «Пролетарская Революция» послужив сигналом для «розносних проробок» істориків, в ході яких на них навішувалися політичні ярлики, зводилися наклепи в приналежності до






398

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

антипартших течій, вимагалися «каяття» в інкримінованих їм «помилках», які розцінювалися як політичні помилки. По-четверте, в історичних дослідженнях насаджувався тоталітарний стиль мислення, класові і партійні парадигми, які з великими труднощами долаються і сьогодні. А головне - відбувалося зрощування радянської історіографії з політикою і перетворення її в складову частину ідеології тоталітарної системи.

Після XX з'їзду КПРС, який визнав «викривлення» марксистсько-ленінських ідей», відбувається деяка лібералізація суспільного життя, а розвінчування культу особи Сталіна і здійснених ним злочинів викликало зрушення в суспільній свідомості на всіх рівнях - соціально-психологічному, моральному та ідеологічному. Особливо він проявився серед творчої інтелігенції. У зв'язку з цим А.Д.Сахаров справедливо відзначав: «... Після XX з'їзду КПРС система позбулася крайнощів і ексцесів сталінського періоду, стала більш «цивілізованою», з обличчям якщо і не зовсім людським, але й не тигровим...».

Разом з тим, у практичній діяльності для дослідників вітчизняної історії методологічні завдання дещо ускладнилися. Виникає потреба якимось чином пояснити зв'язок між загальною історією і конкретною практикою. Перші спроби істориків в цьому плані виявилися обнадійливими. Було поставлено питання про зміст і форму прояву закономірностей суспільного розвитку. Звертаючись до однієї із найбільш хворобливих тем радянської історії - ліквідації куркульства як класу, історики взяли на себе сміливість порозмірковувати про принципову необхідність колективізації і ліквідації куркульства і формах, в яких вона здійснювалася на практиці. Більше того, деякі історики відзначали, що репресії в ході ліквідації куркульства були породжені не об'єктивними умовами наростання класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва, а лише особливостями соціалістичних перетворень у нашій країні.

Але навіть це несміливе пожвавлення наукової думки в галузі історичної науки тривало короткий час. Воно було рішуче перерване після постанови ЦК КПРС про роботу редакції журналу «Вопросы истории». З цього часу стала вимальовуватися нова схема, не менш жорстка, ніж раніше. У першу чергу була обмежена і дискредитована сама можливість невідповідності теоретичних положень і практики соціалістичного будівництва, а точніше — деформації теретичних положень в ході

399
Історична наука тоталітарної доби

практики соціалістичного будівництва. Така можливість допускалася в єдиному періоді, а відповідальність покладалася за всі порушення ленінських настанов на одну людину — Сталіна. Більше того, у виступі академіка Б.М.Пономарьова «Завдання історичної науки і підготовки науково-педагогічних кадрів в галузі історії» окреслювалося коло питань і проблем, де подібна деформація визнавалася допустимою і такою, що існувала. Отже, цим рішеням знову в істориків «забиралося право» роздумувати над питаннями теорії, оскільки лише КПРС монополі-зовувала право розвивати теоретичні основи марксизму-ленінізму і тільки вона була в змозі оцінити, наскільки практика адекватна теоретичним ідеям і висновкам.

Період з другої половини 50-х до початку 70-х рр. офіційно було оголошено як час відновлення «ленінської концепції» історичного процесу, як позбавлення історії від сталінських помилок і перекручень. Насправді ж в ці десятиріччя проходила модернізація сталінських ідей, їх очищення від особливо одіозних положень і висновків. Підтверджен­ням сказаного стало семиразове видання підручників з історії КПРС під редакцією Б.М.Пономарьова. В останніх виданнях практично в повному обсязі була відновлена модель «Короткого курсу» і в змісті, і в характері інтерпретації основних проблем радянської історії. Останнє зумовлювалося як наростанням кризових явищ у радянському суспільстві, коли знову потрібна була «тверда сталінська рука» для наведення порядку, так і появою рецедивів нового культу - Брежнєва.

У другій половині 70-х рр. в черговий раз стало ясно, що радянська історична наука ніяк не виходить за коло традиційних уявлень, на основі яких неможливо осмислити і пояснити явища минулого і сучасного. Не випадково у цей час серед істориків розгортається обговорення методологічних проблем історико-партійної науки.

Низький теоретичний рівень багатьох досліджень був для всіх очевидним, але вихід з даної ситуації вбачався не в пошуках нових ідей, а в актуалізації давно уже відомих ідей класиків марксизму-ленінізму, які, як виявилося, не повністю були введені до наукового обігу. Багато істориків вирішили, що пора перейти від дискусій з допомогою цитат до відтворення цілісних концепцій. У кінці 70-х - на початку 80-х рр. з'явилися десятки робіт, у яких «відтворювалася» ленінська концепція з того чи іншого питання. Цей період, порівняно з попереднім, був досить

400 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

продуктивним, оскільки в істориків з'явилася хоч якась можливість не лише цитувати класичні тексти, але й включати власні інтепретації в аналіз концепцій. В указаний період були, зокрема, , «відтворені» «ленінські» концепції непу, «воєнного комунізму», жовтневої революції, ленінського плану соціалістичного будівництва.

Але робота над ленінськими текстами, хоча вона велася досить інтенсивно, мало збагачувала арсенал теоретичних уявлень. Ситуація ускладнювалася тим, що єдиним джерелом збагачення марксистської теорії визнавалася практика соціалістичного будівництва в СРСР і країнах-сателітах, яка оцінювалася як досвід реального соціалізму. Виникало замкнуте коло: практика соціалістичних перетворень сприймалася як підсумок втілення марсистсько-ленінських ідей, а ідеї могли збагачуватися лише на основі даної практики. Реальні новації залишалися мізерними і зводилися лише до постійного розширення хронологічних рамок руху від капіталізму до соціалізму. «Вершиною» в цьому смислі стала концепція «розвинутого соціалізму». Але навіть лідери КПРС змушені були визнати, що теоретична думка протягом 30-70-х рр. не розвивалася.

Характерною рисою радянської історіографії проблем соціально-політичного розвитку було те, що більша половина праць, 62,3%, відносилася до періоду 1920-х - 30-х рр. На протязі 1959-1975 рр. було написано 1422 праці, присвячені «періоду будівництва соціалізму». Найпопулярнішими темами були: Ленін і КПРС - 622 праці, ідеологічна діяльність партії - 441, партійне будівництво - 408, партійне керівництво комсомолом - 284 та ін. Значно уступала кількість праць, присвячених «боротьбі КПРС» з непролетарськими партіями, проблемам національ­ного і культурного розвитку, а також історіографічного плану.

Теоретична і методологічна бідність радянської історіографії стала причиною того, що в історичних дослідженнях не допускалися відносність, варіантність, ймовірність. Такі цілком природні елементи будь-якого наукового процесу розглядалися як недоліки і більше того -як наслідок політичних помилок в результаті відступу від марксизму-ленінізму і проведення чужих «буржуазних» поглядів в історичну науку. Різні позиції були можливими лише в одному випадку: якщо вони вписувалися в «загальноприйняту» концепцію даної проблеми.

401
Історична наука тоталітарної доби

Монологізм і монополізм по відношенню до історичної істини доповнювала крайня ступінь політизованості самих уявлень про істинне і хибне в історичній науці. Усе це зумовлювало звуження і деформації історіографічного поля. Політизація історичної науки впливала на її структурні елементи, формулювання тем і проблем, аспектів наукових досліджень. У радянській історіографії створювався пантеон актуальних тем і проблем і коло тих питань, які вважалися неактуальними, про які прийнято було умовчувати, або згадувати в плані критики буржуазних фальсифікаторів.

Актуальна проблематика обмежувалася вузьким колом. Вона включала боротьбу різних угрупувань за владу; зміст внутрішньої політики партії і уряду і аналіз факторів, які впливали на зміну внутріполітичних пріоритетів; основні політичні інститути і їх функціонування в суспільстві тощо. Вивчаючи політичну систему, історики розкривали керівну роль в ній комуністичної партії, досліджуючи соціально-класову структуру суспільства показували провідну роль робітничого класу, розробляючи проблеми культурної сфери - висвітлювати утвердження комуністичної ідеології. При розгляді радянської історії не допускався показ випадків, коли в КПРС не співпадали задуми, практика і результати. Залишалося багато «білих плям» в історії інтелігенції, немарксистських політичних партій, заборонялося писати про голодомор в Україні 1932-33 рр., опір трудящих тоталітарній системі і т.д. Створювався тип вітчизняної історіографії, який виступав органічним елементом тоталітарної системи. Змінити її можна було тільки із ліквідацією самого типу суспільного устрою, відкинувши традиції і методологічні підходи комуністичної доби.

На певному етапі перебудови політичні процеси в країні пришвидшили прогрес історичних знань. Разом з тим, боротьба за історичну істину в другій половині 80-х рр. стає по суті формою політичної боротьби. На думку авторів колективної монографії «Открывая новые страницы...» «...історія стала важливою складовою політики перебудови, процесу ідейно-морального оздоровлення радянського суспільства, формування в радянських людей нового політичного мислення».

На перший погляд історія ніби знову виступала жертвою політичної кон'юнктури. Дійсно, немало авторів, слідуючи радянським

402 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

політизованим традиціям в історіографії, прагнули протягнути старий вантаж поглядів і знань в новий бурхливий час, прикриваючись популярною перебудовчою фразеологією. Проте такі праці залишилися поза запитом суспільства, яке жадібно сприймало потік сенсаційної інформації про «білі плями історії». «Знанням про минуле» в той час випадало бути не «прислугою» політичного режиму, а формою політичної боротьби за прогрес суспільства, утвердження демократії, піднесення історичної самосвідомості народу.

Історики радянського суспільства виявилися в складному становищі. У пресі, по радіо і телебаченню лунали заклики - історію потрібно писати по-новому, її потрібно очистити від брехні, замовчу­вання і коментаторства. У цих умовах одні історики, отримавши можливість прямо і відверто писати про гострі історичні проблеми, відчували тягар особистої відповідальності за те, що хотіли, але не сказали вчора, за те, що можуть і повинні сказати сьогодні. Вони вагалися виконати свій громадський обов'язок історика, виявляючи величезну обережність у висвітленні складних питань радянської дійсності на сторінках газет і журналів. На іншу групу дослідників тиснув тягар радянських історіографічних традицій, вони по-старому чекали вказівок і розпоряджень зверху, які б визначали в історичних дослідженнях «межі дозволеного». Крім того, потрібно було відмовитися від «себе минулого», визнати, що багато зробленого в минулому може повністю або частково бути перекресленим, що цілі пласти попередньої історіографії просто перестають існувати. Частково і цим, мабуть, можна пояснити консерватизм деяких істориків щодо нових змін.

Крім того, назрівала й інша загроза історичній науці. Складалася ситуація повторення минулих етапів історіографічного розвитку, коли працював механізм оснащування фактами нових концепцій. Концепція «білих плям» історії могла стати сприятливим грунтом для нової кон'юнктурщини. Тому солідні дослідники без всебічного аналізу нових джерел і документів, виявляючи політичну обережність, не спішили з висновками та прогнозами.

На фоні нечисельних зважених публікацій істориків-профе-сіоналів «дев'ятим валом» здавалися публіцистичні виступи Ю.Карякіна, М.Шмельова, І.Клямкіна, Г.Попова та ін.

403
Історична наука тоталітарної доби

Публіцисти заповнювали емоційними матеріалами, часто до кінця не перевіреними даними «білі плями» історії, демонструючи таким чином свою підтримку перебудові. Сотні лекторів по всій країні стали розповідати про «білі плями», використовуючи малодоступні історичні факти. Для багатьох із них допомагало ознайомлення з публікаціями «буржуазних фальсифікаторів», для яких більшість «білих плям» стала тим сурогатом, який заповнив вакуум, що утворився через відсутність досконалих історіографічних концепцій.

Історична публіцистика тонула в широкому морі популярних непрофесіональних статей, де історія 1920-х - 30-х рр. ставала лише приводом для розгляду сучасних реалій. Такий розгляд минулого через сучасне породжував цілу низку ілюзій. Протиставляючи, наприклад, неп сталінській системі через сучасне заполітизоване бачення проблеми, дослідники ідеалізували його, не розкривали протиріччя внутрішнього розвитку. Єдиним істориком, який виступив у 1987 р. проти ідеалізації непу був В.П.Дмитренко.

Спостерігався розрив у історичній науці між фактами і концепціями, які ніби розійшлися по периметру збудженої перебудовою громадської думки. Буденна історія (особисті спогади очевидців, які складалися із ретроспективних оцінок під впливом не лише минулого, але й сучасного) ніби відсунула професійну історію на другий план. В ситуації методологічного вакууму спрацювала система переробки інформації, закладеної в масовій свідомості і була перенесена в сферу професіонального знання. Потреба оновлення історичної науки під впливом програми буденного сприйняття історичного процесу була спрощена до такого поняття, як «переоцінка», а та, в свою чергу, звелася до заміни позитивних моментів на негативні, і навпаки. «Серед істориків-професіоналів розпочався похід за «негативом». В результаті все знову було зведено до старої схеми: пошуку «винних», визначення «провини» і констатації «стратегічних помилок», після яких країна пішла по невірному шляху».

Певною ознакою оновлення і своєрідним викликом консерва­тивній радянській історіографії став виступ Ю.Афанасьева на вченій раді МДІАІ в грудні 1986 р., куди він перейшов на посаду ректора із журналу «Коммунист». Ю.Афанасьев не був спеціалістом у радянській історії. Він спирався на ідеї, які були висловлені істориками в кінці 60 —

404 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

на початку 70-х років, - новий напрямок в історіографії подій жовтня 1917 р., пов'язаний з іменем П.Волобуєва, книгами В.Данилова з історії колективізації та ін. Виступ Ю. Афанасьева виходив за рамки «Короткого курсу історії ВКП(б)», за що звинувачувався істориками-сталіністами у «підриві основ» і традицій історичної свідомості радянських людей. Хоча в працях Ю.Афанасьєва і зберігалася звична соціалістична лексика, а «деформації соціалістичного розвитку» відмежовувалися від «вчення Маркса і Леніна», критика сталінізму велася через призму ленінських ідей, все ж його виступ сприймався як історіографічний екстремізм.

Проте поступово в історичній науці завдяки початку демонтажу марксистсько-ленінської методології складалася більш сприятлива духовна атмосфера, яка забезпечувала розвиток наукової творчості. В цілому перебудова в історичній науці мала скромні результати. Як справедливо відзначає американський історик М.фон Хаген вся ця інтелектуальна активність не піднімалася до рівня дійсно нової історіографії, а тому історики не написали в той час нічого такого, щоб не було відоме на Заході. Головні зміни відбулися у «риториці і підходах», у тому, як радянські вчені стали говорити про минуле.

В той час методологічні пошуки, що відбувалися в кінці 60-х - на початку 70-х років М.Гефтером, змістовні публікації з методології історії 70-х років М.Барга і І.Ковальченка ставали основою для нових робіт, бар'єром на шляху непрофесіоналізму, політичної кон'юнктурщини.

На порядок денний виходили питання про перехід історичнго мислення на якісно новий рівень, який би був не лише закритий для «вітрів кон'юнктури» сприятливими зовнішніми умовами розвитку науки, але і методологічно захищеного від них.

Духовне обличчя істориків-«восьмидесятників», їх наукові інтереси можна визначити сьогодні за статтями і публікаціями про радянську дійсність 20-х - 30-х років, які домінували в історіографії кінця 1980-х рр. У них головна увага зверталася на аналіз критичних моментів нашої історії, поворотів у політиці партії тощо. Важливою була проблема альтернативності розвитку країни. Історики все частіше ставили питання: «Який соціалізм ми в 30-ті роки побудували? За якими критеріями його оцінювали?».

З'явилися різні варіанти визначення того ладу, який був створений у 30-ті роки, - державний соціалізм», «казарменний соціалізм», «ранній

405
Історична наука тоталітарної доби

соціалізм», «феодальний соціалізм». Дослідник О.О.Нуйкін писав, що в 1928-1929 рр. Сталін здійснив контрреволюційний переворот, а О.П.Бутенко вважав, що робітничий клас був усунутий від політичної влади, яку узурпував Й.Сталін і його оточення і т.д. Сама постановка цих питань засвідчила, що дослідників більше не влаштовували ті уявлення про соціалізм, які склалися в 30-ті - 40-ті роки і дійшли до 80-х рр. Дослідники Г.Бордюгов і В.Козлов приходять до висновку, що «Виправдати той тип адміністративно-командної системи, який набув форми особистого режиму, підготовкою до війни, екстремальністю обстановки, мабуть неможливо. Ми повинні більше говорити про те, що була демократична альтернатива ... в рішеннях 1931, 1932, 1933, а особливо 1934 р., коли робилися спроби... відмовитися від надзвичайних мір як системи...»

Далі дослідники вважають, що в протиріччях радянської системи було закладено дві тенденції—демократина і авторитарна. В силу певного поєднання об'єктивних і суб'єктивних факторів перемогла авторитарна тенденція.

Отже, історики, які стояли на позиціях оновлення і демократизації радянського суспільства, прагнули відшукати оптимальні моделі його перебудови через дослідження альтернатив розвитку в 20-ті - 30-ті рр., використання історичного досвіду минулого.

Але в умовах, коли йшов лише демонтаж старих догм і стереотипів, а «білі плями» історії заповнювалися новими маловідомими фактами, радянська історіографія з усіма її внутрішніми законо­мірностями розвитку, структурою, психологією кадрів була готова лише до того, щоб замінити старий відпрацьований блок концепцій, почерпнутих із «Короткого курсу історії ВКП(б)» на новий, створений в умовах кон'юнктури перебудови. Іншими словами, відбувалося не поглиблення історичних знань, а робилися спроби запропонувати і історикам, і суспільству в цілому нову «схему» пояснення минулого, в тому числі і подій 1920-х - 30-х рр. Одні намагалися зберегти і захистити старі «схеми», інші - «зруйнувати їх, просто перевернувши з ніг на голову, або замінивши політичні знаки. Дослідження, які з'явилися у другій половині 80-х років і до 1992 р., хоча і викривали негативні явища сталінізму, але розглядали їх через призму соціалістичних деформацій і перероджень. У цей час ще не ставилася під сумнів наукова основа

406

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

407



ленінської теорії соціалізму. Лише вказувалося, що Сталін ніби відійшов від неї. І сталінська практика у зв'язку з цим називалася антиленінською і антисоціалістичною. Отже, радянські дослідники часів горбачовської перебудови в терміні сталінізм об'єднували все те із минулого 1920-х -початку 50-х років, що здавалося несприйнятливим і від чого необхідно було відмовитися в процесі самої перебудови радянського суспільства. Іншими словами, в роки перебудови йшов процес розчищення дослідницького простору від старих догм і стереотипів, який мав обмежений характер. Останнє зумовлювалося тим, що боротьба йшла не стільки за поглиблення історичних знань, а за те, щоб запропонувати і суспільству, і історикам нові пояснення минулого.

Крім того, дослідники-практики відчували глибокий дискомфорт від падіння престижу історичної науки, змін у власному соціальному статусі і матеріальному становищі. їх «кризове» світовідчуття підсилювалося особистим розчаруванням у результатах перебудови та матеріальним зубожінням. Стало зрозуміло, що за словами «більше демократії», «більше соціалізму» ідуть процеси демонтажу старої системи та капіталізації суспільства.

В той час ідея легкого повернення у цивілізований світ країни, що понад 70 років ішла «соціалістичним шляхом», розділила долю багатьох ідеологічних міфів. Стало очевидним, що «з тоталітарної комуністичної рівності немає прямої і короткої дороги у громадянське суспільство». Зруйнування тоталітарних механізмів забезпечення соціальної рівноваги обернулися загальною «варваризацією» життя, що знайшло вияв у зростанні злочинності та звиканні до кровопролиття. Проте горбачовська перебудова мала і безперечний позитивний потенціал, вона відкрила шлях для розв'язання наболілих національних питань.

В Україні різко підвищився інтерес до вітчизняної історії. У газетах і журналах почали з'являтися публікації документів з раніше недоступних архівних фондів, які свідчили, що і в офіційній історії України надто багато «білих плям».

Тогочасне керівництво компартії України помітно відреагувало на вихід вітчизняної історії на вістря суспільно-політичної боротьби. У жовтні 1988 р. В.Щербицький заявив, що суспільствознавчі дослідження слабо відбивають актуальні потреби життя, а робота по вивченню «білих плям» історії ведеться не тільки не досить енергійно, а й слабо

координується. Це зауваження стало висхідним пунктом для появи унікального в ідеологічній практиці КПУ координаційного плану в галузі вітчизняної історії. Зрозуміло, що ЦК Компартії України переслідував тоді свої цілі - перешкодити появі в пресі публікацій, які були, на думку Першого секретаря ЦК КПУ, необ'єктивні і перекручували історичну правду. Як приклад, В.Щербицький згадував велику статтю С.Білокіня про М.Грушевського, надруковану «Літературною Україною» 21 липня 1988 р., в якій «однобічно висвітлюється його наукова і політична діяльність, зроблена спроба якоюсь мірою навіть виправдати його відомі націоналістичні позиції». Отже, в той час офіційні оцінки життя і діяльність М.Грушевського ще залежали від політичної кон'юнктури, рівня ідеологізації суспільного життя, що відбивалося і на стані радянської історіографії.

Виконуючи поставлене завдання, апаратні працівники ЦК КПУ підготували на розгляд Політбюро 31 січня 1989 р. питання про розробку республіканської програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР.

На початку лютого 1989 р. з'явилася постанова ЦК КПУ про формування республіканської програми. Координаційній комісії на чолі з віце-президентом АН УРСР І.Лукіновим було запропоновано протягом півроку накреслити заходи щодо розвитку історичних досліджень, полегшення доступу до архівних джерел, видання та перевидання документів і творчої спадщини видатних українських істориків.

Координаційна комісія за півроку розробила на основі пропозицій академічних установ і міністерств комплексну програму розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії України.

Проект програми після обговорення в зацікавлених організаціях та державних інстанціях був дороблений координаційною комісією з урахуванням зауважень. Апарат ЦК КПУ в обговорення не втручався і не робив спроб усунути праці, які завжди вважалися особливо небезпечними (наприклад, «Історія Русів», або твори В.Винниченка та М.Грушевського). У липні 1990 р. після певного зволікання Політбюро затвердило проект у вигляді, представленому координаційною комісією.

Прийняття довгострокової і багатофункціональної програми відображення вітчизняної історії показує, що нове керівництво Компартії України (у вересні 1989 р. В.Щербицького замінив В.Івашко) прагнуло

408

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

409



не відставати від подій, а зберігати контроль за суспільно-політичною ситуацією в республіці.

Ця програма настільки відповідала потребам суспільства, що і після розпуску Компартії України, продовжувала виконуватись. Майже все, що виходило в Україні в 1991-1995 рр. прямо або посередньо пов'язане з комплексною програмою (за виключенням праць, створених істориками діаспори).

У кінці 1980-х рр. в умовах демократизації суспільства, зламу ідеологічних догматів доби тоталітаризму з'явилася перша хвиля науково-популярних статей, присвячених «одному із головних лідерів буржуазно-націоналістичного руху» (такою була оцінка в радянській історіографії) - М.С.Грушевському. Ці публікації носили просвітниць­кий, пропаган-дистський характер, але вони виконували важливу суспільно-політичну функцію - зняття анафеми з імені Михайла Грушевського, повернення його до контексту вітчизняної історії.

А 29 серпня 1990 р. в Актовому залі Інституту історії АН, під час сесії «Проблеми української історіографії та історіософії» Любомир Винар (штат Огайо) від Українського Історичного Товариства запропонував учасникам приєднатися до відзначення 125-річчя з дня народження М.С.Грушевського.

17 жовтня 1990 р. в Торонто відбулася наукова конференція Українського Історичного товариства «Сучасний стан української історичної науки в Україні і діаспорі». Під час відкриття конференції було проголошено 1991 рік (роковина 125-річчя народження М.Грушевського) ювілейним Роком Грушевського.

27 вересня 1921 р. у Києві відбулася урочиста сесія Загальних зборів Академії Наук України, присвячена 125-річчю з дня народження М.С.Грушевського. Сесія відбулася в «Будинку Вчителя», там, де в минулому проходили засідання Української Центральної Ради. На сесії було прийнято рішення присвоїти ім'я М.СГрушевського Інституту історії АН України.

У столиці України були відкриті виставки, присвячені М.СГрушевському. Творча спадщина українського історика поверталася на Батьківщину. Українська історія стала як би великим пробним каменем, який виявляє чинність тих чи інших теорій навіть у тому випадку, якщо безпосередньо вони не стосуються України. Українська історія стала дуже «модерним» полем дослідження.

Після історичного буму кінця 80-х років, коли інтерес до історії у радянському суспільстві носив безпрецедентний у світовій практиці розмах, у середині 90-х рр. серед масового читача дещо зменшився інтерес до історії. Із моди вийшла газетно-журнальна історична публіцистика. Особиста реакція істориків на суспільну кризу першої половину 90-х рр. проявлялася в широкому діапазоні - від щирого захоплення різними політичними ідеями (ліберальними, національними, комуністичними і т.д.) до найглибшого скепсису і розчарування людини, котра побачила відкрито політичне життя, безсоромність суспільства, яке зірвало з себе одяг ідеології і моралі. Перед істориком відкрилося декілька шляхів. Перший і самий простий - спробувати продовжити роботу «на замовлення» — вчора комуністи платили за розвінчування «буржуазних фальсифікаторів», сьогодні, можливо, «буржуазні фальсифікатори» і нова влада заплатять за розвінчування комуністів. Інший шлях — «стратегія виживання» — спробувати знайти «примирення» з дійсністю, і, використовуючи свій професіоналізм, продовжувати дослідження з вітчизняної історії, пошуки історичної істини.

Останнім часом з'явилися роботи, автори яких намагаються об'єктивно і неупереджено розкрити складні сторінки вітчизняної історії. Це, зокрема, монографії В.М.Даниленка, Г.В.Касьянова, С.В.Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки» (К., 1991), Ю.І.Шаповалова «Людина і система» (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні) (К., 1994), його ж у співавторстві з В.Пристойко «Справа «Спілки Возволення України». Невідомі документи і факти» (К., 1995), «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (К., 1997. - Т.1) та ін. Інститутом історії НАН України підготовлено і видрукувано збірник документів і матеріалів «Колективізація і голод на Україні 1929-1933 р.» (К., 1993). Названі видання, без сумніву, здійснили великий вплив на наукове розуміння тоталітаризму в Україні 1920-х — 30-х рр. У них змальовується, можливо, те найстрашніше, що було в сталінській системі - несумісність з нею особистості, висвітлюється скаліченість психології і знівеченість ідеології, які робили неприпустимими найменший відхід від накресленої зверху «генеральної лінії», будь-яке виявлення власної думки. Разом з тим у працях показується, що і в 1920-ті, і в 1930-ті рр. були люди, котрі не побоялися кинути виклик сталінській системі, знаючи безперечно, що це їм коштуватиме. Але ця проблема заслуговує

410 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

більш широкого і ґрунтовного спеціального дослідження. Розглядаючи сталінізм у «національному українському розрізі», автори роблять слушні висновки і узагальнення про те, що в Україні «відбилися практично всі загальновідомі риси сталінізму. «В умовах централізації та унітарності сталінізм неминуче набирав загальних для всієї країни особливостей і рис, властивих, звісно, кожному його варіантові на «регіональному рівні». Позбавлені тоталітарної ідеології і так званого політичного монізму, автори названих історичних досліджень орієнтуються перш за все на такі наукові цінності, як істинність і об'єктивність. На основі конкретно-історичного матеріалу вони далі обґрунтовують, поглиблюють, конкретизують і доповнюють висновки, що стосуються різних аспектів тоталітаризму. Зміст публікацій показує, що «справжня влада зосереджувалася в руках обмеженого кола олігархів - вищих функціонерів і вождів», а «держава радянського типу покривала собою мало не всі прояви організованого суспільного життя».

З серпня 1994 р. в Україні видається науково-публіцистичний журнал «З архівів ВУЧК-НКВД-КГБ», де вміщуються біографічні нариси видатних українських діячів, документи про політичні репресії періоду тоталітаризму. Провідними темами наукових досліджень стали: культурно-національний розвиток України 1920-х - початку 30-х рр; наукова і творча інтелігенція періоду українізації, опір в Україні становленню тоталітарного режиму, діяльність каральних органів в 1920-х - 30-х рр., голодомор 1932-1933 рр. і репресії в Україні та ін. Значна увага приділяється історичним персоналіям — М.Грушевському, Л.Кагановичу, М.Хрущову, Й.Сталіну, В.Балицькому, Х.Раковському, М.Скрипнику та ін.

Таким чином, звільнення історичної науки від домінуючого впливу марксистсько-ленінської ідеології і притаманної їй парадигми класового підходу та історико-романтичні національно-емпіричні дослідження не можуть самі собою привести до виходу з кризи історичного мислення. Навпаки, ця криза ще посилюється, бо збереглися всі хиби старої методології (тільки із зміненими знаками) і доповнилися новими. Ліквідовано назву «білих плям». Але разом з тим з'явилися нові «білі плями», нові закриті проблеми. Повернено історії ряд імен, зокрема, М.С.Грушевського, М.П.Василенка, М.Є.Слабченка, М.І.Яворського, С.О.Єфремова та





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка