Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка32/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

41

Історична наука тоталітарної доби

ін. Це добре. Проте стали забуватися імена багатьох керівників виробництва, працівників культури, новаторів виробництва 1920-х- 30-х рр., які зробили вагомий внесок у розвиток народного господарства України.

Сьогодні, коли справедливо розкриті вади історичної науки, зроблено кроки для виходу її з кризи, на превеликий жаль, ще не вдалося подолати тоталітарний стиль мислення. Адже відкинувши однобічність одного гатунку (парадигма класового підходу), історики одразу ж ухопилися за однобічність іншого гатунку (парадигма національного підходу). Внаслідок цього продовжує зберігатися стиль мислення, який визначає однолінійність думок. Замість продекларованого переосмислен­ня історичного минулого часто-густо відбувається проста перестановка понять: герой-зрадник, націоналіст-патріот, інтернаціоналіст-шовініст тощо. Треба позбутися одномірного підходу до історії взагалі і до оцінки окремих діячів зокрема. Історичні постаті підкорялися законам свого часу. Як живі люди, вони знали і зльоти і падіння, мали досягнення і припускали помилки, навіть, злочини.

Отже, не можна радянський період нашої історії або просто замовчувати, або розглядати тільки в чорних фарбах. Тут ігнорується закон історичного мислення: радісним або трагічним було минуле, його не можна не помічати. В радянському періоді було багато жахливого і огидного. Але були і певні позитивні результати. Немає історії жодного народу, яка б мала один зміст і була б відображена лише однією фарбою.

У зв'язку з цим не втратили своєї актуальності і в наш час засади наукової творчості В.Антоновича, який писав: «Істинний історик знає, що історія — це народне самопізнання й що чим більше вноситься в нього світла, правди й науки, тим вище, моральніше, а отже, й могутніше стає даний народ; духовні сили розвиваються не від створення фантастичних тенденцій образів, а від тверезого й, передусім, істинного розуміння свого минулого». Такий підхід виключає політичну кон'юнктуру в історичних дослідженнях та їх підпорядкованість ідеологічному диктату.

Сьогодні в українській історіографії простежується тенденція на розуміння того, що необхідно відмовитися від фрагментарного мислення, а розглядати і вивчати історичні явища під кутом зору багатофакторного розвитку, синтезу різних методологічних підходів.






412

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія історії України другої половини 1950-х - 80-х



рр. Наступний етап історіографії історії України охоплює другу половину 50-х - кінець 80-х років. Його вихідним рубежем став XX з'їзд КПРС, який поклав початок ліквідації наслідків культу особи.

Відразу після з'їзду зазнали критики найбільш випуклі прояви культу особи в історії радянського суспільства, закріплені в «Історії ВКП(б). Короткий курс». У редакційній статті «За творчу розробку історії КПРС» (1956 р.) журналу «Коммунист» робилася перша спроба дати науковий аналіз цій книзі. Зокрема, в статті відзначалося, що в названому підручнику містяться досить серйозні недоліки як теоретичного, так фактичного порядку. Але в статті критика сталінських догм не була глибокою і послідовною. У ній, зокрема, відзначалося, що написання підручника було «серйозною спробою систематичного викладу історії партії», а у висвітленні деяких питань ця книга була навіть «кроком вперед порівняно з попередніми підручниками».

Не дивлячись на половинчаті оцінки, розпочатий процес звільнення історичної науки від негативного впливу культу особи і його наслідків, відкрив нові можливості для розвитку суспільствознавства, позитивно відобразився на розробці найважливіших проблем історії України. На зміну «Історії ВКП(б). Короткий курс» прийшла «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу», де по-новому висвітлювалася низка проблем історичного минулого. Там, наприклад, називалися порушення Сталіним ленінських принципів соціалістичного кооперу­вання сільського господарства в ході суцільної колективізації, відзначалося, що на 1934 рік (XVII з'їзд ВКП(б) ) поступово склався культ особи Сталіна, з яким пов'язані репресії, грубі порушення законності в 30-ті роки. Детально ці зміни в змісті нового підручника проаналізували дослідники О.О.Воронович, В.М.Донський, О.В.Шапракін. Що стосується оцінок підсумків соціально-політичного розвитку радянського суспільства на кінець 30-х рр, то тут все залишалося без змін, по-старому. В «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу» не була подолана сталінська концепція соціалізму, а також ідея «злого умислу» опозиціонерів, яка відтворювалася в підручниках до середини 80-х років. Звичайно, оцінка «Короткого курсу» з цього приводу була частково модернізована і пом'якшена, але опозиціонери по-старому звинувачувалися в антирадянській діяльності,


413

Історична наука тоталітарної доби

дворушництві та намаганні з самого початку підірвати процес соціалістичного будівництва в СРСР. Критика культу особи Сталіна не супроводжувалася критикою сталінських методів боротьби з опозицією. Все це визначало і відповідний підхід до розкриття ролі робітників, селян, інтелігенції у внутріпартійній боротьбі, в політичному житті України.

В цілому критика культу особи після XX з'їзду КПРС виявилася поверховою, вона не торкалася глибинних процесів життя суспільства, суті авторитарного режиму кінця 20-х - 30-х років. Навіть у постанові «Про подолання культу особи і його наслідків» від 30 червня 1956 р. Сталін оголошувався «теоретиком» марксизму-ленінізму, активним борцем за втілення в життя ленінських заповітів та справи соціалізму. А сам М.С.Хрущов, який розвінчував культ, відзначав, що не дивлячись на помилки Сталіна, допущені ним в останній період діяльності, він зробив багато для нашої країни, для партії, міжнародного робітничого руху. Такі реверанси на адресу «вождя» не сприяли глибокому осмисленню сталінізму, тоталітарної системи в цілому. За невеликим виключенням концепція історичного розвитку радянського суспільства і комуністичної партії залишалася такою, якою вона склалася ще в 30-ті — 40-ві роки. Тому період «відлиги» не залишив в історичній науці ні серйозних антисталінських видань, ні документально обгрунтованих політичних біографій Сталіна, його соратників винних у багатьох трагічних подіях. Більше того, в другій половині 60-х - на початку 70-х рр. в історичній науці були зроблені спроби реанімації загально-методологічних постулатів «Короткого курсу історії ВКП(б)», посилилась тенденція до некритичного висвітлення історії. Уже в листопаді 1965 р. на нараді вчених суспільних наук у завуальованій формі завідуючий відділом науки ЦК КПРС С.П.Трапезников проводив лінію на реабілітацію Сталіна. Усе це свідчило, що намітився відступ від курсу, проголошеного XX з'їздом КПРС.

Особливо яскраво поворот до методологічних установок «Короткого курсу історії ВКП(б)» проявився в книзі з історії КПРС під редакцією Б.М.Пономарьова. По суті, ця книга була перетворена на єдине видання, де монополізувалося право на істину. Випуск учбових посібників, курсів лекцій з історії партії провідними університетами був зорієнтований на дотримання оцінок книги Б.М.Пономарьова, а з другої половини 70-х років зовсім заборонений.



414

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

415



У кінці 70-х років питання про культ особи офіційно оголо­шувалося вичерпаним. У річницю 100-річчя з дня народження Сталіна газета «Правда» писала, що партія швидко подолала культ особи і його наслідки перш за все тому, що залишалася здоровою і життєдіяльною. Культ особи не міг змінити природи соціалістичного ладу.

Прогресивні сили в суспільстві та історичній науці добре розуміли, що за такими судженнями стояло бажання «закрити» дискусії навколо гострих питань радянської історії. Це була боротьба проти спроб серйозно розібратися в природі системи партійно-державного керівництва країною, превентивна боротьба проти можливих спроб демонтувати цю систему. У другій половині 50-х - до середини 80-х років особливо збільшилася кількість робіт з історії робітництва. За сучасними оцінками історики тоді «немало досягли в урочисто-пропагандистському (по суті, молитвенному) зображенні ролі і становища робітників у соціа­лістичному суспільстві». Склалася своєрідна ситуація: при збільшенні кількості праць і фактичного матеріалу про робітників України висновки залишалися незмінними. Як наслідок, в науковій практиці утворився глухий кут, а пропагована довгий час теза про провідну роль робітників у суспільстві 1920-х — 30-х рр., не підтвердилася найновішими досягненнями історіографії. Надзвичайно мало уваги приділялося вивченню історії інтелігенції, інших соціальних груп суспільства.

Разом з тим необхідно відзначити, що у другій половині 50-х -першій половині 80-х рр. вчені частіше, ніж у попередньому історіографічному етапі, зверталися до вивчення проблем соціально-політичного розвитку України 1920-х - 30-х рр.

Дослідники на прикладі соціально-політичного розвитку 1920-х - 30-х рр. намагалися доказати неухильне втілення в життя ідей К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна. Ідеї В.І.Леніна підганялися під ту модель суспільного устрою, котра була обрана в кінці 1920-х років і проіснувала до кінця 1980-х рр. Історія радянського суспільства по-старому була повністю підпорядкована ідеології і політичній практиці.

Після XX з'їзду КПРС пожвавилася робота по опублікуванню документів: з 1958 по 1963 рр. були перевидані протоколи і стенографічні звіти І-ХІ, XIII, XV з'їздів, VII- IX і XVI конференцій партії. Нові видання відрізнялися наявністю довідкового апарату. Зовсім не проводилася археографічна робота по виданню стенограм з'їздів і конференцій

Компартії України. Але у цей час вийшли збірники «КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК» (7,8, 9-е видання), «Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам». В Україні в 1956 р. Інститут історії партії при ЦК Компартії України підготував збірник «Комуністична партія України в резолюціях з'їздів і конференцій (1918-1956 рр.)», наступне двотомне видання вийшло в 1976-1977 рр.

У другій половині 50-х - першій половині 80-х років вийшли збірники статей і промов діячів правлячої партії і уряду, зокрема, М.І.Калініна, С.М.Кірова, В.В.Куйбишева, Г.І.Петровського, П.П.Постишева та ін., де розглядалося багато питань соціально-політичного життя радянської системи 1920-х - 30-х рр. В той час у другій половині 1950-х - середині 80-х рр. значна частина праць діячів партії і держави, керівників КП(б)У і уряду республіки, які були віднесені в 30-ті роки до «ворогів народу» і репресовані або зовсім заборонялася, або публікувалася вибірково.

Таким чином, обмежувалося коло історичних джерел, які могли б використовуватися в історичних дослідженнях. Звичайно, все це гальмувало дослідження соціально-політичних процесів в Україні 1920-х - 30-х рр. Не дивлячись на це, в цілому другий історіографічний етап відзначався помітною археографічною роботою, публікацією, крім уже названих, інших історичних документів, виданням статистичних збірників.

У 1960-х роках розпочата публікація серії документів «Промыш­ленность и рабочий класс СССР». У першій частині кожного тому, присвяченому певному періоду, вміщувалися документи про індустріальний розвиток, у другій - участь робітників у політичному житті республіки, їх виробничу діяльність, умови праці та побуту.

У другій половині 50-х — першій половині 80-х рр. вийшла низка тематичних збірників документів, частково або повністю присвячених різним аспектам соціально-політичного розвитку як СРСР, так і УРСР. З кінця 50-х рр. почали виходити тематичні збірники документів з історії окремих підприємств республіки.

Певний матеріал для вивчення політичної системи, місця і ролі в ній профспілок, комсомолу інших організацій можна знайти в збірниках документів, присвячених масовим громадським організаціям. їх вихід

416

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична наука тоталітарної доби

417



став помітним історіографічним явищем. Разом з тим, вони мали серйозні недоліки, пов'язані з однобічним висвітленням подій 1920-х -30-х рр., догматичними підходами до складних соціально-політичних явищ. Як правило, документи збірників підбиралися таким чином, щоб підтвердити успіхи соціалістичного будівництва. Археографічна діяльність була спрямована на те, щоб вилучити із документів небажані місця, приховати від суспільства правду. Вона повністю підпоряд­ковувалася політичним концепціям, які визначали розвиток тогочасної історичної науки. Тому значні за обсягом документальні видання не стали повноцінним джерельним фундаментом для історичних досліджень. Адміністративно-командний апарат вживав заходи по обмеженню можливостей істориків використовувати архівні документи. Як уже відзначалося вище, у березні 1973 р. у завідуючого відділом науки ЦК КПРС С.П.Трапезникова відбулася нарада істориків, на якій мова йшла не лише про організацію цькування неугодних істориків, але й було вирішено закрити доступ до ряду архівів, що, по суті, й виконувалося владою у 70-ті роки.

У другій половині 1950-х рр. відновилася робота по створенню історії фабрик і заводів. 21 жовтня 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про книги з історії фабрик і заводів». За різними даними лише в 1956-1965 рр. в Україні було видано від 39 до 67 книг фабрично-заводської серії. Всього в Україні з середини 1950-х до середини 1980-х рр. вийшло декілька сотень монографій, брошур і статей з історії фабрик і заводів. У даних книгах міститься матеріал про виробничу діяльність робітничого населення України, специфіку підприємств, участь робітників в супільно-політичному житті того чи іншого економічного регіону. В той час ці документи свідчать, що в 1920-ті - 30-ті рр. складався своєрідний культ індустрії, а розвитку соціальної сфери надавалося другорядне значення, де людина з її повсякденними життєвими запитами ніби залишалася поза історією промислових гігантів перших п'ятирічок.

Другий етап історіографії соціально-політичних перетворень 1920-х - 30-х рр. характеризується не лише появою значної кількості видань фабрично-заводської серії, але й виходом узагальнюючих праць з історії комуністичної партії, радянського суспільства, історії компартії України і Української СРСР історії робітництва і селянства, багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР», історії комсомолу, профспілок,

обласних партійних і комсомольських організацій тощо. У їх написанні взяли участь сотні вчених, представників різних суспільних наук. У 1967 р. вперше в українській історіографії вийшла двотомна узагальнююча праця з історії робітництва, другий том якої присвячувався радянському періоду. Проблемам суспільно-політичного життя в Україні було присвячено узагальнююче дослідження, перший том якого охоплював радянський період до закінчення Великої Вітчизняної війни. У ньому розкривалася участь громадян України в діяльності рад, профспілок, комсомолу, хоча іншим громадським організаціям приділялося зовсім мало уваги. Соціальні зміни, що відбулися в радянському суспільстві у зв'язку з перетвореннями сільського ■ господарства знайшли відображення в узагальнюючій праці з історії селянства України. Але на змісті як узагальнюючих праць, так і з окремих проблем позначилися сталінські оцінки історії радянського суспільства 1920-х - 30-х рр., що стали відроджуватися з другої половини 60-х рр. Своє утвердження вони знайшли в нарисах історії компартії України, багатотомній історії УРСР, інших академічних виданнях, що з'явилися в другій половині 60-х років. Історична правда в них виявилася дозованою. А висновки і оцінки вкладалися в певні схеми, що обмежувало розробку конкретних проблем соціально-політичних перетворень в Україні перших десятиріч більшовицько-радянської влади. Політична канонізація історичної науки, яка особливо яскраво проявилася в узагальнюючих працях, в повній мірі позначилася і на дослідженнях конкретної проблематики з історії робітників, селян, інтелігенції, національних відносин, рад, громадських організацій тощо, унеможливлюючи якісні перетворення в галузі наукового пошуку, породжуючи своєрідні застійні явища в історичних дослідженнях. Тому для нових наукових праць було характерним: описовість, припасованість фактичного матеріалу до усталених і загальновизнаних положень і висновків, політичних стандартів. В історіографії продовжувала діяти інерція «позитивності» у висвітленні політики партії і уряду, соціальних змін, і наслідків політичних перетворень 1920-х - 30-х рр. Літературі 1970-х - першої половини 80-х рр. як і попереднього етапу не вистачало нових концептуальних підходів до питань соціально-політичного життя України перших десятиріч радянської влади, оскільки відбувалося відтворення уже існуючих концепцій, далеких з позицій сьогоднішнього



418 Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

дня до правди історії. Особливо яскраво це можна простежити на прикладі «Очерков истории идеологической деятельности КПСС. Октябрь 1917-1937 гг.» під редакцією Л.Ф. Морозова, де в дусі «Короткого курсу історії ВКП(б)» автори розглядають розвиток марксистсько-ленінської теорії, суспільних наук та ідеологічних установ партії.

Соціально-політичний розвиток України досліджуваного періоду розглядався вченими протягом десятиріч через призму оцінок, які давалися в документах вищих керівних партійних органів і перш за все в рішеннях з'їздів, партійних конференцій, пленумів і постанов ЦК 1920-х - 30-х рр., а також у відповідності з оцінками партійних документів більш пізнього часу. Саме тут проявилася одна із догм радянської історичної науки, коли всі партійні документи керівних органів, як історичне джерело, в найвищій мірі вважалися достовірними і не потребували ні джерелознавчого аналізу, ні наукової критики. По суті, в історичній науці існувало «теоретико-методологічне утриманство, тобто сподівання на те, що найбільш принципові оцінки минулого і підходи до нього ... будуть дані не самими істориками, а визначені в партійних і державних документах».

Така методика вивчення гальмувала творчий пошук істориків, породжувала коментаторство і догматизм. Недостатня їх методологічна культура не дозволяла здійснювати глибоке наукове осмислення історичних фактів. Звичайно, дослідники не можуть відмінити старі партійні рішення, але вони зобов'язані їх оцінити об'єктивно, здійснюючи аналітичну і синтетичну критику цих видів джерел, та відсіюючи ті моменти, які були зумовлені культом особи Сталіна та іншими причинами. Необхідно будь-який партійний документ оцінювати під кутом зору його відповідності об'єктивній реальності, з урахуванням часу, мотивів його створення та службової ролі.

Особливості розвитку історіографії історії України другого історіографічного етапу яскраво розкриваються на прикладі дослідження окремих крупних проблем вітчизняної історії.

У другій половині 1950-х рр. - 80-ті рр. увагу вчених знову приверта робітнича тематика, а саме: процес соціального перетворення робітників, зміна їх політичного обличчя в 1920-ті - 30-ті рр. Цьому сприяло подолання культу особи Сталіна, який обмежував наукові пошуки істориків догматичними рамками і схемами, гальмував




419

Історична наука тоталітарної доби

теоретичне зростання наукових кадрів. Роботи, які вийшли в той час можна умовно розділити на дві основні групи. Перша - включає праці теоретичного і методологічного характеру, друга - книги і статті, в яких досліджувався конкретно-історичний процес перетворення пролетаріату в новий «соціалістичний робітничий клас». Напрямки дослідження даної проблеми визначалися, як правило, партійними документами. Наприклад, у 1957 році в тезах ЦК КПРС «До сорокаріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції» давалася конкретна характеристика «нового класу.» «Радянський робітничий клас, - говорилося в цьому документі, — значно виріс кількісно, підвищився його культурний рівень і виробничо-технічна кваліфікація. Із класу, позбавленого засобів виробництва і змушеного продавати свої робочі руки експлуататорам, робітничий клас СРСР перетворився в зовсім новий клас, який володіє разом з усім народом засобами виробництва і трудиться на соціалістич­них підприємствах».

Положення тез ЦК КПРС дослідники М.П.Кім та О.В.Фадєєв роз'яснили у статті «Про основні проблеми вітчизняної історії», де автори зробили висновок, що «робітничий клас і селянство стали соціалістич­ними класами».

До робіт теоретичного плану слід віднести праці Г.Л.Смірнова і написаний ним розділ про зміни соціальної структури радянського суспільства. Важливі під кутом зору марксистсько-ленінської методології питання були підняті в працях відомого радянського економіста С.Г.Струміліна. Історії робітників в СРСР, змінам в духовному житті трудящих країни були присвячені статті М.П.Кіма.

У виданій у 1960 р. колективній монографії «О закономерностях возникновения и развития социалистичского общества» відзначалися загальні закономірності розвитку соціальної структури суспільства при переході від капіталізму до соціалізму: по-перше, зміна соціальної природи, ріст чисельності і збільшення питомої ваги робітничого населення країни в результаті швидкого розвитку соціалістичної індустрії. По-друге, перетворення одноосібного селянства в нову соціальну групу, зменшення його загальної чисельності і питомої ваги в результаті вивільнення з села лишків робочої сили в процесі механізації сільськогосподарського виробництва. По-третє, поступове скорочення чисельності, а потім і повна ліквідація «експлуататорських класів».

420

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична наука тоталітарної доби

421



Отже, автори цієї книги бачили у зміні соціальної природи робітників одну із загальних закономірностей зміни соціальної структури суспільства при переході від капіталізму до соціалізму.

Наступним політичним орієнтиром істориків стала програма партії, прийнята на XXII з'їзді КПРС, де говорилося про те, що соціалізм вирішив велику соціальну проблему - ліквідував «експлуататорські класи» і причини, які породжують експлуатацію людини людиною. В СРСР «залишилися два дружніх класи - робітничий клас і селянство. Змінилися і самі ці класи». Далі ця думка розвивалася у доповіді Л.І. Брежнєва «П'ятдесят років великих перемог соціалізму», де відзначалося, що «соціалізм не лише змінив характер усієї економічної системи, він докорінно змінив обличчя і склад класів, які утворюють наше суспільство».

Але були дослідники, які не зовсім поділяли таке бачення процесу соціального розвитку, висловлювали власні оцінки, які відрізнялися від традиційних у радянській історіографії. Наприклад, філософи Р.І.Косолапов і СМ. Нелин у статті «Діалектична природа загально­народної держави» писали: «... робітничий клас і колгоспне селянство не є класами в традиційному смислі цього слова, не підводяться під класичне ленінське визначення класу, є класами зникаючими, «напівкласами» суспільства, яке йде до установлення повної соціальної однорідності населення». Інакомислячих авторів критикували у радянській історіографії за схильність перебільшувати соціальну однорідність радянського суспільства на сучасному етапі, «зливати робітничий клас з усім народом». «Не бачити класових відмінностей -значить відірватися від реального життя, ... принижувати керівну роль робітничого класу в суспільстві.» - писав І.Є.Ворожейкін. Дослідник характеризував «робітничий клас» як такий, що «на відміну від пролетаріату при капіталізмі володіє знаряддями і засобами виробництва, трудиться на підприємствах, які належать до вищої, загальнонародної форми соціалістичної власності, неухильно зростає чисельно, підвищує свій матеріальний благоустрій і культурний рівень, проявляє на основі високої свідомості творчу активність в політичному, господарчому і культурному житті держави, здійснює керівну роль в суспільстві до побудови комунізму. Проблеми місця і ролі робітників в соціалістичному будівництві досліджувалися як на загальносоюзному матеріалі, так і окремих республік, зокрема, України.

Отже, в роботах теоретичного плану обґрунтовувалися якісно нові риси робітників, як «соціалістичного класу» радянського суспільства, котрому належала провідна роль у суспільно-політичному житті держави, визначалися його характерні риси, динаміка якісних і кількісних змін, перспективи розвитку. У концепції побудови безкласового суспільства «провідній силі» відводилася вирішальна роль і кінцева місія. У руслі наукових концепцій, визначених фунда­ментальними теоретичними роботами, прикладні дослідження з робітничої проблематики покликані були «поглиблено» розкривати різні аспекти багатогранної діяльності робітників, в тому числі якісні і кількісні зміни «соціалістичного класу». Фундаментальні і прикладні дослідження базувалися на єдиному грунті - марксистсько-ленінській методології.

Тон в теоретичних дослідженнях задавали вчені «центру» -Москви, республіканська ж історіографія перетворювалася на складову науки, яка повинна була на «місцевому матеріалі» підтверджувати висновки столичних метрів.

У працях прикладного характеру радянських істориків, філософів та економістів (Г.Є.Глезермана, СГСтруміліна, М.П.Кіма, О.О.Матюгіна та ін.) розкривалися окремі риси, набуті робітниками в ході соціалістич­ного будівництва. До них автори відносили: 1) ліквідацію поділу класу на дві частини - активну і резервну, наслідком якої при капіталізмі було безробіття; 2) усунення причин соціальної неоднорідності робітничого класу у зв'язку з знищенням капіталістичних елементів і перемогою колгоспного ладу в селі; 3) більш рівномірне розміщення робітничого класу по території країни на відміну від дореволюційного часу, коли основна маса робітників зосереджувалася в небагатьох промислових центрах; 4) наявність національних кадрів робітників у всіх союзних республіках; 5) зміну співвідношення між окремими загонами робітничого класу, викликану переважним розвитком важкої індустрії; 6) ріст питомої ваги жінок у складі робітників; 7) зміну професійного кладу робітників, підвищення їх культурно-технічного рівня; 8) ріст соціалістичної свідомості робітників, зміну їх ставлення до праці, установлення нових відносин у сім'ї та побуті трудящих.

За даними дослідника І.Є.Ворожейкіна на 1928 р. в СРСР нараховувалося 10,8 млн. робітників і службовців. За наступні 12 років

422 Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

(1929-1940 рр.) їх кількість виросла до 31,2 млн. чоловік, що становило 289% до рівня 1928 р. Особливо швидкий ріст чисельності робітників спостерігався в роки першої п'ятирічки, коли вона зросла більш ніж у 2 рази порівняно з 1928 р. Дослідники відзначали широке залучення до суспільного виробництва жінок. Якщо у 1929 р. жінки серед робітників і службовців, що працювали у народному господарстві, становили 27%, то на 1940 р. їх питома вага виросла до 39%. Ґрунтовний аналіз динаміки чисельності фабрично-заводських робітників в Україні подається в роботах В.М.Довгопола, Ф.І.Куца, А.Б.Слуцького, К.К.Шияна та ін. Поряд з вивченням змін у галузевій структурі робітників ними зібрані і узагальнені дані про їх географічне розміщення. Характеристика статево-вікового складу робітництва представлена серією публікацій Л.Д.Вітруна, Н.І.Гнідишової, З.В.Мацини та ін. Джерелам поповнення робітників у першій половині 1920-х рр. присвячені праці О.О.Матюгіна, М.В.Черненка. Проаналізувавши статистичні дані і документи, О.О.Матюгін прийшов до висновку, що існувало два головних джерела поповнення фабрично-заводських робітників: 1) повернення на фабрики і заводи робітників, які брали участь у громадянській війні; 2) збільшення працюючих у промисловості за рахунок тих робітників, які тимчасово переселилися в село або були кустарями. Але автор чомусь не виділяє поповнення складу робітників за рахунок селян та міського населення, які раніше не брали участі у промисловому виробництві. Більше того, в Україні поповнення робітників кам'яновугільної, металургійної та інших галузей промисловості відбувалося за рахунок росіян, які направлялися з Російської Федерації. Цей аспект зовсім не досліджувався, як і процес русифікації промислових районів, пов'язаний з організованою міграцією російсько-овного населення.

В цілому праці про кількісно-якісні зміни робітників в умовах соціальних перетворень характеризувалися такими вадами, як вузька джерельна база досліджень, захоплення авторів статистико-економічни-ми даними без глибокого їх аналізу та узагальнень. Зберігалася практика дроблення наукових розвідок в тематичному і хронологічному плані та ін. Цьому напрямку досліджень, за підрахунками М.В.Різницької, протягом 1956-1976 рр. було присвячено в Україні 43 праці. Проте на середину 70-х рр. так і не було підготовлено спеціальної роботи, в якій всебічно аналізувалась би динаміка якісно-кількісних змін робітників в


423

Історична наука тоталітарної доби

роки перших п'ятирічок. Крім того, була лише розпочата робота по вивченню соціальної неоднорідності робітників, наявності в них соціальних груп, які відрізняються між собою за економічними та соціально-психологічними ознаками. Зокрема, володіння знаряд­дями і засобами виробництва (наприклад, господарством у селі), соціальне походження, виробничий стаж, членство в громадських організаціях і т.п.

Характерною особливістю історіографії робітництва була велика питома вага літератури, присвяченої його трудовій діяльності. В Україні на середину 70-х рр. вийшли в світ 198 книг, брошур та статей з даної теми.

Підвищений інтерес до цієї проблеми, на наш погляд, полягав у тому, що індустріальне будівництво було оголошене головною ланкою соціалістичного будівництва. Цей пріоритет залишався і в наступні періоди радянської історії. Багатий документальний і фактичний матеріал про успіхи, традиції і починання трудових колективів, широкий доступ до нього приваблювали науковців. Дослідження цього напрямку історії робітників проводилося в руслі переможного пафосу досягнень радянської системи, котрі поширювалися засобами масової агітації і пропаганди правлячої партії як переваги соціалізму над капіталізмом.

З усіх аспектів трудової діяльності робітників найбільша кількість робіт відбиває виробниче змагання. Наприклад, за 1935-1940 рр. стахановському рухові було присвячено більше 4600 книг, брошур і статей. Після теми « трудова активність робітників» за кількістю публікацій слідувала проблема підвищення «культурно-технічного рівня виробничників». По ній на другому історіографічному етапі були написані 104 книги, брошури та статті. А темі «громадсько-політична активність робітників» в Україні на середину 1970-х рр. вчені присвятили більше третини усієї друкованої продукції з історії робітників.

Переважна більшість дослідників зосереджувала увагу на показі трудового героїзму, самовідданої праці робітників, виробничого змагання, його розмаху в окремих галузях народного господарства. У багатьох книгах і брошурах, статтях автори прагнули довести, що вже в роки перших п'ятирічок виробниче змагання стало по-справжньому всенародним, соціальним рухом робітників, яке зіграло помітну роль у побудові соціалізму. У той час велика кількість літератури про трудові



424

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична наука тоталітарної доби

425



успіхи виробничників привела до формування абстрактного, ідеалізо­ваного образу робітника 1920-х - 30-х років - ударника, стахановця, навіть, творчої особистості з високою професійною підготовкою, підвищеними культурними запитами, справжнього радянського патріота. Але в реальному житті не всі соціальні групи робітників однаково відносились до праці, розділяли повністю сталінську ідеологію, були взірцями в громадському і політичному житті. Опускаючи негативні сторони життя робітників, ідеалізуючи їх на догоду теоретичним викладкам партії про робітників як провідну силу радянського суспільства, вчені все більше відривалися від реалій життя, приймаючи бажане за дійсне. Більше того, дослідники не розкрили до кінця справжній зміст комуністичної доктрини про будівництво нового життя за єдиним планом, в якому беруть участь мільйони людей. На практиці ця доктрина означала те, що окремих працівників було позбавлено вільного волевиявлення щодо власного працевлаштування. Воле­виявлення мас придушувалося державною партією за допомогою мілітаризації праці. На короткий час, після X з'їзду РКП(б), було ліквідовано найбільш зловісний главк доби «воєнного комунізму» -Головкомтруд з відповідними органами на місцях і мережею таборів для «дезертирів трудового фронту.» Зокрема, в Україні відмінено Центральне управління таборів (ЦУЛАГ). Та згодом індустріалізація і освоєння районів сходу і півночі, розправа з тими, хто чинив опір становленню тоталітарного режиму, породили систему нових таборів рабської примусової праці, де велося вже «трудове перевиховання» по-сталінськи.

Дослідники вивчали й інші аспекти трудової діяльності робітників - участь їх у державному і внутрізаводському плануванні, раціоналізації виробництва і винахідництві, в накопиченні засобів для індустріалізації і т.д. Ці та інші аспекти діяльності робітників розкриваються в монографіях Ю.В.Бабко, С.В.Кульчицького, публікаціях В.М.Довгопола, І.І.Коломійченка, В.Г.Лисенка, О.В.Пучка, Т.Л.Степаненка та ін.авторів.

Прикладом партійного впливу на зміст і напрямки історичних досліджень можуть служити документи ХХПІ з'їзду КПРС, де говорилося про необхідність підвищення ролі і відповідальності трудящих за стан справ на підприємствах, а робітнича ініціатива поряд з єдиноначальним керівництвом проголошувалися джерелом успішного розвитку народного господарства. У зв'язку з цими вказівками дослідники почали звертатися

до теми про участь робітників в управлінні виробництвом через робітничий контроль, виробничі наради, ради передовиків виробництва тощо. З усіх форм участі робітників в управлінні виробництвом найбільше праць присвячено виробничим нарадам.

Серед різних аспектів історії робітництва найменш дослідженим залишається питання його матеріального добробуту. За підрахунками М.В.Різницької протягом двадцяти років (1956-1976 рр.) про матеріальний добробут робітників в Україні вийшло лише 14 праць. Це в 14 разів менше, ніж по темі «трудова активність робітничого класу». Найбільш помітною роботою була монографія «Підвищення добробуту трудящих України за п'ятдесят років Радянської влади» (Львів, 1967). Проте в більшості наукових праць дослідники вивчали лише окремі аспекти життя трудящих, зокрема, покращення умов праці, підвищення заробітної плати, ліквідації безробіття, забезпечення житлом, благоустрій міст і робочих селищ тощо. Але, навіть, нечисельні роботи з цієї проблеми далеко необ'єктивно висвітлюють життя «провідного класу суспільства». Наприклад, на основі цифрового матеріалу про підвищення заробітної плати, ще не можна судити про зростання рівня життя робітників, який залишався низьким. Забезпечення робітничих сімей житлом теж не є якісним показником життя, оскільки воно часто було бараками, тобто тимчасовим житлом. Звичайно, цей вид житла був кращий, ніж землянки, але він ще не свідчив про докорінне покращення добробуту робітників.

Як відзначалося, у 30-ті роки була розпочата робота з історії фабрик і заводів, яка на місцевому рівні відбивала життя і виробничу діяльність робітників. Вона була продовжена в післявоєнний час. За 1946-1976 рр. в Україні вийшло біля 200 книг названої серії. Географія цієї літератури охоплювала головним чином крупні індустріальні центри, а їх галузевий розріз відбивав специфіку економічної структури республіки. У 70-ті роки розширювався авторський актив дослідників історії робітників за рахунок включення до нього не лише профе­сіональних істориків, але й ветеранів революції, громадянської війни, передовиків п'ятирічок, партійних, профспілкових і комсомольських працівників. У підготовці видань післявоєнного періоду взяли безпосередню участь майже 60 докторів і кандидатів наук. Зросла кількість наукових праць., дисертацій, нарисів з історії фабрик, заводів,



426

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

427



крупних новобудов, залізничних доріг України, трудової та громадсько-політичної діяльності робітників. Під впливом рішень XXIV - XXV з'їздів КПРС про необхідність підвищення ролі трудових колективів у формуванні особистості радянського робітника, історики «посилили» дослідження досвіду нагромадженого в 1920-ті-30-ті рр. У 70-ті роки у вивченні історії робітників спостерігалися ті ж тенденції, що і в попередні десятиріччя. Наприклад, з 1946 по 1964 р. за окремими аспектами робітнича тематика мала такий вигляд: 23,3% становили книги і статті, присвячені соціальній структурі робітників, їх добробуту та культурному рівню, 23% — боротьбі пролетаріату за радянську владу, його взаємовідносинам з селянством, інтернаціональним зв'язкам, іншим проявам політичної активності, 48% - трудовим звершенням робітників, виробничому змаганню і участі в управлінні народним господарством. Решта робіт носили або багатоплановий, узагальнюючий характер, або висвітлювали окремі історіографічні проблеми.

При всій відносності приведених даних, вони все ж таки свідчать про те, що більше ніж 2/3 (71%) усіх досліджень з історії робітництва були присвячені різним аспектам його діяльності в умовах соціальних перетворень тоталітарного режиму.

Таким чином, історія робітників знайшла відображення як у загальних працях, присвячених комуністичній партії, профспілкам, новим галузям промисловості, так і в спеціальних колективних дослідженнях, монографіях, статтях. Всі вони мали чітку ідеологічну орієнтацію у відповідності з партійними директивами.

Підсумок розвитку радянської історіографії за 70 років було підбито в перші роки «перебудови» (1987 р.), коли в Москві проводився «круглий стіл» з історії робітничого класу. Авторитети історичної науки піддали нищівній критиці наукові праці, які вийшли з історії робітників за два останні десятиріччя «застою». їх критикували за «догматизм, поверхове трактування фундаментальних проблем розвитку радянського суспільства, спрощену концепцію процесів економіки, політики і масової свідомості.» Більше того, указувалося на «тавтологію, ілюстративність..., відсутність нових підходів, які б враховували діалектично складні і суперечливі соціальні явища і процеси.» Доповідачі відзначали, що використання архівних джерел йшло по лінії «прикрашування дійсності, окозамилювання і замовчування негативних явищ». Спостерігалася і

пряма заміна плюсів на мінуси. Якщо раніше в історіографічних оглядах, в партійних документах історикам нагадували про відсутність колективних досліджень, то тепер їх звинувачували у схильності до так званих колективних праць, у яких «немає ні чітких позицій, ні свіжих думок».

Криза в українській історичній науці, що наростала десятиріччями особливо яскраво проявилася в кінці 80-х років, коли комуністична система агонізувала. Життя вимагало наукового переосмислення історії робітників, пошуків нових напрямків і методів досліджень, але дослідники ще були прив'язані до ідеологічної колісниці партії, не могли вийти за рамки марксистсько-ленінської методології, що зумовлювало їх тупцювання на місці. Тільки здобуття Україною своєї незалежності, усунення партійного монополізму на історичну істину, дотримання плюралізму думок відкрили шлях до глибокого і всебічного вивчення історії українського суспільства, місця і ролі в ньому різних соціальних груп, в тому числі робітників.

Одним із напрямків історіографічних досліджень другого історіографічного етапу було розкриття подальшого розвитку ленінського кооперативного плану правлячою комуністичною партією.

Певною історіографічною віхою стали наукові сесії АН СРСР 1961 і 1969 рр., присвячені вирішенню аграрно-селянського питання. За результатами їх роботи вийшли збірники праць, завдяки яким сьогодні можна судити про актуальні напрямки досліджень в 1960-ті роки. На сесії з історії радянського селянства і колгоспного будівництва в СРСР (Москва, 18-21 квітня 1961 р.) значна увага приділялася проблемі створення передумов масової колективізації. Зокрема, дослідники Інституту історії АН СРСР М.Л.Богденко, І.Є.Зеленін вважали, що на початок 30-х рр. були підготовлені необхідні матеріально-технічні передумови колективізації, проте нової матеріально-технічної бази в сільському господарстві ще не було створено. Це був крок уперед порівняно з думкою, котра довгий час існувала в історико-економічній літературі попереднього історіографічного етапу, згідно з якою, на початок колективізації високого рівня досягли продуктивні сили сільського господарста, і на кінець 1920-х рр. навіть була створена матеріально-технічна база соціалістичної перебудови сільського господарства. Більше того, широко впроваджуючи в науковий обіг






428

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

поняття «нові продуктивні сили», деякі вчені відносили до них навіть знаряддя кінної тяги (жатки, сіялки, молотарки, плуги і т.п.), що, звичайно, не витримує ніякої критики. Тому визнання авторами факту відставання процесу технічної реконструкції сільського господарства від його соціальної перебудови та наявності проміжного, «мануфактурного періоду» розвитку колгоспів, коли вони базувалися на кінно-ручному інвентарі, більше наближалося до істинного стану речей.

Але у зв'язку з відсутністю матеріально-технічної бази колективізації виникає питання: чи не передчасно її було проведено? І згадані вище автори однозначно дають зрозуміти, що об'єктивна потреба в колективізації назріла на кінець 1920-х рр., незмінно повторюючи при цьому оцінки історіографії 1930-х - початку 50-х рр. «Перехід партії до політики суцільної колективізації, - підкреслювали М.Л.Богденко і І.Є.Зеленін, - був зумовлений складною взаємодією економічних, соціальних і політичних факторів, серед яких першочергове значення мали такі, як нездатність дрібного селянського господарства задоволь­нити зростаючі потреби країни, що стала на шлях індустріалізації, різке загострення боротьби між соціалістичними і капіталістичними елементами народного господарства. Зіграла свою роль і об'єктивна невідповідність буржуазних виробничих відносин характеру нових продуктивних сил, котрі виникли в сільському господарстві».

Розкриваючи необхідність колективізації без належних матеріаль­но-технічних і морально-психологічних передумов, автори замовчували її руйнівні і трагічні наслідки - підрив сільськогосподарського виробництва, голод, депортації селян, багатомільйонні людські жертви. Справжня «ціна» «соціалістичних перетворень» на селі в людському вимірі залишалася за межами радянської історіографії. Більше того, для історичних праць другої половини 50-х - першої половини 80-х рр. характерними були такі моменти, коли одним темам, що дозволяли легко простежити «успіхи» соціалістичного будівництва на селі, приділялася основна увага, а іншим - складним і суперечливим - відводилася роль аксіом, які не потрібно було досліджувати. До такої малочисельної групи відносяться публікації про «класову боротьбу на селі». Але навіть «боротьба» розглядалася або тільки під час хлібних «страйків» куркулів 1927/28 р., або в день виборів до рад 1928/29 р. Інші надзвичайно важливі моменти опору селянства під час хлібозаготівельних і податкових заходів



429
Історична наука тоталітарної доби

1929/30 р. та колективізації майже зовсім не вивчалися. Не розкривалася і справжня «роль» партійних, комсомольських осередків в ході колективізації, розкуркуленні та придушенні опору селянства. їх діяльність показувалася спрощено і безпроблемно. Невиясненим залишалося питання, чому в одних районах проходила суцільна колективізація стрімко, а в інших - повільно; в яких районах був сильніший опір насаджуванню колгоспів, а в яких слабший і т.д. Більше того, вивчалася в основному діяльність партійних і радянських органів у роки суцільної колективізації, а 1933-1937 рр., коли під тиском тоталітарного режиму в колгоспи об'єдналися понад 9,5 млн. селянських господарств, залишалися поза увагою науковців. Голодомор і трагічні наслідки колективізації належали до закритих тем радянської історіографії.

Ряд авторів, зокрема, Ю.С.Борисов, М.Л.Крайов прагнули доказати, що, не дивлячись на об'єктивні умови, які не дозволяли в роки першої п'ятирічки досягти серйозних успіхів у організаційно-господарському зміцненні колгоспів, значна робота в цьому плані проводилася вже на етапі власне колгоспного будівництва. При цьому автори посилалися на матеріали листопаднево^о (1929 р.) пленуму ЦК, постанови ЦК від 5 січня і 14 березня 1930 р., рішення XVI з'їзду та інші документи. Організаційно-господарському зміцненню колгоспів в умовах колективізації були присвячені праці С.І.Сдобнова, М.О.Лисенка та ін. Але такі «уточнення» суттєво не впливали на реальний стан дослідження проблеми колективізації, розкриття її примусового характеру, невідповідності природі дрібнотоварного селянського господарства.

З'явилися перші роботи по організації праці в колгоспах. Автори стали виходити за традиційні хронологічні рамки, коли організаційно-господарське зміцнення колгоспів розглядалося тільки через призму діяльності політвідділів МТС. Але книги і статті, які вийшли в світ у той час, не могли ліквідувати прогалини, що з'явилися в радянській історіографії ще в попередній період. Взяти хоча б проблему організації праці і розподілу прибутків у колгоспах. Дослідники лише в загальних рисах повідомляли про недоліки та переваги тих чи інших форм організації праці і розподілу прибутків, наводили зовсім мало прикладів, робили нерідко необгрунтовані висновки, а «досягнення» колгоспів у



430

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка