Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка33/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Історична наука тоталітарної доби

431



цій сфері в період першої п'ятирічки перебільшувалися. Наприклад, С.Є. Козлов навіть дійшов до висновку, що в 1931 р. прибутки в більшості колгоспів були розприділені вірно. Але це не так. Тим більше сам факт видачі трудових книжок, на який посилається дослідник, ще не свідчення успіхів і досягнень в організації колгоспного виробництва. Історики зовсім не аналізували причин зниження економічних показників сільського господарства в 1931-1932 рр., більше того, деякі автори, наперекір фактам, говорили про ріст у цей час виробництва зернових культур.

Дослідники М.Л.Богденко і І.Є.Зеленін в історіографічному огляді дали зрозуміти, що «справжнє коріння» зменшення продуктивності сільського господарства в ході колективізації слід шукати в куркульській антиколгоспній агітації, а також у шкідництві та підривній діяльності ворогів колгоспного ладу. Більше того, автори вважали, що, не дивлячись на «недорід» 1931 і 1932 рр., радянська держава зуміла забезпечити безперебійне постачання міст хлібом, а легку промисловість сировиною, завдяки чому і здійснювалася політика індустріалізації, а сільське господарство в цей період мало навіть «деякий рух уперед». Останнє, на їх думку, проявилося в зростанні товарної продукції землеробства та збільшенні виробництва технічних культур. При цьому жодного слова про голод в Україні та інших зернових регіонах країни. А партійна цензура звинуватила дослідника С.П.Трапезникова в тому, що він робив надмірний акцент на зниженні економічних показників сільського господарства і не розкрив реальних досягнень сільськогосподарського виробництва в період колективізації.

Наукова сесія з історії радянського селянства (1961 р.) дійшла висновку, що на початок 60-х рр. проблема колективізації була досліджена недостатньо, відсутні узагальнюючі праці з історії «соціалістичних перетворень» на селі. Науковці зробили висновок про те, що введення до наукового обігу нового конкретно-історичного матеріалу і важливих узагальнень, зроблених істориками-аграрниками, дозволяє по-новому ставити питання періодизації історії колгоспного будівництва в СРСР та відмовитися від періодизації, даної в «Історії ВКП(б). Короткий курс». Як відомо, згідно із сталінською інтерпретацією, соціалістичні перетворення сільського господарства завершилися в 1934 р. На науковій сесії було запропоновано виділити

три періоди в історії колективізації: 1) безпосередня підготовка суцільної колективізації (1927-1929 рр.); 2) суцільна колективізація сільського господарства і ліквідація куркульства як класу (друга половина 1929-1932 рр.); 3) завершення соціалістичної реконструкції сільського господарства (1933-1937 рр.)

Необхідно відзначити, що на змісті роботи сесії істориків, ході обговорення та диспутів з основних доповідей позначилася політична кон'юнктура «хрущовської доби». Відомо, що в цей час політичне керівництво країни проголосило курс на ліквідацію присадибних господарств колгоспників, які ніби відривають трудівників села від повноцінної роботи в колективних господарствах. Проводилася робота по «перетворенню» селянина в сільськогосподарського робітника шляхом переведення колгоспно-кооперативної власності в державну, насаджу­ванню радгоспної системи. У зв'язку з цим з'явилося соціальне замовлення на дослідження досвіду колективного будівництва на селі в 1920-ті рр., зокрема, діяльності комун тощо.

Дослідник О.Ф.Чмига, наприклад, заявив, що передові комуни вже в 20-ті роки стали переходити від дрібнобуржуазної зрівнялівки до розподілу за працею, але основна їх відмінність від артілі - відсутність особистого присадибного господарства - залишалася. Тому, наполягав автор, відмирання особистого господарства має принципове значення. Воно зумовлює відмирання самої форми артілі, перехід артілі у вищу форму колгоспу — комуну. Далі дослідник робив помилкові висновки: ніби «досвід передових колгоспників свідчить про те, що у них падає зацікавленість до свого присадибного господарства...». Історик Б.М.Пішоха (Київський педінститут) вказав на необхідність вико­ристання досвіду колгоспного будівництва в Україні, зокрема, колгоспу ім.ХХІ з'їзду КПРС Берегівського району Одеської області (керівник М.О.Посмітний), в тому числі по вирощуванню високих урожаїв цукрового буряка, пшениці, кукурудзи тощо.

Отже, наукова сесія з історії радянського селянства і колгоспного будівництва підбила підсумки історіографічних досліджень попереднього історіографічного етапу, визначила їх недоліки, напрямки подальших наукових розвідок. Але запропоновані шляхи вирішення поставлених завдань не виходили за традиційно вузькі рамки марксистсько-ленінської методології, а тому були малопродуктивними.

432

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

433



На початку 70-х років виходить історіографічне дослідження В.І.Погудіна, присвячене проблемам соціально-економічних відносин у доколгоспному селі. Головна ідея роботи зводилася до того, щоб, аналізуючи історичну літературу, довести, по-перше, «обмежений» характер індивідуальних селянських господарств, які в процесі дроблення позбавлялися можливості виділяти на ринок сільськогоспо­дарські лишки. По-друге, показати, що за 12 років радянської влади, незважаючи на допомогу селянам (фінансову, агротехнічну і т.п.), вони переконалися в «безперспективності» своїх дрібних господарств і в перевагах крупних колективних форм організації сільськогосподарського виробництва. Усе це повинно було доказати об'єктивну необхідність колективізації доколгоспного села та морально-психологічну підготов­леність його до «революційних соціалістичних перетворень» у землеробстві. Підлягали критиці автори, погляди яких повністю не відповідали концепції об'єктивної і суб'єктивної зумовленості колективізації на початку 1930-х рр. Зокрема, як помилкові були розцінені висловлювання В.М.Яковцевського та авторів курсу «Лекцій з історії КПРС» (М., 1968) про те, що в 1929 р. у багатьох місцях не було створено умов для суцільної колективізації.

Отже, в 1970-ті роки спостерігається поворот від більш реальних оцінок процесу підготовки і проведення колективізації, характерних для часу «хрущовської відлиги», до відверто сфальсифікованих «брежнєв-ської доби», коли колективізація однозначно розглядалася як об'єктивно і суб'єктивно назріле явище. Відбувається помітний відхід дослідників від історичної правди.

Відразу ж за роботою В.І.Погудіна вийшла в світ книга В.М.Селунської «Ленінський кооперативний план у радянській історіографії», де розглядалися складові ленінського кооперативного плану, соціальний характер кооперації, підбивалися підсумки вивчення цієї проблеми та визначалося коло питань, які ще потребують наукової розробки. Дослідниця ще раз підтвердила свою думку про те, що створення колгоспного ладу - це втілення в життя кооперативного плану В.І.Леніна. При цьому вона посилалася на положення Програми КПРС, де прямо говорилося , що колгоспний лад, намічений В.І.Леніним, історично перевірений, відповідає особливостям селянства, його поступовому переходу до комунізму. Хоча, як показала практика, це не

відповідало дійсності. Більше того, В.І.Ленін говорив про лад цивілізованих кооператорів, а не про суцільну колективізацію. «Колективізація» стала, по суті справи, «творчим внеском» Сталіна і комуністичної партії в ленінський кооперативний план. Правда, на науковій сесії 1969 року дослідник В.В.Кабанов запропонував розширити уявлення про ленінський кооперативний план і пов'язував його з проблемою побудови держави нового типу. Автор указував на те, що потрібно відійти від традиційного підходу до ленінського кооперативного плану, який пов'язувався лише з проблемою переведення дрібного індивідуального селянського господарства на рейки крупного соціалістичного. Такий підхід був визнаний у радянській історіографіїї, в тому числі В.М.Селунською, як помилковий. Хоча В.В.Кабанов своїм баченням проблеми, по суті, випередив час. У другій половині 80-х рр., коли партія в ході «перебудови» висунула гасло «більше демократії, більше соціалізму» знову в історичній літературі з'являться думки про те, що В.І.Ленін в останні роки життя висунув питання про перегляд усієї точки зору на соціалізм, який розглядав як лад цивілізованих кооператорів.

Отже, в літературі другої половини 50-х - 60-х років соціалістичні перетворення на селі розглядалися за схемою: «ленінський кооперативний план - колективізація - подальший розвиток його в документах КПРС». Більше того, в історичній літературі повторювалися погляди попереднього історіографічного етапу, коли сталінська колективізація розглядалася як продовження ленінського кооперативного плану. Дослідники повністю випускали з поля зору примусовий, адміністративний характер колективізації. Навпаки, остання подавалася як об'єктивна закономірність соціалістичного будівництва, а «не випадкове явище або результат адміністративної діяльності Радянської влади». Поза увагою істориків залишався голодомор 1932-1933 р., насильницькі форми і методи насаджування колгоспів, опір селянства колгоспному будівництву тощо. Весь трагізм становища селянства, підрив продуктивних сил землеробства в науковій літературі вміщувалися в декількох рядках «проблем і труднощів» колективізації, які успішно вирішувалися партією, долаючи опір куркульства. В історіографії складалася триєдина схема успішного будівництва

434 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

соціалізму на чолі з партією більшовиків, де найважливішими складовими поряд з індустріалізацією, культурною революцією була і колективізація.

Але за декілька років до здобуття Україною незалежності, в умовах, коли комуністична партія ще мала монопольне становище в суспільстві, з'явилися наукові праці, які підготували початок новому історіо­графічному етапу. Помітною віхою в розвитку історичної думки стала монографія С.В.Кульчицького «Ціна великого перелому» (К., 1989 р.). Дослідник першим з українських істориків заявив про те, що наприкінці 1929 року Сталіним була поставлена на порядок денний неіснуюча проблема «ліквідації куркульства як класу, в ході реалізації якої було знищено мільйони селянських господарств. А існуючі в літературі свідчення про запрограмованість «великого перелому» хлібо­заготівельною кризою 1927-1928 рр. не відповідають дійсності. Криза послужила лише поштовхом до того, щоб реалізувати в економічній політиці давно задумані надзвичайні заходи. Вони мали кінцеву ціль, відзначав С.В.Кульчицький, відсікти від ринку мільйони дрібних селянських господарств, об'єднати їх у контрольовані державою колгоспи, організувати виробничу змичку міста й села на позаринковій основі, створити цілісну командну економіку.

Оскільки політику примусового перетворення сільського господарства на соціалістичних засадах у мирних умовах було неможливо здійснити, спираючись на однодумців у партійному керівництві, Сталін штучно створював у суспільстві обстановку, наближену до громадянської війни. Тому не випадково у 1928 р. з'явилися і широко використовувалися два жупели - «шкідник» і «куркуль». Здійснювалася політика «розділяй» і «владарюй». Інтелігенція старої формації протиставлялася народним масам, робітничий клас - селянству, заможні верстви на селі - незаможникам, старі ленінські кадри — новому партійному поповненню і т.д.

Дослідник розкриває сталінську логіку насильницької колективізації: селянин міг змиритися з колективізацією своєї власності тільки під реальною загрозою втратити її взагалі, а тому потребував прикладу розкуркулення сусіда. Куркулів прирікала на знищення сама логіка колективізації. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби не існувало куркуля, його слід було б вигадати.

435
Історична наука тоталітарної доби

У монографії С.В.Кульчицький розглядає форми і методи колективізації в різних регіонах України, наводяться приклади масового опору заможних селян примусовим заходам радянської влади (знищення сільськогосподарських машин, інвентаря, листи селян тощо), розкриваються причини деградації продуктивних сил. Дослідник підкреслює, що занепад продуктивних сил у період колективізації був пов'язаний насамперед не з куркульською агітацією, як це раніше пояснювалося в історичній літературі, а спотворенням виробничих відносин, силоміць насаджуваних на селі.

Використовуючи значний архівний матеріал, автор детально розкриває основні хвилі розкуркулення в Україні. Він вважає, що перша хвиля розкуркулення тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5%. Майно передавалося в неподільні фонди колгоспів.

На період весняної сівби експропріація тимчасово припинилася. Після весняної посівної кампанії процес розорення селян відновився, охоплюючи усе нові й нові райони України. На XI з'їзді КП(б)У С.В.Косіор повідомив, що до початку червня розкуркулення охопило 450 районів (583). Загальна кількість знищених господарств дійшла до 90 тис, вартість конфіскованого майна - 65 млн.крб. Репресованих селян депортували в північні та північно-східні райони країни, де швидко розвивалася на примусовій праці лісова промисловість.

На сьогоднішній день вчені не дійшли до єдиної думки щодо кількості селянських сімей, висланих з України у 1930 р. С.В.Кульчицький, спираючись на дані неопублікованої кандидатської дисертації В.Д.Уварова, називає максимальну цифру 75 тис. сімей. На XII з'їзді КП(б)У в січні 1934 р. П.П.Постишев назвав цифру — близько 200 тис. Але вона є лише повторенням даних, які оголосили статистичні органи у 1927 р. Отже, визначення кількості ліквідованих під час колективізації дворів потребує спеціального дослідження, яке ще попереду.

Монографія С.В.Кульчицького по-новому проливає світло на дві ключові проблеми: темп здійснення колективізації та форми колективних господарств. Дослідник доводить, що в резолюції листопадневого (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) «Про сільське господарство України і про роботу на селі» мова йшла про суцільну колективізацію протягом найближчих



436 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

років і тільки в південних районах республіки. Інакше кажучи, пропонувалося завершити суцільну колективізацію не раніше кінця п'ятирічки. Проте вже 4 лютого 1930 р. у Харкові з доповіддю «Про масову колективізацію, ліквідацію куркульства як класу і чергові завдання партії» виступив Генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В.Косіор. Він висунув завдання здійснити під час весняної посівної кампанії суцільну колективізацію степових округів, а восени цього ж року - всіх інших в Україні. Отже, республіканська партійна організація переглянула в бік скорочення (на рік чи півтора року) строки, які раніше визначалися постановою ЦК ВКП(б) від 25 січня 1930 р.

С.В.Кульчицький доводить, що визначені Сталіним стрімкі темпи колективізації зумовили й форму колгоспів. Прийнятий 7 грудня 1929 р. Наркомземом УСРР та Колгоспцентром «Статут» передбачав усуспіль­нення не тільки землі, але й робочої та продуктивної худоби і навіть птиці. Цей статут був схожий на статут комуни. Процес колективізації в Україні після його опублікування пішов відповідно до викладених положень.

Автор робить висновок, що колективізація селянства проходила двома етапами. На першому відбулося безпосереднє адміністративне тиснення на селян, нерідко у кримінальних формах. На другому — адміністративне тиснення на селян змінилося податковим. Величезними податками одноосібники ставилися в таке становище, коли госпо­дарювання ставало практично неможливим.

Як уже відзначалося вище, монографія С.В.Кульчицького поклала початок переосмисленню історії колективізації в Україні, стала важливим явищем наукової думки, підготувала передумови новому етапу розвитку історіографії.

На другому історіографічному етапі спостерігається певне пожвавлення досліджень з історії інтелігенції. Хрущовська «відлига» та розвінчання культу особи Сталіна послужили поштовхом до розширення визнаються, як один з ефективних методів «перевиховання» інтелігенції старої формації в дусі марксистської теорії. А пріоритетні позиції в розробці схем, концептуальних підходів, методологічних поглядів з історії інтелігенції займають російські дослідники. Тема інтелігенції періоду українізації на протязі 70-х років в Україні фактично не розроблялася. У працях московських дослідників українська інтелігенція




437

Історична наука тоталітарної доби

роглядалася як одна із ланок загальносоюзного ланцюга, при цьому не враховувалися її історичні та національні особливості розвитку. Особлива увага приділялася вивченню інженерно-технічної інтелігенції, як головної сили у здійсненні економічної політики радянської влади. Менше досліджувалася наукова та художня інтелігенції. Предметами розробки стають проблеми взаємовідносин радянської влади і старих спеціалістів, розвитку вищої школи та її значення у формуванні нової інтелігенції. У ряді робіт порушувалися проблеми політичної диференціації інтелігенції, принципи державної політики щодо старої і нової інтелігенції, питання їх матеріального становища.

Характерною рисою змісту праць того періоду було те, що суспільні позиції більшої частини інтелігенції ставилися в пряму залежність від її матеріального становища, а перехід на бік радянської влади в основному пов'язувався з покращенням умов життя і праці, «турботою» партії та уряду. Поряд із «залученням» та «перевихованням» старих спеціалістів велика увага в дослідженнях приділялася питанням вищої школи як центру підготовки нової за соціальним складом та ідеологічною спрямованістю радянської інтелігенції. З партійних позицій висвітлюється процес реорганізації вузів на основі класових принципів, їх «демократизації» та «пролетаризації».

Досить широко і грунтовно проблеми інтелігенції розроблені в працях С.О.Федюкіна, в яких аналізуються найрізноманітніші аспекти історії інтелігенції 1920-30-х років, міститься великий фактичний матеріал. Особливо цікаві його роздуми в монографії «Борьба с буржуазной идеологией в условиях перехода к непу». У книзі зроблена чи не перша спроба в радянській історіографії показати психологічну кризу творчої інтелігенції, викликану складними процесами ідеологічної переорієнтації зміни суспільних цінностей у державі. Автор приходить до висновку, що процес світоглядної перебудови для представників творчої інтелігенції (літераторів, діячів мистецтва, науковців-гуманітаріїв) був набагато складнішим, ніж для інших професійних груп спеціалістів, з чим, на наш погляд, слід погодитися.

Своїми статистичними даними привертає увагу праця «Культурная жизнь в СССР. 1917-1927», в якій зафіксовано найважливіші програмні документи в галузі культурного будівництва та події культурного життя в Україні 1920-х рр. Цілий ряд питань, пов'язаних з

438 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

історією інтелігенції, було порушено на Всесоюзній конференції, що відбулася в Новосибірську в 1979 році. У виданих матеріалах конференції пропонувалися шляхи підвищення наукового рівня досліджень, вміщувався історіографічний аналіз літератури з окремих проблем історії інтелігенції та вказувалися напрямки подальших наукових розробок цієї проблеми.

Протягом 80-х років зростає кількість робіт, присвячених історії інтелігенції 1920-х -початку 30-х років. Цікавою в цьому плані, на наш погляд, є розвідка Н.Л.Головко та Л.А.Савенок про навчання суспільствознавців у 1920-ті роки через аспірантуру, в якій розкри­ваються як досягнуті результати, так і суттєві недоліки в підготовці викладацьких кадрів. Викликає інтерес праця П.І.Говді, присвячена історії становлення художньої школи в Україні в пореволюційний час. У ній у стислій формі аналізується складний шлях мистецької освіти в Україні, розкриваються творчі пошуки та конкретний внесок інтелігенції в культурний розвиток. У статті Ю.М.Гамрецького розглядаються деякі історіографічні роботи з проблем інтелігенції. Автор не виходить за традиційні рамки історико-партійного підходу, але прагне переглянути деякі методологічні твердження попередніх етапів, зокрема, питання сприйняття інтелігенцією жовтневої революції, а також вказує на недостатню розробку цієї теми в українській історіографії. На основі марксистсько-ленінської методології була підготовлена узагальнююча праця В.Я.Білоцерківського, присвячена інтелігенції. Однією із помітних робіт 80-х років з даної проблеми є монографія Л.І.Ткачової, в якій на базі великого документального матеріалу розглядаються політичне розмежування інтелігенції після революції, її світоглядні позиції, ставлення до заходів радянської влади тощо. Зроблена спроба охарактеризувати творчий внесок інтелігенції в розвиток радянської культури в Україні. І хоч дана праця також страждає значними ідеологічними нашаруваннями, вона виступає своєрідним історіо­графічним підсумком розвитку досліджень у даній галузі протягом 50-х - 70-х років. У цей час виходить двотомник, присвячений історії українського радянського кіно, автори якого намагаються передати складний процес становлення радянського кіномистецтва, відтворити атмосферу дискусії і творчих пошуків митців, висвітлити діяльність різних творчих груп та їх внесок у розвиток культури. Багатий

439
Історична наука тоталітарної доби

статистичний матеріал про інтелігенцію, вузів та соціальний склад студенства міститься в роботі «Очерки развития социально-классовой структуры УССР 1917-1937». Значний історіографічний інтерес становить колективна монографія «Интеллигенция Советской Украины (некоторые вопросы историографии и методологии исследования)», в якій зроблено аналіз всієї вітчизняної історичної літератури з проблем інтелігенції. Проте у висновках і підходах домінували догматичні стереотипи марксистської теорії, які применшували роль інтелігенції в суспільстві, її значення для розвитку інтелекту нації.

На другому історіографічному етапі радянські історики продов­жували дослідження національних відносин. Серед найбільш актуальних питань у той час були: які форми державного устрою розроблялися лідером більшовизму до лютневої революції? Як соціалістична революція вплинула на його погляди з цього питання? Чи відбулася радикальна зміна акцентів на устрій багатонаціональної держави, чи це був лише подальший розвиток раніше позначених точок зору у зв'язку зі зміною історичної обстановки і т.д. Обговорення цих та інших питань, систематизація найважливіших положень ленінізму в галузі національних відносин знайшли відображення у теоретичних працях комплексного характеру ІМЛ при ЦК КПРС «Ленінізм і національне питання в сучасних умовах» (2-е видання, М, 1974 р.), збірнику матеріалів Всесоюзної наукової сесії «Великий Жовтень і вирішення національного питання», яка відбулася в Єревані в 1974 р. та ін.

Поряд із ленінською концепцією національно-державного будівництва в радянській історіографії провідною темою був національно-визвольний рух у революції, де розкривався процес об'єднання пригноблених народів з російським пролетаріатом у боротьбі проти соціального гноблення, створення загального фронту всеросій­ського революційного руху, в якому відбулося злиття сил усіх національностей країни. Названій темі присвячуваолася сесія наукової ради Інституту історії АН СРСР, матеріали якої були видані двома випусками, атакож статті М.О.Рубача, М.К.Мухарямова, Х.Т.Турсунова та ін., де йшлося про нерозривний зв'язок національно-визвольного руху народів Росії з революційною боротьбою пролетаріату.

Дослідники відзначали, що остаточне перетворення національно-визвольного руху із загальнодемократичного в соціалістичний

440 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

завершилося в основному в післяжовтневий період, оскільки національній буржуазії деякий час удавалося утримувати під своїм впливом значну частину трудящих національних районів. Одним із головних завдань у радянській історіографії визначалося створення узагальнюючих праць з національно-визвольного руху в масштабах країни, дослідження в ньому співвідношення класового і національ­ного, показу пріоритетів першого та виявлення загальних закономірностей і національних особливостей в соціалістичній революції на місцях і т.д.

До 60-річчя утворення СРСР вийшли узагальнюючі праці, брошури і статті про утворення Союзу, де автори розкривали етапи об'єднавчого руху за утворення багатонаціональної держави, характеризували національно-державне будівництво, розвиток єдиного народногосподарського комплексу, зміцнення «інтернаціональної єдності» культур народів тощо

Отже, у працях з національних проблем, написаних у другій половині 1950-х - першій половині 80-х років, історики робили лише деякі уточнення в розробці теорії правлячої партії з національного питання, а все те, що вкладалося в цю теорію оголошувалося націоналізмом і залишалося закритою темою досліджень.

Після XX з'їзду КПРС історики отримали більш широкий доступ до архівних документів про діяльність партійних органів та місцевих партійних організацій. У центрі і на місцях стали видаватися історико-партійні документальні збірники, що в певній мірі розширювало джерельну базу досліджень. Побачили світ неопубліковані праці Леніна та інших партійних діячів, документи партії. Після багаторічної перерви стали видаватися і перевидаватися спогади старих більшовиків. У науковій і мемуарній літературі з'явилися забуті в період культу особи Сталіна імена партійних і державних діячів. Широко розгорталася робота по дослідженню діяльності В.І.Леніна. У 1958-1965 рр. вийшли в світ 55 томів повного зібрання творів В.І.Леніна, які нараховували 9 тис. творів і документів, з них 1300 - опубліковано вперше. Історики підготували ленінські збірники, які включали 1,5 тис. нових документів. За період з 1959 по 1964 рік було опубліковано 31 колективну монографію, 623 індивідуальних монографій, вийшло 166 назв збірників наукових статей та 124 біографічних матеріалів, 78 мемуарів.


441

Історична наука тоталітарної доби

Діяльність КП України і місцевих партійних організацій у 1920-ті рр. знайшла висвітлення в працях П.Бакуменка, І.Гаращенка, І.Кардашова, О.Курдюмової, В.Самофалова та ін. Наприклад, у монографії В. Самофалова розкривається діяльність КП(б)У в господарському і державному будівництві, висвітлюються питання її організаційного та ідейного зміцнення. Проте дана праця не охоплює всі напрямки діяльності КП України, зокрема в галузі партійного будівництва.

У роботах, опублікованих після XX з'їзду КПРС ( до середини 60-х років), у зв'язку з деякою лібералізацією громадського життя країни можна помітити більшу свободу історичної думки. Так, у деяких дослідженнях основною причиною ліквідації на XVII з'їзді ВКП(б) органів ЦКК-НК РСІ називається остаточно сформований культ особи И.В.Сталіна, якому заважали створені за життя В.І.Леніна органи контролю. У подальшому ж (після 1965 року) історики, що торкалися у своїх працях даної теми, в основному трималися офіційної версії, яка брала початок з некритичного коментування рішень XVII з'їзду партії.

В цілому історична література даного періоду змогла охопити широкий спектр проблем, що торкалися діяльності РСІ, але вона суперечить сучасному рівню розвитку історичних знань. Ця невідпо­відність полягає в тому, що раніше всі без виключення дослідники робили висновок про успішну боротьбу РСІ з бюрократизмом у 20-30-ті роки, схвалювали скасування органів контролю, які «виконали свою позитивну роль». Насправді, така постановка питання різко розходиться із загальновизнаними сьогодні оцінками 20-30-х рр. як періоду формування адміністративно-командних структур управління суспільством, інтенсивного процесу бюрократизації партійної та державної влади.

З середини 1980-х рр. спостерігається переосмислення діяльності контрольних органів у 1920-ті - 30-ті рр. Цьому сприяло ослаблення впливу КПРС та її ідеологічних структур на розвиток історичної думки. Наукова ревізія діяльності контрольних органів почалася з більш детального аналізу у періодичній пресі та історичній літературі спадщини В.І.Леніна. Паралельно йшов процес переосмислення самого поняття «бюрократизм», сутності, коренів наслідків цього явища. У наукових журналах у 1987-1989 рр. розгорнулися дискусії на цю тему. У них приймали участь не лише історики, але й політологи, юристи,

442

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

443



філософи, психологи та економісти. Друкуються праці по боротьбі контрольних органів з бюрократизмом. Більшість із цих публікацій мали проблемний, постановочний характер, а деякі — і поверхово-кон'юнктурний, що можна вважати досить закономірним явищем, оскільки процес переосмислення вітчизняної історії тоді тільки розпочався. В цілому характерною рисою цього періоду було те, що дослідники намагалися переосмислити проблему бюрократії, зали­шаючись на старих позиціях, вкладали у поняття лише негативний, «вульгарний» зміст.

Негативні процеси суспільно-політичного життя «застійного періоду» відобразилися на стані розробки теоретичних проблем історії партії, детермінувалися в дослідженнях. У цей час були опубліковані монографії ПБачинського і О.Бородіна, В.П.Горшкова та ін. Так, у роботі П.Бачинського і О.Бородіна розкривалася історія боротьби компартії та комсомолу України з троцькізмом аж до цілковитої поразки його в республіці. Позитивним у монографії є те, що автори не обійшли питання впливу троцькізму на партійні організації України, спробували показати масштаби і географію такого впливу, пояснити причини цього явища. Автори відзначають вплив «опозиціонерів» в одеській партійній організації, Пересипсько-Слобідському районі, в Луганському і Маріупольському округах та інших губерніях .

Процес соціальних перетворень в Україні автори розглядають як суцільну боротьбу з «дрібнобуржуазними» та «націоналістичними» елементами. «Вплив дрібнобуржуазної стихії, відзначається в монографії, позначився і на партії. Антипартійні групи, скориставшись економічними і політичними труднощами, розгорнули жорстоку боротьбу проти лінії партії. їм вдалося викликати хитання серед нестійких членів партії, в тому числі і у деяких керівних працівників, навіть у членів ЦК. Це виявилося насамперед в питанні про роль профспілок у будівництві соціалістичного суспільства, про методи керівництва безпартійними масами в мирний період, про шляхи побудови соціалізму». Дослідники пояснювали це явище тим, що « в РКП(б) в той час було близько 6 %, а в КП(б)У - 18,6 % вихідців з інших партій. Абсолютна більшість з них примкнула до пролетарської революції в період найбільших її успіхів, після організаційного та ідейного розпаду дрібнобуржуазних партій. В той час вони найбільше

не сприймали більшовицькі догми. У партії було чимало селян (близько 25 процентів), які не розірвали з ідеологією дрібного господаря. В той час робітників у партії на початок 1920-х рр. було тільки 41 %. Таким чином, причини «хитань» серед деякої частини членів партії вони пояснювали об'єктивними економічними умовами, в яких розвивалося суспільство і партія, соціальним складом самої партії, розгулом і тиском на неї «дрібнобуржуазної стихії». Названа праця цілком відповідала визнаним у партійних документах оцінкам партійного життя в Україні, не відображуючи при цьому національної специфіки та суті найважливіших розбіжностей між лінією КП(б)У та нелегальнодіючою тоді УКП, представниками до кінця не знищених диктаторською владою УСДРП, УПСР та ін.

У 70-ті роки радянські історики підготували спеціальні наукові збірники, навчально-методичні посібники з питань партійного будівництва - це, зокрема, роботи «Ленинское учение о партии» та «Партийное строительство» (М., 1971). У проблемно-теоретичному плані із залученням в окремих випадках конкретних даних були викладені принципи партійного будівництва в працях О.К.Колесникова, Ю.Туріщева та ін. Протягом 1961-1971 років вийшли нариси історії компартії України, обласних партійних організацій, де поряд з іншим питаннями висвітлюється ідеологічна і організаційна дільність КП України та її місцевих осередків. З окремих питань партійного будівництва, ідеологічної, організаційної роботи більшовицької партії було опубліковано ряд статей на сторінках союзних і республіканських журналів, міжвідомчого збірника «Наукові праці з історії КПРС», наукових збірниках вищих навчальних закладів України та Вищої партійної школи при ЦК КП України, захищено ряд кандидатських і докторських дисертацій.

На початку 70-х років виходить у світ монографія В.П. Горшкова «Здійснення ленінських принципів партійного будівництва на Україні (1921-1925 рр.)», автор якої робить висновок, що «диктатура пролетаріату являє собою сукупність державних і громадських організацій з різноманітними функціями, злагодженість і спрямованість діяльності яких можлива лише завдяки керівництву вищої форми організації робітничого класу - комуністиної партії». Дане твердження витікало із слів Леніна про те, що «диктатура пролетаріату неможлива інакше, як



444 Коцур В,П., Коцур А.П. Історіографія історії України

через комуністину партію». Історик детально зупинився на внутрі­партійній боротьбі в Україні після X з'їзду РКП(б). Він відзначає, що Зінов'єв на V конференції КП(б)У пропагував теорію «боротьби двох культур», протиставляв російську культуру українській і т.п. З іншого боку, на V конференції КП(б)У, на Київській губернській партконференції (листопад 1920 р.) О.Шумський і В.Блакитний заявили про те, що для успішного проведення національної політики необхідно створити «автономний партійний центр», «своєрідну організацію», тобто йшлося про відрив КП(б)У від РКП(б). їх виступи були підтримані делегатами обох конференцій. З відомих причин автор монографії розглядав внутріпартійну боротьбу однобічно і тенденційно під кутом зору традиційної, усталеної оцінки, котра неодноразово повторювалася у працях його попередників, а саме: КП(б)У вела боротьбу з антиленін-ськими угрупуваннями на два фронти — з одного боку проти троцькістів, децистів, робітничої опозиції, а з іншого - проти українських націоналістів. В цілому робота написана на великому архівному і фактичному матеріалі з використанням документів архіву Інституту історії партії ЦК КП України, ЦПАІМЛ при ЦК КПРС, ЦЦАЖР УРСР, чисельних опублікованих партійних документів.

В історичних дослідженнях з партійного будівництва, які вийшли в 60-ті - першій половині 80-х рр., реальні можливості рядових комуністів впливали на внутріпартійне життя в роки довоєнних п'ятирічок дослідники нерозривно пов'язували з втіленням в життя ленінських норм внутріпартійної демократії, демократичним формуван­ням керівних партійних органів, значну частину яких становили вихідці із робітничого середовища. Лейтмотивом публікацій була думка про збереження з певними обмеженнями у другій половині 1930-х рр. внутріпартійної демократії. Але це не так. У кінці 1920-х — 30-ті рр. комуністична партія була перетворена в інструмент здійснення режиму особистої влади Сталіна. В той час сталінщину не можна ототожнювати з усіма членами партії. Адже в ній були ті, хто мужньо захищав безвинно звинувачених, були випадки прямого колективного непідкорення партійним рішенням, моральна підтримка в сталінських застінках.

В наукових публікаціях другого історіографічного етапу дослідники багато уваги приділяли питанню поповнення рядів компартії за рахунок робітників «від верстату». Це пояснювалося як захід по



445

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка