Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка34/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Історична наука тоталітарної доби

зміцненню більшовицької партії. З метою «зміцнення партії» в кінці 1920-х - 30-ті рр. проводилися спеціальні заходи: чистка 1929-30 рр., чистка і обмін партійних документів з призупиненням прийому в 1933-1936 рр. У партійних документах та історичних роботах вони незмінно оцінювалися лише позитивно. До «чистки» партійних рядів, уміло маніпулюючи свідомістю малоосвічених людей, Сталін залучав «клас-гегемон», чим створювалася ілюзія підтримка робітниками курсу партійного керівництва. Ось як описував перевірку і обмін партбілетів у 1934 - 1936 рр. в своїй статті В.Васильєв: «... На комуністів обрушу­вався цілий град надуманих звинувачень, а багатьох виключали заочно. При цьому партійне керівництво вимагало від комуністів доносів один на одного, в моду увійшли політзвіти членів партії, на яких оцінювалося, скільки комуніст розкрив «ворогів народу». У перевірці і обміні партійних документів райкомам і міськкомам допомагали органи НКВС...». Вірним у зв'язку з цим є висновок О.В.Хлевнюка про істинні цілі партійної чистки, яка, на думку автора, повинна була «попередити» політичні «хитання» партійних мас, створити в партії обстановку тотальної підозрілості і недовіри, покласти край найменшому незадоволенню».

Отже, історико-партійні дослідження другої половини 50-х - 80-х рр., не виходили за рамки марксистсько-ленінської методології, були необ'єктивними і, як результат цього - породжували нові «білі плями» вітчизняної історії. У них замовчувалися або перекручувалися історичні факти і події, були викреслені імена багатьох партійних і державних діячів. Історичні праці піддавалися жорсткому ідеологічному контролю з боку партійного керівництва, яке визначало про що і як писати в підручниках з історії України та компартії. Офіційно дозволені підручники і надзвичайно зважені за своїм змістом партійні документи з питань історії (особливо,приурочені до різних ювілеїв), статті в теоретичних органах, підписані особами, які посідали керівні посади в партійній ієрархії, слугували не тільки орієнтирами для дослідників, але й безперечними директивами, які не можна було поставити під сумнів, навіть на основі неспростованих фактів. У цей час публікація будь якого матеріалу, котрий не в повній мірі відповідав партійним настановам, повністю виключалася. Партійними керівниками визначалися «зони мовчання», які не потребували компетентної оцінки дослідників. До всього цього слід додати обмежений доступ

446 Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

істориків до багатьох джерел - оригінальних документів партії і держави.

Як відомо, у другій половині 80-х рр. в СРСР робилася спроба розробити концепцію політичної реформи. Одним із найважливіших завдань визначалося розмежування функцій партійних і державних органів. У зв'язку з цим дослідники знову звернулися до «історичного досвіду» з тим, щоб краще зрозуміти сучасні політичні процеси, запропонували варіанти політичних перетворень. У цей час вийшли публікації В.М.Лисенка, В.Ю.Мельниченка, І.Л.Маньковської, Ю.П.Шарапова та ін. Дослідники І.Л.Маньковська і Ю.Шарапов, наприклад, розкриваючи культ особи Сталіна, показали яким чином велася літратурна підготовка до виходу короткого курсу «Історії ВКП(б)», по суті фальсифікувалася історія. «На 1937 р., - відзначають автори, -цілий потік літератури возвеличував заслуги Сталіна... Пройнятий культом особи Сталіна був 1-й том другого видання «Истории гражданской войны», який вийшов у світ в 1936 р. Для возвеличування заслуг Сталіна був використаний майже неперервний ланцюг ювілейних дат-річниці Пражської конференції 1912 р., VI з'їзду партії, створення газети «Правда», 30-річчя Батумського комітету РСДРП, 35-річчя Батумської демонстрації 1902 р. та ін. У всіх ювілейних статтях і брошурах головним героєм був Сталін. Він розглядався і як засновник і керівник закавказьких партійних організацій, і як ініціатор створення «Правди», і як керівник VI з'їзду партії і т.д. Використовувався любий привід, щоб поставити ім'я Сталіна в один ряд з іменем Леніна».

Отже, у перехідний від «перебудови» до «параду суверенітетів» період історики партії прагнули відшукати історичні корені необхідності збереження в Радянському Союзі однопартійної системи, звинувачували Сталіна у створенні командно-адміністративної системи, відступні його від ленінського шляху розвитку політичної системи. Такі оцінки, зроблені в рамках марксистсько-ленінської методології, вже відставали від реальних демократичних процесів, що проходили на теренах радянської імперії, симптоми розвалу якої вже відчувалися повсюду.

В Україні з історико-партійної тематики вийшли праці Ф.М.Рудича, М.І.Панчука, В.А.Погребняка, М.В.Романовського та колективна монографія «Про минуле заради майбутнього» (К., 1989). Проте автори не уникли спрощеного підходу до висвітлення діяльності

447
Історична наука тоталітарної доби

інших політичних партій України. Це стосується і довідкового видання «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (1987 р.), де вміщена стаття «Боротьбисти». Із цього матеріалу читач навряд чи зможе зрозуміти реальний політичний вплив боротьбистів на маси, їх взаємовідносин з більшовиками та причини саморозпуску, оскільки стаття написана однолінійно і упереджено. Без серйозного вивчення цих та інших принципових питань навряд чи можна правильно зрозуміти, чому у 30-ті роки було сфабриковано «справу боротьбистів». Важливий крок на шляху вивчення історії боротьбизму було зроблено, коли на сторінках журналу «Комуніст України» (1991, - №3. - С.73-83; №4. -С.84-96) публікувалися документи 1918-1920 рр. Робота по вивченню цієї партії була продовжена у 90-ті роки дослідником Ю.І.Шаповалом, який опублікував ряд архівних матеріалів та зробив деякі узагальнення у монографії «Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні) (К., 1994).

Отже, у 1980-ті рр. дослідники ще відстоювали позиції соціалізму, керівної ролі комунітичної партії. Проблеми, які з великою силою наростали в цей час у партії, пояснювалися, по-перше, подальшим зрощуванням партійного і державного апарату, яке розпочалося ще в часи культу культу особи Сталіна; по-друге, авторитарними, антидемо­кратичними тенденціями в партії; по-третє, бюрократизацією партійного апарату, відривом його від мас; по-четверте, переродженням значної частини партійного апарату, кар'єризмом та пасивністю керівництва. У колективній монографії «Маршрутами історії», яка вийшла у світ за рік до незалежності України, говорилося: «Об'єктивний аналіз численних архівних документів дає всі підстави зробити висновок про необхідність серйозного коригування існуючих в історико-партійній літературі концепцій націоналістичних ухилів у КП(б)У наприкінці 20-х — початку 30-х рр., відновлення у повному обсязі історичної правди, винесення необхідних уроків для вдосконалення міжнаціональних відносин, інтернаціонального й патріотичного виховання мас у сучасних умовах». Але якщо названа праця писалася у перехідний період від «перебудови» до демонтажу тоталітарної системи, що не могло не позначитись на змісті роботи, то наукові розвідки авторів, В.О.Греченка, П.В.Киридона, В.Лєшкова з'явилися в нових історичних реаліях - після проголошення незалежності України. Наприклад, праця В.О.Греченка присвячена

448 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

історіографії внутріпартійної боротьби в 20-ті роки. Автор робить висновок, що в другій половині 20-х рр. у країні складається атмосфера ідеологічної нетерпимості до політичних опонентів, виключаються альтернативні концепції соціальних перетворень, принципи внутрі­партійного життя. Все це негативно позначилося на стані наукових досліджень.

П.В.Киридон розкриває основні напрямки історіографічних досліджень після XIV з'їзду ВКП(б). Автор виходить за рамки оцінок значення XIV з'їзду в політичній літературі другої половини 1920-х років. Він розкриває основні аспекти внутріпартійних дискусій на з'їзді, особливості їх відображення в літературі того часу. Дослідник відзначає, що ряд авторів прагнули об'єктивно розкрити зміст виступів так званої «нової опозиції», яка «прагнула» применшити практичне значення відповідних постанов, але в цілому курс на соціалістичну індустріалі­зацію .... підтримувала». Дослідник робить висновок, що уже в другій половині 20-х років значна частина загальної проблематики XIV з'їзду ВКП(б) стала предметом наукових досліджень, на змісті та теоретичному рівні наукових розробок позначилися загальний стан історичної науки в Україні та політична обстановка, зумовлена становленням тоталітарної системи.

Розвінчання культу особи Сталіна після XX з'їзду КПРС сприяло певним зрушенням в історичній науці. Важливе значення для дослідників мав розпочатий процес реабілітації несправедливо репресованих працівників радянського апарату, депутатів рад, делегатів з'їздів рад і т.д. На жаль, уже в 70-ті роки він по суті був припинений. Що стосується офіційної доктрини історії політичної системи 1930-х років, яка була вироблена на XX з 'їзді КПРС і збереглася аж до середини 1980-х рр., то вона визнавала негативний вплив культу особи Сталіна на діяльність держави, посилення централізму, практику репресій. Але ці процеси пов'язувалися лише з другою половиною 1930-х років та пояснювалися психологічним феноменом, обожнюванням керівника. У цей час діяльність рад України на різних етапах розвитку знайшла відображення в узагальнюючих працях з історії радянського будівництва [20], історії СРСР, УРСР, КПРС та інших виданнях.

Слід відзначити, що ці праці, високо оцінені в історіографії 1960-70-х рр., містили концептуально витримані висновки, які сьогодні звучать


449

Історична наука тоталітарної доби

непереконливо і не відповідають дійсності. Удосконаленню радянської демократії була присвячена монографія В.М.Терлецького. Автор, наперекір реаліям авторитарної системи, прагнув показати розширення радянської демократії від виборів до виборів, в ході яких росла активність трудящих. Насправді, в 1930-ті рр. тоталітарна система підім'яла під себе інститути державної влади, здійснюючи насильство, репресії над масами. У 1960-ті - 80-ті рр. з'явилися дисертаційні дослідження з історії рад П.К.Стояна, О.Г.Мединцева, В.М.Духопельникова, С.А.Гуськата ін. Порівняно зі своїми попередниками, автори вводять до наукового обігу велику кількість нового фактичного матеріалу, почерпнутого з різних архівів.

Тема «радянської демократії» розглядалася і в державно-правовій літературі, зокрема, монографії С.Макогона, О.Ткача, В.Цвіткова «Розвиток радянської державності на Україні» (К., 1956), яку автори пов'язували з пожвавленням роботи рад. Історики погоджувалися з тим, що сформульоване В.І.Леніним у жовтні 1921 р. завдання пожвавлення Рад, було вирішене в кінці 1929 р. Такий висновок не відповідав дійсності, оскільки на 1929 р. не тільки утвердився режим особистої влади Сталіна, але й на повну потужність запрацювала тоталітарно-бюрократична система управління країною, в якій ключову роль відігравав партійно-державний апарат. Подальший «розвиток» радянської демократії правознавці вбачали в прийнятті Конституції УРСР 1937 р. Формально Конституція міняла структуру органів влади на місцях, оновлювала виборчу систему, розширювала права і свободи громадян. У дійсності ж Основний Закон і реалії життя різко розходилися. Конституція не була діючою, вона не захищала громадян України від терору і порушення прав людини в радянському суспільстві. У 1930-ті рр. наступ на правову систему вівся по всіх напрямках. В умовах авторитарної влади, коли вона зосереджувалася у вузькому колі апаратних працівників, трудящі не мали реальних можливостей впливати на політичні рішення, котрі приймалися вищими державними і партійними органами. Характерними роботами, в яких автори намагалися показати участь робітників у державному будівництві, були монографії К.В. Гусєва, В.З. Дробішева, О.Т.Давидюка.

Таким чином, поставлена, хоч і в обмежених рамках проблема деформацій та змін в державному управлінні в 30-ті роки не була



450 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

вирішена до кінця в історичній літературі другого історіографічного етапу. Більше того, в кінці 1960-х - на початку 70-х рр. критика культу особи по суті згорталася і обмежувалася лише загальними твердженнями про його негативні наслідки, в історичних роботах все більше і більше здійснювалося повернення до концепції, яка стверджувала про демократичний характер радянської політичної системи і держави в 1930-ті роки.

У другій половині 1980-х рр. розпочинається переосмислення радянської політичної системи. Робиться висновок про те, що в 30-ті рр. відбувається зрощення партійного і державного апаратів, розширення їх функцій, зведення нанівець ролі рад, ігноруються інтереси народу, здійснюються тотальні репресії проти нього. З'явилися статті істориків, котрі розкривали процес поступового зосередження влади в руках Сталіна, посилення репресивного апарату. Дослідники Г.О.Бордюгов, О.П.Бутенко зробили висновок про те, що Сталін і його оточення на словах виступали від імені робітничого класу, а на ділі узурпували владу. Тому говорити про збереження влади в руках робітників недоцільно, вони не несуть відповідальності за допущені помилки і злочини сталінізму. Але якщо припустити узурпацію влади адміністративно-бюрократичним апаратом, то сам факт її втрати не дає підстав знімати відповідальності з «класу-гегемона». За втрату влади і зосередження її в руках партійно-державного апарату, на думку дослідника В.Т.Москаленка, у певній мірі несуть відповідальність і ради. У названій праці проводиться думка про те, що політична система 30-х рр., основу якої становили ради, була такою, а не іншою через відсутність в суспільстві належного рівня демократії та політичної культури. У монографії О.В.Гонтаря відзначається, що переворот 1929 р. привів до утвердження адміністративно-командної форми управління країною, у практиці радянського будівництва відбувається відхід від уже досягнутих результатів, деформується механізм виборів, мільйони виборців усуваються від реальної участі в формуванні представницьких органів влади. Але ці та інші нові висновки в роботі не підкріплюються аналізом конкретного матеріалу. У книзі нічого не говориться про деформації у відносинах між партією і радами, підміну партійними органами функцій рад, які їм визначалися Конституцією. На змісті монографії позначився вантаж старих стереотипів, повна схильність до раніше існувавших

451
Історична наука тоталітарної доби

концепцій. Мова йде про в цілому позитивну оцінку партійного керівництва радами, яке існувало в 1920-ті - 30-ті рр., методів і форм роботи органів диктатури пролетаріату. Монографія суперечлива за своїм змістом, оскільки її автор прагне поєднати старі і нові підходи.

У літературі другого історіографічного етапу не існувало єдиного підходу і до вияснення справжніх причин ротації та кооптації в радянському апараті 30-х рр. На думку О.В.Гонтаря, кооптація використовувалася в тих випадках, коли необхідно було терміново замінити депутатів, які дискредитували себе. В.Г.Москаленко вважає, з чим можна погодитися, що кооптація була поширеним явищем з початку 30-х рр., а з другої половини 30-х рр. - стала звичайним явищем і пов'язувалася з репресіями, в ході яких усувалися як явні противники сталінізму, так і його можливі потенційні. Про існування такої категорії противників тоталітаризму свідчать як листи-протести, так і інші документи, написані депутатами, апаратними працівниками місцевих органів влади, котрі свідчать про неприйняття або засудження ними тих соціально-економічних і політичних заходів, що проводилися партійними комітетами в 30-ті рр.

Сьогодні доведено, що говорити про масовий і організований опір тоталітарній системі у 30-ті роки не правомірно. Але дослідник В.Г.Москаленко вважає, що в різних формах протест існуючій системі посилюється в такі періоди як 1932-1933 рр., коли в Україні лютував голод, та в 1936-1937 рр. — період підготовки та проведення широкомасштабних репресій. З такими твердженнями автора важко погодитися. По-перше, після 1930 р. селяни уже зіткнулися з репресіями з боку держави, відчули на собі всю жорстокість тоталітарної машини насильства. І це їх стримувало. По-друге, опір селянства був підірваний голодом 1932-1933р. Супротив населення радянській владі носив неорганізований і пасивний характер. На наш погляд, у 1932-1933 рр., як і в 1922-23 рр. значну роль у придушенні селянського опору відіграв штучний голод.

Характерними особливостями наукових праць до 1991 року було однолінійне і безпроблемне в плані «все більшого розвитку народо­владдя» висвітлення історії політичної системи радянського суспільства, відсутність глибокого аналізу причин і форм опору тоталітарній системі, динаміки зростання каральних акцій авторитарного режиму проти

452

Коцур В.П., Коцур А.П Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

453



співвітчизників. У більшості праць збереглися старі, заідеологізовані підходи до оцінки виступів проти тоталітарної системи як анти-радянських, антисоціалістичних.

У другій половині 1950-х рр. і до середини 80-х рр. помітно зростає увага дослідників до історії профспілок. Невід'ємною складовою радянської історіографії стали видані книги з історії профспілок країни і республіки, галузевих профспілок СРСР. В Україні також були підготовлені монографії узагальнюючого характеру, присвячені професійним спілкам республіки, де відповідні розділи розкривали їх історію в 1920-ті -30-ті рр. Ці узагальнюючі видання в певній мірі були результатом розробки як окремих проблем, так і періодів у діяльності профспілок.

Як і раніше, в дослідженнях продовжувала домінувати тенденція більше показувати виробничу діяльність профспілок. Разом з тим другий історіографічний етап характеризувався переходом до спеціальної розробки різних аспектів впливу робітників у профспілках. Ця тема в тій чи іншій мірі піднімалася як в узагальнюючих виданнях з історії профспілок республіки, так і в роботах, присвячених їх діяльності в кінці 1920-х — 30-ті рр., а також у дослідженнях, що розкривають політичну діяльність робітників України. Увага акцентувалася перш за все на таких аспектах: партійне керівництво профспілками, яке розглядалося дослідниками як найважливіша умова їх зміцнення і забезпечення «класового характеру»; поповнення профспілок за рахунок робітників, посилення пролетарського ядра в їх керівних органах і апараті; участь профспілок у висуненні робітників до рад і апарату державного управління, в забезпеченні представництва робітників у громадських організаціях.

Серед наукових праць, опублікованих до XX з'їзду КПРС, найпомітніші монографії Т.М.Білової, Р.П.Дадикіна і Г.М. Євстаф'єва. Але названі роботи написані в історико-партійному плані і присвячені досвіду «соціалістичних перетворень» в СРСР, а також партійному керівництву діяльністю профспілок. Вони обходили стороною протиріччя «соціалістичного будівництва», розкривали цей процес безпроблемно, як суцільні перемоги партії. Історичні явища висвітлювалися поза «людським виміром», не показувалися роль і місце в історичних процесах партійних і профспілкових лідерів. На матеріалах України захищаються кандидатські дисертації П.Я.Кусайлом, В.А.Проценком, В.Я.Солодов-

никовим, Каніфольським Б.О. та ін., присвячені партійному керівництву профспілками. За період з 1956 р. по 1976 р. було захищено біля п'ятидесяти докторських і кандидатських дисертацій, у яких розкривалися ті чи інші аспекти діяльноті профспілок в 1926-1937 рр. Але до середини 70-х рр. не було історіографічної роботи, у якій би комплексно розглядалася історія профспілок 20-х - 30-х рр. Першою такою працею стала кандидатська дисертація В.П.Лобанова, у якій автор досліджує літературу про діяльність профспілок по реконструкції народного господарства, розвитку соціалістичного змагання, керівництву виробничими нарадами тощо.

Найбільш повно в літературі була висвітлена діяльність профспілок по відбору і направленню на село двадцятип'ятитисячників в період проведення масової колективізації сільського господарства. Разом з тим залишалася поза увагою робота профспілок по налагод­женню зв'язків ФЗМК з посланцями в село. Чимало літератури було присвячено діяльності профспілок по розгортанню шефства міста над селом, зроблено перші кроки по вивченню історії профспілок сільського господарства, введено в науковий обіг новий матеріал.

Історична література радянської доби свідчить про те, що роки непу були періодом роботи профспілок по залученню широких трудящих мас до комуністичної ідеології. У 1920-ті роки профспілки здійснювали організовані походи глядачів до театру. Наприклад, дев'ять театрів в Україні в 1928/29 р. відвідало 954 тис. осіб, тобто на 218 тис. більше, ніж у 1926/27 р. Новий глядач став витісняти з театру непролетарські верстви, формувати новий радянський репертуар. У «Березолі» ішла п'єса «Бронепоїзд», а у другому харківському театрі - «Розлом» Лавреньова і «Заколот» Фурманова. Профспілки разом із наркоматом праці надавали допомогу голодуючим, займалися питаннями медичного обслуговування населення, а Наркоматом освіти ліквідовували неписемність, сприяли розвитку освіти. Профспілки допомагали налагоджувати мережу клубів, інших культурно-освітніх установ, брали шефство над селом, армією, участь у розв'язанні проблем житла, відпочинку трудящих, дбали про розміщення робітничої кооперації тощо.

Названі вище аспекти діяльності профспілок знайшли досить повне відображення в радянській історіографії. Вона свідчить про те,



454 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

що профспілки належним чином виконували функції «передавального пасу» від влади до мас. Партійно-радянський апарат, надаючи профспілкам певну самостійність у розв'язанні принципових питань соціальної політики, звільняв себе від невдячної і рутинної роботи, займаючись соціальними питаннями як остання інстанція тільки в разі конфлікту сторін, наприклад, між адміністрацією і робітниками. Та незважаючи на появу багатьох досліджень з цієї проблеми, історіографія профспілок була в цілому обтяжена міфами. За «визначною роллю» профспілок ховалася їх істинна роль «передавального пасу» від партії до мас. Дослідникам ще потрібно до кінця розкрити зворотний зв'язок: маси-профспілки-партія, щоб показати роль профспілок як інформаторів «верхів» щодо настроїв і потреб «низів». Саме завдяки такому зворотному зв'язку центр діставав можливість своєчасно ( якщо в цьому була потреба) вносити в свою політику відповідні корективи. Це і забезпечувало державі радянського типу, - на думку дослідника С.Кульчицького, - набагато більший запас міцності, порівняно з тоталітарними державами іншого типу.

Потребують подальшого вивчення ті організаційні перебудови, які здійснювалися московським профспілковим центром з метою поставити в першій половині 20-х рр. українські профспілки під свій контроль, викорінити вплив у робітничих організаціях націонал-комуністів, підкорити весь профспілковий апарат знизу доверху державній партії. Більшовики усували своїх конкурентів всюди, де вони виявляли політичну активність, в тому числі, і в профспілках.

Представники інших партій могли зберегти свої посади в профспілках тільки при умові, коли відмовлялися від членства у партії, прилюдно визнавали свої помилки і переходили на становище безпартійних. А коли посада була відповідальною, то обов'язковою умовою її збереження ставав вступ до партії більшовиків.

Таким чином, на другому етапі історіографії вивчення історії профспілок України здійснювалося на тих концептуальних засадах, що і на- першому етапі. По іншому не могло й бути, оскільки наукові дослідження хотіли того автори чи ні, повинні були будуватися на глибокій «переконаності» в побудові в основному в середині 30-х рр. соціалізму на основі демократичної суті усіх державних і громадських інститутів. Історія профспілок також вписувалася в дану схему.

455
Історична наука тоталітарної доби

Ідеологічна доктрина, сформульована в постанові ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків» від 30 червня 1956 р., стверджувала, що культ особи «не міг змінити і не змінив природи нашого суспільного ладу», тобто соціалізму, і не вплинули корінним чином на функціонування і зміст діяльності державних і громадських інститутів, хоча й зазнали вони відчутної шкоди в результаті обмеження «радянської демократії» і порушення соціалістичної законності. Тому не дивно, що в роботах другого історіографічного етапу були відсутні оригінальні думки і концепції з історії профспілок, замість глибокого аналізу малодосліджених гострих проблем, подавалися офіційно дозволені і закріплені в історичній науці соціологічні схеми, які не відбивали зміст реальних історичних процесів. Висвітлення ролі профспілок в радянській політичній системі носило урочисто-парадний, хвалебний стиль. При цьому головним критерієм виступали кількісні характеристики. Вони використовувалися не тільки при вивченні росту рядів профспілок, але й участі робітників у формуванні всіх керівних органів і апарату цієї організації. Подібний підхід спостерігався також тоді, коли мова йшла про висунення профспілками робітників у державні органи і громадські організації. Таким чином, на дослідників давила сформульована ще в 1920-ті - 30-ті роки концепція підвищення ролі профспілок і зміцнення в них пролетарського впливу, яка передбачала «оробітничення» профспілок, всіх їх керівних структур, а також забезпечення росту партійного прошарку в профспілках і особливо їх апараті. У відповідності з цими поглядами немаловажна роль відводилася самим профспілкам в «оробітниченні» інших структур політичної системи радянського суспільства.

«Передавальним пасом» від влади до мас поряд з профспілками в умовах тоталітарної системи був комсомол. Перші праці з історії зародження молодіжного руху в Україні з'явилися в 1920-х - на початку 30-х років. Авторами перших досліджень раннього періоду юнацького руху були його активні учасники, керівники та ветерани комсомолу -С.Білокриницький, О.Ривкін, Л.Шацкін, М.Окулик, С.Ігнат та інші. У працях розглядалася історія створення гуртків та спілок молоді, розкривалися їх цілі, ідейні та організаційні засади діяльності. Увага перших істориків була спрямована на висвітлення і популяризацію ролі більшовиків у створенні комсомольських спілок, визначалися деякі

456

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

457



недоліки програмних документів молодіжних організацій. Це були посібники для різноманітних ланок мережі комсомольської політ-просвіти. У них дослідники розглядали непролетарські спілки як націоналістичні, з якими повинен був вести боротьбу комсомол. Однак, не маючи в розпорядженні достатньої кількості архівних матеріалів, покладаючись в основному на особисті спогади, дослідники часто обмежувалися суб'єктивними оцінками розвитку юнацького руху, спрощено відображали процес його зародження.

Більше того, значна частина літератури 1920-х рр. була присвячена історії зародження соціалістичних спілок робітничої молоді, оскільки саме вони були попередниками комсомолу.

Що стосується інших молодіжних організацій, які користувалися популярністю серед молоді в Україні (Комуністична юнацька спілка (КЮС), Українська комуністична спілка робітничої молоді (УК РЮС), Єврейська комуністична спілка молоді (Євкомол) та інші, то їх історія розглядалася лише в контексті боротьби комсомолу з політичними противниками. Вважалося, що становлення комсомолу України проходило в жорстокій боротьбі з буржуазно-націоналістичними організаціями молоді, до яких автори відносили і вищеназвані юнацькі спілки.

У другій половині 1950-х - 80-ті рр. комсомол стає предметом спеціальних досліджень. Різні аспекти історії комсомолу 1920-х- 30-х рр. були відображені в чисельних статтях та монографіях, узагальнюючих працях з історії комсомолу республіки, нарисах обласних комсо­мольських організацій республіки та ін. У названих публікаціях розглядалися питання зміцнення партійного ядра в комсомольських організаціях, боротьби комсомольців з «правим ухилом» і т.д.

В цілому історія молодіжного руху, як і раніше, ототожнювалася виключно з історією комсомолу. Інші об'єднання молоді не були предметом спеціального дослідження. До таких праць слід віднести наукові розвідки В.І.Десятирика, В.А.Зубкова, В.В.Привалова та інших. Автори розглядали основні напрямки роботи комсомолу: залучення юнаків та дівчат до «класової боротьби», захист економічних інтересів пролетарського юнацтва, культурно-просвітницька діяльність тощо.

У концентрованому вигляді всі результати і недоліки досліджень з історії комсомолу республіки були підбиті в узагальнюючій праці

«Історія Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України». Перше видання цієї книги побачило світ напередодні п'ятидесятиріччя ВЛКСМ. Авторський колектив провів, безперечно, велику роботу: було досліджено значну кількість різноманітних джерел, зроблено спробу систематизувати і узагальнити історію комсомольської організації республіки, зокрема в 20-ті роки. Але назвати її справді науковим, об'єктивним дослідженням не можна. Схематичність і догматизм, упередженість та суб'єктивізм позначилися на історії ЛКСМУ У цей час в республіці захищається ряд дисертацій з історії ЛКСМ в 20-ті роки. Розширялася проблематика досліджень, до наукового обігу було введено нові документи та маловідомі факти. Водночас весь багатий дидактичний матеріал автори втискали в «прокрустове ложе» догматичних схем та висновків, які брали свої витоки з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Вся історія ЛКСМУ (зокрема, 20-х - 30-х років) була тріумфальною ходою від однієї перемоги до іншої. Дослідники замовчували все негативне і добирали тільки той матеріал, який співпадав з офіційним трактуван­ням історії ЛКСМУ. У цих працях майже нічого не було сказано про інші молодіжні об'єднання.

На відміну від своїх попередників, які зовсім не висвітлювали історію непролетарських молодіжних організацій, така спроба була зроблена в роботах А.Я.Лейкіна, В.І.Роденкова, В.В.Кузьменка та інших. Безсумнівною заслугою авторів було те, що, використовуючи архівні матеріали, вони спробували висвітлити боротьбу між різними молодіжними суспільно-політичними організаціями на фоні соціально-економічної та політичної обстановки, що склалася у період з 1917 року до середини 20-х років XX століття, показати як зміна ситуації в країні впливала на розвиток юнацького руху, на взаємини між спілками. Слід відзначити, що в 60-х - першій половині 80-х років такі дослідники як В.Ф. Панібудьласка, П.М.Шморгун, Ю.В.Бабко вперше зробили спробу історіографічного аналізу історії ЛКСМУ. Історія комсомолу України стала розглядатися як об'єкт історіографічного дослідження. У цей час вийшли в світ праці, які висвітлювали окремі аспекти історії молодіжних організацій 20-х рр. Вони в більшості своїй вузькі за тематичними і хронологічними рамками і не дають повної уяви про ступінь вивчення історії молодіжного руху. Історіографічним питанням були присвячені дисертаційні дослідження.



458

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

459



Важливе значення для розуміння процесів, які проходили в іторіографічній науці другої половини 80-х рр. мали публікації М.А.Варшавчика, Я.С.Калакури, В.К.Якуніна, А.І.Зевельєвата ін., в яких переосмислювався розвиток історичної науки радянського періоду, відзначалися протиріччя формування історичних знань. Однією із спроб переоосмислення літератури з історії молоді України була робота В.В.Малиновської. Вона розкриває характерні труднощі на шляху оновлення історичних знань з молодіжної тематики, з'ясовує недоліки літератури першого та другого історіографічних етапів. Певний внесок у висвітленні деяких аспектів молодіжного руху внесли дисертаційні дослідження В.Ф.Колесника, Н.Є.Каменської та ін., де відповідні розділи присвячуються історіографічному аналізу літератури з історії комсомолу. Зроблені спроби по-новому, з урахуванням сучасних досягнень історичної науки здійснити історіографічний аналіз літератури з молодіжної історії у дисертаціях Н.І.Мельникової, М.А.Сірогодського, В.В.Долгова та ін.

В останні роки існування Радянського Союзу були проведені наукові конференції та сесії з проблем історії молодіжного руху. Вони засвідчують прагнення авторів по-новому відобразити історію зародження юнацького руху. Так, наприклад, А.Галаган проводить думку, що поняття «молодіжний рух» у суто науковому плані в радянській історіографії не існувало. «Фразеологічне словосполучення «молодіжний рух», - писав дослідник, - вживалося як синонім комсомолу». Тому завданням історичної науки стало повернення до наукового тлумачення цього поняття, яке має включати в себе і «комуністичний рух молоді», і некомуністичний, і різного роду національні об'єднання. Наукові конференції, по-перше, в певній мірі допомогли дослідникам позбутися ідеологічних штампів минулого, по-друге, розглянути історію молодіжного руху комплексно, в різноманітті його форм та суперечностей розвитку. У зв'язку з цим слід виділити дисертаційне дослідження В.В.Кузьменко «Більшовицькі організації Ураїни у боротьбі з непролетарськими партіями та спілками за трудівничу молодь (1918-1925 рр.)», в якому розглядаються взаємовідносини комсомолу України з іншими молодіжними організаціями. Визначивши деякі причини строкатості молодіжного руху, дослідниця не змогла до кінця подолати старі ідеологічні парадигми щодо непролетарських юнацьких

організацій. Сконцентрувавши основну увагу на критиці недоліків у діяльності молодіжних спілок, В.В.Кузьменко не розкрила роль репресивних органів республіки в установленні монополії комсомолу у молодіжному русі.

Таким чином, в другій половині 50-х - першій половині 80-х рр. історіографія історії України характеризувалася початком звільнення історичної науки від негативного впливу культу особи Сталіна, розширенням передумов для проведення наукового пошуку. У цей час спостерігається більш широке використання архівів, публікуються нові історичні документи, виходять тематичні збірники з історії суспільно-політичного життя України, робітників, селян, національних відносин, партії, рад, профспілок, комсомолу тощо, розширюється видавнича база. Але в другій половині 1950-х і наступні роки історики не змогли до кінця подолати догматичні установки, стереотипи і шаблони, що глибоко увійшли в свідомість. Більше того, під впливом політичних змін в другій половині 60-х рр. - на початку 70-х рр. розпочався процес реанімації сталінських концептуальних підходів до висвітлення історії радянського суспільства, в тому числі і 1920-х - 30-х рр., обмежується доступ до архівів.

У дослідженнях спостерігався відрив теоретичних пошуків від реальної практики радянського суспільства. Ці та інші негативні тенденції стали найбільше проявлятися в умовах згортання критики культу особи і його наслідків у 70-ті - першій половині 80-х рр., що і зумовило кризовий стан історичної науки в цілому.

Як уже відзначалося вище, деякі дослідники виділяють новий історіографічний етап з другої половини 80-х років. Це можна пояснити тим, що саме в другій половині 80-х рр. історики гостро поставили питання щодо переосмислення минулого, у цей час стали інтенсивно заповнюватися «білі плями» історії. Зростання інтересу наукових кіл, широкої громадськості до подій періоду утвердження тоталітаризму, збільшення у зв'язку з цим наукових і публіцистичних виступів, наштовхувало дослідників на думку про початок нового історіо­графічного етапу. Дійсно, за новизною піднятих тем, розширеним спектром актуальних проблем, логічно виділявся новий етап історичних досліджень, хоча вони в цілому не виходили за рамки марксистсько-ленінської методології, і були покликані відродити ленінську концепцію



460

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

461



соціалізму. Тому, на наш погляд, новий історіографічний етап з історії України тоталітарної доби наступив з 1991 року, коли розрушилися комуністична система в СРСР, партійна монополія на правду історії, розпочалася демократизація суспільного життя. Разом з тим, друга половина 1980-х років принесла багато нових цікавих ідей, стимулювала науковий пошук, зумовила появу неординарних наукових розвідок, тому, на наш погляд, доцільно дещо детальніше зупинитися на історіо­графічній специфіці тих фактів. Саме в зазначений час був розширений доступ істориків до багатьох архівних фондів, відкрилися спецсховища бібліотек, що дозволило ввести до наукового обігу немало раніше невідомих фактів, біографічних даних, автобіографічних матеріалів партійних і радянських діячів, що знаходилися в «зоні заборони». Пожвавилася публікація архівних джерел, в тому числі в журналах «Вопросы истории КПСС», «Коммунист», «Вопросы истории», «Український історичний журнал» та ін. З 1989 р. відновилося видання журналу «Известия ЦК КПСС», який виходив у 1919-1929 рр. і був заборонений Сталіним поряд з деякими іншими партійними виданнями. В журналі «Известия ЦК КПСС» була опублікована платформа «Союзу марксистів-леніністів» («група Рютіна») «Сталін і криза пролетарської диктатури», яка дозволила глибше осмислити ті соціально-економічні і політичні явища, що проходили в країні в умовах формування режиму особистої влади Сталіна. Стали виходити праці діячів партії і уряду, які неоправдано були забуті: М.І.Бухаріна, Л.Б. Каменева, М.П.Томського, Л.Д.Троцького, М.О.Скрипника та ін. Ярлик «ворога народу» зняли компетентні комісії з чисельної когорти керівників, комуністів і безпартійних громадян України - жертв сталінського терору.

Але зростаючому інтересу громадськості до вітчизняної історії в той час не відповідав рівень розвитку археографічної справи в Україні. Назрівала гостра потреба в активізації видання архівних документів з історії України радянської доби, в той час робота вчених в архівах КДБ і МВД (без яких не можна було дати повної і достовірної картини історії України 1920-х - 30-х рр.) по-старому була обмежена. У зв'язку з чим вчені все частіше ставили питання про незадовільні умови праці в архівних установах.

Помітними віхами наукового життя цього часу став вихід праць В.П.Наумова, Г.Х.Попова, Л.Л.Курина та ін., де автори запропонували

своє бачення «ленінської концепції соціалізму», «відтворення правдивої, наукової історії радянського суспільства». Інститутом марксизму -ленінізму при ЦК КПРС була підготовлена монографія «Ленинская концепция социализма».

У публікаціях того часу в центрі уваги знаходилися питання ідейної боротьби в партії, критика Сталіна і всього того, що було пов'язане з культом особи, адміністративно-командною системою тощо. Разом з тим, деякі історики і публіцисти, аналізуючи минуле, стали зводити його лише до помилок і прорахунків, суб'єктивістських та волюнтаристських дій. Поза увагою дослідників залишалися прості люди радянської системи, котрі винесли на своїх плечах весь тягар 1 соціальних експериментів диктаторів. В той час успіхом дослідників другої половини 1980-х років було те, що вони вперше поставили під сумнів ефективність функціонування тієї суспільно-політичної системи, що була створена Сталіним. В науковій лексиці з'явилися терміни «тоталітарний», «державний», «казарменний» соціалізм. Ці визначення, що характеризують особливості соціально-політичного життя 1920-х -30-х рр., стали закономірним етапом на шляху до компетентного дослідження всіх сторін розвитку «сталінської моделі соціалізму», того суспільного феномену, який створений був у 20-ті роки, поглиблювався в наступні роки, і в певному зміненому вигляді, зберігся до кінця 80-х років.

Соціально-політичне життя України 1920-х — 30-х рр. розглядалося в науковій літературі другої половини 80-х рр. через науковий апарат у вигляді теорії деформацій і переродження. І якщо деформація ладу в цілому визначалася як реальна небезпека втрати «всіх завоювань соціалізму», то переродження як таке, що «робить цю втрату фактом реальної історії». Але такого роду спрощені погляди закривали шлях для поглибленого вивчення сутнісних характеристик суспільства 1920-х - 30-х рр., його найважливіших протиріч.

У другій половині 80-х років дослідники дійшли думки, що сталінізм деформував усі сфери життя суспільства. Відбулися процеси відчуження народу від власності, уряду від народу і навпаки; узурпація влади в партії і державі; створення адміністративно-командної системи; установлення перманентного терору проти партії і народу; підпоряд­кування партійних і державних діячів режиму особистої влади Сталіна.

462 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

В умовах демократизації суспільства активізувалася наукова думка в Україні. Наприклад, у 1998 р. вийшла брошура І.В.Бичко. З'явилися перші праці публіцистичного характеру, в яких висвітлювалися трагічні сторінки в долі військових і комсомольських кадрів України, а також публікації про вигадані ГПУ справи «Спілки визволення України» (СВУ) та «Українського національного центру» (УНЦ). Були зроблені спроби дати узагальнюючий матеріал про основні тенденції політичного розвитку України в роки сталінізму. Привертає до себе увагу визначення сталінізму, що дається дослідником Ю.І.Шаповалом. Він, зокрема, вважає, що слід використовувати поняття «сталінізм» для узагальнення вирішальних ознак керівної діяльності Сталіна, розуміння ним економічних, політичних, соціальних, духовних структур суспільства.

У 1989 р. авторським колективом (голова І.Ф.Курас) було підготовлено колективну монографію «Про минуле заради майбутнього», яка присвячувалася суспільно-політичному життю в Україні з 1917 до другої половини 80-х рр. Книгу можна умовно розділити на дві частини. У першій - дослідники І.Ф.Курас, С,С.Діброва, М.І.Панчук, П.Л.Варгатюк, С.А.Спірін розкривають основні етапи політичної історії України, місце і роль у ній правлячої партії, Сталіна та інших партійних і державних діячів. Друга частина присвячується історичним персоналіям - Х.Г.Раковському, Г.Л.П'ятакову, М.О.Скрипнику, Г.Ф.Гриньку та ін., дослідженню їх складної політичної долі та суперечливої діяльності. Це був один із перших підсумків гострих дискусій навколо історико-політичних проблем, що характеризували той час.

У книзі автори поставили питання про необхідність глибокого вивчення внутріпартійних суперечок та ідейної боротьби в Україні 1920-х - 30-х років у контексті національної політики, відтворення правдивої картини індустріалізації і колективізації, голоду 1933 р. та винесення з цих подій історичних уроків. Дослідники указували на актуальну потребу виявлення справжніх причин формування однопартійної системи в СРСР.

Проте у 80-ті роки українськими істориками були зроблені лише перші кроки в дослідженні сталінізму. Але і це слугувало важливим поштовхом для подальшого дослідження інших аспектів соціально-політичної історії України 1920-х - 30-х рр., розкриття правдивої політичної атмосфери, в якій жив український народ. По суті,

463
Історична наука тоталітарної доби

дослідження другої половини 1980-х рр. дозволили по-новому підійти до вивчення соціальних змін у суспільстві в зв'язку з перетвореннями промисловості і сільського господарства, оцінити діяльнісь партії, рад, масових громадських організацій у «системі диктатури пролетаріату» та її каральних органів тощо. Разом з тим, у плані розвитку методології історичних досліджень навіть в кінці 80-х років дослідниками висловлювалися певні побоювання щодо плюралізму в суспільних науках. На їх погляд, перебудова розбудила масову свідомість, яка може привести до «розмивання істини в морі суб'єктивістських пояснень історії партії і країни». Тому як першочергові завдання, дослідники кінця 80-х років визначали необхідність розробки проблем альтерна­тивності історичного розвитку і співвідношення історичних альтернатив з нинішнім і майбутнім; питань співвідношення свідомих впливів на дійсність і стихійних, а також не підлягаючих контролю і управлінню процесів; проблем вироблення політичних рішень, поєднання в них об'єктивних і суб'єктивних факторів; питань співвідношення в дослідженнях принципу історизму і сучасного розуміння історичного минулого і т.д. Постановка і розробка цих та інших питань мала певне значення для подальшого розгортання досліджень соціально-політичної проблематики на наступному історіографічному етапі.

Отже, наукові праці другої половини 80-х років мали як помітні позитивні результати так і певні недоліки. У цей час намітився новий підхід до аналізу документів керівних органів КПРС, радянської держави, дослідники беруть під сумнів їх «правдиве» відображення реалій минулого; історична наука звільняється від «рамок» офіційної політики; обґрунтовуються нові погляди на роль діячів партії і держави у виробленні та здійсненні політики в 1920-ті - 30-ті рр., в формуванні соціально-політичної атмосфери того часу: визначенні місця партії, радянських та каральних органів, масових громадських організацій в політичній системі доби сталінізму; вчені стали розглядати питання соціальної і політичної історії в контексті протиріч, зумовлених «сталінськими деформаціями радянського суспільства»; були залучені до наукового обігу документи, які раніше не могли використовуватися в дослідженнях; праці другої половини 80-х рр. поклали початок

464

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка