Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка37/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Історична наука тоталітарної доби

503



Кафедри органічно доповнювали собою академічну науку, з якою були тісно пов'язані, заглиблюючись при цьому в детальне вивчення тематично вузьких та регіонально обмежених проблем українознавства, до чого далеко не завжди «доходила» велика академічна наука. Поглибленою розробкою окремих проблем українознавства займалися галузеві науково-дослідні інститути. Як і науково-дослідні кафедри, вони не входили до академічних структур, хоча тісно співпрацювали з ними. Своєрідними науково-дослідними інституціями в галузі українознавства були також музеї, в першу чергу, історико-археологічного, краєзнавчого та мистецького спрямування.

Не дивлячись на активну розробку проблем національних відносин в Україні 1920-х - 30-х рр. в останні роки, в той час слід указати на існування цілого ряду аспектів, які потребують подальшого поглибленого дослідження. На сьогоднішній день потребують глибокого переосмислення ідеї українського націонал-комунізму, вияснення суті їх політичного підґрунтя, що дає змогу виділити його як окрему течію української державної думки. Важливо розкрити еволюцію поглядів тих сил, що стали виразниками ідей українського націонал-комунізму, це, зокрема, партії боротьбістів та УКП, течії в інших партіях - УСДРП, КП(б)У, КПЗУ - і окремих діячів. Значний інтерес у цьому плані представляють погляди М.Волобуєва, М.Хвильового та ін. Не дивлячись на те, що сьогодні вже багато написано і про М.Волобуєва, і М.Хвильового, в той час проблема адекватного наукового аналізу їх національних і державницьких поглядів ще до кінця не вирішена. Поки що вона була предметом публіцистичних, політично заангажованих розвідок. Навіть питання про політичний зміст «літературної дискусії» як самостійний предмет дослідження залишається відкритим. Явне звуження змісту дискусії, біля витоку якої стояв глибокий конфлікт між ідеологіями ортодоксального більшовизму та українського націонал-комунізму, спостерігається, наприклад, у статті Я.Верменича «Літературна дискусія 1925-1928 рр.», де розглядається політичний бік останньої як певне збочення. «Уроки літературної дискусії, - пише автор, — полягають у неприпустимості переведення літературної полеміки в площину політичних звинувачень»[76]. Важливо простежити ті чинники, які впливали на зміну поглядів націонал-комуністів (від сприйняття до заперечення) на ідеологію марксизму, революцію,

національне питання тощо. Наприклад, як М.Хвильовий (член КП(б)У з 1919 р.) від обговорення проблем розвитку літературного процесу, масовості та елітарності в літературі, соціальної бази нової української культури дійшов до політико-ідеологічних проблем нації, держави тощо.

Останнім часом, як відзначалося вище, з'явилася низка праць, присвячених проблемі українізації 1920-х - початку 30-х рр. Проте потребують подальшого поглибленого вивчення окремі напрямки українізації, як, наприклад, розширення сфери вживання української мови в державному житті. Відомо, що з серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович, який походив з Київщини і був одним із небагатьох партійних лідерів, хто вільно володів українською мовою, як дисциплінований виконавець, оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Важливо розкрити той опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військових керівників, технічної інтелігенції, священиків російської православної церкви й міщан, який чинився українізації в 20-ті рр. Більше того, необхідно показати «негативну роль певних партійних кіл Москви, які часто на всесоюзних з'їздах і конференціях атакували українських націонал-комуністів за «насильну» українізацію російського пролетаріату в УРСР, висвітлити непослідовність партійного керівництва республіки у проведенні українізації. Наприклад, обов'язкове складання іспитів для державних чиновників раз у раз переносилося: то з 1 січня 1924 р. на 1 січня 1925 р., то з 1 січня 1926 р. на 1 січня 1927 р., і врешті-решт - на 1 січня 1929 р.

Дослідження проблеми розширеного вживання української мови в умовах «українізації» має не тільки науково-пізнавальне, але й практичне значення сьогодні. Підтвердженням цього стало останнє засідання круглого столу в Міністерстві освіти України з участю заступників міністра, представників товариства «Просвіта», Інституту українознавства, Української Всесвітньої координаційної Ради Конгресу української інтелігенції. Виступаючі відзначили, що в багатьох регіонах України надзвичайно повільно запроваджується Закон про мову та порушується 10 стаття Конституції України про державну українську

504

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

505



мову. Наприклад, у Харкові з кожних 12 періодичних видань тільки одне українське, а у Дніпропетровську, де мешкає 78% українців, українською мовою навчається лише 32 відсотки. Тому позитивний досвід українізації 1920-х рр., як і її прорахунки, залишається актуальними і понині.

Спеціального дослідження потребує така проблема, як утворення в умовах українізації нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт, роль у їх формуванні боротьбістів, укапістів та представників інших партій, зокрема, Василя Блакитного, Григорія Гринька, Андрія Хвилі, Олександра Шумського, Панаса Любченка, Матвія Яворського, які не просто були виконавцями партійної волі, але й «творили» українізацію.

Якщо націонал-комуністи виступали керівниками в політиці українізації, то виконавцем була українська інтелігенція. Необхідно дослідити внесок у коренізацію українців-емігрантів з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які повірили в серйозність цього курсу радянської влади і повернулися на батьківщину, а також галицьких українців, для яких доля України також вирішувалася в УРСР. Цікаво було б дослідити вплив українізації на розвиток преси, книговидавничої справи, а з 1928 року -на радіомовлення. Характерною рисою сучасної історіографії українізації є розгляд цієї проблеми переважно через призму розвитку науки, літератури і мистецтва. В той час важливо дослідити її вплив на життя національних меншин, психологію та масову свідомість українського народу.

Потребує вивчення проблема впливу індустріалізації і примусової колективізації сільського господарства на національний склад населення міста. Адже перші наукові розвідки в цьому плані свідчать, що з 1923 до 1933 р. частка українців зросла, наприклад, у Харкові з 38 до 50%, Луганську - з 7 до 31%, Дніпропетровську - з 16 до 48%. Вперше в українській історії на 1926 р. українці становили 55% всіх робітників. Більшість робітників-українців у побуті розмовляла українською мовою. Отже, місто втрачало позиції цитаделі російськомовного населення, ставало українським. Назріла нагальна потреба у підготовці спеціального монографічного дослідження про українізацію поза межами України -на Далекому Сході, у Казахстані, Середній Азії, Сибіру, Центральних областях, на Кубані і Дону, адже відомо, що М.Скрипник свого часу мав намір будувати Україну і на Кубані, і в Криму. Разом з тим не можна

обминати ті зони напруги, які виникали в ході проведення політики «коренізації». Наприклад, у 1920-х роках радянський уряд заохочував євреїв осідати на землях України і створювати там сільськогосподарські колонії та кооперативи. Ця акція викликала настороженість з боку українських селян, які вважали, що в них забирають землі. Залишається недослідженим питання: чому національні меншини (неросіяни) були більш піддатливі на українізацію, ніж росіяни? Наприклад, у 1929 р. менше, ніж четвертої частини росіян в УСРР могли читати українською мовою, в той час як серед поляків і євреїв цей показник становив 60%. Необхідно дати також відповідь на питання: «Чи було досягнуто в умовах українізації національного консенсусу між українцями і національними меншинами?». Залишаються відкритими питання: «Як етнічно росіяни Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) і Волобуєв стали українськими «національними ухильниками?». Чому з критикою шовіністичної позиції московського керівництва і на захист українських націонал-комуністів виступила група українських діячів євреїв, за походженням (Кулик, Ліфшиць, Гуревич, Равич-Черкаський)? А чиновники-росіяни часто захищали інтереси УСРР перед московським центром у справі розподілу державних фондів, розміщення підприємств тощо? Можливо, названі представники національних меншин вкладали в поняття «українська нація» не кровну приналежність, а служіння інтересам Радянської України, її господарству, культурі тощо. Останнє, мабуть, означало переростання українців у політичну націю, коли захищати інтереси України бралися не тільки етнічні українці.

Вчені вже зробили певний внесок у розвиток джерельної бази наукових досліджень з історії національних відносин в Україні в 1920-х - 30-х рр. Інститутом етнонаціональних і політичних досліджень підготовлено збірник документів і матеріалів «Національні відносини в Україні у XX ст.». Упорядники видання свідомо відійшли від усталених норм і вимог радянської археографії, не включили до збірника документи і матеріали, неодноразово тиражовані, де йшлося про утворення СРСР, «торжество» соціалістичного інтернаціоналізму, «розквіт і зближення» націй в СРСР, формування «радянського народу» та ін. До книги були вперше включені архівні матеріали про стан українізації в 1920-ті рр., розвиток національної освіти, життя національних меншин в умовах непу.



506

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історична наука тоталітарної доби

507



Ціла низка документів, присвячених національним відносинам, які довгий час зберігалися в архіві СБУ і не були відомі дослідникам, опублікували Ю.Шаповал, В.Пристайко і В.Золотарьов у книзі «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи». Ці матеріали розкривають ставлення Сталіна до коренізації, українського сепаратизму, розвитку національної культури тощо. Документи, вміщені у книзі, показують форми і методи боротьби з «націоналізмом» та антисоюзними настроями.

Публікації джерел з історії національних відносин, відкриття фондів СБУ дозволяють історикам приступити до написання спеціальних досліджень, в яких розкривалися б реальне ставлення населення України до утворення СРСР, настрої інтелігенції, селян, робітників щодо взаємовідносин з «центром» та щодо «економічного співробітництва» з ним. Сучасні публікації «секретних документів» ДПУ України засвідчують, що національно свідома частина українського суспільства без захоплення сприймала нав'язану штиками «дружбу» великої сусідньої держави. Наприклад, у «Таємному обіжчику ГПУ У СРР «Про український сепаратизм» від 4 вересня 1926 р. писалося: «В представлений шовинистов, эксплуатация Украины происходит таким путем:



  1. Естественные богатства Украины в Донбассе, Криворожье и
    т.п. разрабатываются Москвой, и добыча вывозится в Россию без
    соответствующей компенсации Украины.

  2. Фабрикаты поставляет Россия, хлеб производит Украина.
    Россия так регулирует цены, что свои фабрикаты продает по вздутым
    ценам, а украинский хлеб скупает по дешевке.

  3. Украина, поставляя для экспорта массу товаров, не получает
    соответствующей доли импорта.

4. С Украины дерутся померно высокие налоги.
Националисты твердят, что Украина дает Союзу чуть ли не 40%

всех доходов, а получает взамен самую ничтожную часть. Все же средства идут на развитие экономики России». Ці та інші проблеми потребують сьогодні поглибленого вивчення та наукової експертизи.

Отже, для радянської історіографії з проблем національних відносин були характерними такі риси:

по-перше, національне питання розглядалося як таке, що підпорядковане інтересам класової боротьби, що в кінцевому результаті

зумовлювало знецінення в історичних дослідженнях «національного» і пріоритету «інтернаціонального», коли крок вліво або вправо в лабіринті національного питання розцінювався як «націоналізм» чи «шкідництво», а згодом - «дисиденство». Закритими стали теми про національно-визвольні змагання в Україні в 1917-1921 рр., соціальний опір тоталітарній системі в 20-ті рр., ставлення «націонал-комуністів» до утворення СРСР та ін.

По-друге, в історіографії 1930-х років була закладена велико­державна російська ідея «старшого брата» - лідера усіх пригноблених народів, яких він очолив на боротьбу за «світле майбутнє». Ця ідея пройшла червоною ниткою в узагальнюючих теоретичних працях, багатотомних виданнях з історії національних відносин радянської доби, де російський пролетаріат виступав як провідна сила, навколо якої об'єднувалися національні загони робітників у ході соціалістичної революції. В період «розвиненого соціалізму» великодержавна російська ідея трансформувалася в пролетарський інтернаціоналізм, наслідки якого для України були надзвичайно тяжкими - фізичні і духовні чорнобилі, русифікація тощо.

По-третє, в історіографії сталінської епохи та реального соціалізму домінував монументальний підхід до вивчення національних відносин, які вважалися вирішеними раз і назавжди, вершиною історичних звершень партії і радянського народу всесвітньо-історичного масштабу. У вивченні національних відносин спостерігалися схематизм і лінійність, останні розглядалися без протиріч і гострих кутів. Ігнорувалася складність національних відносин, багатофакторний вплив на етноси економічних, соціальних і політичних чинників, загально-цивілізаційних процесів. І як наслідок - одна із останніх імперій світу - СРСР - розпалася в результаті кризи, підвалини якої були закладені ще в 1920-ті рр., коли створювалася багатонаціональна держава.

По-четверте, оцінюючи праці радянських істориків з націо­нальних проблем, слід зауважити, що вони були насильницьки прилучені до вивчення історії через державно-партійні, відомчі науково-дослідні та науково-освітні установи, які визначали напрямки і цілі історичних досліджень. В умовах наукової, інформативної ізоляції, обмежень контактів із зарубіжними колегами світогляд радянського дослідника і навіть його доля формувалися соціокультурними реаліями того часу.



508

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

509



Відсутність правових гарантій, панування методу державного примусу, а то й терору - все це позбавляло історика свободи творчості, що в цілому негативно позначилося і на стані наукових розробок в галузі національних відносин. Вченим було заборонено говорити правду про кризу національних відносин, що також прискорювало крах тоталітарної системи.

По-п'яте, на інтерпретаціях української історії негативно позначилися як сильні проросійські тенденції офіційної історіографії, так і загальне вороже ставлення марксизму до ідеології і практики націоналізму. Український національний рух визнавався «прогресив­ним» лише в тій мірі, в якій він допомагав ліквідувати пережитки феодального ладу. З перемогою капіталізму, а згодом соціалізму він, на думку «класиків», перетворювався у реакційну силу. Його ідеологія слугувала для буржуазії способом маскування своїх егоїстичних класових інтересів і відвернення робітників від головного завдання — здійснення соціалістичної революції і побудови безкласового суспільства. Найповніше таке пояснення можна знайти в багатотомній історії Української РСР. За цією схемою стояло переконання, що з утвер­дженням нового суспільства національні відмінності стиратимуться, і тому нації приречені на вимирання. Щодо майбутнього українців, то їм відводилася роль «зблизитися» і «злитися» з іншими соціалістичними націями і в першу чергу з російською в єдину історичну спільність -«радянський народ».

Отже, розвиток історіографії національних відносин в Україні пройшов суперечливий шлях від постановки цієї проблеми в 1920-ті роки до констатації факту «повного і остаточного вирішення» національного питання в 1930-ті - першій половині 1980-х рр., визнання існуючих протиріч у національній сфері в часи «перебудови» та сучасного переосмислення всього комплексу проблем національно-державного життя. Етапи розвитку історіографії національних відносин відрізняються відповідним рівнем теоретичного осмислення проблеми, змістом та висновками наукових розробок. Від перших агітаційно-пропагандистських, науково-публіцистичних статей і брошур до узагальнюючих апологетичних праць про розквіт і зближення народів та відтворення в монографіях, підручниках, на наукових форумах правдивої національної історії в контексті світового розвитку - такі основні віхи феномена комуністичної та посткомуністичної історіографії.

1990-ті роки характеризуються перш за все появою праць, присвячених політичній системі радянського суспільства 1920-х -30-х рр. Це, зокрема, монографії В.Г.Кременя, Д.В.Табачника, В.М.Ткаченка, Ю.І.Шаповала та ін. Дослідники зробили спробу дати цілісну картину політичних процесів в Україні, в т.ч. 1920-х - 30-х рр. з тим, щоб «з'ясувати ступінь самоорганізації українського народу, його здатність самостійно творити державу на рівні вимог сучасної доби».

Зрозуміло, що науково обгрунтувати причини втрати державності, утвердження сталінізму в Україні 1920-х - 30-х рр., вияснити істинні шляхи подолання тоталітарного стилю мислення в наші дні, не можливо без дослідження політичної культури українського народу. Саме історичній ретроспективі і сучасним реаліям цієї проблеми присвячена монографія Л.П.Нагорної. На наш погляд, дослідниця дає ключ до розуміння гострих проблем сьогодення, корені яких сягають досліджу­ваного періоду - 1920-х - 30-х рр. В умовах тоталітаризму, - відзначає автор, - «Там, де ідеалом стає один тип власності, одна партія, одна ідеологія, людина втрачає право вибору, починає сприймати світ у спрощеному «чорно-білому» варіанті. Людина привчається до думки, що причина «невдач і прорахунків - у діях «зловорожих сил». Тому вона легко мириться із проникненням у всі пори суспільства духу «надзвичайщини», готова бездумно підтримувати будь-які культи, не терпить інакомислення, звикає до репресій». Але дослідниця обрала широкі хронологічні рамки та великий спектр проблем, пов'язаних з політичною культурою українського народу. У зв'язку з цим 1920-ті -30-ті рр. розглядаються побіжно, значна увага приділяється характе­ристиці інших періодів історії політичної культури українського соціуму та сучасному етапу розбудови Української держави.

Знищення унітарної держави СРСР і поява на історичній карті нових суверенних держав, в т.ч. й України, активізували дослідження проблеми змісту, витоків тоталітаризму, специфіки його проявів у республіках колишнього Союзу.

Серед робіт, присвячених тоталітаризму, які вийшли за останні роки в посткомуністичному суспільстві, заслуговує на особливу увагу книга Г.С.Гаджієва, де автор приділяє головну увагу концептуальним і типологічним проблемам тоталітаризму шляхом порівняльного аналізу

510

Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

511



основних компонентів і характеристик його лівого, більшовицького, і правого, фашистського, варіантів. Певний внесок у розробку цього питання зробили українські дослідники, зокрема, С.Грабовський, С.Ставроян, О.Бойко та ін. У роботі О.Бойка робиться спроба виявити характерні прояви зміцнення тоталітаризму в Україні саме в 1920- 30-ті рр. Найважливішими автор вважає утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології, монополізація нею права на істину; зосередження більшовицькою партією усієї влади у своїх руках, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; монопольний контроль партійно-державного апарату над економічною сферою, зміцнення централізованого управління економікою. В цілому, погоджуючись з авторами, разом з тим слід зауважити, що на сьогодні ще залишаються спірними питання відносно того, чи є ідеологія центральною ланкою тоталітарної системи, чи вона служить лише для легитимації влади.

Відомо, що значною частиною дослідників тоталітаризм розглядається як всеохоплюючий контроль над усіма сферами життя суспільства на різних рівнях. В той час історія доводить, що жоден режим не зміг добитися встановлення абсолютного контролю над суспільством, усунути всі форми опозиції. На наш погляд, під цим кутом зору було б цікаво провести дослідження на матеріалах місцевого рівня (області, міста, району). Саме ці дані можуть виявити ті межі, до яких докочувалися хвилі тоталітаризму 1920-х - 30-х років. Історіографія тоталітаризму місцевого рівня, по суті, тільки формується тепер, якщо не враховувати публікації в повітовій, окружній та губернській пресі.

На сучасному історіографічному етапі відбувається концептуальне переосмислення історії соціальних груп тоталітарного суспільства, різних категорій міського та сільського населення. У 1992 р. вийшла монографія Г.В.Касьянова, присвячена інтелігенції 1920-х - 30-х рр. її автор переконливо доводить, що в силу природньої опозиційності інтелігенції до правлячого режиму їй завжди відводилася роль «соціального прошарку» суспільства. Іншими словами, у схемі «робітничий клас - селянство - інтелігенція» інтелектуальній еліті належала другорядна роль. А звідси - пояснюється занедбане місце інтелігенції і в наукових дослідженнях з історії, соціології, історіософії. Г.В.Касьянов один із перших звернув увагу на те, що інтелігенцію слід

вивчати як своєрідний соціокультурний феномен зі своїми законами розвитку і функціонуванням, показав опір інтелігенції сталінізму в 1920-ті - 30-ті роки. Отже, раніше непопулярна тема з історії інтелігенції, потужно стартувала в 90-ті роки, стала актуальним об'єктом наукових досліджень. Крім праці Г.В.Касьянова з'явилися «Нариси історії української інтелігенції» у 3-х книгах, дослідження, присвячені окремим представникам української інтелектуальної еліти. На фоні зростаючого інтересу до історії інтелігенції, спостерігається помітне послаблення, порівняно з попереднім історіографічним етапом, до робітничої, виробничої проблематики. Криза виробництва в Україні 90-х років, його занепад, позбавили дослідників цього соціального замовлення. В той . час саме сьогодні робляться серйозні спроби концептуального переосмислення історії робітництва в Україні, його місця в тоталітарній системі 1920-х - 30-х рр. По цій проблематиці були захищені докторські і кандидатські дисертації, вийшли окремі монографічні дослідження.

Однією із особливостей нинішнього історіографічного етапу історії України є перевидання праць зарубіжних авторів українською та російською мовами. Наукова громадськість і широкий читацький загал уже ознайомилися з працями А.Буллока, Ян Грея, Е.Х.Карра, Р.Конквеста та ін. Тоталітарному суспільству і ролі в ньому партійної номенклатури була присвячена книга М.С.Восленського, яка вперше вийшла радянським виданням у 1991 р.

Велику групу становить література діаспори. На початку 90-х років виходять перші підручники з історії України А.Жуковського і О.Субтельного, Т.Гунчака та ін. Доки аналогічні видання з історії готувалися в Україні, названі праці заповнили той «вакуум», що утворився на певний час в історіографії жанру вузівських підручників.

У 1995-1997 рр. з'являються в Україні праці Г.Костюка, Б.Кравченка, М.Богачевської-Хомяк та ін., присвячені теорії і практиці сталінізму, соціальним змінам і політичним процесам, що відбувалися в умовах тоталітарного режиму, їх впливу на національну свідомість українців, ролі жінок в громадському житті України, в тому числі 1920-х - 30-х рр.

Після довготривалого ідеалізованого висвітлення діяльності ЧК -ГПУ-НКВД в радянській системі, з'явилися правдиві дослідження, які розкривають роль каральних органів в утвердженні тоталітарного



512

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

513



режиму. Це праці О.Хлевнюка, І.Біласа, Ю.Шаповала, В.Пристайка, В.Золотарьова та ін. Наприклад, дослідники Ю.Шаповал, В.Пристайко, В.Золотарьов помістили в книзі більше п'ятидесяти документів, які розкривають репресивну діяльність органів ЧК-ГПУ-НКВД в Україні 1920-х - 30-х рр., біографії чекістів, котрі самі стали жертвами терору.

Слід назвати велику групу підручників для вищої школи, яка вийшла в Україні протягом 1995-1998 рр. Після певного періоду «голодівки» на навчально-наукову літературу такого роду в перші роки існування Української незалежної держави, з 1995 р. один за одним виходять у світ підручники, де в новому концептуальному світлі подається складна і суперечлива історія українського народу 1920-х — 30-х рр. Підготували такі роботи колективи авторів Інституту історії НАН України, Українського педагогічного університету ім.Михайла Драгоманова, Львівського державного університету, Чернівецького державного університету ім.Ю.Федьковича та Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім.Г.С.Сковороди. Вийшли з друку одноосібні підручники Я.Грицака, В.Короля, М.Поповича та ін. Як відзначалося на німецько-українській конференції «Індивідуум і суспільство в новій і новітній історії. Спірні питання та їх відображення в підручниках історії і суспільствознавства», що проходила 7-9 грудня 1998 р. (м.Київ-Переяслав-Хмельницький) в Україні досягнуті помітні успіхи в створенні альтернативних підручників для шкіл і вузів, в т.ч. з історії України. Це сприяє поглибленому вивченню проблем вітчизняної історії.

Останнім часом з'явився великий масив літератури з політології, соціології, історії права, політичних наук [92] тощо, зміст і висновки якої сприяють більш глибокому розумінню соціальних змін і політичних процесів, що відбувалися в Україні 1920-х - 30-х рр. в умовах становлення і зміцнення тоталітарної системи.

Важливе методологічне значення для з'ясування проблем місця і ролі історичної науки в тоталітарній системі, в т.ч. і 1920-х — 30-х років, соціальної відповідальності дослідника, впливу зовнішніх факторів на стан розробки тих чи інших проблем мають роботи Робін Дж.Колінгвуда, К.Поппера, праці з філософії і методології науки, онтології людини [93] тощо.

Отже, сучасний історіографічний етап історії України характе­ризується, по-перше, концептуальним переосмисленням усіх складових соціально-політичної історії: робітників і селян, інтелігенції, національних меншин. Уже чітко окреслилися нові підходи до визначення ролі КП(б)У в тоталітарній системі, значення рад, масових громадських організацій, каральних органів як опори антиде­мократичного режиму. По-друге, нинішній історіографічний етап відрізняється від попереднього появою великого масиву літератури діаспори, яка раніше з відомих причин заборонялася в Україні. По-третє, з'явилася література історіософського, методологічного плану, де історичні процеси розглядаються через призму людського виміру, пропонується синтез методологічних підходів для дослідження суперечливих і складних суспільних явищ тоталітарної доби. По-четверте, сучасна історіографія історії України грунтується на джерельній базі, яка постійно оновлюється у зв'язку з виходом все нових збірників документів і матеріалів, де вміщуються раніше заборонені документи партійних архівів та архіву Служби безпеки України. В той час, сьогодні бракує узагальнюючих праць з історії різних соціальних груп тоталітарної доби в Україні, рад, національних відносин, партій та громадських об'єднань тощо.

Рекомендована література:

1. Афанасьев Ю.Н. Феномен советской историографии //Отечественная

история. - 1996. -№ 5.- С.146-168.

2. Барг М.А. Категория «цивилизация» как метод сравнительно-


исторического исследования //История СССР. - 1991. - №5. - С.70-
86.

3. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті

України. 1884-1939. - К.:Либідь, 1995. - 424 с.

4. Бордюгов Г.А., Козлов В.А. История и конъюнктура. Субъективные

заметки об истории советского общества. -М.: Политиздат, 1992. -


  1. Історія України в особах XIX - XX ст. - К.: Україна, 1995. - 479 с.

  2. Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років: соціальний

портрет та історична доля. - К.: Глобус, 1992. - 176 с.

7. Костюк Г. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки): Дослідження і


спостереження сучасника. — К.: Смолоскип, 1995. — 508 с

514

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Висновки

515



8. Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об'єктивні оцінки.

- К.: Наук, думка, 1998. - 506 с

9. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX

ст. - К.: Основи, 1997. - 423 с



  1. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу.
    Критика історичного досвіду. - К.: 1996. - 759 с.

  2. Кульчицький СВ. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)
    -К.Юснови, 1996.

  3. Кульчицький СВ. УСРР в добу нової економічної політики (1921-
    1928 рр.). Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. -
    К.: 1995.-203 с

  4. Марк Фон Хаген. Проблеми сталінізму і переосмислення радянського
    минулого //Український історичний журнал. - 1994. - № 1.- С 18-29.




  1. Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і
    матеріалів. - К.: Наук, думка, 1994. - 558 с

  2. Римаренко Ю.І. Національний розвій України. - К.: Юрінком, 1995.

- 272 с

  1. Философия и методология науки. — М.: Аспект прес, 1996. — 551 с.

  2. Шаповал Ю.І. Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної
    доби в Україні). - К.: 1994. - 270 с.

  3. Шаповал Ю, Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні:
    особи, факти, документи. - К.: Абрис, 1997. - 607 с.

19. Шевчук В.П.Дараненко М.Г.Історія української державності.Курс
лекцій.-К.:Либідь, 1999.-480 с.

ВИСНОВКИ

  1. Розглянувши розвиток історичних знань з давніх часів до
    сьогодення, ми можемо скласти цілісне уявлення про українську
    історіографію. Одночасно в межах вивчення літопису нашої держави
    ми спостерігаємо своєрідності української історіографії, властиві
    певному розвитку суспільних відносин, соціально-економічного,
    політичного і національно-культурного життя України. В історичних
    творах автори відобразили процес, властивий певному ступеню
    історичного, головним чином, соціального і загальнонаціонального
    розвитку українського народу.

  2. В період ХІ-ХП ст. історіографія поряд із загальноруськими
    подіями відобразила специфіку півдня з його місцевими нашаруваннями
    культури взагалі та історичних уявлень зокрема. З соціально-політичної
    точки зору представники історичної думки, автори і складачі давніх
    руських літописів, відобразили ідеологію сформованого ранньо­
    феодального суспільства, з його протиріччями і соціальною боротьбою.
    В ранніх історичних творах південного походження, зокрема в літописах,
    ми спостерігаємо певну місцеву особливість, яка, в міру дальшої
    роздрібленості земель, з середини XII і протягом XIII ст., дедалі
    виразніше набуває властивого лише їй характеру.

  3. Традиції літописання та інших видів історичної літератури
    Київської Русі були успадковані і розвинені далі пізнішими поколіннями
    істориків ХІУ-ХУ ст. Розвиток історичних знань України в цей період
    тісно пов'язаний з білоруським літописанням та взагалі з розвитком
    білоруської культури при збереженні і дальшому розвиткові своєрідних
    місцевих, властивих лише українській історіографії, рис. В історичних





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка