Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка4/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

38

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

39


походження Русі від князів Рюриковичів. Слід підкреслити, що для давніх руських літописців, взагалі було властиво шукати назви міст, земель і походження держави від імен тих чи інших осіб. Так, назва Київ виведена від Кия, племен радимичів - від імені Радима, вятичів — від Вятка і т. ін.

Історію слов'янських племен і Русі в цілому літописець подає як внутрішній процес, у зв'язку з сусідніми племенами і народами неслов'янського походження. Для нього слов'яни і Русь суть єдине поняття - «а всяк словенск язьік єсть Русь». Під 852 р. він вміщує коротке оповідання про початок царювання імператора Михайла у Візантії й тут підкреслює, що з цього часу греками почала прозиватися земля Руська «Яко при сем царе приходиша Русь на Царьград». Проте пізніший складач або редактор літопису, шукаючи відповіді на питання, «хто первее почал княжити» на Русі,розв'язує це питання за допомогою легенди про закликання варягів, незважаючи на те, що вона суперечить всьому попередньому і наступному літописному викладу історії Русі.

За літописною повістю варяги раніш приходили із-за моря «на Чудь, Словене, на Меря, и на всех Кривичах, на козаре имахуть на поляне, и на Северах, и на Вятичих имаху по беле и веверице от дьіма», тобто збирали данину від слов'янських племен і деяких інших сусідів, аж поки не були вигнані за море.

Під 862 р. літописець сформулював легенду про закликання варягів так: «Вся земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет, да пойдете княжити и володеть нами. И избрашея трие брата с родьі своими и пояша всю Русь и придоша к словеном первее... и оттех варяг прозвася русская земля». Цією повістю про закликання варягів у літопису відкривається ніби нова його частина - історія утворення й дальшого розвитку древньоруської держави. Складач літопису ввів у дію неіснувавше плем'я варягів-русів, вивівши його з Скандинавії на землю східних слов'ян. Літописець змальовує також поєдинок юнака Кожум'яки з печенігом-велетнем, мудрість і хитрість жителів міста Білгорода (тепер с. Білгородка біля Києва), які, обманувши печенігів, зуміли витримати тяжку облогу, осліплення і прозріння Володимира в час його хрещення та ін.

Оповідання про Кожум'яку вміщене під 993 р. (Іпат. літ.). Зміст його зв'язаний з походом Володимира Святославовича на печенігів, що наступали із-за Сули, і нібито тут князь зустрівся з кочівниками над

бродом біля Трубежу, де нині Переяслав. Руські воїни стояли з одного боку броду, а печеніги - з другого. Ні перші, ні другі не наважилися перейти брід. Прибув печенізький князь, викликав Володимира і сказав йому: дай ти свого воїна, а я дам мого, хай змагаються на поєдинку, котрий з них переможе, на боці того табору й буде перемога. Послав Володимир шукати серед русів відважного воїна. Прийшла до нього літня людина простого роду й каже князеві: з чотирма синами я вийшов на війну, а ще один найменший сидить дома. Його з дитинства ніхто не подужав набити, а одного разу він розгнівався на мене і перервав руками шкуру, яку м'яв. Князь зрадів і послав за юнаком. Прибувши, юнак попросився випробувати його силу. Привели збудженого, роз'яренного гарячим залізом вола, в якого на швидкому бігу юний Кожум'яка вирвав шматок боку з шкірою і м'ясом «елико ему рука я». І наказав йому Володимир єдиноборствувати з печенігом-велетнем.

Печенізький богатир насміхався над непоказним на зріст русином. Але юнак схопив велетня, підняв у повітря, задавив на смерть і вдарив об землю. Печенізький табор з криком кинувся врозтіч, а «Русь погнаша по них секуще их... и заложи Володимир город на броду том и нарече и Переяславь, зане перея славу отрок». Отже, ця легенда зв'язує побудову міста Переяслава біля ріки Трубайла з перемогою руського юнака над печенізьким велетнем. Літописцеві байдуже, що Переяслав на півдні Русі згадується в його ж літопису ще на початку X ст. Його приваблювала героїчна повість, яка була нічим іншим, як народною легендою, як спогад народу про безіменних героїв, що вкрили славою свою вітчизну в боротьбі з кочівниками.

Повість про руського юнака, що «переяв славу» у печенізького велетня-богатиря, носить суто народний характер. Народність її полягає в тому, що головним героєм тут виступає ремісник-шкіряник, представник працюючих людей, що перевагу надано простій, незнатній людині перед князівською військовою знаттю. Юнак, один із багатьох синів міського ремісника, не лише подолав силу печенігів, а й осоромив усю військову дружину князя, серед якої не знайшлося гідного воїна для єдиноборства з печенігом-велетнем.

Друга легенда вміщена в літопису під 997 р. про облогу печенігами Білгорода і «бе бо голод велик в граде». На віче дехто пропонував здати ворогові місто, бо, мовляв, однак люди помруть з голоду. Лише одного з

40

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

41


найстаріших жителів не було на віче, і йому потім розповіли, що люди хотять здатися печенігам. Мудрий старик порадив почекати три дні. Він велів зварити з вівсяної і пшеничної муки кисіль і спустити його в діжках у криницю. В другу криницю в такий же спосіб опустили медовий розчин. Після цього запросили печенізьких послів, які вже розраховували на капітуляцію міста. Жителі Білгорода в присутності печенігів діставали ситну їжу з криниць і спокійно споживали її. Цим вони доводили своїм ворогам, що для них невичерпну силу продовольства приховує їхня земля. Посли самі покуштували киселю й'медової сиги і віднесли своєму князеві, доповівши про все, що вони бачили у місті. Печенізький князь визнав дальшу боротьбу марною і наказав зняти облогу. Жителі Білгорода торжествували свою перемогу.

Ці легендарні оповідання, безсумнівно, складені на основі історичних сюжетів південноруської народної творчості. В них відображено погляд народу на свою героїчну історію. В багатьох інших повістях літописець також подав історичні події в світлі народних уявлень. Подібні літописні оповідання про мудрість, кмітливість і героїзм народу не лише викликали у читача інтерес до історичного минулого, а й виховували почуття любові й патріотизму до своєї Вітчизни. Вони були





















жу ■$>'•

























і













й

!\
















щ



















Ярослав Мудрий




палким закликом до справедливої боротьби з кочівниками.

Слідом за повістями, в яких відображено часи виникнення і розвитку древньоруської держави ІХ-Х століть, її боротьбу з зовніш­німи ворогами, в «Повісті» знайшла висвітлення й доба роз­квіту культури XI ст., часів князювання Ярослава Мудрого та його трьох синів — Ізяслава, Святослава й Всеволода.

Початковий звід літопису закінчується на 1093 р. З цього часу печерський чорноризець Нестор не лише доповнив попередній звід «Повістей», а й

продовжив його на підставі власних спостережень і даних живих свідків історичних подій. Свідченням цього є повісті про міжусобиці синів Ярослава, напади половців на руські міста, зокрема на Київ, спустошення ними Печерського монастиря (1096 р. - Лавр, літ.), про з'їзд князів у Любечі, осліплення Василька, з'їзди у Вітичеві та біля Долобського озера.

В оповіданні про договір князів на з'їзді Долобського озера літописець навів патріотичну промову Володимира Всеволодовича Мономаха дружині Святополка Ізяславовича: «Дивно мені дружно, що ви коней шкодуєте тих, якими орете. Чому ж ви того не добачаєте — як тільки смерд почне орати, половчанин, приїхавши, вдарить смерда стрілою, а кобилу його забере, а в село в'їхавши, забере жінку його і дітей, і все майно візьме, то ви коней шкодуєте, а чому ж ви не жалієте смерда. І ніхто йому заперечити був не в силі». В «Повістях», починаючи з 90-х років XI ст., подається ціла героїчна епопея боротьби Русі з половцями. Душею цих подій, захисником руської землі у літописця виступає Володимир Мономах. Літописець, автор і складач «Повісті минулих літ» Сільвестр, ігумен Видубецького монастиря, патронованого переяславськими князями Мономаховичами, виявився яскравим прихильником та ідейною опорою цих князів. Він доклав усіх зусиль щоб показати з усією тенденційною догідливістю свого улюбленця князя Володимира Всеволодовича Мономаха.

У 1116 р., на догоду київському князю, Сільвестр піддав літопис новій переробці й редагуванню. Він вмістив у літопису наведену вище промову Володимира Мономаха на Долобському з'їзді князів у 1103 р. і справедливо зробив його натхненником об'єднавчих тенденцій, які найбільше проявлялися в Києві. Володимир Мономах показаний у літопису нової доробки як найвидатніший державний і культурний діяч. Ймовірно, що саме у Видубецькому монастирі, в одну з редакцій «Повісті минулих літ» було внесено відоме «Повчання» Володимира Мономаха. Після редакції Сільвестра «Повість минулих літ» набула вигляду цілісного закінченого твору давньої Русі. Вона являє собою визначну пам'ятку староруського письменства та взагалі одну з важливих і цікавих пам'яток нашої давньої вітчизняної культури, в тому числі староруської історіографії та літератури.

Майже вся література Київської держави в період її розквіту, особливо в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, пронизана

42

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

43


ідеєю показу величі руської землі. Особливо це торкається літописного зводу «Повість минулих літ» і такого пам'ятника літератури та ораторського мистецтва, як «Слово про закон і благодать» Іларіона написаного між 1037-1050 рр. та ін.

Іларіон був одним з тих освічених руських культурних діячів, яких так старанно готував Володимир та його син Ярослав замість запрошених на Русь візантійців. Раніше він був священником княжої церкви в с.Берестові, поблизу заснованого в 1051 р. печерського монастиря. Прагнучи позбутися впливу Візантії в усіх сферах життя, в тому числі в ідеологічній сфері, Ярослав поставив на чолі руської церкви замість грецьких ієрархів, як водилося до цього, митрополитом Іларіона з руських. Під 1051 р. літописець вмістив замітку «В лето 6559 постави Ярослав Ларіона митрополитом Руси святой Софьи собрав епископы». Була утворена руська митрополича кафедра. «Слово» закінчується, як властиво було тоді для всіх промов, молитвою на честь будівника всього, чого досягла Русь і Київ - князя Володимира. В «Слові» прославляється велич землі руської.





Багатогранна література, мистецтво і освіта часів тимчасо­вого зміцнення зверхності Києва над іншими землями в першій третині XII ст. характеризують другий після часів Ярослава важливий етап розвитку старо­давньої культури Русі.

Серед пам'яток письмен­ства початку XII ст., в яких виявлялася історична думка, важливе місце займає «Повчання» Володимира Мономаха, що збереглося в Лаврентіївському літопису, вміщене в ньому під 1096 р., хоч було написане, мабуть, наприкінці життя Мономаха.



Володимир Мономах

В «Повчанні» поєднано два твори. Один з них - «Грамотиця»

князя Мономаха своїм дітям - складає, власне, основу того, що прийнято називати «Повчання дітям або інкому, хто буде слухати або читати цю грамотицю». Другий твір - послання Мономаха князеві чернігівському Олегу Святославичу з приводу убитого в 1096 р. в міжусобиці під Муромом Мономахового меншого сина Ізяслава. Ці два послання, присвячені двом різним питанням, становлять цілісний твір, причому друга частина являє собою епістолярій, якому наслідувало ряд пізніших авторів середньовічної Русі.

Само «Повчання» - «Грамотиця» являє собою жанр послання батьків до дітей, поширений на той час у літературі Візантії та ряду інших держав. У староруській літературі він нагадує звернення князя Ярослава Мудрого в передсмертний час до своїх синів. «Ось я відходжу від світу цього, — говорить Ярослав, — а ви, діти мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного отця й одної матері. Якщо будете в любові між собою і бог буде з вами й підкорить вам противників ваших і ви будете жити спокійно. Якщо будете жити в ненависті і роздорах, то самі загинете й загубите землю отців і дідів своїх, придбану їхнею великою працею». Далі йде оповідання про надання синам уділів: старшому Ізяславу - Київ, Святославу - Чернігів, Всеволоду - Переяслав, Вячеславу - Смоленськ, Ігореві - Володимир-Волинський. Ярослав заповідав їм «не переступати предела братня», тобто не посягати брату на наділ братній.

«Повчання» Мономаха охоплює ширше, ніж заповіт Ярослава, коло політичних питань. Воно в сукупності з літописним зводом — «Повістю минулих літ», до складання якого не був стороннім сам князь, разом з його Уставом про рези, доповненням та розширенням «Руської Правди» й іншими пам'ятками цієї доби становило політичну програму Володимира Мономаха, викликану бурхливими подіями - повстанням у Києві 1113 р.

Політична лінія київського князя була спрямована на деяке послаблення експлуатації народу феодальними верхами, на пом'якшення загострених соціальних суперечностей, а також на зміцнення великокнязівської влади і оборони Русі від кочівників. Ці найголовніші напрямки політики київського князя, з додатком до них автобіографічного елементу, знайшли своє відображення в «Повчанні» Володимира Мономаха.




44




Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Пам'яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події XI — XIII століть на території сучасної України, є загальне давньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні джерела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р. Другим джерелом послужило літописне зведення Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис, який майстерно і майже непомітно влитий у цілий Іпатіївський список. Упорядник Іпатіївського зводу використав також у своїй редакції третє джерело, завдяки чому літопис було поповнено оповіданнями з історії Північно-Східної Русі. Текст цих оповідань запозичений з Північно-Східного літописного зводу XIII ст., подібного до Лаврентіївського літопису.

Київський літопис 1200 р. являє собою зведення, впорядковане з різного роду південно-руських літописів і усних переказів, що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне - літопис князя Ігоря Святославича,героя «Слова о полку Ігоревім», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, нарешті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р.

В оповіданні про смерть Володимира Глібовича літописець проголошує похвалу переяславському князеві на зразок панегіриків, які зустрічаються в «Повісті минулих літ» (ХІ-ХІІ ст.). Він розповідає, як за князем Володимиром Глібовичем всі переяславці плакали: «О нем же Украина много постона». У цьому літописному оповіданні, внесеному в Київський звід під 1187 р., вжито назву «Україна» у відношенні до південноруських земель та їх населення, головним чином у відношенні до землі Переяславської і Київської. Термін «Україна» - народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису. Цим терміном у XII ст. визначалися південноруські землі, що межували з половцями або кіпчаками. Це стародавня земля колишніх племен середнього Придніпров'я, або руська земля у вузькому розумінні цього слова, що була розташована по обидва боки середньої течії Дніпра по ріках Трубіж, Ворскла, Сула, та ін. - на лівій стороні, по Ірпеню, Стугні, Росі та їх притоках - на правій стороні Дніпра. З дальшим поширенням

Київська Русь та Галицько-Волинська держава 45

політичного і культурного впливу цих земель на всю Південну Русь, в міру встановлення тісніших зв'язків між окремими землями Південної Русі, Україною поряд з старовинною назвою «Русь» стали називатися всі південноруські території, де панувала мова і своєрідні місцеві особливості побуту та культури жителів цієї частини Русі.

Великий інтерес для вивчення історії Давньої Русі становлять літописні зводи XVI ст., зокрема Никонівський, Хлібниковський, а також праця В.М.Татищева «История Российская», в якій широко використані літописні джерела, які не дійшли до наших днів. Дослідники з'ясували: практично у всіх пізніх зводах — у розділах, котрі стосуються домонгольського часу - містяться дані якогось південноруського літопису, але відмінного від Іпатіївського.

Важливі відомості з історії Русі та Києва дає Києво-Печерський Патерик, основу якого становить переписка володимиро-суздальського єпископа Симона — колишнього ченця печерського монасиря — з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику вміщено унікальні замальовки стародавнього київського життя зі згадуванням імен маляра Алімпія, лікарів Агапіта і Вірменина, проводиться ідея уславлення Києво-Печерського монастиря як загальноруського православного центру. Отже, незважаючи на історико-літературний жанр Патерика, він, як довели О.О.Шахматов, Д.І.Абрамович, А.Г.Кузьмін, є повноцінним джерелом з історії Русі.



Переписування книг в бібліотеці Софіївського собору. Мініатюра Радзивіллівського літопису


Серед писемних джерел важливе місце посідає «Руська Правда» - звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015-1016 рр., а формування давньоруського феодального законодавства завершилося у XIII ст.

46 Коцур В,П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Довгий час не діставало належної оцінки дуже цікаве джерело з давньоруської історії - мініатюри Радзивіллівського літопису. Тільки після виходу друком відомих праць російського дослідника А.В. Арциховського, а також після ґрунтовного джерелознавчого аналізу літопису, здійсненого Б.О.Рибаковим, стало очевидним, що через готичні рами вікон мініатюр проступає світло Русі, близької до «Слова о полку Ігоревім».

Останнім часом джерелознавчий писемний фонд історії Русі значно поповнився. Йдеться про знамениті берестяні грамоти Новгорода, графіті на стінах культових споруд Києва, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських міст. їх ґрунтовний джерелознавчий аналіз





Берестяна грамота XI ст.

виконали Б.О.Рибаков,С.О.Висоцький, В.Л.Янін, А.О.Мединцева, А.А.Залізняк, Л.В.Черепній.

Сьогодні різнобічне вирішення тих або інших питань соціально-економічного, політичного, культурного розвитку Київської Русі неможливе без залучення археологічних матеріалів. Незнання або ігнорування їх нерідко призводить до того, що в історичній науці повторюються висновки, зроблені ще у XIX ст., але вже давно спростовані археологією. У зв'язку з цим нагадаємо, приміром, про долю

47
Київська Русь та Галицько-Волинська держава

відомої теорії економічного занепаду Києва й запустіння Південної Русі у XII-XIII ст.

Багаторічні систематичні розкопки літописних міст Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Вишгорода, Білгорода, Новгорода-Сіверського, Путивля, Звенигорода, Любеча, Пліснеська, Городська, Колодяжина, а також численних тогочасних городищ і селищ засвідчують, що всі вони аж до монголо-татарської навали розвивалися по висхідній лінії. Орди Чингісхана і Батия перервали цей поступ і круто змінили історичний процес як у Південній Русі, так і на всіх давньоруських землях.

Галицько-Волинський літопис. В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, піднесення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розвинулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Південній Русі видатну роль в XII - XIII ст. стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена головним чином Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи - «Повість минулих літ» і Київський літопис, який закінчується 1200 р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим продовженням раннього місцевого літописання та літописів Київської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літопису.

Авторами літопису, як і раніше в період Київської Русі, є високоосвічені особи, які добре обізнані з грецькими та західно­європейськими джерелами і твердо стоять на позиції історичного обгрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків великого князя Володимира Мономаха.

В зв'язку з обмеженістю зразків літератури взагалі, а історичної зокрема, кінця XII і XIII століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського князівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель. Ця літописна збірка, складена з



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка