Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка5/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

48

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

49


різних історичних оповідань десь наприкінці 80-х років XIII ст., є продовженням попереднього літописання і уривається, без всякого закінчення, оповіданням про події часів литовського панування. Пізнішими в своєму роді наступниками Галицько-Волинського літопису були так звані західноруські літописи.

Ще в XIX ст. дослідники давніх руських літописів підкреслювали, що Галицько-Волинський літопис являє собою поодиноке і надзвичайно цікаве явище в нашій історіографії. Первісно він був складений без звичайної для літописних пам'яток інших політичних і культурних центрів хронології. Хронологія була складена пізніше редактором, що зводив літопис разом з цілим південноруським літописним зведенням XIV ст., але невірно. Роки розставлені так, щоб Галицько-Волинський літопис являв собою пряме продовження цілого так званого Іпатіївського зведення.

Питання про дальший розвиток південноруського літописання після появи останньої редакції «Повісті минулих літ» (1118), в тому числі про появу і розвиток літописання в Галичині, ще мало досліджене.

Найбільш ранні пам'ятки історичних творів, що існували в XI -XII століттях в Галицько-Волинських землях, безпосередньо до наших днів не збереглися. Вони відомі лише як вставки у другій редакції «Повісті минулих літ» (1116 р.), а потім перенесені в третю редакцію «Повістей» (1118 р.). Значне число їх потрапило також до так званого Київського літопису XII ст. В «Повісті минулих літ», наприклад, під 1097 р. вміщено оповідання галицького літописця про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського, а також про міжусобну боротьбу в Галицькій землі в дальші роки після Любецького з'їзду князів 1100 р., до з'їзду в Витичеві. Оповідання про осліплення Василька, сповнене трагічності, є неперевершеним зразком тогочасної історичної повісті, яку й тепер не можна читати без захоплення.

Ряд оповідань про події в Галичині і на Волині зустрічаються уривками в Київському літопису XII ст. про міжусобні війни в Галичині, боротьбу з Польщею і Угорщиною, про деякі події культурного життя тощо. Ці записи є свідченням того, що в Галицько-Волинській так само, як і в Переяславській на Дніпрі і Чернігівській землях, існувало поряд з Києвом і Новгородом та іншими давньоруськими центрами місцеве літописання ще в часи єдності Київської Русі.

Всі оповідання і записи XIII ст. в Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-Волинського князівства. Ці зведені літописні оповідання від перших років XIII ст. до 1292 р. давно прийнято в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не що інше, як особливе літописне зведення історичних повістей, які належали різним авторам і зредаговані рядом їх складачів.

Над складанням Галицько-Волинського літопису між 1201 і 1292 рр. працювало в певній послідовності не менше п'яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 до 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 рр. включно; редакція включно до 1285 р.; редакція до 1289 р. включно і остання редакція 1292 р.

На початку 60-х років XIII ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків - Данилові Романовичу і його синам. Отже, ця частина літопису належить освіченим ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років XIII ст., особливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгортається на користь молодшої гілки Романовичів - князів волинських: Василька та його сина Володимира Васильковича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце замість Галичини, Волинь та звеличити політичну лінію її князів. Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодально-князівської орієнтації; він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непомітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об'єднавчих тенденцій, прихильником перемігшої знову галицької династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороброго, звитяжного і мудрого князя. Літопис закінчується випадковою датою — короткою згадкою про смерть удільних князів - Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського.

За своїм змістоми Галицько-Волинський літопис відобразив події ХІТІ ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами - Галич,

50

Коцур В,П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

51


Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Угорщині тощо. Самовидець виступає також у повістях про так звані «многи мятежи и великия бещисленыя рати», про великі походи галицько-волинських дружин на половців - «Данилови же гоняшу на половцех донележе конь его застрелен бысть гнедый». Такі деталі про княжого коня міг свідчити лише самовидець, живий свідок цих подій.

Літопис починається з огляду подій від перших років об'єднання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є прагнення обгрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської - Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису є ідейними виразниками інтересів князівської влади, виразниками об'єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших представників централізаторських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові. Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Мстиславича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію представників великого сеньйоріального землеволо­діння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки,

що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування — на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини - на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису.

Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом. Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільно-любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-Волинському літопису багато оповідань пронизані духом патріотизму, відданості своїй Вітчизні. У військових повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, монголо-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками.

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким почина­ється літопис. В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами пере­гукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнивши всю землю Руську. За «Обези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сирчан, -«дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягти, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народних



52

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

53


переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи на те, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає велико­князівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От головы и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожными боярами, воздвига­ющими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчелы к матце, яко жажючи воды ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою — «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50-60 — х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Преставления князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ». Це жанр сумного причитания над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича, автор волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжникив

XIII ст. її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

Літописи та інші історико-літературні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у Київській Русі. Велику роль відігравала усна народна творчість, в якій відображено життя і побут народу в його образному народному уявленні.

Письмові історичні пам'ятки XI - XIII ст. мають безпосереднє відношення до української історіографії. Традиції руського літописання були успадковані пізнішою історіографією України XIV - XVI ст.

Проблема виникнення Київської Русі у вітчизняній та зарубіжній літературі. Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в результаті їхньої тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед через власні культурні традиції.

Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктивним висвітленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.

Вище вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда есть пошла земля Русская?», літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов'янських племінних об'єднань — полян, сіверян, волинян, дреговичів, словен (загальним числом 14), які перебували у стадії зародження державності. В літопису ці об'єднання названі князівствами: «И по сихъ братьи (після Кия, Щека й Хорива. - Авт.) держати почаша родъ ихъ княженье в полях, а в деревлянах свое, а дреговичи свое, а словъни свое в Новъгородъ, а другое на Полоть». «Род» тут виступає в значенні князівської династії.



54

Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

55


Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В VI - VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен - Рос або Рус.

Першим князем цього союзу Нестор називає Кия, котрий ходив до Царгорода і з почестями був прийнятий візантійським імператором: «Ини же, не свъдуще, рекоша, яко Кий есть перевозник былъ, оу Києва бо бяше перевоз тогда с оноя стороны Днъпра, тъмъ глаголаху: на перевозь на Киевъ. Аще бо бы перевозникъ Кий, то не ходилъ Царюгороду; но се Кий княжаше в родъ своем, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь принялъ от царя, при которомъ приходивъ цари. Идущю же ему вспять, приде къ Дунаеви и възлюби мъсто, и сруби градокъ мал, и хотяше състи с родом своимъ и не даша ему ту близь живущий; еже и донынь наречють Дунайци городище Киевець. Киеви же пришедшю въ свои градъ Киевъ, ту живот свой сконча; а брать его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту скончаша».

Повідомлення Нестора (яке до речі поділяють далеко не всі вчені) не є чимось незвичайним у слов'янській історії. Воно, по суті, підтверджується свідченнями візантійських авторів про постійні набіги антів і склавінів на візантійські володіння наприкінці V - в VII ст. Розповідь Прокопія Кесарійського про антсько-візантійські контакти 30-40-х років VI ст., а також про антського вождя Хільбудія певним чином перегукується з розповіддю Нестора про Кия.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації Полянського племінного союзу стало заснування Києва. Відомі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V - в першій половині VI ст. Розташоване в надзвичайно зручній географічній точці, котра була своєрідним природноісторичним фокусом Східноєвропейської рівнини, це місто протягом тривалого часу правило за головний політичний центр східних слов'ян.

Практично кожному союзові племен відповідає своя археологічна культура. Виходячи з даної тези, можна окреслити територію ранніх слов'янських об'єднань та визначити рівень їхнього соціально-економічного розвитку. За Б.О.Рибаковим, Полянський союз племен (або Русь VI -VII ст.) охоплював землі площею до 200 тис. км2.

Процеси консолідації східнослов'янських племен, що відбувалися за умов постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову форму поселень. У літопису вона дістала визначення «град». Можна припустити, що ці «гради» виступали насамперед як адміністративно-політичні й культові центри союзів племен, а також як порубіжні фортеці. Археологічні дослідження Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, городищ біля сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Колочин (Гомель-щина) та інших засвідчують їхню фізичну та соціальну однотипність.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VII -IX ст. Саме тоді, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля.

Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «И бъша у него (князя Олега. - Авт.) варязи и словъни и прочий прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після того, як вони потрапляють до Києва.

У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками, завдяки тісним слов'яно-фіноскандинавським контактам назва «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров'я), то чому Олег оголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто - скажімо Ладогу або Новгород, - а Київ, віддалений від останнього на тисячу кілометрів?

Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від варягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Святополк, «пристрой бещисла вой, Русь и печенъгъ». А після утвердження на київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII -XIII ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях - широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави, й вузькому, вживаному тільки щодо південної частини цих земель - Київщини, Чернігівщини, Переяслав­щини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому



56

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

57


значенні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити її межі - між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Інакше кажучи, це ті самі землі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь. До речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із цією назвою, - Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з 'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатись Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися у тому, що пізні літописці відродили пам'ять й окреслили ту корінну Русь, котра поклала початок державі. Очевидно, і Константин Багрянородний, говорячі про «внутрішню Русь» мав на увазі саме цей регіон.

Хронологічно найдавніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: ріка Друс (Данапрос-Дніпро), Руські гори (Джабал-Рус), купці (ар-Рус). В анонімному творі того ж століття «Худуд-ал-Алам» говориться: країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Ібн-Хордадбех визначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цього містяться в «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід князя Бравліна до Криму кінця VIII — початку IX ст. (як і його наступники — київські князі, котрі ходили на Візантію, Бравлін мав на меті утвердити Русь на чорноморських ринках). Успішність цих ранніх воєнних експедицій доводиться тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»: «А Днъпр втечет в Понетьское море треми жереломъ, еже море словеть Руское».

Уважний і неупереджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX -X ст. Навпаки, той факт, що ця назва швидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування у даному середовищі. Незалежно від свого походження в період східнослов'янської етнополітичної і культурної консолідації назва «Русь» була тотожною назві «слов'яни». В цьому нас переконують літописні висловлювання - «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін. Поза сумнівом, уже в IX - X ст. колишні міжплеменні союзи поступово зливаються в єдину етнічну

спільність. Ця народність почала називатися «родом руським» або «Руссю».

Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Виник він у Росії у XVIII ст., а вже потім його підхопила історіографія західних країн. На сьогодні крайнощі старої норманської школи (як до речі, й анти-норманізму) подолані, однак проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відігравала вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Характерною в цьому відношенні є позиція шведського дослідника Холгера Арбмана. З одного боку, він, як і його попередники, доводив: просуваючись на схід і південь, шведи підкорили місцеве, головним чином слов'янське, населення й дали йому політичну організацію; з іншого ж - цього науковця бентежила незначна кількість пам'яток скандинавського походження в давньоруських містах.

Практично всі історики, які прагнуть обгрунтувати пріоритет скандинавів в утворенні Київської Русі, як один з головних аргументів використовують відомий текст із «Повісті минулих літ» про закликання варягів: «И изъбрашася 3 братья с роды своими, пояша по собъ всю Русь, и придоша, старъиший Рюрик съде Новъгород, а другой Синеусъ на Белъ-озере, а третий Изборъстъ, Труворъ». Як доведено, два з цих братів виявилися міфічними. Вони виникли під пером живописця, який погано знав шведську мову: Сінеус означає «свій рід», а Трувор - «вірна дружина». Не все ясно з Рюриком. Історичність його не піддається сумнівам, однак етнічна належність і роль у давньоруській історії ще потребують з'ясування. Деякі дослідники вважають його вихідцем з Ютландії (Данія), але не виключено, що він міг походити з венедських ободритів, - в їхніх землях відоме торгівельне місто Рерік (до речі, в німецького хроніста XI ст. Адама Бременського ім'я Рерік виступає як друга назва поморських слов'ян-ободритів).

Все сказане стосується й етнічної належносі варягів. Нині є всі підстави стверджувати: вони мали не тільки скандинавське (шведське чи датське), а й поморсько-слов'янське походження. Вражаючий феномен адаптації вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу їх на береги Волхова й Дніпра вони були наполовину слов'янами. За

58

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка