Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе



Сторінка6/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.84 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

59


археологічне підтвердження широкого проникнення поморсько-слов'янського населення в північно-західні райони Русі правлять керамічні комплекси так званого балтійського вигляду, знайдені в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, в городку на Ловаті. На тісний зв'язок псковських кривичів і новгородських словен із венедським (західно­слов'янським) регіоном вказують і дані лінгвістики.

Некоректні посилання ряду зарубіжних дослідників на літописні повідомлення про варягів створюють оманливе враження мало не рівноправної участі їх у східнослов'янському державному будівництві. Однак навіть і у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає для цього підстав. Після приходу на Русь Рюрик, згідно із статтею 862 р., сів у Новгороді, Сінеус - у Білоозері, Трувор - в Ізборську. По смерті братів «прия власть Рюрик, и роздая мужемъ своимъ грады овому Полотескъ, овому Ростов, другому Бълоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор (а може його попередник) пояснив: «А перьвии насельници в Новъгородъ Словъне, въ Полотьски кривичи». У 882 р. князь Олег, спускаючись Дніпром, «приде къ Смоленску съ кривичи, и прия град, и посади мужъ свой; оттуда поиде вниз, и взя Любець, и посади муж свой». Сам же він сів у Києві. То де ж тут рівноправна участь? Адже Рюрик та Олег не засновують нових міст, а здобувають уже існуючі, не запроваджують у них систему політичної влади, а лише міняють стару адміністрацію на «свою»! Цілком природно, що нова князівська династія, північна за походженням, спочатку сприяла залученню варягів до державного життя. Однак це ніколи не набирало форм панування, засилля чужинців. Процес їхнього припливу на Русь контролювався, а проживання у слов'янському середовищі - регламен­тувалося (що виявлялося, наприклад, в екстериторіальності варязьких дружин у відношенні до великих давньоруських міст).

Думки про недоцільність тримати буйні ватаги варягів у містах дійшов ще Володимир Святославич. До речі, він вирішив повідомити візантійського імператора про досвід спілкування русичів із норманами. Посли, виряджені ним до Царгорода попереду відправленої туди ж варязької дружини, передали імператорові такі слова київського князя: «Се йдуть к тебъ варязи, не мози ихъ держати въ градъ, оли то стьворять ти зло, яко и еде, но росточи я розно». Щоразу, як тільки варязькі найманці виконували своє завдання, князі намагалися позбутися їх. При цьому

не тільки не віддячували - із родинною щедрістю - за їхню службу, а й нерідко не платили навіть обумовленої суми. Таке траплялося, наприклад за Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Ці та інші факти доводять: слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі досить швидко стала просто слов'янською і вже не мислила себе поза інтересами очоленої нею держави.

Проти норманської теорії, яку створили і пропагували німецькі історики, котрі працювали у другій половині XVIII ст. (Г.З.Байєр, Г.Ф.Міллер та А.Л.Шльоцер), виступив російський учений М.В.Ломоносов. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досі. Питання про роль варягів або норманів у генезисі Київської держави належить до найбільш дискусійних питань історії Східної Європи. Українська історіографія в цілому дотримується антинорманської теорії, проте не заперечує важливість ролі, яку відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні Київської держави.

Дискусії навколо питань державно-політичного розвитку Київської Русі. Київській Русі присвячена величезна наукова література. Вже в працях російських та українських істориків кінця XVIII - першої половини XIX ст. В.М. Татищева, М.М.Карамзіна, П.М.Погодіна, М.Ф. Берлінського, М.О.Максимовича та інших була розгорнута широка панорама розвитку першої східнослов'янської держави. Напрям досліджень мав переважно династичний характер, що й визначало основну тогочасну схему історичного процесу. Згідно із названими істориками, Русь спочатку була єдиною державою; це забезпечувалося єдністю князівського роду, члени якого владарювали спільно і в злагоді. Пізніше, у XII - XIII ст., принцип старшинства був порушений, наслідком чого стали нескінченні міжусобиці. М.М.Карамзін уважав, що Русь утратила свою силу вже після смерті Ярослава Мудрого: «Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадське щастя, будучи знову роздробленою на малі області... Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до своєї величі, підупала й руйнувалася понад триста років».

Визначаючи слов'янський звичай спільно володіти землею, М.П.Погодін убачав головну причину князівських міжусобиць у

60

Коцур В,П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

61


виділенні волостей, яке розпочалося ще на зорі давньоруської історії: «В установлених для XII - XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони складалися територіально, причому збігалися із землями, які займали племена» (тут йдеться про літописні племена полян, древлян, сіверян, котрі насправді були великими союзами племен).

Теорію уділів, на які начебто постійно розділялася Русь, рішуче заперечив С.М.Соловйов. У передмові до першої книги своєї праці «История России с древнейших времен» він наголошував: «Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з'єднувати їх, стежити переважно за зв'язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатися пояснити кожне явище із внутрішніх причин, перш ніж виділити їх їз загального потоку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу». Новий історичний метод Соловйова і створена ним чітка родова теорія справили значний вплив на вітчизняну історіографію другої половини XIX ст. Цей вплив не обминув навіть тих науковців, які відчували недосконалість побудов видатного історика й намагались доповнити їх поняттями общинного побуту та вотчини.

М.І.Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови, побуту, віри, князівського роду: «Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного боку, до складання руської землі в єдинодержавне тіло, а з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв'язку та єдності... Русь йшла до федерації, й федерація була тою формою, в яку вона почала прибиратися. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті».

Ідею єдності Київської Русі підтримав В.О.Ключевський. Як і М.І.Костомаров, він убачав в її історії уособлення боротьби двох засад, які вели, з одного боку, до політичного дроблення держави, а з іншого -до збереження її єдності. Круговерть міжкнязівських чвар і війн утягувала до своєї орбіти місцеве населення, безпосередньо зачіпала їхні інтереси, а отже, об'єктивно гальмувала сепаратиські тенденції. Вважаючи Русь XII ст. федерацією, заснованою на кровній спорідненості правителів, В.О.Ключевський не поділяв думку про цілковиту окремішність

давньоруських земель: «У ній (Русі - Авт.) діяли зв'язки, які з'єднували землі в одне ціле, але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні».

Видатний український історик М.С.Грушевський присвятив власне Київській Русі два томи своєї фундаментальної праці «Історія України-Руси». Використавши широке коло писемних джерел, він показав суперечливість її історичного розвою: впродовж X - XII ст. високого рівня розвитку досягай виплекані Києвом економіка, культура, право, але сам державний організм поступово занепадав. На відміну від більшості тогочасних дослідників, М.С.Грушевський навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Цей період простягнувшись аж до монголо-татарської навали, мав свої «застої і перерви», коли окремим князям випадало відновити «давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва». Перша стадія в процесі розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого, після чого розпочався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М.С.Грушевський називає 1169 р. (рік здобуття Києва військами Андрія Боголюбського), а фіналом монголо-татарську навалу: «В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в українсько-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше».

У XIX - на початку XX ст. помітно зріс інтерес дослідників до історії окремих земель-князівств. Вийшли друком монографії О.С.Грушевського, П.В.Голубовського, Д.І.Баталія, В.Г.Ляскоронського, М.П.Дашкевича, А.М.Андріяшева, в яких підсумовувалися розвідки із згаданої проблеми, зібрані джерела стосовно історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Полоцької й інших земель. З точки зору методології більшість з цих «регіональних історій» наближалася до праць М.М.Карамзіна, М.П.Погодіна, М.С.Грушевського та інших істориків, які дотримувалися концепції прогресуючого занепаду Давньоруської держави.

Дискусії навколо питань державно-політичного розвитку Київської Русі тривали далі й не завершилися й досі. На думку М.Н.Покровського, Русь була типовою феодальною державою, політична



62

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

63


структура котрої протягом X — XIII ст. не зазнала кардинальних змін. Пізніше такий же погляд висловив Д.С.Лихачов, - за ним, міжусобиці давньоруських князів розпочалися одразу ж по смерті Володимира Святославича й не припинялися аж до нападу монголо-татар.

В працях Б.Д.Грекова, С.В.Юшкова, М.М.Тихомирова, Б.О.Рибакова, В.Й.Довженка розроблялася нова концепція історії та культури Київської Русі, розвиток якої визначався феодальною формаційною системою. Щодо державного устрою думки розбіглися. Так, Б.Д.Греков пояснював розклад Русі економічним занепадом Середнього Подніпров'я, що розпочався із середини XII ст.; СВ. Юшков, крім економічного фактора, важливою причиною розпаду вважав князівські міжусобиці, а також постійний тиск на її кордони половецьких орд; за Юшковим, Київська Русь остаточно припинила своє існування в 1169 р., коли її столицю здобув Андрій Боголюбський. М.М.Тихомиров, загалом визнаючи процес дроблення Київської Русі на окремі князівства, разом з тим наголошував, що вона й у XII — XIII ст. залишалася значною міжнародною силою на Сході Європи.

Згідно з Б.О.Рибаковим, час від 1132 по 1241 р. правильніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом зрілого феодалізму, коли формувалися самостійні князівства-королівства. Він не поділяє думку тих, хто твердить про економічний занепад Середнього Подніпров'я та Києва у XII - XIII ст.

В.Й.Довженок підкреслював: феодальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII - XIII ст., вони виникли ще з утворенням Київської держави і становили її структурні одиниці. На його думку, єдність Русі трималася на міцних економічних зв'язках, спільній матеріальній і духовній культурі, мові, православній вірі, законодавстві, на усвідомленні різними верствами населення необхідності боротьби проти зовнішніх ворогів.

На думку В.Т.Пашуто та Л.В.Черепніна, Київська Русь, політична система якої була заснована на васалітеті підвладної знаті й різних формах данинності сусідніх народів, проіснувала, видозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст.

У ряді праць П.П.Толочка обґрунтовується концепція єдності Русі й ролі Києва як її економічного, культурного та політичного центру аж до монголо-татарської навали.

Крім названих істориків, значний внесок у дослідження історії Київської Русі зробили С.О.Висоцький, В.Л.Янін, Я.М.Щапов, М.П.Кучера, І.Я.Фроянов, П.О.Рапопорт, М.Ю.Брайчевський, А.М.Кирпичников, М.Ф.Котляр, А.В.Куза, О.П.Моця, А.О.Мединцева, П.Ф.Лисенко, В.П.Коваленко, Г.В.Штихов, О.Пріцак, Я.Пеленський та інші українські й закордонні, зокрема російські, науковці. Більшість праць останнього часу характеризується широким залученням писемних та археологічних джерел до висвітлення історії окремих давньоруських земель і міст, загальних питань економічного, суспільно-політичного, етнічного, культурного розвитку всієї Русі тощо.

Відносно концепції радянської історичної науки. Радянські історики, особливо після прийняття явно кон'юнктурних і ненаукових «Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654 - 1954)» схвалених ЦК КПРС вважали Київську Русь початковим етапом розвитку трьох східнослов'янських народів — українського, білоруського, російського, які в XIV ст. виділилися з єдиної давньоруської народності. Тим самим прагнули заперечити приналежність Київської Русі до історії України, применшити вклад українського народу в розвиток світової цивілізації.

Свого часу знаменитий український історик М.Грушевський у статті «Звичайна схема «русскої історії» й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904 р.) вказав на необхідність чіткого розмежування історії України та Росії. «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності українсько-руської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський - XIII ст. ...Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...», - зазначав М.Грушевський. Цієї схеми пізніше дотримувались усі видатні українські історики, що стояли на позиціях історичної правди та національного суверенітету. Так, зокрема М.Брайчевський, Г.Нудьга, О.Знойко, вже досить давно й достатньо переконливо показували (наскільки це було можливо в умовах тоталітаризму і національного нігілізму), що культурні надбання періоду Київської Русі творилися в першу чергу українцями, адже наш народ жив на придніпровських і наддністрянських землях споконвіків, нікуди з них не переселявся, виробивши тут свої звичаї, мову, літературу, мистецтво. Таку ж позицію

64

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Київська Русь та Галицько-Волинська держава

65


зайняв і учений-історик академік Б.Рибаков, котрий вказував «українці живуть споконвічно на корінній слов'янській землі».

Підсумовуючи сказане раніше, хочемо послатися на такий авторитет у сучасній історичній науці, як М.Браичевськии. Він зокрема вважає, що українська (ширше - східнослов'янська) державність зародилася в епоху визрівання в наших предків феодальної системи відносин (II - IX ст. н.е.). На її основі сформувалася могутня держава Київська Русь. Але не слід забувати, вказує М.Браичевськии, що основ­ною територією її формування послужила Середня Наддніпрянщина. Білоруські та великоруські землі були втягнуті в той процес пізніше. Закінчуючи свою думку про початки української державності, М.Браичевськии зауважує: «Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину XI ст., великоросійського (Суздальське князівство) — на середину XII ст. «Старший брат» виявляється наймолодшим за віком - парадокс, що виглядає досить повчальним». А інший відомий історик, дослідник проблем місце­знаходження прабатьківщини слов'ян Е.Ігнатович, на підставі вивчення накопичених наукою фактів, старовинних писемних джерел, висуваючи нову концепцію доісторичної України, стверджує, що в V ст., тобто в часи Кия, вже існували такі поняття як Україна і українці.

Таким чином, на основі наведених вище фактів абсолютно правомірним буде визнання історії Київської Русі невід'ємною складовою частиною власне історії України, а український народ автохтонним, споконвічним на його історичній землі.

Рекомендована література

1. Білик Б.І., Гриценко І.С., КалакураЯ.С. Джерела та історіографія української

історії // Історія України. Від праісторії до княжої доби української історії: Конспекти лекцій. - К.: НМК МО, 1992. - С. 15 - 17.

2. Буганов В.И. Отечественная историография русского летописания. -

М.: Наука, 1975.

3. Галицько-Волинський літопис // Котляр М., Кульчицький С. Шляхами

віків: Довідник з історії України.-К.: Україна, 1993.- С 50.

4. Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі /

/ Укр. іст. журн. - 1994. -14 1.-С. 3-9.

5. Джерела й історіографія княжої доби (ХІ-ХШ ст.) // Енциклопедія

Українознавства: загальна частина: В 3-х т.-К., 1994- Т. 1.- С. 196 - 199.

6. Джерела стародавньої історії та епохи феодалізму на Україні // Довгопол

В.М., Литвиненко М. А., Лях Р.Д. Джерелознавство історії Української РСР. - К.: Вища школа, 1986. - С 32 - 40.

7. Київський літопис // Літопис руський / Пер.з давньорус. Л .Є.Махновця.

- К.: Дніпро, 1989. - С 178 - 367.

8. Котляр М.Ф. Деякі дискусійні проблеми історії Київської Русі // Укр.

іст. журн. - 1988. - N 5. - С 38 - 50.

9. Коцур А.П., Коцур В.П. Історіографія історії України: Курс лекцій.-

К., 1996.-С. 15-29.


  1. Коцур А.П. Основні концепції історії Київської Русі: історіографічний
    та політичний аспекти // Питання стародавньої та середньовічної
    історії, археології й етнології: 36. наук, ст.- Чернівці, 1999.- Т. 2.- С.
    50-61.

  2. Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение.
    -М.-Л., 1947.

12. Мавродин Р.М. Киевская Русь и кочевники: Историографический
очерк.-Л.: Наука, 1983.

  1. Махновець Л. Передмова // Літопис руський. - К.: Дніпро, 1989. - С.
    5-14.

  2. Нестор // Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії
    України. - К.: Україна, 1993. - С. 39.

  3. Рыбаков Б.А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — М.:
    Наука, 1971.




  1. Советская историография Киевской Руси / В.В.Мавродин, М.Б.
    Свердлов, А.В. Гадло и др. - Л.: Наука, 1978.

  2. Советское источниковедение Киевской Руси: Историографические
    очерки / Под. ред. В.В.Мавродина. - Л.: Наука, 1979.

18. Щодра О.М. Сучасна вітчизняна історіографія про суспільний лад
Київської Русі // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. істор. - Львів, 1992. - Вип.
27. - С 123-127.




66

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

Західноруські літописи • Українські літописи кінця
XVI - початку XVII століть • Мемуари XVI - першої
половини XVII століть • Литовсько-польська доба в
наукових працях

Західноруські літописи. Феодальна роздробленість Київської


держави, сили якої підривало золотоординське іго, призвела до загарбання
українських земель Угорщиною (Закарпаття), Литвою (Східна Волинь,
Київщина, Чернігівщина, Західне Поділля), Польщею (Галичина і Західна
Волинь), Туреччиною (Північне Причорномор'я, Буковина). Складна
економічна та політична обстановка негативно позначилася на розвитку
історичних знань, але не могла зовсім зупинити його. Про історичні знання
України даного періоду ми можемо скласти уявлення на підставі тих
істоорико-літературних пам'яток, які збереглися в невеликих залишках
після тяжкої монголо-татарської навали та нападу інших завойовників,
міжфеодальних усобиць, пожеж тощо. Життя населення України XIV -
першої половини XVII ст. відображено в джерелах —літописах, мемуарах,
актових матеріалах, полемічній літературі.

Незважаючи на загарбання українських земель, літописна традиція в Україні продовжувала існувати. Літописи даного періоду написані в основному сучасниками або очевидцями описуваних подій.



Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 67

Для висвітлення більш ранніх подій літописці користувалися описами та переказами своїх попередників.

Літописні пам'ятки білоруського походження часів литовського панування, в яких відображено найважливіші події історичного життя білоруського і українського народів прийнято називати західноруськими літописами. Іноді умовно ці письмові пам'ятки називають литовськими, тому що вони створені в межах Литовського князівства і відображають історію панування литовських князів. Написані ці твори давньою білоруською мовою, трохи відмінною від української, яку в Україні часто називали литовською.

Слід нагадати, що західноруські, або литовські літописи досліджувалися в Україні більше з джерелознавчої та літературознавчої точок зору. Як пам'ятки української історіографії вони менш привертали увагу дослідників. Про них лише згадується в загальних курсах з історії України та різного роду бібліографічних зведеннях.

Західноруські л 11 описи, що відомі у виданнях Археографічної комісії, не рахуючи уривків, складають 13 списків - Супрасльський, Уварівський, Никифорівський, Академічний, Віденський, який ще відомий під назвою «літопис Авраамки», Румянцевський, Красинського, Археографічний, Патріарший, Рачинського, Євреїновський, Дубовський і Биховця.

Серед цих списків найближче відношення до історіографії України має Супрасльський літопис, названий так тому, що він був складений у Супрасльському монастирі, недалеко від Белостока.

Велику частину цього списку складає так званий Короткий Київський літопис, що був написаний в Україні і потрапив до складу Супрасльського літопису. Ця частина літопису вміщена поряд з Новгородською, що свідчить про наявність зв'язків українського літописання з іншими землями навіть у період феодальної роздрібненості і відірваності України від Північно-Східної Русі. В українських літописах продовжували існувати об'єднавчі тенденції, успадковані від літописання Київської Русі.

Західноруські літописи, в тому числі Супрасльський літопис, більш чи менш оригінальні лише в записах та звістках, які стосуються XVI і XV ст. Записи попередніх років є компіляціями. Автори їх користувалися більш раннім літописним матеріалом.



68

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України



Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 69


Супрасльський список складається з двох нерівних частин: перша, більша за розміром, становить компіляцію, друга є оригінальною. В другій частині, де подана історія кінця XIV і початку XV століття, невідомий автор виступає як сучасник. Тому ця частина Супрасльського літопису становить найбільшу цінність.

Певне значення для характеристики історичної думки в Україні, відображеної в західноруському літописанні, мають і інші літописні пам'ятки, зокрема такі, як літопис Биховця, що відзначається драматичністю викладу історичного матеріалу, скомпільованого з різних джерел, Баркулабівський літопис (складений в Білорусії в селі Баркулабові, недалеко від Могилева) подає описання місцевих подій в найголовніших містах Білорусії - Могилеві, Полоцькому та ін. на початку XVII ст., головним чином, діяльність церковних братств тощо.

Баркулабівський літопис вперше в 1877 р. надрукував П.Куліш в «Материалах для истории воссоединения Руси» — Т. 1. Вдруге, в більш досконалому, виправленому варіанті його видав М.В.Довнар-Запольський, який вважає автором літопису священника Баркулабівської церкви Федора Филиповича. Початок складання літопису відноситься до 90-років XVI ст., не пізніше 1597 р. і закінчується в 1608 р. Наприкінці літопису вміщено пізнішу приписку невідомого автора про похід короля Владислава IV на Смоленськ у 1633 р.

Баркулабівський літопис містить в собі оповідання про події в Україні і Білорусії в часи від 40-х років XVI ст. до початку XVII ст. Він відкривається описанням Брестського сейму 1545 р., що тривав від кінця червня до початку листопада, як значиться в літопису - «від св. Петра і Павла аж до святого архангела Михайла». Головне місце в літопису приділене оповіданням про боротьбу проти католицизму і церковної унії, що точилася перед Брестським собором 1596 р. та в часи запровадження унії. Автор, напевне, сам був активним учасником боротьби православних низів з вищою церковною ієрархією, що зрадила свій народ, прийнявши унію. Він є виразним ідеологом православ'я і прихильником єднання всіх його сил в Білорусії та Україні. В літопису знайшли відображення складні форми народної боротьби включно до збройного повстання під проводом Наливайка, загони якого діяли в Білорусії. Автор описав також страту Наливайка, четвертованого в Польщі.

У Баркулабівському літопису вміщено ряд цікавих записів побутового змісту, які характеризують життя народу, звичаї шляхти, козаків, духовенства, а також розкривають соціально-економічні і політичні відношення в Україні, Білорусії, Литві і Польщі. Баркулабівський літопис становить важливу письмову пам'ятку, яка характеризує ідеологію проміжних верств українського і білоруського суспільства кінця XVI і початку XVII ст., переважно тих шарів нижчого духовенства, що були близькі до народу і до яких належав автор літопису.

Західноруські літописи ХР/-ХУІ століть, як і староруські ХІ-ХП століть, не позбавлені впливу ідеології панівного стану феодального суспільства України, Білорусії та Литви. Автори їх є переважно виразниками інтересів литовських князів, похвалами та панегіриками яким наповнені літописи. Так, у Супрасльському літопису вміщено панегірик-похвалу князеві Вітовту. Літописні оповідання, за винятком літопису Биховця, пронизані часто антимосковською тенденцією при описах війн Литви з Мсковською державою в ХІУ-ХУІ століттях. Ще сильніше звучать в них антипольські мотиви. Літописці прагнули показати, що великі князі литовські, вони ж і руські (Південної і Західної Русі), такі ж могутні й видатні, як і польські королі, а їх держава — Литовське князівство, в складі якого була Україна і Білорусія, може в усьому змагатися з Польщею. Похвали на користь литовських князів за своїми мотивами часто перегукуються з оповіданнями, вміщеними в «Повісті минулих літ» та інших південноруських літописах ХІ-ХІІІ століть. Українські і білоруські історики-літописці від покоління до покоління наслідували давнім літописним традиціям. Разом з тим вони внесли в розвиток історичних учень багато нового, оригінального, що було властиве тій добі.

Українські літописи кінця XVI - початку XVII століть. Літописні традиції в поширенні історичних знань і письмова їх форма виразу в Україні починаючи з кінця XVI ст. і далі не лише не слабшають, а, навпаки, ще більше зміцнюються. Українська історіографія цього періоду переживає круте піднесення й набуває ще більшого розвитку в період Визвольної війни середини XVII ст.

Великий інтерес до історичного минулого України був викликаний загальними обставинами економічного, політичного і культурного розвитку краю. Історичні знання ставали складовою частиною




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій / Навч посібник. К
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій миколаїв 2007 ббк 45. 33

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconПедагогічна система К. Д. Ушинського
Кравець В. П. Історія української школи І педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconВступ до курсу «Культурологія»
Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н. О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / Навч посібник. К
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconІсторія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”
Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка