Курс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

МАУП

Київ 2002

ББК 67.6я73 А46

Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид. наук, проф.

А46 Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — 295 с. — Бібліогр.: с. 288-289. І8БК 966-608-238-1

У загальній частині пропонованого курсу лекцій розкрито основні поняття та категорії кримінології, її предмет, завдання та методоло­гію. Проаналізовано сучасні погляди вчених-кримінологів на пробле­му формування особи злочинця, визначення причин і умов злочиннос­ті, індивідуальної злочинної поведінки, планування та організації попереджувальної діяльності. В особливій частині наведено криміно­логічну характеристику окремих видів злочинності та заходи їх про­філактики.

Для студентів, викладачів юридичних вищих навчальних закладів і практичних працівників правоохоронних органів.

© Ю. В. Александров, А. П. Гель,

Г. С. Семаков, 2002 © Міжрегіональна Академія І8БК 966-608-238-1 управління персоналом (МАУП), 2002

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема

₁

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ

І СИСТЕМА КРИМІНОЛОГІЇ

1. Кримінологія як наука і її предмет.

2. Завдання і функції кримінології.

3. Система кримінології. Кримінологія як навчальна дисципліна.

4. Кримінологія в системі наук. Зв'язок кримінології з правовими та іншими науками.

1.1. Кримінологія як наука і її предмет

Кримінологія (від лат. сгітеп — злочин і грецьк. Хбуос, — слово, вчення) — це наука, що вивчає злочинність як соціальне явище. Вважається, що термін "кримінологія" увів у 1879 р. антрополог Топінар. У 1885 р. вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало. Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше. У систематизованому вигляді уявлення про злочинну поведінку і боротьбу з нею містяться у праці Ч. Беккаріа "Про злочини і покарання" (1761), де по­ряд з кримінально-правовим вченням про покарання визначе­но також погляди на природу злочинної поведінки й методи протидії їй з боку держави.

За період понад два сторіччя погляди на злочинну поведін­ку і заходи боротьби з нею істотно змінилися. Розвинувшись у різних напрямках (антропологічному, соціологічному, біо­логічному, психологічному), кримінологія нині не становить єдиного вчення й охоплює багато різноманітних поглядів і шкіл з науковими центрами в багатьох країнах світу. Проте в межах загальної наукової дисципліни кримінологів об'єднує намагання описати й пояснити явище злочинності, а також обґрунтувати засоби її попередження.

У колишньому СРСР кримінологічні дослідження тривалий час (протягом 30-50-х років XX ст.) фактично були заборонені. Крім того, кримінологія піддавалась ідеологізації, що зумовило

неправдиве висвітлення злочинності радянського суспільства як явища, що загасає, а з часом повинно зникнути.

Сучасна кримінологія — це наука про закономірності злочинності та заходи Ті попередження. Вона вивчає злочин­ність як процес масового відтворення злочинів, причини зло­чинної поведінки й особу злочинця, а також розроблює заходи попередження злочинів.

Вітчизняна кримінологія виокремилась з науки криміналь­ного права. Нині кримінологію розробляють здебільшого юрис­ти; викладають її в системі правових наук. Явища, які вивчає кримінологія, базуються на таких кримінально-правових по­няттях, як "злочин" і "злочинець". Система профілактики зло­чинів і профілактичні заходи, що є її складовими, мають правову основу, тобто правовий аспект, а причини й умови злочиннос­ті, особа злочинця тісно пов'язані з дефектом правосвідомості, правовою психологією. Формально кримінологія об'єднана в одну юридичну спеціальність разом з кримінальним правом і кримінально-виконавчим правом. Проте незважаючи на тісний взаємозв'язок цих трьох дисциплін кримінологія за природою і предметом, який вивчає, є окремою наукою.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право як пра­вові науки розглядають злочин і відповідальність за нього з по­зицій права, а кримінологія спрямована на осмислення злочин­ності в її соціальному аспекті, вивчає злочинність як певний суспільний процес, явище, що супроводжує історію розвитку людства. Вивчення злочинності як соціального явища, її при­чин і умов, особи злочинця, заходів попередження злочинності не вкладається в межі тільки правових характеристик, а нале­жить також до сфери соціології. Тому можна вважати, що кри­мінологія є не суто правовою, а й соціологічно-правовою наукою і навчальною дисципліною.

Як зазначалося, кримінологія досліджує злочинність як со­ціальне, суспільне явище, механізм індивідуальної злочинної поведінки, причини й умови злочинності та окремого злочину. Кримінологія вивчає особливості особи злочинця, а також його жертви — особи, яка є потерпілою від злочину. Предметом ви­вчення кримінології є різновиди відхилень соціальної поведін­ки (девіантна поведінка), що тісно пов'язані із злочинністю: алкоголізм, наркоманія, проституція, корупція в різних сфе­

рах державного управління й інші форми аморальної поведін­ки, самогубства. Складовою кримінології є також попереджен­ня злочинності. Кримінологія розглядає також комплекс пи­тань, пов'язаних з особою й поведінкою осіб, що потерпіли від злочину. Цей розділ називається віктимологією. Дуже часто ві-ктимна поведінка стає приводом або сприятливою умовою для вчинення злочину. Виключно важливою залишається проблема правового захисту осіб, які зазнали шкоди від злочинних пося­гань на їх життя, здоров'я, майно.

Отже, доходимо висновку: кримінологія — це наука про злочинність і злочин, їх причини й сприятливі умови, особу злочинця і його жертви, а також про пов'язані із злочин­ністю явища відхилення соціальної поведінки, шляхи й за­соби попередження злочинності.

До основних складових предмета кримінології належать:

• злочинність як соціально-правове явище;

• причини й умови злочинності;

• особа злочинця;

• попередження злочинності;

• жертва злочину. Розглянемо ці складові детальніше.

здійснюються заходи виявлення економічних, культурологіч­них, етнічних, психологічних, ідеологічних, організаційно-управ­лінських та інших соціологічних явищ, які породжують і зу­мовлюють (детермінують) злочинність як наслідок, а також призводять до відтворення злочинності як масового явища.

Під причинами злочинності зазвичай розуміють соціальні явища, що породжують злочинність; сутність цих явищ поля­гає в суперечностях, що виявляються на певних етапах розвит­ку суспільства. Кримінологія вивчає причини виникнення і по­ширення злочинності, класифікує їх за різними критеріями. Причини й умови злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності взагалі; окремої групи злочинів; конкретного зло­чину. Це зумовлено тим, що причини конкретного злочину, який скоюється в певний час у певному місці, не повторюють ідентично схему причин злочинності взагалі. Конкретний злочи­нець не завжди усвідомлює зв'язок злочину, який він вчиняє, із суперечностями дійсності, а вчинення конкретного злочину конкретною особою визначається індивідуальними умовами іс­нування конкретної особи, до яких належать мікросередовище, у якому формується особа; особливості потоку масової інформа­ції, яку споживає людина; особистісні особливості людини; си­туація, що сприяє вчиненню злочину [17]. Кримінологія ви­вчає зазначені основні причини конкретного злочину, а також процес їх взаємодії, який називається механізмом формування конкретного злочину.

Особу злочинця кримінологія вивчає з позицій виявлення соціально-демографічних, правових, соціально-рольових, пси­хологічних та інших властивостей суб'єктів злочину. Інтерес становлять кількісні відмінності соціологічного портрету зло­чинців (та окремих їх категорій) від основної маси населення, бо відхилення щодо професійної, статево-вікової, родинної та інших характеристик допомагають виявити витоки злочинності.

Спостереження за злочинцями в суспільстві повинно здій­снюватися постійно, оскільки їх склад і вигляд з часом суттєво змінюються.

Кримінологія вивчає мотиви злочинів і їх мотивацію, тобто пояснення спонукань до вчинення злочину, які надають безпо­середньо злочинці.

Зазначимо, що злочин — це акт не тільки зовнішній, а й вольовий, усвідомлений, що обирається людиною вільно і є ре­зультатом складного процесу, в якому зовнішні обставини діють опосередковано, відбиваючись через внутрішні умови. Тому щоб пізнати причини злочинності, необхідно розкрити механізм злочинної поведінки. Проте цей механізм можна розкрити лише у процесі дослідження особи злочинця і впливу її власти­востей та особливостей на протиправну поведінку.

Проблеми поведінки потерпілого так само є елементом пред­мету кримінології. Для визначення цього аспекту застосовують термін "віктимологія" — вчення про жертву злочину. Потерпі­лий від злочину досліджується кримінологією з позицій його можливості стати жертвою злочинного посягання. Криміноло­гія виявляє психологічні, соціальні, професійні та інші особли­вості потерпілих від різних видів злочинів, вивчає життєві си­туації, які підвищують небезпеку стати жертвою злочину, а отримані результати використовує для розробки рекомендацій, спрямованих на попередження злочинів і подання соціальної допомоги потерпілим.

Найголовніше практичне завдання кримінології — виявля­ти шляхи стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й не­безпеку. Окремі найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з'являються нові види злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес, тор­гівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.

На подальший розвиток очікують такі нові напрями криміно­логії, як родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспек­ті злочинів серед членів родини), екологічна, а також традицій­ні напрями кримінологічної характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють проблемі серій­них сексуально-насильницьких злочинів.

До основних завдань кримінології належать такі:

• отримання достовірних даних про елементи, що є предме­том кримінології;

• систематичне виявлення й аналіз явищ, процесів, факто­рів, ситуацій, обставин, що детермінують злочинність;

• виявлення і вивчення суперечностей і конфліктів, що призводять до виникнення та реалізації злочинних намі­рів, а також формування особи злочинця;

• розробка наукових рекомендацій щодо усунення або ней­тралізації явищ, що спричинюють антисуспільну злочин­ну поведінку;

• наукова розробка заходів, пов'язаних з виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів впливу на них.

З перелічених завдань кримінології випливають основні функції кримінології.

1. Описова. Кримінологія виявляє й фіксує факти соціаль­ної дійсності, що пов'язані із злочинністю, відображує їх влас­тивості й відносини, здійснює їх науковий опис.

2. Пояснювальна. Розкриваючи на основі отриманих емпі­ричних даних і теоретичних положень сутність досліджуваних об'єктів, зокрема виявляючи закономірності злочинності, дії її причин, формування особи злочинця, кримінологія пояснює їх з наукових позицій.

3. Прогностична. Вивчаючи тенденції, перспективи зміни кримінологічно значущих процесів та явищ і аналізуючи їх, кримінологія прогнозує їх майбутній стан і розвиток.

4. Регулятивна. Кримінологічний опис, пояснення і про­гнозування підпорядковуються інтересам науково обґрунтова­ного керування соціальними процесами, пов'язаними з попере­дженням злочинності.

Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин, намагається пояснити причини їх виникнення, роз­роблює методику прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки. Регулятивна функція кримінології полягає в роз­робленні наукових засад попереджувальної діяльності суб'єктів профілактики.

Кримінально-правове походження науки кримінології зумо­вило її традиційний розподіл на загальну та особливу частини.

У загальній частині кримінології розглядаються її теоре­тичні основи і поняття, наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), ана­лізується проблема детермінації (причин і умов) злочинності. Значне місце в загальній частині приділяється особі злочинця й механізму злочинної поведінки. Ця частина містить також розділ, присвячений методиці кримінологічних досліджень і проблемі попередження злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план висувається здатність до абстрактного мислення і засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься кримінологічна характерис­тика різних видів і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й організованої, рецидивної, еконо­мічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в міс­цях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації і для його засвоєння потрібна ретельна робота і гли­боке знання Кримінального кодексу України [13].

Помилково було б вважати кримінологію суто академічною галуззю знань, що не має безпосереднього практичного значен­ня. Кримінологічна підготовка входить у систему професійної моделі оперативних працівників органів внутрішніх справ, працівників служби безпеки, прокуратури, суду та інших поса­дових осіб, які беруть участь у розкритті злочинів. Відповідні навички і знання потрібні їм для розуміння, аналізу й оцінки оперативної обстановки в регіоні з урахуванням латентної зло­чинності; для грамотного і професійного складання звітів з оглядів правозастосовчої та профілактичної діяльності; для

вивчення злочинності та її причин у певному населеному пунк­ті, на певній території та окремому об'єкті з використанням спеціальних методик; для правильного застосування вимог процесуального законодавства щодо попередження злочинів слідчим, прокурором, судом (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК України); для грамотної оцінки особи обвинуваченого і виявлення справж­ніх мотивів її злочинної поведінки.

Загальновідомо й загальновизнано, що кримінологія як нау­ка походить з кримінального права. Як зазначалося, криміно­логія використовує такі базові визначення кримінального права, як "злочин" і "злочинець". Однак серед сучасних кримінологів-науковців Росії та України не існує однозначного погляду на сутність кримінології як правової науки. У підручниках, вида­них у Росії протягом 1966-1999 рр., підтверджується офіційне трактування кримінології як правової науки і водночас під­креслюється її тісний зв'язок із соціологією (А. Долгова [14]). Поширена також точка зору на комплексний зміст криміно­логії, що перебуває на межі кримінального права і соціології (І. Даньшин [5]), тобто є соціолого-правовою наукою. Окремі вче-ні-кримінологи (Ю. Блувштейн [3] і А. Яковлєв) розглядають кримінологію як соціологію злочинності. Такої самої точки зору дотримується кримінолог А. Зелінський [7-10], обґрунто­вуючи її тим, що девіантна (відхилена) поведінка є предметом вивчення соціології, а злочинність — одна з форм девіантної поведінки, тому вивчати її повинні соціологи, а не юристи. Він підкреслює, що соціальна психологія, яка виникла на межі со­ціології та психології, є особливою галуззю знань про людські відносини і належить до психології. Вчений вважає, що оскіль­ки у кримінології особа і її вчинки посідають центральне місце, то вона охоплює соціальну психологію. Кримінологію взагалі А. Зелінський визначає як комплексну науку, що поєднує со­ціологію і психологію злочинності, і вважає її соціологічною, а не юридичною наукою. Своє ставлення до кримінологів з ба­зовою юридичною освітою він висловлює так: сприйняття й осмислення правової інформації у кримінологічних досліджен­

нях повинні здійснюватися через призму соціологічного та пси­хологічного вивчення реальної дійсності. Тому додатковою ба­зовою освітою для кримінолога повинна стати соціологічна або психологічна науки. Проте ця точка зору не дістала широкої підтримки серед науковців-кримінологів України і Росії. Без базової юридичної освіти кримінолог не буде здатний правиль­но трактувати такі базові, основні поняття кримінології, як злочин і злочинець, не зможе орієнтуватись у розмаїтті норм кримінального законодавства, що ставить під сумнів достовір­ність таких досліджень і прогнозів.

Як слушно зауважують В. Бурлаков і В. Сальников [17], ви­ключно важливо, щоб у сучасний складний для кримінології час вона не втратила свого місця в системі юридичних наук, щоб її не поглинула правова соціологія або соціологія девіант-ної поведінки. Кримінологія не повинна відокремлюватися від правового поля, з яким нерозривно пов'язана. Як наукова дис­ципліна, що осмислює теперішній стан і перспективу взаємо­відносин держави і притаманного їй феномену злочинності, кримінологія могла б стати загальнотеоретичною основою для наук кримінально-правового циклу. З урахуванням значущості ролі, яку органи внутрішніх справ відіграють у боротьбі зі зло­чинністю, необхідно підкреслити виключне місце, яке покли­кана посісти кримінологія у професійній підготовці працівників органів внутрішніх справ.

Як зазначалося, кримінологія тісно пов'язана з такими право­вими науками, як кримінальне право і кримінально-виконавче право (рецидив злочинів і його попередження). Кримінологічні дослідження неможливо здійснювати без використання криміна­льної статистики. Багато загальних кримінологічних положень міститься в нормах кримінально-процесуального права, а також у законодавстві про прокуратуру, що регламентують виявлення й усунення причин та умов конкретного злочину (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК України) і координацію діяльності щодо їх запобігання. Кримінологія тісно пов'язана також з криміналістикою, яка, розроблюючи тактику і методику розслідування злочинів, ґрун­тується на кримінологічній характеристиці конкретних видів злочинів. Окремі положення адміністративного, цивільного, сімейного та житлового права, наприклад про відповідальність за правопорушення, обмеження дієздатності, позбавлення

батьківських прав, виселення, належать до заходів попереджен­ня злочинності.

У зв'язку з поширенням соціологічних досліджень у сфері права і, зокрема, публікацій із соціології кримінального права необхідно співвіднести останню з кримінологією. Проте не слід також розширювати сферу соціології кримінального права, включаючи в її предмет соціальні явища, що визначають зло­чинність. Цей науковий напрям розкриває суспільну зумовле­ність кримінально-правових норм і соціальні результати (нас­лідки) їх функціонування. Певний сенс має твердження, що соціологія кримінального права є частиною кримінології, яка віддзеркалює каральну реакцію держави на злочинність.

Серед неюридичних дисциплін кримінологія найтісніше по­в'язана із соціологією, соціальною психологією, власне психоло­гією, демографією, математичною статистикою, кібернетикою і педагогікою.

У перелічених наук кримінологія запозичує методи дослі­дження процесів, що зумовлюють злочинну поведінку й розви­ваються в суспільстві загалом, в окремих групах людей і у сві­домості особи, методи кількісної інтерпретації цих процесів, а також виховну методику, яку кримінологія пристосовує для попередження злочинності. Перелічені науки і дисципліни, у свою чергу, збагачуються відповідними знаннями зі сфери зло­чинності.

Контрольні питання

1. Основні елементи предмету кримінології.

2. Основні завдання кримінології.

3. Основні функції кримінології.

4. Як побудована система кримінології?

5. Для виконання яких завдань працівникам правоохоронних органів потрібні знання з кримінології?

6. Як визначають суть науки кримінології сучасні вчені-кри-мінологи?

7. З якими правовими та іншими науками пов'язана кримі­нологія?

ІСТОРІЯ НАУКИ КРИМІНОЛОГІЇ. КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНІ Й ЗА КОРПОНОМ

1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права.

2. Позитивізм у кримінології.

3. Сучасна кримінологія.

4. Історія й сучасний стан кримінології в Україні.

2.1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчен­ня він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і по­карання".

Ґрунтуючись на ідеях ПІ. Монтеск'є та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принци­пово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популяр­ної на той час "суспільної угоди", він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують

людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспіль­ні відносини.

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочин­ну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебіль­шого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спону­кають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектич­не усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспіль­них суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму ін­дивідуальної злочинної поведінки.

Для кримінології велике значення має також прогностич­ний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави зло­чинам. Його висновок реалістичний: "Неможливо попередити все зло". Особливо цінні ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагу­вання держави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впли­вають на теорію кримінального права і практику карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різни­ми соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сум­ніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Бек-каріа був проти смертної кари. На його думку, метою покаран­ня повинно бути не катування людини і знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законо­давстві багатьох країн світу.

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрун­тування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнору­вала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку

саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що впер­ше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему ка­ральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.

Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а кла­сичну школу кримінального права — відповідно школою кри­мінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені попередженню злочи­нів. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "краще попереджати злочини, ніж за них карати". Найнадійнішим, але й найсклад­нішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання.

Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недо­оцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на "чистий розум" і майже не врахову­вала практики й існуючого фактичного матеріалу про злочини та боротьбу з ними.

2.2. Позитивізм у кримінології

До передумов виникнення позитивістського періоду нале­жать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині ХІХст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з ін­шого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропо­логії, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в пер­шій третині ХІХ ст. і намагалася зібрати позитивний, кількіс­но визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на

суттєву відмінність поглядів "крайніх" представників цих на­прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психо­логічних теорій кримінології.

Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочин­ців у групи. До його класифікації входили такі групи злочин­ців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких нале­жать і "політичні маніяки"; випадкові.

Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав, що приблизно по одній третині припадає на ув'язнених з ата­вістичними рисами, на граничний біологічний вид і на випадко­вих злочинців, не схильних до рецидиву. Головною Ч. Ломброзо вважав тезу про існування анатомічного типу природженого злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається напе­ред її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або де­генерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох країнах, у тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вче­ного.

Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо що­до існування різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал, висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця. Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг взаємопов'язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію, проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність. Так, у праці "Злочин" він виявив

залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.

Теорія конституціональної схильності. Німецький пси­хіатр Е. Кречмер (1888-1964) і його американські послідовни-ки-кримінологи констатували зв'язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей зв'язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності. Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним злочинцям як рушійна сила їх злочин­ної діяльності, пояснюється порушенням діяльності залоз вну­трішньої секреції. Згідно з другою теорією підвищена агресив­ність окремих злочинців пов'язана з наявністю в їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.

Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популяр­не серед кримінологів.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положен­ня уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру. Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему — як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментально схарактеризував вплив на злочин­ність соціальних, економічних та політичних факторів. У та­кий спосіб було закладено основу для соціологічних та психо­логічних розробок. Вплив представників туринської школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів ви­явився, зокрема, у запереченні ними принципу моральної від­повідальності злочинця й відмові сприймати покарання як відплату.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезен­тований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї

якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.

Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають "со­ціальні фактори", до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а ста­новлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним лю­дям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що біль­шість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей по­слаблюється і суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціаль­ний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаб­люється стримуюча дія моралі й суспільство на деякий час втра­чає вплив на людину. Р. Мертон доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді загально­прийнятим в американському суспільстві цілям досягнення осо­бистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багат­ства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тіль­ки один шлях до успіху — порушення правових норм.

ленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної пове­дінки. Згідно з цією теорією злочинна поведінка виникає в ре­зультаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв'язки, то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці вчаться у проце­сі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що за­лежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій і особливо в американській кримінології. Разом з тим розгля­дувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на поло­женнях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не за­стосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не враховує індивідуальних особливостей особи і при­таманну їй вибірковість поведінки.

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень поясню­ється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психо­логії без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо мето­дики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке ши­роко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопоруш­ника, уможливлюють порівняння останніх із законослухня­ними громадянами, упровадження індивідуальних заходів по­передження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної ко­рекції поведінки засуджених.

стану" — написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кри­мінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, який схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важли­ву роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситу­ації враховують, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в та­кому: консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до лю­дини й надати їй підтримку. Велике значення надається усу­ненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто пе­ребуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питан­ня про звільнення від покарання.

2.3. Сучасна кримінологія

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблю­ється прірва між добром і злом, потреба у глибоких криміноло­гічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого ос­мислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигма­тизація.

Концепція стратифікації з'явилася під впливом соціоло­гії, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соці­альних груп, що створюються на різноаспектній основі (профе­сійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випад­ком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конф­лікту культур є мігранти, яким важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприк­лад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебува­ють на території США нетривалий час, істотно перевищує від­повідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнан­ня природи злочинів, що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією кон­цепцією причини злочинності можна подати в певному схема­тичному вигляді. Ядром концепції є постулат про те, що зло­чинна поведінка — це результат взаємодії особи й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно зба­гатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) — це психологічні й соці­альні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо коли їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тав­ро" особи другого сорту, яка до того ж є небезпечною для сус­пільства. Таврування виявляється в негативному ставленні оточуючих до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, яка зазнала відчуження за­конослухняних громадян і зблизилась з образом життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не

тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, і особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян. У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Зазвичай люди звикли бачити у злочинці не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Роз'яснення того, що такі погляди приумножують злочинність, повинні стати невід­дільною складовою правової пропаганди.

З початку 60-х років у західних країнах і США великого поширення дістали прикладні кримінологічні дослідження. Так, з'явилося кілька напрямів, що вивчають злочинність мо­лоді, злочини, які вчиняються в сім'ї, організовану і "білоко-мірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує й фі­нансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні й інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення мас­штабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про зростаючу свідомість суспільства, яке бажає вдосконалюватись.

2.4. Історія і сучасний стан кримінології в Україні

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панували два напрями — соціологічний (І. Фойниць-кий, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традицій­ний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого по­ширення дістали біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) і психологічні (С. Познишев).

За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології. Вийшло друком багато праць з аналізу мораль­ної статистики, особи злочинця тощо як представників старої професури (М. Гернет, С. Познишев, А. Трайнін, М. Ісаєв, О. Жижиленко), так і їх учнів (Є. Френкель, Г. Волков, В. Внуков).

У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабі­нети, зокрема в Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку приму­сових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створе­

но Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчались соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійс­нювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії — "Моральна статистика" (М. Гернет, 1922), "Преступность и самоубийство во время войньї и после нее" (М. Гернет, 1927), "Юньїе правонарушители" (В. Куфаєв, 1924), "Криминальная психология. Преступньїе типи" (С. По-знишев, 1926). Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рік видавав збірник "Изучение преступности и пенитен-циарная практика". У 1926 р. було видано монографію харків­ського вченого Г. Волкова "Уголовное право и рефлексология". Численні статті узагальнювали психологічні й соціологічні спостереження щодо різних категорій злочинців, професійної, організованої та рецидивної злочинності. У вивченні злочин­ності того часу брали участь і практичні працівники суду, про­куратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерні відносна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розіб­ратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи правопорушника. Широко використовува­лися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія реф­лексів Бехтєрєва і Павлова. Усе це суперечило диктаторському сталінському режиму й не вписувалося в офіційно визнані ленінські ствердження про корінну причину злочинності й не­забаром наслідки далися взнаки.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років ХХ ст. укра­їнська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення кримінологів у пропаганді класово ворожої теорії Ч. Ломброзо про природженого зло­чинця. Кримінологічні кабінети було ліквідовано, а інститути з вивчення злочинності реорганізовано в установи з вивчення кримінальної політики й кримінального права. Кримінологію спіткала доля генетики і кібернетики: її було оголошено "буржу­азною квазінаукою". У післявоєнні роки цьому сприяло також за­гострення полеміки в біології. Тоді перемогла "лисенковщина"

з її теорією про вирішальну роль зовнішнього середовища в роз­витку організму. Ідея щодо пріоритетного впливу середовища утвердилась і в соціальних науках. Кримінологічні досліджен­ня було припинено на тривалий час.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово починаючи з ХХ з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, в яких на­голошувалося на необхідності відновлення досліджень злочин­ності й розробки попереджувальних заходів. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) кримі­налістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. — Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів попередження зло­чинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних ви­щих закладах освіти було введено курс кримінології.

В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною мірою це було пов'язано з ім'ям профе­сора П. Михайленка. У 1964 р. він у співавторстві з І. Гельфан-дом написав монографію "Попередження злочинів — основа бо­ротьби за викорінення злочинності". Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній ака­демії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику Ук­раїни з 1972 по 1993 р.

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні й координації зусиль вче­них і практичних працівників щодо розвитку кримінології.

У цьому зв'язку необхідно зазначити також плідну діяль­ність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організо­ваної та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної зло­чинності, кримінальної психології. Потреби практики висува­ють кримінологічну науку на відповідне місце в системі право­охоронних органів.

Контрольні питання

1. Основні кримінологічні ідеї класичної школи кримінально­го права.

2. Хто заснував класичну школу кримінального права?

3. Недоліки кримінологічних ідей класичної школи кримі­нального права.

4. У чому полягає головна теза теорії Ч. Ломброзо?

5. Сутність теорій соціальної дезорганізації і диференціаль­ного зв'язку.

6. Вихідні положення теорії небезпечного стану.

7. Основні сучасні кримінологічні теорії і концепції.

8. Основні етапи розвитку кримінології в Україні.