Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка11/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   48

Ахурамазда керував богами на Небі, Анахіта давала життя живому на Землі, але не було кому піклуватися про соціальну організацію людства - і тоді виникла ще одна іпостась Вічного Неба - Мітра (інше оусоблення того ж Ахурамазди), який почав опікуватися життям суспільства. Мітра мав слідкувати за допомогою свого “ока” (Сонця) за правдивістю й доброчесністю людей і карати їх за обман, неправду й зраду, творцями яких виступав Другу (антитеза Ахурамазди на Небі). Від своїх прихильників Мітра вимагав активної боротьби за правду й справедливість, даруючи за це через Землю здоров'я, добробут, багатство, плодючість тощо. Землю за це дуже поважали, її боялися й задобрювали пожертвуваннями, а змію (що повзає по землі, максимально з нею контактуючи всім тілом) мітраїсти вважали священною твариною.
У Європі прихильниками мітраїзму були понтійський Мітрідат Євпатор, пірати Кілікії, римські імператори Авреліан, Діоклетіан та Юліан Відступник. На Сході його сповідували спочатку перси (до впровадження Ксерксом зороастризму), а потім ефталіти [які під прапором мітраїзму ворогували з “шанувальниками собаки” перськими Сасанідами (зороастрійцями) та індійськими Гуптами (буддистами)]. Від ефталітів мітраїзм спочатку через Шаншун (Північно-Західний Тибет) потрапив до Тибету (там він дістав назву бон), а потім “Великим Шовковим шляхом” прийшов у Великий Степ. Одначе в ХІІ - ХІІІ ст. його адептами серед номадів залишалися тільки монголи, які називали свій мітраїзм “чорною вірою”. Верховного бога вони іменували Хормуст (Ахурамазда), Худа (перс. “бог”) або Тенгрі (тюрко-монг. “Вічне Небо”), а Землю - Етуген. Монголи вірили, що за праведне життя Хормуст дарує людині розум і здоров'я, а Етуген - дружину, дітей, добру погоду, плодовитість та синів, за що Землі-матері приносилися жертви (в тому числі криваві). Своїми тотемними першопредками монголи вважали Борте-чіно (“Сивого вовка”) й Гоа-марал (“Прекрасну лань”).
У ХІІ ст. монголи були типовими кочовиками, пасли коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу пташину й рибу), а пили кумис - слабкий алкогольний напій із кобилячого молока. Жили родами (обох), а рівень їхнього соціального розвитку відповідав етапові вождівства. Обох очолювався родовими старійшинами, які керували боротьбою роду за пасовиська й рабів (для догляду за худобою та юртами), а далі йшли нухур (дружинники), харачу (“чорна кістка” - простолюдини) і раби (богол). Моральним імперативом у соціальному житті вважався примат інтересів роду над інтересами особи та звичай кровної помсти.
Але не всіх влаштовувала залізна дисципліна родової общини, де владу обіймали старійшини, а інші її члени мали беззастережно виконувати їхню волю. Найчестолюбніші залишали рід і ставали “людьми довгої волі” (кит. байшень - “біла кістка”), однак вижити поодинці в степах важко, тому вони об'єднувалися в напівбандитські загони, де цінувалися не вік і походження, а сміливість, доблесть, розум та сила. Так кримінальним шляхом відроджувався у ХІІ_ст. в євразійських степах інститут орди - номадичної державності, розчавленої в Х ст. засухою.
Доля “людей довгої волі” часто була трагічною. Худобу й пасовиська тримали в руках роди, саме лише полювання й збиральництво не завжди сито годували, а за розбій та бандитизм “традиціоналісти” з обох “відщепенців” не жалували, але жага здобути владу, достаток і славу негайно (а не на схилі років) гнала й гнала з родів найактивнішу молодь. Кількість та агресивність байшень зростали, й наприкінці ХІІ ст. у них з'явився вождь, ім'я котрого через кілька десятиліть змусило тремтіти половину цивілізованого людства. Звали його Темучин.

Темучин народився в урочищі Делюн-Болдох (південніше Байкалу, нині це територія Росії) 1162 р. в сім'ї старійшини монгольського роду тайджиутів Єсугей-багатура. В 1171 р. тайджиутського вождя отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від його вдови Оелунь-еке (Оелунь-учжин), що прирікало її з чотирма синами-сиротами на голодну смерть. Найстаршому з дітей Темучинові виповнилося лише дев'ять років, проте Оелунь не скорилася долі: сама полювала, ловила рибу, збирала ягоди та їстівні рослини. Життя було голодним (Темучин із братом Хасаром одного дня вбили двох інших братів за “рибку-сохосун”1), але двох дітей вдова виростила й вигодувала.


В дитинстві Темучин боявся собак, та, здається, це була єдина вада в його характері. Коли Темучин виріс, тайджиути, злякавшися помсти, схопили його й забили в колодки, але бранець від невдячних родичів утік, а потім одружився на своїй нареченій Борте (з роду ханкірат) і заручився підтримкою кераїтського хана Тогрула - давнього друга його батька. Офіційний титул Тогрула звучав пишно - Ван-хан (“цар-хан”), тому невдовзі побратимом Темучина став вождь роду джаджират Джамуха.
У 1180 р. Темучин пережив іще один удар: кровні вороги його батька меркити викрали й збезчестили Борте. За підтримки Джамухи Темучин дружину відбив, але невдовзі Борте народила первістка Джучі, який виявився вузькооким брюнетом (а не блакитнооким блондином, як монголи). Темучин визнав його своїм старшим сином, але теплих почуттів до Джучі не виявляв.

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед “білої кістки”, і в 1182 р. навколо талановитого й хороброго лідера згуртувалися перші соратники: у степу знову з'явилася орда, творцями якої стали “люди довгої волі”. В тому ж році байшень проголосили свого лідера ханом під титулом Чінгіс-хан, але, коли кровники (Темучин і Джамуха) посварилися, його дружину розбили чжурчжені, а Чінгіс потрапив у рабство.


Це були жахливі для кочовиків десятиліття, коли цзіньці “кожні три роки посилали війська на північ для винищення й вигублення” степняків. “Хоч би в якій оселі були... діти, куплені та обернені на маленьких рабів, - усіх їх захопили й привели війська... Татари тікали у піщану пустелю. Злоба проникла у мозок їхній до кісток”2.
11 років Темучин був чжурчженським рабом і носив колодку. В 1197 р. він утік і всього за рік (!) зумів зібрати своїх колишніх соратників. У 1198 р. Чінгіс-хан знову очолив орду “людей довгої волі”, для якої склав Велику Ясу - кодекс законів, призначених тим, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього йти через смерть до перемоги.
Яса передбачала смерть за зраду, обман, убивство, блуд, крадіжку й шкідливу магію, а також за недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. За решту провин винуватця висилали до Сибіру.
Чінгіс-хан був “високий на зріст, величний, мав широкий лоб і довгу бороду. Людина войовнича й сильна... мужня, рішуча, милостива в усьому, шанує Небо й Землю, цінує довіру й справедливість”3. Його підтримували дисципліновані енергійні однодумці, а протистояли степові обивателі, які могли приректи вдову з дітьми на голодну смерть, беззастережно слухалися старших і не страждали ініціативністю, тому результат боротьби за владу над Степом не важко було передбачити. Ординці перемогли всіх, а 1206 р. на курултаї, що відбувся на р. Онон, Чінгіс-хана підняли на білій кошмі й проголосили каганом усіх монголів.
Зламавши родоплемінний устрій, Чінгіс поділив степняків на десятки, сотні, тисячі й тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну ханську гвардію (кешик), а єдиним законом зробив Ясу, “наглядачем” за якою (“генпрокурором”) призначив свого другого найжорстокішого сина Джагатая. Весь монгольський етнос став ордою, народом-воїном (100 тис. вояків-вершників). Але орду треба годувати (“немає тюрка без тата”), а працювати горлорізи з “людей довгої волі” не поспішали. Їхня імперія виникла в розбоях та війнах і лише війнами могла жити, а якщо пригадати, скільки “кровних образ” монголи накопичили в своїх мстивих серцях, стане зрозумілим, що курултай 1206 р. був тільки початком.
У 1207 р. Джучі підкорив “лісові племена” Південного Сибіру, 1208 р. непереможний монгольський полководець Субудай розбив у долині Іртиша найманів і меркитів, а в 1209 р. у Чінгіса повірили й дали гроші купці Уйгурії (вони сподівалися, що каган монголів зможе ефективніше охороняти торгівців “Великого шовкового шляху”, аніж гурхан кара-киданів).
Доки йшла війна за возз'єднання степу, Чінгіс-хан намагався не конфліктувати з могутніми чжурчженями і платив їм данину, але давні кривди гризли степняків, діти й онуки знищених або проданих чжурчженями в рабство мріяли про помсту, а в Чінгіса були ще й особисті спогади про цзіньський полон. І 1211 р. монголи напали на імперію чжурчженів. Цзіньці воювали на чотирьох фронтах (з монголами, Сунами, тангутами й китайським національно-визвольним рухом “червоних кафтанів”), на пощаду не розраховували, а тому билися несамовито, чинячи опір 34 роки(!). Різанина йшла шалена: але причини монгольських звірств по-людськи зрозумілі.
У 1215 р. впала “золота” столиця чжурчженів Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити (які опам'яталися після поразки, завданої їм Субудаєм). У 1216 р. меркитів наздогнав і винищив до останнього на р. Іргизі хан Джучі, а там монголів неспровоковано атакував правитель Хорезму Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220), котрий, будучи фанатиком-мусульманином, любив воювати з “невірними”, не вважаючи їх за людей. Монголи напад відбили. У 1218 р. владу кагана добровільно визнали кара-кидані, які прагнули звільнитися від хорезмійського деспотизму. Того ж таки року вибухнула війна з кипчаками (причини якої до кінця не з'ясовані).
Чінгіс-хан воював на двох фронтах, а для воєн потрібні гроші: й монголи спробували реанімувати торгівлю “Великим шовковим шляхом”. Багатий уйгуро-монгольський караван вирушив на захід і в 1218 р. прибув до хорезмійського Отрару, проте мусульмани караван розграбували, а купців повбивали. Монголам третя війна була непотрібною, тому виявивши максимум витримки, Чінгіс-хан надіслав до хорезм-шаха посольство, маючи намір полагодити конфлікт, та Мухаммед безглуздо й підло вбив каганського посла. Терпінню мітраїстів настав кінець, і 1219 р. монголи атакували Хорезм.
Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який можна було спокутувати тільки смертю. Водночас “чорна віра” вчила, що піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. У цій морально-етичній настанові полягав “секрет” масштабних монгольських звірств у багатьох країнах. У ХІІІ ст. серед осідлих народів не вважалося ганебним зарізати посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому. Одначе говорити про “виняткову монгольську жорстокість” не варто - цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни й японці гуманізмом на той час також не могли похвалитися.
Розділивши армію, Чінгіс-хан наказав Джучі громити кипчаків, сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який знав кілька мов і не знав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені спробували купити собі мир даниною, проте злопам'ятні монголи від переговорів відмовилися.
Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. В 1219 р. після кількамісячної облоги степняки взяли пам'ятний сумнозвісною різаниною купецького каравану хорезмійський Отрар: городян нещадно повбивали, а градоначальникові Гаїр-хану очі й вуха залили розплавленим сріблом (нещасний чудом вижив). Перелякані мешканці Бухари й Самарканда на початку 1220 р. добровільно відкрили перед Чінгіс-ханом міські ворота, а в 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму - Ургенч.
З імперії Цзінь монголи пригнали полонених китайських військових інженерів. Ті спішно виготовили для штурмування кам'яних мурів “черепахи” на колесах і метальні катапульти, за допомогою яких місто закидали глечиками з запалювальною сумішшю. Потім монголи зруйнували головну греблю, що забезпечувала Хорезм водою. Вода змела весь Ургенч, а тих, хто виплив, монголи перебили.
В тому ж році залишки хорезмійської армії (очолювані сином хорезмшаха Джелал ад-діном) були добиті в Ірані, а далі 30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, із боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям (кипчакам), війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за підтримкою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочовикам не потрібна - залиште нам половців, а ми не чіпатимемо Русь (на той час Чінгіс-хан воював уже на трьох фронтах). Одначе, з'їхавшись у Києві, князі Києва, Галича, Волині, Чернігова й Переяслава вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні шлюби), а монгольське посольство вирізали.
Розплатою стала катастрофа на р. Калка (31 травня 1223_р.), де русько-половецьке військо безславно загинуло, проте в_тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари. Виснажені боями тумени Джебе й Субудая відійшли, а значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися відтоді на кровних монгольських ворогів.
Останньою жертвою Чінгіс-хана стала держава тангутів (розташована на північний захід від Китаю), котрі спочатку визнали себе васалами кагана, а потім відмовилися спільно воювати проти Хорезму. Це було порушенням угоди, зрадою, за яку мітраїст зобов'язаний карати нещадно - і 1225_р. монголи атакували нечесного союзника. Успіхові агресора сприяли засуха й неврожай, що вразили землі тангутів у 1226 р.: “Трави пожовкли від засухи. Не було що їсти”4. Знесилених тангутів чекав повний розгром і різанина, від якої уціліли 1 - 2 % населення. В 1227 р. під час облоги тангутської столиці (Ецзін-ай або Чжунсін, сучасний Хара-Хото) Чінгіс-хан загинув (на що навколишня природа, за свідченням тогочасних джерел, відгукнулася страшним землетрусом).
Під час штурму монголи захопили в полон тангутську царівну. Чінгіс-хан наказав привести знатну полонянку до нього в юрту на ніч - і за іронією долі вбивцею “Потрясателя Всесвіту” стала тендітна дівчина. “Вночі вона, смертельно поранивши Чінгіс-хана в дітородний член”5, утопилася в Хуанхе, а каган помер на ранок у страшних муках.
Смерть кагана-завойовника не спинила монголів. Чжунсінські мури (зруйновані землетрусом) упали, а всіх городян нападники вирізали.
Тіло великого кагана, “Потрясателя Всесвіту” вивезли до Монголії, де поховали за бонським ритуалом. Наступним каганом згідно з чінгісовим заповітом на курултаї 1225 р. був обраний його третій син Угедей - добрий, бездарний і... схильний до запою, чим влаштовував військову знать, утомлену ханським деспотизмом.
За царювання Угедея (1228 - 1241) хоробрі монгольські воєначальники в 1234 р. остаточно розгромили чжурчженів, зламали залишки опору в Середній Азії. Грандіозну еволюцію пережила й сама монгольська державність. Степняки вперше в історії стали володарями таких обширних земель, заселених осідлими народами. Бойові генерали радили кагану знищити всі етноси “нечестивців” (як раніше монголи поголовно вирізали татар чи меркитів), а їхні землі перетворити на пасовиська для монгольських коней. Проте хитрий радник-киданин Єлюй Чуцай (який раніше служив чиновником у цзіньців) висловився з цього приводу так: “Ми завоювали імперію, сидячи верхи на коні, але керувати нею з сідла неможливо”, - і з цифрами в руках показав Угедею, які податки можна отримувати із завойованих областей для існування орди. Монголи звикли жити війною, а бажання годуватися важкою працею кочовика-тваринника в них не було. Отож каган, призначивши Єлюй Чуцая імперським канцлером (чжуншунліном), дозволив йому проводити свою політичну лінію.
В державі здійснили перепис земель і людей, встановили чітку податкову систему (подушна подать із мусульман і степняків, подвірний податок із китайців, мито з купців). Військово-адміністративну систему Чінгіс-хана замінила централізована бюрократія, побудована за звичними традиціями всіх східних деспотій. “Старші чиновники відали справами лише цивільного населення, темники (“генерали”) очолювали військову владу, а податкові управління розпоряджалися грошовими й натуральними податками і... всі вони не керували одне одним - і тоді ж це було впроваджено у твердий закон”6.
Для відбудови бюрократичного апарату відновили систему екзаменів, але згідно з принципом “розділяй та володарюй” вищих чиновників з Далекого Сходу відправляли служити в Середню Азію (де апаратом заправляв кераїт Чінкай), а до Китаю прибули честолюбні мусульманські сановники - Абд ар-Рахман, Махмуд Ялавач, Кадак тощо. Тоді ж зусиллями ремісників-бранців із завойованих країн на р. Онон було збудовано величну імперську столицю - Каракорум (“Чорний трон”), розкіш якої з подивом описували європейські мандрівники (Гільйом де Рубрук, Плано Карпіні, Марко Поло та ін.).
Монголам, як панівному етносу обширної імперії, зажилося сито й привільно, але вони не звикли прощати образи, й 1235 р. курултай вирішив добити половців та покарати Волзьку Булгарію і Русь. Почався великий похід на “вечірні країни”, який очолив онук Чінгіс-хана від старшого сина Джучі (таємниче вбитого в 1227 р.) хан Бату. Його найпершим радником став непереможний Субудай, який у безперервних баталіях втратив око й руку, паралізовану після тяжкого поранення, був кульгавим від удару ворожої шаблі, проте за все життя не знав поразок і жодного разу не переступив жорстких настанов Великої Яси.
Протягом 1236 - 1241 рр. військо Бату й Субудая завоювало Волзьку Булгарію, Половецький степ, Крим, більшу частину Русі, переможно пройшло вогнем і мечем дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії, вийшло на береги Адріатики. Монголи дощенту розорили Булгар, Біляр, Сувар, Рязань, Володимир, Торжок, Суздаль, Москву, Чернігів, Переяслав, Київ, Володимир-Волинський, Галич, Люблін, Сандомир, Краків, Буду, Пешт, Бреславль, сотні інших міст і містечок.
Паніка охопила всю Західну Європу: папа римський Григорій ІХ (1227 - 1241) утік до Ліона, германо-римський імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен (1211 - 1250) сховався на Сицилії, а богобоязливий французький король Людовик ІХ Святий (1226 - 1270) своєрідно “втішив” своїх підданих: “Поб'ємо ми татар, чи самі будемо побиті ними, ми все одно підемо до бога, або як віруючі, або як мученики”.
Проте величезні людські втрати й смерть у грудні 1241 р. великого кагана Угедея змусили Бату-хана повернути назад: на нього чекав курултай, де назрівала кривава боротьба за престол, тому для Бату важливіше було зберегти армію, а не завоювати нові землі. В імперії монголів назрівав розкол.
Бойові генерали, соратники Чінгіса, були вкрай невдоволені засиллям чиновної бюрократії, забуванням степових традицій, переродженням орди в деспотію. Після смерті Угедея вони організували заколот (очолений братом Чінгіс-хана - Темуге), але були викриті й страчені. Під ніж пішли ветерани, творці імперії, останні герої з “людей довгої волі”, а з ними занепав і авторитет “чорної віри”. Армію очолили вчорашні офіцери з кара-киданів, найманів, кераїтів, які симпатизували християнству-несторіанству. Несторіанська бюрократична партія, продовжуючи політику Єлюя Чуцая, шукала підтримки у християнських князів Русі - й саме вона на курултаї 1246 р. посадовила на каганський престол Угедейового сина Гуюка (1248 - 1251), який відверто вороже ставився до Бату. Проте в Каракорумі великого володимирського князя Ярослава Всеволодовича отруїли за доносом боярина Федора Яруновича, і союз несторіан із православною Руссю провалився, а 1258 р. й сам Гуюк загадково помер.
Тепер, як “старший у роду Чінгісидів”, умови диктував Бату. В 1251 р. каганом став його приятель і кузен Мунке (1251 - 1259) - людина “поважна, рішуча. Мало говорив, не любив бенкети... мав жагу до звіриного полювання, та до нестями вірив волхвам і ворожбитам”7. Прибічників Гуюка стратили, й монголи продовжили військові походи.
Один із братів кагана - Хулагу з 30-тисячним добірним військом продовжив розгром мусульман. У 1256 р. був завойований Іран, 1258 р. впав Багдад - і лише в 1260 р. непереможних монголів зупинили єгипетські мамлюки. На землях Близького Сходу, поневолених монголами, поступово склався автономний (а потім і незалежний) улус (“держава”) Хулагуїдів, історія якого пов'язана з історією Ірану й Іраку.
Нарешті, в 1259 р., монголи змогли зосередитись на завоюванні Південного Китаю, де в 1231 - 1232 рр. сунці зарізали під час переговорів монгольського посла Джуб-хана. Розгром Південносунської імперії відстрочила смерть Мунке (1259 р.) від випадкової стріли під час облоги китайської фортеці.
Степняки обрали в Каракорумі каганом Арік-буку, проте армія, що воювала в Китаї, проголосила каганом іншого брата Мунке - Хубілая (1260 - 1294), який завершив у 1279_ р. завоювання Китаю та заснував Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай, Монголія, Тибет і Корея. Чвари з несторіанськими поборниками “степових звичаїв” завершилися перемогою військово-бюрократичного курсу Хубілая. Арік-бука, розбитий у 1264 р., помер за гратами, а його наступник Хайду так і не зумів повернути хід історії. У 1303 р. монгольський степ остаточно підкорився юаньським імператорам.

Жертвами монголо-юаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма та Індонезія відстояли свою незалежність у кривавих зіткненнях з жорстокими юаньськими ордами, причому не останню роль у поразках агресора відіграли несприятливі природні умови: джунглі та океанські тайфуни виявилися “не по зубах” монгольським вершникам.


Колосальна територіальна експансія, знайомство з цивілізаційними здобутками інших народів не могли не відбитися на розвитку монгольської культури. Скарбницю світової літератури й історіографії поповнив анонімний епос про Чінгіс-хана “Приховане сказання” (або “Таємна історія”). Була створена, але не збереглася, масштабна історія Монголії - “Алтан дептер” (“Золота книга”). У 1204 р. в монголів з'явилась писемність (на основі уйгурської), а в 1269 р. її доповнило алфавітне “квадратне письмо” (створене на основі тибетських знаків). Пишністю вирізнялася імперська столиця Каракорум, будівлі якої прикрашали гранітні колони, дерев'яна й кам'яна різьба, чеканка та ліпний декор.

Монголія після епохи “великих завоювань”. За все треба платити. Монгольський етнос поневолив половину цивілізованого світу і... розвалився на ворогуючі субетноси. Цвіт нації, її найенергійніша і найздоровіша молодь укрила безвісними могилами землі від Тихого океану до Середземного моря. Юаньські імператори швидко окитаїлися, хани західних улусів - прийняли іслам, а корінні степи Монголії, де найпопулярнішим ненадовго стало несторіанство, обезлюдніли, ставши дикою периферією блискучої юаньської держави. На заході монголи поступово розчинилися в персах, тюрках, слов'янах та арабах і зникли як народ, а з Китаю їх вигнали в 1368 р. (імперія Мін). “Активна боротьба” за “правду і справедливість” у межах “чорної віри” підірвала сили монгольського етносу, збагачення через пограбування й звірства над сусідами породили у відповідь ненависть серед поневолених народів, а коли в 1388 р. останній юаньський хан Тогус-Темур (1378 - 1388) загинув у боях із китайцями, надія повернути панування над світом для монголів остаточно зникла.


Наростав конфлікт між монголами-степняками (східними) і монголами, що втекли з мінського Китаю (західними): перші боронили кочів'я, другі - билися за місце під сонцем, а звичай кровної помсти остаточно поховав спогади про спільне коріння. Півстоліття в степах панувала повна політична анархія, і лише в 1434 р. хан ойратів (західних монголів) Дайсун за допомогою свого першого міністра Тогона силою зброї ненадовго возз'єднав Монголію. Син і спадкоємець Тогона Есен у 1449 р. навіть спробував відвоювати Китай, але в 1451 р. посварився з Дайсуном, і війну зовнішню заступила війна внутрішня.
Після дворічної усобиці Дайсун загинув, а Есен проголосив себе “великим юаньським ханом”, не приховуючи своїх амбіційних задумів щодо мінського Китаю. Проте посилення централізації стурбувало ханів племен, а ворожнеча між західними й східними монголами призвела до нової внутрішньої війни, в якій Есен загинув у 1455 р.
Після 30 років усобиць новим возз'єднувачем Монголії став хитрий і жорстокий Чінгісид Бату-Мунке (1479 - 1543), відомий в історії під іменем Даян-хана. Його царювання було останнім спалахом кривавої монгольської військової слави. “Держава була спокійною, люди возз'єднані, й шість великих племен (халхаси, чахари, тумети, ойрати, дербети, олети) насолоджувалися спокоєм”8.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка