Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка12/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   48
Степи на той час знову висохли, перетворюючись на пустелі й напівпустелі. Проте, на щастя номадів, одночасно кризу переживала й імперія Мін, і грабіжницькі набіги на Китай годували збіднілих степняків. Для успішних воєн необхідні єдність і внутрішня стабільність, тому сам інстинкт самозбереження змушував кочовиків миритися з централізаторською політикою Даян-хана. Та степ продовжував висихати, мусони лилися на тайгу, а пустеля Гобі розширювалася й, урешті-решт, розділила Монголію на північну та південну. Після смерті Даян-хана (1543 р.) сама природа розрубала його державу навпіл, після чого ослаблені посухою північні монголи знову розділилися на західних (ойратів) і східних (халхасців), які пригадали колишні образи, а південні (тумети, ордосці й чахари) визнали сюзеренітет Китаю.
Монголи втрачали грунт під ногами. Степ висихав, худоба гинула, племена й роди гризлися між собою за землю й воду. Не дивно, що в такому пеклі кочовики перестали довіряти власним традиційним богам, і наприкінці ХVІ ст. Монголія пережила зміну віри, запозичивши з Тибету буддизм у формі ламаїзму.
Ламаїзм не розв'язав господарські проблеми, не повернув добробут і не припинив війни, зате дарував людям моральний спокій, віру в щастя за майбутніх “перевтілень”, а його пропаганда стримувала тотальне перманентне насильство. На нових релігійних засадах почала оживати середньовічна монгольська культура, вершиною якої вважається творчість халхасця Дзанабадзара (1635 - 1723) - письменника, скульптора, художника, науковця, освітянина, автора нового монгольського алфавіту сойомбо. Гордістю незвичної для Монголії храмової архітектури були сотні величних ламаїстських храмів, серед яких виділялися монастирі Їх-Хуре (1654 р.) та Ердені-Цзу (1586 р.). Здобутками історико-літературної традиції стали літописні повісті “Історія Убаши-хунтайджи”, “Алтан-тобчі” (“Золоте сказання”) тощо. Видатним філософом, істориком і перекладачем Азії був Зая-Пандіта (1599 - 1662).
Проте політичне роздроблення тривало і не залишало монголам шансів перед маньчжурською агресією. У 1634 р. маньчжури силою підкорили південних монголів, а 1689 р., замордовані набігами ойратів, владу маньчжурів добровільно визнали халхасці. Лише найзатятіші вороги Цинської імперії не захотіли жити під маньчжуро-китайським протекторатом і віддалися під заступництво Росії - від них пішов етнос бурятів.
Джунгарське (Ойратське) ханство (1635 - 1758). Останнім осередком монгольської державності на схилі середньовіччя стало ханство ойратів (Джунгарія), яке являло собою централізовану конфедерацію чотирьох західномонгольських племен (чорос, хошоут, торгоут і дербет). Це була остання ординська держава середньовічної Монголії. Її творцем став чороський хан Батор-хун-тайджи (1635 - 1654), політика якого була спрямована на припинення усобиць, укладення кодексу законів і поновлення грабіжницьких набігів на сусідів (завдяки яким джунгари-ойрати сподівалися вижити в умовах засухи й падежу худоби). Кодекс законів (“Іх цааз”) загальноойратський курултай схвалив у 1640 р., а спільні війни зміцнили єдність джунгарів, але агресивна зовнішня політика посварила ойратів з усіма сусідами (казахами на заході, халхасцями на сході, уйгурами на півдні). Орда, як тип держави-хижака, вичерпала свій ресурс і не мала більше шансів на існування. З поширенням вогнепальної зброї військова технологія осідлих народів остаточно перевищила всі можливості степняків. Кочовики перестали перемагати у війнах, і принцип “немає тюрка без тата” перестав працювати, а без нього орда як специфічно-номадичний тип розвиненої державності не могла існувати. Потрапивши в цивілізаційну пастку, кочовики змушені були повернутися до родоплемінних вождівств, які годували себе власним тваринництвом, внаслідок чого втратили повнокровні державні інститути (публічна професійна влада, система податків, адміністративний розподіл територій тощо). Втративши орду, кочовики залишилися без управлінського апарату, постійного війська, могутніх фінансових ресурсів і стали жертвою маньчжуро-китайської (ойрати) чи російської (казахи) колоніальної експансії.
Агонія Джунгарської орди тривала століття, аж доки в 1755 - 1758 рр. Цини остаточно знищили ойратське ханство, вирізавши всіх джунгарів (!). Сотні тисяч ойратів були знищені і зникли як етнос. Цей кривавий геноцид поставив крапку в середньовічній історії народів Великого Євразійського Степу. Кочове суспільство збереглося, але його цивілізаційний регрес став невідворотним. Так і не ступивши в нову епоху, світ номадів упав у колапс постсередньовіччя без найближчих перспектив виходу з перманентної кризи, культурно-господарського й політичного занепаду.
1Сокровенное сказание монголов / Пер. с монг. С.А. Козина. Улан-Удэ, 1990. С. 24.
2Мэн-да бэй-лу (“Полное описание монголо-татар”) / Пер. с кит. Н.Ц._Мункуева. М., 1975. С. 70 - 71.
3Там само. С. 48 - 49.
4Цит. за: Кычанов Е.И. Очерк истории тангутского государства. М., 1968. С. 312.
5Цыбиков Г.Ц. Буддист-паломник у святынь Тибета // Избранные труды: В 2 т. Новосибирск, 1991. Т. 1. С. 49.
6Цит. за: Кычанов Е.И. О татаро-монгольском улусе ХІІ в. // Восточная Азия и соседние территории в средние века. Новосибирск, 1986. С. 98.
7Цит. за: Гумилев Л.Н. В поисках вымышленного царства. С. 164.
8Лубсан Донзан. Алтан тобчи (“Золотое сказание”) / Пер. с монг. Н.П._Шастиной. М., 1973. С. 289.
Лекція 5
Корея
Природно-кліматичні умови
Етногенез корейського народу. Середньовічний корейський етнос
Корея на світанку середньовіччя
Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”
Держава Корьо (920 - 1392)
Держава Чосон
Природно-кліматичні умови. Корейський півострів замикає собою східний край Азіатського континенту і є одним із найбільших на Далекому Сході.
З трьох боків Корея омивається водами Жовтого та Східно-Китайського морів і знаходиться в зоні тектонічного розлому: в хроніках зафіксовано до 2000 землетрусів (щоправда, більшість із них невеликі). Річок у країні багато, але всі вони малі і здебільшого несудноплавні. Рельєф в основному гористий (70 % території займають гори або сопки). Лише низини, розташовані уздовж річок та морського узбережжя, придатні для сільського господарства, тому тут із давніх часів концентрувалась більша частина населення (але й у низинах природні грунти не дуже родючі). Практично відсутні на півострові корисні копалини, а береги сильно порізані бухтами й затоками, що сприяло розвитку рибальства та мореплавства.
Клімат мусонний, як і в Китаї, але більш вологий. Влітку стопроцентна вологість і цілодобова спека сприяють розмноженню всіляких шкідливих комах, що перетворює життя аборигенів на справжнє пекло. Зими сухі, але морозні й малосніжні, і лише весна та осінь здаються тихим раєм. Частими гостями в Кореї бувають тайфуни.
Досить своєрідною є корейська флора (10 % рослин - ендеміки), а тваринний світ майже повністю зосереджений в гірських лісах. У середні віки тут водилися тигри, ведмеді, вовки, кабани, косулі, зайці й навіть екзотичні горили, мускусні олені та дикі собаки чіндоке. Особливо багатим був пташиний світ. Корейці завжди намагалися жити в гармонії з природою, тому екологічні катастрофи їм не загрожували. Із дикої природи максимально й необмежено брали лише женьшень і дари моря: рибу, їстівні водорості та безхребетних (делікатесних крабів, кальмарів, трепангів тощо).
Природно-кліматичні умови на Корейському півострові не були занадто суворими, але сприятливими для життя вони ставали лише після наполегливої та копіткої праці, а тайфуни та посухи (останні траплялися в середньому раз на вісім років) не давали середньовічним корейцям “розслабитися”.
Етногенез корейського народу. Середньовічний корейський етнос. Етногенез корейського народу - проблема заплутана й остаточно не з'ясована, але деякі її аспекти вважаються незаперечними. Серед таких усталених концепцій переважає думка, що в формуванні корейського етносу брали участь три групи племен: палеоазійська, алтайська та аустронезійська, серед яких першість належала протоалтайцям.
Вважається, що кілька тисяч років тому протоалтайські племена прийшли до Південної Маньчжурії та Кореї з району Алтаю й Центральноазіатської рівнини. На нових землях вони потіснили й асимілювали місцеві племена палеоазійців (предків сучасних ескімосів) і вступили в контакт з аустронезійцями, які в той час населяли Південну Корею та південь Японського архіпелагу (народи ідзумо, тенсон та ін.).
Саме із суміші цих трьох етнічних субстратів із вкрапленнями китайців, японців і мохе склався, а на рубежі ІХ - Х ст. остаточно сформувався та самовизначився середньовічний корейський етнос, який за антропологічними рисами належав до східноазіатського расового типу великої монголоїдної раси.
Синкретичним є походження надзвичайно своєрідної корейської мови, причому її єдиний наддіалектний тип теж склався досить пізно - не раніше VІІІ ст. В ранньому середньовіччі на півострові панували чотири основних діалекти: когурьо (північ), махан (південний захід), чінхан (південний схід) та пьонхан (південь). Усі вони дуже різнилися між собою, і лише після об'єднання племен, що населяли півострів, під владою єдиної держави Сілла, її діалект (чінхан) поступово почав переростати в загальнокорейську наддіалектну мову, а в літературі, науці та державному діловодстві довгий час узагалі панувала китайська.
Середньовічна корейська мова досить незвична, її гіпотетичні зв'язки до кінця не з'ясовані, й більшість науковців вважають її ізольованою. Граматично ця мова не знала родів, майже не знала числа (воно ставало зрозумілим виключно з контексту), а залежне слово в реченні завжди стояло перед головним. Зате у середньовічних корейців було чотири часи (два минулих і два майбутніх) і десятки відмінків (із них дев'ять головних і безліч складових).
Надзвичайно міцним у середньовічній Кореї був інститут сім'ї, більше того: всі, хто мав однакове прізвище, вважалися родичами. Кожний сімейний клан мав докладно розроблену генеалогію, яка звичайно, як і вся родина, базувалася на патріархальному принципі. Згідно з глибинними традиціями, підкріпленими конфуціанством, навіть у стосунках родичів зберігалася чітка ієрархія та беззаперечне панування глави родини. Священним обов'язком вважалося підтримувати близькі стосунки з родичами, брати участь у похованнях, весіллях, святкуваннях народження дитини тощо. Вірність сина батькам і дружини чоловікові розглядалася як найвищий закон моралі й етики. Дівчина, якщо її наречений помирав до весілля, не повинна була виходити заміж, зберігаючи пам'ять про єдиного в своєму житті хлопця. При цьому долю молодих, як правило, вирішували батьки шляхом заручин.
Становище корейської жінки в сім'ї було ще більш принизливим, ніж у Китаї. Вона мала все життя коритися батькові, потім чоловікові, а якщо той помирав - старшому синові чи братові. Отже, жити поза сім'єю кореянка не могла. За тими ж принципами, що й у Китаї, існувала в Кореї полігамія, але в значно скромніших масштабах.
Провідною галуззю традиційної корейської економіки було орне землеробство, а основною сільськогосподарською культурою - рис. Його вирощування не виснажувало грунтів, а навпаки, збільшувало їхню родючість (формуючи шар штучних, так званих рисових, грунтів), що в умовах середньовічної Кореї мало неабияке значення. А якщо згадати про шалені мусонні дощі влітку, стає зрозумілим, чому рис ідеально прижився на півострові.
Поширеними були також деякі бобові та просяні культури (сорго, чумиза), а з технічних - женьшень, кунжут, коноплі, бавовник. Середньовічні корейці вирощували дині, кавуни, плодові культури (яблука, груші, персики тощо), а з овочевих на півдні переважали гарбуз, цибуля й батат, на півночі - огірки. Найдавнішою галуззю господарства було шовківництво, яке, на відміну від Китаю, базувалося на культивації не тутових дерев, а дуба, листям та рициною котрого годували гусениць-шовкопрядів.
Тваринництво завжди відігравало другорядну роль, причому розводили здебільшого велику рогату худобу (яку використовували для оранки і лише в крайньому випадку різали на харчі) і свиней, менше - овець, пташину й собак. У приморських районах важливу роль відігравали рибальство, збирання водоростей та морських тварин (каракатиць, крабів, креветок, трепангів, молюсків). Серед традиційних ремесел найпоширенішими були виробництво кераміки, лакових виробів із перламутровою інкрустацією, плетіння з соломи тощо.
Основою традиційної корейської їжі протягом усього середньовіччя залишався зварений на пару і без солі рис із приправами, до якого додавали м'ясо (найчастіше свинину або собачатину), рибу (часто сиру) та квашені овочі (насамперед, кімчі - перчену засолену капусту зі спеціями). Вживали також сою, папороть, молодий бамбук, безліч дарів моря. Улюбленою стравою вважалася також кукса (лапша з рисового чи пшеничного борошна з приправами). Їли паличками або плоскими дерев'яними ложками, а всі напої (зокрема рисову горілку) підігрівали, як і китайці; але, на відміну від китайської кухні, де основна увага приділялася смаковим якостям страви, в корейській головною вимогою до їжі була максимальна корисність і мінімальна шкода для здоров'я.
Традиційний корейський одяг складався у чоловіків з халата, кольорової куртки та білих (узимку на ваті) штанів, які заправлялися в білі шкарпетки. Жіночий одяг складався з короткої кофти з вузькими рукавами, халата і широкої спідниці, яка підв'язувалася на грудях широким поясом. Узувалися в сандалі, зроблені із соломи, шкіри чи шовку або дерев'яні черевики на високих підставках (під час сезону дощів, щоб урятуватися від багнюки). Жінки пов'язували голову хустиною, а чоловіки носили кат - бриль із широкими сітчастими полями.
Корейське національне житло вирізнялося надзвичайною лаконічністю. Найпоширенішим типом житлової споруди був каркасно-стовповий будинок із глинобитними стінами та дерев'яною підлогою, під якою обов'язково споруджувався ондоль - своєрідний димохід домашнього вогнища й, одночасно, система опалення домівки. Тепла підлога в корейських хатах завжди була бездоганно чистою, по ній ходили тільки босоніж, на ній же спали.
Складні природно-кліматичні умови (обмеженість природних ресурсів, бідність грунтів, переважання гірського ландшафту над рівнинним і досить висока сейсмічність), а також тисячолітній культурно-цивілізаційний вплив Китаю сприяли формуванню у корейців відповідних рис менталітету: працелюбність, наполегливість, терпимість, витриманість, повага до влади й старших узагалі, чиношанування, раболіпство перед вищими та зневага до підлеглих, консерватизм, а також іще більший, ніж у “Піднебесній”, родоклановий сепаратизм, сімейність, потяг до автохтонності та самоізоляції.
Корея на світанку середньовіччя. Традиція пов'язує коріння корейської державності з “державою” Давній Чосон та її засновником легендарним Тангуном (2335 р. до н.е.), але всі протодержавні утворення (“вождівства”), які почали складатися на півострові, були в ІІІ - ІІ ст. до н.е. ліквідовані Ханьською імперією.
На рубежі н.е., в умовах кризи ханьського Китаю, у Кореї почали зароджуватися початки незалежного політичного життя: на півночі виникло “царство” Когурьо (37 р. до н.е.), на південному сході півострова - Сілла (57 р. до н.е.), а на південному заході - Пекче (18 р. до н.е.), які на світанку середньовіччя (ІІІ - ІV ст. н.е.) перетворилися на повнокровні державні формування східного типу на конфуціанський кшталт (далися взнаки цивілізаційні наслідки китайської окупації). В історії країни почалася “епоха Троєцарства” (рубіж н.е. - 60-ті роки VІІ ст.).
Найбільшим із “тріумвірів” було Когурьо, столицею якого (після кількох перенесень) з 472 р. став Пхеньян. Особливістю господарського укладу когурьосців була відносно висока (на тлі південнокорейських царств) роль скотарства.
Пекче (творцями якого були племена махан і пуйо) займало території з відносно м'яким кліматом і родючими (за корейськими мірками) грунтами, тому тут незаперечне лідерство в господарстві належало поливному рисівництву, на базі якого уже з ІІІ ст. сформувалися всі елементи державності та розквітла система чиновної ієрархії. Столицею Пекче спочатку була фортеця Хансон, а з 538 р. - місто Сабі, розташоване в гирлі річки Кимган.
Провідною галуззю в господарстві Сілла також було землеробство, проте через несприятливі природно-кліматичні умови тут, окрім рису, вирощувалися й інші, не такі врожайні, зате витриваліші культури, а рис вважався ласощами. Плем'я Сілла було лише одним із багатьох могутніх субетносів на південному сході Кореї, тому особливістю сілланської державної машини залишалася її надмірна мілітаризація (без якої утримати панування в регіоні сілланці не могли). Відносно жорсткішою була в Сілла централізація влади, тіснішою етнічна спільнота власне сілланців (на відміну від сісан, кочхільсан, ісо, апток та ін.), досконалішою структура управлінського апарату. Столицею держави став Кьонджу.
Правителі всіх ранньокорейських держав носили титул ван (кит. “цар”).
Три корейські “царства” динамічно розвивалися й активно розсували свої кордони. В них функціонували десятки шкіл, а в Когурьо у 372 р. навіть відкрився перший конфуціанський вуз - Техак. Китайці свідчили, що “в Когурьо традиційною є любов до книг. Навіть у родинах торговців і конярів. На кожному перехресті споруджуються великі будинки. Їх називають “храмами просвіти”. Молоді люди до одруження вдень і вночі читають книги й навчаються стрільбі з лука”1. Справжнім культурним скарбом стали поховання когурьоських ванів, увінчані пірамідами та прикрашені всередині унікальними фресками.
Сілланці більше прославилися спорудами для живих, особливо своїми містами, спланованими за китайським зразком (прямокутне планування й чітка симетрія кварталів) і прикрашеними храмами, пагодами, палацами, навіть обсерваторіями. А коли славетний сілланський художник Соль Го (Сор Ге) намалював сосни на стіні храму, птахи розбивалися об цю стіну, намагаючись сісти на їхні гілки.
Під впливом буддизму, що прийшов до Кореї у ІV - VI_ст. із Китаю та Індії, в країні з'явилися печерні храми, вирубані, за індійськими традиціями, просто в скелі, а в Пекче високого рівня досягло мистецтво дерев'яної та бронзової з позолотою скульптури на буддійські мотиви. З'явилися в Кореї також географічні та етнографічні (!) карти.
Але в V ст. необмежена експансія ранніх корейських держав припинилася, оскільки їхні кордони наблизилися впритул один до одного, а південний край півострова (район Мімана) окупували японці. Почалися внутрішньокорейські війни за об'єднання “Країни Вранішньої Свіжості” (поетична назва Кореї) під скіпетром єдиної династії. Кожна з трьох держав претендувала на право стати об'єднувачем усього півострова й шукала союзників. Урешті-решт Пекче (750 тис. населення) почало спиратися на підтримку Японії, Сілла зробило ставку на союз із китайцями, а Когурьо (700 тис. підданих) спробувало діяти самостійно.
Спорадичні війни з перемінним успіхом тривали в Кореї майже два століття, але жодна зі сторін так і не здобула суттєвої переваги (щоправда, вдалося витіснити з Мімани японців). Однак на рубежі VІ - VІI ст. у корейські справи втрутився Китай. У 598 р. похід на Когурьо організував суйський імператор Ян Цзянь, але китайські стратеги виявили повне незнання місцевих природних умов, бо потрапили точно в сезон дощів. У сухопутних військах інтервентів почався голод, виникли епідемії, а флот загинув від шторму на морі. Похід провалився, але в 612 р., після титанічної підготовки, напад на Когурьо повторив Ян Гуан, сухопутні сили якого налічували 1,1 млн вояків і стільки ж обозних, а 40-тисячний флот мав захопити Пхеньян.
Ворожий флот когурьосці розбили досить легко. Генерал Конму спеціально залишив на березі багато коштовностей, які помітили з кораблів китайці. Коли суйські десантники накинулися на здобич і почали різати один одного, їх раптово атакували корейці, розтрощивши суйський флот.
Боротьбу з основними силами агресора очолив воєначальник Ильчі Мундок. Заманивши ворога вглиб країни, когурьосці зненацька атакували суйців під час форсування ними річки Сальсу: втративши вбитими, потонулими та полоненими 300 тис. вояків, здеморалізовані інтервенти знову відступили. Крах корейської авантюри спричинив зміну династії в Китаї, але Когурьо також було знесилене війною, тому в пошуках підтримки уклало союз із Пекче (а через нього - з Японією). Та далекогляднішими виявилися сілланці, які продовжували орієнтуватися на могутній Китай.
Прийшовши до влади в Китаї (618 р.), нова династія Тан поновила експансію проти Кореї, але чотири лобових походи на Когурьо завершилися нічим.
У 645 р. фортеця Ансінсон завдяки героїчним зусиллям своїх захисників витримала 80-денну облогу, а коли китайці здобули перевагу, наступила зима. Мороз та голод знекровили танську армію і вона змушена була відступити. Так само безрезультатно для Танів скінчилися три наступні походи, хоча обидві сторони зазнали величезних втрат.
Лише стратегічний талант непереможного танського генерала Су Дінфана, якого спішно відкликали на корейський фронт із Центральної Азії, змінив ситуацію на користь агресорів. Узгодивши свої плани з сілланцями, він у 660 р. переправив у Південну Корею через Жовте море 135_тис. вояків для завоювання Пекче, де їм на допомогу прийшло 50-тисячне сілланське військо на чолі з талановитим воєначальником Кім Юсіном. Спільними зусиллями союзники розсіяли 70-тисячну пекчеську армію й оточили столицю Сабі, після чого пекчеський ван Ичжа капітулював і був відправлений до Китаю як полонений.

Туди ж окупанти погнали 20 тис. мешканців столиці, й лише гарем боягузливого короля не здався агресорам: три тисячі придворних красунь, не бажаючи потрапити до рук ворога, кинулися з високої скелі просто у води ріки Кимган, де й потонули, залишившися вічним докором своїм малодушним чоловікам. Місце їхньої загибелі назвали “стрімчаком упалих квітів”. Останні надії пекчесці покладали на союзників, але Когурьо було знесилене війнами, а похід японців не змінив ситуацію.


Пекче звернулося за підтримкою до японців: із цією метою до Японії відбув син пекчеського вана принц Пхун, але допомога, яку він отримав, виявилася замалою для того, щоб воювати з непереможними Танами. В битві на р.Пеккан (662 р.) китайці знищили 32-тисячне військо японців і спалили 400 їхніх кораблів. Боягузливий Пхун здався в полон.

Когурьо опинилося наодинці з ворогом, тому шансів вистояти у північнокорейського царства не зосталось. Держава була знесилена 60-річною війною з Китаєм, до того ж у політичній верхівці почалися чвари: в 666 р. помер Перший міністр Когурьо Йонке Сомун, а три його сини перегризлися за владу. Результат усобиць виявився сумним для північнокорейського царства: у 668 р. об'єднана тансько-сілланська армія Лі Шицзі та Кім Юсіна після місячної облоги змусила капітулювати столицю країни Пхеньян. Короля Почжана, всю знать та 200 тис. мешканців міста загарбники погнали до Китаю, а невдовзі Тани захопили всі 176 міст Когурьо.


Держави Когурьо і Пекче перестали існувати, а на їхніх землях китайські інтервенти створили свої намісництва. Така політика абсолютно не влаштовувала Сілла.
Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”. Войовнича сілланська верхівка на чолі з ваном Мунму (661 - 681) претендувала на загальнокорейське панування і не бажала ділити лаври переможця з Танами, тим паче, що Китай повів себе на півострові надзвичайно зухвало. Сілла не отримала від союзника жодного клаптика землі зі спільно завойованих територій. Більше того, Мунму дістав із Чан'аня “вказівку” спорядити для Танів флот, який китайці мали намір використати для походу на Японію. На захоплених землях танці ввели жорстокий режим китаїзації. Отож, щодо Сілла великодержавна політика окупантів виявилась явно непродуманою. Кращі сили танських військ були в цей час зосереджені на тибетському фронті, а політичну верхівку імперії роз'їдали етнодинастичні чвари. Тож, коли у 670 р. Сілла розпочало антитанські бойові дії, підтримки з Китаю 20-тисячний окупаційний корпус Сюе Женьгуя спочатку не отримав. За кілька місяців Тани втратили 92 фортеці.
Занепокоєний імператор Лі Чжи довів кількість окупаційних військ до 200 тис., але було вже пізно: проти інтервентів повстала вся Корея, і в 676 р. пануванню Танів на Корейському півострові покладено край. Вперше в історії країни на терені Корейського півострова склалася єдина незалежна держава. Щоправда, для урегулювання відносин з усе ще могутньою Танською імперією Сілла визнало себе номінально васалом Китаю, і надалі кожен сілланський ван обов'язково отримував інвеституру на владу від китайського імператора. Таким був етикет тогочасної далекосхідної дипломатії, але реально незалежність Кореї була повною. Настала епоха Сілла (676 - 920).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка