Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка13/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   48
Возз'єднання поставило перед сілланськими володарями чимало проблем. Війни розорили країну, економіка стабільно розвивалася лише в корінних землях сілланців (де бойових дій не було), а значна частина населення десятиліттями жила війною й не звикла працювати. Країну роздирали пам'ять про старі образи та етноплемінний сепаратизм, але все це не збентежило Мунму, який узяв курс на створення загальнокорейської централізованої держави, опертої на тотальне одержавлення й плановість економіки та конфуціанську ідеологію.
У 685 р. в Сілла було введено державну власність на землю, а на її основі створено державну надільну систему. Сілла остаточно перетворилася на централізовану бюрократичну державу з плановою командно-адміністративною економікою і військом, сформованим на засадах загальної військової повинності. В усій державно-політичній та соціально-економічній системі тогочасної Кореї все виразніше відчувався китайський вплив. Китайська писемна мова (ханмун) стала мовою державного діловодства й лише культура зберігала певний час свою унікальність.
Об'єднання країни сприяло відродженню нормального господарського життя. Відновлено площі оброблюваних земель (що для Кореї завжди було життєвою необхідністю), ожили міста з їхніми ремеслами, торгівлею і адміністративними функціями, а населення столичного Кьонджу сягнуло 1 млн (!) мешканців. Великим попитом на Сході користувалися корейські вироби з золота, дзеркала, мідний посуд, надійна зброя, непогані тканини (шовк і парча), женьшень.

Корейська мова отримала свою початкову писемність: слова записували китайськими ієрогліфами, зберігаючи їхнє звучання і значення, причому писалися такі знаки як повністю, так і в скороченій формі. Така заплутана писемність дістала назву іду (“чиновницьке письмо”). Її остаточно кодифікував буддійський наставник Соль Чхон, який у 692 р. завершив процес упорядкування ранньокорейської писемності.


Засоби письма корейці також запозичили у китайців, але й тут сілланці не просто копіювали: якісні й водночас дешеві корейські папір і туш зажили світової слави, експортувалися в Японію і навіть у Китай, а з VIІ ст. корейці почали ксилографічне друкування книжок.
Динамічно розвивалася поезія, причому як кореємовна (жанр хянга), так і ханмунь (кореїзована китайська), класиком якої став пейзажно-філософський лірик Чхве Чхівон (857 - ?). У ІХ ст. поет Віхон склав першу антологію хянга (“Самдемок”), яка, на жаль, не збереглася. Сілланську географію та етнографію прославив монах Хечхо (VIII ст.), який паломником відвідав Китай, Індію і Середню Азію, залишивши надзвичайно цінні дорожні записки (“Оповідь про відвідування п'яти індійських царств”). Знала Сілла і своїх філософів-конфуціанців: Вонхьо (VІI ст.), Исан (VIІ ст.), Чхундам (VIІІ ст.).

Але безхмарним життя сілланців назвати не можна. Централізовану надільну систему й одержавлену планову економіку в Кореї спіткала та ж доля, що й у Китаї: королівським указом 757 р. (майже одночасно з реформами Ян Яня в Китаї) “державно-земельний тоталітаризм” було ліквідовано. Система писемності (іду) була дуже складною, й жодній людині не вистачало життя, щоб опанувати її сповна. “Мовні звуки в нашій країні, на відміну від Китаю, не передаються належним чином писемними знаками. Тому серед неосвічених людей багато таких, хто бажає щось сказати, але ніяк не може передати свої думки на письмі”2. Торгівлю душили громадська думка (на Далекому Сході це заняття вважалося ганебним, бо належало до невиробничої сфери господарства), а також пильний державний контроль, який розоряв купців податками й відвертим здирством. Тому внутрішня торгівля ледве животіла, задовольняючи лише мінімальні потреби господарства, а зовнішня, хоча й велася з усіма сусідами, і навіть з арабами, була вкрай обмеженою і залишалася цілком у руках іноземців, бо корейським купцям виїзд за кордон влада всіляко обмежувала. Звідси хронічна збитковість експортно-імпортних операцій для Сілла.


Розвал державної надільної системи суттєво підірвав економічну базу влади, зменшення податкових надходжень розорило державні фінанси, а з ними занепав і політичний авторитет сілланських ванів, почастішали антидержавні заколоти. У 767 р. королівський палац ледь не взяв штурмом (його облога тривала 30 діб) впливовий каккан (аристократ-вельможа) Тегон, а в 780 р. ван Хегон був убитий заколотниками, що остаточно розвіяло ореол недоторканності влади в очах підданих.
Політичні негаразди одразу ж вплинули на економіку, яка через свої порівняно невеликі масштаби була менш стабільною, аніж китайська. Припинилося зростання оброблюваних площ, справжнім прокляттям стало лихварство, давалися взнаки також вади, характерні для будь-якого суспільства східного типу: хабарництво, приписки, формалізм, некомпетентність, родинно-кланова сімейність (у гіршому значенні цього слова). Не відійшли в минуле й субетнічні суперечності. Тому, коли влада, мріючи розв'язати свої фінансові проблеми, почала підвищувати податки, піддані збунтувалися. Політичною оболонкою цього руху стало відновлення когурьоської та пекчеської державності.
У 890 р. великий бунт спалахнув на південному заході півострова (колишні землі Пекче), де повсталі одягнули, щоб відрізнятися від своїх ворогів, червоні штани. Очолив рух “червоних штанів” селянин Кьон Хвон (Чін Хвон). Проявивши неабиякий організаторський хист, він зумів перевести бунт із руйнівного у творче русло, і в 900 р. заснував державу Ху Пекче (Пізнє Пекче).
Аналогічні процеси відбувалися на півночі. Рух за відродження когурьоської державності очолив Кун Йо, якому вдалося створити в 904 р. державу Ху Когурьо (Пізнє Когурьо) або Тхебон. Кун Йо був сином наложниці з гарему сілланського вана, тому, хоч його давно вигнали зі столиці за розпусту й зробили провінційним монахом, для наелектризованих повстанців півночі він залишався чужинцем. Це змусило, врешті-решт, честолюбного Кун Йо поступитися, й 918 р. на чолі Тхебону став місцевий уродженець Ван Гон, який до війни був великим морським торговцем, мав чималі кошти й навіть власний флот.
Офіційний Кьонджу спочатку вдався до репресій, але швидко з'ясувалося, що достатніх сил у центральної влади явно бракує, а наростання народних бунтів загрожувало існуванню самої корейської державності. Перед нею стояв жахливий приклад великої селянської війни ІХ ст. в Китаї. Це призвело до зближення Ван Гона з сілланською верхівкою, змушеною визнати його державу.
У 920 р. Ван Гону був “милостиво наданий” титул вана (“короля”) держави Когурьо або Корьо (скор. від Когурьо), після чого спільними зусиллями корьосько-сілланські армії придушили паростки народного невдоволення в країні. Але ціною миру став новий розпад єдиної корейської державності.
Держава Корьо (920 - 1392). Корея розпалася, але потреби об'єднаного іригаційного господарства й посилення зовнішньополітичної загрози з боку новоствореної могутньої імперії киданів вимагали негайного возз'єднання. Сілланські владики остаточно втратили контроль над країною, тому політичну ініціативу на півострові перехопило Корьо, центром якого став відроджений Пхеньян, перейменований на Согьон (“Західна столиця”). Посиленню могутності Ван Гона сприяла також масова міграція до північнокорейського царства мешканців Південної Кореї, де на відміну від Корьо панувало руйнівне безвладдя, і біженців із держави Бохай (Східна Маньчжурія і Примор'я), яку завойовували могутні кидані.
Доки кидані вели виснажливу 10-річну війну з бохайцями (916 - 926), ван Корьо почував себе в безпеці. Обидві воюючі сторони були заінтересовані в нейтралітеті Ван Гона й підтримували з корьосцями мирні стосунки (навіть кидані в 922 р. прислали Ван Гону багаті подарунки: цінні тканини та екзотичних для Кореї верблюдів). Але в 926 р. кидані перемогли, тому зволікати з возз'єднанням стало небезпечно, тим паче, що південь півострова остаточно перетворився на політичну й господарську руїну.
Мешканці півдня мріяли про стабільність і порядок, тому, коли могутня корьоська армія рушила на Сілла, опору вона не зустріла, а населення вітало Ван Гона як визволителя від анархії і гаранта нормалізації життя. Безкровне возз'єднання Кореї завершилося 935 р., коли королівський двір Сілла визнав зверхність династії Ван. Країна знову стала єдиним політичним і господарським організмом під новим іменем Корьо (звідси походить сучасна назва “Корея”, яка прижилася в більшості європейських мов).
Останній етап возз'єднання був мирним, але найвагомішим аргументом Корьо у внутрішньокорейських справах на шляху до об'єднання півострова була, звичайно, військова сила, тому опорою великих корьоських перетворень стала військова знать. Спираючися на її підтримку, нова влада відродила централізований бюрократичний апарат, а на місцях (щоб уникнути спокуси сепаратизму) розділила функції губернатора, запровадивши дві окремі посади: військового та цивільного намісників. У країні відновлено державну монополію на земельну власність, упорядковано податкову систему, введено єдину грошову одиницю, уніфіковано судові правила. Столицею країни став Кегьон.
Проте час не можна повернути назад. Епоха тотальної державної надільної системи на Далекому Сході вже минула і відновити її так і не вдалося, а військова верхівка й селяни, завдяки підтримці яких Вани прийшли до влади, сподівалися на віддяку. Влада спробувала змінити ідеологію й проголосила державною релігією в країні буддизм, на відміну від Сілла, де однозначно домінувало конфуціанство. Але проповіді марності буття, нірвани та ілюзорності матеріального світу не допомогли, адже податки збиралися зовсім не ілюзорні. Все це змусило владу поступитися. В указі 976 р. йшлося вже про типову для Сходу систему нашарованої, “листкової” земельної власності. Землю проголосили володінням того, хто її обробляв, а на правах співвласника держава отримувала з неї ренту-податок, не втручаючись у внутрішнє життя селянських общин. Для забезпечення матеріального і морального комфорту чиновницької та військової верхівки на тих же засадах узаконено систему земельних пожалувань (чонсіква). Військова організація в Корьо також не зазнала суттєвих змін: залишилася в силі система загальної військової повинності на основі общинної кругової поруки, яка, з одного боку, розоряла селян, з іншого - зоставляла армію (50 тис. вояків) непрофесійною, а тому небоєздатною. Лише буддизм, в ідеологічному пануванні якого Вани вбачали запоруку соціальної стабільності в країні, залишився державною релігією Корьо аж до кінця ХІV ст. (тобто протягом усієї корьоської історії).
Реформи зазнали невдачі, а проблеми залишилися. Швидко збільшувався чиновницький апарат, буддійські храми, земельні володіння яких швидко зростали, отримали податкові пільги, а кожен восьмий рік (для Кореї це стало “законом природи”) був неврожайним. Владі хронічно не вистачало коштів і вона постійно збільшувала податки: за перші десятиліття правління династії Ван вони зросли у два рази. Система кругової поруки сприяла масовому розоренню селян, а грабіжницький лихварський процент перетворював вільних селян (янінів) на безправних боржників (нобі). В країні наростало соціальне невдоволення, проте влада вирішила не лікувати економіку, а обеззброїти народ: 987 р. в усіх селян вилучили зброю (якою вони володіли ще з часів Сілла) і перекували її на сільськогосподарські знаряддя праці, але цей своєрідний засіб утілення в життя гасла “Перекувати мечі на рала” став для землеробів символом не вільної праці, а повної незахищеності перед свавіллям правителів. На селі набирав сили відкритий владний деспотизм: за несплату податків селян почали шмагати, забивати в колодки, чинити наругу над їхніми жінками, а весь шовк, оголошений владою предметом розкоші, в селян забирали як у недостойних. Ситуацію ускладнило деспотичне самодурство короля Ван Хьона (Хьончжона, 1009 - 1031), якому стали замалими царські хороми. На копання ставків і будування нових палаців зігнали тисячі селян, не звільнивши їх при цьому від податків.

На цьому тлі зовсім по-іншому виглядають успіхи корьоської культури, за які піддані платили високу ціну. Корьоську верхівку вирізняло фанатичне раболіпство перед цивілізаційними досягненнями Китаю, які стали для верхів Корьо абсолютним естетичним еталоном. Корьоська епоха - яскравий приклад того, як самобутня культура може трансформуватися під тиском запозичених традицій, майже втратити національне обличчя.


Відчутний китайський вплив проглядається в архітектурі столичного королівського палацу Манвольде (Х ст.), за канонами китайського буддизму споруджувалися в Корьо буддійські пагоди, зокрема Хьонхвас (ХІ_ст.) та Похьонса (ХІ ст.). Явно під впливом китайських наукових канонів перебував найвидатніший історик середньовічної Кореї Кім Бусік (1075 - 1151) - автор славнозвісної “Історії трьох царств” (“Самкук сагі”). Традиції китаємовного лірика Чхве Чхівона розвивав у поезії пейзажний лірик Лі Гюбо (1169 - 1241) - творець першої в корейській літературі поеми “Правитель Тонмьон”. Як різновид історичної науки з'явилася в Корьо літературна проза: тогочасні прозаїки Лі Інно (1152 - 1220), Лі Джехьон (1288 - 1367) та вже відомий Лі Гюбо збирали анекдоти, новели, нариси на історичні теми й оформляли їх у невеликі оповіді “малих форм” (пхесоль). Лише корьоський живопис, уявлення про який дають розписи храму Пусокса (ХІV ст.) та кілька живописних замальовок у ванських гробницях, зберіг національну специфіку й відчутно відрізнявся від китайського, нагадуючи більше ранні фрески когурьоських могильників. Але найвідоміший корьоський живописець Лі Нен (ХІІ ст.) навчався вже в Китаї.

У пошуках коштів верхівка Корьо мобілізувала експортні можливості країни. За кордон (у Китай, Японію, Великий Степ, Іран, Аравію) вивозили хутра, золото, срібло, білий корейський папір, ліки, шовк, посуд й у величезних кількостях женьшень, але імпорт майже не впливав на господарське життя і не поліпшував життєвий рівень населення, бо його основною статтею залишалися коштовності, високоякісні фарби, ртуть і косметика Персії, мечі Японії, музичні інструменти, декоративні вироби, картини й книги Китаю тощо.


Парадоксально: Корьо, держава з розваленою економікою і злиденним рівнем життя населення, імпортувала стільки книг, що сунський Китай навіть змушений був заборонити вивіз книг за межі “Піднебесної”, бо не встигав друкувати їх у таких масштабах.
З ХІІІ ст. в Корьо з'явилося власне книгодрукування набірним шрифтом, а письменність стала нормою життя для соціальних верхів. Водночас разюча диференціація доходів і рівня життя роз'їдала країну.
Жахливим продовженням внутрішньої кризи стало загострення міжнародної ситуації в регіоні: з 993 р. на корейські землі почала зазіхати киданьська імперія Ляо.
Тричі Корьо пережило киданьські навали. У 993 р. на півострів вторгнулася 800-тисячна армія Сяо Сюнміна й спершу швидко здобула кілька перемог. Одначе, укріпившися на р. Чхончхонган, корейська піхота зупинила агресорів, які не встигли окупувати всю країну до зими, й з початком морозів змушені були відступити.
Перемога активізувала мілітаристські настрої на півострові, й генералітет на чолі з Кан Чо почав заправляти усіма справами в державі. В країні провели тотальну мобілізацію, набравши до лав війська 300 тис. вояків. Недостатньо войовничого вана Мокчжона (997 - 1009) було вбито, а на престол військові посадили безвольну маріонетку Хьончжона (1009 - 1031), який захопився розбудовою своїх апартаментів і не втручався в державні справи.
Кидані вирішили скористатися політичними усобицями: в 1010 р. похід 400-тисячного війська ляоський імператор Шеньцзун очолив особисто. Кидані розсіяли корьоських ополченців і в 1011 р. захопили корейську столицю Кегьон, піддавши її жахливому погрому. Кан Чо потрапив у полон і був страчений, але уряд і ван втекли на південь. У тилу окупантів спалахнула партизанська війна, а новий командувач корьоського війська Кан Гамчхан перевів бойові дії у позиційну виснажливу війну, й урешті-решт змусив агресорів знову покинути півострів. Корьо з величезними труднощами все ж відстояло свою незалежність. Третя навала 1018 р. вже більше нагадувала інерційне продовження двох попередніх і не становила смертельної загрози. 100-тисячну армію Сяо Пайя зустріло повністю відмобілізоване корьоське військо Кан Гамчхана. Тепер уже корейці мали перевагу в силах. Вони самі перейшли в наступ й, оточивши вороже військо, майже поголовно вирізали його. Північні кордони Корьо знову стабілізувались на р. Амноккан, а кидані задовольнилися номінальним васалітетом корейських ванів, після чого на зовнішніх кордонах королівства нарешті запанував мир.
Проте виявилися внутрішні проблеми. Виснажлива війна вкрай загострила болючі соціальні хвороби корьоського суспільства, чим спробувала скористатися буддійська церква. Встановлення в країні буддійської теократичної монархії було давньою мрією екзархів - служителів “наймилостивішого Будди”, і коли державна влада захиталася під тиском нерозв'язаних проблем, монахи вирішили, що настав їхній час.
Заколот очолив монах-віщун Мьочхон, який для пропаганди та збільшення кількості своїх прихильників широко використовував методи геомантії та шаманізму, чим здобув популярність. Селяни, доведені до відчаю війнами, поборами й знущаннями, прихильно сприймали мьочхонівську демагогію, і навіть ван Інчжон (1122 - 1146), якому хитрий монах пообіцяв панування над 36-ма заморськими країнами, якщо той поверне столицю до Согьону, піддався на хитрощі буддистів. Теократична партія повірила в успіх і в 1135 р. організувала заколот, центром якого став Согьон, де повстанці проголосили створення “Держави великих діянь”(Тевігук), але уряд зреагував негайно.
Придушення заколоту взяв на себе славетний історик Кім Бусік, призначений міністром оборони. Добірні частини блокували ватажків заколоту в Согьоні, а по всій країні карателям надали надзвичайні повноваження. Жахливий терор швидко привів до тями беззбройних селян, а серед заколотників почалася паніка. Мьочхона зарізали, його голову відіслали до Кегьона, щоб вимолити прощення, але Кім Бусік виявив залізний характер, і після року боїв Согьон упав, а всіх активних заколотників нещадно вирізали.
Спокійніше від цього не стало. Королівський двір потопав у розкошах, голодні піддані зводили величні палаци й храми, а фанатичний король Ичжон (1146 - 1171) здійснював безперервні жертвоприношення з будь-якого приводу. Авторитет влади роз'їдали всілякі шарлатани й віщуни, а податки збирали навіть із тих, хто вмирав від голоду, заставляв своє життя й родину лихварям. Не зникла й загроза відновлення пробуддійських заколотів, а повстання зневірених селян не вщухали. Держава гинула, й тоді ініціативу взяла до своїх рук армія.
У 1196 р. генерал Чхве Чхунхон здійснив військовий переворот, створив власний уряд й апарат політичної влади (майже виключно із військових) і встановив у країні військову диктатуру. Терором і звірствами були припинені чвари серед чиновників, селянам “подарували” всі недоїмки й повернули землю, а ліквідацію невдоволених і заколотників узяло на себе створене диктатором “управління розслідувань” (таємна поліція). Родовий клан Чхве зосередив у своїх руках усю владу й, спираючись на армію, жорсткими заходами забезпечив порядок, дисципліну й спокій у країні. Жах паралізував суспільство, яким Чхве правили понад півстоліття (1196 - 1258). Що ж до королівської влади, то хоч номінально династія Ван залишилася, реальним правителем став Чхве Чхунхон. Протягом свого життя він ліквідував чотири заколоти проти нього, скинув двох, а саджав на престол чотирьох ванів, які перетворились на безсилих маріонеток військового диктатора.
Паралельне співіснування двох урядових апаратів (безвладного королівського й військово-диктаторського) лягло подвійним податковим тягарем на виробників, але спокій та стабільність були за нормами корейського менталітету важливішими, аніж матеріальний добробут, а небагатьох невдоволених мілітаризована влада швидко виявляла й знешкоджувала. До 1203 р. країна була повністю замирена, а з чжурчженями, які заступили місце регіональної наддержави після знищення імперії Ляо, Чхве підтримували мирні стосунки, визнаючи свій номінальний васалітет і сплачуючи символічну данину у вигляді подарунків, які відвозили в імперію Цзінь корейські посольства.
Гегемонія Чхве була незаперечною, тому після смерті Чхунхона його cин Чхве У (Чхве І) успадкував диктаторські повноваження без будь-яких проблем. У країні стабілізувалася економічна ситуація, припинилося масове розорення виробників і пов'язані з ним народні бунти, а в державному апараті запанувала військова дисципліна.
Початок ХІІІ ст. характеризувався посиленням монгольських племен, які у 1206 р. створили власну державу (на чолі з Чінгіс-ханом). Лідери Корьо спочатку не вбачали в цьому загрозу для себе, тому спільно з монголами активно різали чжурчженів і киданів, які намагалися врятуватися на півострові від мстивих вояків Чінгіс-хана. Одначе, завоювавши Північний Китай і Хорезм, монголи запропонували у 1224 р. корьосцям встановити відносини на таких самих васальних основах, які раніше існували між Корьо та Ляо чи Цзінь. “Зухвалість” “диких варварів-монголів” шокувала пихатих корейських лідерів і, не довго думаючи, вони зарізали монгольського посла біля прикордонної ріки Амноккан. Відповіддю на цю непродуману й безглузду акцію стало вторгнення монгольських військ, яке очолив у 1231 р. досвідчений степовий воєначальник Салітай.
Сили Корьо значно поступалися армії агресора. Диктатор Чхве У 1232 р. втік на острів Канхвадо, куди не могли по воді доскакати монгольські коні. Загарбники пограбували всю північну частину півострова й покинули Корею лише після того, як отримали шалену контрибуцію і запевнення у васалітеті від вана Корьо. На півострові розташувалися гарнізони монгольських військ на чолі з дарогачами (“наглядачами”), що мали опікуватися монгольськими інтересами.
Тільки-но основні сили монголів покинули країну, активізувався Чхве_У. Осмілівши, він наказав вирізати всіх дарогачів. Монголи відповіли каральною експедицією у 1232 р., але в битві поблизу Йоніну Салітай загинув, і похід провалився. Монгольські армії, задіяні на інших фронтах (Русь, Близький Схід, Південний Китай тощо), тимчасово залишили Корьо у спокої. Та загроза агресії не зникла, тому Чхве свою укріплену фортецю на острові Канхвадо не покинули - й не дарма.
З 1250 р. бойові дії поновилися, але монголи тепер добре підготувалися, сформували з кораблів, “реквізованих” у завойованих народів, власний флот і блокували Канхвадо з моря. Серед військової верхівки Корьо почалась паніка, в якій перемогли капітулянти: у 1258 р. вони зарізали Чхве У (останнього, четвертого диктатора з роду Чхве) і здали острів-фортецю агресорам. Останньою спробою відстояти корейську незалежність було повстання 1270 р. на чолі з Пе Чунсоном.
Приводом до повстання послужив монгольський наказ про розпуск трьох гвардійських корпусів (самбьольчхо) Корьо - останнього елемента корейської незалежності.
Виступ підтримали народні маси, але війна проти непереможних монголів завершилась у 1273 р. розгромом повсталих. На території Корьо, яке стало залежною державою Монгольської імперії, були утворені два намісництва з окупаційним режимом.
80 років (до 1356 р.) Корея залишалася під монгольським ярмом. Офіційно державою продовжував керувати ван Корьо, але реальна влада зосередилась у монгольських намісників.
Більше того, півострів став плацдармом для нових походів Чінгізидів, насамперед проти Японії. Корейці забезпечували окупантів продовольством і фуражем, будували для них кораблі, а 15 тис. корейських солдатів були мобілізовані у 1274 р. в перший монгольський похід на Японію. Ще більше корьосців мобілізували у другий похід (1281 р.), коли майже 100_тис. вояків загинули біля японських берегів, і серед них близько 20_тис. корейців.
Країна була знекровлена, корейці гинули за чужі інтереси, на 25 % скоротилося населення півострова. Окупанти викачували з Корьо колосальну данину, вивозили талановитих майстрів, ловчих соколів, а найвродливіших дівчат та жінок забирали до ханських гаремів3. До всіх бід додалися ще й безперервні після 1281 р. набіги вако - японських піратів, які теж не пропускали нагоди пограбувати й познущатись. Проблема відродження корейської державної незалежності стала проблемою виживання корейців як етносу.

Сил для війни з могутніми завойовниками один на один у Корьо, звичайно, не вистачало, та своєрідна допомога надійшла з Китаю, де на початку 1350-х років спалахнуло масове антимонгольське повстання. Скориставшися нагодою, у 1256 р. визвольну війну розпочав ван Конмін, який наказав спочатку вирізати всіх монголофілів у своєму оточенні, а потім атакував своїми силами ослаблені монгольські гарнізони. В тому ж році Корьо звільнилася від іноземного поневолення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка