Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка19/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   48
Зміцнивши свої позиції, “південні” спробували перейти в наступ, але Асікага відповіли ударом на удар, а влітку 1339 р. Годайго помер. Трон посів його син Гомуракамі (1339 - 1368), якому виповнилося тоді всього 12 років, тому реальним лідером “південних” став досвідчений політик, видатний історик і політолог, один із фундаторів японської національної ідеї Кітабатаке Тікафуса (1293 - 1354) - автор “династичної концепції” японської історії.
Його класичний для японської історіографії та політології твір “Дзіно сьотокі” (“Записи про правильне наслідування божеств та імператорів”) утверджував святість і безперервність роду тенно, в існуванні якого Тікафуса убачав запоруку вічності й процвітання Японії, проголошував “Країну Вранішнього Сонця” “божественною”, унікальною й неповторною й відстоював виключне право лінії Дайкакудзі на імператорський престол.
Бойові дії тривали з перемінним успіхом. Двічі (в 1352 і 1353 рр.) “південні” захоплювали Кіото, але в 1354 р. їхній лідер Кітабатаке Тікафуса помер. Компенсувати втрату визнаного лідера “південні” не змогли, й у 1354 р. Асікага Такаудзі відбив столицю.

Все життя Такаудзі відчував докори сумління за вчинені злочини та низку зрад, якими було сповнене його життя. Він зрадив Ходзьо, потім Годайго, отруїв або зарізав на шляху до влади багатьох родичів (у тому числі рідного брата Тадайосі). Просьогунсько-просамурайськи налаштовані дзенські монахи співали йому дифірамби, стверджуючи, що “Такаудзі мав три головні риси. Перша - мужність... Друга риса - його співчуття: він жодного разу не ненавидів нікого, хоча не раз зустрічався з жорстокістю ворогів і навіть дітей. Третя - великодушність”3. Та все було марно, і в 1358 р. Такаудзі помер, так і не позбавившись своїх мук, із каменем на серці.


Наступні війни “двох династій” протікали мляво й тривали кілька десятиліть, проте культ грубої сили, що панував у політиці, стомлював людей. Навіть самураї після кривавих битв і запеклих сутичок мріяли про спокій і тишу, про фізичну, моральну й соціальну реабілітацію, тому вік панування військових став блискучою епохою не лише для вояків і полководців, а й для митців. Звідси популярність монохромного живопису Мокуана (? - 1348) та Као (? - 1345), штучних садів і чайних альтанок Мусо Кокусі (1276 - 1351). Поряд із кам'яними монстрами фортець прижився Кінкакудзі (“Золотий павільйон”) - приміський палац сьогунів Асікага з вкритими позолотою стінами. 1374 р. вважається офіційною датою народження японського національного театру Но (“дійство”), творцем якого був талановитий актор, драматург і постановник Кан'амі Кійоцугу (1333 - 1384). Дещо занепала в ХІV ст. японська поезія, зате прозу збагатила епохальна воєнна епопея Кодзіми (? - 1428/29) “Тайхейкі” (“Повість про великий мир”).

Крок за кроком Дайкакудзі здавали свої позиції, і в 1392_р., цілком утративши владу, останній “південний” імператор Гокамеяма відмовився від боротьби й передав “божественні регалії” “північному” тенно Гокомацу (1382 - 1412). Єдність імператорського роду була відновлена, але тенно залишилися безвладними політичними маріонетками сьогунів Асікага. Їх знову пошановували як нащадків богів і першосвящеників сінтоїзму, але про політику імператорський рід мусив забути на цілих п'ять століть.


Сьогунат Муроматі. Перші десятиліття існування сьогунату Асікага були непростими. Довготривала кривава боротьба з Південним двором ішла з перемінним успіхом, але наприкінці 1393 р., після розгрому останніх “південних” загонів, уся Японія офіційно визнала владу третього сьогуна з роду Асікага - Йосіміцу. В повному обсязі було відбудовано управлінський апарат військово-самурайської державності Японії, але реальна влада Асікага не витримувала зіставлення з можливостями й повноваженнями їхніх попередників - володарів із Камакури. Режим Муроматі контролював ситуацію лише в Кіото й на невеликій частині території навколо столиці.
Безперервні війни й непосильні податки остаточно розорили дрібних землевласників. Великі господарства (даймьо) витримували там, де сьоени розорялися, втрачаючи будь-які шанси на відродження, тому селяни міцніше гуртувалися в общини, а самураї залишали свої сьоени і йшли служити до великих землевласників (їх теж називали даймьо). Даймьо мали великі доходи, за рахунок яких утримували власні військові загони, тому рахувалися із сьогуном тільки як із першим серед рівних.
Асікага намагалися протистояти сепаратистським тенденціям. Але на початку, в умовах тривалої та виснажливої війни з Південним двором, вони потребували підтримки регіональних даймьо, тому йшли на поступки. Коли ж номінальна єдність країни поновилася, володарі провінцій настільки зміцніли, що ніяке сьогунське втручання їх уже не лякало. Єдине, на що спромоглися сьогуни, - це надати удільним князям статус канрьо - своїх “управителів-намісників”, показавши тим самим свою повну неспроможність опиратися відцентровим тенденціям. А коли в середині ХV_ст. спалахнули чвари в клані самих Асікага, почався розвал.
Не тільки влада імператора, а й влада сьогуна стала тепер номінальною. Аналогом сіккена в системі Муроматі виявилася посада кіото-канрьо (“управителя Кіото” - Першого міністра сьогунського уряду). Але якщо за режиму Камакури посаду сіккена міцно тримали Ходзьо, то за крісло кіото-канрьо точилася відчайдушна боротьба між найближчими до Асікага родами - Сіба, Хатакеяма та Хосокава. Вбивства, отруєння, кривава помста, низки самогубств (сеппуку або харакірі) в комплексі з витонченими двірцевими інтригами - таким стало щоденне життя при дворі сьогунів. Квінтесенцією цього перманентного кошмару вважалася “смута років Онін”, яку японці сприйняли як катастрофу національного масштабу.
“В першому році Онін (1467 р.) країна переживала сильне заворушення. Протягом тривалого часу п'ять із лишком провінцій та сім областей перебували в повному безладді... Вказівки щодо управління країною давалися під час коротких пауз між безпробудним пияцтвом і розвагами”4. Тільки на будівництво свого особистого палацу сьогун Асікага Йосімаса витратив астрономічну суму в 60_тис. кан срібла (1 кан - 3,75 кг срібла). Державна скарбниця спорожніла, податки зростали, і провінція більше не бажала миритися з такою владою. Рух проти придворної сьогунської камарильї розпочав клан Ямана (що контролював 11 провінцій країни з 66), якого підтримав інший впливовий клан Оуті. Західна коаліція, очолювана цими родами, мала в своєму розпорядженні чимале військо (116 тис. бусі), але проти них виступила східна коаліція (на чолі з Хосокава), армія якої налічувала 161,5 тис. самураїв_ - і в 1467 р. спалахнула жорстока війна.
“Війна Онін” охопила 2/3 території країни, тривала 11 років і припинилася в 1477 р. сама собою, бо ворогуючі армії в битвах настільки знекровили одна одну, що самураї змушені були зупинитися. Дотла спалено столицю, по всіх округах країни хазяйнували банди розбишак, почалися голод та епідемії. “Країна Вранішнього Сонця” перетворилася на справжнє пекло, і над щедро политою кров'ю землею постав новий взірець людини - самурай. Саме після “війни Онін” сформувався у початковому вигляді самурайський кодекс “Бусідо” (“Шлях воїна”), кодифікований у ХVI ст., що став морально-етичним фундаментом японської нації.
На утримання кількох чиновницьких апаратів (імператора й сьогуна), численні війни, розкішні двори й підтримку місцевих даймьо потрібні були чималі кошти - і їх брали з селян. Податковий прес у Японії був найтяжчим на Далекому Сході - 40 % урожаю, що в умовах малородючих японських земель дорівнювало пограбунку. Виробники утримували величезний бюрократичний апарат і найбільший військовий прошарок: бусі становили більше 10 % населення (в Європі кількість рицарів ніколи не перевищувала 2 %), але самураї не даремно їли свій хліб (точніше, рис) - селянських воєн Японія не знала.
Спробою селянського самозахисту став інститут ніндзя (“прихованих, таємних”), але ці селянські бойовики стали з часом професійними шпигунами й пішли на службу до даймьо. Селянам залишилося мовчки працювати, зціпивши зуби, платити податки й виживати. Альтернативою була гарантована смерть від голоду або в загонах розбійників, бо проти селянських “Робін Гудів” самураї діяли швидко й немилосердно.
Селянам допомогли особливості японського менталітету - надзвичайна працелюбність, витриманість, терплячість. Героїчними зусиллями простих людей вдавалося утримувати максимально можливі площі оброблюваних земель, збирати по всій Японії по два врожаї на рік, вирощувати 100 сортів рису, 12 пшениці, 14 - бобових, набули поширення бавовник, конопля, олійні й лакові культури. Збільшилася кількість городян, чому сприяла внутрішньополітична ситуація. Війни наплодили безліч замків, а біля них виникли ремісничо-торговельні посади, які в комплексі переростали в міста, де ремісники й торгівці, щоб вижити, об'єднувалися в корпорації дза. Розвивалася зовнішня торгівля, яка давала 3 - 6-кратний прибуток: Японія імпортувала шовк, парчу, пудру, фіміам, сандалову деревину, фарфор і мідні монети, а вивозила золото, срібло, мідну руду, ртуть, віяла, лаковані вироби, ширми, пиломатеріали і першокласні мечі. Каторжною працею більшості населення утримувалося господарство, що, в свою чергу, сприяло розвитку культури.
Вершиною театрального мистецтва Но стала творчість видатного драматурга, режисера-постановника, філософа-естета й актора Дзеамі Мотокійо (1363 - 1443). Монохромний живопис прославили Сюбун (поч. ХV_ст.) і Сессю (1420 - 1506). Творцями чайної церемонії були Мурато Сюко (ХV ст.) і Ноамі (ХV ст.). Шедевром архітектури визнано Гінкакудзі (“Срібний павільйон”) у Кіото - резиденцію сьогуна Асікага Йосімаси (1449 - 1471).
На початку ХVI ст. авторитет сьогуна остаточно занепав, а коли в 1507 р. зійшла нанівець могутність роду Хосокава (останнього оплоту централізації), в Японії настала жахлива епоха сенкоку (“воюючих царств”) - коли всі воювали проти всіх. У 1542 р. на Кюсю вперше прибули європейці (португальці), від яких самураї запозичили вогнепальну зброю. Це прискорило повну “професіоналізацію” війни й збільшило собівартість бойових дій, що обернулося новим податковим тягарем на виробників. Японію рятували терплячість і працелюбність підданих, але земельна оранка все-таки скоротилася на 100 тис. тьо (майже 100 тис. га). В господарстві з'явилися перші мануфактури, що дало можливість збільшити експорт, але навіть японському терпінню зрештою настав кінець. Країна потребувала спокою, стабільності, єдності, майнової захищеності, законності й порядку. Асікага владу розгубили, тому ліквідація у 1573 р. інституту сьогунів нікого не стурбувала.
В Японії творили видатні майстри живопису з роду Кано (Масанобу (1434 - 1530) і Мотонобу (1476 - 1559), геній чайної церемонії Сенно Рікю (ХVI ст.) - автор еталонного чайного павільйону саду Тейен у Кіото (1573_р.). Поширилося унікальне мистецтво “сухих” садів із каміння, піску й моху: шедевром цього жанру вважається сад храму Рьоандзі в Кіото митця Соамі (ХVI ст.).
Японія понад усе потребувала нових державних людей, які б відродили її з політичного хаосу. Процес відновлення державної єдності започаткував знаменитий полководець Ода Нобунага (1534 - 1582).
Японія на шляху до возз'єднання. Нобунага став главою клану Ода після раптової смерті батька в 1551 р. Сім років Нобунага витратив на боротьбу з конкурентами всередині власної родини. При цьому він проявив себе жорстоким, схильним до інтриг політиком, знищивши майже всіх своїх родичів (включаючи рідного брата), а в 1558 р. взявся за сусідів.

У цій людині мирно уживалися погордливість, чванливість, пихатість, нехтування будь-яких авторитетів, й, водночас, жорстка самодисципліна, майже аскетичний спосіб життя, відсутність користолюбства. “Це була людина середнього зросту, тендітної статури, з рідкими вусами й високим, приємним голосом. Він був честолюбним і гордовитим, але любив справедливість, не пробачав образи, хоч би хто її завдавав... Вина не пив, був невибагливим до їжі, надзвичайно простим у поводженні”5. З березня до вересня Нобунага купався в річці, щоденно вправлявся у виїздці та рукопашному бою, займався тактикою й удосконаленням зброї. Але головною запорукою його блискучих перемог стали масове використання вогнепальної зброї, організація її масштабного виробництва і розробка тактики її використання (аналог європейської лінійної тактики).


Військовий талант, удатливість та неймовірна жорстокість Нобунаги, здавалося, не мали меж. Його диктатура стала кривавою сторінкою в історії Японії, але не слід забувати, що сучасниками цієї людини були Генріх VІІI (“Синя борода”) та Іван ІV Грізний. Жорстоке століття виносило на гребінь влади жорстоких правителів, інші - не виживали.

До середини 1582 р. Ода Нобунага контролював майже половину країни (30 провінцій із 66), але довести справу до кінця йому не дали. Його жорстокість лякала підлеглих, і 1_червня 1582 р. 10 тис. заколотників на чолі з Акеті Міцухіде оточили Нобунагу в храмі Хоннодзі (Кіото), де 48-річний диктатор, щоб не потрапити в полон, вдався до сеппуку (харакірі).


Найближчі соратники Нобунаги - Токугава Іеясу (1542 - 1616) і Тойотомі Хідейосі (1536 - 1598) вирішили помститися за смерть сюзерена. Пощастило Хідейосі: 12_червня 1590 р. його 40-тисячне військо перемогло заколотників у грандіозній битві поблизу Ямадзакі. Акеті Міцухіде вбили селяни, коли він, тікаючи, намагався награбувати харчів і корму для коней. Хідейосі посів місце Нобунаги, Іеясу до певного часу приборкав свої честолюбні мрії і підкорився новому диктаторові. Сина Нобунаги - Ода Нобутаку - Хідейосі примусив до самогубства.
Тойотомі Хідейосі був вихідцем із простолюду: мати розгубила залишки аристократизму на засланні, а батько походив із роду бідних самураїв-напівселян. Маленький на зріст, дуже негарний, з темним, майже чорним обличчям, за що дістав прізвисько сару (“мавпа”), Хідейосі розпочав військову кар'єру з посади асігару у війську Нобунаги. Одначе талант блискучого полководця й сміливого вояка підніс уперше (й востаннє) людину з простонароддя на владний Олімп Японії.
У 1582 р. він став володарем половини, а через вісім років війни - всієї Японії. У 1590 р. єдність країни було відновлено.
Тойотомі Хідейосі отримав тяжку спадщину. Японію розорили війни, централізований чиновницький апарат був відсутній, країну наводнили розбійники, а на обрії вже маячили кораблі європейських колонізаторів. Розбійників 200-тисячна армія диктатора безжально винищила, а щоб вони не плодилися й у майбутньому, нічийних самураїв узяли на службу, а в селян, як завжди, відібрали всю зброю (включаючи серпи, коси й ножі). Для керування країною створено уряд, а для досягнення економічної стабільності введено високий, зате стабільний податок (2/3 врожаю) - вищий, ніж у попередні роки, але відсутність воєн, розбійництва та конфіскацій давала можливість селянам вижити. Стабілізувавши фінанси, Хідейосі помирився з буддійською церквою і навіть виділив їй кошти на відбудову храмів.
Велику небезпеку для японської державності становила європейська колоніальна експансія. З островів європейці вивозили срібло, мечі, зерно, вироби з лаку, віяла, а завозили, як посередники, цінну деревину, ліки, шовк, кераміку, золото, тканини, шкури й пір'я екзотичних тварин, корали, мускус, високоякісні фарби, оцинковане залізо з Китаю, Кореї, Південно-Східної та Південної Азії. Крім вогнепальної зброї, японці запозичили у європейців пісковий годинник, окуляри, виноградні вина та... християнство, яке спочатку підтримав Ода Нобунага, борючися з могутністю буддійських храмів. Кількість японців-християн досягла 300 тис. Проте невдовзі колонізатори показали своє справжнє обличчя, розгорнувши на Кюсю работоргівлю. “Японців сотнями, в тому числі жінок і дітей, купують і доставляють на чорні кораблі, заковують у ланцюги, заганяють у трюми, піддаючи жорстоким тортурам”6.
Підлив масла у вогонь португальський матрос, який напідпитку почав у Нагасакі “просвіщати диких японців”. Шпигуни одразу доповіли Хідейосі зміст його балачок. А моряк, зокрема, говорив таке: “Наші королі починають із того, що посилають у країну, яку вони бажають завоювати, священиків, котрі спонукають народ приймати нашу релігію; і коли ті вже досягають значного успіху, вони викликають військо, яке вступає в союз із новими християнами; і тоді нашим королям уже неважко довершити все інше”7. Останньою краплею стала відмова португальців допомогти японцям у побудові багатотоннажного флоту, який Хідейосі мріяв використати для подальшого завоювання Кореї, Китаю та Індії.
Японія давно не знала работоргівлі, а поневолити її не змогли навіть монголи, тому 19 червня 1587 р. Тойотомі Хідейосі видав указ, згідно з яким усім християнським місіонерам пропонувалося протягом 20 днів, під загрозою смерті, залишити країну. Християнство для японців оголошувалося поза законом. Суворо заборонялися работоргівля, вбивство, продаж і вживання в їжу коней та буйволів. Кількість японців-християн різко зменшилася, а 26 найактивніших “неслухів” (із них дев'ять європейців) піддано жахливим тортурам, їх розіп'яли на хрестах у Нагасакі. Перший натиск колонізаторів було відбито.
Наприкінці ХVI ст. в країні запанував політичний спокій, почалося економічне піднесення, припинилося падіння життєвого рівня. Життя було важким, але терпимим. У країні існувало півтисячі міст, а загальна кількість городян перевищила 10 % населення (1,5 - 2 млн). Із них 300 - 400_тис. мешкали в Кіото, 200 тис. - в Осака, 150 тис. - в Едо (сучасний Токіо). В сільському господарстві культивувалися нові сорти чаю та бавовнику, почали розводити тютюн, удвоє збільшився японський експорт, а до традиційного імпорту додалися килими, оксамит, цукор, слонова кістка, вироби зі скла.
На схилі років всесильного диктатора потягло на молоденьких дівчат, і він завів собі гарем, “укомплектувавши” його 12 - 13-річними красунями; побоюючись заколотів, набудував цілу низку страхітливих кам'яних замків, при спорудженні яких замість цементу використовували рідкий свинець (на ці будови зганяли сотні тисяч селян). Бурхливе життя, безперервні походи, жахи заколоту та бездумні сексуальні подвиги підкосили залізне здоров'я Хідейосі, він став вважати себе живим богом війни (Хатіманом) і, підкоривши всю Японію, зажадав світового панування.
Вирішено було розпочати з Кореї, яку Хідейосі взагалі вважав японською територією, виходячи з тверджень давньояпонських хронік про успішні завоювання перших японських царів на півострові. Найближчі плани передбачали завоювання Китаю, Індії та країн Південно-Східної Азії.
У країні провели тотальну мобілізацію, підготували 300_тис. вояків (при 20 млн населення), 1000 кораблів та човнів, командувачем експедиційних сил призначили Укіту Хідейе. План кампанії передбачав блискавичну висадку, розгром у прикордонній битві корейської армії, вихід на китайський кордон. Після цього Хідейосі розраховував здійснити такий же блискавичний розгром китайських збройних сил та завоювання Індії. В основу стратегічного задуму було покладено тактику “бліцкригу”. Зокрема, завоювання Кореї планувалося завершити за 4 - 5 місяців.
Війна почалась у квітні 1592 р. і спочатку йшла дуже вдало для агресора, але героїзм корейського народу, допомога китайців й успішні дії корейського флоту на чолі з легендарним адміралом Лі Сунсіном не залишили японцям шансів на перемогу. Втративши майже весь флот і десятки тисяч вояків, експедиційний корпус Укіти Хідейе опинився восени 1598 р. в критичній ситуації. 18 серпня 1598 р. ініціатор корейської авантюри Хідейосі помер. Хідейе завершив ганебну війну безславним миром і повернув армію до Японії.
Утворення сьогунату Токугава (Едо). Самоізоляція країни та її наслідки. Незадовго до смерті Тойотомі Хідейосі, переживаючи за долю свого сина й спадкоємця Хідейорі, утворив регентську раду з п'яти найвпливовіших даймьо, з яких узяв письмову клятву на вірність Хідейорі. Але після смерті диктатора ця клятва перетворилася на простий шматок паперу. Першими претензії на владу висунули ветерани корейської війни, яких очолив Ісіда Міцунарі, але перемогу здобув лідер “диких” самураїв північного сходу Токугава Іеясу. Він не поступався жорстокістю своїм видатним попередникам, мав неабиякий талант полководця й умів вичікувати: дипломатичний дар та незвичайна політична інтуїція не підвели Іеясу. Він дотепно зумів уникнути широкої участі у корейській авантюрі, зберігши сили, а коли Хідейосі не стало - розпочав боротьбу за владу. Заморська війна коштувала дорого, податки з селян сягнули 80 - 90 % урожаю, що довело населення до голоду, а клан Токугава вів свій родовід від славетного роду Мінамото, мав певний авторитет, значний воєнно-економічний потенціал і міцну базу - північний схід Хонсю, кубло “диких, кровожерливих і лютих” самураїв. Конкурентів відповідного масштабу у вождя “східних бусі” не залишилося - отож і ризик було зведено до мінімуму.
21 жовтня 1600 р. відбулася вирішальна битва поблизу Секігахари (провінція Міно), в якій 140-тисячне військо Токугава вщент розбило 95-тисячну коаліцію Ісіди, який загинув у бою. У переможених ворогів Іеясу конфіскував усе майно, і родина Токугава стала найбагатшою в Японії.
У 1603 р., “з санкції імператора”, Іеясу проголосив себе сьогуном, започаткувавши третій сьогунат - Токугава чи Едо (1603 - 1867). В 1605 р. він відмовився від посади сьогуна на користь свого сина Хідетади. Щоправда, в дійсності Іеясу залишився до самої смерті (1616 р.) диктатором, але, легітимно закріпивши за сином сьогунську владу, він підкреслив її спадковий характер.
У 1614 р. Іеясу обложив фортецю Осака - резиденцію Тойотомі Хідейорі, останнього конкурента на шляху до повної влади. У 1615 р., після тривалої облоги, замок було захоплено. Хідейорі покінчив життя самогубством, зарізавши дружину та дітей.
Помираючи у 1616 р., Іеясу міг бути спокійним: клан Токугава став найбагатшим у Японії, мав найбільші в країні загони самураїв і легітимно закріплену прецедентом систему успадкування влади всередині родини Токугава. Важливу роль у закріпленні режиму Едо (де Іеясу розташував свою ставку) відігравала система заложників, започаткована у 1635 р. третім сьогуном династії Іеміцу (1632 - 1651). В країні збудували п'ять стратегічних шляхів, які з'єднали Едо з усіма куточками країни і сприяли розвиткові внутрішньої торгівлі. Найнебезпечніших для Токугава даймьо виселили в глухі окраїни, а інформацією сьогунів щедро забезпечувала надзвичайно розгалужена система розшуку (мецуке - “прикріплене око”). Копіткою і невтомною працею, хитрістю, політичними інтригами, грубою силою та улесливими обіцянками Токугава зосередили в своїх руках необмежену владу, чи не найбільшу за всю історію Японії. І хоча, як і раніше, на чолі “Країни Вранішнього Сонця” номінально залишався тенно, але реально в руках сьогунів відтепер зосередилась безмежна диктаторська влада.
Токугава продовжили активну боротьбу з християнством. Тортури й смертні вироки для християнських священиків та їхніх підручних стали звичним явищем, а в 1630_р. заборонено ввозити в Японію книги, де хоча б згадувалося християнство. Апогей боротьби із “заморським злом” випав на роки правління Іеміцу (1632 - 1651), коли всіх підозрілих пропускали через ефумі (“топтання картини”) - перевірку релігійної благонадійності. Людина, яку перевіряли, мала топтати ногами зображення Христа, що фіксувалося документально: непокірних палили живцем, розпинали на хрестах, топили в морі, розпилювали на шматки або вливали в рот воду, аж доки у людини не лопався шлунок.
На більшій частині території країни ці дії не зустрічали особливого опору, але на Кюсю, у містечках Сімабара й Амакуса (поблизу Нагасакі) японські християни повстали, захищаючи своє право на свободу совісті. В 1637 р. 37 тис. японських католиків засіли в фортеці Хара й успішно боронилися від 50-тисячної токугавської армії. Але на допомогу сьогунату прийшли протестанти-голландці на чолі з представником нідерландської Ост-Індської компанії Кьокенбеккером. Завдяки голландським гарматам замок Хара впав у 1638 р., а сьогунські вояки влаштували повстанцям криваву баню.
Логічним результатом антихристиянсько-антиколонізаторського руху стали масова еміграція з Японії англійців та іспанців, а після ухвалення серії законів 1633 - 1639 рр. - вигнання португальців, заборона самовільного виїзду японців за кордон і заборона будувати кораблі водотоннажністю понад 500 коку (80 т). Токугавська Японія остаточно завершила перехід до політики самоізоляції від зовнішнього світу. “Країна Вранішнього Сонця” врятувала себе від європейського колоніального поневолення, але ціною незалежності стала тотальна самоізоляція з усіма негативними наслідками такого статусу (автаркія, натуралізація економіки, технічна відсталість, науково-культурна обмеженість). Лише китайцям і голландцям дозволили підтримувати незначні економічні стосунки з японськими партнерами, але ці контакти всіляко обмежувалися й перебували під пильним контролем сьогунського уряду.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка