Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка2/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48
Епоха тоталітарного однодумства канула у небуття (сподіваємося - назавжди), але “феодалізм на Сході” продовжують шукати (і не тільки на пострадянському науковому полі). “Знаходять” феодалізм у традиційній Японії, його “пережитки” - в Африці та Середній Азії, “феодалізують” сучасний Іран та Афганістан і т. ін. Помилка породжує помилку.
То був феодалізм на середньовічному Сході, чи його не було?
Ні, не було, причому це стосується і економіки, і політики.
Соціально-економічною основою феодального ладу вважається інститут спадкової феодальної земельної власності, тобто власності станової (землею можуть володіти виключно представники повноправного панівного стану) та умовної (землю давали у спадкову власність за службу сюзеренові). На середньовічному Сході тотальним власником або співвласником всіх земель виступала держава, а в останньому варіанті співволодіння фундаментальних станових обмежень на спільне з державою володіння землею, як правило, не існувало.
Візиткою класичного феодалізму в політиці завжди була феодальна політична роздробленість. На середньовічному Сході нормальним станом суспільства, політичним ладом, за якого всі потенції цивілізаційної структури східного типу виявлялися в повній мірі, залишалася централізована держава, що спиралася на повновладний бюрократичний апарат, а роздробленість сприймалася тимчасовим відхиленням від норми, хворобливим, регресивним, кризовим станом соціального організму.
Феодальний лад і східна цивілізація - абсолютно різні типи людського суспільства, причому типи фундаментально протилежні, несхожі, несумісні. Вони майже позбавлені соціально-економічних або державно-політичних потенцій для злиття, тож використання в науковому обігу словосполучення “феодальний Схід” є абсолютним архаїзмом.
Тема I
СХІДНА АЗІЯ.

ТИБЕТ І ВЕЛИКИЙ СТЕП

У СЕРЕДНІ ВІКИ

За своїми культурно-цивілізаційними, соціально-економічними, державно-політичними, навіть просто етнічними ознаками китайсько-конфуціанський осілий Далекий Схід і кочовий Великий Степ являли собою протягом середньовіччя дві типологічно різні макроцивілізації східного типу, але їхня політична історія була настільки тісно пов'язана, а економічні й культурні контакти такими інтенсивними, що розглядати їхню середньовічну історію можливо лише в комплексі. Практично, це стосується й напівосілого Тибету, хоча за своїми глибинними культурно-релігійними ознаками останній більше тяжів до макроцивілізації буддійсько-індуїстського типу. Все це дає можливість узагальнити вивчення середньовічної історії народів Китаю, Кореї, Японії, Тибету та номадів і напівномадів Великого Степу в єдину велику тему, розглядаючи в комплексі перипетії їхнього культурного та етнодемографічного розвитку часів середньовіччя.

Лекція 1
Китай
Природно-кліматичні умови
Середньовічний китайський етнос
Китай на світанку середньовіччя
Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства
Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи
Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав
Імперія Суй
Імперія Тан.

Природно-кліматичні умови. Китай - основна країна Східної Азії, її форпост, серцевина й, протягом тисячоліть, “цивілізаційне обличчя” Далекого Сходу, яке в різних модифікаціях брали за зразок майже всі його середньовічні сусіди. Незважаючи на те, що кордони Китаю протягом III - XVII ст. досить динамічно мінялись, колискою та провідним осередком середньовічної китайської цивілізації залишалась “Чжун Го”(“Серединна держава”) або “Центральна рівнина” - великі алювіальні долини двох гігантських річок_ - Хуанхе і Янцзи. Це була та екологічна ніша, в межах якої і за рахунок якої існував середньовічний китайський етнос, на відміну від інших територій, що в різні часи входили до складу китайських імперій, але залишались лише завойованим, а тому тимчасовим і чужорідним елементом у структурі китайської цивілізації.


Хуанхе (“Жовта річка”) - одна з найбільших річок не лише Китаю - за довжиною (5,5 тис. км) і площею басейну (75,5 тис. км2) вона посідає п'яте місце у світі. Хуанхе надзвичайно вузька (місцями до 50 - 70 метрів), але швидка течія робить її серйозною перешкодою для форсування. Проте сумну славу “Жовтій річці” здобула інша її особливість: береги Хуанхе містять переважно м'які грунти бурого кольору. Тому у воді постійно присутні пісок та мул, які під час паводка становлять до 46 % водопотоку. В результаті, у пониззі Хуанхе її дно постійно замулювалося, і в середні віки, як і в давнину, річка неодноразово міняла русло, що кожного разу супроводжувалося природними катаклізмами з десятками, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами жертв.
Китайці боролися (й борються досі) з цим лихом, будуючи дамби і греблі, але це призводило до того, що вже починаючи з Кайфину дно Хуанхе внаслідок намивання піднімалось на кілька метрів вище оточуючої місцевості, і це “висіння” у залізних лапах дамб урешті-решт знову проривалося ще катастрофічнішою повінню. Тому загроза повені залишалася постійним “головним болем” навколишнього населення.
Блакитна Янцзи (“Блакитна річка”) - повна протилежність брудним потокам Хуанхе. Ця грандіозна водна артерія (до 5 км завширшки) - найбільша в Азїї і четверта в світі за об'ємом стоку. З часом вона стала не менш важливою для середньовічного Китаю річковою магістраллю (і як транспортний шлях, і як джерело води для зрошування). Проте до початку н. е. Янцзи не входила в обрій китайської цивілізації, і лише на світанку середньовіччя, внаслідок переважно політичних чвар у Північному Китаї, “ханьці” почали освоювати її долину. Цей процес продовжувався протягом усього середньовіччя.
Інші річки - Хуайхе, Чжуцзян, Хайхе, Ляохе - теж відігравали певну роль у природно-господарській системі традиційного Китаю, а після завершення будівництва Великого каналу (VII ст.) були об'єднані разом з двома ріками-колосами у спільну водну транспортно-іригаційну систему, яка працювала відтепер як єдиний гідромеханізм.
Грунти в Китаї не дуже родючі, але за умови чіткого сезонного поливу (мусонними дощами), щедрого cонця, досконалої іригації тисячолітньої землеробської культури (добрива, сівообмін тощо) дають непогані врожаї. Клімат теплий, субтропічний з переходом в екваторіальний на південь від Янцзи, мусонний: із сухою та холодною зимою (коли мусони дмуть з континенту) і вологим та жарким літом (коли мусони дмуть з моря).
Відповідно до клімату в Китаї сформувався рослинний і тваринний світ. Долини річок колись були вкриті вічнозеленими субтропічними, тропічними і субекваторіальними лісами, де жило безліч мавп, крокодилів, тигрів, левів, слонів, змій, птахів, панд, леопардів, інших екзотичних тварин, але ще в давнину в районі Хуанхе, а протягом середньовіччя і навколо Янцзи їх змінив майже повністю антропогенний ландшафт із оброблених полів, міст, садів, парків і гідросистем, в яких дикими залишилися хіба що риби (теж не всі, бо саме з Далекого Сходу пішла традиція розводити у ставках та акваріумах одомашнених “золотих рибок”). Решта тварин “негосподарчого призначення” була зведена майже нанівець знищенням їхніх природних ландшафтів і залишилась або в зоопарках імператора та знаті, або ще в не вирубаних до кінця лісах Півдня.
Середньовічний китайський етнос. Середньовічні китайці (самоназва “хань”) вважали себе єдиним етносом, але в антропологічному плані були неоднорідними. Це було наслідком бурхливої історії середньовічного Китаю, його інтенсивних контактів з тюрко-монгольськими та тунгусо-маньчжурськими народами на півночі; тибето-тангутами і согдійцями на заході; тайцями (мань), малайцями (юе), бірманцями (лоло) та в'єтами на півдні. В результаті, серед північних китайців більшість становили представники тихоокеанської гілки великої монголоїдної раси, а серед південних - переважали елементи південноазіатської гілки тої ж самої раси.
Так само не було єдиної китайської мови, хоча офіційно наддіалектна мова (середньокитайська) існувала і науковці відносять її до сіно-тибетської мовної сім'ї (разом з мовами тибетців, тангутів, бірманців і бутанців).
Мова ця - складова, ізолююча (слова не змінюються, тобто не мають граматичних форм), відрізняється музичним наголосом (4 тони) та жорстко фіксованим граматично значимим порядком слів. Письмо - ієрогліфічне, де кожен знак-ієрогліф відповідає певному тонованому в чотирьох регістрах складу. Але процеси, що розмили китайську антропологічну єдність, породили безліч місцевих діалектів, які поділяються на надзвичайно різні південну та північну групи.
Етнічну єдність середньовічних китайців забезпечували, по-перше, ієрогліфічна писемність; по-друге, давньолітературна мова “веньянь” (не плутати з наддіалектною офіційною середньовічною усною мовою), що склалася в середині I тис. до н. е., але вже в середині I тис. н.е. стала незрозумілою на слух (що не завадило їй до початку XX ст. використовуватись як єдино правильна літературна мова); і, по-третє (що найважливіше), - особливості психологічного складу, ментальність середньовічних “ханьців”. _Мешканці тогочасного Китаю вважали свою країну “Серединною державою” (“Чжун Го”), центральною і єдиною цивілізацією Всесвіту, “Піднебесної” (“Тянь Ся”), а себе - єдиним культурним народом на Землі. Всі інші народи вважалися “варварами”. Останні поділялися на “заспокоєних” (поневолених імперією) і “тимчасово бунтуючих” - тих, хто не визнавав світового панування китайського “Сина Неба” (тяньцзи) - “імператора”, причому до другого типу відносили персів, арабів, індійців, японців, а з розширенням географічних знань у Китаї - африканців і європейців.
Іноді на ці землі навіть призначалися губернатори, які за це отримували платню, мали певний штат чиновників, але, звичайно, ніякого відношення не мали до, приміром, “губернії Персія” (Боси). Усі дари, з якими приїздили до Китаю іноземні посли чи купці, розцінювались офіційною пропагандою як данина. Лише свій спосіб життя китайці вважали єдино культурним, а всі інші - “варварськими”.
Основу соціальної організації середньовічних китайців складала велика патріархальна родина (цзунцзу) - група споріднених сімей, що мали спільного предка по чоловічій лінії, певну господарську єдність і єдине прізвище, яке у китайців завжди стоїть на першому місці - за ним іде особисте ім'я.
Для тогочасних китайців було характерним міняти особисте ім'я людини протягом життя: в дитинстві всім давалося “молочне ім'я” (жумін), після повноліття - основне (мін), нарешті, після певної важливої події в житті, як правило, ще й друге ім'я - цзи.
Сімейний статус середньовічної китаянки був, як правило, дуже низьким. Щоправда, Китай бачив жінок при владі, і навіть у статусі імператора, але це сприймалося скоріше відхиленням від норми... Гаремна полігамія була поширена в середньовічному Китаї не менше, ніж у стародавньому, а кількість жінок і наложниць залежала лише від особистої волі та соціального статусу (а отже, й фінансових можливостей) чоловіка. Найбільші гареми тримали тяньцзи.
Одружувались рано, причому, як правило, вирішували цю проблему батьки шляхом заручин. Нормальним вважалося, коли нареченому виповнювалося 15 років, а нареченій_ - 14. Якщо ж хлопцю чи дівчині виповнювалося 17 і вони не мали “суженого”, вважалося, що потрібно негайно шукати йому (чи їй) пару, бо їхній час уже минув. Народжуваність завжди була високою, але й смертність сягала жахливих розмірів.
Крім того, бурхлива історія часто-густо руйнувала сім'ї і плодила сиріт, тому по всьому середньовічному Китаю, у тому числі в столицях, поширилася мережа дитячих будинків для покинутих дітей та сиріт.
Висока народжуваність давала можливість швидко компенсувати наслідки воєн, епідемій та стихійних лих, але й призводила водночас до надмірної експлуатації природних ресурсів країни. В Китаї, як ніде на середньовічному Сході, відчувався тиск людини на природу, що врешті-решт спричинило на початку II тис. н.е. другу екологічну кризу в історії “Піднебесної”.
Основою економіки в епоху середньовіччя, як і в давнину, залишалося сільське господарство, переважно - орне землеробство. Спочатку пануючими культурами були пшениця, просо і гаолян, але після господарського освоєння долини р. Янцзи з її теплим кліматом і достатком води з середини I тис. н.е. там почали масово вирощувати рис, який з тих часів став для китайців основним продуктом харчування. Саме успіхи рисівництва та пов'язаної з ним грядкової системи рільництва остаточно сформували визначальні риси китайського національного характеру - терплячість, працьовитість, скрупульозність до дрібниць у роботі, практицизм і критичне ставлення до будь-яких новацій.
З технічних культур вирощували переважно тутовий шовкопряд, чайні кущі, з часом - бавовник. Досить поширеним в Китаї було садівництво й городництво. На півночі вирощували яблука, персики, хурму, на півдні - цитрусові, банани, ананаси, лічжи. З городніх культур - огірки, цибулю, часник, боби тощо.
Справжню революцію на світанку середньовіччя пережила китайська система харчування. Окрім уже згаданого рису, ширше стали вживати рибу, овочі та м'ясо (биків, свиней, кіз, баранів, птиці, а для соціальних низів - собак та віслюків). Причому, на відміну від сучасної китайської кухні, яка обов'язково передбачає термальну обробку всіх продуктів, у ранньому середньовіччі, особливо на півдні країни, популярними були страви із “сирих” продуктів (у тому числі м'яса й риби). Страви поділялись на чжуши (“основна їжа”), з крупи чи тіста (пшениця, просо, рис), та фуши (“другорядна їжа”) з овочів, риби чи м'яса з приправами. Надзвичайно поширеною була китайська лапша, яку вживали між фуши та чжуши.ли, як і раніше, паличками з бамбуку, слонової кістки, срібла або з рогу носорога (бо вони, за повір'ям, рятували від отрути). Майже не вживали “ханьці” молока й особливо кисломолочних продуктів, підкреслюючи тим самим свою відмінність від кочових “варварів”; серед напоїв особливою популярністю користувався чай, який, щоправда, варили, а не заварювали як зараз. Пили також імпортні вина, рисову горілку і гаолянове вино (самогон), які вважали за необхідне підігрівати й пити теплими, бо вірили, що холодні спиртні напої погано впливають на здоров'я; причому спочатку пили чай, а потім - вино.
Одяг складався із штанів і розпашної куртки з поясом, яка запиналася тільки направо (теж на противагу кочовикам, які запиналися наліво).
За кроєм жіночий одяг майже не відрізнявся від чоловічого, чого не скажеш про зачіски. Чоловіки носили досить довге волосся, з якого робили за допомогою шиньйону зачіску “ковбасою”, покриваючи її путоу_ - головною пов'язкою, що вважалася обов'язковою для “сильної статі”. Лише до одруження хлопці просто носили довге волосся без зачіски. Жінки робили з довгого волосся найрізноманітніші зачіски й ходили, переважно, з непокритою головою, а дівчата до одруження зачісок не носили і ходили з волоссям, зібраним у пучок. Лише монахи голили голову. Мали місце в середньовічному Китаї і досить екзотичні звичаї: так, дівчата з царства Шу (південний захід Китаю) голили голову наголо, а із свого волосся робили шиньйон, мазали обличчя смальцем1. В епоху Тан (VII - IX ст.) і Юань (XIII - XIV ст.) в Китаї модними були степовий одяг та юрти, але мода минала - і поверталися давні звичаї.

_ Жінки із заможних сімей та представниці “розважальних професій” туго бинтували ноги з дитинства. Така стопа переставала рости і навіть у дорослих жінок залишалася дуже маленькою. Ходити такими ніжками було, звичайно, нелегко.


Традиційне китайське житло (фанза, фанцзи) мало каркасно-стовбову конструкцію. Стіни в ньому будувалися після даху і не несли основного навантаження. Будови зводились із сирцевої чи обпаленої цегли, трамбованої глини чи бамбука (переважно на півдні). Дерева не вистачало, тому його використовували лише у храмовому та палацовому будівництві. Основним будівельним матеріалом для спорудження фортець, палаців і храмів був камінь.
Особливості природно-кліматичних умов (обмеженість ресурсів) і господарської діяльності (рисівництво) разом з конфуціанською етикою виховали в середньовічних китайцях невтомну старанність, терпеливість, звичку вдовольнятися малим, повагу до старших у сім'ї і в державі (до імператора включно), покірливість перед начальством, вишукану ввічливість, шану до предків, але вони ж виробили в китайців прагматизм, що межував із користолюбством, лицемірство, раболіпство перед вищими та чванливість щодо нижчих, зашореність, відсутність ініціативи, шокуюче сластолюбство і неабияку національну зверхність.
Китай на світанку середньовіччя. Китай вступив в епоху середньовіччя, успадкувавши від давнини досить високу матеріальну й духовну культуру і розвинену державність, проте нерівномірність культурно-господарського розвитку різних районів великої території країни та деструктивні наслідки непродуманої агресивно-експансіоністської політики ханьських імператорів (що зробило ворогами імперії всіх її сусідів і виснажило внутрішні ресурси Китаю) спричинили глибоку соціально-політичну й економічну кризу в державі. Наприкінці II ст. н.е. імперія Хань переживала глибокий занепад економіки, кризу влади та зовнішньополітичної могутності.
На перший погляд цивілізаційні успіхи імперії Пізня (Східна) Хань (25 - 220 рр.) були вражаючими. У 105 р. євнух імператорського палацу Цай Лунь розробив дешевий спосіб виготовлення паперу (з кори дерев, коноплі, ганчір'я і старих рибальських сіток), що удешевило державне діловодство і зробило доступнішими для простого люду знання: раніше книги на елітарному шовку були надзвичайно дорогими, а дешевшу книгу, написану на бамбукових паличках, могли перевезти лише кілька волів. Великий винахідник Чжан Хен склав першу на планеті карту зоряного неба і створив перший у світі сейсмограф, а ім'я історика Бань Гу обезсмертила його славетна “Хань шу” (“Історія династії Хань”). Щоправда, чесних істориків ніколи не любили, тому Бань Гу помер у в'язниці.

_ Видатними вченими епохи були математики Чжан Цан і Ген Шоучан, філологи Ян Сюн і Сюй Шень, філософ Ван Чун. Високого рівня розвитку досягла ханьська медицина, яку прославив лікар Хуа То із Цзяоцзюня. Він лікував травами, гімнастикою, припіканнями, проколами й навіть робив хірургічні операції, використовуючи для анестезії відвар коноплі, але і його життя закінчилося трагічно.



_ На селі ширше стали використовувати для оранки волів, а винахід у 31_р. Ду Ши плавильних печей з повітряним піддувом забезпечив виробників масовими й дешевими залізними знаряддями праці. Проявили свої таланти славетні ханьські агротехніки (Ван Цзін, Фань Шеньчжи), а в галузі ремесел з'явились нові, небачені досі технології: для видобутку чавуну й випарювання солі почали застосовувати як пальне природний газ. Але економічне піднесення залишалося відносним.
При врожайності в середньому в 3 даня (180 кг) з одного му (0,05 га) село, внаслідок дефіциту родючих земель, завжди голодувало: сім'я з 4 - 5 осіб отримувала ділянку, розміри якої не перевищували 25 му, а для нормального харчування однієї людини потрібно було 1,5 - 2 даня зерна на місяць2. Прогресуюче зубожіння підданих примусило владу скоротити податки до 1/30 врожаю і ліквідувати подушну подать у 120 монет з людини3. Для забезпечення фінансових потреб держави застосовувався продаж державних рангів і посад, що набув велетенських масштабів. Це, звичайно, аж ніяк не сприяло високому професіоналізму чиновництва. Й хоча загальна кількість службовців становила майже 150 тис. осіб, порядку в державних справах більше не стало.
Навіть у мирний час пізньоханьська економіка не могла похвалитися великими успіхами. До того ж лаври “володарів світу” не давали спокійно спати імператорам Східної Хань, і непомірні військові витрати доруйнували продуктивні ресурси країни. Навіть чиновникам (крім високопоставлених) зарплати перестало вистачати на життя, що породило масову корупцію й продажність апарату, а конкретне виробництво в умовах економічного розвалу, воєн і процвітаючого хабарництва стало повністю нерентабельним - і всі (як це завжди буває, коли економіка гине) кинулися в торгівлю, спекуляцію або в “рекет”. Ханьський учений Ван Фу так описує тогочасний Китай: “Зараз усі кидають землеробство та шовківництво і прямують у торгівлю. Запряжені волами й кіньми вози заповнили шляхи, нероби, що шукають удачу, заполонили міста...”4 Різко зменшилася кількість посівів, а без сільськогосподарського виробництва почали вимирати міста (кількість останніх скоротилася більше як у два рази). В країні запанував голод і канібалізм, коли “дружини поїдали чоловіків, а... чоловіки поїдали дружин”5. Загальну військову повинність давно скасували, але професійна армія не стала дешевшою, а війни - переможними. До всіх бід додався розклад політичної верхівки суспільства, державні справи почали вирішувати через гарем євнухи.
Слід зазначити, що в тих випадках, коли кастрація не була повною, то часто-густо євнух, позбавлений можливості мати дітей, усе ж міг потішати нудьгуючих наложниць. Зрозуміло, що такі євнухи були цілком задоволені своєю долею, а їхнє слово ставало законом для наложниць, бо конкуренція серед жінок значно перекривала можливості гаремних наглядачів-слуг. У 102 р. вперше в історії Китаю євнух Чжен Чжун став “князем” (хоу), а в 135 р. євнухам дозволили мати приймаків з усіма правами законних дітей. “Родичі” євнухів ставали впливовими чиновниками, а кастрацію вилучили з переліку покарань. Справа доходила до абсурду: ті, хто мріяв про швидку кар'єру, іноді добровільно себе калічили, щоб потрапити на службу до гарему.
Запеклу боротьбу проти клік євнухів повело чиновництво, але їхнього лідера Лян Цзі (середина II ст.) хроніки змальовують людиною з хижою, як у сови, головою, злим поглядом і млявою мовою, алкоголіком і азартним гравцем за державний кошт. Хабарі та безконтрольне марнотратство стали масовими, а доноси й експропріації - нормою життя.
Гризня євнухів і продажного чиновництва остаточно “звільнила” двір від чесних і талановитих спеціалістів, а ті, хто залишився, мріяли про наживу, а не про славу держави. Остаточно розклалася армія, куди замість патріотів йшли “молоді негідники”. Це змусило ханьський двір спочатку платити “відкупні дари” сусідам (на ці потреби витрачалося до 7 % бюджету), а потім - брати кочовиків на службу. “Варваризація” війська зробила непотрібними архаїзмами в армії поняття “патріотизм” і “батьківщина”. Чиновники та євнухи по черзі писали один на одного доноси, терор став масовим явищем.
Ідейною зброєю чиновників були книги великих конфуціанців (Кун-цзи, Мен-цзи, Дун Чжуншу тощо), й тому, шукаючи ідеологічну противагу, євнухи звернулися до даосизму та екзотичного буддизму: у 160-х роках культи Лао-цзи і Будди офіційно ввели при дворі. Але прагматикам-китайцям не сподобалися незрозумілі проповіді буддійських місіонерів про ілюзорність світу та нірвану, тому криза державної конфуціанської доктрини породила в народі не тотальну буддизацію, а ренесанс даосизму, з яким пов'язаний крах ханьської державності.
Авторитет одержавленого конфуціанства катастрофічно занепадав, буддизм був чужим, а самітники-даоси свій народ лікували, допомагали у випадках, коли потрібно було когось приворожити або отруїти, виступали акушерами й захисниками від банд мародерів, використовуючи секрети даоських шкіл єдиноборств.
Наприкінці II ст. н.е. ситуація в низах суспільства максимально загострилася, й водночас різко зріс авторитет опозиційних релігійних сект, серед яких найвищий успіх випав на долю даоської “Тайпіндао” (“Шлях великої рівності”) та її вождя Чжана Цзюе із провінції Хебей.
Чжан Цзюе був потомственим даосом-лікарем, на початку 170-х років, під час епідемії, здобув неабиякий авторитет і популярність серед простолюдинів і почав проповідувати свої погляди на суспільний устрій Китаю. Він пророкував близьку загибель неправильних ханьських порядків, які називав “Синім Небом”, і перемогу “Жовтого Неба” справедливості, причому початок нової ери, на його думку, мав наступити в 184 р., який у Китаї називався роком “дерева-миші” (цзя-цзи) - першим роком 60-річного циклу (своєрідного китайського “століття”). Із своїх наелектризованих адептів Чжан Цзюе створив воєнізовану релігійну секту з 36 братств - фанів _(майбутніх військових загонів) із залізною дисципліною та чіткою ієрархією.

_ Від простих сектантів вимагалося брати участь у “богослужіннях” (возливанні жертовного вина), платити податок на утримання сектової верхівки, готуватися до війни за “Жовте Небо Справедливості” та виконувати команди начальника фану (“Возливателя жертовного вина”), над яким стояв сектовий “генералітет” (“головні возливателі”) на чолі з Чжан Цзюе. Від усіх сектантів вимагалася беззастережна віра у свого вождя і повна відвертість. Порушників закону тричі прощали, а якщо ті не виправлялися,_ - страчували.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка