Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка20/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   48
Припинення усобиць, стабілізація законодавства та влади, майнова захищеність і повернення надій на краще життя сприяли деякому зростанню японського господарства в ХVІI ст., піднесенню матеріального й духовного добробуту населення. Протягом століття в країні удвоє збільшилася площа оброблюваних земель, що в умовах дефіциту на островах придатних для обробітку грунтів було показником справжнього економічного піднесення. Податки на селян (на користь держави і даймьо) становили від 40 до 70 %, давалася взнаки також система кругової поруки і система прописки (селянин був прикріплений до землі), а в 1643 р. сьогунський указ “Про регламентацію селянського життя” зобов'язав селян вживати в їжу лише грубі злаки, заборонялося носити одяг із шовку.

Політика самоізоляції сприяла загальній “японізації” японської культури, розвиткові власних фундаментальних традицій, коли слова “патріотизм”, “гордість за свою історію та культуру”, “дослідження своїх цивілізаційних коренів” не були пустим звуком. Традиції славетних майстрів чайної церемонії розвивав у ХVІI ст. Фурута Орібе. У жанрі живопису зажили слави баталіст Тоса Міцуйосі (1539 - 1613), засновники урочисто-монументального стилю сьоїн з родини Кано (Ейтоку, Санраку, Сансецу, Тан'ю та ін.). Визнаним майстром монохромного живопису стилю ямато-е був Огата Корін (1658 - 1716), якого називають “найбільш японським з усіх японських живописців”. Класиками мистецтва живописної гравюри вважаються Іваса Матабей (1578 - 1650) і Торії Кійонобу (1664 - 1729).


Про рівень розвитку освіти свідчить утворення в 1633 р. Центральної Академії в Едо, засновником якої був видатний науковець Хаясі Радзан (1583 - 1659). Поширення розбірного шрифту дало можливість забезпечити країну дешевими друкованими книгами (протягом ХVІI ст. видано 457 назв). Справжній прорив в історичній науці, особливо в галузі джерелознавства, здійснили Міто Міцукуні та Кадо Адзумамаро (1669 - 1736). Поряд з ними в цей час плідно творили видатні філософи, поборники антисьогунської проімператорської опозиції Іто Дзінсай (1627 - 1705), Каїбара Екікен (1630 - 1714) і Муро Кюсо (1658 - 1734). Знайомство з досягненнями європейської технократичної цивілізації дало поштовх розвиткові в Японії природничих наук. Прославленими вченими були, зокрема, математик Секі (Кова) Такакадзу (1623 - 1708), ботанік-енциклопедист Іно Дзякусуй (1655 - 1715), економіст Араї Хакусекі (1657 - 1725).
У царині літератури світових вершин сягнула творчість прозаїка-новеліста Іхара Сайкаку (1642 - 1693) та поета Мацуо Басьо (1643 - 1694), який перетворив на високе мистецтво тривірш хокку (хайку). В ХVІI ст. виник театр кабукі (де спочатку грали тільки жінки, а з 1629 р. - чоловіки) і театр ляльок дзьорурі (засновником якого став оповідач казок Такемото Гідаю (1651 - 1714). Сценарії для них писав класик японської драматургії Тікамацу Мондзаемон (1653 - 1724).
Мистецтво художньої ілюстрованої ксилографії започаткував у Японії видатний художник, різьбяр і друкар Моронобу Хісікава (1638 - 1714). Широкою популярністю користувалися твори видатного скульптора-проповідника Енку (1628 - 1695). Неперевершеним майстром ікебани сучасники вважали Ікенобо Сенко (ХVІI ст.), чудові вази для котрого виготовляв Огата Кендзан. Саме в цей період розквітнуло мистецтво нецке (поясних брелків).

У ХVІI ст. японське суспільство, що базувалося на східних цивілізаційних принципах, досягло апогею у своєму розвитку, та зрештою на рубежі ХVІI - ХVІІI ст. воно потрапило в глухий кут.


На 30 % збільшився в ХVІI ст. валовий збір рису. Швидкими темпами зростало населення (з 18 до 26 млн). У сільському господарстві широко культивувалися такі культури, як квасоля, морква, гарбуз, шпинат, солодка й біла картопля, тютюн, бавовник, цукрова тростина, тутові дерева. В іригації почали активно використовувати водне колесо, а на полях як добрива використовували не тільки гній, а й сушену рибу та макуху. Кількість городян сягнула 4 - 4,5_ млн, а міста Едо, Осака, Кіото, Сакаї, Нагасакі, Фусімі, Хаката, Нагоя, Канадзава, Хіросіма стали торговельно-ремісничими центрами загальнодержавного значення. Виникла регіональна спеціалізація: на півночі Кюсю виготовлялися фарфор і бавовняні тканини; Кіото й Нара поставляли парчу, саке, шовкові, металеві та лаковані вироби; Нагоя - кераміку й фарфор; Нагано - шовк; Сацума - цукор, Тоса й Тьосю - рисовий папір тощо. Формувався загальнояпонський ринок, а біржа м. Осака диктувала ціни на рис, рибу та овочі по всій країні. Виникли перші фінансові акули-монополісти (кабунакама): родини Йодоя, Міцуї, Коноїке та ін., які контролювали всю цінову політику. Набули поширення мануфактури, а міста Сакаї, Хаката, Осака й Нагасакі здобули статус незалежних міст на правах самоуправління.
Але досягши максимуму на рубежі ХVІІ - ХVІІI ст. традиційна Японія впала у стагнацію. Монополісти, захопивши ринок, використовували ціни як невичерпне джерело власного збагачення та обкрадання більшої частини населення, а даймьо і сьогунів вони задобрювали періодичними пільговими кредитами й хабарями. Падіння життєвого рівня, доходів людей, у свою чергу, призвело до спустошення державної скарбниці, бо “вибивати” податки з платників ставало дедалі складніше.
Ускладнила ситуацію легковажна політика п'ятого сьогуна династії Токугава Цунайосі (1680 - 1709), який так активно транжирив гроші, що заліз по самі вуха у боргову кабалу до лихварів. Люди прозвали його “собачим сьогуном” за велику любов до домашніх тварин, яких у сьогунському палаці тримали сотнями. Держава-банкрут вдалася до пожежних заходів з метою зберегти свій фінансовий імідж - до псування монети (крім золота туди стали домішувати срібло), що призвело до її катастрофічного знецінення, інфляції та цінової лихоманки.
У різних районах країни періодично відбувалися неврожаї та голод, спалахували епідемії тифу, дизентерії, холери. Постійно зменшувалася кількість оброблюваних земельних площ, падав валовий збір зерна, хронічно дефіцитним став державний бюджет. Жахливих розмірів набув процес розорення самураїв як стану - вони масово ставали ронінами (бродячими самураями, що не мали сюзерена). Суспільство опинилося в глибокій кризі, вихід із якої в рамках традиційних структур став неможливим. Японія прощалася з середньовіччям.
1 Повесть о доме Тайра: Эпос (ХІII в.) / Пер. со старояп. И.Львовой. М., 1982. С.159.
2 Ходзьокі (Записки з келії). Токіо, 1981. С.55.
3 Цит. за: Varley H.P. Imperial Restoration in Medieval Japan/ New York; London, 1971. P.133.
4 Цит. за: Искендеров А.А. Тоётоми Хидэёси. М., 1984. С.22.
5 Цит. за: там само. С.85.
6 Цит. за: там само. С.208.
7 Цит. за: там само.
Лекція 8
Тибет

Природно-кліматичні умови


Тибетський середньовічний етнос
Тибет на світанку середньовіччя
Тибетська імперія (629 - 842)
Держава тангутів (982 - 1227)
Тибет за часів політичної анархії. Зародження ламаїзму
Утворення теократичної держави далай-лам. Занепад суверенної тибетської державності
Природно-кліматичні умови. Тибет (“Дах світу”) являв собою гігантське плоскогір'я, розмежоване по центру Трансгімалайським хребтом і обмежене на півночі високими горами Куньлунь, а на півдні - найвищими на землі вершинами Гімалаїв. На Півночі Тибету розташовані сухі, холодні високогірні рівнини, де мало опадів, різкий континентальний клімат, небагата рослинність, і де навіть у липні на поверхні бувають уранці заморозки. Південніше Трансгімалаїв - тепліше, вологіше, очі радують живописні річкові долини Цангпо (Брахмапутри) та її притоків, але терени тут також високогірні, а тому в повітрі явно бракує кисню. Третьою складовою Тибетського нагір'я є Шаншун (Північно-Західний Тибет), куди за панування низьких температур ущелинами річкових долин Дзачу (Меконгу), Янцзи та Нагчу (Салуїну) немов по коридору регулярно прориваються мусонні дощі з Індійського океану. Тут дуже холодно й дуже сиро (майже щоденно - зливи). Гори покриті лісами, в яких водиться безліч всілякої звірини (яки, антилопи, архари, зайці, ведмеді, вовки, лисиці). Озера багаті рибою, зокрема лососевими й короповими. Але людям у постійно вологому й холодному кліматі Шаншуну жити важко, тут навіть дрова не хочуть горіти. Лише у південно-східній окраїні плоскогір'я переважає теплий субтропічний клімат.
До цієї класифікації треба додати ступінчате природно-кліматичне районування по вертикалі - звичайне для будь-яких гір (від субтропіків глибоких долин до високогірних тундр та вічних снігів вершин).
Тибетський середньовічний етнос. Строкатий рельєф породив безліч кліматичних зон, ландшафт, природа й температури котрих залежали від багатьох показників (абсолютної широти й довготи, наявності чи відсутності мусонних опадів тощо), тому мешканці Тибету з давнини жили досить ізольовано один від одного (“В кожній долині - своя мова, у кожного вчителя - своє вчення”1). На заході, у верхів'ях р._Інд, мешкали мони й дарди - арійські землеробські племена європеоїдів, які расою, мовою та культурою ріднилися з мешканцями Паміру й Північно-Західної Індії; у пекельних природних умовах Шаншуну блукали близькі до саків племена мисливців, рибалок і збиральників; на сході пасли на гірських пасовиськах овечі отари монголоїдні тибетомовні пастухи кяни (цяни), а в долинах займалися рільництвом жуни, але глобальні етнополітичні зміни в Євразії на межі давнини й середньовіччя якісно змінили етнічну карту Тибету. Дардів і монів із їхніми замками включили в свою державу ефталіти, а кяни пережили розкол: “традиціоналісти” (нголоки, банаги) продовжували займатися кочовим тваринництвом (розводили яків, овець, кіз, волів), а “новатори” (боти), покинувши чисте кочівництво, змішалися з жунами, перейняли навички землеробства (пшениця, ячмінь, гречка, горох, рис) і дали початок тибетській народності з гібридною, рільничо-тваринницькою культурою, коли землеробство в долинах (ронг) сполучалося з випасом худоби на гірських схилах (дрог), а між цими двома рівнями плодоносили фруктові сливові сади (шинг) - і все це в межах одного селища! Попутно тибетці розвивали ткацтво і плавили метали (залізо, срібло, мідь).
Природа не балувала тибетців. Люті вітри з заходу видували родючі грунти, довга холодна зима й снігопади губили худобу, весняні паводки загрожували грязьовими лавинами, влітку цілими днями йшли дощі. Лише холодну осінь полюбляли за ясну й безвітряну погоду. Суворий клімат виховував у тибетцях терплячість, витриманість й залізну волю, а синкретичність господарства давала можливість вижити: худоба давала добрива для землеробства (каторжна праця - тягати в кошиках гній на поля - вважалася суто жіночою справою), садові посадки захищали поля від ерозії, а сіно й солома (побічний продукт рільництва) давали можливість прогодувати худобу в разі втрати пасовищ.

Свій одяг тибетці виготовляли переважно із шкір та вовни. Він складався з унтів (лхампой), панталон (гутун) і сорочки (огчжу), на яку надягали своєрідну жилетку й халат (чуба). Жінки ходили простоволосими, а чоловіки носили найрізноманітніші капелюхи. Вживали в їжу пшеничні та ячмінні коржі, м'ясо й сливи (іноді рис і гречку), пили молоко, пиво та чай з молоком і сіллю. У сімейних відносинах чудово уживалися полігамія та поліандрія, причому ідеалом вважалося одруження кількох братів на одній нареченій або кількох сестер з одним нареченим.


Китайці писали про тибетців, що це “народ надзвичайно хоробрий, загинути в бою вважається у них щастям, померти від хвороби - нещастям. Немов тварини, вони вкрай терпляче витримують холод, навіть жінки при пологах не ухиляються від суворості клімату”2.

Так на рубежі нової ери зародився тибетський етнос зі своїми неповторними типом господарювання, психологічним складом і культурно-побутовими традиціями.


Тибет на світанку середньовіччя. ІІІ - ІV ст. стали переломними в політичній та культурно-господарській історії Тибету. Раніше всі народи нагір'я поклонялися різним богам, а їхні криваві культові ритуали залишалися ще досить примітивними, але на світанку середньовіччя закордонні місіонери принесли в Тибет нову релігію, а з нею - нові політичні, культурні й господарські традиції, які напрочуд вдало прижилися в тибетських умовах. Називалася ця релігія бон (її європейський аналог звався мітраїзмом).
Безпосередня історія бону починається одночасно з проповідями Заратуштри (Зороастра), з яких синкретична релігія індо-іранського дуалізму розпалася на зороастризм і бон-мітраїзм. Засновником “світлої релігії світла й правди” вважається проповідник Шенраб (Шенрабмібо) родом із країни Елам (на кордоні Месопотамії та Південно-Західного Ірану). Прийняття Ахеменідом Ксерксом (VI ст. до н.е.) зороастризму не залишило гнаним мітраїстам шансів на ідейну перемогу в стародавньому Ірані. Послідовники Шенраба емігрували й розсіялися по всій Євразії від Риму до Монголії, і в перших століттях н.е. бон спочатку через ефталітів потрапив до Шаншуну (країна Гільгіт), а потім прийшов і до тибетців.
Oкрім ораторських здібностей, бонські проповідники (шени) вміли ворожити, чаклувати, лікувати й убивати травами та гіпнозом, володіли секретами телепатії, і навіть запевняли, що можуть регулювати погоду, тому результат їхньої пропаганди виявився блискавичним: тибетці масово прийняли мітраїзм.
Священну книгу Шенрабмібо переклали тибетською (так виник священний бонський канон Тибету - Лубум). По всій країні були створені осередки бонської церковної організації з відповідною ієрархією, кліром, організованим культом і тенденцією втручатися в політику. Мітру тибетці звали Кунтуцзангпо (“Всеблагий”), а Матір-Землю - або як ніжну “Велику Матір Милосердя й Любові”, або як гнівну “Славну царицю трьох світів” (Неба, Землі та Підземно-Підводного царства). Жерці бону (шени) здобули колосальний авторитет, носили білий одяг і викликали пошану в простих адептів масштабністю й кривавістю урочистих музично-жертовних містерій.
Засилля шенів стурбувало деяких племінних вождів, проте зупинити мітраїзацію Тибету вони не змогли, й змушені були поділитися владою з пришельцями, тим паче, що шени принесли нові, інтенсивніші технології. На Тибеті з'явилися іригація (що різко збільшило продуктивність рільництва й садівництва), мостобудівництво (сприяло товарообміну), ткацький верстат, у тваринництві з'явилися ефективніші від попередньої тяглової худоби гібридні породи мулів (помісь віслюка й коня) і хайників (помісь яка й корови).
Карколомне зростання продуктивності господарства сприяло швидкому демографічному піднесенню (населення плоскогір'я сягнуло 2,5 - 3 млн чоловік, що збігається з показниками ХХ ст.), а збільшення обсягів додаткового продукту створило сприятливі умови для інтенсивного державотворення, але возз'єднання племінних вождівств не влаштовувало бонську церкву. Сильна, централізована влада могла стати серйозним конкурентом для шенів, а пам'ять про ахеменідські переслідування аж ніяк не спонукала їх до підтримки ідеї могутньої деспотії, тому в середньовіччя тибетці вступили розділені “на безліч родів, які не мають правителя і не визнають єдиновладдя, а живуть общинами”3. 17 - 20 князівств постійно воювали між собою, а ті з “царів” (цeнпо), які загрожували бонській владі, швидко розплачувалися за це життям. Однак перманентна тотальна різанина, що тривала століттями, втомила людей, і врешті-решт процес консолідації почався.
Збирати єдину державу почав удачливий вояка і реформатор Намрі (570 - 620) - вождь племені Ярлунг. Суспільство поділялося тепер на три стани: аристократів, з яких формувався державний апарат (радники, чиновники, придворні, воєводи, гвардійці тощо) і котрим як бенефіції давали на час служби кхол-юл (“землю за службу”); вільних простолюдинів - які платили “царю” (ценпо) ренту-податок за користування землею і служили в разі війни у війську; а також трен (особисто залежних) - котрих позбавляли земельних ділянок і права служити у війську “за шкідливі думки, гордість, неприборканість”4. Владні структури утримувалися за рахунок доходів із земель “царського домену”, податків із простолюдинів і майна страчених злочинців, проте грошей на утримання армії та чиновників бракувало - і Намрі як талановитий полководець знайшов вихід у війні.
Шлях мілітаризації виявився надзвичайно продуктивним. Війна (військова здобич і данина з поневолених народів) ситно годувала військо, а задоволена добробутом армія молилась на ценпо, якому тепер, здавалося, не були страшними шени. Намрі об'єднав під своєю владою весь Південно-Східний Тибет, здійснив кілька вдалих походів у Східну й Центральну Індію, вибив з Тогону тюркютів. Одначе в 620 р. Намрі втратив обережність й одразу ж поплатився за це: його умертвили шени.
Після смерті вождя суперечності створеної завоюваннями держави проявилися на повну силу. Повстали підкорені племена (наелектризовані бонськими жерцями), перeгризлися за владу аристократичні роди, збунтувалися невдоволені жорстокістю й несправедливістю царського суду трен тощо. Кривава війна всіх проти всіх тривала дев'ять років, і тільки коли підріс і ступив на престол Сронцзангамбо (син Намрі), в державі страшними репресіями вдалося відновити порядок. Опорою централізації знову стала збідніла в період усобиць армія, яка пам'ятала про “золоті часи” Намрі, коли переможні завоювання давали гвардійцям добробут, повагу підданих і впевненість у майбутньому. З такою опорою можна було діяти енергійніше, і молодий 13-річний (!) ценпо Сронцзангамбо (629 - 649/650) - “людина відважна й з великими здібностями”5 - навів порядок драконівськими методами (вісім вищих вельмож за спробу вчинити опір вінценосний юнак зарубав власноручно, а решту “бунтівників” віддав на розправу гвардійцям). Шенам ценпо довіряти більше не міг. У пошуках підтримки він звернув увагу на невелику общину бритоголових монахів, які прийшли в VI ст. до Тибету з Непалу. Це були буддисти.
Тибетська імперія (629 - 842). Буддійські монахи не вимагали великих видатків на утримання, вгамовували своїми проповідями ілюзорності світу соціальну напругу. До того ж їхнє вчення було в пошані у танського імператора Тай-цзуна (Лі Шиміня, 627 - 649) та непереможного північноіндійського царя Харші (616 - 646/647) - всевладних, стабільних і самодержавних володарів. Що ж до глибини філософських висновків, масштабності й переконливості обіцянок - тут буддисти могли позмагатися навіть із шенами. Адепти буддизму, зі свого боку, залишаючись чужинцями для більшості прагматиків-тибетців, не відчували себе впевнено без владної підтримки, а тому всіма силами ратували за стабільну й сильну царську деспотію. Союз “трону й буддійського вівтаря” виявився вигідним для обох сторін - і тому відбувся.
Цитаделлю й символом нового порядку стала нова державна столиця Лхаса (“Земля небожителів”), заснована Сронцзангамбо у 639 р. Державний статус буддизму закріпили династичні шлюби ценпо з китайською принцесою Вень-чень (637 р.) та непальською княжною Брікхуті (639_р.), кожна з яких прибула до Лхаси з юрбою буддійських радників, озброєних священними сувоями, реліквіями і т. ін. Влада отримала досвідчених політиків, дипломатів, психологів.
Зусиллями буддиста Тхонмісамбхоти на базі індійського алфавіту деванагарі була створена перша тибетська азбука (з 34 знаків). Лхасу прикрасили чудові храми, а з Китаю прибули спеціалісти по виготовленню шовку, вина й будівництву млинів. Пожвавилася тибетська зовнішня торгівля: з Китаю імпортували чай, фарфор, папір і шовк, із Індії - книги, парчу, корали й ліки; а продавали - золото, срібло, сіль та якісні вовняні тканини. Почався масовий переклад на тибетську мову священних буддійських книг.
Сронцзангамбо проголосили уособленням “бодхісаттви милосердя” Авалокітешвари, але милосердя ценпо змушений був постійно відкладати на майбутнє. Буддизм заперечує вбивства, тому армію Сронцзангамбо в буддизм не святив - і очолювані кривавими бонськими жерцями, під бойовими прапорами, на яких красувався грізний лев, його вояки завоювали весь Тибет, Бутан, Ассам, поневолили Непал.
Війна задовольняла й годувала військо, а воно вірою та правдою служило царю, придушуючи будь-які прояви невдоволення. Парадний ганок царського палацу Лхаси постійно прикрашали “вирвані очі, відрізані голови, кінцівки та інші частини тіла людей”6.
Проте засилля іноземних радників при дворі й укладення династичних шлюбів із сусідами (з якими тепер неможливо було воювати) викликало невдоволення серед аристократів, а вільним простолюдинам (яким теж раніше перепадало дещо від військової здобичі) замість походів, що приносили славу й прибуток, пропонували тепер не вживати м'ясо, сидіти на пісній їжі та рятувати душу, гублячи тіло. Войовничим тибетцям це не могло подобатися - і в 639 р. “одягнені в біле” шени скинули Сронцзангамбо й посадили на престол його сина Гунрігунцзана (639 - 644). Титанічними зусиллями в 644 р. Сронцзангамбо повернув собі трон, та повернути колишню могутність не зумів, і коли в 649/650 р. помер - посада ценпо виявилася зовсім номінальною. До влади прийшов типовий бонець, “великий радник” Донцзан із роду Гар, який “не знав грамоти”7, зате поновив успішні війни з Китаєм та індусами і захопив Східний Туркестан - а отже, й контроль над частиною прибуткового “Великого шовкового шляху”. Та кривава й дика влада тибетців швидко розчарувала гордих дардів і монів, багатих купців Центральної Азії та невловимих нголоків. М'якіший режим Танів виглядав за цих обставин значно привабливішим, тому війни з Китаєм перестали бути успішними й переможними для Тибету, а рід Гар, захопившися зовнішньополітичною експансією, проспав внутрішнього ворога.
Ценпо Дуйсрон (679 - 703) ступив на трон малолітнім, але тільки-но підріс - зібрав у 699 р. всіх вірних соратників під приводом облавного полювання і, скориставшися відсутністю основних сил уряду Гар (армія воювала з Китаєм), раптово атакував і перебив понад 2 тис. поборників мілітаристської диктатури.
Рід Гар вирізали, але усобиці тривали. Тибет ослаб, напади на Китай у 700 - 702 рр. завершилися поразкою горян, а в 703 р. ценпо Дуйсрон загинув під час походу на Індію, де його розбив кашмірський цар Лалітадітья (700 - 736). Лише в 705 р. аристократичні родини Ба і Дро відновили силою зброї порядок у державі. (Виграли від тансько-тибетської виснажливої різанини тільки “блакитні тюрки”, які відродили свій каганат на рубежі VІI - VІІI ст.)
Тільки у 720 р. війни між Танами і Тибетом поступово затихли, а кордони визначив природний рельєф: на рівнині латна кіннота китайців зминала тибетську піхоту, а в горах заковані в залізо горяни (“шоломи й лати їхні чисті й світлі, й покривають усе тіло, крім очей”8) засипали танців хмарами стріл та градом каміння з пращей - і громили ворожу кавалерію.
У подальшому тибето-танські війни спалахували ще не раз, так і не змінивши суттєво географію кордонів, зате під час заколоту Ань Лушаня Тани самі запросили тибетців на допомогу для придушення “бунту”. Скориставшися ситуацією, тибетці пограбували й випалили половину території Китаю, у 763 р. окупували Чан'ань (захопивши там багату здобич), а потім уклали з Танами мирний договір згідно з бонським ритуалом (з принесенням у жертву коней, биків, собак, свиней та овець). Одначе ніякі зовнішньополітичні успіхи не могли усунути буддійсько-бонські суперечності, тим паче, що адептами буддизму залишалися іноземці, а корінні тибетці, як і раніше, сповідували бон.
Розв'язка настала в 755 р., коли в Тибеті спалахнула епідемія віспи. Черговий ценпо Меагцом (704 - 755) помер, залишивши лише малолітнього спадкоємця. Скориставшися певним політичним вакуумом, шени приписали заразу чарам іноземців - і всіх буддистів силою вигнали з країни. Новому ценпо Тісрондевцзану (755 - 797) на момент коронації виповнилося всього вісім років, тому уряд очолили регенти - аристократи Машан (Мажан) і Такралукон - рішучі противники буддизму.
“Сановники видали закон, який забороняв сповідувати буддизм, а також ужили ряд інших заходів по викоріненню буддизму”9. Зокрема, були зруйновані всі буддійські храми, а центральну кумирню Лавран демонстративно перетворили на бійню. Тепер “у Центральному Тибеті не існувало жодного монастиря, і як народ, так і цар були однаково темними в законі Будди”10.
Здавалося, що бон переміг назавжди - та ця ейфорія підвела шенів. Машан знав, що буддистам заборонено вбивати, і втратив обережність. Його хитрі супротивники заманили всевладного міністра до підземної печерної гробниці й завалили вихід камінням. Замурований живцем, Машан помер, але формально ніхто його не вбивав. А далі, скориставшися відсутністю 130-тисячної пробонської армії (вона в цей час грабувала Китай, “придушуючи” заколот Ань Лушаня), поборники буддизму повернули до Лхаси своїх соратників, спалили частину бонських книг (решту включили до буддійського канону), здійснили чистку державного апарату й оголосили ценпо Тісрондевцзана всесильним самодержавним володарем - уособленням бодхісаттви мудрості й просвіти Маньчжушрі. В Тибеті запанувала напівтеократична буддійська деспотія на чолі з обожнюваним царем. Коли навантажена багатими трофеями армія повернулася додому, було вже пізно: переворот відбувся.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка