Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка21/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   48
Знешкодивши опозицію, молодий ценпо діяв швидко і рішуче. Для активізації буддійської пропаганди до Тибету були запрошені сотні впливових проповідників. Із Непалу прибули монахи Шантіракшита й Камалашила, з Індії - “великий учитель” Падмасамбхава, а з Китаю - апологет чань-буддизму Хешан. Проте для влади необхідне військо (а воно складалося з бонців). Сам же ценпо був життєлюбом, войовничим, гордим і владним правителем - тому й бон не забував, твердячи: “Щоб мені самому втриматися, бонська релігія потрібна так само, як буддизм; щоб захищати життя підданих, обидві потрібні; щоб здобути блаженство, обидві потрібні. Жахливий бон, шанобливий буддизм; тому я зберігатиму обидві релігії”11.
Спочатку такий політико-релігійний інфантилізм дав непогані плоди.
В умовах відносного внутрішнього примирення розквітло мистецтво тибетського іконопису (тан-ка), портретної скульптури, масштабної монументальної архітектури (символом якої став величний царський палац-фортеця Потала у Лхасі, який почали будувати в VІI, а завершили аж у... ХVІI ст. - масштабність зодчества вклалася всього в тисячу років!).
У 781 р. ганебний для себе мир підписав з Тибетом Китай, а в 791 р. вояки ценпо завоювали на заході Тибету землі дардів і монів, об'єднавши у складі єдиної імперії все нагір'я. Але на цьому успіхи припинилися.
Китай залишався Тибету ворожим, із півночі нависали уйгури-маніхеї (найкривавіші гонителі усього буддійського), а завоювання Західного Тибету занепокоїло арабів, і могутній багдадський халіф Харун ар-Рашид (786 - 809) розпочав війну з тибетцями. Війна на трьох фронтах швидко виснажила обмежені ресурси Тибетської імперії, до того ж далися взнаки всі вади політики бонсько-буддійського співіснування, яку проводив Тісрондевцзан. Ценпо хотів усім <%-2>догодити, а тому для всіх став поганим і втратив владу в 797_р.
Тісрондевцзан став жертвою чорної магії шенів, а можливо його отруїла дружина-тибетка, яка завжди схилялася до бону і не любила буддизм. Як би то не було, а в 797 р. новим ценпо став його син Мунецзанпо.
Війни й усобиці виснажили країну. В пошуках виходу цар Мунецзанпо (797 - 798) проголосив себе “ворогом багатих” і почав силою конфісковувати майно у знаті. Проте в самому розпалі масових експропріацій (коли у заможних вилучили “на користь бідних” усе золото, срібло, перли, бірюзу й одяг) безглуздого сина отруїла власна мати.

Наступні десятиліття промайнули під грізний акомпанемент перманентних інтриг, зрад, убивств, воєн і усобиць; криза вразила і бон, і буддизм, і державу. Потрібні були реформи, і їх спробував здійснити фанатичний буддист ценпо Ральпачан (817 - 839). Раніше буддизм у Тибеті проповідувався тільки у формі махаяни, адепти якого вбачали “спасіння” в аскетизмі й бездіяльності, проте махаяністи Непалу, Індії та Китаю ніяк не могли дійти згоди. Чвари та взаємозвинувачення підривали авторитет релігії, тому Ральпачан звернувся до вчення секти сарвастивадінів, які належали до буддизму хінаяни й проповідували шлях до нірвани через “накопичення заслуг” (тобто будівництво храмів, кумирень, монастирів тощо). На здійснення “заслуг” потрібні кошти - і кожен монах отримав по семеро кріпаків. Потрібні “добрі діяння” - і весь Тибет заполонили будівельні майданчики, на яких зводили 8 тис. буддійських храмів. Вся економіка запрацювала тепер на <%-2>утримання общин “досконалих мудреців”, господарство розвалювалося, народ голодував, а будь-яке невдоволення влада придушувала показовими репресіями.



Укази ценпо попереджали: “Суворо забороняється зневажливо дивитися <%-2>на моє духовенство та вказувати на нього пальцями; хто в майбутньому це собі дозволить, тому виколють очі та відрубають вказівний палець”. І дійсно, уряд, керований монахом Йонтеном, діяв рішуче: “Злодії, розбійники, шахраї, інтригани знищувалися, і ті піддані, котрі були ворожі Вченню або незадоволені ним, жорстоко каралися, їхнє майно конфісковували, а самі вони опинялися у глибоких злиднях”12. Деяких аристократів стратили за те, що вони... любили своїх дружин більше, ніж Будду (!).
Проте криваву м'ясорубку доносів легко почати, але важко контролювати, а тим паче зупинити. У 839 р. після чергового наклепу позбавили голови Йонтена, а невдовзі мстиві аристократи задушили “доброзичливого” кривавого сатрапа Ральпачана. Навіть гвардія не стала захищати одіозного тирана.
Буддизм втратив авторитет, і коли на престол зійшов фанатик бону Лангдарма (839 - 842), він сповна відплатив “служителям наймилостивішого Будди” за всі їхні звірячі експерименти.
Розгром “буддійського зла” оформили цілком легітимно. Ценпо заявив, що бажає перевірити на диспуті, яка з вір краща, й наказав жерцям бону і Будди в одну ніч (на 15 липня) служити молебни. Під час церемоній почалася гроза, і блискавка вдарила по даху буддійського храму. Задоволений Лангдарма заявив, що це - знак божий, що релігія бон сильніша, а буддизм - це зло та інсинуації.
Буддійські книги й святині знищили, храми закрили, а монахів (яким релігія забороняла вбивати) перетворили на придворних м'ясників або мисливців. Незгодні змушені були втікати або втрачати голову, а Лангдарма демонстративно пив вино, їв м'ясо, різав людей і тварин та влаштовував дикі оргії при дворі.
Розплата настала у 842 р. Монах Лхалунг-Балдорчже знав, що Будда забороняє вбивати, але “пішов на смертний гріх” і застрелив ценпо під час офіційної аудієнції - і тоді почався розвал.
Лангдарма мав багато дітей, але всі вони були малолітніми. Тоді на трон посадовили його племінника, якому теж виповнилося всього три роки. Розгром буддизму розв'язав руки шенам, а вони не підтримували ідеї централізації. У країні набирав силу родоплемінний сепаратизм, царську армію, що втратила боєздатність, знищили у 861 р. уйгури ідикута Бугу Цзюня. Тоді ж остаточно занепала імперія Тан (де поважали буддизм), а в Індії буддизм гинув у полум'ї “індуїстської революції”, коли бритоголових монахів індуси палили на багаттях живцем.
Тибетська імперія розпалася на безліч племінних союзів, які 200 років воювали всі проти всіх - і над усім цим кривавим мороком процвітав бон. Лише в ХІ ст. знекровлені взаємною різаниною горяни спробували вгамувати безмежне насильство, проте державу спромоглися створити тільки їхні сусіди й мовні родичі тангути - нащадки цянських (кянських) кочових племен, що мешкали навколо озера Кукунор на кордоні Китаю і Тибету.
Держава тангутів (982 - 1227). Мовою та походженням тангути (самоназва мінья) близькі до тибетців, але на відміну від сородичів, етнос мінья залишався народом осілих тваринників, економіка якого базувалася на доместикації коней, корів, овець. Щоправда, для задоволення своїх мінімальних потреб тангути змушені були культивувати на місцевих солончакових землях в обмежених масштабах коноплі і тутовник та видобувати сіль із соляних озер, але ці галузі господарства так і залишилися допоміжними. Довгий час тангути не мали власної державності і жили окремими племенами, але в Х ст. агресія сусідів (киданів із півночі, Сунів із півдня) змусила їх об'єднатися. Боротьбу за суверенітет очолив вождь центральних тангутів Цзітянь (982 - 1004), який у 982 р. розпочав війну за незалежність. Від китайців мінья відбилися, проте кидані виявилися сильнішими, і в 986 р. Цзітянь визнав себе ляоським васалом.
Слабкою втіхою для тангутського вождя стала киданська принцеса, що поповнила його гарем.
У війнах тангути проявили себе як надзвичайно войовничий, хоробрий та жорстокий народ. Вони рідко брали полонених, уперто дотримувалися традицій кривавої помсти, із черепів убитих ворогів робили чаші, з яких пили вино та кров, а в родовитих бранців вирізали та з'їдали печінку. Перед боєм вони намертво прив'язували себе до сідел, тому під час наступу щільною кінною лавою тангутів не могли зупинити ані стріли, ані каміння - навіть мертвий вершник не падав з коня, а мчав із живими в атаку.
Різке посилення тангутів стурбувало сусідів, і невдовзі проти мінья об'єдналися колишні вороги китайці, уйгури та тибетці. В 1004 р. Цзітянь загинув у боях із тибетцями, але в тому ж році Сунів розбили кидані; грізні, проте розпорошені тибетські племена загрузнули в кривавих міжродових усобицях, а пізні уйгури залишалися народом мирним, тому визнали за краще примиритися з небезпечними сусідами.
Знайомство з уйгурами й китайцями залишило певний слід у культурі й господарстві тангутів. Вони познайомилися з буддизмом. До відомих їм домашніх тварин добавилися осли, мули, верблюди та свині, а поява іригаційних споруд сприяла інтенсифікації землеробства. Тангути почали вирощувати рис, просо, пшеницю, сою, персики, шипшину, виноград, коноплю. Збільшилося видобування й обробка заліза, азбесту, мускусу, з'явилося бджільництво.
В ХІ ст. тангутський етнос кількісно сягнув за 2,5 млн. У 1006 р. Китай, що прагнув миру з тангутами, уклав з ними угоду, згідно з якою Суни зобов'язалися платити данину грошима, тканинами і чаєм, а тангутський правитель Демін (1004 - 1031), мріючи включити свій народ до сонму “цивілізованих народів” далекосхідного регіону, взяв курс на широку китаїзацію своєї держави. Він перестав ворогувати з Китаєм, запровадив кодекс законів і двірцевий церемоніал за китайським зразком. У 1007 р. тангути запозичили китайський календар, а в 1020 р. перенесли свою столицю із солончакових степів на нещодавно завойовані родючі землі Хуайюаню, де спробували якісно розширити рільничу галузь свого господарства. Тангутську державу Демін проголосив нащадком і продовжувачем табгачсько-китайських імперій Північна Вей і Тан та шатоських династій Китаю епохи “П'яти династій” першої половини Х ст. В тому ж 1020 р. тангути успішно відбили напад 500-тисячної армії киданів, після чого поновили експансію на землі уйгурів.
Після смерті Деміна (1031), його син Юаньхао успадкував могутню імперію, яку новий молодий володар назвав Великою Ся (в пам'ять напівлегендарної старокитайської держави часів династії Ся (ХХІ - ХVI ст. до н.е.), кордони якої частково збігалися з володіннями тангутів). Китайці іменували Тангутське царство скромніше - Сі Ся (Західне Ся).
Наймогутніший та найвідоміший тангутський володар Юаньхао (1031 - 1048) “був людиною сміливою і непохитною, багатьох та обширних задумок, надзвичайно винахідливою. Полюбляв і знав живопис. Був він круглолицим, довгоносим, зростом понад 5 чі (1,6 м)... Добре знав учення Будди, вивчив тибетське й китайське письмо... Постійно займався військовими вправами та співав бойових пісень”13. Проте домінантою в його характері виявилася ненависть до всього китайського.
Вивчаючи історію, Юаньхао добре знав, чим завершувалася китаїзація для хуннів і сяньбі, табгачів і тюрків, чув про руйнівні наслідки китаїзації в киданській імперії Ляо. Тому програма, з якою виступив новий володар, була простою: “Одягатися в шкіри та вовну, займатися тваринництвом - ось що рідне для кочовиків. Народившися героєм, треба панувати над іншими; навіщо шовкові тканини?.. Тангути не люблять Китай і користуються такими правами й звичаями, яких забажають”14. Ідея була одна, проте наслідків вона породила багато.
“Десять реформ” Юаньхао якісно змінили обличчя тангутської держави. В Сі Ся проголосили повну віротерпимість - і до тангутів емігрували тисячі грамотних китайців, невдоволених конфуціанським догматизмом Сунів. Замість китайського, Юаньхао увів своє літочислення (яке сам же й придумав), демонстративно відмовився від дарованого йому китайського прізвища й повернувся до тангутського - Веймін. На відмінних від тогочасного Китаю засадах були створені: тангутський чиновницький апарат, 500-тисячне військо (на основі загальної військової повинності), ієрогліфічна писемність із 6 тис. знаків (теж відмінна від китайської). Відкрилася тангутомовна школа. Готуючись до воєн, Юаньхао запровадив у державі режим жорстокої військової диктатури, узаконив тотальну трудову повинність, незгодних “за найменшу провину зв'язували... й кидали в річку”15. Символом масштабних перетворень стала нова екзотична зачіска туфа, яку диктатор теж започаткував, щоб відрізнятися від китайців.
Тепер тангути-чоловіки голили череп на тім'ї й потилиці, підрізали попереду чубчик, а на висках залишали довгі пасма. Незгодним рубали голови.
Курс Юаньхао на повний суверенітет викликав неоднозначну реакцію. Суни припинили торгівлю шовком і чаєм - а це вдарило по життєвому рівню тангутів. Деспотичні нахили володаря суперечили традиціям “степової вільності” племен - але антидержавний заколот Юаньхао розкрив. Щоб залякати підданих, володар стратив учасників бунту, у тому числі й рідного дядька, дружину з малолітнім сином і матір, потім погромив тибетців та уйгурів. У 1038 р. він проголосив себе уцзу (“Сином Неба” - “імператором”) “Білої Високої держави Великого Літа”. Проте змиритися з наявністю ще одного імператора на землі не міг Китай, і в 1039 р. Суни оголосили мінья війну.
На перший погляд, широкомасштабні бойові дії 1040 - 1044 рр. завершилися вдало для тангутів. Уже в 1040 р. в битві поблизу Саньчуанькоу мінья погромили 200-тисячне сунське військо Лю Піна (сам він потрапив у полон), після чого десяткам тисяч полонених китайських вояків тангути, з метою залякування, відрізали вуха й носи і “відпустили додому”. Ще 300 тис. убитими (включаючи 10 генералів) Суни втратили при Хаошуйчуані (1041 р.). Перемоги були гучними, але для тангутської економіки війна виявилася катастрофічною. Китай припинив закупки тангутської солі, і мінья залишилися без шовку й чаю. До господарських негараздів додалися чвари у “верхах”. У 1042 р. загадково помер син Юаньхао, спадкоємець престолу Нінмін.
За офіційною версією, він захопився даосизмом, “довго не вживав їжу й помер”16, заморивши себе голодом. Проте повірити в це важко.
Суни сформували для війни ще одну 215-тисячну армію, і під тиском підданих Юаньхао мусив змінити політику. В 1044 р. Сі Ся уклало з Сунами мирну угоду, згідно з якою тангутський володар відмовлявся від імператорського титулу <%-2>за умови отримання “відкупних” платежів із Китаю (100_тис. відрізів шовку та 18 т чаю щорічно).
Добити тангутів спробували в 1045 р. кидані, але їхню 200-тисячну армію вторгнення мінья знекровили тактикою випаленої землі та партизанських дій. А коли киданьські вояки з'їли всіх своїх коней і почали масово вмирати з голоду, Юаньхао кинув проти них добірну латну кінноту. Більшість киданів загинула, а полонених тангути знову відпустили додому, відрізавши попередньо всім носи.
Тангутське царство виграло всі війни, Суни платили йому данину, й здавалося, що Сі Ся міцнітиме й надалі, але Юаньхао підвело сластолюбство. Китайці писали, що він “полюбляв вітер і місяць” (земні радощі), “припадав до земного нефриту й червоних рум'ян” (мав багато коханок) і постійно перебував в оточенні “частоколу золотих шпильок”17 (наложниць), та володарю усе було мало, і в 1048 р. він відібрав наложницю у власного сина, спадкоємця престолу Нінліге. Син батька “не зрозумів” і заколов списом. Нінліге стратили за батьковбивство, а потім, після низки двірцевих смут, убивств, зрад та інтриг царський престол захопили типові чинуші з роду Лян, яких терпіти не могла армія.
Скориставшися смутами в Сі Ся, Суни припинили виплату данини. Нова тангуто-китайська війна тривала до 1119 р., й довела до повного виснаження хвору тангутську економіку.
У 1142 р. Сі Ся визнало себе васалом чжурчженьської імперії Цзінь.
З політичної точки зору ХІІ ст. було періодом невідворотного занепаду тангутської могутності. Припинилися успішні війни, ніхто не платив Сі Ся данину, більше того, тангути надсилали чжурчженям по 800 кращих коней щорічно. Мінья жилося скрутно, а в неврожайні роки цілі роди вимирали з голоду (наприклад, у 1142 - 1143 рр.).
Бурхливо розвивалася у ХІІ ст. тільки самобутня тангутська культура, яку цар Женьсяо (1139 - 1193) намагався використати для морального піднесення в суспільстві.
У 1162 р. відкрилася Тангутська Академія наук (Ханьлінь сюєши юань). Влада підтримала створення повної “Історії Сі Ся” та великої “Енциклопедії знань”. Тангути почали карбувати власну монету, широко перекладалися філософські твори (з китайської, тибетської, санскриту, палі, уйгурської). Дуже популярними були тангутська музика, школа живопису та епічно-воєнна поезія.
Культура давала надію на можливе відродження міжнародного авторитету й добробуту підданих. Але всім цим сподіванням поклала край монгольська навала.
Монголи не мали до тангутів претензій, але Сі Ся вважалося васалом ворожих степнякам чжурчженів, і в 1205 р. Чінгіс-хан наказав атакувати державу мінья. Сил для відсічі агресору тангути не мали, допомоги від Цзінь не отримали - і в 1209 р. капітулювали, визнавши себе васалами монголів. Проте наказ виділити вояків для служби в монгольських збройних силах Сі Ся категорично відхилило. Тангутський посол порадив Чінгіс-хану не бути каганом, якщо йому бракує власного війська - і цим підписав смертний вирок своїй батьківщині.
Каральний похід проти Сі Ся 1225 - 1227 рр. коштував Чінгіс-хану життя, проте монголів це не зупинило, а підсумок бойових дій для тангутського етносу підвела коротка фраза з китайського літопису: “Білі кістки вкрили степ”18. Землі колись могутнього царства іронічно звалися надалі Нінся (“Заспокоєне Ся”).
Більше створити власну державу тангутам не судилося, у ХVІI ст. їхня мова й писемність забулися, а етнос розчинився в тибетцях, монголах і китайцях.
Тибет за часів політичної анархії. Зародження ламаїзму. Розпад величної Тибетської імперії в ІХ ст. перетворив “Дах світу” на сукупність дрібних і абсолютно ворожих одне одному князівств, мешканці котрих поголовно сповідували бон, але двісті років тотальної різанини знекровили суспільство, а загроза з боку молодої Тангутської держави Сі Ся підштовхнула тибетців до єднання. Потреба у відродженні загальнотибетської державності особливо загострилася в ХІ ст., коли агресивні акції з боку Сі Ся (в період правління кривавого реформатора-завойовника Юаньхао, 1031 - 1048) почали серйозно загрожувати суверенітету розпорошених тибетських племен - і як наслідок у Тибеті знову з'явився буддизм, який єдиний міг протистояти дезинтеграційній філософії бонців. Одначе тепер це був уже інший буддизм, який завойовував владу не силою, а всілякими обіцянками, виконанням обов'язків третейського суду при вгамуванні міжплемінних конфліктів, завдяки пишним ритуалам та ліричній поезії.
Тибет ХІ ст. захлинався у власній крові. “Миру й щастя часи минулися. Грубості неcкінченної часи прийшли. Люди розумні, мужі величні - зникли. Коли настають часи, подібні цьому, залишають межі своєї країни, вирушають у землі чужі”19. Люди панічно шукали виходу, коли в 1042 р. до Тибету прибув славетний буддійський проповідник Атіша (982 - 1054). Він народився в Індії, вчився в Індонезії, але безсмертя здобув у Тибеті, де почав проповідувати м'яку форму буддизму школи кадампа (яка від лобової конфронтації з боном перейшла до тактики взаємного релігійно-ідеологічного замирення, з включенням бонських богів, книг, святинь і жрецьких урочистих одягнень шенів до буддійського канону). А коли за пропаганду кадампи взявся найвидатніший тибетський поет Міларайпа (Міларепа, 1040 - 1123), кількість правовірних буддистів із числа корінних тибетців почала зростати лавиноподібно.
Міларайпа все життя ходив у лахмітті, з неприбраним волоссям і годувався милостинею, але в своїх віршах-піснях, що оспівували “вчення Будди”, так переконливо й реалістично описував людські страждання від пристрастей та майбутнє блаженство нірвани, що виснажені століттями насильства тибетці не витримали й через поезію “втягнулися” в буддизм. Навіть непримиренний в минулому бон розпався на “чорний” (ворожий буддизму) та “білий” (який став на шлях компромісу).
Відродження буддизму на Тибеті потроху вгамувало пристрасті, пом'якшило наслідки міжплемінних суперечок, зменшило соціальну напругу в суспільстві. Проте відродити буддійську імперію виявилося справою набагато важчою, ніж здавалося. Слідом за сектою кадампа до Тибету прийшли інші буддійські школи - сакьяпа, каджупа, кармапа тощо - і це аж ніяк не сприяло релігійно-політичному єднанню країни. У ХІІІ ст. до Тибету вдерлися монголи, і роздроблені тибетські племена майже без опору визнали сюзеренітет монгольських ханів.
Ніякої данини горяни степнякам не платили, зате дозволили своїм “гарячим головам” добровольцями піти служити під бойові знамена переможців (“сплавивши” у такий спосіб занадто агресивних співвітчизників, як свого часу зробила це через “хрестові походи” Західна Європа). Крім того, тибетські священики познайомили монголів із “м'яким” буддизмом, розробили їм писемність, запровадили календар і т.ін.
Авторитет монгольського протекторату сприяв припиненню внутрішніх тибетських усобиць, дав можливість горянам знову зосередитися на розвитку власної науки, вершиною котрої став грандіозний буддійський канон, що складався з двох частин: Ганчжур (100 томів, 1114 творів), який вміщував проповіді й настанови Будди, і Данчжур (225 томів, 3459 творів) - енциклопедію всіх наук, визнаних науками у тогочасних тибетців (ведичні знання, граматика, астрологія, музика, сексологія, медицина, математика, історія, наука про збагачування, наука про плавання на воді тощо).
До політичного возз'єднання Тибету залишався один крок - і його зробив ламаїзм (новаторська течія в буддизмі ваджраяни (тантраяни), що склався на початку ІІ тис. н.е.
В центрі вчення ваджраяни стоїть фігура гуру - вчителя, наставника, живого бога, носія таємного знання, котре він передає учням. Зовнішньо тантраяна схожа на хінаяну, бо теж зорієнтована на накопичення релігійних “заслуг”, але насамперед у вигляді “знань”, а не храмів, ступ і кумирень. Найвідомішою течією ваджраяни став ламаїзм, засновником котрого вважається видатний тибетський філософ-теолог Цзонхава Лобзандакпа (1357 - 1419) з роду Мал.
Народився Цзонхава в Китаї, але батько його був тибетцем, і шістнадцятирічний Цзонхава поїхав опановувати мудрість до храмів Центрального Тибету. 15 років життя він присвятив навчанню, і лише ставши “професором” усіх наук, які шанувалися тоді в Тибеті, почав розробляти власну релігійно-філософську систему. (Саме тому Цзонхава може слугувати взірцем для всіх науковців: це геній, що створив себе сам, своєю працелюбністю і наполегливістю, який перш ніж критикувати та удосконалювати вчення своїх попередників, спочатку сам став найавторитетнішим їх знавцем.)
Якщо вірити офіційним біографам, творець ламаїзму був надзвичайно красивою людиною: мав круглу голову, високе чоло, м'які брови, гарний ніс, довгі пальці, осину талію, надзвичайно білу шкіру та непоборно чарівні очі з чорними зіницями20. Щоправда, Цзонхава не міг похвалитися міцним здоров'ям (науки нікому його не додають), тому прожив він усього 62 роки (небагато за мірками буддійських монахів), зате встиг здійснити за цей час докорінне реформування тибетського буддизму.
Він запровадив пишну обрядність (чим посилив авторитет церкви в очах простолюду), заснував низку нових монастирів для монахів-тибетців, увів жорстку церковну ієрархію (в якій авторитет старшого як носія вищої мудрості став законом для нижчих) і поставив у центр культової практики вшанування Майтрейї - Будди Майбутнього, слушно вважаючи, що покладатися насамперед треба не на Будду Шакьямуні (епоха котрого, на думку всіх буддистів, наближалася до кінця), а на Будду Майбутнього, з приходом якого у світ, за класичною буддійською міфологією, “поєднаються Сонце й Місяць, і Тішья, і Юпітер, тоді настане вік Сатія - вік істини”21, епоха тріумфу добра, миру й злагоди. Секта, заснована Цзонхавою, дістала назву гелукпа (“жовті шапки” - за кольором капелюхів, що їх носили адепти необуддизму), або ламаїзм (від слова лама (“вищий”), як називали монахів гелукпа). У 1409 р. Цзонхава заснував перший ламаїстський монастир Галдан.
Утворення теократичної держави далай-лам. Занепад суверенної тибетської державності. В ХІV - ХV ст. на Тибеті вже діяли десятки найрізноманітніших буддійських сект, і появу нової школи вони, звичайно, зустріли украй вороже, ставши для гелукпа “ярими супротивниками, як летюча миша й сонячне світло”22, але перемога в боротьбі за уми віруючих залишилася за ламаїзмом. Розпорошені й аморфні, галасливі, але недисципліновані школи ортодоксального буддизму не вистояли перед експансією згуртованих залізною дисципліною й слухняністю ламських общин, які на початку ХVI ст. очолив всевладний патріарх далай-лама (“вище море мудрості”). На засадах суворої субординації в надрах гелукпа функціонувала жорстко централізована система церковних бюрократів, готова в будь-який момент перетворитися на теократично-державний чиновницький апарат. Для повного захоплення політичної влади над усім Тибетом ламам бракувало тільки військових загонів, бо мирним монахам заборонялося брати до рук зброю.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка