Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка26/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   48
Племена кахтан утворили на півострові чотири держави (Хім'яр, Лахм, Гассан і Кинда), але жодній із них не судилося перерости в загальноаравійську політичну спільність.
Збільшення опадів спричинило в 450 р. перший прорив гігантської Марибської греблі. Грандіозна іригаційна катастрофа підірвала основи місцевого землеробства й тимчасово знелюднила більшість єменських земель. Царі Хім'яру були ще досить могутніми, щоб примусити своїх підданих і васалів якнайшвидше відбудувати іригаційні споруди, але відродити їх цілком сил не вистачило. Занепад господарства та зниження життєвого рівня породили ідеологічну кризу, зневіру людей щодо сили своїх богів, які не рятували більше Ємен від катастрофи, й урешті-решт це спричинило зміну віри. Дедалі більший авторитет у регіоні здобували іудаїзм та християнство (з якими люди пов'язували сподівання на краще), але це не принесло Ємену злагоди. Боротьба місцевих християн (за підтримки Аксуму й Візантії) з місцевими іудаїстами (підтримуваними єврейськими купцями й Сасанідами) була шаленою. В 516 р. після смерті царя-християнина Маадікаріба (ставленика аксумітів) шляхом перевороту царем Хім'яру став Юсуф Асар Ясар (араб. Зура Зу-Нувас - “Завитий, з кучерями”), який прийняв іудаїзм і влаштував у державі погром та різанину християн. Перша спроба реваншу з боку християн завершилася невдачею: 15-тисячне військо аксумітів заблукало в пустелі й загинуло від спраги, а опір християн Ємену Зу-Нувас потопив у крові, спаливши живими ініціаторів повстання разом з мощами єпископа Павла. Та коли візантійський імператор Юстініан І відрядив ефіопам на допомогу досвідчених флотоводців-радників, нагаша-нагашт (“цар царів”) Аксуму Калеб Елла-Ацбиха збудував флот (70 великих і 100 малих кораблів) і в 525 р. перекинув своє 13-тисячне військо до Ємену морем. У тил Юсуф Асар Ясару вдарили кинда, яким іудеї заважали брати мито з купців, тому влада іудеїв у Хім'ярі впала. Зу-Нувас загинув, його сім'ю ефіопи продали в рабство, а в країні знову запанувало християнство. В 30-х роках VІ ст. аксумський намісник у Ємені Абраха оголосив незалежність Хім'яру від Ефіопії, але аксуміти-завойовники зберегли владу, а християнство залишилося пануючим культом у Південній Аравії, що його й згубило.
В 542 р. вода знову прорвала Марибську греблю. Завойовники поспіхом її залатали руками насильно мобілізованих єменітів, але в 570 р. сталася нова катастрофа. Країна залишилася без родючих грунтів, населення масово емігрувало на північ, а “Щасливу Аравію” вперше вразив голод - і все це єменіти пов'язали з пануванням християнства й аксумітів-завойовників.
Останнього удару квітучій Південноаравійській цивілізації завдали перси: в 575 р. сасанідське військо злочинців на чолі з Вахрізом розгромило й вигнало з Аравії ефіопів, покінчивши й із місцевими християнами. Перси, яких єменіти спочатку радісно зустріли та підтримали повстанням як визволителів від прохристиянської кривавої диктатури аксумітів, перемогли ціною цілковитого знищення місцевої іригаційної цивілізації та штучного припинення трансокеанської арабської торгівлі. Перські намісники правили Єменом до 628 р., й протягом усіх цих років Сасаніди залишалися повними монополістами в східно-західній торгівлі. Животів лише “Шлях ладану” (з Ємену через Мекку до Середземномор'я), але стратегічний потік шовку йшов тільки караванами через Іран. На цьому базувалася могутність імперії Хосрова І Ануширвана та його найближчих наступників, але для арабських мореходців, Аксуму та Візантії це означало крах усіх сподівань.
Не кращою виявилась і доля держав, створених єменітами на півночі та в центрі Аравії.
Держава Лахмідів, заснування якої традиція відносить до 252 р. й пов'язує з іменем вождя Амра ібн Адія, спиралася на допомогу персів. Протягом тривалого часу Лахміди залишалися язичниками й навіть не гребували людськими жертвопринесеннями, що врещті-решт збентежило персів-зороастрійців. Шаханшах Шапур ІІ (309 - 379) приструнчив бунтівливого васала, але після його смерті Лахміди знову розширили свою автономію, а за часів правління одноокого Нумана І (V ст.) укріпилися, збудувавши собі нову неприступну фортецю-ставку Хаварнак (біля столиці Хіри). Після успішного завершення будівництва її автора - візантійського архітектора Сінімара - скинули за наказом Нумана І з кріпосної стіни, щоб він не розкрив фортифікаційні таємниці Хаварнака можливим ворогам Лахмідів.
Апогею могутності держава Лахмідів досягла за правління Мунзіра ІІІ ібн Нумана (505 - 554), який поширив свої володіння на частину Центральної Аравії, регулярно грабував східні провінції Візантії та вів незалежну від Сасанідів політику, ставши не васалом, а союзником Еран-шахру. Персам це не подобалося, але в часи смертельного двобою з Візантією вони змирилися, та коли після смерті Мунзіра ІІІ лахм прийняли християнство (несторіанського напряму), терпець урвався, і в 602 р. Сасанід Хосров ІІ Парвіз підступно знищив правлячу лахмідську династію.
Останній Лахмід Нуман V був виродливим, малорослим, його обличчя покривали потворні червоні плями й струпи, зате він мав вишуканий естетичний смак, любив жінок, вино й поезію і вирізнявся залізною волею та нестримним характером. Перси його боялися, тому хитрістю запросили в 602 р. до Тісфона, де за наказом шаханшаха царя Нумана V розтоптали слоном. Після царської смерті 11 його братів перегризлися за владу, й держава Лахмідів розпалася.
Гассаніди, держава яких склалася в ІІІ ст., прийняли християнство (монофізитського напряму) значно раніше за Лахмідів і спиралися на підтримку Візантії.
Апогей могутності Гассанідів теж припав на VІ ст., коли їхньої підтримки дуже потребували візантійці. Юстініан І Великий навіть дарував Гассаніду Харісу V ібн Джабалі Аль-Араджу (“Кульгавому”) титул патриція за перемогу над Лахмідами, після якої новоспечений патрицій продав у рабство 20 тис. полонених, але більшу славу Гассаніди здобули не на “полі брані”, а завдяки меценатству, зокрема підтримці поетів, які десятками товпилися при їхньому дворі.
Двічі гассанідські владики відвідували Константинополь (у 563 р. Харіс V, у 580 р. - його син Мунзір), де на них чекала пишна зустріч, але посилення васала-союзника й тут непокоїло сюзерена, тому в 581 р. останнього гассанідського царя Мунзіра ібн Харіса візантійці підступно заарештували, звинуватили в зраді й заслали на Сицилію. Царство Гассанідів за відсутності законного спадкоємця розтягли між собою 15 шейхів.
Останньою впливовою державою арабів доісламських часів було царство Кинда (Центральна Аравія, ІІІ - VІ ст.), яке не тільки проводило цілком самостійну політику, а й зуміло примирити з владою південних пришельців корінних бедуїнів (племена бекр, тагліб тощо), купивши їхню прихильність ідеєю спільного пограбунку багатих північних сусідів (Ірану та Візантії). Це, правда, не завадило племенам бекр і тагліб періодично воювати між собою (кривава помста!), але за правління енергійного Харіса ібн Амра (V - VІ ст.) кинда грабували всіх і вся, наводячи жах на сусідів. Лише завдяки колосальному напруженню сил Лахміди розбили агресора, а Харіса ібн Амра в 529 р. піймали й стратили за наказом жахливого Мунзіра ІІІ.
Син Харіса Імру аль-Кайс (500 - 540) державних талантів батька не мав, тому відродити могутність кинда не зумів, зате прославився як поет (співець жіночої вроди й сексу) та ловелас, діставши прізвисько “блукаючий цар”. Закінчив Імру аль-Кайс своє життя при дворі великого Юстініана в Константинополі, де поета-розпутника задушили за те, що він спокусив саму дочку грізного імператора. Правляча династія киндитів перервалась, а держава розвалилась у чварах єменітів із бедуїнами.
Всі осередки державотворення, які постали в Аравійських пісках зусиллями єменітів, упали, самі пришельці остаточно “бедуїнозувалися”, а єменські іригація та торгівля зовсім занепали. Здавалося, що араби назавжди залишаться напівдикою, безправною й напівголодною периферією “цивілізованого світу”, але самих аравійців, і насамперед ізмаїлітів, це не влаштовувало. На півострові кипіло життя й вирували пристрасті, приходили й стикалися різні релігії, творили сотні поетів.
Серед них, крім Імру аль-Кайса, варто виділити Амра ібн Кульсума (? - 600) та Харіса ібн Хіллізу (VІ ст.), які оспівували кожен своє плем'я, славлячи його успіхи в минулому та бажаючи перемог надалі. Тарафа ібн аль-Абд (538 - 561) та Лабід ібн Рабіа (? - 661) співали дифірамби патріархальній старовині та плакалися, що “не та нині молодь”, а ізгої салукі (“поети-розбійники”): Шанфара (початок VІ ст.), Тааббата Шарран (перша половина VІ ст.), Урва ібн аль-Вард (VІ - VІІ ст.), яким категорично не подобався існуючий світ, волали, що він переповнений злом. Антара ібн Шаддад (525 - 615) вихваляв військову доблесть, Омейя ібн Абу-с-Сальт (? - 630) шукав істину, а перші панегіристи (й тому - довгожителі) Набіга аз-Зуб'яні (535 - 604), Зухайр ібн Абу Сульма (530 - 627) та Аша Маймун ібн Кайсаль-Бекрі (530 - 629) славили своїх меценатів-покровителів.
Ніколи ані до, ані після аравійська земля не народжувала такої кількості геніїв віршованих рядків, а про їхній вплив на маси свідчить той факт, що конкуренції з боку поетів боялися навіть релігійні пророки (ханіфи), включаючи самого Мухаммеда, який казав словами Корану:
“І поети - за ними йдуть заблудні.
Хіба ти не бачиш, що вони всіма долинами блукають
і що вони говорять те, чого не роблять”, -
та обіцяв їм місце в пеклі
(сура 26 (Поети): вірш 224 - 226).
Крім іудейського Яхве, християнської Трійці (в халкедонітів), Христа-бога (в монофізитів) або Христа-людини (в несторіан), існували культи небесних світил (Сонце, Місяць, Венера, Сузір'я Плеяд тощо), бога дружби Вадда, бога блукаючих отар Суви, бога дощу Ягуса, бога перепони Яука, божественного орла Насра, богині долі Манат, богинь родючості й землі аль-Лат та Руди, всемогутньої Уззи. Монотеїсти-ханіфи закликали вірити в єдиного бога Рахмана-милостивого, а фетишисти зверталися до культу величезних поставлених на ребро кам'яних брил: Чорного Каменя святилища Кааба (“куб”) у Мецці, Червоного Каменя південноаравійського міста Гайман або Білого Каменя святилища Кааба в аль-Абалаті (південніше Мекки). До цього треба додати загальносемітський культ Неба, культи предків, мертвих, кровну помсту й т. ін. Напруження пристрастей, яке великий російський сходознавець Л.М.Гумільов назвав пасіонарністю (від лат. passio - “пристрасть, жага”), клекотало в арабах (особливо в ізмаїлітах), животіння здавалося їм гіршим за смерть, і в умовах загибелі всіх єменітських за походженням держав бедуїни взяли свою долю у власні руки.
Ще до появи ісламу сусіди змогли в цьому переконатись. У 570 р. (можливо, в 560 р.) аксуміти Абрахи спробували захопити Мекку, де були розгромлені племенем курейш, а в 611 р. (або в 604 р.) союз бедуїнських племен на чолі з бекр розтрощив персів у битві біля Зу-Кари, зупинивши сасанідську агресію на півострів, яка розпочалася після знищення ними держави Лахмідів.
Не вистачало лише сили, яка б об'єднала всіх арабів для справ грандіозних і жахливих. Такою силою став іслам.
Зародження ісламу. Створення загальноарабської держави. Засновником ісламу вважається Мухаммед ібн Абдаллах (570 - 632) - виходець із роду хашим бедуїнського ізмаїлітського племені курейш, яке складалося з десяти родів.
Народився майбутній Пророк і Посланець єдиного бога Аллаха в місті Мекка в рік, коли аксуміти Абрахи спробували завоювати Мекку, але були побиті й вигнані в Ємен.
Його батьківщина Мекка являла собою один з найбільших торговельних пунктів Західної Аравії, центральний перевалочний пункт “дороги ладану”. Саме через Мекку йшли на північ каравани зі шкірами, сріблом, ізюмом та фініками Аравії; ладаном та алое Ємену; золотом і темношкірими рабами Африки; прянощами, слоновою кісткою й тканинами Індії та шовком Китаю. Їм назустріч везли візантійські й перські тканини та сукно, скляний посуд, зброю, цукор, предмети розкоші, маслинову олію та зерно. Землі навколо Мекки неродючі, тому рільництва тут не було, зате торгівля давала фантастичні прибутки, місцеве джерело постачало питну воду, а ремесло, осіле тваринництво й процвітаюче лихварство доповнювали картину господарського життя.
Другим джерелом доходу й авторитету міста було місцеве святилище - храм Чорного Каменя Кааби, який шанувався всіма арабами. Навколо чорного базальту метеоритного походження (головної святині Кааби) стояли зображення багатьох язичницьких аравійських богів, тому прочани з усіх куточків Аравії, що наводняли Мекку, теж вносили свою лепту в процвітання міста, назва якого походить від південноаравійського слова макраб (“святилище”).
На світанку середньовіччя владикою мекканського оазису було багате й могутнє плем'я єменітів джурхум (хузай), яке заволоділо ним у результаті великої північної експансії південноаравійських племен ІІІ - V ст. Що ж до решти племен, які мешкали навколо (курейш, сакиф тощо), то вони жили досить бідно за рахунок здавання внайми своїх верблюдів для караванної торгівлі або грабування купців на “дорозі ладану” та прочан до храму Кааби. Врешті-решт напівголодне й принижене існування курейшитам набридло, і їхній вождь Кусай удався до хитрощів. Спочатку він обпоїв до нестями вождя хузаїтів Абу Губшана й виторгував у нього за додаткову склянку алкоголю ключі від Кааби, а потім, спираючися на свій авторитет настоятеля шанованого храму, зібрав усі частини племені курейш під свою руку й вигнав джурхумітів з Мекки. Захопивши владу, Кусай проголосив закони, побудував біля Кааби власну резиденцію й започаткував давньомекканську курейшитську протодержаву, відновивши в Мецці владу бедуїнів-ізмаїлітів. Відтeпер курейшити стали контролювати Каабу (релігійний центр язичницької Аравії) й усю Мекку (один із найважливіших і найприбутковіших центрів караванної торгівлі), що значно посилило військово-економічний, політичний та релігійний авторитет племені, найбагатшою і наймогутнішою паростю якого був торговельно-лихварський рід Омейядів.

Мухаммед з роду Хашимітів вважався нащадком Кусая у п'ятому поколінні, був далеким родичем Омейядів (через спільного прапрадіда). Отже, він належав до бедуїнської аристократії, але дитинство та юнацтво майбутнього Пророка не були усипані трояндами. Свого батька, дрібного купця Абдаллаха, він не знав зовсім, шести років утратив мати (Аміну), яка залишила по собі 5 верблюдів, кілька овець та одну рабиню, а через 3 - 4 роки помер його дід Абд аль-Муталліб. Виховав і поставив на ноги Мухаммеда дядько Абу Таліб, якому майбутній Пророк пас овець.



Ставши дорослим, Мухаммед працював караванником у багатої вдови Хадіджі, відвідав Сирію, де познайомився з християнськими монахами, а 25-ти років одружився на 40-річній Хадіджі, яка на той час уже мала трьох дітей від своїх попередніх чоловіків. Одруження дало Мухаммеду фінансову забезпеченість, а бесіди з християнськими монахами, ханіфами, іудеями виховали його переконаним монотеїстом. Хадіджа (її Мухаммед дуже поважав і шанував до самої смерті) подарувала молодому чоловікові кілька дітей, але вижила лише хвороблива й меланхолічна дочка Фатіма, яка, ставши дружиною Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного Мухаммедового брата), опинилася згодом у самому центрі релігійно-династичних суперечок.
Мухаммед був стрункою, костистою, середнього зросту широкогрудою людиною, “на тулубі сиділа великих розмірів голова з високим відкритим лобом. Розкішне, дещо кучеряве волосся, довга широка борода чорного як смола кольору... облямовували худе обличчя світлого відтінку... вкритого здоровим, яскравим рум'янцем. З-під чорних, дугою зрослих брів, з-під довгих вій сяяли нестримним блиском великі чорні очі. Виразність, котру вони надавали всьому обличчю, посилювалася ще більше довгастим, ледь вигнутим носом... В особистому спілкуванні... він зберігав люб'язність і вибачливість”3. Не дивно, що Хадіджа втратила голову від такого красуня (за арабськими канонами).
Мухаммед був дуже вразливою, меланхолічною особою, він легко розпалювався й так само легко проймався зневірою, вирізнявся психічною неврівноваженістю, іноді впадав у транс, що межував з епілепсією, а з 610 р. в такому стані на нього почали сходити “божественні прозріння”, згідно з якими єдиний бог Аллах обрав його своїм медіумом, пророком і посланцем (расулом), устами котрого віщуватиме людям свою волю. Мухаммед був неписьменним, але віщування, які він проголошував у стані трансу, являли собою римовану прозу (садж).
Три роки Мухаммед розповідав про свої видіння лише в інтимному колі, але під тиском невблаганних “божественних наказів” почав проповідувати ідею монотеїзму проти язичництва й ідолопоклонства, наважившися постати перед мекканцями як посланець бога Аллаха. Він проповідував повне єдинобожжя, кінець світу і Страшний Суд, ідею пекла й раю та вважав усіх монотеїстів (християн, іудеїв, різноманітних ханіфів) своїми єдиновірцями.
Першими в його божественну сутність повірили дружина Хадіджа й кузен Алі, а потім до них приєдналися десятки послідовників, яких переконали запальні промови пророка. Серед них були: багатий купець Абу Бекр - людина спокійна й розумна, пряма й надійна, доброзичлива, але тверда у вірі як скеля, що підтримувала в разі потреби меланхоліка Мухаммеда; войовничий головоріз Са'д ібн Абу Ваккас; Осман ібн Аффан з високошановного роду Омейядів; викуплений із рабства ефіоп Білаль, який завдяки гучному голосу став першим муедзіном (кликаючим на молитву); Омар ібн Хаттаб - двометровий гігант, що поєднував у собі фізичну силу, рішучість, сміливість і прозорливість - полум'яний таран пророка.
Свою релігію Мухаммед називав іслам (“покірність”), послідовників-правовірних - мусульманами (“покірними (богу)”), а вимагав від них: віри в єдиного бога Аллаха й посланницьку місію Мухаммеда; щоденної п'ятиразової молитви (намаз), на яку мусульман скликав Білаль; та закяту - “податок на бідних”, що вносився в касу общини з розрахунку 2,5 % від кількості майна (а не доходу) правовірного. Пізніше до них додався піст протягом місяця рамадану (навесні), коли не можна їсти, пити й дивитися на жінок, доки світить сонце. В богословському плані вимагалася віра в єдиного Бога, в ангелів, божественне прозріння, у пророків і Страшний Суд. За це мусульманам дозволялося мати до чотирьох дружин і безліч наложниць, а після смерті на них чекали райські кущі з вином і гуріями (вічно чистими дівами, які хочуть і вміють як ніхто ублажати справжніх праведників). До традиційних релігійних заповідей не красти й не розпуcничати Мухаммед додав заборону пити вино, їсти свинину й мертвеччину, вбивати своїх дітей (чим грішили раніше напівголодні бедуїни) й утримувати мусульман у рабстві. Ібрахіма (Авраама), Мусу (Мойсея) та Ісу (Ісуса Христа) Мухаммед вважав своїми попередниками і єдиновірцями.
Омейяди на чолі з Абу Суф'яном виступили категоричними противниками ісламу, побоюючися, що проповіді монотеїзму та засудження ідолопоклонства спричинять падіння культу Кааби з її істуканами, а це викличе занепад ходіння на прощу, підірве релігійно-політичний авторитет Омейядів і врешті-решт призведе до краху їхньої влади, втрати багатства й могутності. Проте покарати Мухаммеда хашиміти (хоч і здебільшого немусульмани) не дали: спрацював принцип родової корпоративності. За це мекканське жрецтво оголосило хашимітам бойкот, але серед мусульман були представники всіх мекканських родів - і бойкот провалився. Нові адепти рознесли ідеї Мухаммеда по всій Аравії й навіть в Ефіопію, а принципи родоплемінної взаємодопомоги й кровної помсти скували руки Омейядам, та все ледь не загинуло в 619 р., коли помер глава роду хашимітів, дядько пророка Абу Таліб, який до кінця захищав племінника від нападок, хоча й не став мусульманином.
Новий глава роду прокляв Мухаммеда за те, що той гарантував Абу Талібові пекло (бо дядько помер язичником). Без родової підтримки Мухаммед став людиною поза законом і кілька років жив на межі смерті під захистом не законів, а лише соратників. Та коли небезпека перевищила захисні можливості мусульман, пророка змусили емігрувати; й улітку 622 р. він здійснив хіджру (“переселення”) до Ясріба (місто трохи північніше), де три племені з п'яти сповідували іудаїзм (Мухаммед вважав їх тоді єдиновірцями), а серед двох інших (аус та хазрадж) племен багато хто вже прийняв іслам. Уклавши з іудаїстами союзницький договір, Мухаммед став реальним лідером Ясріба, а місто дістало нову назву Медина (Мадинат ан-Набі - “Місто Пророка”). Мусульмани молилися тепер, дивлячися в бік Єрусалима, та невдовзі з'ясувалося, що іудаїсти Мухаммеда своїм не визнають і, більше того, насміхаються з його “релігійної безграмотності”, що породило ісламо-іудейський конфлікт. Мусульмани перемогли, іудеїв вигнали, вирізали або поневолили, а Мухаммед почав війну з Меккою.
Створивши з правовірних мобільні бойові загони, він наказав грабувати каравани купців і прочан, перерізавши та паралізувавши “дорогу ладану”. Це залишило Мекку без доходів і продовольства, а прорвати блокаду мекканцям не вдалося. І хоча після поразки в битві при Бадрі (624) язичники Мекки взяли реванш при Ухуді (625), ледь не вбивши Пророка, того самого року в “битві біля рову” мусульмани здобули цілковиту перемогу.
Війна знесилила й виснажила обидві сторони, і тоді переміг компроміс. Мекканські жерці прийняли іслам і визнали Мухаммеда посланцем єдиного Аллаха, але за це Каабу оголосили центральним храмом ісламу, а Чорний Камінь - святинею, яку послав на землю Аллах. Збереглась і система ходіння на прощу (хадж) до “куба” (це стало священним обов'язком кожного мусульманина), але вже під ісламськими прапорами, а молитися мусульманам Пророк наказав стоячи на колінах обличчям на Мекку (а не на Єрусалим). У 629 р. Мухаммед сам здійснив показовий хадж до Кааби, а в 630 р. всі поганські ідоли в храмі були знищені. В Мецці запанував іслам, кількох найупертіших язичників обезглавили, й навіть Абу Суф'ян офіційно став мусульманином.
Мусульманська община (умма) захопила контроль над “дорогою ладану”, а Мухаммед надіслав шести правителям сусідніх держав (сасанідському шаханшаху, візантійському імператору, нагаша-нагашту Аксуму, губернатору Єгипту, гассанідському князю та вождю племені ханіфа в Південно-Східній Аравії) листи з наказом прийняти іслам, а коли ті відмовилися, поділив світ на дар аль-іслам (“земля ісламу”) і дар аль-харб (“земля війни”), причому на останню мусульмани повинні були поширювати іслам усіма засобами, включаючи джихад (газават - “священну війну”). Участь у війні з “невірними” стала релігійним обов'язком кожного правовірного, а смерть у бою давала перепустку до раю. Іслам остаточно відокремився від інших монотеїстичних релігій. Мухаммеда оголосили “печаткою пророків” (тобто останнім і найвагомішим пророком), а Каабу зробили центральним ісламським святилищем - Масджид аль-Харам (“Заповідна мечеть”). Мухаммед назвав це відновленням монотеїзму Ібрахіма (Авраама), який є давнішим, а тому істиннішим від іудаїзму та християнства, і взявся за поширення ісламу на весь світ.
Уже в 629 р. біля Мути мусульмани зіткнулися з візантійцями, але зазнали поразки. Наступним був Ємен, де після смерті в 628 р. Сасаніда Хосрова ІІ Парвіза перські намісники втратили підтримку від метрополії - Південна Аравія стала ісламською. Що ж до військової здобичі (ганіма), то її розподіляли просто: 1/5 йшла Пророку (державі), а решту ділили переможці (причому кіннотник отримував втроє більше від піхотинця). Загиблі в боях за віру діставали перепустку до раю й прав на ганіму не мали.
Зростання політичного й економічного потенціалу, підтримка впливових мекканських жерців, чутки про незліченну здобич, які притягували жадібних до багатства бедуїнів, культове освячення та задоволення природної людської (особливо чоловічої) агресивності: як сексуальної (полігамія), так і соціальної (джихад) - усе це забезпечило ісламу безліч прихильників по всій Аравії, а те, що заради цього треба було розбити своїх ідолів, п'ять разів на день молитися й платити закят, не дуже обтяжувало. Неспроможність розколотих племен протистояти монолітним рядам ісламських фанатиків проявилася швидко, і за рік - два після завоювання Мекки майже вся Аравія підкорилася Мухаммеду, а племена формально прийняли іслам. Тепер Мухаммед міг замахнутися на більше, почавши готувати похід на північ (проти Візантії й персів), але в розпалі підготовки Пророк захворів і 8 червня 632 р. помер від плевриту. Пророка поховали в Медині, де його могила одразу стала святинею мусульманства.
Більшість бедуїнських племен, які прийняли нову віру не серцем, а формально, відпала від ісламу. Зі смертю Мухаммеда припинилися “божественні віщування”, державного апарату не було, системи владного успадкування - теж. Молода держава й віра знову зависли на краю загибелі. На північному заході Аравії почав свої проповіді “лжепророк” Тальха, в Ємені - архаїст Айхала аль-Асвад, серед бедуїнського племені тамім з'явилася “лжепророчиця” Саджах, а серед ханіфа (схід півострова) - “лжепророк” Маслама (Мусейліма).

1Цит. за: Ахмад ибн Маджид. Книга польз об основах и правилах морской науки / Пер. с араб. Т.А.Шумовского. М., 1985. С.35.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка