Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка28/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   48
Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).
Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.
Коли в 685 р. халіфа Мервана задушила подушкою вночі власна дружина - горда бедуїнка, невдоволена чоловіком, - на плечі його 40-річного сина Абда аль-Меліка (“Раба Бога”) звалився важкий тягар. Халіфат перебував у безладді, але цей побожний, високоосвічений, мудрий і жорстокий халіф (який ще й писав чудові вірші) відродив мусульмано-суннітську могутність, використовуючи методи свого діда Муавії й спираючися на фанатиків-виконавців.
Його каральним мечем став намісник Іраку й Ірану аль-Хаджжадж ібн Юсуф, якому Абд аль-Мелік надав найширші повноваження. Спочатку в 687 р. жахливими репресіями придушили шиїтський бунт у Куфі, а лідера шиїтів Мухтара пошматували. Рішуче припинив халіф і смути серед родичів, власноручно заколовши кузена Амра ібн Саїда. В Ліванських горах поголовно вирізали або виселили в пустельні степи повсталих християн (мардаїтів), після чого Абд аль-Мелік зосередив усі сили проти млявого “халіфа Мекки” ібн аз-Зубейра. Коли кривавий аль-Хаджжадж у 689 р. обложив Мекку, залякані мекканці швидко капітулювали, а “антихаліф” Абдаллах ібн аз-Зубейр за порадою своєї 100-річної матері кинувся в атаку й загинув у бою. Останніми залишилися хариджити, що знову збунтували Ірак і половину Ірану, але аль-Хаджжадж і тут не зупинився перед найкривавішим терором. З полонених знімали шкіру або забивали до смерті киями, а тих, хто здавався і приймав суннізм, - прощали. До 697 р. повстання придушили, стративши загалом 130 тис. “бунтівників”.

Залишки неспокою були остаточно ліквідовані в 704 р.: халіфат Омейядів вступив у період внутрішньої стабільності, зовнішнього блиску та нових масштабних завоювань.


Відродження державної єдності вимагало відповідного монументального втілення, і Абд аль-Мелік розпочав здійснення грандіозних архітектурних проектів, які продовжили його послідовники. Коран забороняє зображувати живих тварин і людей, вважаючи це ідолопоклонством, тому живопис в арабо-мусульманському суспільстві великого поширення не дістав, обмежившись орнаментальним розписом стін, де геометричні фігури й рослинний орнамент чергувалися із стилізованими узорчастими написами (арабески). Зате архітектуру таке художнє оздоблення зробило пишною і вражаючою. В Єрусалимі на голій скелі, де колись стояв зруйнований римлянами Соломонів Храм і куди, за легендою, ангели приносили свого часу Мухаммеда, Абд аль-Мелік наказав спорудити восьмигранний храм-мечеть “Купол скелі” з мозаїчним склепінням та мармуровими колонами. Наступний халіф аль-Валід І (705 - 715) перетворив церкву Св. Йоанна Хрестителя (де міститься його могила) - найбільший християнський храм Дамаска - на грандіозну мечеть, яка після реконструкції стала називатися “Мечеть Омейядів”. Дамаських халіфів славили поети-панегіристи аль-Фараздак (641 - 732), Джарір ібн Аттія (653 - 733) і навіть християнин-сирієць аль-Ахталь (640 - 710).
Розбудувавши з вірних виконавців державний апарат, Омейяди потребували коштів, і Абд аль-Мелік знайшов чудовий вихід: ліквідував податкові пільги для новомусульман-неарабів. З них теж почали стягувати харадж (звільнивши лише від джизьї), фінанси стабілізувалися, а панівним етносом халіфату стали виключно араби - мусульмани-сунніти. Халіфат остаточно набрав рис арабо-ісламської монархії, після чого поновив завоювання.
У 696 р. впав Карфаген, візантійці майже припинили опір арабам у Північній Африці, віддавши її непереможним мусульманам. Лише останки Св. Аврелія Августина вивезли до Європи.
Опір мусульманам спробували чинити місцеві розрізнені племена берберів, але вистояти проти численніших, краще озброєних і організованих завойовників не зуміли, а масована мусульманська пропаганда й відповідна ісламізація берберів остаточно зруйнувала їхню оборону. Лідер берберського руху за незалежність поганська жриця аль-Кахіна (“Віщунка”) мужньо загинула в бою (703), а “сини Сахари” купилися на обіцянки багатої здобичі та посмертного раю й приєдналися до своїх поневолювачів, щоб разом продовжити завоювання.
Останнім оплотом опору агресорові була візантійська фортеця-порт Сеута. Оборону очолив єврейський купець Юліан, якому імператор Юстініан ІІ дарував титул патриція, але не прислав підкріплень, тому Юліан, шукаючи союзників, відрядив посольство до християн-візиготів Іспанії. До складу посольства Юліан включив рідну дочку Лакабу (Флорінду), щоб вивезти її з приреченого міста. Але останній король візиготів Родеріх (Родріго, 709 - 711) славився невгамовним сластолюбством і, побачивши красуню Лакабу, коли та оголена плескалась у басейні, він силою взяв її до свого “гарему” й зробив наложницею. Довідавшися про це, розлютований Юліан здав Сеуту арабам без бою й навіть виділив мусульманам кораблі для завоювання Іспанії.
В 711 р. 300 арабів та 7 тис. берберів-мусульман на чолі з Таріком ібн Зіядом удерлися на Піренеї. Агресора підтримав Оломунд, син попереднього візиготського короля Вітізи (701 - 709), якого скинув і вбив узурпатор Родеріх. У битві біля містечка Херес-де-ла-Фронтера, що тривала сім діб (!), армію короля Родеріха розпорошили, сам він загинув. З полонених Тарік кількох зварив живими, а решту відпустив, і вони рознесли жах по всьому королівству. Один за одним упали Есіх, Арчідона, Ельвіра, Кордова й, нарешті, столичний Толедо (браму по-зрадницькому відкрили євреї, яких переслідував у минулому Родеріх).
У 712 р. на підтримку вторгненню прибув омейядський намісник Північної Африки Муса ібн Нусайр (640 - 716) із 18-тисячним військом, що заздрив масштабним завоюванням Таріка. І в 713 р., дозавоювавши Шедуну, Кармону й Севілью, мусульмани завершили поневолення Іспанії. Зупинив великий західний похід арабів лише франкський войовник Карл Мартелл, що розбив арабський авангард у битві при Пуатьє (733). Наступні франксько-арабські війни завершилися внічию, тому Західна Європа мусульманського завоювання уникла.
Другим напрямком агресії став схід. Протягом 705 - 717 рр. військо арабського полководця Кутейби ібн Мусліма, зламавши опір місцевих князьків, захопило Хорезм і Фергану, а в 712 р. іхшид (“цар”) Согду й Самарканду Гурек визнав себе васалом халіфа, затиснений між дикими войовничими тюрками й могутніми Омейядами. В 712 р. арабо-мусульмани вдерлися в Індію, захопивши Сінд (долину низини річки Інд). Лише хазари й візантійці в Малій Азії витримали шалений натиск.
У 717 р. араби знову взяли в облогу Константинополь, але їхній гігантський флот “ромеї” спалили “грецьким вогнем”. Залишившись без підтримки, агресор пережив під стінами візантійської столиці сувору зиму. Серед мусульман почався голод, вояки їли трупи своїх загиблих соратників, але облогу не знімали, та навесні візантійці знову спалили нову арабську ескадру з усіма припасами, а в тил арабам ударили православні болгари (єдиновірці греків). Становище агресора стало критичним, і в серпні 718 р., втративши понад 100 тис. вояків, араби зняли облогу. Останнього удару ворогові завдав василевс Лев ІІІ Ісавр (717 - 741) у сухопутній битві при Акроїні в 741 р., після якої Мала Азія міцно закріпилася за Візантією. Зате араби підкорили Вірменію, Картлі, Кавказьку Албанію, після чого через Дербенд і Дар'яльську ущелину мусульмани спробували вдертись у Східну Європу, де в 40-річній кривавій війні їх ціною великих зусиль зупинили хазари.
Масові завоювання перетворили арабів на “панів світу”. Їхні гареми переповнили полонянки (для нагляду за якими мусульмани перейняли у візантійців огидний інститут євнухів). Поряд з Меккою, Мединою й Дамаском центрами ісламської цивілізації стали Шираз, Куфа, Басра, Рамла, Фустат, Кайруан. Разом з арабською літературою і релігією арабська мова запанувала як офіційна, казенна мова діловодства від Середньої Азії до Іспанії, а Ірак, Сирія, Єгипет, Північна Африка зазнали суцільної арабізації.
Бурхливо розвивалася система освіти, фундамент якої становили медресе (релігійні навчальні заклади), де поряд із теологією та філософією вивчалися точні й природничі науки. Початкову освіту в містах давали приватні вчителі, а в селах і дрібних містечках - місцеві мулли. Окремо діяла система неарабомовних шкіл серед завойованих народів - вірмен, грузинів, греків тощо.
Шедеврами омейядської архітектури стали: мечеть Куфи (VІІ ст.), мечеть Амра у Фустаті (VІІ ст.), замок Кусейр Амра (розписаний християнськими живописцями) та фортеця Мушатта в Йорданії (поч. VІІІ ст.).
Зусиллями релігійних діячів Абу Ханіфи (? - 767) і Маліка ібн Анаса (713 - 795) у суннізмі відокремилися дві релігійні течії, перша з яких (ханіфізм) пізніше закріпилася в Індії (суч. Пакистан) і Єгипті, а друга (малікізм) - в Іспанії, Єгипті й Північній Африці.
Халіфат Омейядів здавався непохитним, але його соціальна база (араби-мусульмани, насамперед сирійські) залишалася вузькою, а більшість лідерів були кривавими інтриганами. Кількість невдоволених постійно зростала, причому в різних прошарках суспільства.
Пророк Мухаммед стверджував, що перша крапля вина губить людину, але при дворі Дамаска вино лилося рікою. Для цього брали чималенький жбан вина, опускали туди пальці, струшували з них першу краплю вина, а жбан випивали, бо, мовляв, про решту “крапель вина” Мухаммед нічого не казав. Пророк прокляв поетів і музику з танцями, але при дворі Омейядів славилися співаки й композитори ібн Сурайдж, Мелік ат-Таї, ібн Айша, співачка Джаміле, музикознавець Юсуф аль-Катіб, музиканти-негри Маабад та ібн Місджах, солісти-перси Саїб Касир та Муслім ібн Мухриз. Усе це виводило з рівноваги мусульман-ортодоксів.
Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі (“клієнтів”) і здираючи харадж; сотні тисяч (!) немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів. (Лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр зробив рабами 300 тис. візантійців і берберів). Шаленими ворогами Омейядів залишалися шиїти й хариджити. Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю. Почали вводити додаткові побори, а це остаточно зруйнувало продуктивні ресурси й владний авторитет династії, ще більше зменшило бюджетні надходження. Фінансова криза спонукала халіфа Хішама (724 - 743) ввести за несплату податків прилюдне катування й тюремне ув'язнення, але це, не додавши грошей, викликало відкрите невдоволення й масові бунти: согдійців (728_ - _737), берберів (734_ - _743), шиїтів Куфи (744), хариджитів Дворіччя (744_ - _747). До цього треба додати чергову криваву чвару кайситів з кельбітами в самому Дамаску, коли за 35 років після смерті халіфа аль-Валіда І (705 - 715) влада п'ять разів переходила від одної племінної кліки до іншої.
Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією, а це підняло на новий щабель хабарництво й здирство чиновників усіх рангів. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з'явилися мульк (приватні володіння) й ікта (скадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати).
Після смерті Хішама (743) кайсити знову зчепилися з кельбітами, внаслідок чого за рік (743_ - _744) на престолі змінилися чотири халіфи, а коли нарешті “володарем правовірних” став у 744 р. енергійний, хитрий і жорстокий Мерван ІІ (744_ - _750), династію вже не можна було врятувати. Проти прогнилого Дамаського халіфату піднялися мусульмани-ортодокси, шиїти, хариджити, пригноблені народи, обдурені неомусульмани, а справжнім “чорним днем” Омейядів стало 9 червня 747 р., коли в Мерві колишній раб, а тепер таємний емісар Аббасидів перс Абу Муслім підняв чорний прапор, який символізував траур за Алі та Хусейном і став офіційним кольором Аббасидів.
Аббасиди відлічували свій родовід від дядька Пророка Мухаммеда аль-Аббаса Абд аль-Муталліба (? - 653), який вирізнявся неабиякою гнучкістю й унікальним політичним нюхом. Ці корисні здібності передавалися нащадкам. Спочатку Аббасиди вірно служили Омейядам, але коли престол Дамаска захитався, а халіф аль-Валід прилюдно образив Аббасида Мухаммеда ібн Алі (правнука Аббаса), той зв'язався з Алідами. Політична хитрість та інтриганство дали Аббасидам змогу відтиснути Алідів від керівництва антиомейядським рухом і таємно стати коло керма впливової підпільної політичної організації з центром у Куфі. Розпливчасте гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 р. повстання.
Халіф Мерван ІІ, дізнавшися про заколот, наказав отруїти Ібрахіма (749), але його брат Абу-ль-Аббас Абдаллах уник страти й став політичним лідером антиомейядського повстання.
Розгромивши омейядського намісника Хорасану Насра ібн Сайяра, “чорні” здобули в 749 р. Куфу, де вільновідпущеник Абу Салама спробував передати владу Алідам, але Аббасиди руками Абу Мусліма знищили конкурентів.
У листопаді 749 р. Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу.
Вирішальну битву на р. Великий Заб (біля Мосула) Мерван ІІ програв на початку 750 р., а через півроку його впіймали й знищили в Єгипті. Переможці вирізали всіх Омейядів, крім Абд ар-Рахмана, який утік до Іспанії, де заснував окрему від Аббасидів ісламську державу із столицею в Кордові.
Прийшовши до влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує гріхи”) й обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.

Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат) . Аббасиди використали міну, закладену під халіфат релігійно-династичними чварами. Шиїти, базою яких стали Іран і Хорасан, намагалися знищити “узурпаторів” Омейядів і повернути владу родові Пророка, а також ліквідувати владну монополію арабів, замінивши її суто релігійною ісламською державою. Цьому сприяли активне поширення ісламу серед персів та розмитість арабського етносу внаслідок поповнення гаремів іноземками. Прийшовши до влади, Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабів від мусульман-неарабів, і закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але, відтиснувши Алідів, заклали ще одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізніше.


Опорою нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Другий акт становило спільне з Алідами знищення Омейядів, третій - силове поширення влади на всі ісламські землі, але довести справу до кінця Абу-ль-Аббас не встиг, бо в 754 р. 30-річний халіф раптово помер од віспи.
Другим аббасидським халіфом став його старший брат Абу Джафар на прізвисько аль-Мансур (“Непереможний, якому допомагає Аллах”, 754 - 775).
Зміну халіфа спробували використати Аліди, повставши в 754 р., та звалити аль-Мансура вони не змогли. Абу Джафара недаремно називають “геніальним негідником”. Саме такий обдарований політик, побожний лицемір, підступний та хитрий інтриган, жорстокий володар без тіні сумнівів міг навести порядок у хаосі, де виріза ли один одного перси й араби, шиїти, сунніти й хариджити, прибічники Аббасидів, Алідів і Омейядів, тому удар по Алідах був нищівним. Після поразки біля м.Нізібіс (754) жертвами терору стали сотні тисяч (!) справжніх і ймовірних прибічників “зеленопрапорних”, а сам рід Алідів майже поголовно пустили під ніж: з їхніх набальзамованих трупів похмурий аль-Мансур зробив музей мумій, якими милувався в години гордині. Лише кільком Алідам пощастило вимолити пощаду й ліченим одиницям - утекти. Серед останніх був Ідріс, який знайшов порятунок серед берберів Північної Африки, заснувавши на крайньому заході Магрибу державу Ідрісидів.
Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів залишився Абу Муслім, який спочатку привів їх до влади, а потім замирив Хорасан і Середню Азію й активно вирізав Алідів. Коли в 751 р. полководець Абу Мусліма Зіяд ібн Саліх, скориставшися підтримкою тюрків-карлуків, розгромив у грандіозній битві на р. Талас (Тараз) танське (китайське) військо Гао Сяньчжи, авторитет колишнього перса-раба досяг апогею. Ця перемога остаточно закріпила превалювання ісламу в Середній Азії. Від полонених китайців мусульмани довідалися про секрет паперовиробництва й налагодили випуск власного паперу в Персії, Іраці й Сирії. Але аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владні можливості Абу Мусліма, тому в 755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.
Смерть Абу Мусліма викликала декілька перських національно-визвольних бунтів (на чолі з Сунбадом Магом (755), під керівництвом Устада Сіса (767)), але їх своєчасно придушили.
З іменем аль-Мансура пов'язане заснування славетної столиці Аббасидського халіфату міста Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр поблизу від руїн старовинного Вавилона та сасанідського Тісфона (Ктесифона). Багато запозичили в персів Аббасиди в плані державно-політичного устрою. При дворі ввели в дію сасанідські (й навіть ахеменідські) традиції, зберігши офіційний статус арабської мови, залучили на службу багато письменних персів і хорасанців (і шиїтів, і сунітів), а серед політичної верхівки правою рукою халіфів стали представники перського роду колишніх жерців Бармекідів (нащадків балхського мага Бармека), що сприяло примиренню персів з арабською династією. Араби втратили статус апріорі панівного етносу халіфату, бо всіх мусульман зрівняли в правах. Для повсякденного керівництва розгалуженим державним апаратом ввели посаду візира (першого міністра халіфату), а з метою забезпечення інформаційного простору відродили якісну поштову службу (теж запозичили в персів). Для боротьби з інакомисленням створили в 783/784 р. справжню інквізицію, глава якої мав титул “ката зіндиків” (“чаклунів”). Зміна династії спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишалася світовою імперією, яку омивали 6 морів і 2 океани, а продуманий терор, припинення чвар, підвищення виконавської дисципліни, релігійна демагогія й наведення елементарного порядку сприяли господарському відродженню країни.
До 400 млн дирхемів збільшилися державні доходи, і бюджет знову отримав позитивне сальдо. Халіфат (особливо Багдад із 300-тисячним населенням) став ареалом світової торгівлі, куди йшли товари з усього світу. Прянощі, цінна деревина, коштовності й фарби з Індії та Індонезії; шовк, порцеляна й мускус із Китаю; олово Сіаму; перли, діаманти, смарагди, сапфіри й рубіни Шрі-Ланки; яшма Мавераннахру (Середня Азія); бірюза Ірану; гірський кришталь Вірменії; мальдівські кокоси; тюркські та слов'янські хутро й невільники обмінювалися тут на рис, овочі, льон і папірус Єгипту; папір, скло й метали Сирії; цукор Хузистану; залізо Кермана й Фергани; арабську зброю; шовк, пахощі й фрукти Персії; килими Багдада, а найбільшу славу здобули місцеві тканини, назви яких стали інтернаціональними: атлас (гладенький шовк), дама (тонке полотно з Дамаска), балдахін (багдадська тканина) тощо. Поширилося виробництво барвників і квітів.
Перманентна війна з Візантією тривала (у формі місцевих грабіжницьких набігів), але масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджет залишався стабільним, зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносно невисоких податків підтримало державні фінанси.
Тривожним сигналом для влади послужила активізація маздакітських проповідників, які пропонували втомленим людям прості рецепти розв'язання всіх проблем: впровадження тотальної соціальної та майнової рівності через насильницький перерозподіл майна від багатих - бідним. Результатом демагогічних закликів та обіцянок стало грандіозне повстання в Мавераннахрі, яке очолив валяльник вовни або вибільник тканин, чаклун і віщун Хашим ібн Хакім на прізвисько аль-Муканна (“Закритий покривалом”), бо на людях він завжди ховав обличчя під златотканим запиналом. Своїм попередником-пророком Муканна оголосив загиблого Абу Мусліма (в канцелярії якого недовго служив дрібним секретарем) і в 776 р. підняв десятки тисяч зневірених людей на повстання. Ставкою Муканни стала фортеця Сонам (біля суч. Кеша).
За час повстання (776 - 783) маздакіти, які виступили тут під білими прапорами, розбили кілька аббасидських армій, а в 778 - 779 рр. їх підтримали “червонопрапорні” маздакіти в прикаспійському Гургані. Лише жорстокий і на горе повсталих дуже талановитий халіфський полководець Саїд аль-Харіши придушив спочатку “червоних”, а на початку 780-х років поступово ліквідував і “білих” маздакітів. Муканна, оточений ворогами в Гераті, “підійшов до печі, зняв свій одяг і кинувся у вогонь... Тому він і спалив себе, щоб народ думав, що Муканна піднявся на небо, щоб привести звідти ангелів... і щоб, таким чином, віра його залишилася у світі"4. Рештки опору Аббасиди придушили жахливими репресіями.
Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786 - 809), який здобув престол, знищивши старшого брата халіфа Хаді (785 - 786), котрий, у свою чергу, намагався отруїти рідну мати. Бармекіди були вірною опорою халіфа, господарство й чиновницький апарат (заляканий терором) функціонували досить стабільно, а військо, кероване талановитим генералом Харсамом ібн Айяном, успішно ліквідувало всі негаразди (зокрема, бунтівливих бедуїнів Аравії). Воєн халіфат майже не вів, а ті, що вів, були переможними: у 806 р. мусульманський флот блискавично окупував Кіпр, захопивши 16 тис. полонених.
Слави халіфат зажив завдяки культурним і науковим здобуткам світового рівня. Славетним правником епохи став Абу Юсуф Якуб (VІІІ - ІХ ст.). Сирійська родина християн Бахтішо (один з яких - Георгій - вилікував халіфа аль-Мансура від виразки шлунка) протягом семи поколінь становила хребет арабської медицини, використовуючи у своїй практиці досконалу систему діагностики (за пульсом), трави, мінерали, гімнастику і дієтологію. Придворний лікар халіфа Харуна ар-Рашида перс ібн Масавейх почав масово перекладати арабською медичні трактати греків. У VІІІ - ІХ ст. зусиллями поета-редактора Абу Таммама побачила світ збірка давньоарабської поезії “Хамаса” (“Доблесть”), а трохи раніше склали аналогічну “Муаллакат” (“Нанизане”). Найвидатнішими поетами епохи стали: вільнодумець Абу Нувас (? - 810), що оспівував кохання, вино та радощі тілесних утіх; аскет і переконаний песиміст Абу-ль-Атахія (? - 828), який, будучи гончарем, писав на дозвіллі вірші й викривав у них розбещеність халіфського двору. Багдад прикрасили унікальні архітектурні пам'ятки, серед них: “Палац Зеленого купола” й “Палац вічності” - офіційні резиденції багдадських халіфів.
Проте, скориставшись здобутками попередників, Харун ар-Рашид започаткував і занепад халіфату. Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіф сприяв масовому поширенню пільгового, неоподатковуваного церковного ісламського землеволодіння (вакф). Втративши етнічну цілісність, базовану на пануванні арабів, халіфат залишився <%2>без боєздатної монолітної армії (ополчення арабів як<%0> панівного народу-воїна), тому для збільшення війська умовою володіння ікта зробили не сплату податків, а службу державі, що в комплексі зменшило бюджетні надходження майже на 40 % (!). У рільництві з'явилася регіональна спеціалізація (Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну та цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія_ - фініки; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран і Азербайджан - бавовну, городні та баштанні культури; а арабські скакуни поширилися всюди). Але виробництво зростало дуже повільно, процвітала лише торгівля; купці наживали шалені багатства (до 40 млн дирхемів!) шляхом обдирання виробника. Двір халіфа купався в розкоші, надмірній навіть для Сходу, а величезний гарем (де на утримання кожної із сотень наложниць виділяли до 100 золотих динарів на день5) “з'їв” бюджет.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка