Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка29/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   48
Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 - 814), якому в дар прислав слона (!), але до спільних операцій справа не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї “ромеї” зупинили арабів у районі Анкіри (суч. Анкара). Якщо ж урахувати, що дружиною візантійського василевса Льва Ісавра була хазарська княжна, зрозуміло, чому активність арабів одразу скували набіги візантійських союзників хазарів з півночі.
Найбезглуздішим актом безвольного, але кривавого Харуна ар-Рашида стало знищення Бармекідів, яке халіф здійснив під надуманим приводом у 803 р. Родину вчорашніх всесильних чиновників після страшних тортур вирізали поголовно, главу роду візира Ях'ю живим прибили цвяхами до брами Багдада, на якій він сконав у жахливих муках, а їхнє майно конфіскували, чим тимчасово залатали дірку в бюджеті. Проте гроші швидко скінчилися, а талановитих адміністраторів знищили, що спричинило цілковитий розлад у державному діловодстві. Коли у 809 р. 45-річний халіф Харун ар-Рашид помер від “швидкоплинної хвороби”, яка стала наслідком безладного життя та ласолюбних надмірностей, він залишив спадкоємцям незакінчену жевріючу війну, розорені фінанси й безконтрольний державний апарат, на що нашарувався розклад усередині арабського етносу.
Неконтрольована гаремна полігамія перетворила монолітний арабо-мусульманський етнос на строкату сукупність ворожих субетносів. Такий народ не міг більше тримати владу в халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією. Із торгівлі арабів витіснили вірмени й іудеї, з науки та діловодства - перси, з виробництва - маси рабів-полонених, а також куплених африканських рабів (зінджів), яких використовували як слуг, євнухів, гаремних одалісок і масово у виробничій сфері - на зрошувальних роботах, у копальнях, ремісничих майстернях, на пасовиськах і в садівництві. Політику почали вершити самі напівкровки.
Після смерті ар-Рашида його сини на смерть зчепилися за владу. Війна, насичена зрадами, інтригами й звірствами, тривала п'ять років, у ній брали участь армії в десятки тисяч вояків, а переміг син невільниці-персіянки аль-Мамун (813 - 833), який знищив свого попередника - старшого брата, сина арабки халіфа аль-Аміна (809 - 813). Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньою ідеологією став жахливий маздакізм. Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну. Кількість його прибічників постійно зростала, а дезорієнтована, дезорганізована, напіврозвалена халіфська армія виявилася безсилою. Навіть зменшення податків з 1/2 до 2/5 урожаю не згасило розпал повстання, але підірвало фінанси халіфату.
Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська були флот і регулярна гвардія професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою. Ополчення арабських племен (джунд), які раніше завоювали половину світу, втратили боєздатність унаслідок розкладу арабського етносу, а юрби “борців за віру” (добровольців, що служили за частку від ганіми) формувалися переважно з декласованих елементів і теж високими бойовими якостями не вирізнялися.
Щоправда, у 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813 - 833) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833 - 842) змушений був реформувати військо.
Професійну армію почали формувати з гулямів (“юнаків”)_ - рабів (!), яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Раби-гвардійці (тюрки, слов'яни, бербери, негри тощо), не пов'язані з місцевим населенням, були зобов'язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого гулями вважалися. Тому спочатку це зміцнило централізовану владу та дало реальні плоди у війнах.
Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців - дейлемітів), але вони служили виключно в піхоті.
За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромив хуррамітів і захопив у полон Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у 838 р. Бабека за халіфським наказом після жахливих тортур четвертували разом із братом Абдаллахом. Трохи раніше, відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійних головорізів, Бабек уклав антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом (829 - 842), персами-зороастрійцями та християнськими князями Вірменії й Кавказької Албанії, але всіх їх непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушили повстання циганського племені зутт у Південному Іраці (820 - 838), сирійців під проводом Абу Харба (840 - 842), а трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851 - 855).
Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 - 974), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри (“намісники”): Тахіриди Хорасану (821 - 873), Саманіди Мавераннахру (821 - 999), Аглабіди Тунісу й Алжиру (800 - 909), Саффариди Сістану (861 - 900), Тулуніди Єгипту (868 - 905). Усі вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.
У 875 р. відродилося вірменське царство Багратидів. У прямому управлінні Аббасидів залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, Східне Середземномор'я, але на цих землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн та чвар дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.
У ІХ ст. остаточно оформилися дві провідні течії суннізму: ханбалізм (засн. Ахмед ібн Ханбаль (? - 855)), що поширився на Сирію, Ірак та Аравію, й шафіїзм (засн. Мухаммед аш-Шафії (? - 820)), ареалом якого стали Нижній Єгипет, Хіджаз, Південна Аравія, Східна Африка й Палестина. Халіф аль-Мамун заснував у Багдаді “Дар аль-Хикма” (“Будинок науки”) - синтез академії, бібліотеки, обсерваторії та колегії перекладачів. В індійців араби запозичили цифрову систему з використанням нуля, а на рубежі ІХ - Х ст. арабською мовою переклали астрономічні й географічні трактати Птолемея (ІІ ст. н.е.). В галузі астрономії й математики прославили свої імена аль-Баттані (ІХ ст.) і аль-Хорезмі (ІХ ст.); географії - ібн Хордадбех (ІХ ст.), аль-Істахрі (Х ст.), ібн Хаукаль (Х ст.) та аль-Мукаддасі (Х ст.); медицини - Абу Бекр ар-Разі (? - 925); філософії_ - аль-Кінді (ІХ ст.) та аль-Фарабі (Х ст.); теології - аль-Ашарі (X ст.) та аль-Матуріді (X ст.). В Х ст. зусиллями поета Абу-ль-Фараджа Ісфаханського побачила світ ще одна збірка староарабської поезії “Китаб аль-агані” (“Книга пісень”). Серед видатних істориків епохи варто виділити арабомовних персів: панегіриста великих арабських завоювань аль-Белазурі (? - 892), історика Багдада ібн Абу Тахіра Тайфура (ІХ ст.), автора першої в арабській історіографії “Всесвітньої історії” аль-Якубі (? - 892) та творця колосальної історико-географічної енциклопедії аль-Масуді (Х ст.), а вершиною аббасидської історичної думки визнано праці ат-Табарі (? - 923) - автора грандіозного й неперевершеного за масштабами історичного зводу “Історія пророків і царів”. При багдадському дворі уславилися співаки й музиканти Ібрахім та Ісхак Мосульські, Зальзаль, Ібрахім ібн аль-Махді (VІІІ - ІХ ст.).
На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії. Серед сотень поетів виділяються суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирик аль-Мутаннабі (? - 965) - син водоноса, вірші якого завдяки примхливому кучерявому стилю здобули повсюдну популярність. Тоді ж складалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008).
Пихатість гулямів (іноземців та ще й рабів!) нервувала гордовитих багдадських арабів, що розучилися дисципліновано воювати, але, як і раніше, відчували себе “панами світу”. Аль-Мутасім не став чекати конфліктів і переніс свою офіційну резиденцію до квітучої Самарри (приміська резиденція халіфів у трьох днях шляху від Багдада), де придворні архітектори збудували розкішну ставку для халіфа. Та тепер “володар правовірних” остаточно залишився віч-на-віч з гулямами, а гвардійці відчули себе єдиною силою при дворі, вже не вважали своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Якщо за правління аль-Мутасіма гвардія однозначно була фактором централізації й стабілізації режиму, то його наступникам пощастило менше: гулями самі почали диктувати умови халіфам і міняти правителів на свій розсуд, що спричинило цілковиту династичну чехарду.
Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі - “невірних”). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору, користуватися лише дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церков і синагог, удвоє збільшили джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.
У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, який чергового разу відмовився збільшити їм виплати. За наступні 10 років “преторіанці” міняли халіфів ще чотири рази, після чого Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямських генералів. Доходи держави падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис. гулямів становила 2 млн золотих динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату), вдесятеро скоротилися золото-срібні запаси халіфської скарбниці, а останнього удару по залишках стабільності в Багдадському халіфаті завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-єретичних сект.
У 869 р. на солончаках навколо Басри повстали темно-шкірі раби-зінджі.
З другої половини 1 тис. до н.е. внаслідок непродуманих масштабних іригаційних нововведень почалося поступове підтоплення і, як результат, засолонення грунтів благодатної Месопотамії. За часів Аббасидів на безплідні солончаки перетворилася значна частина Іраку, особливо в районі тигро-євфратської дельти, тому саме тут халіфат зосередив десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти під пекучим сонцем усю сіль, щоб відродити родючість місцевих грунтів. Робота виявилася жахливою (сіль виїдала очі, руки, не вистачало води, а з боліт навколо Басри приходили епідемії), її результативність - нульовою (бо соляний пил та найдрібніші кристалики побачити й вибрати руками чи лопатами неможливо). Жертви серед нещасних рабів перевищили будь-які побоювання, й у 869 р. доведені до відчаю зінджі повстали під керівництвом фанатичного ворога Аббасидів хариджита Алі ібн Мухаммеда аль-Баркуї. До зінджів приєдналися деякі племена аравійських бедуїнів, які мріяли про воєнні трофеї й багатства. Спільними зусиллями повстанці захопили Басру, потім весь Південний Ірак, вирізаючи непокірливих, грабуючи й перетворюючи на рабів полонених, за що халіфські вояки з полонених зінджів знімали шкіру живцем.
Жорстокість і завзятість цієї війни з обох сторін вийшли за будь-які межі, й лише вирізавши всіх повстанців (яким не було куди тікати в чужій для них країні), опір зінджів зламали у 883 р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повстали кармати, які номінально вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідували жахливе вчення самознищення маніхейського типу.
Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. У 765 р. помер шостий і останній загальношиїтський імам Джафар ас-Садик, старший і офіційний син-спадкоємець якого Ісмаїл помер ще за життя батька в 762 р. Більшість шиїтів по смерті Джафара визнали своїм сьомим імамом його другого сина Мусу аль-Казима (? - 799), логічно вважаючи, що мертвець не може бути живим імамом (їх стали називати шиїти-імаміти); проте не всі погодилися з порушенням священного права старшого сина Ісмаїла на імамат: вони обрали сьомим імамом його сина (онука Джафара) Мухаммеда ібн Ісмаїла, тому дістали назву шиїти-ісмаїліти.
Ісмаїлітів одразу почали переслідувати й сунніти, й імаміти, тому із самого зародження секта діяла в підпіллі і, виникнувши як політико-династична партія, змушена була творити власну ідеологію, остаточним кодифікатором якої став мідійський перс, лікар-окуліст за фахом Абдаллах ібн Маймун (? - 874/875).
Учення ісмаїлітів досить складне й мало відоме, бо складається з частини, доступної всім сектантам, і “таємного знання”, яким володіли лише обрані, еліта секти, але основні його тези - відомі.
Ісмаїліти ділять історію людства на цикли, початок кожного з яких знаменувався приходом натіка - чергового пророка: Адам, Нух (Ной), Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус), Мухаммед. Кожному з пророків допомагав свій саміт (“мовчун”): Аарон у Муси, апостол Петро в Іси, Алі в Мухаммеда та ціла низка імамів. На відміну від суннітів, які теж визнавали цих пророків, але вважали Мухаммеда останнім пророком, ісмаїліти чекали майбутнього приходу ще одного - аль-Каїма (месії), котрий розкриє повністю божественну істину й керуватиме світом до Судного Дня, в якому візьме участь. Пеклом ісмаїліти називали незнання, раєм - абсолютне пізнання, а наш поганий світ вважали ілюзією, віддзеркаленням іншого, правильного світу, в якому, що властиво кожному дзеркалу, праве та ліве міняються місцями (панують там убогі й гнані на цьому світі, а халіфи, еміри, лихварі, судді та інші представники поганої кривавої неправедної влади стають рабами, слугами, мучениками тощо). Щоб потрапити в задзеркальний світ, адептам пропонували вірно служити в ісмаїлітській общині, самовіддано виконувати будь-які накази сектантської верхівки, а для знищення неправедного існуючого буття ліквідовувалися будь-які морально-етичні гальма й оголошувалося допустимим усе, що сприяє загибелі реального світу (неправда, вбивство, насильство, підступність, зрада тощо). Серед сектантів пропагувались ідеї соціальної й майнової рівності, практикувалися колективні трапези з оргіями.
Після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла частина ісмаїлітів оголосила його останнім сьомим імамом (бо число 7 вважалося в ісмаїлітів священним) і почала чекати Мухаммеда як аль-Каїма (месію). За це вони дістали назву ас-сабія (“семеричники”). Тривалий час їхня пропаганда залишалася малорезультативною, та коли Ірак залили кров'ю, “семеричники” використали відчай зневірених людей: у 890 р. проповідник-сектант Хамдан Кармат підняв повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, що купилися на демагогічну пропаганду карматів (так стали називатися ас-сабія).
Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирував кривавий смерч, який халіфські гулями спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.
Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившись тут, створили власну державу з центром у місті аль-Ахса (Лахса). Її заснував Абу Саїд аль-Джаннабі у 899 р. Бахрейнська держава карматів на два століття стала прокляттям ісламського світу. Вона являла собою демократичну рабовласницьку бандитсько-хижацьку державу, де 20 тис. пануючих карматів-вояків жили цілком на державний кошт на комуністичних засадах, а 30 тис. рабів (куплених і захоплених у грабіжницьких набігах на сусідів) та воєнна здобич забезпечували їм матеріальний добробут. Мечетей кармати не мали й не будували, ворогами вважали всіх неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничий атеїзм, ніж теологічну доктрину (її розробкою та поширенням займалася продумана освітянська система - ат-талім).
Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллю жорстокість наганяли жах на весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму й виставляли варту на мурах. Особливо розперезалися кармати за правління Абу Тахіра Сулеймана (914 - 943) - сина засновника держави. Спочатку вони захопили індійський Мультан, де варварськи повбивали всіх мешканців і зруйнували славетний архітектурний ансамбль храму Адітьї, а в 930 р. вдерлися до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби. Абу Тахір наказав розпиляти його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті, засвідчивши повний розрив з ісламом. Лише в 951 р. за наполяганням фатімідського халіфа аль-Мансура (глави всіх ісмаїлітів, 945 - 952) Чорний Камінь повернули в Мекку за викуп.
Бахрейнська держава карматів тихо померла наприкінці ХІ ст., коли тюрки-сельджуки силою припинили карматські набіги, позбавивши державу-паразита економічної бази.
Повстання карматів спробували підтримати сирійські ісмаїліти, які продовжували обирати імамів після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла, але їхнє повстання (900 - 902), очолене ісламізованим євреєм Убейдаллахом, провалилось, а його керівник змушений був тікати до Північної Африки, де заснував ісмаїлітський халіфат (скоріше антихаліфат) Фатімідів.
Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійський Північний Іран), яких араби називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим, найшкідливішим та найжорстокішим"6. Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів (Бувейхідів), які сповідували шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-політичним і господарським занепадом халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак. Аббасидам залишили релігійну шану як “халіфам правовірних”, їхні імена продовжували вигукувати на молитві та карбувати на монетах, але будь-якої політичної влади Аббасидів позбавили. Всю політичну, економічну й військову владу зосередили у своїх руках Буїди, глава яких “дістав” від заляканого халіфа титул “еміра емірів”, а на жалюгідне матеріальне утримання двору Аббасидів дейлеміти виділили 5 тис. динарів на рік.
Апогею могутності держава Буїдів (935 - 1055) досягла за правління еміра на ім'я Адуд ад-даула Фенна Хосров (949 - 983), владу якого визнали Ірак, Західний Іран і вся Аравія (!). За наказом цього енергійного правителя по всій Месопотамії відбудували й розширили за рахунок державних коштів (!) іригаційну систему. Була зафіксована жорстка норма податків із селян. Жорстоко карав емір за некомпетентність і хабарництво. Швидко занепадав за його правління Багдад, де сиділи безвладні Аббасиди (населення “богоданного міста” скоротилося вдесятеро), зате розквітнув Шираз, у якому Адуд ад-даула розташував свою столицю.
Масована іригація сприяла поширенню нових сортів високоврожайного рису, динь, грецького горіха, фіг та винограду (сто сортів!). Поряд з ячменем і пшеницею поширення набув бавовник (витиснувши льон), а фініки Керману й тростинний цукор Хузистану визнавалися в Х ст. найкращими у світі. Шираз, Рей, Хамадан, Ісфахан славилися виробництвом тканин (шовк, парча, вовна, бавовна), Багдад і Шираз давали унікальні килими, Рей та Ісфахан прославили кераміка і фаянс, Хамадан - дзеркала, вироби з металів, ебенового дерева, шкіри (сап'ян) та слонової кістки, а трояндові олії Західного Ірану експортувалися в усі куточки світу.
Не припинився в часи Буїдів розвиток арабської культури. При дворах Буїдів жив і творив уродженець Бухари славетний лікар, філософ, природознавець, поет і музикознавець Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037) - автор енциклопедичного трактату “Канон лікарської науки”. Найвидатнішим аббасидським поетом визнано сліпого Абу-ль-Ала аль-Маарі (? - 1057) - поета-філософа й скептика, вірші якого вирізняються тугою й тонким гумором. Поряд з поезією розвивалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008) та літературна збірка “Тисяча й одна ніч”, формування якої почалось у Х ст. в Іраці, а завершилось у ХV ст. в Єгипті. Історик Міскавейх (? - 1030) створив першу в арабській науці світську концепцію всесвітньої історії, а класичну арабську філософію й теологію збагатив метафізик-арістотеліст аль-Хайсам (? - 1039). До них треба додати географа аль-Істахрі й математика Насаві, котрий ввів в арабську науку індійські цифри. На весь світ славилася ширазька двірцева бібліотека. Такими були останні спалахи аббасидської культури.
Проте строката буїдська держава так і не набула внутрішньої стабільності. Її роз'їдала надзвичайна етнічна, культурна, мовна й релігійна різноманітність, а вороже ставлення підданих до “диких і жорстоких” дейлемітів зовсім не сприяло розбудові державності. На це нашарувалися династичні конфлікти всередині буїдської родини (які після смерті Адуда ад-даули ніколи не вщухали) та зовнішньополітичні проблеми. Конфлікт Буїдів (шиїтів-імамітів) із Фатімідами (ісмаїлітами), Махмудом Газневі та тюрками-сельджуками (суннітами) - ніколи не вгасав, і в 1055 р. настала розплата.
Спираючися на підтримку невдоволених буїдським засиллям суннітів, у 1055 р. Багдад захопили тюрки-сельджуки. Останній Буїд Мелік-Рахім потрапив у полон (де помер у 1058 р.), а вдячний аббасидський халіф аль-Каїм (1031 - 1075) затвердив за сельджуцьким лідером Тогрул-беком титул султана (“влада, могутність”).
Сельджуки були суннітами, але статус Аббасидів від цього не змінився. Багдадський халіф залишився офіційним релігійним лідером усіх мусульман, проте світським правителем “усіх правовірних” офіційно проголосили султана-Сельджукіда, в руках якого зосередилася реальна політична й економічна влада. Лише в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а коли в 1171_р. суннізм знову запанував у Єгипті, релігійно-політичний авторитет багдадських халіфів почав швидко зростати, чому сприяло загальноісламське єднання перед загрозою з боку хрестоносної Європи.
Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний аббасидський халіф ан-Насір (1180 - 1225) спробував відродити велику багдадську державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів. У 1217 р. Мухаммед хорезм-шах (1200 - 1220), проклявши халіфа, спробував захопити Багдад. Гаслом цього походу стало повернення халіфату Алідам, та в горах Загросу стотисячне хорезмійське військо накрили раптові морози й снігопади. Тих, хто врятувався від морозів, вирізали войовничі курди, які не підкорялися нікому.
Жадібний та недовірливий ан-Насір діяв жорстоко й успішно, активно спекулював на гаслах “священної війни з невірними” всіх мастей, створив на кшталт хрестоносних орденів із фанатиків-суннітів військово-релігійний орден ахіїв (“братів”). Шпигуни, агенти й платні інформатори халіфа наводнили ісламський світ. Політична стабілізація сприяла відродженню трансконтинентальної караванної торгівлі, й, незважаючи на війни, повені, неврожаї, епідемії чуми й віспи, відродилися з руїн Куфа, Хілла, Васіт, Басра, а Багдад знову став густонаселеним містом, де халіф аль-Мустансір (1226 - 1242) заснував славетне медресе аль-Мустансіріє та збудував пишну “Мечеть халіфів”.
Проте сил халіфату явно не вистачило, щоб чинити опір монголам, які пронеслись у ХІІІ ст. вогняним вихорем через усю Євразію. Останній багдадський халіф аль-Мустасім (1242 - 1258) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а безвольний халіф не зробив нічого. В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р. Багдад упав. Мусульман Багдада монголи різали й грабували п'ять днів, боягузливого аль-Мустасіма спочатку примусили видати всі таємні скарбосховища, а коли гори золота, срібла й коштовних каменів перейшли до Хулагу-хана, халіфа немилосердно знищили, а його резиденцію віддали несторіанському патріархові. Халіфат Аббасидів припинив існування.
Гнучкі нащадки Аббаса втекли до Єгипту, де жили на утриманні в мамлюцьких султанів, освячуючи їхню владу “халіфською благодаттю”, та коли в 1517 р. Єгипет захопили турки-османи, останнього Аббасида Мутеваккіля ІІІ примусили передати халіфський титул османському султанові Селіму І Явузу. Помер бездітний Мутеваккіль ІІІ у 1538 р. в Каїрі, а з ним згас і рід Аббасидів.
1Абд ар-Рахман ибн Абд ал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса / Пер. с араб. С.Б.Певзнера, М., 1985. С.76.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка