Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка3/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Повстання готувалося 10 років. У листівках Чжан Цзюе стверджувалося, що “Синє Небо уже загинуло. Повинно встановитися Жовте Небо, це відбудеться в рік цзя-цзи; у “Піднебесній” запанує тоді велике благо”6. Проте напередодні запланованого початку повстання зрадник Тан Чжоу доніс про це уряду. Після масових арештів власті виявили і стратили понад 1000 сектантів (серед них двох євнухів із безпосереднього оточення імператора). За цих обставин Чжан Цзюе наказав достроково розпочати повстання, яке увійшло в історію під назвою повстання “жовтих пов'язок”, бо повстанці пов'язували собі голови жовтими пов'язками, символізуючи цим мрію про “Жовте Небо Справедливості”. За десять днів “уся “Піднебесна” відізвалася на повстання, а Лоян (столиця Китаю) затрепетав”7. Лише Центральна армія Чжан Цзюе налічувала 360 тис. бійців, але й ханьський двір не гаяв часу.
На придушення “жовтих пов'язок” імперія мобілізувала усі наявні сили (400 тис. вояків), кращі армії та полководців. У країні оголосили амністію усім злочинцям за умови вступу до урядового війська. Й хоча загальна кількість “жовтих пов'язок” перевалила за мільйон, ханьська армія за 10 місяців запеклих боїв розбила повсталих, із їхніх відрубаних голів (сотень тисяч!) по всій країні будували жахливі вежі.
Китай обезлюднів, іригація занепала, Хуанхе змінила русло, голод, епідемії та масовий канібалізм знекровили країну. Залишки “жовтих пов'язок” продовжували боротьбу до 208 р., поряд з ними почали діяти й інші повстанські організації (“Чорні гори”, “Жовтий дракон”, “Білі ворони”, “Великий потоп” тощо), а реальна влада в провінціях перейшла від імперської адміністрації до місцевих воєначальників. Імперія Хань доживала свій вік.
Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства. У травні 189 р. помер покровитель євнухів імператор Лін-ді. На престол служителі гарему посадили його малолітнього сина (від фаворитки Хе) Шао-ді, дядько якого (старший брат фаворитки Хе Цзінь) дістав звання регента та посаду командувача армії. Батько Хе Цзіня був простим м'ясником, тож євнухи, піднявши його на вершину влади, сподівалися на вдячність свого протеже, але під тиском генералітету Хе Цзінь почав готувати антиєвнухську змову. Чутки про неї невдовзі дійшли до гаремників, і ті відрубали 22 вересня 189 р. Хе Цзіню голову, але спіраль заколоту вже почала розкручуватися. На чолі перевороту став генерал Юань Шао, який того ж вечора повів гвардію на штурм імператорського палацу.
Вояки оточили й вирізали 2 тис. євнухів. “Були чоловіки без борід, яких зарубали помилково. Деякі, щоб уціліти, змушені були роздягатися”8. Решта євнухів у пошуках порятунку кидалися в Хуанхе і тонули в бурхливих водах річки.
Гвардійці покінчили з владою гаремників, але за попередніми планами змовників до столиці прибула регулярна армія на чолі з Дун Чжо, який посадив на трон свого ставленика Сянь-ді. Розбещена гвардія не могла протистояти бойовій армії, і Юань Шао втік на схід, де розпочав війну з Дун Чжо за владу. Саме в цей момент від Юань Шао відійшов 34-річний гвардійський офіцер Цао Цао - вояк, велетенський на зріст, з маленькими очима й довгою бородою, батько якого був прийомним сином двірцевого євнуха. Але, розуміючи, що його час ще не настав, Цао Цао на власні кошти навербував 5 тис. найманців і став вичікувати.
У 190 р. Дун Чжо наказав спалити Лоян, а столицю перенести в Чан'ань (сучасний Сіань), куди батогами перегнали всіх лоянців, але в 193_р. генерала Дун Чжо заколов власний охоронець, і в 195 р. імператорський двір спробував повернутися назад, та Лояна як міста вже не існувало. “Усі палаци й будівлі Лояну були знищені вогнем. Чиновники укривалися бур'яном і жили серед голих стін. Провінційні правителі мали сильні армії і не присилали коштів. Придворні сановники були виснажені голодом... Деякі з них померли з голоду серед голих стін, деяких убили солдати”9.
Перебуваючи у відчайдушному становищі, імператорський двір звернувся за допомогою, але жоден з генералів не захотів годувати й захищати цих дармоїдів, і тоді зійшла зірка Цао Цао. Він єдиний погодився взяти на себе турботи про Сянь-ді, який переїхав разом із двором під заступництво Цао Цао до м. Сюй (пров. Інчуань). І тут усі оцінили хитрість та політичне передбачення Цао Цао: із дрібного регіонального ватажка він перетворився на представника законної влади, опору й захисника трону, а всі інші раптом стали бунтівниками й узурпаторами. Проявив Цао Цао й неабиякий талант полководця, по черзі погромивши всіх своїх конкурентів, а коли в 202 р. приголомшений поразками помер з горя Юань Шао, Цао Цао відчув себе повновладним диктатором.
Крах партії Юань Шао довершила його вдова Лю, яка після смерті чоловіка наказала стратити п'ятьох улюблених наложниць покійного. А щоб вони навіть після смерті на тому світі не сподобались Юань Шао, веліла поголити їхнім трупам голови, порізати обличчя й покалічити. Потім вирізали усіх родичів нещасних наложниць (побоюючись помсти з їхнього боку), після чого решта колишніх прибічників Юань Шао від жаху розбіглась.
Цао Цао проголосив, що він краще ображатиме інших, аніж дозволить ображати себе, і терором та палицями примусив тремтіти підлеглих. У боротьбі за владу залізний диктатор утратив сина, племінника й два передніх зуби, тому за саму лише підозру у змові не жалів нікого. Стабільність його режиму забезпечила також вдала внутрішня політика: організація військових поселень (що дало змогу зменшити витрати на утримання армії), досягнення завдяки терору дисципліни серед чиновників і нормалізація податкової системи (з селян брали 50 - _60 % зібраного врожаю). Та Цао Цао підкорились лише північні райони Китаю, а південь поділили між собою інші актори цієї кривавої всекитайської трагедії.
Першим серед них був Лю Бей - збіднілий аристократ, далекий родич ханьських імператорів, який у дитинстві заробляв собі на життя плетінням циновок. Він контролював південно-західну окраїну Китаю, на землях якої пізніше заснував царство Шу (або Хань, бо Лю Бей був дядьком Сянь-ді). В південно-східних районах країни лідером став нащадок славетного китайського військового теоретика Сунь-цзи (VI - V ст. до н.е.) генерал Сунь Цюань, якого “природа обдарувала квадратним підборіддям і великим ротом, блакитними очима та темно-рудою бородою”10. Володіння Сунь Цюаня стали пізніше імперією У.
Китай розколовся на три держави, але Цао Цао, як розпорядник імператорського ханьського двору, мріяв про всекитайське панування.
Він проголосив себе ваном (“царем”), завів власну гвардію (“Загін тигрів” - 25 тис. вершників), за вияв непокори наказав забити киями до смерті вагітну імператрицю, а її батька і двох царевичів - стратити на ринковому майдані столиці (Лояну); після чого заляканому Сянь-ді дали нову імператрицю - дочку диктатора.
Відчутними були зовнішньополітичні успіхи Цао Цао. Об'єднавши весь Північний Китай, він успішно відбив напади “північних варварів” (кочовиків Великого Степу), погромив також західних цянів (предків тангутів).
Цяни вважали священним білий колір, тому Цао Цао сформував спеціальний корпус кінноти на білих конях. Перелякані цяни вирішили, що їх переслідують розгнівані боги, і в паніці залишили поле бою. Більше вони не чіпали китайців.
І тоді Цао Цао наважився на південний похід. Шлях на Шу перетинали високі гори, а на У - ріка Янцзи, тому Цао Цао, побудувавши величезний флот, рушив з 830-тисячним військом на У. Сунь Цюань зумів виділити для відсічі лише 60 тис. бійців, але це була битва “слона” з “китом”. Південні китайці вважалися непоганими мореплавцями, а північні - лише сухопутними вояками, тому коли флот Цао Цао у 208 р. наблизився по Янцзи до “Червоної Скелі” (Чібі, провінція Хубей), воїни У спалили його кораблі брандерами. Залишки “північного війська” в паніці розбіглися.
Звичайно, Цао Цао не змирився з поразкою, але на схилі літ великого войовника почали турбувати приступи жахливого головного болю. Викликали видатного лікаря Хуа То, який дійшов висновку, що болісний нарив міститься в черепі й запропонував полководцю операцію із застосуванням снотворного (розчин коноплі) і трепанацією черепа. Цао Цао, який панічно боявся змовників, запідозрив Хуа То у спробі вбити його таким своєрідним способом і наказав стратити лікаря. Невдовзі (у 220 р.) й сам 66-річний Цао Цао помер у кривавому кошмарі.
Побоюючись народної помсти за смерть славетного лікаря (розриття могили й наруги над трупом), для диктатора збудували 72 могильних кургани, щоб ніхто не дізнався, де він похований.
У тому ж 220 р. син покійного диктатора Цао Пей завершив ліквідацію ханьської династії - скинув Сянь-ді з престолу й оголосив себе імператором новоствореної імперії Вей (весь північний Китай) із столицею в Лояні. Через кілька місяців звістка про цю подію надійшла до Лю Бея. Як родич ханьського імператорського дому, він проголосив себе (у 221 р.) імператором Хань-Шу (столиця - м. Ченду Південно-Західний Китай). Трохи пізніше (у 229 р.) й Сунь Цюань проголосив себе імператором У [столиця Цзяньє (сучасний Нанкін)].
Найрозвинутішим і наймогутнішим із трьох царств було Вей, територія якого охоплювала корінні землі долини Хуанхе. Політичний та військовий талант Цао Цао сприяв відродженню вейської економіки, а 700-тисячне військо гарантувало внутрішню стабільність режиму й спокій на кордонах. Проте вейському господарству хронічно не вистачало робочих рук, а спроба возз'єднання усіх земель Піднебесної під скіпетром Цао Пея скінчилася плачевно: під час походу на У, що відбувся в 223 р., в армії Вей спалахнула епідемія, від якої вимерло до 70 % вояків.
Таким же безрезультатним виявився похід на У імператора Лю Бея, а коли 68-річний Лю Бей (останній із “тріумвірів”, які претендували на всекитайське панування) помер у 223 р. від шлункової хвороби, політична ситуація на певний час стабілізувалася. Усі три царства ввели власні літочислення, на кордонах організували митниці та прикордонну службу і зосередились на своїх внутрішніх проблемах.
Обидва південні царства переживали ще більшу скруту, ніж далекий від процвітання Вей. Процес “ханьської” колонізації долини Янцзи лише розпочався, і китайців тут було мало, а місцеві народи мань, юе та лоло вороже ставилися до пришельців.
Видатну роль в історії царства Шу-Хань відіграв славетний воєначальник і талановитий політик Чжуге Лян. Він зменшив податки (що сприяло зміцненню податкової дисципліни, економічному піднесенню й нормалізації фінансів), реорганізував армію (запровадив систему військових поселень), державним втручанням зменшив лихварський процент, сприяв освоєнню нових орних земель, щедро надаючи їх власникам податкові пільги. Сунь Цюань (правитель У) обрав інший шлях до процвітання. Спираючись на сильну армію (230 тис. вояків), здійснив тотальну воєнізацію країни, а проблеми фінансів і нестачі робочих рук розв'язував шляхом воєн з “варварами” Ляодуну та юе. Звідти він отримував данину, військову здобич і полонених, яких наділяли землею як державно-залежних селян.
Проте господарські потреби єдиного іригаційно-землеробського комплексу, ментально-психологічне відчуття загальнокитайської етнічної єдності, політичні традиції спільної державності, а також загроза іноземних навал нагально вимагали відновлення загальнокитайської державної єдності. За своїми потенційними можливостями (велика територія, етнічна однорідність підданих, глибокі традиції державності) царство Вей значно переважало своїх південних конкурентів, але їхню агонію гальмували чвари всередині вейської верхівки.
У 226 р. захворів і раптово помер Цао Пей, а його наступник Цао Жуй вирішив здивувати світ блискучою столицею, для чого зігнав десятки тисяч підданих до Лояну на будівництво величних храмів і палаців. Навіть чиновників примусили тягати колоди й землю, а коли гігантські будівельні роботи завершилися, рясно укривши окраїни Лояну безіменними могилами, Цао Жуй переніс свою активність на фронт кохання. Імператриця спробувала протестувати, за що й поплатилася життям. Але вбивство тихої та вірної дружини не минулося безкарно. Вночі Цао Жуя почали переслідувати кошмари, центральне місце в яких займала покійна імператриця, що вимагала його життя. Заляканий та знесилений муками совісті у 239 р. Цао Жуй помер від нервового приступу. Його спадкоємцем став 8-річний син Цао Фан, але реальну владу в державі захопив регент з роду Сима.
Останньою спробою відвоювати владу для Цао став заколот 254 р., але Сима швидко розкрили цю змову. Після короткого слідства імператрицю “повісили на шовковому шнурку”, а на місце бунтівливого Цао Фана посадили покірного Цао Мао, проте й цього Сима здалося замало. У 260 р. за наказом регента якийсь Чен-цзи зарубав імператора. Диктатор Сима Чжао вирішив “зберегти обличчя” і наказав заарештувати вбивцю, якому спочатку вирізали язик, а потім прилюдно відрубали голову.
Після подвійної екзекуції влада Цао стала зовсім номінальною, а диктатор Сима Чжао дістав можливість повністю зосередитись на вирішенні воєнних конфліктів із південнокитайськими “схизматиками”, які на той час опинилися в досить-таки скрутному становищі. У державі Шу в продовження найгірших ханьських традицій владу, спираючись на гарем, захопили євнухи. Тому, коли у 263 р. після важкого 20-денного переходу безлюдними горами вейська армія на чолі з генералом Ден Аєм з'явилась під Ченду, держава Шу-Хань упала майже без опору.
Нагородою для Ден Ая за цю блискучу перемогу стала смерть, бо Сима Чжао, побоюючись його популярності, наказав знищити талановитого полководця.
Наступною жертвою стала вейська династія. Щоправда, це сталося вже після смерті Сима Чжао: у 264 р. він раптово онімів і невдовзі помер (судячи із симптомів, його вразив інсульт). На політичну авансцену вийшов Сима Янь (старший син Сима Чжао) - “хлопчище величезного зросту, з довгим жорстким волоссям і руками нижче колін. Він мав неабиякий розум і був надзвичайно хоробрим”11. У 265 р. Сима Янь скинув безвладного імператора Вей і оголосив себе “Сином Неба”, назвавши свою династію Цзінь (265 - 316).
Тепер ніщо не могло врятувати У, де імператор Сунь Хао узаконив доноси і проявив себе бездарним правителем, жорстоким, підступним, розбещеним. За 9 років свого правління він стратив понад сорок найвищих сановників (їм здирали з обличчя шкіру або виколювали очі). Не дивно, що коли у 280 р. на У рушила цзіньська армія, уське військо розбіглося, не бажаючи класти життя за кривавого деспота.
У 280 р. епоха Троєцарства скінчилася, єдиним володарем Китаю став Сима Янь - засновник імперії Цзінь, першої всекитайської середньовічної держави.
Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи. Епоха селянських бунтів та усобиць Троєцарства завершилася, але її наслідки були жахливими. Населення країни зменшилося з 60 млн до 7,7 млн чол., повний розвал і занепад переживала економіка. Світ вступав у середні віки, і для Китаю пологові муки нової епохи виявились нелегкими. Лише надзвичайна терплячість, працьовитість і витриманість дали можливість китайцям вижити і не вимерти поголовно. Саме в ці часи в сільському господарстві почали використовувати важкий плуг, сівалку, водяний млин і схожий на велосипед водопідйомний пристрій для зрошення полів. Проте негаразди були настільки катастрофічними, що без прямого втручання держави в економіку (що природно для цивілізаційної структури східного типу) відродити господарство здавалося неможливим.
У 280 р. Сима Янь своїм указом увів в імперії державну надільну систему, основу якої становила загальнодержавна власність на землю. Кожен селянський двір отримав із державного земельного фонду наділ, із розрахунку 120 му (8 га) на одного дорослого чоловіка (від 16 до 60 років), за користування яким сплачував державі зерновий податок (до 45 % врожаю), поставляв ремісничі вироби (переважно шовк) і виконував 20-денну трудову повинність на користь держави (будівництво шляхів, фортець, мостів тощо). Селянські двори об'єднувались у 5-, 25- і 125-дворки, основані на круговій поруці за розмір сплачених податків і кількість відроблених днів. Щорічно здійснювався переділ земель згідно із змінами у складі сім'ї.
Керівництво одержавленою економікою покладалося на розгалужений бюрократичний апарат, чиновники якого визначали де, що і скільки садитиме чи сіятиме селянин, який планується врожай та, відповідно, якими будуть податки. Для забезпечення чиновників і членів імператорської родини вводилася централізована грошова винагорода або система земельних пожалувань з прикріпленими до землі селянами (але не як магнатськими кріпаками, а як державними підданими, суворо нормована законом державна рента-податок з яких йшла на утримання чиновника, без власницьких прав останнього на цю землю чи селян).
Створення централізованого, одержавленого планового командно-адміністративного господарства стабілізувало економічну ситуацію. За часів Цзіньської імперії населення країни збільшилось з 7,7 млн до 16,2 млн чол. Але відродження виявилося короткочасним і відносним, а політичні негаразди швидко поклали йому край.
Уже за царювання Сима Яня проявилися перші ознаки цзіньського занепаду, хоча, незважаючи на схильність засновника династії до алкоголізму, імперія напочатку досить успішно вирішувала свої проблеми: дала відсіч кочовикам, відновила дипломатичні контакти з Ферганою, Хорезмом і навіть Римом. Однак у 290 р. Сима Янь помер, і престол заступив слабкий і боязливий принц Чун (храмове ім'я Хуей-ді*Китайські імператори мали кілька імен. Перше (“молочне”) отримували після народження; друге (мін) - при повнолітті (як доросла людина), але воно після коронації ставало табу. На час правління кожен “Син Неба” обирав собі гасло, під яким намагався правити (“Вічна радість”,”Великі звершення” тощо) і яке ставало його офіційним ім'ям на час царювання. Після смерті кожен імператор отримував посмертне (храмове) ім'я, під яким фігурував у династичних хроніках. У європейських працях переважно використовується друге ім'я (мін ) або, якщо говорити про мінських чи цинських імператорів - ім'я-гасло. В китайській історіографії тих самих імператорів переважно за традицією називають храмовим (посмертним) іменем.>). Реальну владу спочатку мав Ян Цзюнь (брат імператриці-матері), але лише Сима Янь зміг утримати залізними руками родину в покорі, а після його смерті родичі перегризлися між собою.
Запеклу боротьбу за владу повела енергійна й жорстока дружина Хуей-ді імператриця Цзя, жертвою інтриг якої у 291 р. став Ян Цзюнь. У 300 р. вона заморила голодом імператрицю-матір і отруїла спадкоємця престолу Сима Юя. Все це спричинило “заколот восьми князів”, які за розпусту, звірства і хабарництво прирекли Цзя на голодну смерть.
Міжусобні чвари водночас призвели до руйнації економіки, на півночі Китаю виник жахливий голод і людожерство, що спричинило масовий відтік населення на південь, у долину Янцзи. Країна переживала велику скруту, і саме в цей момент на Китай посунули хунни.
На початку III ст. у Степу завершилася боротьба за гегемонію між тюркомовними хуннами і монголомовними сяньбійцями. Сяньбі перемогли, але, розселившись на великих просторах, розпалися на кілька племінних союзів (власне сяньбі, табгач, тогон, муюн тощо). Усі вони ворогували між собою і водночас мріяли про китайські багатства.
Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних замірів хуннів. Поряд з ними утворився ще один етнос - кули (цзелу), основу яких склали колишні хуннські раби, що звільнилися під час розвалу хуннського суспільства. З часом до них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні невільники та злочинці й просто невдоволені цзіньськими порядками мешканці “Піднебесної”. Спільність соціального походження згуртувала цих людей в монолітний етнос, який розмовляв хуннською мовою і гордо носив своє ім'я кул (“раб”).

Імперія Цзінь, якій хронічно не вистачало робочих рук, миролюбством не страждала й часто організовувала великі походи на північ за полоненими. перетворювали на рабів, сковуючи, аби познущатися, попарно хунна й кула, та коли настав час, хунни сповна відплатили своїм кривдникам.


В умовах голоду й усобиць один із представників імператорського роду Сима Ін покликав хуннів собі на допомогу, і 27 тис. кочовиків на чолі з Лю Юанєм (який вважав себе нащадком родичів ханьських імператорів) влаштували в Китаї погром і різанину, захопили 311 р. Лоян, а 312 р. - Чан'ань. Нікчемний імператор (Хуей-ді) вперше в історії Китаю потрапив у полон до “варварів”.
Китайці змушені були шукати підтримки в хуннських супротивників_ - північних сяньбійців (табгачів), лідер яких Тоба Ілу кинув у 312 р. 200_тис. своїх вершників на хуннів. Битву хунни програли, і протягом 100_лі (45 км) сяньбійські вершники гнали й рубали втікачів, щедро поливши китайську землю хуннською кров'ю. Але 315 р. Тоба Ілу загинув від руки свого сина, того зарізав кузен, почалися чвари, а 316 р. хунни уклали союз із кулами, вигнали табгачів і знову взяли Чан'ань. У полон потрапив ще один цзіньський імператор (Мін-ді).
Північний Китай потрапив під владу кочовиків, а цзіньський князь Сима Жуй утік до м.Цзянькан (сучасний Нанкін), де заснував у долині Янцзи династію Східна (Пізня) Цзінь (317 - _420).
Перша загальнокитайська середньовічна імперія впала, а корінні землі “Серединної держави” на два з половиною століття потрапили під владу “варварів”.
Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав. Здобувши перемогу, хунни й кули одразу ж розпочали війну між собою за родючі землі Хуанхе. Перемогу здобули кули, які 330 р. назвали свою державу Чжао.
Ворогуванням “варварів” вирішила скористатися Східна Цзінь, і 334 р. її армія рушила у “великий північний похід”, але китайців у долині Янцзи було ще мало, тому більшість південноцзіньської армії становили мань, юе та лоло, які різали, грабували та знущалися над китайськими селянами Півночі не менше “варварів”. Втративши підтримку місцевого населення, цзіньська армія була швидко розбита.
Синкретична хунно-кульська імперія Чжао вистояла. Ідеологічну підтримку вона знайшла в буддизмі, адже своєї доктрини, що могла б позмагатися з конфуціанством, степняки не виробили. А монахи-буддисти (індійці та согдійці) не були китайцями (отже, не ворогували з кочовиками) й водночас не поступалися конфуціанцям вишуканістю аргументів. Буддисти отримали в Чжао податкові пільги, зате місцеве населення визискували нещадно. Так, 400 тис. селян зігнали на відбудову Лояну й Чан'аня, а 3/5 дорослих чоловіків окупанти мобілізували в армію.
У свою чергу в долині Янцзи вибухнув конфлікт між переселенцями й аборигенним населенням Південного Китаю. “Північні” аристократи родів Ван, Се, Юань та Лу боролися за владу з родами “південних” вельмож (Чжу, Чжан, Гу, Лу), а серед місцевих селян ще жили бунтівні традиції “жовтих пов'язок”.
Марнотратство та розкоші хунно-кульської знаті довели китайців до відчаю і в 350 р. вони повстали, скинувши владу кочовиків, але в 353 р. Північний Китай знову захопили сяньбі (муюни), потім племена ді (давніх тангутів), тибетці, жужані... Майже 20 династій різного етнічного походження володіли долиною Хуанхе, і лише на рубежі ІV - V ст. північносяньбійські племена табгачів спромоглися закріпити свою владу.
Останнім бастіоном китайської цивілізації залишалася долина Янцзи, куди іммігрувало з півночі близько 1 млн китайців (1/8 всіх мешканців долини Хуанхе). Кожен шостий мешканець півдня Китаю відтепер був переселенцем.
Тотальна “китаїзація” відбувалася не без ускладнень. Податки розорювали виробників: навіть з тих, хто продавав у рабство свою дружину чи дітей, власті брали 4% комісійних. Боротьба “південних” з “північними”, повстання наелектризованих даосами селян, масові міграції та війни з “південними варварами” отруювали життя, але іншого шляху не було, і китайці почали обживатись на цих землях.
Як завжди у кризові періоди розквітла торгівля, особливо морем, що сприяло розвитку суднобудівництва та мореплавства. Справжня революція відбулася в металургії: з'явилося багаторазове плавлення та пудлінгування заліза, коли масовий піддув здійснюється за допомогою водяного колеса. Землероби у диких джунглях Янцзи повернулися до старих методів підсічно-вогневого рільництва і перестали цікавитися політикою, а в столичному Цзянькані почергово мінялися правлячі династії.
У 420 р. Лю Юй задушив останнього східноцзіньського імператора й заснував свою династію Сун (420 - 479). Після смерті Лю Юя його діти в боротьбі за владу вирізали один одного, і династію Сун змінила Ци (479 - 502). Потім до влади прорвалися ідеологи буддійсько-конфуціанського синкретизму - династія Лян (502 - 557). У 504 р. буддизм оголосили в Лян державною релігією і відкрили на півдні Китаю майже 3 тис. буддійських храмів, а 557 р. на “політичний Олімп” зійшли “південні”, династія яких називалася Чень (557 - 589). Рештки “північних” вельмож втекли до Центрального Китаю, де утворили державу Пізня Лян (до 587_р.).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка