Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка30/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   48
2 Там само. С.78.
3Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1895. Т.2. С.7.
4Мухаммед ан-Наршахи. История Бухары // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года. М., 1987. С.45.
5Книга Тысячи и одной ночи / Пер. с араб. М.Л.Салье: В 8 т. М., 1959. Т.3. С.348.
6Ат-Танухи, Абу Али аль-Мухассин. Занимательные истории и примечательные события из рассказов собеседников / Пер. с араб. И.М.Фильштинского. М., 1985. С.40.

Лекція 12


Ісламські держави Північної Африки та Піренейського півострова

Халіфат Фатімідів


Держава нізаритів (неоісмаїлітів)
Держава Айюбідів
Держава мамлюків
Держава Ідрісидів
Держава Альморавідів
Держава Альмохадів
Мусульманська Іспанія (Андалусія)
Держава Саадидів
Халіфат Фатімідів (909 - 1171) . Ще в другій половині ІХ ст., скориставшися глобальним послабленням Багдадського халіфату, фактично незалежним володарем Єгипту стала тюркська династія Тулунідів (868 - 905), яку заснував генерал-гулям Ахмед ібн Тулун (868 - 884). На початку Х ст. Аббасидам пощастило ненадовго повернути собі пряме управління над Єгиптом, еміром якого призначили ферганського іхшида (“князя”), але в 935 р. іхшид Мухаммед ібн Тугидж (935 - 946) знову здобув фактичну незалежність від Багдада, спираючися на колосальну армію (понад 400 тис. вояків, з них 8 тис. рабів-гвардійців).
Мухаммед ібн Тугидж показав себе енергійним, норовливим та примхливим володарем, славився як меценат і релігійно терпимий мусульманин, полюбляв філософські диспути, підтримував поетів і архітекторів. Але його спадкоємець (Абу Хасан Алі) виявився психічно недоумкуватим. Всесильним регентом при дворі Іхшидидів став темношкірий раб-абіссінець, євнух (!) Кафур (946 - 968), якого Мухаммед свого часу купив за 10 динарів.
Спираючися на колосальне військо, Кафур включив до складу держави Іхшидидів (крім Єгипту) Сирію з Дамаском і Хіджаз, розбив Буїда Сайфа ад-Даулу. При його дворі певний час жив і творив поет аль-Мутанаббі (? - 965), двір купався в розкошах (на що витрачали 0,5 млн золотих динарів на рік), але марнотратство знекровлювало єгипетське господарство, ремство наростало навіть серед покірних коптів (нащадків давніх єгиптян), а серед арабів ширилося невдоволення тим, що державою керує темношкірий євнух. Кафур, шукаючи засобів для зміцнення власної диктатури, звернувся до методів багдадських халіфів - масово розширяв рабську гвардію. В Єгипті рабів-гвардійців стали називати мамлюками (“підвладні, раби”). Проте після смерті в 968 р. Кафура ніщо вже не могло врятувати приречену іхшидидську династію, коли в Єгипет вдерлись армії Фатімідів.
Засновником династії Фатімідів став ісламізований перський єврей-ісмаїліт, один з лідерів ісмаїлітської общини Убейдаллах, який на початку Х ст. очолив ісмаїлітську пропаганду серед берберів Північної Африки. Свій фантастичний родовід він вивів від Фатіми (дочки Пророка) та її чоловіка Алі (четвертого халіфа) через імама Джафара ас-Садика, але бербери, невдоволені тим, що араби презирливо ставляться до них як до мусульман “другого сорту”, не стали перевіряти цю брехливу генеалогію, а з радістю виступили проти чорнопрапорних арабо-аббасидських військ під білими фатімідськими прапорами. В 905 р. небезпечного проповідника заарештувала халіфська служба безпеки, але антиарабські настрої серед берберів далися взнаки: в 909 р. Убейдаллаха звільнили, а в 910 р., захопивши Туніс, він оголосив себе аль-Махді (месією, що прийшов установити царство справедливості на Землі), імамом і халіфом. Аббасиди остаточно втратили Північну Африку, де запанував ісмаїлітський “антихаліфат” Фатімідів (910 - 1171), основну бойову силу якого спочатку становили берберські племена Кітама й Санхаджа.
У 914 р. Фатіміди пограбували Александрію, у 916 р. окупували Сицилію. Сили Аббасидів скували кармати (союзники й формально сектантські єдиновірці ісмаїлітів), тому після смерті Кафура прогнилий іхшидидський режим упав майже без опору.
У 969 р. фатімідська армія, очолена генералом Джаухаром (колишнім рабом, поводирем якому символічно служив чорний пес), захопила Єгипет. Фатімідський халіф Муизз (953 - 975) перетворився на владику всієї Північної Африки, а столицею ісмаїлітського халіфату став Каїр (аль-Кахіра - “Місто перемоги”). За наступні десятиліття ісмаїліти захопили Палестину, частково Сирію, а на початку ХІ_ст. встановили своє панування в Ємені. Розливи Нілу забезпечили державі сільськогосподарське процвітання, а митні збори з купців, що плавали між Червоним і Середземним морями через прототип Суецького каналу, гарантували фінансову стабільність. До цього треба додати вмілу релігійну пропаганду, міць і гроші ісмаїлітської секти та занепад авторитету Аббасидських халіфів, яких Фатіміди закликали знищити як узурпаторів. Голос незгоди з владними претензіями “білих” ісмаїлітів спробували подати Аліди, але їх примусили замовчати наймані фатімідські вбивці або терор карматів.
Панівною ідеологією в державі Фатімідів проголосили ісмаїлізм, проте сунніти, шиїти-імаміти, християни та іудеї зберегли право сповідувати власні культи. Релігійна віротерпимість, галаслива пропаганда месіанської ролі династії, економічна стабільність, агресивна і вдала зовнішня політика (періодично під вплив Фатімідів потрапляла навіть Мекка!) - все це забезпечило зростання фатімідської могутності й авторитету в ісламському світі (особливо на тлі безсилих Аббасидів). Розквіт ісмаїлітського халіфату припав на правління халіфа аль-Азіза (975 - 996), мати якого була рабинею-християнкою (в гаремі халіфа Муизза), а його першим міністром став талановитий адміністратор і фінансист ісламізований єврей ібн-Кілліс (який прославився ще й тим, що мав у гаремі 800 жінок). Гордістю фатімідської науки були знаменитий астроном Алі ібн Юсуф (? - 1009) та славетний математик і фізик-оптик Алі аль-Хасан ібн аль-Хайсам (європ. Альхазен, 965 - 1039). Халіф аль-Азіз славився як меценат і книголюб, писав непогані вірші, а при пишній мечеті аль-Азхар (972 р.) у Каїрі заснував свій “Дар аль-Хикма” (“Будинок знань”) - ісмаїлітський університет з бібліотекою (600 тис. томів) і одночасно центр антиаббасидської пропаганди на противагу багдадському “Дому знань”. Аль-Азіз замахнувся на всеісламське панування і навіть наказав спорудити золоту клітку, де збирався тримати Аббасидів, коли ті впадуть під тиском “білопрапорних” військ.
Проте навіть в умовах економічного піднесення, політичної стабільності та військових успіхів східна система розподілу матеріальних благ (“кожному стільки, скільки йому належить за рангом, а не скільки він заробив”) тримала абсолютну більшість фатімідських підданих у вкрай приниженому матеріальному становищі. Єгипет масово експортував зерно, шовкові, бавовняні й лляні тканини, скляні, шкіряні й керамічні вироби та папір. Фатімідам належала транзитна монополія в євро-індійській торгівлі, але це не гарантувало народові добробут. Шалені гроші витрачалися на двір, армію, поетів і музикантів, науку та дорогі пропагандистські кампанії, а простолюд жив у злиднях. Навіть бербери перестали підтримувати Фатімідів, бо прихід нових володарів, що принесли великі релігійні сподівання, не поліпшив життя цих людей. Тому дедалі більше ставало в армії мамлюків - рабів-гвардійців на кшталт багдадських гулямів (переважно з тюрків, слов'ян та чорношкірих суданців). Усе це ініціювало внутрішні конфлікти, сприяло послабленню фатімідської могутності і врешті-решт спричинило занепад династії, який прискорив психічно хворий, кривавий, жорстокий та підступний халіф аль-Хакім (996 - 1021) - син аль-Азіза, що став халіфом 11 років. У халіфаті Фатімідів настали жахливі роки терористичної тоталітарної ісмаїлітської диктатури теократичного типу.
Від батька аль-Хакім успадкував великі блакитні очі (які з точки зору арабів свідчили про сатанинське нутро людини), а “зовнішністю і вдачею нагадував ящірку”1. Протягом свого халіфства аль-Хакім знищив по черзі трьох власних прем'єрів, а під тиском крайніх фанатиків-ісмаїлітів на чолі з персом-філософом Мухаммедом ад-Даразі (? - 1019) перетворив “Дар аль-Хикма” на тотальний центр закордонної профатімідської пропаганди та розпочав репресії проти іновірців. Відкинувши традиції віротерпимості, підданим-християнам наказали пришити на одяг хрести, іудеям - бубонці, суннітів зобов'язали спати вдень і торгувати вночі, а їхнім жінкам заборонили виходити з будинків. У 1004 р. безумний халіф наказав знищити в Каїрі всіх собак, заборонив споживати й продавати пиво, вино, мед, виноград і рибу без луски. В халіфаті зруйнували 30 тис. християнських церков і синагог, повирубували фруктові сади й виноградники, а 5 тис. банок меду вилили в Ніл. Жінкам заборонили носити взуття і т.д. Народ повстав проти сатрапа, але бунт потопив у крові непереможний фатімідський генерал Фадл, якому “вдячний” аль-Хакім відрубав після перемоги голову. Нарешті в 1020 р. аль-Хакім оголосив себе махді (кінцевим уособленням божества), що наділений правом забирати життя та дарувати смерть, бо він успадкував душу Адама і є Творцем Всесвіту. Іронія долі полягала в тому, що халіф-безумець славився як меценат і поет, славетний астроном аль-Юнус присвятив йому свої знамениті астрономічні таблиці. Аль-Хакім знався в математиці й астрономії, а Каїр у роки його правління прикрасила чудова мечеть (“мечеть аль-Хакіма”), але улюбленим заняттям “живого бога” стало купити на ринку красиву дитину, погратися з нею вдень, а ввечері неспішно розрізати малюка живцем на шматки, після чого сісти на віслюка на кличку аль-Камр (“Місяць”) та в самотині їздити нічним Каїром. У 1021 р. під час такої прогулянки халіф таємниче зник, тіла його не знайшли, та коли витягли з колодязя закривавлений одяг аль-Хакіма, його сина Захіра проголосили наступним халіфом.
Найімовірніше, аль-Хакіма вбили. Щоправда, найближчі прибічники дали його зникненню містичне пояснення й заявили, що чекатимуть повернення аль-Хакіма як месії. Проте більшість фатімідських підданих (навіть серед ісмаїлітів) була сита безглуздими соціальними експериментами, що змусило “крайніх” ісмаїлітів шукати порятунку в горах Лівану, де вони стали зватися друзи (від імені ад-Даразі, який хоч і помер ще в 1019_р., але був ініціатором багатьох хакімових “нововведень”). Друзи й досі живуть замкнено в горах Лівану, вірять у безліч таємниць, якими володіють виключно керівники секти, не визнають харчових заборон ісламу й чекають на свого месію аль-Хакіма.
Наступний халіф Захір (1021 - 1036) повернувся до політики віротерпимості, але це вже не могло припинити процес внутрішнього розвалу. Дедалі більше влади в халіфаті захоплювали мамлюки, й за правління аль-Мустансіра (1036 - 1094) фатімідські халіфи, як і свого часу Аббасиди в Багдаді, перетворилися на безсилих політичних маріонеток гвардійської верхівки. Аль-Мустансір спробував розколоти мамлюків і наказав купувати однакову кількість рабів-негрів (із Судану) і рабів-тюрків (тюрків, слов'ян, угро-фінів тощо) та збільшити кількість найманців з арабів і берберів. Проте почалися криваві генеральські чвари, які переросли в 1062 р. у справжню внутрішню війну. Перемогу в кривавій різанині здобули тюрки, які вирізали конкурентів, пограбували державну скарбницю і на радощах спалили Каїрську бібліотеку. В країні настав семирічний неврожай, її охопили голод, епідемія чуми, м'ясо кішок і собак коштувало в Каїрі дорожче за перлини, канібалізм перетворився на повсюдне явище. Від влади Фатімідів звільнились Алжир і Туніс, відпали бербери, Сицилію захопили хижі нормани, а в Сирію вдерлися тюрки-сельджуки (сунніти). Мекка та Медина знову визнали релігійний сюзеренітет Аббасидів.
За цих обставин владу в державі захопив мамлюцький генерал Бадр аль-Джамалі (вірмен за національністю), який раніше очолював фатімідську армію в Сирії. В 1073 р. він запросив увесь мамлюцький генералітет на банкет, де вирізав усіх за одну ніч, а потім жахливими репресіями поновив дисципліну й покірність серед тюркських гвардійців.
Аль-Мустансір надав Бадру титули головкома армії, візира та хатіба (другого після халіфа релігійного авторитету ісмаїлізму). Бадр (а потім його син Шаханшах) став неподільним хазяїном халіфату, що ж до Фатімідів, то їм залишили тільки релігійний статус ісмаїлітського халіфа. Ситуація напрочуд нагадувала відносини Аббасидів з Буїдами та Сельджукідами в Багдаді. Опір спробував чинити спадкоємець престолу, старший син халіфа Нізар, але Бадр аль-Джамалі швидко показав, хто є справжнім хазяїном у державі. За його наказом у 1090 р. Нізара знищили, а спадкоємцем престолу заляканий аль-Мустансір призначив іншого сина - млявого Мусталі.
Господарство поступово стабілізувалося, в Єгипті почали збирати по два врожаї на рік (узимку вирощували пшеницю, ячмінь, боби, горох, сочевицю, цибулю, часник, конюшину та льон; улітку - дині, цукрову тростину, кунжут, бавовник, індиго, квасолю, баклажани, чорну редьку, ріпу, салат та капусту). В країні знову поширився виноград, фінікові пальми, апельсини, лимони, інші плодові культури. Доходи держави зросли в півтора раза, а Каїр оточили новими міцними мурами. Єгипетські ткачі, миловари, паперовиробники, цукровари, склороби славилися на весь світ, а в столичному Каїрі з'явилися 14-поверхові (!) будинки. Співцем фатімідської могутності й державності, завзятим пропагандистом ісмаїлізму й фанатичним ворогом Аббасидів став великий перський поет Абу Муні Насір Хосров (1004 - 1072).
Та, попри успіхи, не всі погодилися з переворотом, що породило новий розкол в ісмаїлітському русі. Прибічники ідей Нізара (нізаритів), тобто ісмаїлітів, невдоволених безвладним статусом фатімідських халіфів, очолив ще один кривавий політик середньовіччя - син перського селянина Хасан ас-Сабах (аль-Хасан ібн ас-Сабах родом з Рея - суч. Тегеран, 1055 - 1124).

Держава нізаритів (неоісмаїлітів) (1090 - 1256) . На початку своєї біографії Хасан ас-Сабах захоплювався математикою і служив чиновником у канцелярії сельджуцького султана, звідки “вилетів” за інтриганство. Самовпевненість та колосальне честолюбство й жага помсти сельджукам-суннітам висушили його душу, і колишній чиновник-математик став полум'яним проповідником ісмаїлізму, а коли в 1078 р. над його головою зависла сокира суннітських інквізиторів - утік до фатімідського Єгипту, де продовжив навчання й роботу в каїрському “Дар аль-Хикмі”.


Після двірцевого перевороту 1090 р. й смерті Нізара саме Хасан ас-Сабах як запеклий фатімідський фанатик очолив рух захисників прав покійного Нізара на халіфат, але сил у фанатиків не вистачило, а репресії з боку Бадра аль-Джамалі не давали нізаритам підстав для оптимізму. Тому відбулася їхня масова втеча в гори Західної Персії, де вони й заснували державу нізаритів (або неоісмаїлітів) із центром у неприступній гірській фортеці Аламут (“Орлине Гніздо”) північніше Казвіна.
Ідейне підгрунтя молодої держави становив крайній ісмаїлізм, а союзниками виступила частина непримиренного антиаббасидського крила Алідів (крайніх шиїтів-імамітів), один з яких теж проголосив себе махді, надавши Хасану ас-Сабаху статус свого прем'єра-заступника. Але реальним творцем і лідером нізаритської держави став саме Хасан ас-Сабах (який дістав титул “шейх аль-джибаль” - “старець гори”), а залякані Аліди невдовзі продали свої права на лідерство за 3 тис. золотих динарів, радіючи, що лишилися живими. Так у руках Хасана опинилася влада над розгалуженим проалідським підпіллям, яке посилили неоісмаїлітські фанатики - й утворилася сила, перед якою понад 150 років тремтів ісламський світ. “Гірські старці” (нізаритські вожді, яких загалом змінилося вісім) теж мали свої таємниці, але їхня активність більше проявилася на шляху політики, основою якої неоісмаїліти вперше зробили індивідуальний терор.
Убивць-терористів готували в гірській фортеці Ламасар, де після спеціального навчання (мови, мистецтва вбивати, мімікрії) та кардинальної пронізаритської “промивки мозку” випускникам-фідаям (“борцям за віру”) давали покурити гашишу (сильний наркотик), щоб вони подивилися “під кайфом”, яким є отой задзеркальний блаженний світ, куди можна потрапити в разі смерті при виконанні волі вождя. Після такої процедури фідаї-нізарити нічого не боялися, бо мріяли про смерть, і виконували будь-які накази керівників секти, діючи як терористи-смертники.
Неоісмаїлітський монстр наводив жах на весь “цивілізований світ” протягом ХІІ - ХІІІ ст. Його жертвами стали сотні ворожих нізаритам полководців, правителів, чиновників, науковців. У більшості європейських мов слово асасін (похідне від гашиш) досі означає “убивця”. Їх ненавиділи, але ще більше боялися, а тому довго ніхто не міг подолати діяльність жахливих сектантів. Як ракова пухлина, нізарити розширяли свої володіння в Кухістані, Фарсі, Дамгані, Азербайджані, будували неприступні фортеці в горах Ельбрусу та готували нових фідаїв. Тільки монгольський хан Хулагу - непереможний нащадок Чінгіс-хана - не відступив перед жахливою силою невловимих убивць: у 1256 р. монголи методично знищили всі неоісмаїлітські твердині, включаючи Аламут. Полонених не брали.
Монголи звільнили світ від страхітливої секти, але її осколки розбіглись і втекли до Індії, де нізарити осіли до ХІХ ст. Нині неоісмаїлітські общини існують у 20 країнах світу, включаючи Індію, Іран, Афганістан, Кенію тощо. Можливо, асасіни ще не перевелися!

Політико-релігійний розкол породив дві підсекти всередині ісмаїлізму: нізаритів (яких репресіями вигнали з Фатімідської держави) й мусталітів (які погодилися з переданням спадкових прав на халіфат другому синові аль-Мустансіра - Мусталі - та визнали диктаторські повноваження вірмена Бадра аль-Джамалі). Та стабілізація фатімідського державного організму, здійснена Бадром шляхом жорстоких репресій, природно, виявилася нетривкою. Ісмаїліти знову відвоювали в сельджуків Східне Середземномор'я (включаючи Єрусалим), але ці зовнішньополітичні успіхи перекреслив Перший хрестовий похід (1096 - 1099), який ознаменував початок воєнно-колонізаційного й релігійно-експансіоністського руху європейських феодалів “за визволення Гробу Господнього та інших християнських святинь” на Близькому Сході<$FДокладно історія хрестових походів висвітлюється у відповідній частині курсу “Історія середніх віків”, присвяченій різноманітним аспектам середньовічної історії Західної Європи.>.


Хрестоносці захопили Тріполі, Едессу, Антіохію і в 1099_р. здобули Єрусалим. Диктатура вірменських генералів у Каїрі впала, а її місце заступило всевладдя мамлюцьких гвардійців, які ультимативними погрозами протягом наступних десятиліть викачували з безсилих Фатімідів нові й нові гроші, а ті, у свою чергу, грабували до нитки виробників. Лише каїрська мечеть аль-Акмар, збудована в 1125 р. з урахуванням кавказьких архітектурних канонів, зберегла пам'ять про домінування вірменських генералів у Єгипті.
Життя стало нестерпним, агресія хрестоносців тривала. “Франки” (західноєвропейські рицарі) захопили Аскалон, Газу, й у 1163 р. король Єрусалимського хрестоносного королівства Амальріх І (1163 - 1174), перейшовши Суец, вдерся в корінний Єгипет. У 1167 р. відбулася повторна агресія. Хрестоносці обложили Каїр і відступили лише тоді, коли домоглися від Фатімідів обіцянки виплатити колосальну контрибуцію. Ісмаїлітські халіфи так і не змогли організувати достойну відсіч агресорові й змушені були піти на союз із суннітами заради антихрестоносного єднання, результатом якого став крах халіфату Фатімідів.
Своїм безпосереднім союзником Фатіміди обрали напівнезалежного сельджуцького намісника Мосулу енергійного атабека (“князя”) Нур ад-діна (1146 - 1174), що вів “священну війну” з хрестоносцями в Сирії. На прохання допомоги Нур ад-дін відрядив до Єгипту військо й свого найкращого полководця - одноокого курда Ширкуха, а той взяв на війну й свого 20-річного племінника на ім'я Салах ад-дін ібн Айюб (європ. Саладін), який швидко проявив унікальні здібності воїна, полководця й політика. Спільними зусиллями мусульманам поталанило відбитися, але Ширкух помер від надмірного сластолюбства, й тому вже Салах ад-дін, ставши на чолі непереможного війська, офіційно ліквідував у 1171 р. інститут безсилих фатімідських халіфів і поновив у Єгипті панування правовірного суннізму. Тепер у руках Саладіна опинилися багатий Єгипет і сильна армія, тому не дивно, що після смерті від серцевого приступу Нур ад-діна Салах ад-дін сам оголосив себе султаном, заснувавши династію і державу Айюбідів (1171 - 1250), визнала його панування й Сирія.

Держава Айюбідів (1171 - 1250). Султан Салах ад-дін ібн Айюб (1171 - 1193) - один з найвидатніших політичних діячів середньовічного ісламського світу. Ревний сунніт, цей курд не був фанатиком, непереможний полководець, він не вирізнявся надмірною жорстокістю, будучи талановитим політиком, він ніколи не опускався до зради або відкритого обману, маючи, як східний деспот, цілковиту владу, матеріально жив досить скромно. Його не кляли піддані, боготворила армія, боялися вороги, і навіть у Європі Саладін здобув повагу й захоплення рицарів, поетів, хроністів і шляхетних дам. Сам Боккаччо співав йому дифірамби в “Декамероні”.


Спочатку Айюбіда спробували знищити асасіни, але Саладін чудом уник смерті, після чого став жити в дерев'яній клітці (з якої ніколи не виходив) при постійній варті. Правда, каральний похід проти нізаритів провалився, але наляканий його масштабами “Старець Гори” відкликав убивць та залишив сирійсько-єгипетського султана в спокої, й тоді Салах ад-дін взявся за хрестоносців.
“Франки” за ці роки вирізали кілька караванів з мусульманськими купцями та прочанами, а один з “воїнів христових” (Рейнольд де Шатьєн, володар фортеці Крак) умудрився захопити в полон і згвалтувати султанську сестру (!). Салах ад-дін оголосив джихад і з 30-тисячним військом вирушив проти хрестоносців. У битві при Хіттіні (1187) була знищена вся хрестоносна армія, єрусалимський король Гвідо потрапив у полон, а “Святе місто” капітулювало після місячної облоги. Від такої новини в Римі помер папа, й лише Візантія привітала султана з перемогою. Потім Салах ад-дін досить успішно відбився від грандіозного третього хрестового походу (1189 - 1192), в якому брали участь королі Англії (Річард Левове Серце) й Франції (Філіп Август) та імператор “Священної Римської імперії Германської нації” (Фрідріх Барбаросса). Крім Єгипту й Сирії, Айюбідам підкорилися Кіренаїка, Тріполітанія, Хіджаз, Ємен, Нубія, Північний Ірак і більша частина Палестини.
Знизивши податки, Саладін сприяв швидкому господарському відродженню держави, взаємовигідні економічні угоди з Венецією й Генуєю розчистили айюбідським товарам (тканини, цукор, масла, зерно) шлях на європейські ринки, а мито з транзитних індійських товарів (тканини, прянощі, предмети розкоші) збагачувало айюбідську скарбницю.
Арабо-єгипетську науку прославили: творець енциклопедичної історії природничих наук аль-Кіфті (ХІІІ ст.), автор першої у світовій науці концепції легеневої циркуляції крові ібн ан-Навіс (ХІІІ ст.), геніальний окуліст ібн ан-Накід (ХІІ ст.), видатний історик ібн Халлікан (ХІІІ ст.), який написав цілий фоліант біографій видатних ісламських політиків, науковців і релігійних діячів (загалом 865 біографій, що вдесятеро більше, ніж у Плутарха).
Проте спадкоємці Салах ад-діна значно поступалися засновникові династії й людськими якостями, й талантами політика та полководця. По смерті славетного султана його сини перегризлися за владу, держава розпалася, при дворах, як і раніше, запанували демонстративна розкіш і надмірності (заради яких знову знекровили шаленими податками виробництво), а Єгипет тероризували хрестоносці. Врешті-решт це набридло армії, й політику взяла в свої руки мамлюцька гвардія. Останнім успіхом єгипетських Айюбідів був розгром біля Дамієтти чергового й останнього (восьмого) хрестового походу, організованого французьким королем Людовіком ІХ. Після розгрому армії Людовік потрапив у полон (після чого дістав прізвисько “Святий”) і вибрався на волю за колосальний викуп. Проте це не врятувало айюбідську династію. У 1250 р. неподільними владиками Єгипту стали мамлюки (раби-гвардійці). Останнього айюбідського султана (Муаззама Туран-шаха, 1249 - 1250) мамлюки зарізали за спроби обмежити їхні права та поновити султанський деспотизм, після чого в Єгипті запанувала мілітаристська диктатура рабської гвардії на чолі із султанами, котрих мамлюки самі саджали на престол військовими диктаторами (як у Римі епохи “солдатських імператорів”).
Держава мамлюків (1250 - 1517). Спочатку мамлюцькими султанами Єгипту ставали лише виходці з тюрків, яких називали мамлюками бахри (тобто “річковими”, бо військовий табір тюркського корпусу мамлюків був розташований на острові посеред Нілу). Цим султанам “за посадою” належали в державі мамлюків значні земельні масиви з родючими грунтами (хасс), а також усі мертві незрошувані землі (мават), але дедалі більшими ставали земельні володіння мусульманського духовенства (вакф), спадкові (ікта) та приватні ділянки (мульк). Відсутність міцної економічної бази робила султанів бахри вкрай залежними від мамлюцької гвардії, грошей такій владі завжди бракувало, а тому побори з підданих та транзитних купців залишалися високими, й лише постійні війни (воєнна здобич!) підтримували фінансовий імідж династії. Мілітаризація мамлюцького Єгипту перевершила будь-які розумні межі, але саме вона давала змогу каїрським султанам протягом тривалого часу зберігати суверенітет власної держави й підтримувати в ній певну стабільність, а заради останнього піддані на ісламському середньовічному Сході готові були багато терпіти.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка