Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка31/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   48
У 1260 р. удару по мамлюках спробували завдати монголи, організувавши під егідою несторіанства “жовтий хрестовий похід”, але в битві при Айн-Джамуті (Палестина) мусульмани перемогли. Правда, мамлюцький султан Кутуз (переможець монголів) недовго святкував перемогу: невдовзі його знищив друг і соратник Бейбарс, який і став майже на два десятиліття наймогутнішим ісламським володарем (1260 - 1277).

Цей русявий, з одним блакитним оком і більмом на іншому оці колишній раб-гвардієць, що перетворився на владику, примусив тремтіти навіть мамлюків. Етнічна його належність мало відома (половчанин або слов'янин, можливо навіть русич), але як східний деспот Бейбарс був на своєму місці. Виняткова жорстокість, підступність, садистські схильності, хитрість і грубість дала йому змогу міцно тримати владу в руках і активно розширяти кордони своєї держави.


Першими жертвами великого войовника стали, звичайно, хрестоносці, держави яких Бейбарс скинув у море, причому в полон “франків” (західноєвропейців) не брали. А далі були Антіохія, Нубія, частково Лівія й Туніс, Хіджаз (включаючи Мекку й Медину). Вірну опору влади становили залякана армія, керована емірами (або беями), та розгалужений бюрократичний апарат на чолі з наїбом (першим міністром султанату). У виключну власність султана перейшла вся іригаційна система Єгипту.
Єгипет став монополістом (у зв'язку з руйнівними наслідками монгольських завоювань) в організації євро-індійської транзитної торгівлі, а шалені ціни в Європі на індійські прянощі (без яких не можна було зберігати довго більшість м'ясо- й рибопродуктів - холодильників тоді ще не було) покривали купцям будь-які митні побори (доходили до 35 % ціни товару) - і це збагачувало султанську скарбницю. Високе міжнародне реноме єгипетським султанам забезпечували також Аббасиди, що знайшли в мамлюків притулок після погрому Багдада монголами. Навіть страхітливі нізарити (асасіни) визнали себе в 1265 р. васалами Бейбарса, а після його смерті мамлюцький султанат ще за інерцією здобував перемоги протягом чверті століття, коли бахри підкорили сирійське Тріполі, Акку, Сідон, Тір, Бейрут і в 1303 р. розбили при Мардж ас-Суффарі монгольське військо Хулагуїдів.
Проте поступово мамлюцька верхівка повернула собі минулі привілеї, а гвардійці перестали боятися своїх султанів, з яких вибивали чергові грошові подачки. Як чужинці, мамлюки на землі Єгипту жили лише сьогоднішнім днем, грабуючи благословенну країну, аж доки не знедолили знову мирних фелахів (“землеробів”) і не задавили квітучу торгівлю драконівськими поборами. Останнім султаном бахри, який спробував повернути собі колишню владу, був Ладжин (1296 - 1299), за що й поплатився головою. Наступні султани знову перетворилися на безсилих маріонеток розгнузданих гвардійців. (Лише 4 султани бахри (з майже тридцяти) померли власною смертю, будучи на престолі, решта - або гинула, або втрачала владу в переворотах.) До всіх бід додалася жахлива епідемія чуми 1341 р., що забрала 900 тис. життів (!).
При пишному мамлюцькому дворі процвітали науки й мистецтва, працювали видатні історики Абу-ль-Фіда (? - 1332) та ібн Хальдун (? - 1406); султани Калаун (1279 - 1290), Насір ад-дін Мухаммед (1299 - 1309) та Хасан (1347 - 1351) прикрасили Каїр чудовими мечетями, що мають їхні імена. Тоді ж у Єгипті завершили кодифікацію славетної збірки казок “Тисяча й одна ніч”.
Політична чехарда підірвала позиції тюркських рабів-гвардійців, і в 1382 р. владу в Каїрі вибороли мамлюки бурджи (“баштові”, бо їхній табір розташовувався в цитаделі Каїра) “черкеського” походження. Нових султанів турбувало занепадаюче господарство, і друга мамлюцька династія (бурджи - 1382 - 1517) взяла курс на максимальне розширення рабовласницького сектора у виробничій сфері. Рабів (з військовополонених, а здебільшого куплених в Африці, на Кавказі і в Криму) десятками, сотнями тисяч почали використовувати на полях бавовника й цукрової тростини, в каменоломнях і ремісничих майстернях, як гаремних одалісок, євнухів і домашню челядь.
Масовий приплив безплатної робочої сили (яку примусили працювати жахливими показовими репресіями щодо непокірних і “лінивих”) фантастично здешевив товари та ненадовго збільшив обсяги виробництва. Єгипет знову масово продавав тканини, зерно й цукор, купуючи метал Західної, хутро й рабів Східної Європи, слонову кістку та невільників Африки, шовк і порцеляну Китаю, прянощі Індії. Доходи держави сягнули 4,3 млн золотих динарів на рік.
Свій слід у єгипетській культурі лишив історик аль-Макрізі (? - 1442), а мамлюцьку архітектуру прославили медресе й мечеть султана Каїтбея (1468 - 1496) - колосальний “мавзолей халіфів” (мамлюцьких султанів). В армії з'явилася вогнепальна зброя, придбана в Європі через венеціанських купців. Навіть напад непереможного “Залізного Кульгавця” Тимура (1400 - 1405) бурджи пощастило відбити.
Проте витрати на військо й флот, війни й пишний двір, науку й архітектурні дива зростали, а рабські латифундії та ергастерії розорили безплатною продукцією єгипетських селян і ремісників. Мамлюки черкеського, тюркського, грецького й татарського походження періодично вирізали в Каїрі одне одного, а прибулі розорені піддані люмпенізували місто, і хоча міський кат з ранку до вечора рубав руки злодіям, злочинність не вщухала. В 1422 р. Каїр знову знекровила чума, а коли в 1498 р. португалець Васко да Гама відкрив прямий шлях до Індії навколо Африки, Єгипет утратив митну монополію. Нищівного удару єгипетській економіці завдало ще й грандіозне повстання чорних рабів (середина ХV ст.), десятки тисяч яких працювали на плантаціях цукрової тростини. Фінансові труднощі змусили султанів удатися до псування монети, після чого торгівля в Каїрі занепала, виробництво розвалювалося, а в Індійському океані, Аравійському й Червоному морях та Перській затоці почалася грандіозна війна між португальськими піратами (яких підтримував королівський двір Лісабона) й мусульманами (підтримуваними Венецією) за панування на транзитних купецьких шляхах. Фінал її для мамлюків виявився сумним: у 1509 р. їхній флот пустили на дно біля Діу (Індія), а в 1516 р. в ослаблений Єгипет вдерлися турки-османи.
Долю битви при Алеппо (1516 р.) вирішила першокласна турецька артилерія, яка змела вогнем картечі неперевершену черкеську кінноту. Мамлюцький султан аль-Гурі (1501 - 1516) загинув у бою.
На війну з османами мамлюки зібрали з населення податки на 9 місяців наперед, тому турків єгиптяни (копти, араби, чорні раби) зустріли як визволителів, відкривши їм у 1517 р. браму Каїра. Останнього мамлюцького султана Туман-бея (1516 - 1517) за наказом турецького султана Селіма І Явуза повісили на центральній брамі Каїра. Держава мамлюків перестала існувати.
Турецьке завоювання, звичайно, не означало цілковитий крах арабської культури. Арабські літератори, науковці й митці ХVІ - ХVІІ ст. не поступалися своїм великим попередникам витонченістю аргументів, яскравістю мови, образністю, але всі вони різними шляхами відтворили загальноарабське відчуття власного занепаду. Лише далекий Магриб (західна частина Північної Африки) зберігав останні традиції арабо-мусульманської державності доби середньовіччя.

Держава Ідрісидів (788 - 974). За правління дамаського халіфа Хішама (724 - 743) з династії Омейядів неомусульман-неарабів позбавили всіх попередніх податкових привілеїв, але спроби зібрати з ісламізованих берберів Магрибу харадж (замість ушру) викликали масове невдоволення і повстання під релігійним гаслом хариджизму. Крах династії Омейядів магрибці сприйняли з піднесенням, проте Аббасиди теж не зажили серед берберів великої популярності, що й використали Аліди, частина яких знайшла в Північній Африці порятунок від терору багдадських карателів. Так у 788 р. в Магрибі з'явився Алід Ідріс ібн Абдаллах, якого бербери визнали нащадком Пророка й законним претендентом на халіфат на противагу проперськи настроєним Аббасидам. У Магрибі запанував шиїзм.


І бербери, і пришельці-араби знайшли в Північній Африці свої екологічні ніші, тому спочатку майже не конфліктували, що забезпечило господарську й політичну стабільність теократичній ідрісидській державі (Ідріс І - 788 - 792 - назвався імамом). Берберів годувала пустеля Сахара, де вони пасли верблюдів і дрібну рогату худобу та брали мито з купців, що наживалися на золото-соляній та невільничій торгівлі з чорним Суданом, а араби торгували й вирощували на узбережжі Середземного моря бавовник, кмин, фініки й “зерно, що являє собою щось середнє між пшеницею й ячменем”2. Столицею невеликого, але стабільного й багатого імамату став Фес, заснований Ідрісом І.
У 792 р. Ідріса І отруїли таємні емісари багдадського халіфа Харуна ар-Рашида, та, спираючися на бойову міць берберських племен (з якими Ідрісиди навіть породичалися), імамат активно розширяв свої кордони й став одним із центрів антиаббасидського руху в ісламському світі. Проте релігійна концепція “боротьбизму” не може надовго об'єднувати людей, якщо вона не має позитивного конструктивного начала, й Ідрісиди, “зациклені” на ідеї відвоювання в Аббасидів халіфського престолу, не змогли згуртувати своїх строкатих підданих (серед яких були сунніти, шиїти-імаміти, хариджити, християни, іудеї, язичники, бербери, араби, євреї, залишки “ромеїв” і “франків” тощо). Крім того, берберські традиції (а берберками були матері більшості ідрісидських імамів) вимагали ділити батьківське майно (тобто державу) між усіма синами, і за правління Мухаммеда аль-Мустансіра (829 - 836) імамат перетворився на федерацію напівнезалежних державок, міст і вільних племен.
Політичні чвари відштовхнули від Ідрісидів берберські племена, і коли на рубежі ІХ - Х ст. у Північній Африці з'явились ісмаїлітські проповідники, бербери підтримали Фатімідів. У 917 р. берберське плем'я мікнаса під білими фатімідськими прапорами захопило Фес, і хоча в 948 р. Ідрісиди його відвоювали, відродити сильну державу їм уже не судилося. В 974 р. імамітська династія Ідрісидів упала, а її володіння поділили між собою ісмаїліти Фатіміди та кордовські Омейяди Андалусії (Іспанії) - сунніти.
Держава Альморавідів (1050 - 1146). Розгром Ідрісидів залишив Магриб політично незахищеним, і цей вакуум в ХІ ст. заповнили арабські племена бедуїнів (зокрема плем'я хілаль), які покинули відносно перенаселену Аравію в пошуках багатств і нових земель, завершивши цим арабізацію та суннізацію північноафриканського середземноморського узбережжя. Пришельці принесли в Магриб культури поливного землеробства, рис, цукрову тростину, індиго, льон і пшеницю, розширились плантації маслин та бавовнику, почалася розробка корисних копалин Атлаських гір. Навіть частина берберів стала осілою: їх назвали зенат (від зейтун - “оливкові посадки”).
Від краху ідрісидського імамату виграли всі, крім вільнолюбних кочових берберів, які так і залишилися мусульманами “другого гатунку”, й тоді “володарі Сахари” самі взялися за державотворення. Очолили цей рух племена верблюдоводів лемтуна, годдала й мессуфа з етнічної групи санхаджа, а релігійно-політичним вождем військово-кочової конфедерації став арабський богослов Абдаллах ібн Ясін (фанатичний сунніт-малікіт), якого бербери самі запросили як їхнього вчителя-місіонера й наставника. Своєю штаб-квартирою він обрав укріплену фортецю (рібат) у гирлі річки Сенегал, звідки й пішла назва творців першої берберської держави - аль-Мурабітун (“люди з фортеці” - європ. Альморавіди).
Альморавіди пропагували суннітський фанатизм і аскетизм, вимагали очистити іслам від усіх некоранічних, а тому неприпустимих надуживань (музика, вино, поезія, лихварство тощо) й закликали до “священної війни” з усіма “невірними”. Щоправда, сам Абдаллах ібн Ясін не міг служити прикладом мусульманина-аскета, бо “був одружений з багатьма жінками, він одружувався з кількома щомісячно й розлучався з ними. Нечувано було, щоб залишалася красива жінка, котру б він не зажадав собі в дружини”3. Але для кочовиків пустелі заклик до джихаду мав абсолютно зрозумілий практичний зміст - грабіж багатих сусідів, і в 1054 р. берберська верблюжа кіннота, озброєна списами й дротиками, атакувала осілий Магриб. Навіть загибель Абдаллаха ібн Ясіна не зупинила Альморавідів, які в 1062 р. заснували на завойованих землях свою столицю (Марракеш), у 1069 р. захопили Фес, а в 1086 р. надали допомогу мусульманам Іспанії, розгромивши християн у грандіозній битві біля Залакки.
Апогею могутності держава Альморавідів досягла за правління Юсуфа ібн Ташфина (1087/1088 - 1106) - темношкірого, середнього зросту, худорлявого, майже безбородого, з гачкуватим носом і суворими бровами владики, якого вирізняли рішучість, хоробрість, активність, державний талант, залізне здоров'я й довголіття та побутовий аскетизм. Захопивши Сеуту й Танжер, Юсуф завершив територіальну експансію Альморавідів і, доживши до 100 років, об'єднав під скіпетром Альморавідів Магриб і половину Іспанії, а від багдадського халіфа дістав почесний титул “еміра правовірних”.
Колосальна воєнна здобич зняла будь-які фінансові проблеми, і хоча в державі Альморавідів діяли найнижчі в ісламському світі податки, їхній золотий динар (мурабіті) став найстабільнішою та найнадійнішою валютою регіону. Проте наступний “емір мусульман” Алі ібн Юсуф (1107 - 1143) не успадкував здібностей батька, не любив війну й зайнявся будівництвом гігантських палаців і мечетей. Видатки росли, ганіми не було й тому поповзли вгору податки. Бербери знову відвернулися від такої влади, й альморавідська армія стала найманою - професійних головорізів набрали насамперед з мосарабів (арабізованих та ісламізованих християн Андалусії). Їхній терор остаточно посварив Альморавідів з берберами, і знову спалахнула війна, в якій берберів очолили Альмохади (аль-Мувах-хідун - “ті, що зміцнюють абсолютну єдність Бога”).
Держава Альмохадів (1146 - 1269). В очах берберів Альморавіди мали багато “гріхів”. Крім невдалої фінансово-податкової політики та “мосарабізації” війська, вони припинили війни, які збагачували берберів у попередні десятиліття; їхня пропаганда велася не зрозумілою більшості берберів арабською мовою, Аллахові ж Альморавіди надавали людських атрибутів, що ісламські ортодокси визнали поганством. Украй вразливими залишалися для берберів проблеми їхнього етнічного статусу та гідності, нехтуваних “емірами правовірних”. У цій напруженій атмосфері на початку ХІІ ст. у Магрибі почав свої проповіді ортодоксальний ісламський монотеїст Мухаммед ібн Тумарт (1080 - 1130) - перший видатний мусульманський богослов - виходець безпосередньо з берберів. Він навіть суннітів Альморавідів вважав відступниками, що впали в язичництво; і хоча реально це був рух за виключно берберське панування в політиці й економіці Магрибу проти засилля арабів, мосарабів і “невірних”, релігійним прапором Альмохадів стали тотальний монотеїзм і відроджені ідеї ранньоісламського подвижництва та аскетизму. Рушійну силу альмохадського руху становили племена берберів-горян масмуда з Південного Марокко. Себе ібн Тумарт оголосив “непогрішимим імамом” і, звичайно, махді.
Назбиравши могутню армію, ібн Тумарт у 1130 р. атакував Марракеш, але помер під час облоги. Махді не стало, та ортодоксальні монотеїсти швидко зорієнтувалися й обрали його соратника Абда аль-Муміна своїм халіфом, якому й судилося завершити в 1146 р. підкорення Магрибу від Атлантики до Тунісу. Його наступники перенесли активність на Піренейський півострів, і в 1172 р. останній андалуський емір визнав себе васалом альмохадського халіфа. Столицею новоствореного халіфату залишився Марракеш.
Апогею могутності імперія Альмохадів сягнула за правління Якуба аль-Мансура (1184 - 1199), який придушив останній опір суннітів (інспірований недобитими Альморавідами за підтримки далеких Аббасидів і могутнього Салаха ад-діна ібн Айюба) та зупинив Реконкісту (“Відвоювання” Піренеїв у мусульман) в Іспанії, розгромивши кастильського короля Альфонсу VІІІ (1158 - 1214) в грандіозній битві при Аларкосі (1195_р.). У державі ввели єдину грошову систему (золотий юсуфі та квадратний срібний дирхем), яка об'єднала Андалусію й Магриб у єдину фінансову спільноту. Проте берберські спадкові традиції розподілу батьківських володінь між синами (а їх у гаремах альмохадських халіфів ставало дедалі більше) розкладали політичну систему халіфату, що швидко далося взнаки, а серед мусульман Іспанії наростало невдоволення пануванням “диких орд” неосвічених і грубих берберських фанатиків.
Ті, у свою чергу, презирливо ставилися до розпещених арабів (їм заборонили писати вірші й музику, співати й танцювати), іспанським євреям заборонили займатися лихварством. Релігійна нетерпимість боляче вдарила й по культурі, й по господарству, що використали християни: в 1212 р. в битві при аль-Ікабі (європ. Лас-Навас-де-Толоса) вони розбили Альмохадів ущент (чому допомогла зрада в бою андалуських вояків), після чого жертвами Реконкісти стали Балеарські острови, Кордова й Севілья. Лише чума зупинила непереможні християнські армії, проте решта мусульманських емірів в Іспанії перестала коритись Альмохадам.
Утративши Андалусію, халіфи Магрибу запанікували, зневірившися в бойових можливостях берберських племен і релігійному впливі крайнього ісламського монотеїзму. При дворі Альмохадів з'явилася своя рабська гвардія (з негрів) і загони тюркських найманців, а в 1230 р. вдарив грім: халіф аль-Мамун склав із себе титул халіфа, поновив у країні офіційне сповідування суннізму і, визнавши релігійний сюзеренітет Аббасидів, прокляв саме ім'я махді ібн Тумарта. Альмохадських шейхів, які спробували протестувати, нещадно знищили, але й це не врятувало династію, могильником якої стали напівосілі бербери зената (землероби й вівчарі). В 1269 р. Марракеш упав, а останній, тринадцятий, альмохадський володар Абд аль-Вахид ІІІ Мутасім утік у гори Атласу, де в 1275 р. залишки Альмохадів були добиті марокканськими арабами.
Нові владики Магрибу повернули столицю у Фес і знову спробували надати допомогу єдиновірцям Андалусії, але виснажлива боротьба конкуруючих династій (Мерініди, Ваттасиди) паралізувала політичне життя регіону, люди остаточно зневірилися, а різноманітні султани (один з яких - Ташфин (кін. ХІV ст.) - взагалі виявився недоумкуватим) дружно збільшували податі. Лише початок європейської колоніальної агресії примусив магрибців схаменутися.
У 1415 р. португальці захопили перший північноафриканський порт Сеуту, після чого їхніми жертвами стали Танжер і Масса. В 1492 р. Іспанія остаточно завоювала Гранадський емірат, і для неї Реконкіста теж плавно перейшла в колоніальні захоплення: в 1497 р. іспанці окупували марокканський порт Мелілью. Відповіддю Магрибу на виклик історії стало створення султанату Марокко на чолі з династією Саадидів - останнього осколка незалежної арабської середньовічної державності.
Мусульманська Іспанія (Андалусія). Ступивши на початку VІІІ ст. на землі Піренейського півострова, араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях. Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації.
Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів, яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди, альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії.
Шансів він мав небагато, але дар політика, хитрість і жорстокість, уміння розбиратися у людях, крайня підступність і невтомна енергія не підвели молодого Омейяда. Наобіцявши іспанським єменітам “золоті гори”, Абд ар-Рахман захопив владу, потім, помирившися з кайситами (ізмаїлітами), приструнчив єменітів, на базі антихристиянського єднання згуртував усіх іспанських мусульман (включаючи неарабів), а для заспокоєння “невірних” дозволив їм поклонятися своїм богам і розмовляти своїми мовами за умови лояльності. В 756 р. Абд ар-Рахман назвався еміром, ставши першим володарем незалежної мусульманської Іспанії. Утворився Кордовський емірат (756 - 929) із столицею в Кордові. Панівною релігією новоствореної держави проголосили суннітський іслам, мовою культури й діловодства стала класична арабська, другою літературною мовою - латина, а як живі розмовні говори побутували “варваризований” андалуський діалект арабської та полідіалектний романсе - пращур сучасної іспанської.
Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля (“Пришельця”, 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо “чорних” було знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски.
Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з “прем'єр-міністром” хаджибом - “воротарем”). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла - виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з “невірними” давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції (зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво мавританської (арабо-іспанської) архітектури.
Звичайно, не уник Кордовський емірат смут і чвар, але в цілому життя в Андалусії було значно спокійнішим, ніж в інших ісламських державах, і багатшим від християнської Європи.
Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові щорічні “подарунки”. Тоді ж була збудована розкішна аз-Захра (літня резиденція кордовських халіфів). Правління Абда ар-Рахмана ІІІ й аль-Хакама ІІ - це “золотий вік” мавританської культури, гордістю якої стали поети ібн Хані аль-Андалусі (? - 973) та ібн Абд Раббіхі (860 - 940), музикант Зір'яб (учень Ісхака Мосульського). Проте наступні кордовські халіфи значно поступалися державними талантами своїм великим попередникам, і в 981 р. реальним диктатором Андалусії став “великий хаджиб” Абу Амір аль-Мансур (європ. Альманзор), який ув'язнив халіфа Хішама ІІ (976 - 1008) під домашнім арештом, а в країні встановив криваву одноособову диктатуру мусульмано-теократичного характеру.
Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис. книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів). Та для перемог потрібні вояки-професіонали, і в Кордові з'явилася своя рабська гвардія (з галісійців, кастильців, балканців, басків тощо), вояків якої прозвали сакаліба (“слов'яни”).
Доки при владі перебував жорстокий і суворий аль-Мансур, сакаліба залишалися зразком дисципліни, але в 1002 р. він помер, і в Андалусії теж настали часи “солдатських імператорів”. У роки “великої смути” в Іспанії творили славетні поети ібн Зайдун (1003 - 1071) і Дарадж аль-Касталлі (? - 1030), прозаїк-вільнодумець ібн Хазм (994 - 1063). На халіфському ж престолі за 25 років змінилося 14 “володарів правовірних”, а християни розпочали Реконкісту. Авторитет центральної влади катастрофічно занепадав, і в 1031 р. інститут кордовських халіфів було ліквідовано, а Андалусія розпалася на безліч дрібних еміратів. Розпорошена мусульманська Іспанія стала першою жертвою “хрестоносців”: у 1085 р. кастильці відвоювали Толедо.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка