Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ



Сторінка34/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір6.99 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   48
Газан-хан почав царювання з того, що прийняв разом з військом іслам (незгодним відрубали голови), після чого візирем призначили славетного історика Рашида ад-діна. В країні відновили карбування золотих і срібних монет та вилучили з обігу знецінені папірці, скоротили й спростили податки, а тим, хто піднімав цілину, дарували значні податкові пільги. Чітко розмежували юрисдикцію монгольського (державного) й мусульманського (господарського й кримінального) права. За дев'ять років реформ було досягнуто певне відродження економіки, трохи нівелювався етно-релігійний конфлікт влади й підданих, а доходи держави збільшилися з 17 до 21 млн динарів на рік (що все одно було вп'ятеро менше від домонгольських часів).
Газан-хан помер від алкоголізму, але його наступник Олджейту (Худабенде, 1304 - 1316) не став змінювати реформаційний курс і, хоча мав уразливі місця (вино, наркотики, гаремні втіхи тощо), здобув цілковиту підтримку персів тим, що відкрито прийняв шиїзм.
При дворах ільханів процвітали науки й мистецтва. В країні працювали історики Вассаф (? - 1328) і Казвіні (ХІV ст.). Вершиною класичної перської поезії визнано Хафіза (1300 - 1389), сучасниками якого були поети-містики Шабістарі та Аухаді, романтик Сальман Саведжи, лірик Кірмані. Шедевр архітектури являє собою восьмигранна купольна мечеть ільхана Олджейту-Худабенде в Султанії (ХІV ст.), а в Тебризі зусиллями уйгурських іммігрантів у ХІV ст. зародилася перша в мусульманському Ірані школа поліхромної мініатюри, в традиціях якої втілився вплив далекосхідних естетичних канонів.
Та коли ільхан Олджейту помер (1316), перебравши з насолодами, держава Хулагуїдів швидко занепала. Степовики так і не стали для персів “своїми”, а ісламізація й перетворення держави гордих кочовиків на типову султанську деспотію вкрай не сподобалися монгольській верхівці, що якомога приватизувала свої ікта, для яких вибила податковий імунітет.
Посилення сепаратизму спустошило ільханівську державну скарбницю, що змусило владу знову підвищувати податки. Врятувати державу шляхом військової диктатури спробував за правління Абу Саїда Бахадур-хана (1316 - 1335) його всесильний візир, безстрашний воєначальник Чобан. Проте ільхан смертельно боявся свого “благодійника” і в 1327 р. підступно його знищив разом із синами. Могутнього Чобана не стало, Абу Саїд присвятив життя поезії та жінкам, закинувши державні справи, а коли його в 1335 р. отруїла мстива дочка Чобана (Хатун), в імперії Хулагуїдів настав повний розвал. На уламках колишньої великої держави утворилися десятки незалежних і ворогуючих між собою династій (Джелаїриди, Музаффариди, Курти тощо), а в Хорасані спалахнуло в 1337 р. персо-шиїтське визвольне повстання сарбадарів (“вішальників, несамовитих”, 1337 - 1381), які й стали могильниками Хулагуїдів.
Ідейним прапором сарбадарського повстання був агресивний антимонгольський шиїзм, а вождями-ідеологами цього протокомуністичного руху стали: шиїтсько-містичний шейх-проповідник Халіфе, його наступник шейх Хасан Джурі та “поети злиднів”: апологет егалітаризму ібн Ямін (? - 1368), викривач розтлінної верхівки й прибічник народного бунту Убейд Закані (? - 1370) та найекзотичніший поет-селянин ібн Хусам Кухістані, який, за легендою, писав свої вірші на держаках лопат. На відвойованих землях запанували селянські традиції егалітаризму, податки зафіксували на рівні 3/10 від урожаю, всі сарбадари (включаючи правителя) носили однаково простий одяг (з вовни, а не шовку), армію становило народне ополчення, а в будинках начальства (в тому числі вождя) щоденно влаштовувалися для всіх бажаючих спільні трапези.
У 1337 р. повстанці відбили Сабзавар (зробивши його своєю столицею), потім захопили Нішапур, Мерв та Гурган. Останній хулагуїдський ільхан Туга-Тимур вирішив придушити бунт хитрістю і, запросивши в 1353 р. сарбадарських лідерів на бенкет, наказав їх знищити. Але ільхан прогадав: на бенкеті сарбадарський емір Ях'я Керабі сам зарізав Туга-Тимура. Так перервалася династія Хулагуїдів, а в Хорасані на півстоліття запанували сарбадари (1337 - 1381).
Іран і Середня Азія знову опинилися в умовах тотальної роздробленості та цілковитої політичної анархії, війни тривали безупинно, але невдовзі цей кривавий морок здався веселою прогулянкою, бо в Середній Азії зійшла зірка жахливого Тимура.
1Цит. за: Агаджанов С.Г. Государство Сельджукидов и Средняя Азия в ХІ - ХІІ вв. М., 1991. С.239.
2Цит. за: Там само. С.71.
3Цит. за: Там само. С.91.
4Мунтанджабад-Дин Бади Атабек ал-Джувейни. Ступени совершенствования катибов (Атабад ал-катаба) / Пер. с перс. Г.М. Курпалидиса. М., 1985. С.24 - 25.
5Киракос Гандзакеци. История Армении // Тер-Мкртичян Л.Х. Армянские источники о Средней Азии VІІІ - ХVІІІ вв. М., 1985. С.68.
6Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1986. Т.3. С.248.
7Там само. С.259.
8Книга Марко Поло / Пер. со старофр. И.П.Минаева. М., 1955. С.231.
9Цит. за: Гордеев А.А. Золотая Орда и зарождение казачества. М., 1992. С.67 - 68.

Лекція 14


Мусульманський Іран та Середня Азія

(закінчення)



Держава Тимура і Тимуридів
Іран після Тимуридів
Держава Сефевідів
Середня Азія після Тимуридів
Держава Тимура і Тимуридів (1370 - 1500). Тимур (“Залізний”, 1336 - 1404), виходець з монголо-тюркського роду Барлас, народився в м.Кеш (суч. Шахрісябз, південніше Самарканда). Його рід по жіночій лінії вважався нащадком найжорстокішого Чінгісового сина Джагатая. Тимур спадково обіймав посаду кешського намісника, але дитинство та юнацтво майбутнього світопідкорювача припало на “смутні часи” тотальної анархії, тому свою “творчу біографію” він почав у 1358 р. з “посади” отамана банди розбійників, які вдало грабували сусідів. Невдовзі в нього з'явився друг-союзник - спадковий емір Самарканда Хусейн (такий самий хижак і головоріз), з яким вони удвох кілька років тероризували весь Мавераннахр (“Країну, що за рікою”, тобто Середню Азію).
У 1362 р. під час одної з таких бандитських вилазок Тимур був тяжко поранений, суглоби правої руки й правої ноги неправильно зрослися й стали нерухомими, а його кістяк вразив кістковий туберкульоз, але вольового Тимура це не збентежило. “Він був струнким і великим, високого зросту, як нащадок давніх велетнів, з могутньою головою й лобом, кремезний тілом і сильний... кольором шкіри білий та рум'яний, без темного відтінку; широкоплечий, з міцними членами, сильними пальцями й довгими стегнами, пропорційної статури, довгобородий, але з вадою у правій нозі й руці; з очами, сповненими похмурого вогню, та гучним голосом. Страху смерті він не знав... не любив насмішок і неправди, був недоступним для жартів і забав, зате бажав чути завжди одну правду, якщо навіть вона йому неприємна; невдача ніколи його не гнітила, а успіх ніколи не веселив”1. Тимур так і не навчився читати й писати, але володів перською мовою.
Безмежний бандитизм у Середній Азії тривав, а вожді його (Тимур і Хусейн) відкрито назвались емірами. Такий стан речей не влаштовував улусних монгольських ханів Джагатаїдів, і в 1365 р., спираючися на вірні йому кочовища Моголістану (Східного Казахстану), Джагатаїд Кабул-шах здійснив у регіоні масову каральну акцію. У дводенній битві біля Шашу (суч. Ташкент) джагатаїдські монголи завдали поразки хусейно-тимурівським бандам, лідери яких ледь утекли. Проте Джагатаїди відверто ненавиділи й християнство, й іслам; і цю карту вирішив розіграти Тимур (якого після важкого поранення прозвали Тимур Ленг - “Залізний Кульгавець”).
Проти нової монгольської навали повстав народ, і під стінами Самарканда простолюд (на чолі з бавовном'якою Абу Бекром Келеві), наелектризований мусульманськими проповідниками (серед яких виділявся студент медресе Маулян-заде), розгромив агресора. Монголи відступили назавжди, а еміри повернулися до Самарканда й підступно знищили всіх повстанських керівників (крім Маулян-заде). По закінченні бійки Тимур тут же її відцурався, й, обвинувативши в усьому Хусейна, вигнав його з міста при підтримці населення, а в 1370 р. добив і знищив свого колишнього союзника в Балху. Тимур став під титулом еміра цілковитим володарем Мавераннахру із столицею в Самарканді. Далі почалися його славетні завоювання, успіх яким забезпечили: військовий талант полководця, суннітський фанатизм, колосальна воєнна здобич, неймовірна жорстокість та масова підтримка абсолютної більшості середньоазіатів, добробут котрих суттєво збільшився, бо Тимур розумно поділився частиною ганіми з підданими (і за ці крихти “з панського столу” самаркандці боготворили еміра, “забуваючи” про джерело цих багатств, а поет Хатіфі співав йому дифірамби). Політичним гаслом жахливого самаркандського еміра стала неперевершена фраза: “Весь простір населеної частини світу не вартий того, щоб мати двох царів”2.
Першою жертвою мстивого Тимура стали Джагатаїди: їхнє царство було знищено, караванні шляхи розорені, а купців примусили ходити через Самарканд. Потім емір втрутився в ханські чвари в Золотій Орді, яку після поразки на Куликовому полі від московського князя Дмитрія Донського (1380) роздирали усобиці. В 1381 р. Тимур посадив на золотоординський трон свого “протеже” Тохтамиша.
Наступною здобиччю “Залізного Кульгавця” став роздроблений та послаблений Іран, причому тут завоювання супроводжувалися звірствами, перед якими меркнуть усі криваві злодіяння арабів, тюрків та монголів.
У Сабзаварі 2 тис. полонених живими замурували в міських стінах, в Ісфахані з 70 тис. черепів знищених городян спорудили посеред міста кілька жахливих веж, а мешканців Шираза вирізали поголовно (лише поетові Хафізу Тимур подарував халат і відпустив).
Після трьох походів весь Іран, Хорезм і Афганістан визнали панування Тимура.
Масовий приплив ганіми й данини від завойованих народів дав можливість швидко реконструювати й розширити іригацію Мавераннахру, а Самарканд перетворився на світовий центр науки й культури. На крові й горі сусідів зростав добробут у корінних землях емірату.
Самаркандські архітектори, до яких приєдналися полонені майстри з Ірану, Азербайджану, Афганістану, Іраку, Сирії, Індії, прикрасили тимурівську столицю безцінними архітектурними дивами. Серед них: мавзолей Шах-і-Зінда (“Шах живий”, XIV - XV ст.), в якому вражає співіснування простої, лаконічної архітектурної форми з найтоншим узором полив'яної кахлі; грандіозна Соборна Мечеть Бібі-Ханим (1399 - 1404), розрахована на 2 тис. (!) молитвеників; масштабна усипальня Тимуридів Гур-Емір (1403 - 1404) тощо. Тимурівську батьківщину Кеш прикрасив величний Ак-Сарай (“Білий Палац”).
У самий розпал війни в Ірані незалежність спробував вибороти Тохтамиш: у 1383 р. золотоординці здійснили набіг на Хорезм, а в 1385 р. захопили Тебриз, де влаштували шалену різанину. Але колишній васал явно переоцінив свої сили: успішні війни дали в руки Тимура незліченні багатства, і за щедру платню в його армію десятками тисяч ішли досвідчені вояки-професіонали.
У 1392 р. Тимур вогнем і мечем пройшов Вірменію, Азербайджан та Грузію, а в 1395 р. наздогнав 90-тисячну армію Тохтамиша біля річки Терек. Виявивши неабиякий дар полководця, Тимур розтрощив золотоординців за 3 години (!)3, а потім, переслідуючи Тохтамиша, добив його безпосередньо в корінних степах Орди (межиріччя Волги й Дону), розоривши “за компанію” Єлець на Русі. Тохтамиш утік до Литви, а Тимур продовжив завоювання.
У 1398 р. страхітливого погрому зазнав Делійський султанат, звідки емір вивіз нечувані багатства, потім Тимур відібрав у мамлюків Сирію, а потому вдерся в межі Османської Турецької імперії.
Пихатий турецький султан Баязид І (1389 - 1402) написав Тимурові образливого листа, в якому пообіцяв збезчестити весь гарем еміра, на що спокійний самаркандець відповів лаконічно (“Він збожеволів”) і мобілізував у похід армію в 150 тис. головорізів-професіоналів плюс 32 бойових слони (індійські трофеї).
Турецькі яничари поразок раніше не знали, але військ у Баязида було не більше 70 тис., а вишколом і жорстокою завзятістю гулями еміра не поступалися піхотинцям султана. В битві біля Ангори (суч. Анкара) в 1402 р. армія Баязида не витримала удару “тимурівців”. Корпус яничарів оточили й вирізали, а султан потрапив у полон.
Тимур посадив султана в клітку й возив за собою як тварину, аж доки той не помер, таємно добувши й прийнявши отруту. Потім “Залізний Кульгавець” за кілька днів здобув штурмом Смірну (яку хрестоносці-йоанніти вдало захищали від турків 20 років), а коли за кілька днів до місцевої бухти прибули кораблі венеціанців і генуезців з резервами та припасами, “тимурівці” закидали їх за допомогою катапульт відрубаними головами “рицарів ордену Св. Йоанна”.
За 35 років свого царювання (1370 - 1405) Тимур створив шляхом кривавих завоювань колосальну імперію від Русі до Індійського океану, від Сирії до р.Інд та китайських кордонів, але мріяв він про світове панування й тому обрав наступною жертвою мінський Китай.
Приводом до агресії стала надумана теза про нелегітимність мінської династії, яка прийшла до влади, скинувши монгольську династію Юань, і Тимур, як дальній нащадок Чінгіс-хана, взявся виправити цю “несправедливість”.
Масштаби підготовки походу не залишали “Піднебесній” жодних шансів. Тимур зібрав та озброїв 200-тисячне військо й уже виступив у похід, мріючи стати володарем усієї Азії, але в Отрарі “Залізного Кульгавця” вразила лихоманка, і 18 лютого 1405 р. страхітливого еміра-войовника не стало.
Імперія Тимура була приречена. Створена на крові й кістках, вона трималася виключно військовим та адміністративним даром засновника, одне ім'я котрого викликало жах. Його смерть стала сигналом до розвалу, армія почала розбігатися, тюрки ворогували з персами, шиїти - з суннітами, Під контролем султана Шахруха (сина й спадкоємця Тимура, 1405 - 1447) офіційно залишилися Іран і Середня Азія, але сил і талантів тримати в руках “світову імперію” в нового володаря не вистачило. Його столицею став відбудований Герат.
Змінивши політичну тактику, Шахрух спробував спиратися не на військо та саме насильство, а на кваліфікованих перських чиновників і мусульманське духовенство. Були зменшені та зафіксовані податки, припинилися завоювання, але забути тимурівські злодіяння перси не могли.
У 1406 р. збунтувався Мазендаран, потім у Хорасані повстали хуруфіти (“літерники”) - крайні шиїти-імаміти, які оголосили Тимуридів уособленням зла, проклятим Аллахом, і т.ін., а самі під егалітарними гаслами почали чекати близького приходу махді. Хуруфіти ввели принцип тотальної спільності майна (що часом поширювалось і на жінок), а в політиці вдалися до індивідуального терору. (Зокрема, в 1427 р. Шахруха ледь не заколов хуруфіт Ахмед Лур прямо в мечеті Герата.) Ще одне крило крайніх шиїтів під керівництвом Мухаммеда Мушаши (“Променистого”) повстало в 1441 - 1442 рр. у Хузістані. Їхня ідеологія й методи боротьби продовжували сарбадарські традиції.
Шахрух не зумів упоратися з володіннями й поділив імперію на провінції, куди призначив майже незалежних губернаторів. Але й це владу Тимуридів в Ірані не врятувало. Після смерті Шахруха (1447) тимуридські володіння в Персії поступово були завойовані туркменами, а останнім оплотом Тимуридів залишився Мавераннахр, де спочатку як удільний емір, а потім як незалежний султан правив син Шахруха великий просвітитель Улуг-бек (1409 - 1449).
Онук Тимура Улуг-бек не виявив схильності до ратної справи. Його роботою було бюрократичне керівництво державою, а хобі - науки й мистецтва. В Самарканді в цей час на майдані Регістан було збудоване славетне медресе, на окраїні міста - унікальна обсерваторія, ще одне медресе за наказом Улуг-бека спорудили в Бухарі (архітектор Ісмаїл Ісфахані). Улуг-бек захоплювався астрономією, знав перську та арабську мови, писав вірші й полюбляв музику, танці тощо.
Та в роду Тимура такий правитель не міг мати авторитету, і фінал царювання султана-просвітителя виявився трагічним. У 1448 р. його власні сини очолили заколот, більша частина армії покинула правителя-миротворця (бо без воєн і ганіми солдати втрачали матеріальні стимули до служби). В 1449 р. залишки урядових військ були знищені, після чого Улуг-бека зарізав власними руками син Абд аль-Латіф. Ще півстоліття існувала держава Тимуридів, пошматована усобицями, але в 1499 - 1500 рр. її агонію припинила навала узбеків.

Останніми спалахами велична тимуридська культура завдячує поетам і мислителям Алішеру Навої (1441 - 1501) та Абд ар-Рахману Джамі (1414 - 1492) і цілій низці істориків: Мірхонду, Хафізі Абру та Абд ар-Різа Самарканді.


Іран після Тимуридів. Позбувшися тимуридського ярма, Іран залишався культурною та економічно спокусливою для загарбників країною. Світової слави зажила ширазька школа поліхромної живописної мініатюри, яку в XV ст. вирізняли надзвичайна пишність, яскравість, багатство композиції й нестандартний колорит. До шедеврів архітектури можна віднести мечеть Гаухар-шад у Мешхеді, побудовану в 1418 р. світилом перської архітектури Кавамом ад-діном Ширазі (автором ідеї купола на перехресних арках, ? - 1440), та покриту унікальним полив'яним декором Блакитну мечеть Тебриза (1465), створену за проектом Німатулли, сина Бавваба. Проте владиками в Ірані знову були не перси.
Скориставшися тотальною кризою імперії Тимура після смерті її засновника, в 1410 р. незалежність від Тимуридів здобув союз туркменських (огузьких) племен Кара Коюнлу (“Чорний Баран” - зображення священного чорного барана прикрашало їхній державно-бойовий прапор). Очолило цей союз суннітське плем'я бахарлу, а творцем держави Кара Коюнлу (1410 - 1468) став Кара Юсуф, який спочатку володів землями навколо озера Ван. Після ряду успішних воєн з розпорошеними тимуридськими загонами “чорнобаранні” окупували Азербайджан, Вірменію й Ірак, а за правління султана Джаханшаха Кара Коюнлу (1436 - 1467) навіть ненадовго захопили Західний Іран з Гератом.
Проте, виборовши владу над обширними територіями, Кара Коюнлу не стали ділитися нею (і здобиччю) з іншими туркменськими племенами, що викликало їхнє “справедливе обурення”, і в спину “чорним баранам” ударили Ак Коюнлу (“білобаранні”), корінні кочовища яких розташовувалися у верхів'ях Тигру. Об'єднавши навколо прапора, на котрому красувався білий баран, усіх невдоволених огузів, вождь нового хижацького союзу Узун Хасан Ак Коюнлу (1453 - 1478) спочатку виснажив “чорних” грабіжницькими набігами, а потім завдав вирішального удару. В битві біля Ардебіля (1468) військо Кара Коюнлу було знищене, а їхній останній лідер Абу Саїд потрапив у полон, де йому відтяли голову. Тепер уже Ак Коюнлу поставили під свій контроль Азербайджан, Вірменію, Західний Іран, Ірак і Курдістан, але їхня держава (1468 - 1502) теж не стала міцною.
Хижацькі грабіжницькі банди “баранів” (як чорних, так і білих) довершили докорінне спустошення Месопотамії й Західного Ірану, але, розграбувавши народ, кочові огузи так і не зуміли без належної релігійно-ідеологічної або державно-організаційної опори надовго втримати владу в землеробському шиїтському оточенні персів. Суттєвих утрат зазнали “білобаранні” від турків-османів, які в 1473 р. розтрощили кінноту Ак Коюнлу вогнем артилерії при Терджані (на Євфраті). Навіть антиосманський союз з Венецією не врятував Узун Хасана. Новим об'єднувачем Ірану й остаточним могильником “білих баранів” став своєрідний релігійно-політичний блок Сефевідів з кизилбашами (“червоноголовими”).

Держава Сефевідів (1502 - 1736). На межі XV - XVI ст. Іран являв собою в політичному плані надзвичайно неcтійку сукупність різноманітних і вкрай ворожих одне одному державних утворень. У Хорасані володарював релікт тимуридської епохи султан Хусейн Бейкари (1469 - 1506), єдність туркменських кочовиків Ак Коюнлу (що панували в Іраці й Західному Ірані) розпорошилася на десятки дрібних султанатів, а в шиїтському Азербайджані (в районі міста Ардебіль) набирали сили Сефевіди.


Ще наприкінці ХІІІ ст. в умовах монгольського гноблення один з багатих суннітських шейхів Сефі ад-дін Ісхак (1252 - 1334), курд за походженням, заснував на кшталт християнських жебрацьких орденів містичний суннітський орден дервішів (“жебраків, прохачів, бідняків”) Сефевіє, що мріяв про вигнання з регіону монголів-іновірців. Та коли через Іран кривавою лавиною прокотилися правовірні мусульманські армії Тимура, а потім запанували туркмено-огузькі “барани” (теж сунніти), Сефевіди прийняли шиїзм імамітського напряму, який відтепер став прапором антиогузької та антитимуридської боротьби.
У XV ст. сефевідські дервіші-шиїти розгорнули в Ірані масштабну пропаганду. Родові землі клану Сефеві гарантували йому мінімальну матеріальну базу, але для влади на середньовічному Сході була потрібна сила, і вона відшукалася в особі тюркських кочових племен шамлу, румлу, устаджлу, текелю, афшар, каджар і зулькадар, які настільки довго жили в шиїтському оточенні, що єдині з тюрків прийняли іслам шиїтсько-імамітського напряму. Мешкали вони в Східній Анатолії та Південному Азербайджані, а свою узагальнену назву кизилбаш (“червона голова”) дістали за 12 пурпурних стрічок, які вони нашивали на власні шапки (на честь 12 імамів, що їх визнавали імаміти на відміну від ісмаїлітів). Етнологи називають ці племена кочовими азербайджанцями.
Спираючися на свій релігійний авторитет і військову силу кизилбашів, які визнали себе муридами (“учнями, послідовниками”) Сефевідів, ардебільські шейхи почали інтенсивно розширювати свої володіння, використовуючи прошиїтські симпатії, що панували здавна серед мешканців Ірану й Азербайджану. Перші успіхи залишалися досить скромними, і тільки коли в 1495 р. орден очолив молодий (14-річний) енергійний Ісмаїл, Сефевіди почали творити імперію.

Ісмаїл був різносторонньо розвиненою особою - талановитий полководець, класик азербайджанської поезії (писав під псевдонімом Хатаї), сміливий воїн, тонкий політик, енергійний адміністратор. За таким лідером ішли, а для додаткового згуртування соратників молодий шейх здійснив під гаслом “боротьби за віру” кілька набігів на православні Грузію й Трапезунд та язичників-черкесів. Вояки здобули необхідний досвід, відчули смак перемоги та привабливість воєнної здобичі, і в 1500 р. Ісмаїл розпочав масштабну війну за регіональне панування.



Спочатку були розорені Баку й Шемаха, потім від Ак Коюнлу очистили Азербайджан, а в 1502 р. у звільненому від туркменів Тебризі Ісмаїл назвався шаханшахом (“царем царів”), поклавши початок династії та тюрксько-перській державі Сефевідів (1502 - 1736), панівною релігією якої став шиїзм імамітського напряму. Проти кизилбашо-сефевідського військово-політично-релігійного блоку спробували виступити Ак Коюнлу, та населення активно підтримало Ісмаїла, і в битві біля Хамадана (1503) строкате ополчення “білих баранів” було остаточно знищене. За 1503 - 1509 рр. шаханшах захопив Вірменію, Ірак, Іран і Курдістан (проте центром молодої імперії залишився Азербайджан, а столицею - Тебриз).
Наступним ворогом стали узбеки (сунніти), чий лідер хан Мухаммед Шейбані (1499 - 1510) окупував Хорасан, та в грандіозній битві біля Мерва (1510) ордам середньоазіатських кочовиків дали відсіч: Шейбані загинув, а з порубаних узбецьких голів шах наказав спорудити жахливий мінарет.
Створення міцної шиїтської імперії занепокоїло суннітську державу турків-османів. Прямому зіткненню Сефевідів з османами передувала різня шиїтів у Туреччині (загинуло 40 тис. осіб) та суннітів в Ірані, після якої грізний турецький султан Селім І (1512 - 1520) розпочав похід на схід.
Кизилбаші являли собою неперевершену кінноту, але проти найкращої в тогочасних арміях світу турецької артилерії це не допомогло. Армії султана й шаха були кількісно однаковими (по 120 тис. вояків), та в грандіозній битві на Чалдиранському полі (1514 р., Південний Азербайджан) сефевідська кавалерія не витримала разючого вогню турецької картечі. Атака кінноти захлинулася, і почався розгром: турки рубали тікаючих, пораненого Ісмаїла врятував чудовий кінь, а шахський гарем (!) потрапив у полон до османів. Переможці розграбували Тебриз і, добивши кизилбашів при Кочхісарі (1515), відібрали у Сефевідів Північний Ірак. Надалі непереможний Селім І напав на Єгипет (де знищив державу мамлюків), перемога над яким передавала під його контроль багаті землі (а не розорений війнами Іран) та священні міста ісламу Мекку й Медину - і це врятувало шиїтську імперію, а в 1517 р., скориставшися відсутністю основних турецьких сил, Ісмаїл І захопив Східну Грузію.
Отже, держава Сефевідів вистояла, а її перший шах Ісмаїл (1502 - 1524) завершив правління на мажорній ноті.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   48

Схожі:

Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2 Види радіоактивних розпадів І випромінювань 8
Лекція № Активність радіонуклідів 15 Лекція № Взаємодія іонізуючого випромінювання з речовиною 23
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconО. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив »; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок» Мета
Тема О. Олесь «Згадую: так я в дитинстві любив»; «Степ». М. Рильський «Розмова з другом»; «Зимовий ранок»
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКонспект лекцій для студентів Лекція Вступ. Предмет І завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. План лекції
В широкому як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому суто духовна культура
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Вступ до курсу історії України План
Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів Мета
Лекція. Лекція №2. Тема. Тема лекції. Процес формування творчого обличчя художніх колективів
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconКурс лекцій з історії соціології київ 2005
Курс лекцій з історії соціології, К.: Нпу імені М. П. Драгоманова, 2005. – 195 с
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconВіктор Олександрович Міняйло
Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань І блаженств глибоко вросли в грунт великої малої Вітчизни. (А....
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЛекція Предмет та основні функції релігії Лекція 2
Термін "релігія" походить, за Цицероном, від латинського "геge1е" шанувати, почитати, І означає "богошанування", "культ"; або ж,...
Курс лекцій київ «либідь» 1997 зміст передмова вступ тема східна азія. Тибет І великий степ у середні віки лекція китай (закінчення) Лекція великий степ iconЦе рівнинний степ, з балками І ярами, поділений на поля лісовими смугами
В 3-х км на північ від міста Бобринця, по ліву сторону річки Сугоклей, простяглися землі Свердловської сільської ради, Бобринецького...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка